РПЦ вперто йде путінським курсомСоюз Московської патріархії з Кремлем на користь «канонічному» православ’ю не пішов. В Україні з УПЦ вірні утікають цілими парафіями – тільки на Волині вже сталося три такі випадки. А в самій Росії антиправославність – тепер неодмінна ознака прогресивно мислячої людини. Тому що де подібне "православ’я", там - «Кримнаш», де майне борода фашиствуючого ідеолога - мракобіса й патологічного українофоба Дугіна, там неодмінно з’являється і борода Гундяєва.

Цезарепапізм, успадкований Східними Церквами від Візантії, у Росії набув особливо ганебних і потворних масштабів. «Симфонічні» стосунки РПЦ з Кремлем давно перетворилися на безсоромну й безпардонну сервільність. Отримуючи за це великі привілеї в Росії, верхівка РПЦ фактично стає співучасником злочинів Путіна в усьому світі, зокрема, в Україні.

У 2006 році Путін презентував доктрину «Русского мира» – імперсько-шовіністичне  ідеологічне підґрунтя для наступних експансіоністських зазіхань. Три роки по тому РПЦ офіційно солідаризувалася з цією програмою Кремля. Виступаючи із світоглядно-програмовою промовою у Москві, патріарх Кіріл озвучив три месиджі, значення яких стало вповні зрозумілим лише сьогодні:

Месидж №1: «Русский мир» претендує на роль «значимого игрока на мировой арене» і планує стати «самостоятельным субъектом в формировании мироустройства».

Месидж №2: Відповідати на «вызовы глобализации» належить не тільки духовним, але і військовим чином. Посилання патріарха на московсько-польську війну 1590-1618 рр. в цьому контексті говорить саме за себе.

Месидж №3: Державні кордони – лише умовність, яка «грешит против исторической правды». Особливо це стосується кордонів з Білоруссю та Україною (хоча й не тільки): «Эти границы... создают лишние препятствия между народами Русского мира».

Відтоді позиція Московської патріархії не змінилася і неприховано декларується за найменшої нагоди. То патріарх Кіріл молиться за «свій» народ «от Карпат до Тихого океана», то заявляє про свою нібито "вищість" над Папою Римським.

Експансіоністські апетити РПЦ зростають синхронно з кремлівськими. Окупувавши українські землі, Путін вже фантазує про вторгнення у Балтію й Польщу, погрожує іншим європейським країнам. А Лавров отримує від патріарха Кіріла премію ім. Олександра Невського. Нема чого додати: один речник путінського імперства нагороджує іншого, та ще й премією імені «захисника» Московії від тевтонських «псов-рыцарей».

Але за таким імперсько-шовіністичним суголоссям РПЦ і Кремля стоять більш предметні стосунки. Не треба бути детективом, аби помічати очевидне. Гіркін-Стрєлков починав свою підривну роботу в Україні як «православний активіст», а вже потім перекваліфікувався у польового командира т. зв. "ДНР". Серед підбурювачів сепаратистських настроїв в Луганську восени минулого року «випадково» знайшовся ще один «православний активіст» з Москви – Кіріл Фролов. Про «православних козаків», які діють одночасно з благословення РПЦ і ФСБ, годі казати.

Враховуючи КГБістське минуле самого патріарха Кіріла, «симфонія» російських спецслужб і "канонічно"-церковних структур не видається випадковою. Тим більше, коли йдеться про стратегічні напрями роботи, як от збройна інтервенція в Україну. Причому, в Донбасі путінсько-гундяєвська співпраця виявилася в абсолютно гротескних формах. Чорносотенні батюшки УПЦ МП не тільки освячували блок-пости сепаратистів і дарували їм «бойові» корогви, але і дехто з них брав безпосередню участь у збройних атаках на сили АТО.

