Не заглядайте на чуже. Творіть і бережіть своє...«Навіщо нам вороги?
Ми - самі собі вороги»


Іван Драч

Як сказав один священик, для когось церква - «щось», для когось - «хтось». Для когось вона з великої літери «Ц», а для когось - із малої. Для когось церква - це «там, де моляться», а для когось - це «там, де молюсь я». Для когось - це «Патріарх, єпископи та священики», а для когось - це «всі вірні». Для когось Церква - це «вони», а для когось – «ми», а ще для когось - «я».

Переступаючи поріг храму, кожен правдивий християнин залишає за дверима спокуси, буденні турботи, злобу, політичні вподобання. Бо до Храму Божого, зазвичай, заходять зі страхом, трепетом і благоговінням, із бажанням поговорити з Господом, помолитись та покаятися в провинах і гріхах, уважно вислухати та сприйняти науку Слова Божого. І дуже прикро читати статті в окремих православних виданнях, в яких вірні, священики намагаються «оцінити» оздоблення храму, його духовність чи бездушність. Зрештою, кожного з нас в дитинстві вчили, прийшовши до когось у дім, не засуджувати, не висловлюватись з приводу інтер'єру, ремонту, атмосфери. Бо кожен господар вкладає у своє помешкання душу, оздоблює його в міру своїх можливостей. То як може людина, яка щиро вірує, зайшовши до храму Божого, зосереджуватись не на молитві, не на думках про Господа, не на Божому Слові та Св. Таїнствах, а на майстерності виконання ікон, судити про ту людину, яка писала ці образи? Було би зрозумілим, якщо б мова йшла про музей, чи якби туристи міркували про красу і мистецьку складову ікон. І то - більшість іноземних туристів з повагою ставляться до православних святинь. Зрештою, той, хто прийшов до храму за покликанням серця, для щирої сповіді і молитви, той з чистими помислами звертається до образів Господа та Святих.

Сьогодні в нашій країні війна. Гинуть молоді і не дуже молоді патріоти. Кладуть свої життя за рідну землю, за своїх батьків, дітей, жінок. Зараз, як ніколи, всі віряни мають об'єднатись у спільній молитві за мир і спокій, правду і законність, безпеку та справедливість в Україні. Не ділитись на Схід і Захід, правих і лівих. Бо там, де ллється кров, немає національностей, немає поділу на патріархати і конфесії, там всі свої: етнічні українці і татари, росіяни та євреї тощо, всі - діти Божі, і вони ціною найдорожчого, ціною власного життя захищають свою Батьківщину. То чому ж ми, живучи в мирних містах, поливаємо брудом храми, сваримось через мовні питання?! Замість того, щоб молитись і перепрошувати за свої помилки і переступи будь-якою мовою, але єдиному, істинному і милосердному Богу! Бо ж для Господа важлива не мова, а сердечна молитва, щира і гаряча. А тим, хто заходить у храм і не розуміє Богослужіння українською мовою, хочеться сказати: соромно. Соромно не знати мови народу, до якого ви належите! Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, і її часто-густо приносять на вістрі ворожих списів. Тому не надто заглядаймо на чуже. А, передусім і найголовніше, творімо і бережімо своє.

Молімося Господу і не нарікаймо, не звинувачуймо. Не сіймо ненависть і ворожнечу. Храми, як і люди, бувають різні. Як сказала Ліна Костенко: "Ти лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть". І кожна людина йде до храму для молитви, для спілкування з Богом, для Його глибинного пізнання. І якщо ми вважаємо себе християнами, будьмо відкриті одне до одного, цінуймо нашу рідну землю, мову, традиції! Бо іншого життя і другої України в нас не буде!

Наталя Гейман, волонтерка

 Християнського порталу КІРІОС, за матеріалами SVDH.