Камо грядеші, сучасна – постколоніальна, постґеноцидна й посттоталітарна ненько-Україно?

Цим – далеко не риторичним запитанням, вочевидь, задається наразі вельми немало людей. Причому, як, передусім й власне, в Україні, так і поза її межами. А надто на тлі досить гостроемоційних, бурхливих суспільно-політичних перипетій та пристрастей, що перманентно – то вкрай загострюючись, то ненадовго вщухаючи – вирують, а особливо в останні низку років, у вітчизняному суспільстві. Досягаючи, зазвичай, максимальної «точки кипіння», коли надходить чергова виборча кампанія чи спалахують різні інші подібні соціально-політичні баталії й конфронтації.

У цьому контексті маємо згадати, що дуже й дуже суперечливим – зиґзаґоподібним та дещо неочікувано-«сюрпризним» і прикрим, проте по-своєму логічним і закономірним, виявився перебіг відомих «післямайданних» громадсько-політичних й, перш за все, владно-урядових, подій і тенденцій у нашій державі. Якихось суттєвих, докорінних – після 2004 р. – змін, а надто, бодай, мінімального очищення й покращення морального та якісно-професійного стану владних структур, їх «деолігархізації» та «декорумпізації», поліпшення умов функціонування й розвитку малого та середнього бізнесу тощо, на превеликий жаль, фактично не відбулося. Радше, навпаки. Тим паче, що таке гальмування й блокування тих змін  (принаймні, дуже значною мірою) було – поряд з деякими іншими обставинами – спричинено добре знаним станом фахової компетенції, а також особистих, у т. ч. морально-етичних, якостей та конфліктом бізнесово-групових інтересів, амбіцій і взаємостосунків двох головних «помаранчевих» політичних лідерів та їх оточень, і т. ін.

Але чи не найбільше і найкрасномовніше це їхнє дріб’язково-безглузде й скандальне взаємопоборювання одне одного проявилося, мабуть, в обопільній, а особливо у тодішнього глави держави, схильності й конкретних кроках до (практично) зрадницького угодовства з Партією реґіонів та її кланово-мафіозним проводом.

Й усе це – а, тим більше, на тлі тодішньої гострої фінансово-економічної кризи – породило чимале невдоволення та розчарування, апатію й зневіру і, навіть,  неприховане роздратування серед мільйонів демократично й патріотично налаштованих українських громадян. А також помітну політичну радикалізацію досить чималої їх частини, особливо в Західній Україні та столиці. Тих  людей,  хто, здебільшого, дуже щиро і з великою надією та охотою підтримували на президентських виборах-2004 «помаранчеву» коаліцію та її кандидата.

Зазначені, як і певні інші, обставини, в своїй сукупності, й зумовили той сумний і ганебний – отой «біло-блакитний» (а нині вже – відверто «уїдливо-темносиній»), реванш, що стався в лютому 2010 р., у підсумку тогочасних виборів Президента. Та наступну – повзучу, але доволі швидку й зловісну, рейдерську узурпацію й окупацію функціонерами-«реґіоналами» (донецькими «авторитетами» і Ко) практично всіх структур і органів влади й управління в Україні, утвердження в нашій країні теперішнього «бульдозерно»-поліційного (за суттю і змістом) – авторитарно-криміналізованого режиму відомої олігархічної «Сім’ї» та її всуціль корумповано-мафіозних спідручних і посіпак.

Ось як, скажімо, Біблія характеризує ментальність подібного угруповання («халдеїв»): цей «народ лютий та скорий, що ґрасує по широкій землі, щоб захопити оселі, які не його. Страшний та грізний він, – від нього самого виходить і право його, і великість його. І від пантер його коні швидші, і від вовків печерових лютіші. І розлетяться його верхівці, а їздці його здалека прийдуть,  – вони будуть летіти, неначе [хижий] орел, що на їжу поспішає… він приходить увесь на насильство, а ціль їх обличчя – вперед, і набере полонених, як того піску». «Тоді він несеться, як вітер, і перейде, і згрішить, бо зробить за бога свого оцю силу свою» (Ав.1:6-9,11).

