ПРОПОВІДЬ НА НЕДІЛЮ РОЗСЛАБЛЕНОГО
«Бажаєш видужати?» (Ів. 5.6)
Чуємо із сьогоднішнього святого Євангелія від Івана ті слова, звернені до розслабленого. Кожен з нас зробив би все, щоб одужати. Чому таке бажання людини до одужання, а радше до життя. Бо хвороба – порушення природного стану. Хвора людина відчуває себе слабкою і беззахисною. Саме хвора людина відчуває всю людську гріховність і слабкість. Будь-яка людина природно хоче повернутися до свого природного стану, якою її створив Господь Бог. Але хвороба не є якимсь страшним Божим покаранням. У хворобі є сенс. Через хворобу ми співстраждаєм з Христом, ми покутуємо разом з ним за гріхи світу. Тому для праведника хвороба не покарання, а нагорода, бо це значить, що Христос визнає його достойним співстраждати разом із Ним.
У Києво-Печерському Патерику описане життя Пімена многохворобливого. Він був хворий від дитинства, паралізований. З цією хворобою прожив двадцять років. Але весь час бажав стати монахом Києво-Печерської Лаври. Але батьки весь час заперечували йому у цьому. Та коли йому стало дуже погано, вони занесли його до монастиря., щоб монахи помолилися над ним. Але їх молитви йому не допомогли, бо молитви Пімена були сильніші. Він у них не просив оздоровлення, а навпаки просив, щоб недуга не проходила, бо він вважав, що через хворобу він співстраждає з Христом. Батьки чекали оздоровлення, бо не хотіли його залишати у монастирі, але так і не дочекалися. Та й ігумен з братією не дуже хотіли приймати хворого до монастиря. Але однієї ночі стався дивний випадок. До нього прийшли Ангели і здійснили обряд постригу, згідно монаших правил. Залишили свічку і сказали, що вона буде горіти сорок днів, а потім понесли пострижене волосся у гріб святого Теодосія, ігумена Печерського. Братія чула шум і коли прийшла до нього, то побачила, що він пострижений. Пімен розповів все, що з ним було. Відкрили гріб святого Теодосія і побачили там пострижене волосся Пімена. І свічка горіла рівно сорок днів. Довго думали ігумен і братія, але підтвердження чуда їх переконало. Пімен почав жити у монастирі хворобою співстраждаючи з Христом.Братів призначили доглядати за Піменом і ще одним паралізованим братом. Але брати недбало сповняли свої обов’язки. Тоді Пімен сказав хворому брату: «Брате, ти скоро видужаєш, а недбалі брати перенесуть важку хворобу». В цю ж мить, за молитвами Пімена, паралізований брат одужав, а недбалі брати захворіли. Зцілений брат почав доглядати за Піменом. Але з часом забув про свою колишню недуга і почав недбало виконувати свій обов’язок. Тоді захворів на ще важчу хворобу. Але, розкаявшись, зрозумів, у чому його гріх і почав просити братів, щоб принесли до нього Пімена. Прийшли до нього брати і сказали: «Брат, який служив тобі, помирає». «Що сіє людина, – відповів той, – то й пожне: він кинув мене голодного і спраглого, і сам зазнав того ж, збрехавши Богові і мною погордувавши. Але ми навчені Христом не віддавати за зло злом, тому йдіть і скажіть йому: тебе кличе Пімен, встань, і йди до нього». Коли хворому передали це, він одразу став здоровий і, вставши без всякої допомоги, прийшов до нього. Пімен довго вмовляв його, кажучи: «Маловір, ось ти здоровий; дивись, знову не грішив! Хіба ти не знаєш, що рівну нагороду будуть мати, як ті, що терплять, так і ті, що служать йому. Терпіння принижених не залишиться безплідно: відчувають тут короткочасну скорботу і тяготу будуть відчувати радість та втіху там, де немає ні хвороб, ні печалі, ні зітханні, але життя безконечне. Заради цього я і терплю все. Бог через мене визволив тебе від твоєї недуги, може і мене підняти з цього одра і зцілити мою неміч, але я сам не хочу, бо хто витерпить до кінця, той врятований буде (Мт. 10.22), – сказав Господь».
Хворому Пімену був даний Богом дар зціляти інших від недуг. Перед самою смертю він був зцілений від недуги. Прийшов до Церкви і прийняв Найсвятіші Тайни. Похований Пімен у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври, в печері святого Антонія.
