Християнство: фанатизм чи прояв духовної свободи?Свобода – це не право людини, а її обов’язок перед Богом.

Микола Бердяєв

 Сьогодні Церква не переживає відкритих гонінь. Нам дозволено молитися, віра в Бога не є "злочинною" і не суперечить державній ідеології, визнано право на свободу совісті та віросповідування для кожної людини. Більше того, Церкву різні політичні сили намагаються зробити соціальним інструментом, щоб використовувати Її цінності у власних цілях. Проте внутрішня, невидима боротьба за віру відбувається в кожній душі.

Цілком деструктивно на нас впливають надмірний раціоналізм, критичність, покладання тільки на власні сили, викликані прив’язаністю людської природи до матеріального. Ми ставимо себе у центр світобудови. Антропоцентричність сучасних наукових візій дає нам це абсолютне право вважати себе творцями власного життя і світу. Часто в цьому контексті навіть відбувається підміна ключових понять: ми називаємо людською "духовністю", по суті, матеріальні речі – розум, інтелект, пам'ять тощо – через відсутність їхньої зовнішньої, видимої форми існування.

Цікавими є дослідження релігії в галузях психології та психіатрії. Практично одноголосно науковці й лікарі визнають, що релігійні почування є виявом психічної залежності та результатом психологічної кризи. Виняток становлять менш численні праці християнських психологів. Неодноразово й мені доводилося відповідати на питання: що такого сталося в твоєму житті, що ти стала віруючою? Який психологічний перелом?

Перш, ніж характеризувати психіку віруючої людини, з’ясуймо для себе межі цього феномену. Грецькою мовою слово «психея» означає душа. Це поняття для нас, в першу чергу, асоціюється із вірою, життям внутрішнім, невидимим,  нематеріальним. Душу ми протиставляємо тілу, проте вони в сукупності з духом, власне, і становлять саму людину. Душа робить людину, на відміну від інших істот, подібною Богові. Часто ми зустрічаємо розвідки про те, що душа має певну вагу, відлітає по смерті в такому-то напрямку тощо. Важче для нас зрозуміти те, що екзистенційні площини душі й тіла – абсолютно різні, тому описувати один із феноменів в системі понять та категорій другого не є цілком правомірно. Що ж робимо ми, коли намагаємося дослідити душу емпіричним шляхом? Ми накладаємо виміри матеріального (не лише видимого) світу на світ духовний.

Істинна віра, цілковите служіння Богові, любов і довіра до Нього є аномалією - з погляду психології. І з цим, мусимо визнати, важко посперечатися, адже ті речі, які щоденно оточують нас, є виявом зовсім іншого рівня життя. Тут згадаємо не лише про віру. Зокрема, люди, які за своїми творчими та інтелектуальними здібностями були непересічними, також вважалися психічно хворими. Серед них Фрідріх Ніцше, Едгар По, Ернест Хеміґуей, Франц Кафка, Жан-Жак Руссо, Сергій Єсенін та інші. Відхилення від норми їхньої психіки може як свідчити про некоординованість та нецілісність розвитку їхнього внутрішнього світу, так і ставити під питання саме поняття норми.

Виходячи з психологічних розвідок, релігія, як така, протиставляється об’єктивним категоріям емпіризму, порядку, взаємодії речей. У цьому ключі інтерпретуються й слова Ф. Шлейермахера: «суть релігії – це переживання людиною нескінченності Бога. Таке переживання виявляється у благоговінні, шанобливому подивуванні та глибокому відчутті "абсолютної залежності", яка і є сутністю релігійного досвіду».

Потребу цієї «залежності» та віри в Бога в цілому обґрунтовують, зокрема це робить Міхаель Арґіле, такими факторами, як прагнення виконання бажань (наприклад, зцілення), редукції тривоги щодо факту смерті (що і є причиною звернення до релігійності, переважно, в літньому віці), вирішення внутрішнього конфлікту, сприйняття іпостасі Бога-Отця як можливості реалізації «супер-его», сприяння коґнітивному розвитку через осягнення сенсу буття та кореляція з біохімічними процесами. Цікаво те, що сам автор згодом доходить висновку, що поняття віри не можна вивести із психології, подібно тому, як садівник не може виростити і квіти, і поета, який би оспівував їхню красу.

Широковідомий психолог Зіґмунд Фройд бачить основи «релігійної залежності» в тому, що віра – це методологічна ілюзія, результат емпіричного пізнання трансцендентної реальності (зауважмо, що Бог для нього – реальність), бажання залежати від вищого,  мотивацією чому є потреба в захисті та безпеці, властива людській природі.

Пізніше в психології визначили два типи релігійності (наукове утвердження понять Гордона Аллпорта): зовнішньоорієнтована (залучення людини до життя духовної спільноти, що виявляється у дотриманні певних традицій та аксіологічній довірі до них) та внутрішньоорієнтована (мотивація у самій релігії, віра заради віри, життя заради Бога). На наш погляд, чи можемо ми назвати вірою те, що має на меті лише зовнішній вияв?

