Причина розчарувань – ми самі«Життя прожити – це не поле перейти», - говорить народна мудрість. Часто чув ці слова від моєї бабусі, а коли проходив сільськими полями, завжди пригадував собі ці слова і роздумував над ними. Життя – складна річ, іноді буває стільки проблем, що ми навіть не віримо у настання кращих часів.

Що ми бачимо у сучасному світі? А це: гнів, ненависть, жорстокість і бездушність, війна, зрада, лицемірна любов, нечесність, поганий приклад, розлюченість, покинутих дітей чи безпомічних літніх батьків тощо. Одним словом, бачимо зло. Причиною зла є гріх, який сидить у нас і пустив міцне коріння. Людина хоче добра, але чомусь отримує гірше і гірше. Тоді приходить розчарування, трапляються негаразди і ми заходимо у глухий кут, одначе часто намагаємось вдавати із себе щасливих.

І хоча це - відверта неправда, вдаємо задоволених і впевнених у собі. Але це – маска, яку носимо, коли спілкуємось із ближніми, та вона спадає, як тільки залишимось наодинці самі із собою. Гадаю, що наші розчарування приходять від нездійснених мрій, бо в цих мріях виключаємо роль Бога в нашому житті. Шукаємо щастя без Господа, розраховуючи лише й тільки на власні сили, і цим не знаходимо бажаного.

Маючи товаришів, друзів, близьких, дуже їм довіряємо, але згодом і вони стають ненадійними, бо починаємо не вірити людям, тоді підозрюємо, віддаляємось. Та хто ж винен у розчаруванні, як не ми самі? Не раз повторював у попередніх роздумах, що саме невірність Богові, гріх, нехтування Божими Заповідями – ось корінь проблем. Людина починає деґрадувати, закриватись у собі, чекає від інших багато, але не здатна брати відповідальність навіть за своє особисте життя. Всі у чомусь винні - тільки не я.

Господь створив нас як найдосконаліше творіння, яке має вдовольнятись усіма благами, які Він дав. Небесний Отець ніколи не бажає зла людині та не забуває її і настільки любить нас, що говорить, якщо і мати забуде дитя своє, «то Я не забуду тебе» (Іс. 49:15). Якщо Бог – центр нашого життя, то ми позбавляємось розчарувань. Життя з Богом – змістовне життя, яке позбавляє тривог і розпачу.

Тільки Господь може дати нам усе, що потребує наша душа. Звісно, необхідно любити людей і довіряти їм, але ніколи не можна надміру надіятись на інших, а тим паче - більше, ніж на Бога. Прикро, та не всі люди з Христом: ще багато шукаючих, які ходять дорогами життя і не бачать цього Божого Світла, яке вказує їм правдивий шлях спасіння. Більше того: саме Він і є тим спасінням. Шукаємо щастя там, де його немає, і не хочемо збагнути, що тільки з Богом не розчаруємось і будемо справді щасливі. Не думаю, що надто важко це зрозуміти.

Навчімось бути собою. А це означає - прийняти відповідальність за свої дії і поглянути на себе з боку. Не є це просто, бо людина, здебільшого, схильна бачити тільки інших і вказувати на хиби й недоліки ближнього, але досить рідко свої власні. Бути собою – це, напевно, мистецтво і нелегко його осягнути, але, приклавши багато зусиль, при допомозі Святого Духа щось таки можна осягнути.

Отож, дякуймо Богові за Його дари та ласки, відкриваючись на Господню любов і благодать. Бо тільки Він – наша дорога, Він – істина і  сенс нашого життя і саме те життя, Він – Христос - Бог наш, і жодного іншого немає. Тому через нашу віру сміливо й впевнено ідімо до Нього, відкидаючи усі перешкоди на нашому життєвому шляху.

 бр. Теодор Дутчак, ЧСВВ