ЙОСАФАТ КУНЦЕВИЧ  (1580-1623)

ЛЮДИНА

Володимир-Волинський — 1580

"Конрад Воронович, радник городу Володимира, маючи около сто літ життя, під присягою ствердив, що Преподобний Отець Йосафат Кунцевич народився в Володимирі з законних батьків: батька Гавриїла, радника цього ж міста, і матері Марини, дочки радника цього ж городу."

(Зізнання  перед консисторією  Володимирскої єпархії: 30.8.1627)

ЧЕРНЕЦЬ

Вільно — 1604

"Знаю, що він вступив до з'єдиненого чернечого Чину св. Василія в році 1604. При вступленні в чернечий стан змінив хресне ім'я на Йосафат; чернечу рясу прийняв у віленськім манастирі Святої Трійці з рук бл. пам. Іпатія Потія, митрополита, який особисто склав повинність, щасливої пам'яті, Климентові VIII, Найвищому Архиєреєві."

(Зізнання о. Ген. Хмельницького перед Беат. Комісією: 12.8.1637)

ЄПИСКОП

Полоцьк — 1618

"Тому ми, король, бажаючи, щоб за нашого правління в нашій державі ширилась у церквах якнайбільше Божа слава та зберігався належний духовний правопорядок, і бачучи потребу та маючи на цей уряд допоручену дуже підхожу чернечу особу, згаданого Отця Йосафата Кунцевича даємо теперішньому полоцькому єпископові Ґедеонові за його життя на помічника, а по його смерті на наступника єпископату полоцького й витебського, а також мстиславського, і отією грамотою потверджуємо."

(Грамота Жигмонта III, видана у Варшаві, 28 червня 1617).

МУЧЕНИК

Витебськ – 1623

"...Йосафат Кунцевич, архиєпископ Полоцький..., дня 12 листопада біжучого року 1623-го, вийшовши раннім-ранком у неділю по утрені з церкви і, підготовляючись в своїй палаті до недільної архиєрейської Святої Літургії, по тригодинній облозі палати народом цього городу, який вийшов проти нього ворожим задумом з мушкетами та іншою зброєю, по здобутті єпископської палати – був жорстоко вбитий у Витебську."

(Лист митроп. Й. В. Рутського до Папи Урбана VIII: Минськ, 23. 12. 1623)

БЛАЖЕННИЙ

Рим – 1643

"Урбан VIII. На вічну пам'ять справи... Отож ми, бажаючи ласкаво вислухати побожні прохання короля, кардиналів, митрополитів, архиєпископів, єпископів, воєвод, князів, клиру, ченців і народу... порушені цими проханнями, апостольською владою, силою отого письма, даємо й уділяємо дозвіл і уповноваження, щоб цей слуга Божий Йосафат на майбутнє міг називатися Блаженним...".

(Папське письмо проголошення Йосафата блаженним: 16. 5. 1643)

СВЯТИЙ

Рим – 1867

"Пій, єпископ, слуга слуг Божих ... На честь святої і неподільної Трійці, на повищення католицької віри, зріст та окрасу християнської релігії, владою Господа Нашого Ісуса Христа, святих апостолів Петра й Павла, і нашою, по зрілій застанові, по частім призиванні Божої допомоги та за порадою достойних братів, Святої Римської Церкви кардиналів, патріярхів, примасів, архиєпископів і єпископів, згаданого блаженного Йосафата, архиєпископа полоцького, руського обряду, з Чину св. Василія В., бути Святим ми вирішили й опреділили та й у список святих мучеників вписали...".

(Булла Пія IX проголошення Йосафата Святим: 29. 6. 1867)

ВІД ВИДАВНИЦТВА

Кожний нарід, який дійшов до повного усвідомлення своєї спільности, оформив своє громадське життя та здобув суверенне владання своєю історичною долею, плекає культ своїх великих і визначних та заслужених членів – складає запопадливо їх біографію. А кожний нарід, який оформив свою духовість християнським віровченням, розвиває і поглиблює цей культ у площину релігійного подвигу, створюючи свою гагіографію.

До таких народів треба зачислити і український нарід, і то від самих початків свого історичного буття. Вимовним доказом цього є наявність в історії українського народу так зв. "билин", тобто старинних оповідань про народних багатирів з одного боку, та "житій", тобто оповідань про життя святих Божих угодників із другого боку. Билинний епос стоїть на початках української державности так, як "житійна" література започатковує взагалі українську християнську думку.

