Чому на цій землі так зла багато,

І за чиї гріхи, земні і неземні,

У дитбудинках плачуть немовлята,

Безвинно-винні крихітки малі.

Такі беззахисні, нікому не потрібні,

Хоч не просилися на цей жорстокий світ,

Покинуті, забуті кимось ніби

Ростуть собі, як при дорозі глід.

Ростуть вони без ласки, без любові,

В державних ліжечках, державних пелюшках,

І засинають так, без колискових,

І не на рідних, маминих руках.

Та час біжить,і діти підростають,

А в оченятах недитячий біль.

І день-у-день з віконця виглядають,

Свою матусю, і нікого більш.

А інколи, забившись у куточок,

Здригаючись в холодній темноті,

Як ті від гілочки відірвані листочки,

Маленькі тільця плачуть в самоті.

Хоч все в них є, доглянуті і ситі,

Книжок багато, забавок, дітей,

А їм так хочеться всім серцем притулитись

До найдорожчих маминих грудей.

А де ж та мама, та бездушна жінка?

Як може жити у такім гріху?

Свідомо зрадивши свою кровинку,

Подарувавши долю їй гірку?

О мамо, мамо, з ким ти ділиш радість?

І як марнуєш молоде життя?

Тобі все байдуже, та у самотню старість,

Не раз згадаєш кинуте дитя.

І поміняє все місцями доля,

І серце в розпачі і тузі защемить,

Та буде пізно вже шукати доню,

Щоб сиву голову до ніг її схилить.

О, Боже справедливий, чому так є на світі?

Сідають бузьки не на ті дахи,

А без війни осиротіли діти,

Несуть свій хрест не за свої гріхи.

Тож будьмо милосердні, добрі люди!

Державні діти – то наш спільний біль.

Нехай і їх життя щасливим буде,

А їхні сльози – не чужі, мої.