Безумовно й однозначно, що подібний – явно ненормальний і богопротивний порядок речей не може (й ніяк не буде!) в Україні тривати безкінечно довго. Бо тільки до певної пори та часу Господь допустив його в нашому краї: Він «для суду поставив його» та «призначив його на карання» за переступи й провини наші. Разом з тим, як наголошує той же біблійний пророк, Господи, «Твої очі занадто пречисті, щоб міг Ти дивитись на [це] зло, і на [таке] насильство дивитись не можеш. Чому ж [досі так бездіяльно] дивишся Ти на грабіжників, мовчиш, коли несправедливий винищує справедливішого від себе?» (Ав.1:12-13).

Й між тим, судячи з усього, Господнє Провидіння приготувало й прагне зреалізувати для нашої держави та особливо різнобарвно-розмаїтої спільноти її Христового Божого народу зовсім інший сценарій подій: ось «бо [диявольсько-демонічна] темрява землю вкриває, а морок – народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється!» (Іс.60:2).

*                              *                               *

А тим часом, як добре відомо, предметом доволі тривалих, причому, здебільшого, дуже запальних, гостроемоційних суспільно-світоглядних дискусій в Україні, виступає така суперважлива і значуща дилема: в якому, власне, стратегічно-геополітичному напрямку має рухатися наша країна?

Певні кола (горезвісна «5 колона» Кремля) в Україні, котрі є затятими (аж до справжньої істерії) прихильниками і симпатиками концепції-ідеологеми «Русского мира» та неодмінно-безумовного й негайного вступу її до «Таможенного союза» і що, як правило, (так чи інакше) в основному підтримують чинну «донецько-реґіональну» владу, в такий спосіб штовхають Українську державу до безоглядного повернення в «дружні» обійми північно-східного «старшого брата». Одначе цей шлях, починаючи із сумнопам’ятної «Переяславської ради» 1654 р. – яка була (по-своєму) логічним підсумком жорстоко-кривавої Хмельниччини й припала якраз на 666-й (!) рік по Володимировому Хрещенні Київської Русі – і далі, аж до початку 90-х рр. ХХ ст., ми вже проходили й чудово його знаємо і усвідомлюємо.

До того ж, і Святе Письмо недвозначно застерігає, що жодних «захисту» й «помочі» та «пожитку», нічого дійсно доброго й «корисного», окрім «додавання гріха до гріха»,  «горя» та гіркого й прикрого «сорому та ганьби», в тому нео-«єгипетському» (імперсько-шовіністскому) «краю утиску та переслідування, звідки [походять хижі] левиця та лев, гадюка й огнистий дракон», ми, як і раніше, там ніяк не знайдемо і не здобудемо, якщо знову, без Божої волі й «духу», безвідповідально поліземо в ту ж саму пастку (Іс.30:1-7).

З другого боку, інші відомі вітчизняні політичні сили, що некритично, чи не «наосліп», беруть за «взірець» сучасну – «секулярно-ґуманістичну» західну цивілізацію, проголошують  прагнення  утвердити  в Україні, в т. ч. за допомогою її євроінтеграції,  т. зв. ліберальне суспільство на кшталт нині існуючого в низці країн ЄС.

Одначе те (фактично) розбещено-розпусне «суспільство споживання, розваг і задоволень», чиї ідеологія, основні базові цінності, мораль і культура, густо замішані на примітивному ґедонізмі і брутальному матеріалізмі, повсякчасному накиданні культу «супермена» й грубої сили тощо є виразно й всуціль зденаціоналізованими, бездуховними (запекло ворожими Божому Духові) і антихристиянськими. Аж, приміром, до сумнозвісної «політкоректної» леґалізації й накидання наразі ним содомських ґомосексуальних (у т. ч. ґейського «виховання» дітей!) збочень і т. п. А також масованого плекання й насадження різного штибу окультно-містичних та інших подібних – сумнівних, а то і явно небезпечних псевдодуховних (демонічних) практик і лжерелігійних (магічно-язичницьких) культів та віровчень Сходу і Заходу.