Такі речі безслідно не минають навіть для кесарів, а для Церков – і поготів. Якщо так піде далі, то Московська патріархія, зрештою, остаточно втратить Україну, а з нею – левову частку своїх парафій та доходів. Вже під час Майдану в УПЦ МП зчинилася внутрішня борня між патріотично-проукраїнською і запекло-проросійською течіями. Коли московське керівництво впадає в імперіалістичне безумство, зберігати лояльність до нього стає дедалі важче – йдеться навіть не про звичайний патріотизм, а про елементарний інстинкт самозбереження.

Але найдошкульніше для РПЦ, що вона втрачає свій сакральний зміст. Російське православне християнство - практично завжди і здебільшого - було, в першу чергу, російським, в другу – православним, і лише в третю – християнством. Вже за часів Івана Грозного Церква обслуговувала геополітичні інтереси Москви, підлаштовуючись під тогочасну політичну кон’юнктуру. Після розпаду СРСР РПЦ так і не спромоглася по-справжньому усамостійнитися і знову впала в залежність від Кремля. На перший погляд, в цьому симбіозі Церква взяла гору: в російському суспільному житті з’явився потужний "православний" (а точніше - квазіправославний) чинник. Але за фасадом клерикалізації в Росії відбувається зворотній процес – інструменталізація Церкви та її структур світською владою.

Допоки режим Путіна спирався, насамперед, на вищі прошарки суспільства, в Кремлі послуговувалися більш-менш сучасною концепцією розвитку Росії. Тоді багато говорили про "модернізацію", навіть змавпували Сколково з Кремнієвої долини. А Мєдвєдєв позував з айфоном…

Однак, коли Путін значно переорієнтувався і якраз на народні, передусім, злюмпенізовані маси, охлос, потреба у симуляції "прогресу" відпала. Замість "модернізації" в Росії заговорили про "особливий шлях", "збирання земель" і протистояння «бездуховному Заходу». І тут в пригоді режиму стало оте традиційне - ультраконсервативне, фундаменталістське московське квазіправослав’я. РПЦ поставили під повний контроль авторитарної держави і перетворили її на «міністерство духовності». Щоб там не розповідав патріарх Кіріл про свою «канонічну» юрисдикцію, Московська патріархія тепер сама перебуває під "юрисдикцією" Кремля!

І що сильніше гундяєвська РПЦ зливається з диктаторським путінським режимом, то менше в російському православ’ї залишається вселюдського християнства. Натомість воно перетворюється на своєрідний етнонаціональний - напів'язичницький за змістом - культ, таку собі войовничо-ксенофобську «русскую веру».

Минулого століття щось схоже сталося з християнством, а особливо із значною частиною лютеранства, у гітлерівській Німеччині. Спочатку чимало тамтешніх кліриків вітали новий режим: під проводом "обранця небесного провидіння" - "великого фюрера" країна, мовляв, «вставала з колін», успішно відроджуючи й знову утверджуючи свою - попрану і зневажену внутрішніми і зовнішніми ворогами - "нордично-арійську" могутність і велич, у т. ч. маючи твердий намір "зібрати" в лоні "єдиного рейху" всі етнічні терени, історично замешкані німецькою нацією, і т. п. І вони вірили, що це піде на користь Церкві. Але невдовзі протестантизм та католицизм в Німеччині, по суті, заступило офіційне «німецьке християнство», з якого зникло все, що не узгоджувалося з ідеологією й політикою НСДАП, включаючи і "расово неповноцінні" чинники. Результат - загальновідомий. В своїй переважній частині обдурені і пасивно-слухняні й покірні перед агресивним і людиноненависницьким тоталітарним режимом німецькі Церкви не вберегли від нацизму ні себе, ні Німеччину, ні Європу.

Не схоже, щоби російське православ’я знайшло в собі сили не повторити отих прикрих німецьких помилок. Керівництво РПЦ вперто йде путінським курсом і, вочевидь, збирається пройти свій шлях до кінця. На жаль, ця самозгубна стратегія матиме фатальні наслідки не лише для РПЦ, але і для східного християнства взагалі. Коли в Україні вірні Московської патріархії переходять до Київської, вони, зазвичай, залишаються практикуючими християнами. Але, поряд із цим, від православ'я і, загалом, християнства як такого, на превеликий жаль, відвертаються тисячі, якщо не мільйони, людей. А в самій Росії набирає силу іслам...