Життя й діяльність Йосафата Кунцевича припадає на добу тяжкого українського церковного лихоліття, яке виявляє нам церковна полеміка. Тут, відай, і причина, що українська людина не має досіль його самостійного життєпису. Життя його припало на контроверсійну добу історії Української Церкви, і в формах полемічних було сприйняте і оцінене. Отож ім'я і постать Йосафата Кунцевича, великого сина Волині, хоч і глибоко ввійшло в народну психіку українського християнського світу, але ввійшло в неї подвійним, контроверсійним, а то й полемічним шляхом, розщеплюючи цю свідомість надвоє. Це і знеможливлювало постання об'єктивної оцінки і позитивної синтези. Ота внутрішня розладнаність української психіки спричинила, що українська людина, з того чи цього боку, шукала піддержки своїх тверджень і сумнівів у сторонніх чинниках. Наглядним виявом того є факт, що про Йосафата Кунцевича писали, передусім і майже виключно, чужинці, а тому і в чужих мовах (московська, польська, латинська, німецька, англійська), даючи цій постаті таку чи іншу оцінку, часто закрашену сторонніми складниками: підтіньовуванням чи насвітлюванням.

Сьогодні, в часах екуменічного руху та змагання за перевірку, здавалось би, остаточно пересуджених позицій, напевно наспів час та існує й потреба перевірити одну з отих контроверсійних постатей українського церковного минулого повної суперечностей, полемічної доби історії, на переломі ХУІ/ХУІІ століть.

Століття з дня проголошення Йосафата Кунцевича Святим Католицької Церкви (1867-1967) дає нагоду поставити цю постать під нову аналізу, в атмосфері екуменізму. Життя св. Йосафата Кунцевича на тлі його доби, що його написав о. Мелетій М. Соловій, ЧСВВ, при співпраці о. Атанасія Г. Великого, ЧСВВ, є дуже видатною й переконливою спробою – нав'язати цей український діялог у сучасності, пов'язуючи його органічно з нашим історичним минулим.

"Спізнавайте правду, і правда визволить вас" (їв. 8, 32) – ось це та велика ціль, яка присвічувала писанню цієї книги. І думаємо, що іншого виходу немає для щирого українського екуменізму; бо будувати його на нещирості, замовчуванні чи промовчуванні, а то й недоговорюванні – було б не що інше, як будувати будинок на піску та вкладати даремний труд.

Нехай ця книга буде даром століття людської прослави великого і святого нашого Земляка та виявом нашої готовости до екуменічної перевірки наших традиційних позицій, у перспективах загального християнського поєднання християн у Христі, "щоб усі були одне".

Видавництво оо. Василінн

Листопад 1967 р. Торонто, Канада,

ПЕРЕДМОВА

Наша церковна історія має багато великих та світлих постатей, заслужених осіб і святих подвижників. Немає сумніву, що Йосафат Кунцевич належить до найбільших синів українського народу. Через його життя, труд і смерть, наша Церква дала черговий вклад в історію Вселенської Церкви, давши приклад, як треба думати, жити, діяти, терпіти і навіть умирати за здійснення Христового Заповіту: "щоб усі були одне".

Рік Божий 1967-ий – рік ювілейний: століття вселенської церковної прослави Йосафата (1867-1967). Ювілейними торжествами він пов'язаний із 1900-літтям смерти верховних апостолів Христових Петра й Павла, яке, по волі Папи Павла УІ-го, має стати "роком віри" християнського світу, передумовиною для здійснення Ватиканського Собору.

І. – Життєпис св. Йосафата появляється саме в цьому році. Та не є він тільки даниною для ювілейних святкувань, але сплатою отого довгу, який український нарід довгує йому вже від багатьох століть. І історична правда, і сьогоднішня вагома доба вимагає, щоб урешті таки почати його сплачувати, хоч і частинно. На це складається декілька причин, які заторкають саму таки його постать; ось деякі з них.