А його мамонно-владна верхівка, до того ж (як, власне, і будь-якого іншого!), має сталу тенденцію ставати деспотичною, нечестиво-злочинною, включаючи встановлення тотального стеження й контролю за членами соціуму й т. ін. Особливо за умов недостатньо розвинутих і потужних демократичних структур і традицій громадянського суспільства та його, загалом, незадовільного, низького морально-етичного та загальнокультурного й освітнього стану. Як це, до речі, так актуально й характерно нині для наших українських реалій.

Проте, як каже до нас Слово Боже, за Господнім задумом має бути якраз навпаки: державна влада та кожний її окремий «володар – [то] Божий слуга»: для чесних і законослухняних громадян «на добро» та «похвалу»; й водночас «недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим.13:3,4).

А  тому виникає правочинне запитання: хто ж саме має (і направду зможе!), підхопивши й успішно продовживши шляхетну та, по суті, доленосну справу «помаранчевого» Майдану, де сильно й благодатно діяв Дух Божий «на кожне тіло» (Йоіл 3:1), спонукати й допомогти українській владі неодмінно стати подібним – патріотичним, благочестивим і праведним «Божим слугою»?

Хто здатний, нарешті, зупинити зухвало-цинічне і безпардонне розкрадання та  руйнування, деґрадацію і здачу (зраду) Батьківщини, а особливо що стосується т. зв. «ґуманітарної» сфери, колишній метрополії, тощо та повернути українському народові втрачені віру й надію, загублені дуже багатьма людьми високі і благородні ідеали, непроминаючі – фундаментальні моральні й духовні цінності і чесноти, у т. ч. совість, людську, родинну, національну і громадянську гідність і честь, щиру турботу про сьогодення й краще майбуття рідної Вітчизни та її людності? Кому під силу відновити, «прищепити» до наших краян  само-  та взаємоповагу, любов і милосердя, утвердити на нашій землі соціальну й будь-яку іншу справедливість та законність, правопорядок, дотримання основних прав і свобод громадян, єдність і гармонію?

*                            *                              *.

Зрозуміло, що таке суперважливе – доленосне завдання сучасний  український соціум навряд чи зможе успішно осягнути, зокрема, ефективно (аргументовано і переконливо) не критикуючи й протидіючи наразі наявним в його середовищі стереотипам, упередженням та рудиментам контрпродуктивних і деструктивних (як «ліберально-ґуманістичних», так і лівих чи запекло-етнофілетичних та праворадикальних – проімперсько-шовіністських, включаючи відверто монархічно-чорносотенні, та квазіпатріотично-ксенофобських) ідеологій і уявлень. У т. ч. щодо суспільно-політичного устрою нашої держави й т. п. Але, залишаючи та «забуваючи  те,  що [помилкове й беззаконне було]  позаду, і спішачи до того, що попереду» (Фил.3:13), наше суспільство наразі має надихатися й очолюватися кардинально іншими чинниками.

Й, передусім, саме тими, що покликані Господом бути справжніми носіями Його досконалих морально-етичних і духовних вартостей – Божим людом України. Тобто, духовно «народженими згори» (Ів.3:3,7) – практикуючими воцерковленими християнами всіх основних традицій і деномінацій як східного, так і західного походження. Себто, всіма тими правдивими учнями й послідовниками Христа – православними і греко-католиками, римо-католиками й протестантами (євангельськими християнами), хто несе перед Богом спільну відповідальність за реальні й конкретні наслідки того найважливішого свого цивілізаційно-культурного вибору, який зробила Русь-Україна 988 р., під час історичного Володимирового Хрещення.

І для цього різноконфесійна вітчизняна Христова Церква, по-перше, повинна цю свою відповідальність добре усвідомити. Причому, на тлі власного та, зрештою, загальносуспільного, всенародного – щирого й глибокого та дієвого покаяння, взаємопрощення і примирення.

Бо, як – поміж різного іншого – виразно каже й обіцяє Господь у Своєму Слові, що, приміром, безпідставні, брехливі й брутальні «лихослів’я» і «прокльони» щодо Авраамових нащадків і спадкоємців (старо- й новозавітнього народу Божого) й, у цілому, всіляка нетерпимість і злоба на етнічній, релігійній чи расовій основі та, назагал, будь-які форми і прояви в суспільстві затятого розбрату і чвар, людиноненависті й ворожнечі незмінно накликають тяжке «прокляття» на їхніх носіїв і поширювачів (1М 12:3).