Крім того, РПЦ переносить імперський шовінізм путінського режиму і в сферу міжконфесійних стосунків. Призначивши на роль "ворога" т. зв. «бандерівців» тощо, Путін дав пас РПЦ – і ось вже в «канонічних» ЗМІ буяє антиуніатська, антикатолицька і антифіларетівська істерика. Не забувають і про кримських татар, головним чином, мусульман, а також українських протестантів. В експертному середовищі існують обґрунтовані побоювання, що міжконфесійний і міжрелігійний мир у Східній Європі може опинитися під загрозою. Чи варте все це преференцій, що їх отримує ієрархія РПЦ від Путіна? Вочевидь, з відповіддю в Московській патріархії вже визначилися.

Максим Віхров


Християнський портал КІРІОС за матеріалами ZN. 

КремльРосія, зокрема політична верхіка Кремля, дуже болісно сприйняла перемогу Майдану над політичним режимом в Україні. Мова йде не про останні місяці, а про ті процеси, які почалися у 2012 році в Україні.

Консультації Києва з ЄС спочатку викликали у Кремля подив, потім нерозуміння, пізніше - роздратування, а сьогодні - те, що можна назвати істерією. Події із вводом російських військ у Крим свідчать про те, що заради НЕ озвучених безпосередньо цілей Росія ризикує всім, а саме:

1. Політичною вагою і впливом;
2. Національною економікою;
3. Всією боєздатною частиною своєї армії;
4. Внутрішньополітичною стабільністю.


На перший погляд дивно, але, якщо придивитися, то стає зрозуміло, що зміни в Україні занадто сильно впливають на політичне позиціонування Російської Федерації.

Російська Федерація претендує на роль Наддержави, лідера реґіону, інтеґраційного центру. Населення Росії живе в ідеологічній парадигмі «слов'янського світу», «Росії як центру цивілізації». В якості методів всхиляння місцевих еліт до діалогу найчастіше використовуються досить жорсткі прийоми: від «економічних воєн» до безпосередньої участі в «виборах нового керівництва братніх країн».
Серед основних причин боязні Росії "відпустити" Україну є релігійний фактор, або, точніше, - Російська Православна Церква.

Населення Російської Федерації не можна назвати надміру релігійним. Але наявність «своєї» - найбільшої з православних Церков і її тісні контакти з політичним керівництвом дозволяють розігрувати "православну карту" на досить великій території. Від Балкан до Закавказзя та Північної Африки. В Україні вже існує дві основні її православні Церкви: УПЦ Московського патріархату та УПЦ Київського патріархату. Росії варто було колосальних зусиль не допустити визнання останньої іншим православним світом і догляду української Церкви під крило Вселенського патріарха. Протести в Україні йшли при повній ОФІЦІЙНОЇ підтримці всіх Церков. УПЦ МП змушена була зайняти нейтральну позицію. При цьому Москва спішно відсторонила ієрарха, замінивши його зовні лояльним єпископом. Це вже підірвало її популярність серед населення. Події в Криму створили загрозу повної втрати українських парафій. Керівники УПЦ МП відкрито (!) виступили із засудженням агресії і проханням до Патріарха Кирила зупинити Кремль. У такій ситуації РПЦ опинилася перед вибором - підтримати українців означало втратити сприяння Путіна, а підтримати Путіна означало втратити українську Церкву.

У кожному разі найближчі роки можуть стати часом відділення українських парафій. І, можливо, створення єдиної помісної Православної Церкви в Україні. При інтеґрації країни в Європу це практично ґарантує догляд нової Церкви в лоно Константинопольського патріархату або просто визнання її канонічною.
Що це означає для Росії ?

