Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

Ризикувати життямlife_risk

 

Прокляття пані Салліван

Сестра Марія Імельда, лоретанка, конвертитка*. Народилась в селянській родині поблизу м. Форестер, штат Мічіган. Бі­льшу частину свого життя прожила на заході Сполучених Штатів. Відома пись­менниця. Належить до Товариства Сес­тер Лоретанок. Сестри займаються ос­вітньою діяльністю, найчастіше в цер­ковно-парафіяльних школах, а також се­ред хворих.

Сподіваюся, що в той благословенний день, коли побачу Бога лицем в лице, я зможу звернутися до Нього з таким питанням:life_risk

-       Як сталося, що прокляття старої пані Салліван пере­жило два покоління і, подолавши відстань через половину континенту, нарешті впало з високого неба на мою голову замість того, щоб впасти на голову мого діда?

Коли ще в дитинстві я бачила його останній раз, йому виповнилося майже дев'яносто років. Можна б з легкістю вернутись думками назад і побачити його таким, яким бачила його стара пані Салліван, коли він був пастором методист­ської общини за часів золотої лихоманки**.

Можна було бачити, як, поклавши долоні на Біблію, він, в своєму гніві подібний до Ягве, волав:

-       І побачив я звіра, котрий виходив з моря, і мав він десять рогів і сім голів. На рогах його було десять діадем, а на головах написано імена блюзнірчі (Ап.13,1). Цей звір, о браття, і сьогодні знаходиться серед нас. Ім'я йому - Рим!

Нехай Бог заопікується цією дорогою для мене старою наївною людиною. Безперечно, він стояв ближче до лона нашої святої Матері і Церкви, ніж багато теперішніх витон­чених осіб, котрі, декларуючи глибоку повагу до римо-като­лицької Церкви, одночасно вважають, що її принципи сто­совно «дрібних речей», наприклад розводів, є нелогічними та застарілими.

Miй дід найстрашнішими словами поминав зло, або при­наймі те, що на його думку, було злом.  Я пам'ятаю, як він, шкутильгаючи на двох милицях, дрібними кроками прогу­лювався під деревами в саду.

Пригадую, як хлопчаки прибігали до нього, щоб навчи­тись правильно кланятись, як це роблять червоношкірі, а дів­чатка, роблячи великі очі, обступали його, щоб довірити свої таємниці. Коти, собаки та щойно вилуплені з яйця курчата скакали поміж його милицями.

 

Я тепер, не занадто втомлюючи уяву, давайте згадаємо стару пані Салліван. Мій дід зробив їй велику послугу. В чо­му вона полягала, забулося з плином часу. Маючи добре сер­це, він допоміг цій бідній та збитій з пуття жінці-католичці, яка не заслужила зневаги, бо маючи ірландське походження, з молоком матері всмоктала римо-католицьку віру. То й що з того? Всього-на-всього старенька жінка, що потребує допо­моги.

Дякуючи за послугу, стара жінка вжила слів, що, на думку родини, прозвучали як прокляття:

-    Пане професоре Вебстер, я ніколи не зможу віддячити Вам за послугу, але буду молитись, щоб ви або хтось з Вашої родини прийняв католицьку віру!

-    Чи ти повіриш, - розповідав дружині мій розгніваний дід, - що ця жінка відплатила за зроблену їй послугу, по­силаючи прокляття на моїх нащадків. Щоб хтось з них повер­нувся до мерзенності Риму! Не бувати цьому!

Як так сталося, що благословення, вимолене в Бога старе­нькою панею Салліван, зійшло на істоту нерозумну, найгіршу і останню перед Ним, на Лорабель Уоллес? Спитайте про це у Всевідаючого.

Бог сказав, що прислухається до молитов віруючих. І так власне вчинив. Місцем, котре Він вибрав з цілої вічності, було містечко Флегстаф, центр торгівлі деревиною в графстві Коконімо, штат Арізона. Дата - 17 вересня 1898 року. Було мені тоді рівно чотирнадцять років і одинадцять днів. Я ніколи не чула про прокляття старої пані Салліван, а коли б і так, гадаю, що це не справило б на мене жодного враження.