Й тому от «і вилив Я гнів Свій гнів на них за ту [невинну братню] кров, яку [так рясно] проливали вони на цю [Мою святу] землю, та [гидотними поганськими забобонами, марновірствами й] бовванами своїми занечистили її» (Єз.36:18).

І, щонайперше, за нещадні й численні жертви мирних мешканців й, передусім, жінок, дітей, літніх людей, які супроводжували низку запеклих і жорстоких зіткнень, конфліктів і нещадно-погромницьких помст-розправ, у т. ч. на міжконфесійному та міжнаціональному, соціально-становому (класовому) й політичному ґрунті, котрі раз по раз вибухали у вітчизняній минувшині. А особливо після трагічного розколу Київської Церкви, що стався на зламі ХVI–ХVII ст., через укладення Берестейської унії 1596 р., і аж до ХХ ст. включно. Крім того, цей же еклезіально-суспільний поділ і розбрат («Русь нищить Русь») також спричинив серед доволі значної частки місцевої православної людності, включаючи духовенство і козацтво, сприятливе тло (середовище) для перманентної московської експансії в Україну, що, як відомо, входила тоді до складу Речі Посполитої.

І навпаки: саме через щиросердні й сталі – справді доброзичливі й братерські міжлюдські стосунки любові та милосердя, взаємодопомоги й благочинства Господь береже й «благословляє» як окремих осіб та їх родини, так і цілі суспільні групи та етно- і релігійні спільноти (1М 12:3).

І т. д. й т. п.

Й, напевно, зовсім не випадково, що незалежна й соборна Українська держава реально й успішно відродилася і постала на мапі Європи і світу – тільки й лише – у 1991 р. Тобто, коли,  у перебігу горбачовської «перестройки», масовий Народний Рух України розвивався і діяв у – виключно й суто – мирний і цивілізований спосіб. А, до того ж, на тлі путчу «ГКЧП», щодо цього питання був вельми швидко досягнутий унікальніший у всій українській історії загальносуспільний консенсус. Крім того, в ті роки вітчизняні націонал-демократи однозначно й рішуче засуджували і поборювали всілякі – підступно-провокативні домагання та спроби реакційної частини тогочасної компартійної влади та її спецслужб заінспірувати й роздмухати в Україні міжетнічну (та, назагал, будь-яку іншу) ворожнечу, зіткнення й протистояння.

На жаль, у подальшому така їх постава й, зокрема, щодо засудження й протидії всіляким проявам етнічної (мовно-культурної), расової чи релігійної нетерпимості або суспільного екстремізму – як у власному середовищі, так і особливо у їх політичних партнерів з радикально-націоналістичних груп, здебільшого, не мала належного продовження і розвою. А натомість вони, подібні – прикрі й неприпустимі тенденції і факти, найчастіше стали, по суті, толеруватися чи просто огульно «заперечуватися» й ігноруватися (як мовиться, впритул «не помічатися»)…

Й це, зрозуміло, (поміж іншого) ніяк не сприяє природному й позитивному процесові формування, згуртування й утвердження в нашій державі – на основі корінного українського етносу, його мови та кращих здобутків і традицій української культури й духовності – модерної і соборної політичної нації.

*                          *                            *

Тут, мабуть, варто також закцентувати, що нині настає і, навіть, настав «час уже суд розпочати  від Божого дому» (1Петр.4:17). А тому, усвідомивши вищезгадане, українським християнам напевно слід почати, наприклад, активно й послідовно розбудовувати власні – різнобічні й ефективні елементи і структури громадянського суспільства. Включаючи й відповідне середовище християнського бізнесу та інших соціальних царин. Тобто, своєрідні осередки й спільноти, за термінологією бл. Августина, «граду Божого» в нашій країні. У т. ч. для постійного та ретельного моніторинґу, контролю і дієвого тиску на всі чинники й сегменти існуючої влади.

Зокрема, в Україні мають діяти  повноцінні християнські медіа:  телебачення, радіомовлення та інтернет, впливові різнопроблемні і концептуальні християнські журнали, портали і сайти, популярна і гостро-оперативна християнська преса й соцмережі. Також дуже бажано, аби зафункціонували християнські експертні й науково-дослідні заклади, які б, з позицій Слова Божого, просвічували своїм точним й переконливим аналізом болючі проблеми і негаразди теперішнього нашого загалу.