1. – Йосафат – постать актуальна. – Актуальність Святих Церкви вимірюється актуальністю справ чи поведінки, для яких працювали чи якою вони відзначалися. Святий же Йосафат – це подвижник церковної єдности та людська міра тієї жертви й посвяти, яку треба християнинові, єпископові для тієї справи присвятити. Екуменічний рух нашого часу наглядно показує, яку актуальність має сьогодні справа єдности християн, а з тим і Йосафата, тобто його життєвого прикладу.

2.– Йосафат - постать історична. – Він представник доби, яку можна б назвати з Є. Маланюком: "доба жорстока, як вовчиця". Це - доба релігійних війн, конфесійного фанатизму, церковної й віроісповідної нетолерантности, вмішування світського елементу в справи релігійно-церковні; доба занепаду, а одночасно і відродження; доба церковного партикуляризму, занику духа соборности чи екуменізму в трактуванні церковних справ. На цім тлі він воздвигає велику справу-ідею єдности і глибокого духовного оновлення; глядить у ширших, вселенських горизонтах і діє, щоб вивести частину Вселенської Церкви (українсько-білоруську) на нові шляхи. Не дивно ж ото, що став він предметом опозиції з боку різних кругів, різних партикуляризмів, та являється постаттю переломовою, повною великого людського трагізму: посвятою особи для справи. Чи не є це живий приклад до сучасного екуменізму?

3.– Йосафат постать героїчна. – Він переростає свою добу і своїх сучасників: народних і церковних, і є дороговказом у майбутнє, в ідею, ступаючи відважно на шлях, що веде до її реалізації. Він дав найбільш вимовну лекцію, визнану Церквою, духовного провідництва, пастирської посвяти, але і потрібної вірности ідеї, -– перед спокусами опортунізму. Із своєю добою та її проблемами він був у творчім діялогу, зберігши ясність і чіткість позицій та партнерства, аж до крайних границь, – устоявшись перед неслушним натиском деструктивних сил. А це поведінка, яку історія називає героїчною, і якої людство потребує завжди, в кожну епоху.

4. – Йосафат – постать свята. – На шляху до великої, важної, все актуальної церковної мети – він не тільки визначний церковний діяч і переломовий провідник, але він у тому – святий, тобто чесний із Богом, із собою, з людиною. Божа людина, святець, аскет, чоловіколюбець – тип Доброго Пастиря, що "взятий з-поміж людей, настановляється для людей у справах Божих" (Євр. 5, 1). Це основна, повна, життєва настанова, а не тільки один із життєвих актів чи чинників. Тому його мучеництво тобто свідчення ("мартирія", по грецьки) – це настанова цілого його життя, внутрішній акт, а не накинена ззовні подія фізичного насилля. Українська церковна психіка звузила це поняття до одного акту, життєвого епізоду: до віддання життя за справу і правду; а тимчасом – справжнє мучеництво – це свідчення Христа, яке не виключає, але включає свідчення життям, кров'ю. Мученик і святий – це одна і та сама духовна поведінка. І тому слід звернути сьогодні увагу на цей основний чинник і не задержуватися тільки на епізоді, на моменті кризи між святою людиною і громадою, яка називається свідченням крови – мучеництвом у вужчому значенні, яким майже виключно оперує українська церковна термінологія.

5. – Йосафат – постать контроверсійна. – Контроверсійність Йосафата – це історичний та актуальний факт. Але ця контроверсійність його особи не в ньому; а тільки в оцінці сучасників чи наступників. Людина сама в собі є дуже послідовна: є і виявляється в своїх основних заложеннях і в їх логічному та органічному здійсненні. Оцінка ж людини – це справа зовнішня: її відзеркалення в свідомості людської громади. І тут можуть заіснувати обставини та елементи, які роблять оцінку історичної постаті та її дії контроверсійною. Це - доля Йосафата. На контроверсійність його постаті діє історична доба його життя: церковного лихоліття, полеміки, відмінности позицій до головної справи його життя – його праці для єдности Церкви. А що ця справа є досіль актуальна і контроверсійна, то такою ж до наших днів залишилася і постать Йосафата.