Вранці того дня такі слова, як Свята Матір, Церква нічого ще мені не говорили, але набрали значення вже через кілька годин.

Послухайте, як Бог і стара пані Салліван змінили перебіг мого життя. В нашій громаді помер один чоловік. Не пам'я­таю вже його імені. Він працював клерком в компанії Арізона Ламбер і Тімбер Компані. А мій батько був керівником від­ділу виробництва скриньок. Хтось повинен був піти на похорон. Як найменш здатна до чогось, я змушена була виконати цей обов'язок.

Отож, я прийшла до неподалік розташованого католи­цького храму і сіла на лавці в такому місці, звідки усе було добре видно. Я чудово знала, як треба себе вести: ніколи не насміхайся над чужою релігією і в крайньому випадку до-клади всіх зусиль, щоб не пирснути від сміху. А я ледве стримувалась, коли побачила, як увійшов священик, подібний до великого червоного буряка, з вишивкою на спині, і став походжати туди-сюди, бурмочучи незрозумілі слова. Однак я мусіла залишатися в храмі. Я не могла зрозуміти, як аме­риканці вірять, або вдають, що вірять, у те, що людина, зви-чайна людина, ніякий не ангел, здатна хліб і вино пере-творити в тіло і кров Ісуса Христа. Таким був стан моєї побожності, коли в той вересневий ранок я предстала перед лицем Бога і старої пані Салліван.

Єдине, що залишилось тепер зробити, це розповісти, як все сталося. Можу лише сказати, що Бог цілком вільно приділяє свою ласку так, як хоче, коли хоче, де і кому хоче.

Не пригадую точно моменту під час Найсвятішої Жертви, Копи, завдяки Його ласці, я здійснила перехід від смерті до життя. Можливо, сталося це під час освячення, коли всі стояли на колінах і в церкві панувала тиша.

Я не в змозі докладно пояснити, що зробив у мені Бог. Я нічого не бачила і не чула. Аж раптом переповнилася впев­неністю, що Ісус Христос, Бог Всемогутній, є присутній на вівтарі.

Тепер я, нерозумна і немудра грішниця, мусіла впасти на Коліна, щоб подякувати Йому.

Саме так я вчинила.

Потім почала розмірковувати. Моя душа, мабуть, була освічена Божою ласкою, але це вже були мої власні при­пущення. Ісус Христос був присутній на вівтарі, отже ка­толицька церква має бути єдиною і правдивою церквою. Все, чого навчає ця церква, має бути правдою. Тож я повинна Шукати й вірити в це і згідно з цим вченням жити.

Ось пояснення, чому ввійшовши до католицького храму нерозумною й наївною дівчиною, я вийшла з нього пристрас­ною католичкою, хоча поки що дещо збентеженою та стур­бованою.

З чого почати? Пригадала собі, що вдома на старій полиці лежать дві католицькі книги: «Віра наших батьків» і «Катехизм». Отже я вирішила їх прочитати, щоб бути готовою до боротьби, яка, напевно, чекала мене в майбутньому.

Перша проблема постала після ознайомлення з «Кате­хизмом». Щонеділі треба ходити на Святу Літургію. Хто не робить цього, чинить смертельний гріх. За смертельні гріхи Бог карає пекельним вогнем. Але ж яким чином я могла відвідувати Святу Літургію?

Якщо б я наважилась висловитись чітко і сказати: «Тепер я католичка і повинна ходити на Святу Літургію», - то натрапила б на такий спротив і тиск, котрий би пригнітив мене швидше, ніж я встигла б підготуватися до захисту. Мій батько ніколи б не дозволив мені туди піти, а я повинна була слухатись його. Він був сильним мужчиною, а я слабкою дівчиною. Відвідування Святої Літургії, принаймні поки що, було цілком неможливо. А не ходячи на Літургію, я чинила смертельний гріх. В моїй уяві я бачила себе на коні, що мчить мов скажений, а потім, спіткнувшись об якийсь корінь чи щось подібне, скидає мене з сідла, і я скочуюсь просто в пекло...