Й усі вони разом мусять наполегливо і послідовно формувати відповідну громадську думку. Й це – актуальне й відповідальне духовно-патріотичне завдання і обов’язок перед власним народом усієї соборної нашої Церкви.  Й,   в першу чергу, – її суспільно свідомих й активних «пересічних» вірних – правдивих, духовно і морально зрілих та фахово компетентних, небайдужих й цілеспрямованих християн-патріотів усіх церковних конфесій і обрядів з титульного етносу та нацменшин – «сіль землі» та «світло для світу» (Мт.5:13,14). Тих, які мають, нарешті, сконсолідуватися і об’єднатися. І, серед іншого, в реальні і потужно-продуктивні – всеукраїнські  структури християнських громадських (включаючи професійні) і політичних організацій, у т. ч. й розгалужену мережу християнського підприємництва – як якісно та засадничо нову світоглядно-етичну й суспільно-соціальну силу.

Такі, які б щоденно доносили й практично зорієнтовували  та – свого часу – в демократичний, правовий  спосіб  змогли  б  успішно повести, провадити (включаючи й через свою впливову, очільну присутність у складових та керівництві владно-урядових інституцій)  український соціум – «і приймуть царство святі Всевишнього, і будуть міцно держати царювання аж навіки, і аж навіки віків» (Дан.7:18) – до втілення в життя  євангельських  моральних  і духовних  принципів  та  ідеалів. У т. ч. при вирішенні конкретних соціально-економічних і громадсько-політичних, національно-культурних, науково-освітніх, екологічних та інших непростих актуальних й нагальних питань.

*                             *                            *

Українська християнська спільнота має в усьому згуртовано, суворо і послідовно вимагати поширення й утвердження, в т. ч. на законодавчому рівні, Господніх моральних заповідей і норм у суспільстві (включаючи  царину економіки, навчальні програми закладів освіти і виховання тощо). Мусимо відроджувати та активно, а надто для юнацтва й молоді, пропагувати і захищати (від різних, у т. ч. войовничо-неопоганських, кривотлумачень, спаплюжень і перекосів) багатющий спадок української християнської духовності і культури, її тісні і плідні зв’язки з християнською цивілізацією як Сходу, так і Заходу.

Й, зокрема, повернути народові та довколишньому світу духовні здобутки визначних українських церковних подвижників, святих і блаженних (включно з тими, що змагали до відновлення єдності Вселенської Христової Церкви доби І тисячоліття), творче надбання видатних вітчизняних філософів  і  письменників, композиторів й художників, архітекторів та інших митців, які творили в християнській традиції, педагогів-християн, а також передових економістів та підприємців і фахівців – відомих благодійників та меценатів. Особливо ті, котрі були довго замовчувані. А також  підтримувати й популяризувати кращу сучасну українську християнську музику, літературу, образотворче та інше сакрально-духовне мистецтво і  культуру.

І тут також зрозуміло й те, що, ніяк не можемо дозволити, приміром, тим же агресивно-антихристиянськи й ксенофобськи, а чимдуж – «антисіоністськи», зорієнтованим неязичницьким міфотворцям (котрі, принаймні, частину свого богоборчого світогляду і «суперпатріотичних» легенд і байок позичили із ідейного арсеналу європейських расистів і нацистів та совдепівських атеїстів й «теоретиків») конче дати, «щоб упасти» українству з цього його – правдивого («із насіння Авраамового») духовного, за біблійною лексикою, «святого кореня» Старого й Нового Завітів. Бо ми у такий спосіб, по суті, ризикуємо цивілізаційно відкинути наших земляків до стану, близького до тієї первісної «оливки, дикої з природи» (Рим.11:1,11,16,24). Такої, яка  блукала манівцями і нетрями запекло-поганської духовно-культурної темряви і невігластва, руйнації й занепаду. Себто, у такий спосіб зреалізувати над Україною оте – згадане вище серйозне «прокляття» (1М 12:3).