Сьогодні РПЦ - найбільша православна Церква світу. Однак в самій Росії налічується тільки трохи більше 15 000 (з більш ніж 30 000) парафій. В Україні - 11 300. УПЦ КП - 4300, Українська Автокефальна Православна Церква - 1227. Таким чином, у випадку «відходу» УПЦ МП з лона РПЦ, Україна стає третьою за кількістю парафій православною Церквою світу. А на перше місце виходить Румунська Церква з 17000 парафій. РПЦ задовольняється скромним третім місцем. І це - за умови, якщо не почнеться ланцюгова реакція у вигляді здобуття самостійності білоруською Церквою (про доцільність такого повороту вже відкрито висловлювався А. Лукашенко), переходу останніх парафій Молдови під юрисдикцію Румунії і т.д.
У результаті Росія втратить «релігійні» важелі впливу не тільки в центрально-східній Європі, а й на Балканах, в Північній Африці і Закавказзі.

Тому навряд чи варто очікувати того, що Кремль залишить Україну в спокої. Спроби ініціювати внутрішні конфлікти, перешкодити процесу інтеґрації в ЄС продовжуватимуться і триватимуть не один рік. Продовжуватися, незалежно від реакції решти світу. Занадто багато для Росії поставлено на карту.

Автор Ігор Тишкевич.

Ярослав Скиба

Начальник головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області п. Ярослав Скиба покриває секту догналітів на Львівщині, - розповів академік НАН України Павлюк Степан Петрович.

Міграційна служба – бездіяльна, заявляє вчений, адже вже більше як півтора року не можуть знайти лідера секти «догналівці» – Антоніна Догнала, колишнього агента чеського КГБ.

Лідер секти догналівців не переховується: він діє відкрито, а міграційна служба просто лукавить. Виглядає так, що для Ярослава Скиби рішень суду не існує, бо він нічого не робить для депортації цього злочинця, - розповідає вчений.

Академік відкрито заявив: «міграційна служба, зокрема п. Ярослав Скиба, прикриває секту Догнала на Львівщині».




 

о. Орест Вільчинський про реальне сприйняття УПЦ МП українських Греко-КатоликівКОРОТКО ПРО РЕАЛЬНЕ СПРИЙНЯТТЯ УПЦ МП УКРАЇНСЬКИХ ГРЕКО-КАТОЛИКІВ

Останнім часом певні кола в УПЦ МП вперто і послідовно прагнуть звинуватити УГКЦ в різноманітних "прогріхах". У наш час, коли в Україні практично відсутніми є відкриті міжконфесійні конфлікти, такі намагання виглядають якось дивно.

Проте насправді ці намагання є виразом реальної позиції УПЦ МП стосовно українських греко-католиків. Тому не варто будувати жодних ілюзій про реальну позицію московського православ’я в Україні, а поглянути на реальну позицію, яку УПЦ МП відкрито декларує.

Для цього потрібно лише відкрити у браузері офіційний сайт УПЦ МП і витратити трішки часу для аналізу розміщеного там контенту.

Перш за все, УПЦ МП досьогодні вважає Львівський псевдособор 1946 року, організований сталінським режимом, "законним" і офіційними заявами заперечує свою участь у більшовицькому переслідуванні УГКЦ. Щобільше, УПЦ МП офіційно твердить, що, мовляв, саме вона "вберегла" українських греко-католиків від фізичного знищення. Причому сталінські переслідування українського греко-католицизму, з погляду УПЦ МП, були "справедливими", бо, як про це всьому світу звіщає УПЦ МП, «його провідники підтримали фашизм».

І самі греко-католики, насправді, за версією архієреїв УПЦ МП, добровільно приєдналися до РПЦ «під головуванням протопресвітера Гавриїла Костельника – найбільш відомої особистості та чільника руху за відродження Православ’я початку ХХ ст».