Ви, напевно, смієтеся з мене?

Мій жах, однак, був цілком реальним. Потрібно було багато років, щоб добрий Бог вибив з моєї голови каль­віністські погляди.

Як і кожна єресь, кальвінізм виділяє одну правду уни­каючи іншої, формуючи таким чином неправильну уяву про дійсність. Бог уявлявся мені обдарованим страшенною силою, який відлякував своєю величністю і був непохитною спра­ведливістю. Для мене Бог був тільки Володарем Всесвіту і абсолютним Владикою над всіма. Коли він наказує, нікчемна істота повинна лише слухатись. Усі інші якості, що врів­новажують тільки-що згадані і уможливлюють нам істинне розуміння Бога, були мені невідомі: Його безмежна доброта, мудрість, милосердя, Його любов до нас, нікчемних істот. Власне тому, що Бог справедливий, Він не може допустити, щоб людина опинилась в ситуації, коли неможливо уникнути смертельного гріха. Дійсно, треба виконувати заповіді Божі, але справедливо і те, що Він не вимагає неможливого.

Одразу ж ласкавий Отець Небесний запропонував мені поміч, яка була мені потрібна. В моїй голові виникла рятівна думка: чи не міг би парафіяльний священик звільнити мене зі скрутного становища?

Написати листа до отця Діллі було не важкою справою. Адже щодня я бувала на пошті. Коли я писала лист, моє серце виповнилось надією, а після отримання відповіді в ньому запанував спокій. За допомогою простих і зрозумілих слів отець Діллі пояснив мені, що таке обов'язок святкувати неділю і що це поки що мене не стосується. Моїм обов'язком є слухати батька і бути доброю донькою в сім'ї. Поки що достатньо, щоб я була і відчувала себе католичкою в своєму серці. В кінці листа отець благословив мене.

Тепер я була впевнена, що знаходжусь на правильному шляху. Я могла читати ці дві книги і, роблячи власні засте­реження, насолоджуватись релігійною свободою як амери­канська громадянка. Я сподівалась, що мені, можливо, вдасть­ся уникнути боротьби.

Кількома днями пізніше, повернувшись зі школи в хоро­шому настрої, я застала свою матінку в сльозах, а сестру Маргарет Елен страшенно розлюченою... Як тільки прийшов додому батько, йому одразу показали мій лист та дві книжки. Боротьба почалась зовсім для мене несподівано. Намагаючись вгадати причину такого розвитку подій, я почала аналізувати факти і довідалась: працівниця пошти розповіла моїй сестрі, що я отримала листа від якогось пана Діллі. Для мене наста­ли дні, які я добре запам'ятала, коли з усіх боків не браку­вало гострих докорів на мою адресу.

Врешті надійшов час, коли я одержала другий подарунок від старої пані Салліван - я відчула в собі покликання.

Я стояла тоді в саду, милуючись горами, з-за яких сонце посилало свої останні промені. Було так красиво, що навіть крикливий голос Маргарет Елен пролітав повз мої вуха. З її уст злітали повні гніву слова:

-       Серед усіх нас саме ти - найгірша, найбільша егоїстка, найвпертіша з цілої родини, хочеш переконати нас, що серед усіх живих тільки тобі явилось одкровення Господнє!

На що я спокійно відповіла:

-       Нічого подібного я ніколи не говорила! Не знаю, що це було. Знаю тільки, що на вівтарі був присутній Ісус. А де присутній Ісус, там є Його Церква!

З одного і другого боку слова летіли, мов снаряди. Я вирішила зосередитись на спогляданні гір. І тут новий снаряд вцілив просто в серце:

-    Тобі все одно - чи стати акторкою, чи черницею, чи...

-    А хто така черниця? - запитала я, обірвавши її вига­дування. Потім подумала собі:

-    Напевно, це хтось, хто належить до найнижчого клану католиків, коли про нього говорять з такою ненавистю.

-    ... чи ще кимось гіршим! - скінчила моя сестра.

-    І власне нею я стану! - відповіла я.

