Дорогі брати і сестри!
Старозавітня заповідь «Шануй батька твого i матiр твою» втілюється в навчанні й пастирській практиці Христової Церкви послідовно й багатоманітно. Вона виявляється, зокрема, в глибокій пошані до духовної спадщини минулого, до творчого досвіду визначних богословів, піднесених соборною свідомістю християнської громади до рівня «Отців Церкви». Холодний критичний розум може поставитися до цього почесного титулу зі зверхньою іронією, нагадуючи, що Сам Христос з властивою мові Його проповідей гіперболізацією застерігав від вживання імен «Отець», «Учитель». Однак свідомий християнин, котрий навчився відчувати в церковній громаді атмосферу доброї родини, цілком природньо сприймає титул «Отця» як визначення місця його носія в системі не стільки ієрархічних, скільки сімейних стосунків.
Немає в Cхідній Церкві інституції, котра б офіційно присвоювала звання «Отця» і «Вчителя». Сама визначена життєдайною присутністю благодатних дарів Святого Духа, церковна традиція закріпила цей титул, до певної міри незалежно від канонізації, за найбільш авторитетними християнськими мислителями, що справили потужний вплив на церковне навчання, плідно працювали на полі богословської науки й поєднали теоретичні праці з повсякденною практикою побожного, праведного життя.
Переконливі свідчення особливих духовних дарів і посмертного перебування в країні вічного блаженства сприяли зарахуванню більшости Отців Церкви до лику святих. Дні їхньої пам’яти щедро представлені на сторінках церковного календаря. Окремо вшановуємо протягом року Святих Отців кожного з семи Вселенських Соборів, що проходили в IV‑VIII ст. і знаменували, кожен, зокрема, подолання хворобливих відхилень у Богопізнанні, єресей, та ствердження правдивої віри в Пресвяту Тройцю, ‑ віри, міцно зіпертої на фундаменті Євангелія.
І все ж сьогоднішній день особливий. Не тільки тому, що вшановуємо найбільш авторитетних богословів і організаторів церковного життя на грецькому Сході в епоху переростання поганської Римської імперії в християнську цивілізацію. День пам’яти Трьох Святителів ширший за своїм сенсом навіть за неймовірно широкий вимір сукупної духовної спадщини вшановуваних ієрархів. Він, властиво, символічно репрезентує в колі найбільших християнських свят творчу місію церковної мудрости, ідеал гармонії наукового таланту, проповідницького обдарування та найголовнішої якости християнина – праведности життя, присвяченого Богові.
У трьох вшановуваних Отців Церкви було, безперечно, багато спільного. Усі троє були архиєреями, чому й титулуються в календарі «святителями». Вони жили майже водночас: у другій половині IV – на початку V ст., жили на елліністичному Сході під час піднесення поряд зі стародавніми Олександрійською й Антіохійською патріяршими кафедрами нової державної столиці й кафедрального міста – Константинополя, чи ж Нового Риму. Двоє з них, святителі Василій Великий і Григорій Богослов, були ровесниками й друзями. Вони разом училися в Афінах риторики й філософії, пережили спільні пошуки відповідного християнському інтелектуалові способу життя серед монахів-аскетів Єгипту й Святої Землі. Василій Великий наполіг на прийнятті Григорієм єпископського сану.
Можна ще зазначити, що і Григорій Богослов, і, трохи згодом, Іоан Золотоустий очолювали Константинопольську Церкву, і для обох перебування на столичній кафедрі було сповнене гірких ударів і несправедливих звинувачень. Спільним подвигом Василія Великого й Іоана Золотоустого було редаґування давнішого чину Святої Літургії та підготовка власних чинів Літургії візантійського обряду, котрі після них запанували на християнському Сході.
Зайве говорити, що всі троє винесли з античних шкіл прекрасне знання мови, риторики, філософії, й самі були талановитими проповідниками, блискучими стилістами.
Але наскільки ж, попри все це, всі три святителі були різними! Могутня багатогранна натура Василія Великого виявилася і в плідності його архипастирської праці, і в активному адмініструванні, і в заплідненні аскетичного досвіду середземноморського Сходу аристотелівською методичністю та новим для монашества інтелектуальним складником. Ніжна вразливість Григорія Богослова сполучалася в нього зі схильністю до глибоких богословських роздумів над фундаментальними проблемами догматики. Виявивши мужність у протистоянні небезпечній аріянській єресі, святитель Григорій, однак, відмовився брати участь у столичних інтриґах і добровільно залишив константинопольську кафедру, повернувшись до рідної Каппадокії, до Назіянзу. Іоан же Золотоустий, забраний з рідної Антіохії за наказом імператора Аркадія задля прикрашення столичного Константинополя своїм красномовством, обирає замість придворних нагород тернисту долю сповідника віри, настроює проти себе правдивим і гострим словом імператорський двір і помирає на засланні.
Вже ці кілька штрихів засвідчують не лише відмінності вдачі кожного з Отців, а й спільну основу їхньої духовности, якою була антична культура, і безкомпромісне служіння Христовій правді, що єднало всіх трьох святителів. Витончені інтелектуали, всі вони уникають спокуси гордовитого хизування власними умоглядними конструкціями й цілком підпорядковують свій талант науковців, організаторів, письменників одній спільній меті – освітленню світу світлом євангельського вчення. А такий вибір завжди вимагав мужности й мудрости в подоланні амбітного прагнення виявити перед світом не так істину, як себе самого, свій талант, свої обдарування.
Дуже знаменно, що разом із Василієм Великим і Григорієм Богословом в Афінах учився й майбутній імператор Юліян, прозваний Відступником за останню спробу повернути Римську імперію в поганське минуле, здійснену за його царювання. Можна припустити, що Юліян також мав непересічні здібності й ориґінальний інтелект. Але брак духовної сили, здатної зупинити людину в спокусливому прагненні самоствердитися будь-якою ціною, виявився фатальним для нього як для особистости. Він таки увійшов в історію, але з лихою славою руйнівника.
Справжній злет людської мудрости до містичних небесних просторів, коли сяйво таланту мислителя яскраво осяває довколишній світ, настає лише за умови володіння християнськими дарами покори й смирення – ось той урок, який пропонують нам сьогодні три стародавні ієрархи. Богослов’я – унікальна наука, що передбачає синтез теорії та практики Богопізнання. А на шляху пізнання Бога нам не обминути ані конфлікту з великими й малими царями іродами, ні протистояння із фарисеями та синедріоном. Не обминути й Голгофи, поза якою годі шукати Христа на нашій життєвій дорозі.
Після падіння комуни роздуми на богословські теми, на теми духовности й церковного життя стали досить частими в нашій країні. Важко знайти політика, котрий би не оперував прикладами з Біблії, не говорив – хто про «канонічну», хто про «єдину помісну» Церкви. Але як же рідко ми зустрічаємо сьогодні вияви мудрости християнського подвигу, здатного підпорядкувати бунтівну енерґію інтелекту вимогам церковної аскези, освітлити публікації добрим світлом власного побожного досвіду! Саме тому такими потрібними, такими актуальними для нашого часу виглядають три вшановувані нині святителі, мудреці й подвижники, смиренні борці з самовдоволеним деспотизмом і молитовники за наше навернення до Христа, покірливе милосердя Котрого стало для них вічним взірцем у пастирському служінні. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко).