Ось і минув ще один рік. Рік тісної співпраці журналістів нашої газети з читачами, спільних радощів і переживань. Я недарма написала «спільних». Журналісту доводиться бути не лише професіоналом у своїй справі, а й добрим психологом, вміти співчувати і розбиратися в людській суті. Часто буває так, що люди звертаються до редакції як до останньої інстанції, втративши надію на допомогу і розуміння від того, хто в компетенції їх надати. Жодна з таких справ не залишає нас байдужими. Щоб описати складну життєву історію, журналіст змушений пережити її разом з людиною, про яку пише, відчути її біль. Хтось запитає: а навіщо це вам? Проте ми мусимо писати, будити у людях співчуття, бажання допомогти іншим, інколи навіть не чужим, а найріднішим, людям.
Ніколи не забуду тієї миті, коли ми приїхали в Івано-Франківський міжрегіональний Центр соціально-психологічної реабілітації дітей в Івано-Франківській області, що знаходиться в селі Мединя. Кілька діточок, побачивши нас, покинули свої ігри і чимдуж кинулися до нас. Найменша, повнощока чотирирічна красунька Марічка відразу кинулася мені на шию: «А ви - моя мама?» Описати, що пережила в той момент, просто неможливо. Діти горнулися до нас, розповідали свої історії, а ми з редактором газети ледь стримували сльози. Більшість з цих дітей стали сиротами при живих батьках – через алкоголь, аморальний спосіб життя ті самі себе позбавили радості батьківства…
Часто на самотність своїх батьків прирікають власні діти. Живий приклад – Більшівцівське стаціонарне відділення Галицького центру соціального обслуговування управління праці та соціального захисту населення РДА. Доживати свого віку там змушені і люди, котрі мають родини. Проте, на жаль, своїм родинам вони не потрібні.
Таких прикладів, коли люди страждають через байдужість та жорстокість рідних, є чимало. Інколи навіть в голові не вкладається, як можуть відплатити ті, кому ми віддавали усю свою любов та піклування.
Нещодавно до редакції прийшла літня жіночка. Вона тремтячим голосом розповідала свою історію, сама не до кінця усвідомлюючи, що все це відбувається з нею насправді. Доля до цієї жінки не була надто прихильною: залишилася сиротою з маленькою (на п’ятнадцять років молодшою) сестрою на руках. Виховала сестру, як власну дитину, тісно спілкувалися вже коли та вийшла заміж. Коли купувала собі квартиру, сестра допомагала оформляти необхідні документи. Проте біда ходить поруч , та ще й не одну біду за собою водить. Старший син захворів на невиліковну хворобу. Невдовзі по тому, як поховала старшого, на ту ж хворобу захворів молодший. А останньою краплею стало те, що дізналася: сестра намагається підробити документи, щоб продати її квартиру.
Жінка тремтячими руками витирає сльози: «Як таке могло статися? Я ж виховувала її, дбала про неї… Куди ж дінуся з важко хворим сином?»
В тому, що сестра зможе таки продати її квартиру, жінка не сумнівається. Каже, що вона мала доступ до всіх документів, коли допомагали купувати житло, а нині має чимало знайомих у відповідних органах в області.
Що ми можемо відповісти на це?.. Застосувати якісь адміністративні чи інші заходи не маємо права… Звернутися до служб, через які недобросовісна сестра намагатиметься позбавити житла старшу сестру з хворим сином також не можемо – нема необхідних документів. Єдине, що у наших силах – звернутися до тих, хто чинить не по-людськи зі своїми близькими. Це ми і робимо.
Наближається Різдво. Це час, коли Господь послав нам з Небес Свого Сина – сіяти любов, добро і радість серед людей. Цього дня збираються разом родини, щоб забути про усі незгоди, сварки та чвари, щоб славити разом Народженого Спасителя Світу. Тож згадаймо і ми, хоча б на Різдво, що маємо десь родичів, які досі були позбавлені нашої уваги та піклування, що хтось десь чекає від нас хоча б звісточки. Не позбавляймо ближніх віри у добро та милосердя.