Слово Боже наголошує на тому, що (саме) якісна «мала розчина все тісто заквашує» (1Кор.5:6). Тобто, влада і соціум в Україні,  тільки й власне,  тоді  по-справжньому почнуть якісно змінюватися, дослухаючись  і   рахуючись з християнством, коли відчують в ньому могутню силу. Найперше – силу його нездоланної  єдності і жертовної Божої любові,  наступально-творчої ідеї та принциповості, авторитету, організованості й патріотизму. Включаючи здатність всюди і повсякчас, як визнаний національний духовно-моральний провідник, йти з власним народом, навіть на суворі випробування.

Для цього воно, насамперед, мусить якнайширше і найефективніше опрацювати й впровадити методику і систему взаємозв’язків із світським суспільством, постійно вникати в його проблематику і психологію. Й давати, при цьому, конкретні й зрозумілі відповіді на всі його нагальні питання. Себто, вітчизняна Христова громада повинна стати авторитетним і впливовим фактором поступу соціуму, потужним духовним епіцентром  подій і процесів. А тому вона має, при необхідності, принципово і арґументовано критикувати, ставити вимоги і пропозиції щодо тенденцій і особливостей розвою нашого суспільства. Формулюючи,  при цьому,  базовану на Святому Письмі  та  вітчизняній (і, загалом, світовій) християнській традиції й досвіді українську національну ідею – правильну й послідовну візію (систему, перспективу, план) його національно-духовного, морально-етичного та соціально-економічного розвитку.

А тими важливими документами, які можна було б з великою користю використати при опрацюванні та реалізації такої Національної Програми, зокрема, є знаменитий богословсько-соціальний трактат «Як будувати Рідну Хату…» та інші твори Митрополита Андрея Шептицького тощо.

І саме у такий спосіб – поряд і паралельно з традиційними церковними функціями проповіді Слова Божого та літургійних й інших відправ і молитов,  душпастирського (євангелізаційно-катехитичного) і соціального служіння – єдина й соборна українська християнська спільнота  належним  чином зможе явити та зробити затребуваною і притягальною в нашому суспільстві християнську альтернативу. Тобто, спільно – правдиво і переконливо, за образним висловом  Архиєпископа-емерита Любомира Гузара, «представить людям Христа».

Наприклад, хіба, скажімо, ще в добу Старого Завіту Господь за допомогою, причому чисельно дуже й дуже незначної кількості (решта ж  водночас – постили й ревно молилися), представників Своєї духовної «розчини» (закваски), не викрив підступної злочинної змови і кардинально не змінив національно-релігійну політику, зокрема, супроти Божого люду, а також персональний склад найближчого оточення та низки місцевих органів влади могутнього володаря тодішньої світової імперії – мідо-перського царя Ахашвероша (Артаксеркса)? Причому, саме в ту могильну яму, яка зухвало й цинічно була приготована ​​цими злобно-злостивими змовниками для інших, потрапили якраз вони самі.

Таким чином старозавітній народ Божий не тільки був тоді врятований від жахливого ґеноцидного винищення, а й – у трепеті та «страху» (хто людському, а хто й у правдиво Божому) – до його спільноти тогочасного біблійного монотеїзму долучилося чимало представників інших етносів і племен (Ест. 8:17). Й у такий спосіб вона стала своєрідним прообразом Вселенської Церкви Нового Завіту.

Одначе найголовніше тут, вочевидь, якраз те, що за кількасот років по тому, коли настала належна повнота часу, Богом Отцем й саме із цього – вибраного Ним етнорелігійого середовища на Святій Землі Своїм співплемінникам та, зрештою, всьому світові був явлений Його Єдинородний Син – обіцяний Цар царів і Спаситель-Месія Ісус з Назарету!

Або, скажімо, наприкінці Х ст. Він же суттєво й рішуче відкоригував попередній духовно-релігійний світогляд і культурно-цивілізаційні пріоритети великого князя Володимира та всієї тогочасної владної еліти Київської Русі, радикально змінивши їх із примітивно- й локально-язичницьких на правдиво християнські і загальноєвропейські, внаслідок чого, нарешті, «прийшло твоє світло, а слава Господня над тобою засяяла!» (Іс.60:1).

