Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

Дорогі брати і сестри!

Рідко трапляються дні, настільки насичені, складні, важкі, як сьогоднішній день, 8 травня, – Фомина неділя і день спомину всіх жертв Другої світової війни…

Фомина неділя на очах мого покоління перетворювалася на поминальний день. Пригадую, коли був маленьким, прóводи – завтрашній понеділок – були днем, коли збиралися на цвинтарі старші люди. Вони приходили, молилися, співали півчі, здійснювалася поминальна відправа, і день був суто релігійним, поминальним. Потім, коли послабився атеїстичний режим і шанування народних звичаїв не стало розцінюватися як «соціяльна провина», на цвинтарі стали з’являтися щодалі молодші люди, навіть учителі чи інженери, які вже не боялися, що їх виженуть з роботи за появу біля могил батьків. Зараз це вже важко уявити, а було таке, коли подібні речі цілком могли трапитися!

Отже, як у країні стало трохи вільніше, люди почали сміливіше приходити на кладовище. Але понеділок – робочий день. Поволі день поминання спочилих перенісся на Фомину неділю. І для нас на Сході України цей день насамперед – нагода для зустрічі з пам’яттю спочилих.

Але 2016 року він співпадає ще й із днем пам’яти жертв Другої світової війни: 71 рік тому було підписано Акт про капітуляцію нацистської Німеччини. Сталося так, що серед держав, які підписували цей Акт як переможниці, була одна, яка водночас була і зачинателем цієї війни. Як союзник нацистської Німеччини, сталінський Совєтський Союз почав був у вересні 1939 року аґресію супроти Польщі і тим самим започаткував найстрашнішу війну в історії людства!

Сьогоднішній день ставить перед кожним із нас, як і кожним європейцем, одну важку проблему: як нам ставитися до пам’яти про цю війну? Бо ж і зараз не тільки в Росії, але і в нас є частина суспільства, яка ладна вірити міфам про «велику перемогу» і святкувати цей день як перемогу держави, яку вони продовжують вважати за свою, над нацистською Німеччиною…

І ось тут найголовніша церковна подія, яку ми сьогодні, у Фомину неділю, вшановуємо – акт віри апостола Фоми – допомагає нам знайти ключ до цієї фундаментальної психологічної проблеми наших часів на посткомуністичному просторі.

Про що йдеться в тому епізоді, розповідь про який пролунала на Літургії першою (Ін. 20:19-31)? Про чеснóту віри й небезпеку сумнівів. Христос не засуджує апостола Фому за те, що він не повірив відразу, коли Фома хотів дослідно перевірити реальність воскресіння Христового. Але«блаженні, що не бачили й увірували!» (Ін. 20:29), – скаже Фомі Христос. Блаженні, хто не вимагали якихось доказів, свідчень, не вимагали подарувати їм неодмінно чудо. Саме тіблаженні

Великдень в останні роки набув на постсовєтському просторі несподівано скандального забарвлення, коли для частини наших співвітчизників він перетворюється на день полювання за благодатним вогнем. Цього року навіть літаки намагалися випередити один одного, коли летіли з Єрусалиму в Україну: хто перший привезе благодатний вогонь[1]? Так з’являється і перемагає спокуса уречевлення чуда: вимога від Бога чуда як чогось буденного, щорічного, що має довести реальність Ісуса. А якщо ти вимагаєш довести реальність Ісуса, то чи віриш ти? Чи не є ця гонитва за чудом благодатного вогню і формування новітнього міфу про «благодатний вогню, який сходить щороку у Єрусалимський храм» також прихованим атеїзмом, втечею від віри?

Чим саме подія сповідання Фоми допомагає нам у розв’язанні проблеми війни минулого століття? Вона підказує питання: «А хто починав Другу світову війну?» Починали ж бо її не конкретні особистості, на яких хотілося б комусь зіпхнути провину за війну. Ні. Війну починали ідеології. Саме ті ідеології, які вимагали зректися віри в Бога – найбільшої і єдиної справжньої творчої сили, яка рухає людиною, веде її через випробування і допомагає їй подолати всі спокуси і прямувати через світову історію до Христа. Зречення віри є небезпечне девальвацією фундаментальних цінностей, пошуком інших цінностей, протилежних тим, які Бог нам дарує!

І ось ці дві союзні і однакові по суті ідеології, націонал-соціялістична й комуністична, почали війну в ім’я своїх примарних інтересів. Війну, яка коштувала світові десятки мільйонів людей…

Ми сьогодні шукаємо себе у вірі, шукаємо себе у Церкві. Для багатьох з нас спокусливим є приходити в церкву як споживачі: приходити за чимось, щоразу вимагаючи від Бога подарунка. Мовляв, «Ти хочеш, щоб я повірив? Дай мені щось! Відверни від мене нещастя, зціли мене від хвороб. Якщо я реально відчую Твою присутність, тоді, може, й повірю…». Це дуже небезпечна спокуса! Здавалося б, поганого в особистому проханні до Бога немає нічого. Таж кожна наша молитва і є проханням до Бога про допомогу. Але найбільшим сенсом нашої зустрічі з Богом є радісне схиляння перед Ним, захоплення Його постійною присутністю в світі і віддання себе у Його розпорядження. Бо ми знаємо, якщо справді віримо в Бога, що саме тоді ми зможемо успішно подолати наші земні дороги, якщо цілком будемо у Його розпорядженні.

Саме тоді неможливими будуть війни, коли ми справді віритимемо і керуватимемося вірою. Саме тоді ми зможемо реально оцінити всі ті лиха, які трапляються нам на дорозі, і подолання яких є умовою нашого просування до воскресіння. Саме тоді ми приходитимемо до храму не як спраглі видимих дарунків прагматики, а як довірливі співучасники воскресіння. Того воскресіння, яке несе нам Христос, долаючи невблаганність смерти, аби відкрити нам радість вічного життя. Амінь.

[1] В перебігу змагання за пріоритет УПЦ МП і УПЦ КП один літак був затриманий в аеропорту Ізраїля, аби інший прилетів першим.

архиєпископ Ігор (Ісіченко)