Наведені цитати належать до тексту «Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до пастви й українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків у лоно Православної Церкви». При цьому варто зазначити, що цей текст з’явився не в роки комуністичного панування, а в роки чи не найвільніші в історії незалежної України: а саме - 2006 року.

І це попри те, що історичні документи свідчать про пряму участь очільників московського православ’я в комуністичних переслідуваннях УГКЦ. Звинувачення ж у тому, що УГКЦ нібито "підтримала фашизм", не витримують жодної історичної критики і є повторенням пропагандистських кліше комуністичного агітпропу.

У всьому цьому чи не найбільше жахає повна некомпетентність проводу УПЦ МП, яка твердить про присутність якоїсь "форми організованого фашизму" на теренах Галичини, який начебто підтримала УГКЦ.

Якщо припустити, що провід УПЦ МП у цьому тексті має на увазі конструкт  більшовицької пропаганди - «німецький фашизм», то тут маємо некомпетентне нерозрізнення між німецьким націонал-соціалізмом й італійським фашизмом.

Якщо ж мається на увазі італійський фашизм, то треба зазначити, що ця ідеологія ніколи не була присутньою на галицьких теренах, принаймні, як організована політична чи соціальна потуга. Отож, таке твердження є відображенням сприйняття історії проводом УПЦ МП через окуляри більшовицької пропаганди.

До того ж, архієреї  УПЦ МП проявляють або просто незнання того, що УГКЦ не могла підтримати ані нацизм, ані фашизм, оскільки обидва засудила Католицька Церква, або просте намагання фальсифікувати історичні реалії.

Варто згадати, що фашизм засудив Папа Пій ХІ енциклікою «Non abbiamo bisogno», 29 червня 1931 року, а націонал-соціалізм (нацизм) засудив цей же Папа енциклікою «Mit brennender Sorge», 13 липня 1937 року. Якби провід УГКЦ підтримав одну чи іншу ідеологію, то мав би справу зі Святим Офіцієм, а такої справи просто не існує.

Якщо ж провід УПЦ МП має на увазі московський більшовизм, як форму фашизму, то це вже є явне перекладання власної відповідальності на інших. Адже саме Московська патріархія виразила лояльність до більшовицького режиму і неодноразово його підтримувала.

Зі свого боку, УГКЦ не могла підтримати більшовизм, оскільки Католицька Церква його засудила енциклікою Папи Пія ХІ «Divini Redemptoris», 19 березня 1937 року. Проте текст звернення не допускає можливості такого тлумачення – УПЦ МП не називає московський більшовизм фашизмом, а має на увазі політичну потугу, яка йому була противною.

Тож, з усього випливає, що архієреї УПЦ МП мають на увазі німецький нацизм, використовуючи для його означення конструкт сталінської пропагандистської машинерії «(німецький) фашизм». Таке використовування псевдоісторичних і псевдополітологічних конструктів сталінської пропаганди, вказує на цілком реальну можливість ідентичності історичного світогляду та історичної пам’яті архієреїв УПЦ МП та сталінізму.

Направду було би дуже цікаво знати - чи ці звинувачення УПЦ МП в сторону УГКЦ є виразом некомпетентності її архієреїв, які підписали це звернення, чи виразом їхньої злоби стосовно УГКЦ.

Наступним виявом некомпетентності чи то злої волі архієреїв УПЦ МП у цьому Зверненні є твердження про о. Гавриїла Костельника, що начебто він був очільником якогось міфічного "руху за відродження православ’я". Як твердить чи не найбільший спеціаліст по Костельнику о. Олег Гірник «о. Г. Костельник був далекий від ортодоксального православ’я і послідовно прямував до світогляду, окресленого на початку ХХ ст. як «католицький модернізм»». Та й якогось, хоч мінімально, впливового руху за відродження православ’я в Галичині після російської окупації 1914 року в регіоні просто не існувало: проправославне москвофільство практично вимерло, а його представники втекли у московських обозах за межі Краю.