Не входячи в перелік позитивних, а, передусім, неґативних очеркнень і оцінок, крайні оцінки контроверсії про Йосафата, історичної і сучасної, можна охопити такими епітетами: "святий" – "злочинець"; "подвижник З'єдинення" – "кат православ'я". Ця позитивна, але і негативна його оцінка тягнеться від самих початків його виступу на історичну арену, від року 1605, коли йому прикладено епітет "душехвата", – до сучасного епітету "ворога народу", який прикладають йому сьогодні атеїсти-комуністи. А, з другого боку, вона зміщається в оцінці Йосафата як "святого", яку йому дали його ровесники і сучасники, а яку підтвердив найвищий провід Католицької Церкви привселюдним торжественним актом 1867 року та складенням його мощів у храмі св. Петра в Римі – в 1963 році.

Головним елементом контроверсійности Йосафата являється еклесіологія, тобто засаднича постава до проблеми одности Церкви, і в минулому і сьогодні. І в розв'язці цієї проблеми буде і розв'язка контроверсійности постаті Йосафата. Всі інші теми суперечности підпорядковуються цьому основному елементові, з нього походять і до нього напрямлені, а тому вони підрядні та такі, що їх можна вирішувати незалежно і частинно, мірою визрівання історичного досліду та успокоювання пристрастей. І в тому оправдання оцієї нашої спроби, яку підказала і сама справа, і потреба сучасних людей, що опинились і тривають на протиставних позиціях. Новий екуменічний дух зрозуміння і вирозуміння та його поглиблювання конкретними ділами, та нові здобутки історичної документації дозволяють і дораджують наново заторкнути справу Йосафата в наших часах, – з надією наблизити її до розв'язки.

II. – Коли ж треба сказати кілька слів і про засоби до виконання цієї нової спроби, то виходимо з отого біблійного ствердження: "Пам'ять про праведника буде вічна, лихої чутки він лякатися не буде" (Пс. 112, 6-7), та з нашої людської і християнської віри в перемогу правди і з довір'я до історичних документів, – вийшовши із заложення, що ці документи постали з природного наклону людського розуму до пізнання.

Наше сьогоднішнє знання Йосафата походить із двох джерел, за якими і складаються його життєписи: це історична документація та історична інтерпретація, більше чи менше сперта на історичних документах, із більшою чи меншою примішкою ідеологічних елементів та з більше чи менше повним використанням історичних документів, удатною й об'єктивною ревізією та критичною аналізою.

Головним праджерелом католицького життєписання Йосафата є історична документація; головним засобом не-католицького писання про Йосафата являється історична інтерпретація. Тому, вважаючи історичну документацію чи не єдиним правильним шляхом історичного досліду, ми сперлись у нашій праці майже тільки на документи та їх основну аналізу, а бібліографічні джерела займають у ній тільки підрядне, незначне і контрольне місце. Уважаємо за потрібне, щоб до людей нашого часу про Йосафата, про його життя і дію, промовили люди його часу, по можності – очевидці, учасники й сучасники. Документи – це єдиний тривалий і незмінний матеріял історіографії, навіть і тоді, коли вона є біографією чи гагіографією. І їм завжди треба дати перше місце, теж і в випадку розбіжности між документами і їх поясненнями.

Та крім історичної документації, існує ще й історична інтерпретація (пояснення), чи іншими словами – історіософія. Історіософія – це кожночасне суцільне зріння якогось цілого чи частинного історичного процесу, підтягання висновків чи підсумків – отой вислід історії, як учительки життя. Кожне покоління і кожна доба має священне право на історичну інтерпретацію тобто на свою історіософію, відповідно до свого актуального знання історичних фактів і подій, його збільшення і збагачення. Тому історична інтерпретація не є тривалим матеріялом історіографії, навіть у біо-чи гагіографії; і тому її значення і вартість другорядна: підчинена і залежна від документації.

Історії не можна зробити недійсною, ані не можна з неї вичеркнути постатей і фактів; але їх можна краще пізнати і зрозуміти: поставити в інші, нові, вірніші перспективи і вияснити, а навіть регабілітувати те, що виглядало може до недавна остаточно засуджене. Коли сьогодні християни, з таким наставленням і з такими перспективами, підходять до поглиблення і вияснення спірних догматів, і в цьому покладають оправдані надії екуменічного руху до замирення християнського світу, оскільки більше така потреба і така можливість існує відносно історичних фактів, подій і осіб! Історії забути не можна, ані зробити її недійсною; але можна її, краще зрозумівши, простити, та почати нову добу з початку. Правдива історія, як наука, розрізняє два поняття: "забути" і "простити", і доходить до правди та є вчителькою життя, і майбутнього. Так зв. "історицизм" змішує в одне нерозривне ці два різні поняття, і тому не може вийти з сліпого кута та стається шкідником, і правди, і життя. І тому в українському екуменічному церковному русі слід відважно перейти від історицизму до історії. В тому його і вигляди, і надія, і оправдання. І саме сьогодні до цього наспів час і пригожа нагода: поглиблення історичних студій і відкриття нових джерел уможливлюють піднестися на вищий щабель пізнання минулого та поробити нові висновки, до яких розположує всіх нова екуменічна епоха.