Отже, хвора людина – це співстраждаюча, вільно або невільно, з Христом людина.
Ще хвора людина відчуває наскільки вона слабка і безпомічна без Бога. Усі хворі це відчувають і віруючі в Бога, і не віруючі, але віруюча людина це розуміє і приймає, а невіруюча – не розуміє і не приймає. Саме хвора і немічна людина найбільше потребує Бога, найбільше Його шукає. І Він часто відкривається їй, дає Себе пізнати і зрозуміти. Тому що через терпіння, приниження, яке терпить хвора людина, вона пізнає Бога.
Чуємо, що відповідає розслаблений Христу: «Немаю нікого, пане, щоб мене спустив у купіль, коли зворушиться вода, бо коли я туди приходжу, інший передо мною сходить» (Ів. 5.7). Це вже звернення до здорових людей. Бо ми, допомагаючи хворій людині, допомагаємо співстраждаючому з Христом, і самі за те отримуємо ласки від Бога. Але ніхто із здорових не хотів допомогти хворому, спаралізованому, не хотів потурбуватися про нього. І у нашому житті щось таке часто відбувається з нами. Чому воно так є? А тому, що наш егоїзм, себелюбність, все для себе, щоб мені було добре не дає нам потурбуватися про ближнього. І ми не бачимо свого ближнього у його наглій потребі. Це немов є приниженням нашого «я», втручанням в наші особисті справи. Забуваючи, що ми всі ходимо під Богом і Він є датилем життя нашого.
Допомагаючи своєму ближньому, ми наче заробляємо свої дисиденти на щасливе майбутнє життя, де Господь зараховує нам наше милосердя, яке ми підтвердили своїм життям і вчинками. Не будьмо байдужі до нашого ближнього, виявляймо жест співчуття, підтримки, розради, чуйності до його потреб, бо маємо разом з Христом прислужитися своєму ближньому, який поруч нас. Тільки треба завжди мати відкрите своє серце на Бога. А це можна зробити тільки уповаючи на Бога і перебуваючи у єдності з Ним.
«Оце ти видужав, не гріши ж більше, щоб що гірше тобі не сталося» (Ів 5.14). Амінь.
Ієромонах Андрій САЛАГУБ
ПРИКЛАДИ
1. 14 червня 1623 молода тридцятидвохрічна вдова із знатної родини, пані де Марійак, прийшла до святого Вікентія, щоб попросити його бути її духовним батьком. Після втрати чоловіка і через життєві проблеми у неї були великі душевні переживання. Її мучила внутрішня скрута і нічні страхи, у неї був розлад нервовою системою та сильні напади духу нудьги (те, що у наш час називають депресією). Він зарахував її до лав своїх дам-благодійниць, які допомагали хворим і бідним. І тут сталося щось дивне: після праці з бідними і хворими вона ставала спокійною і ніжною, як мати. Це наштовхнуло святого Вікентія на думку створити чин сестер монахинь, які б допомагали хворими і бідним, що на той час було чимсь надзвичайно дивним, бо сестри у той час ніколи не займалися ні харитативної, ні сесійною діяльністю. Першою монахинею цього згромадження мала стати пані де Марійак. Він взяв цілковите духовне керівництво нею, і став учити «відкрити своє серце, взявши на себе чужий тягар», вчив «співстраждати хворим», говорячи, що допомагаючи хворим, ми допомагаємо самому Христу. Поступово, але невпинно, згромадження зростало. Святий Вікентій помітив, що допомагаючи хворим, сестри отримують таку ж велику духовну поживу, як і від молитви. Допомагаючи убогим, сестри ставали милосердними і спокійними, легко відкривали своє серце до Бога. Допомагаючи іншим, вони самі отримували великі духовні нагороди від Господа Бога. У 1633 році святий разом з герцогинею Луїзою де Марійак створив конгрегацію «дочок милосердя», головною справою якої стала допомога бідним, хворим, покинутим дітям і ув’язненим. Так пані де Марійак стала його найближчою сподвижницю на службі убогим, і сьогодні Церква вшановує її як святу Луїзу де Марійак, а їх спільнота сестер-милосердя поширилась по цілому світі. Папа Іван Павло ІІ назвав святого Вікентія: «Серцем Христа у світі убогих».
Висновок. Бачимо, що допомога хворим приносить велику духовну користь. Людина отримує великі духовні ласки, змінюється сама і знаходить сили подолати свої душевні проблеми і перебороти життєві труднощі. Багатьом святим саме милосердя допомогло досягнути святості. «Вікентій де Поль став святим тому, що був милосердний, але й сама святість робила його серце милосердним» (Клод Бремон).