Чи не найцікавішим моментом цього звернення є наступне твердження: «Греко-католицьке духовенство ногами вибивало Царські врата в наших іконостасах, псувало антимінси, в яких покоїлися частки святих мощей мучеників за віру Христову, розсипало та топтало ногами Святі Дари, що покоїлися на престолах наших церков».

У часах релігійного протистояння в Галичині в кінці 80-х - початку 90-х років ХХ століття різне траплялося. І було би безвідповідальним твердити, що все відбулося без насильства з обох сторін. Проте греко-католики визнають важність Таїнства Євхаристії у Православній Церкві, тому топтати ногами Святі Дари не наважився б жоден греко-католицький священик. Такі твердження не тільки є образливими наклепом, але й відвертою неправдою.

Окрім цього, проста логіка спростовує звинувачення єпископату УПЦ МП на адресу греко-католиків. Адже не можливо логічно пояснити знищення майна, на яке сам претендуєш (у даному випадку Царських врат). Тож подібне звинувачення взагалі перебуває за межами реальності.

А твердження цього Звернення про «наші церкви», які начебто насильно захопили греко-католики, самі ж архієреї УПЦ МП перед цим заперечили, приписавши собі "заслугу" за збереження греко-католицьких церков від руйнації церков, які їм передав сталінський режим, забравши їх в законного власника – УГКЦ. Виходить, що УПЦ МП устами своїх архієреїв визнає, що галицькі церкви є власністю УГКЦ, яку вони - за допомогою сталінського насильства - відібрали у греко-католиків, а тут же таки, в тому ж документі, яким визнають цей акт відчуження чужого майна, ці церкви називають "своїми".

З цього, не так старого, Звернення напрошується один висновок: або ієрархи УПЦ МП так ненавидять УГКЦ, що просто маніпулюють історичною істиною і простою справедливістю, або вони цілком є некомпетентними у питаннях, про які висловлюють свою думку.

Не менш гнітюче враження справляє і те, що УПЦ МП великою образою для себе вважає візит блаженного Івана Павла ІІ до України: «Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їх релігійних переконань і почуттів стало привезення до України нині покійного понтифіка Івана-Павла II». У порівнянні з позицією УГКЦ стосовно візитів Московських патріархів, така позиція УПЦ МП виглядає справжнім проявом релігійного тоталітаризму, який прагне, за допомогою державного апарату, унеможливити нормальне функціонування Церкві-Сестрі. Щобільше, у своєму Зверненні Священний Синод УПЦ (МП) до таких - "зневажливих кроків" держави по відношенню до московського православ’я в Україні відносить і перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва. Це вже направду виглядає страшно.

УПЦ МП вважає, що держава мала заборонити повернення осідку Глави УГКЦ до Києва?! Тобто московське православ’я в Україні фактично закликає державу до терору проти українських же громадян за віросповідною ознакою. Чи це не є розпалюванням міжконфесійної ворожнечі? Що це - як не вияв тоталітаристських переконань архієреїв УПЦ МП, як не вияв, по суті, сектантської нетерпимості до братів-християн?

Ба більше, Глава УПЦ МП, вочевидь, не розцінює греко-католиків, інакше як... "ворогів". Ось кілька цитат з проповідей митрополита Сабодана, тексти яких розміщенні на офіційному сайті УПЦ МП. «Ти стаєш на шлях єпископського служіння в нелегкий для нашої Церкви час, коли на неї нападають і уніати, і автокефалісти, і різні нецерковні сили», «У західних областях загострилися відносини між православними й католиками східного обряду. Віруючі зазнають насилля від уніатів», «Ти призначений на служіння до Iвано-Франківської єпархії, де православна паства багато потерпає від греко-католиків».