III. – Вкінці, ще кілька слів щодо генези тобто постання цієї праці та розкладення відповідальности за неї, а то і її заслуг.

Потреба написання життєпису Йосафата не нова, а її довершення має більше як 340-літню історію, яку описує його бібліографія. Її межові рамки проходять від Рутського-Мороховського в 1624 р., двох владик-сучасників Йосафата, до Борецької-Драйлінґ, двох жінок наших часів; від латинської і польської мови XVII ст., до німецької й англійської мови наших днів. Задум написання життєпису Йосафата українською мовою і для українського читача також не сьогоднішний, хоч він не знайшов досіль свого повного здійснення. Найповажніша спроба вчинена в новіших часах о. Козаневичем, пішла за чужою програмою Контієрі-Ґепен-Калінка, і задоволила тільки на якийсь час наші потреби. Та коли були видані нові і старі документи, у новіших часах цей задум спонтанно поставав у різних умах. Зокрема від святкування 300-ліття від дня смерти Йосафата Кунцевича, в 1923 році, цей задум почав зарисовуватися в конкретних формах та частинних спробах багатьох українських людей, з-поміж яких можна згадати оо. Скрутня, Дорожинського, Труха. Нажаль, із частинними тільки успіхами, на які дозволили обставини їх життя і праці.

Новий поштовх до реалізування цього задуму дала поява, в 1952 р., першого тому, а в 1955 р. другого тому Документів до беатифікації і канонізації, виданих у Видавництві оо. Василіян у Римі. І вже о. А. Трух, ЧСВВ, використав їх до виготовлення п'ятого тому "Життя Святих", який має обнимати біографії українських святих, а між ними і св. йосафата. Цей том, і ця спроба залишилася в посмертній теці нашого новішого гагіографа, і сьогодні підготовляється до друку переємниками його діла, яке завершить його життєвий труд.

Та остаточний поштовх до написання отієї спроби був даний Другою Римською Капітулою Василіянського Чину з 1963 року, яка доручила нововибраному Генеральному Зарядові Чину: "Приготовити та провести столітній ювілей канонізації св. Йосафата (1867-1967)." Для цього треба було дати нашим сучасникам у руки нову книгу, щоб освіжити цю постать Української і Вселенської Церкви. І тут почалась праця над новим життєписом, якої вислід передаємо сьогодні в руки читача.

"Святий Йосафат Кунцевич – Його життя і доба" – це об'єднаний труд двох авторів: о. Мелетія М. Соловія та о. Атанасія Г. Великого, ЧСВВ; – це синтеза дослідів, знання та праці двох співбратів і товаришів пера, що постановили собі – виповнити довг вдячности для історичної постаті св. Йосафата Кунцевича. І, якщо треба для історії накреслити заслуги чи ділянки обидвох авторів, то хронологічно-біографічний нарис книжки слід приписати на рахунок першому (о. Соловій), а історично-документальну обрібку другому авторові (о. Великий). Всі інші елементи (гагіографічні і мовно-стилістичні), являються спільним трудом обидвох авторів.

Нехай ця книга розбудить між нашими і в наших народах духа любови, взаємного вирозуміння і співпраці для того, щоб розкриті сьогодні на наших землях пекельні ворота не перемогли Христової Церкви, але щоб вийшла вона з цієї історичної проби одним стадом Христовим і "щоб усі були одне".

"А Тому, хто може зробити куди більше за те, чого ми просимо або що ми розуміємо за діючою в нас силою, йому слава в Церкві та в Христі Ісусі по всі роди на віки вічні: Амінь" (Єф. З, 20-21).

Нью-Йорк, листопад 1966.

о. Мелетій М. Соловій, ЧСВВ