Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

 

Дорогі брати і сестри!

Ми готуємося до свята Воздвиження Чесного Хреста, яке припадає на наступний четвер, 27 вересня. І ця остання неділя перед святом вшанування Господніх страждань за кожного з нас спеціально присвячена майбутньому Воздвиженню. Перше євангельське читання впроваджує нас у таємницю Господнього Хреста, Його страждання за людину і, власне, нашого хреста, який ніби проєктується на велику Христову жертву, входить у неї нашим малесеньким жертовним внеском.

Разом із тим, сьогодні ми слухаємо, може, одне з найбільш складних євангельських начал, особливо складних для сучасної людини, вихованої на ідеалах свободи й рівности, людини, яка не приймає насильства та образи. І тут ми стикаємося з поняттям, яке дуже часто намагаємося сховати від себе або по-своєму витлумачити. Це - поняття покори, покірливого прийняття Божої волі.

 

Уявіть себе на місці нещасної стражденної жінки, матері хворої дитини, яка думає пробитися до єврейського Вчителя, бо, напевно, в неї вже не стало надії на своїх вчителів, на своїх лікарів, які були вдома, на батьківщині фінікійців. Вона подолала доволі далеку відстань, прийшла зі своїх країв у непривітно наставлену до її земляків Юдею, щоб тільки знайти цього Лікаря і звернутися до Нього.

Вона не знала добре - хто Він є, але хіба нам не зрозумілі почуття матері, яка кидає все і йде шукати останню надію для того, щоб підвести свою дитину з хвороби? Слід було б сподіватися, що Господь, Який є взірцем милосердя й любови, лагідно прийме її й миттю задовольнить її прохання. Та як же несподівано жорстоко лунають Його слова! Він не хоче говорити з фінікіянкою, Він повторює звинувачення, які, зазвичай, адресують фінікіянам мешканці Святої Землі.

Напевне, і справді, жорстока культура фінікійців заслужила на ці звинувачення. Фінікійська релігія знала людські, у т. ч. дитячі, жертвопринесення, для тамтешнього суспільства були властивими жорстокість, аморальність й інші риси, які робили культуру фінікійців ненависною для юдеїв. Але ж хіба ми сподіваємося чути зневажливі слова із вуст Самого Ісуса Христа? Подумаймо, як би ми сприйняли такі слова на нашу адресу, коли б нашу дитину порівняли із собаками, яким не кидають їжу перед тим, як поїдять діти? Може, ми б образилися і втекли?

Напевно, в більшості випадків так би і сталося. Відтак же ми б позбавили себе щастя зцілення, яке настає слідом за тим. Господь пропонує жінці дуже суворе випробовування. Чи здатна вона прийняти Його ось таким, повірити в Христа навіть, коли Він не підтверджує своїми словами її віри? Чи здатна вона подолати перші інстинктивні упередження, які кличуть її до обурення, втечі, протесту, до полеміки з Ним?

Фінікіянка витримує це випробування, вона продовжує просити допомоги. Її віра виявляється сильнішою, ніж материнська образа, чи, радше, не образа, а нерозуміння того, що тут відбувається. І вона одержує зцілення. Останні слова дають нам пізнати вже Самого Христа, Який з любов’ю звертається до неї: «Жінко». Це ж було на стародавньому Близькому Сході не таке легковажне звернення, як у нас зараз у транспорті чи на базарі, а шанобливе. Так звертається Христос до Своєї Пресвятої Матері. «Жінко! Віра твоя спасла тебе!».

Дуже часто для нас, людей ХХІ століття, найжорстокіше випробування пов’язане з необхідністю виявляти покору і спокій навіть там, де логіка життя заперечує потребу стриманости. Ми дуже часто не витримуємо випробувань. Трапляється, що ми тікаємо від випробувань тоді, коли перед нами постають вимоги зректися власної волі. А без цього в Церкві жити не можна. Ми неодмінно, приходячи в Церкву, визнаємо її авторитет і згоджуємося, що ми не все можемо зрозуміти. Але ми віримо в Христа, ми довіряємо Церкві як Його містичному Тілу й готові навіть без прийняття всього нашою логікою йти разом із Ним.

Кожна старша людина може пригадати, як перший конфлікт із якоюсь згодом шанованою нами людиною міг нас відштовхнути, а коли ми його подолали, перед нами відкрилася зовсім інша, глибока, щедра душа людини, якої ми спочатку не могли пізнати. А Церква також дуже часто може зустріти нас такими суворими повчальними словами, котрі рідко кому подобаються. Вже згодом вона відкриватиметься нам інакше, а разом із тим допомагатиме нам відкривати невидимо присутнього в Церкві її Небесного Главу. Перше ж враження може бути оманливим, неприємним і навіть відразливим. У цьому й полягає випробування на шляху до Христа.

Від нас Господь чекає реальної покори Його слову, Його волі. Він чекає від нас, щоб ми навчилися йти через життя не хаотично, кожен своєю дорогою, а разом, спільнотою, входячи до одного містичного Тіла – Церкви.

Разом. Це слово, якого нам усім так бракує, відсутність якого ми відчуваємо гостро у ці дні зневіри і апатичного очікування того, що ж нас чекає після наступної неділі, яка ніби навмисно позначена святом Віри, Надії, Любові [1]. Ми мусимо зрозуміти: Господь може вчити нас досить суворо саме тому, що Він хоче, аби ми відкрили як вищу духовну цінність покору Його святій волі.

Вища логіка, вища правда Господньої волі дуже часто виявляється лише в перспективі нашого дальшого життя. Може, навіть не земного життя, а того, яке очікує нас у майбутньому, того, прозирнути в яке ми зараз неспроможні. Хай же і цей приклад жінки із Хананеї (Фінікії), приклад чудесного зцілення її доньки буде для нас настановою і заохотою коритися волі Церкви, плекати у нас духа покори, приклад якого так часто демонструють нам Отці Пустелі, подвижники минулого. Хай наведений у євангельському читанні епізод наверне нас на роздум про забуту, заіржавілу десь у сховках духовну зброю, якої нам, людям постіндустріального світу, так бракує у боротьбі зі спокусами і життєвими випробуваннями, у боротьбі з гріхом – зброю покори Божій волі. Амінь.


[1] Саме тоді розгортався черговий конфлікт між гілками влади, що загрожував перерости у збройне протистояння.

 

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)