Це - справді особиста справа митрополита Сабодана, кого він вважає "ворогами" своєї Церкви, але спробуймо собі на хвильку уявити, які лементи піднялися б, якби хоч один греко-католицький єпископ назвав православних тим, ким вони справді є в католицькому розумінні – схизматами, або розкольниками, або якби котрийсь греко-католицький Владика навів приклад конкретних і реальних злочинів проти греко-католиків, якими неодноразово заплямувало себе московське православ’я!

Здається, що назагал наші брати-православні мають не зовсім зрозуміле для нас, католиків, уявлення про істину, справедливість і повагу до інших.

Але найцікавіше, що митрополит Сабодан вважає греко-католиків... "гіршими" від поган (!) Він авторитетно стверджує, що всі греко-католики потраплять після смерті... до пекла: «Тебе Господь прикликав бути захисником православної пастви, і ти, подібно до святого Василія Великого, повинен стійко стояти на сторожі Церкви. Тоді були аріани, в наші дні - уніати. Але тоді й тепер вони однаково розривають Церкву Христову і ведуть православних людей до страждань, на вічну загибель».

Святий Апостол Павло говорить про Боже милосердя, яке дає навіть поганам можливість спастися, без прийняття Євангельської Істини (див. Рим. 2, 13-16). Не хочеться вірити, що митрополит Сабодан настільки є некомпетентним в Святому Письмі, що не знає цієї біблійної істини. Не хочеться вірити, що, знаючи цю істину, він навмисне вводить в оману свою паству. Тому висновок напрошується сам від себе: митрополит Сабодан вважає, що греко-католики "гірші" від поган.

А в такому разі - ні УГКЦ не є Церквою, ані вона не має дійсних Таїнств.

Тому й не дивно, що єпископ Бориспільський Антоній (Паканич), ректор Київських духовних академії та семінарії, на пряме запитання про дійсність католицького хрещення доволі "хитромудро" відповів: «Відносно Вашого запитання про дійсність хрещення у греко- та римо-католиків, хотів би зазначити, що в церковному житті важливе місце посідають канонічні норми, дотримання яких для віруючої людини є обов'язковим». Хоча запитання дослівно була таким: «Чому у деяких храмах написано, що хрещення у греко-католиків та римо-католиків недійсне? Невже це - правда?». Як бачимо, ректор Київських духовних академії та семінарії фактично визнав "недійсність" католицького хрещення. Тому виникає запитання: якщо в Московському патріархаті "не визнають" католицького хрещення, якими тоді є їхні заяви про "спільність", "екуменізм", "потребу єдності"? Що це?

З текстів, розміщених на офіційному сайті УПЦ МП, також проглядається цікава тенденція: кількість контенту, присвяченого питанням Унії, є надзвичайно великою, що вказує на те, що УПЦ МП справді вважає існування УГКЦ "великою проблемою" для себе.

Також на основі цих текстів можна стверджувати, що УПЦ МП одним з своїх головних "ворогів" вважає греко-католиків. Окрім цього, Глава УПЦ МП, по суті, вважає греко-католиків "гіршими" від поган, а ректор  Київських духовних академії та семінарії фактично визнає "недійсність" Тайни Хрещення у католиків.

Архієреї УПЦ МП виявляють або кричущу некомпетентність у питаннях, про які пишуть звернення, або просто злу волю стосовно УГКЦ. Вони радо би хотіли, щоби держава "притиснула" греко-католиків і зовсім не готові визнати історичну дійсність.

Така поведінка священноначалія УПЦ МП, як інтегральної частини РПЦ, ставить під глибокий сумнів не лише щирість представників РПЦ на екуменічних зустрічах з католиками, але й смисл екуменічного діалогу з цією Церквою-Сестрою, яка то злоститься на екуменічні взаємини між Ватиканом і Фанаром, то злоститься на будь-яке спілкування УГКЦ та УПЦ КП, то взагалі проголошує греко-католиків, особливо українських, "головною перепоною" до продовження екуменічного діалогу. Справді, глибина московської душі залишається незрозумілою всім, хто ментально не належить до «русского міра».

о. Орест-Дмитро Вільчинський