Віра в Бога як бажання вирішити психологічний дисонанс на певному етапі життя, реалізувати певні потреби та знайти власну вигоду навряд чи сумісна із усіма чудесами, які являє нам Господь. Ми називаємо невидимі творіння плодом фантазії і жахаємося, бачачи вигнання бісів; вважаємо Бога сотвореним ідолом і уповаємо на Нього в небезпеці… Тому християнський психіатр Ігор Карузо говорить, що «сучасна психологія – це не так психологія без душі, як взагалі психологія без людини».

У цілому, протиставляти релігію й психологію, як на мене, недоречно. Як говорилося вище, це дві відмінні площини погляду на один об’єкт – душу. У чому ж різняться практичні цінності цих поглядів? Світська психологія, намагаючись вирішити проблему, радить любити себе. Християнство – завжди навчає любити ближнього. «І немає більшої любові понад ту, коли хто душу положить за друзів своїх» (Іоанна 15:13) - і ми всі, незважаючи на релігійні переконання сьогодні шануємо і захоплюємося тими, хто сповняє цю заповідь.

Вважають, що християни, перебуваючи під впливом вчення Церкви, яка намагається всіляко обмежити нашу волю, позбавляємо себе багатьох речей: смачної їжі, веселих забав, задоволення окремих фізіологічних потреб. Але чи, не обмежуючи себе у цьому по мірі власних можливостей, чи не уподібнювалися би ми тваринам? Можливо, навпаки, ми звільняємо себе від того, що володіє нами, від банальних інстинктів, які керують нами і призводять, скажімо, до череводогоджання, розпусти й блуду? Комусь незручно відмовити, і він випиває чарку алкоголю чи курить сигарету, хоча це й обтяжує його. Для християнина такого питання просто не виникає.

Вважають, що християни сліпо діють за церковними приписами, виправдовуючись послухом Церкві. Але хіба Господь не наділив людину волею і свободою вибору? Хіба не від нас залежить, чи візьмемо ми хрест і підемо за Христом на Голгофу, чи безтурботно віддаватимемося спокусам? Чи не від нас залежить вибір способу та цілі життя? Треба визнати, що жити благочестиво, як навчає Церква, не так уже й легко; досягнення такого способу життя потребує праці. Тому навряд чи можна сліпо жити за приписами, прилаштувавшись до течії, не доклавши зусиль – у першу чергу, власної волі.

Сьогодні досить поширеним є відвідування Церкви та участь у Її Таїнствах, особливо тоді, коли людині загрожує певна небезпека. Таку залученість до віри, скоріше, можна віднести до першого типу за Гордоном Аллпортом. При цьому ті, хто називають себе християнами, говорять, що молитися й ходити до храму можна, а от присвятити все своє життя Богові – це вже фанатизм. Розберімося ж і в тому, що таке фанатизм. «Фанатос» грецькою означає мертвий. А християнин, який пускає до свого серця Бога, мертвим бути не може. Адже він любить. Його душа жива і його участь у церковному житті має підставою любов до Бога. І ця любов – наш вільний духовний вибір. І, скоріше, фанатизмом назвати можна було би те, коли ми йдемо до храму, ставимо певну кількість свічей, вичитуємо певні тексти молитов і споживаємо хліб і вино без віри в те, для чого це робимо. Сліпо й мертво. Бо так "прийнято". Нормою вважають відвідування літургії, а фанатизмом – виконання того, про що на літургії співають. Одного разу, отримавши звинувачення у фанатизмі від людини віруючої на адресу практикуючих християн, зокрема монахів, я запитала: а як же бути зі святими, яким ми поклоняємося? У відповідь отримала, що вони теж були фанатиками свого служіння і так жити кожен не повинен.

Але ж саме цей «фанатизм» несе в світ добро і діла любові. Недаремно кажуть, що навіть найзапекліші атеїсти хочуть, щоб з ними поводилися по-християнськи. Цінності, які утверджує Святе Писання, є повсякчас актуальними і складають моральну основу будь-якого суспільства. Як на мене, ми просто не цілком відчуваємо межу між ревністю і фанатизмом. «Ревність до дому Твого з’їдає Мене» (Іоанн, 2:13-17), - говорить сам Господь. І ми, слідом за Ним, повинні ревно служити дому Його – любові, правді, добру, милосердю.

Про це можна говорити нескінченно. Ще більше сперечатися з раціональними аргументами, які були багаторазово спростовані чудесами від Бога. А нам би потрудитися над тим, щоб виховати в собі таку віру, яка не потребуватиме доказів, щоб не сказав Спаситель: «о роде невірний, скільки буду з вами, скільки терпітиму вас?» (Марк 9:18), знову і знову проливаючи на нас Свою благодать…

Не будемо судити нікого за невір’я і матимемо в пам’яті слова святих отців:

«Ті, хто зовсім віддалений від Бога і не шукає Його, не з’єдналися з Ним і не позбавилися від рабства пристрастям і смерті, ніколи не матимуть тієї абсолютної, невимовної і не пояснюваної радості, яку мають раби Христові, вільні від усіх недоречних бажань задоволення й слави» прп. Симеон Новий Богослов.

«Як той, хто віддаляється від світла, ніяк не шкодить самому світлу, але дуже шкодить собі, занурюючись у морок, так і той, хто звик нехтувати Богом, шкодить собі» св. Іоанн Золотоуст.


Ольга Бойко для Християнського порталу КІРІОС