Проблеми віриЛюблю Тебе, Господи… або проблеми християнської віри

Ми живемо у благодатний час: наша свобода є абсолютно необмеженою. Сьогодні нас ніхто не примушує сповідувати релігію, приносити жертви Богові й навпаки – ми можемо вільно ходити до храму, славити Бога, і нас не переслідуватимуть за це. Проте, на жаль, мусимо визнати й те, що сповідування християнства частково стало даниною традиції або моді: дотримуюся посту, відвідую богослужіння, щороку причащаюся, освячую вербу й паску, бо так треба, бо так я висловлюю повагу до традицій. І в цьому так мало  любові до Бога…

Як часто ми спостерігаємо за собою те, що звертаємося до Бога тоді, коли нам це потрібно. Навіть існує народна приказка «як тривога, то й до Бога». Деколи й забуваємо подякувати за отримані блага… Ми забуваємо про те, що Господь – наш люблячий Отець, який дарує нам Любов і нічого не потребує від нас, окрім любові. А наше ставлення до Нього навряд чи можна назвати синівським, скоріше – ужитковим та корисливим.

Про це говорить свт. Миколай Сербський: «через Свою велику любов Христос шукає не нашого, а нас самих. А люди через брак любові більше шукають Його благ, аніж Його. Хочуть отримати від Нього і хліб, і дощ, і урожай, і здоров’я, і все земне. І Він із печаллю подає нам усе це. Ми ж забуваємо, що, коли знаходимо Бога, то й знаходимо все разом із Ним».

Ми відчуваємо себе нещасливими, через те що не сповненим залишається наше призначення, яке єдине може принести нам щастя: служити Богові. Ми «шукаємо себе» поза Богом: у кар’єрі, освіті, розвагах тощо. І не знаходимо. Бо не шукаємо Того, хто все життя наше наповнить смислом.

Для всіх теорій інтелектуальної еволюції очевидним є факт, що людина (як окрема, так і ціле суспільство) у своєму розвитку здатна спочатку осягнути конкретні й видимі речі і лише поступово – абстрактні ідеї й поняття. Це своєрідна ліствиця. Отже, сприйняти Бога неможливо одразу, потрібно пройти тривалий і складний шлях, щоб виховати в собі любов до Творця. Тому, скажімо, тоталітарні ідеології, зокрема радянська, недаремно намагалися знищити душу, яка здатна підноситися над матеріальним світом, та привити прагнення до видимого: капіталу, добробуту, соціальної рівності. А сьогодні сумно визнати, на якому моральному й інтелектуальному рівні ми знаходимося, коли не віримо в Бога або, «віруючи», шукаємо від Нього тільки користі для себе…

Думаю, кожному з нас варто було б поставити самому собі питання: чи люблю я Бога? Так, щоденно я намагаюся виконувати Його волю: допомагати ближнім, творити добрі справи, боротися зі своїми пристрастями й помислами, молитися. Так, я вірю в Бога, вірую і визнаю, що Він прийшов спасти мене від рабства гріха. Так, я намагаюся усіма силами людського ума зосередитися на духовній боротьбі, щоб стати воїном Христовим. Але при цьому всьому, чи я люблю Бога?

Читаємо молитву прот. Олександра Меня: «Люблю Тебе, Господи, люблю Тебе більше за все на світі, бо Ти – істинна радість, душа моя. Заради Тебе, Господи, люблю ближнього свого, як самого себе». Справді хотілося б виконувати ці прості, проте глибинні й важливі слова, не будучи лицемірними перед Богом, коли промовляємо цю молитву. Для цього поставимо собі ще одне питання: що таке Любов?

Ми багато говоримо про любов. Ми визнаємо це почуття одним із найвищих, досконалих. Апостол Павло у першому посланні до коринфян підносить чесноти віри, надії й любові, говорячи, однак, що любов – найбільша з них. Ф. М. Достоєвський помічає цінність любові для богоспілкування: «хто бажає побачити Бога живого, нехай шукає Його не в пустій неволі власного розуму, але в любові». Розмірковуючи про любов до ближнього, ми обов’язково маємо на увазі безкорисливе служіння йому, зречення від власної волі заради його блага; і такі духовні спрямування не мають жодної причини: ми любимо не за щось, не за те, що ця людина хороша чи красива, ми просто любимо.

На жаль, зовсім не так є по відношенню до Бога. Ми славимо Його, якщо Він посилає нам блага. Ми безперестанно взиваємо: подай, Господи. Ми боїмося Його, бо Він може покарати нас. Ми робимо добрі справи, прагнучи спастися. Ми молимося, щоб стяжати небесні блага. І майже ніколи не служимо Богу, щоб просто догодити Йому, бо любимо Його. Не приходимо до Нього, щоб  побути з Ним, бо любимо Його. Не зрікаємося себе заради Нього, бо любимо Його… Проблема нас, християн, полягає у тому, що ми не маємо живої любові до живого Бога. Він часто для нас – просто вища сила, яка може винагородити або покарати. Ми поступово будуємо стосунки з ближніми, працюємо над собою, щоб встановити дружні й теплі взаємини поміж нами. Проте, щодо Бога, хоча ми й служимо (чи так вважаємо) Йому, ми залишаємося далекими від Нього, не пускаємо Його до своєї душі, не спілкуємося з Ним. У нас немає з Ним «живого контакту», ми просто вимагаємо від Господа реалізувати наші духовні запити. Ми не намагаємося наблизитися до Нього, хоча Він Сам воплотився і принизився, щоб наблизитися до нас…

У своєму духовному труді «Зустріч із Богом живим» митрополит Антоній Сурожський пише: «кожна істота (зараз ми говоримо про людину) перебуває з Богом у певних неповторних стосунках…тут для віруючого колосальну, вирішальну роль має особистість Христа Спасителя, якого ми істинно вважаємо людиною і Богом… з Ним він поєднаний досконало. І тільки людина, яка з’єднається з Богом нерозривно, до самих своїх глибин, може називатися Людиною. І, тільки орієнтуючись на особистість Христа, можемо ми навчитися тому, що означає бути Людиною».

І сам Христос надихає нас на це єднання і підтримує, спрямовує нас. Він залишив нам заповідь, яка найбільше зігріває наше серце при будь-яких обставинах: «Я з вами по всі дні й до кінця віку» (Мф. 28.18–20). З нами Бог! Чи може що-небудь бути для нас кращою втіхою?

Ольга Бойко для Християнського порталу КІРІОС.