Рішення, що виникло за таких обставин, з цього моменту стало ніби рушійною силою мого життя. Ця сила, без сум­ніву, походила з ласки Божої і, можливо, також завдяки молитві старої пані Салліван.

Моя мати разом зі мною поїхала до Канади. Ніщо з мого боку не могло дістати більшого схвалення, ніж візит до родичів у Канаді. До цього часу в моїй пам'яті зберігались приємні враження про два попередні візити, коли мені було сім а потім десять років. Гостинний дім моєї тітки на Квінз Авеню, 249, в містечку Лондон, провінція Онтаріо, такій дів­чині як я, здавався справжнім раєм.

Коли ми ще були в дорозі, мій дядько Мурхауз вже при­йняв певне рішення щодо моєї особи:

-    Я чув, що Лорабель бажає стати католичкою. Це добре. Англіканська церква ніколи не буде процвітати в цій пів­денно-західній частині Сполучений Штатів. Здається, Бог прокляв той убогий і спустошений край, хоча й віддавна існують там францисканські обителі. Отже, найлогічніше буде, якщо дівчина стане католичкою.

-    Ох, Вальтер! Але ж вона прагне стати черницею!

-    То й що з того? Сестри-черниці, так само, як сестри милосердя чи вчительки, служать людству. Ні, Маргарет, я ніколи не намагатимусь вплинути на молодий розум Ло­рабель!

Протягом довгих років, навіть після смерті мого дядька, доктора Мурхауза, я не знала, яку позицію він зайняв щодо моїх намірів. Однак увесь цей важкий для мене рік дивувала мене його мовчазна прихильність.

Дядько вирішив, що я повинна мати щоденні прогулянки, а я використовувала їх як можливість щоразу довідатись щось нового про життя сестер. Незалежно від напрямку моїх прогулянок — на північ, південь, схід чи захід — в кінці кінців я завжди опинялася під кленами на Квінз Авеню, щоб зуст­рітися з сестрами Найсвятішого Серця.

Мою увагу звернули на це місце, коли мені було десять років, а до моїх вух докотилось багато страхітливих роз­повідей.

Для чого стоїть там високий кам'яний мур? Казали, для того, щоб ті нещасні, виморені голодом та ув'язнеш сестри часом не повтікали... Мені це здавалося дивним. Якщо вони хотіли втекти, то чому не скористались для цього низькою загорожею з дроту? Для мене, наприклад, це було б зовсім неважко. А навіщо потрібен був той земляний вал, що височів позаду вулиці? Вал той весь час збільшувався... Вночі можна було бачити на ньому сестер, подібних до чорних духів, кож­на з кошиком землі, яку вони швидко і мовчки розсівали поміж травами, так що ніхто не міг зауважити поступового зростання цього заслону ані визначити його призначення... Що ще я чула? Розповідали, що почали черниці копати таєм­ні ходи й могили, в яких ховали ув'язнених в монастирі, а потім вбитих там дівчаток... Це були дійсно приголомшливі вісті! Однак вже тоді мені було дивно їх чути, і я допи­тувалась, а що ж роблять батьки дітей в таких випадках. Відповідь завжди була однаковою:

-       Католики не насмілюються нічого робити від страху перед карами, що їх нашле папа!

Тепер же я могла побачити й пересвідчитись, що ж там діялось. І те, що побачила, зовні просте й звичайне, напов­нило мене радістю. Іноді кілька сестер прогулювалось в саду за муром. Мені вдавалося побачити чиєсь обличчя, спокійне й поважне, облямоване білою вуаллю. З другого боку монасти­ря було просторе подвір'я, де весело бавилися маленькі дів­чатка, а одна з сестер пильнувала їх, сидячи на малій веранді. Здавалось, її тішили забави цих метушливих створінь, однак вона мовчала і не втручалась поміж них, хіба що котресь з дітей впало й подряпало собі коліно, або починалася сварка.

Одного разу мені пощастило. Дві сестри вийшли з монас­тиря і пішли вулицею. Я пішла за ними на певній відстані, маючи надію почути їхню розмову. Мені це вдалося. Коли во­ни дійшли до пошти, одна з них промовила ці незвичні слова:

-       Оскільки ми вже тут, то можемо зайти, купити кілька марок. Вони дійсно зайшли і купили марки.