2. У XIX столітті в Москві жив дивний чоловік – Фрідріх (Федір) Гааз (1780-1853 рр.). Народився він у місті Бад-Мюнстерайфель (Німеччина). Навчався на курсі філософії, математики, германології, медицини у Йенському і Геттингенському університетах і закінчував курс медика у Віденському університеті. У 1806 році поїхав працювати лікарем в Москву. Досягнув великих успіхів в медицині, за що був нагороджений орденом святого Володимира. Відкрив цілющі властивості мінеральних вод в Кисловодську, Железноводську і Єсентуках (тепер курорти світового значення, лікують сердечно-судинні, печінкові, шлункові захворювання та розлади нервової системи). У 1820 році стає головним лікарем Москви. Чисто з зовнішнього боку у п'ятдесят років Гааз був багатою і забезпеченою людиною. Він одягався за європейською модою. Досяг високих посад і положення в суспільстві. Листування з кращими європейськими філософами. Але саме у цьому віці щось трапилося в душі лікаря і його життя різко змінилося. Він відчуває сильну душевну потребу служити Богові. Втілює це служіння, через служіння хворим у тюрмі. Стає тюремним лікарем, покидаючи блискучу майбутню кар’єру. Це заняття на той час було зовсім не престижним і навіть ганебним. Адже у Росії до арештантів (тюремників) було ставлення різко негативне (таким воно в деякій мірі залишилось і в наші часи) і багато людей навіть не бажали розмовляти з людьми, що були у тюрмі. Фрідріх Гааз добровільно пішов на це приниження, щоб допомагати хворим арештантам. Він добився від влади (вперше в історії) відкриття тюремної лікарні, також відміну жорстоких катувань арештантів. Не раз, як лікар, йшов десятки кілометрів з арештантами, коли їх вели на Сибір, за власний кошт купуючи медикаменти. Переймався проблемами арештантів, як власними, і в кожному хворому бачив терплячого Христа. Одні називали його безумцем, інші – святим.
Лікар Гааз лікував не тільки тіло, фізичні болі, він також лікував душевні болі. Не одному арештанту він допоміг розкаятись у своїх гріхах, приступити до щирої сповіді і звільнитися від душевного тягарю. Фрідріх Гааз помітив, що багатьох злочинців мучать не стільки тілесні болі хвороб, а набагато більше душевні болі від вчиненого злочину. Часто він був першою людиною, якій злочинець розповідав про всі свої злочини, виявлені і не виявлені владою. Вмів людину вислухати і заохотити її приступити до Святої Сповіді і прийняти Святу Тайну Євхаристії. На основі його розповідей про докори совісті арештантів письменник Федір Достоєвський написав всесвітньо відомий твір «Злочин і кара» («Преступление и наказание»), де описав шлях до покаяння вбивці Родіона Роскольнікова.
Двадцять три роки лікував хворих у тюрмах і змінив усю тюремну систему: добився розділу на жіночі і чоловічі камери, дотримання обслугою правил санітарної гігієни і гідного харчування, заміну «убивчих» кайданів на легкі та багато іншого. Коли виникла в тюрмах епідемія холери, він один заходив в камери до інфекційнохворих, навіть обслуга боялася до них зайти, але жодного разу не захворів. Тюремники називали його «святим лікарем». Одного разу він повертався додому пізно вечором і група злодіїв оточила його та стала вимагати, щоб він зняв шубу і віддав гроші. Але коли вони дізналися, хто він, то стали на коліна і почали просити у нього вибачення.
Девізом його життя було: «Поспішайте робити добро». «Любов і співчуття живуть в серці кожного. Зло є результат лише засліплення...», – говорив він.
Не маючи ні дружини, ні дітей, усі свої доходи витрачав на ліки для бідних, просячи їх молитися за нього. Не будував собі блискучих маєтків, не влаштовував собі гучних забав, а будував замок у Царстві Небесному і готувався до щасливої Небесної Трапези, що буде тривати вічно. Помер у 1853 році до кінця життя служачи хворим, як тим, що співстраждають із Христом. На його похорони приїхало понад п’ятдесят тисяч людей з різни куточків країни. У 1909 році йому було встановлено пам’ятник і незабаром створено світове товариство тюремних лікарів імені Фрідріха Гааза. Католицька Церква розпочала процес беатифікації Фрідріха Гааза.