Й, зокрема, Небесний Промисел визначив для Києва й цілої нашої Вітчизни велику й значну історичну місію. Передусім, бути найважливішою організаційно-духовною і територіальною базою та головним кадровим потенціалом і резервом священнослужителів і місіонерів для поширення й утвердження Христової Євангелії і спасенної віри в Месію і Господа Ісуса та відповідних церковних спільнот і структур «аж до останнього краю землі» (Дії 1:8): на гігантських обширах Східної Європи, Північної Азії та Північно-Західної частини Північної Америки. А також стати й бути місцем благотворної зустрічі та взаємоплідного духовного збагачення і гармонізації основних течій східного й західного християнства, а відтак – міжконфесійних, міжнаціональних та інших міжлюдських і соціально-суспільних взаємин загалом.

Й тому, як наголошував у подібній ситуації св. ап. Павло, «я певний того, що Той, Хто в вас розпочав [це] добре діло, [успішно] виконає його аж до дня [Другого пришестя] Христа Ісуса» (Фил.1:6). І навіть попри наявні сучасні глобалізаційні та інші красномовні всесвітньо-апокаліптичні процеси і тенденції, котрі ясно віщують про неминуче наближення публічного об’явлення й гіпертоталітарного воцарювання Антихриста ледь не над усіма народами, країнами і континентами.

*                              *                             *

Й нині, як і 1025 років тому, в добу Володимирового Хрещення, перед нашим суспільством знову постає подібний – вельми важливий й відповідальний вибір. Причому, персонально і конкретно – за кожним із нас. І я твердо переконаний та незмінно вірю у велике – визначене й благословенне Господом світле й славне українське покликання і майбуття. Ми неодмінно маємо, врешті-решт, зреалізувати заповідну мрію геніального Кобзаря: з Божою поміччю збудувати в нашому благословенному краї  святого Господнього  «ІІ Єрусалима» (Києва) християнську Державу праведності і братерства, благочестя та повсякчасного й благодатного молитовного спілкування з Господом. Де, за його натхненним пророче-есхатологічним уявленням, «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде Син, і буде Мати, і будуть люди на землі», – гарний приклад наслідування «для всіх народів!». Й, урешті-решт, таки «підуть народи за світлом твоїм, а царі – за ясністю сяйва твого» (Іс.56:7; 60:3).

Тим більше, що, згідно деяких біблійних пророцтв, «тими днями» і саме з теренів сучасної незалежної України, або, за новозавітньою географією, «з північного краю» – причому, за умови відновлення спочатку  там, а затим – і повсюдно, духовного єднання й цілісності (ось знову «вчиню їх за одне дерево, – і стануть вони одним у Моїй руці!») до того поділених частин Божого люду (чи, згідно старозавітньої лексики, «дому Юдиного із домом Ізраїля»), з якими Господь «склав» Свій «Новий Заповіт», – має розпочатися й ґенеруватися  всесвітній і, за своїми розмірами, суперґрандіозний (й уже, власне, останній в Історії спасіння – «апокаліптичний») рух величезних мас людей з «народів усіх» на шляху до Царства Божого («до краю, що вашим батькам на спадок Я дав»).

Тобто, успішно буде проведена, зреалізована наразі ініційована й проголошена Ватиканом нова євангелізація.

Іншими словами, відбудеться надзвичайне – неймовірно потужне й ніколи небачене до того євангельсько-екуменічне духовне пробудження і навернення до Бога-Творця та спільноти Його Вселенського Тіла Христового практично в усіх країнах і частинах планети. Це – коли «того часу» і якраз «до Єрусалиму згромаджені будуть народи усі», де постане «Господній престол», – «натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків», котрі зберуться там «ради Ймення Господнього, і більше не підуть вони за впертістю [колишнього] серця лихого свого». Бо так «каже Господь: дам Закона Свого в середину їхню і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом!» (Єр.3:17,18; 31:8,31,33; Єз.37:19; Об.7:9).

І все зазначене стане завершальним есхатологічним підсумком того, що натхненними та провадженими Святим Духом правдивими Христовими свідками «проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець!» (Мт.24:14).


Лев  Овштейн, християнський  публіцист