Можете з мене сміятись. Але я гадаю, ви знаєте, що якби Бог тільки схотів, то міг би за допомогою звичайної со­ломини, використаної як важіль, скинути Монблан у води Атлантики або Китайське море. Тому ці незначні речі, що мені вдалося побачити, звичайнісінькі слова, які я почула, допомогли мені відкинути страхітливі історії, які розповідали про сестер. В той час велика ідея почала прокладати собі шлях в моїй душі. Не можу тепер сказати, що було її дже­релом. Можливо, це ласка Божа, вимолена старенькою пані Салліван, зійшла на мене, коли я дивилась на милі обличчя і чула прості слова сестер. Ідея ця швидко розвинулась і в моїй уяві постав чіткий образ сестри-монахині: це жінка, пройнята глибокою і святою любов'ю до Ісуса Христа, любов'ю, яка в деякій, але незрівняно сильнішій мірі нагадує любов дівчини до хлопця, за якого вона хоче вийти заміж.

Потім виникла інша проблема. Я повинна була повер­нутись в Арізону. В цьому штаті було багато мужчин і мало жінок, доволі часто любов закручувала голову багатьом дівчатам. Я цілком могла опинитися серед них, хоча й зовсім не хотіла, щоб так сталося. Я часто молилась, стоячи на колінах, і складала вічні обітниці. Я нічого не знала про обітниці бідності і послушництва. Що стосується чистоти, то мені була відома її суть, але не назва. Я поклялась, що ніколи не вийду заміж, і як тільки могла, віддано присягалася у своїй любові нашому Господу - Ісусу Христу.

Моя мати померла, коли мені було дев'ятнадцять років. Мені здавалось, що й на небі вона заступається за мене. У ці сумні дні я вирішила знайти собі якусь розраду. В будні дні ходила на Святу Літургію, та цього ніхто не помічав. Я ста­вала дедалі відважнішою. Нарешті я вирішила порозмовляти з сестрами В той час, як ми були в Канаді, о. Діллі відкрив парафіяльну школу. Я вирішила завітати до сестер-лоре­танок, піти прямо до монастирської брами, подзвонити і по­розмовляти з ними. Але це було набагато легше сказати, ніж зробити. Три рази я наближалась до непоказної брами, однак щоразу бракувало мені відваги, і я обмежувалась тим, що обходила монастир вздовж огорожі. Нарешті одного разу я стала перед брамою і подзвонила. Мені відчинила сестра Есперанца й пішла покликати свою наставницю. Мати Марія Вікторія, вже літня, розумна і надзвичайно мила жінка, від­разу помітила, що мене щось хвилює. Вона взяла мене за руку і сказала: «Ходімо, доню».

Саме тоді, коли ми залишились наодинці, я вилила зі свого серця все, що стримувала в собі з тих пір, як стара пані Салліван зіслала на мою голову своє благословенне про­кляття. Нехай Бог має під своєю опікою шановану матір Марію Вікторію! В той пам'ятний тиждень я втратила рідну матір, але знайшла іншу.

Після цього візиту все пішло швидко. За чотири місяці до того, як мені мав виповнитись двадцять один рік, я озна­йомилась з правилами, за якими могла прийняти католицьку віру, як тільки досягну повноліття. Тоді я працювала вчи­телькою в місцевій школі. Раз на тиждень в будній день тут служили Святу Літургію. Отець Константе Манден, який згодом став одним з найзавзятіших будівельників католи­цьких храмів в Арізоні, щойно приїхав з Франції і був тоді дуже молодим. Англійська мова ще була величезною пере­шкодою для цього відданого слуги Божого. Якось після уроків я мала з ним розмову і в той же вечір після євха­ристичного богослуження я була умовно охрещена.

Коли парафіяльний священик викликав свого молодого вікарія в зв'язку з прийняттям до Костьолу невідомої канди­датки без вступних випробувань, отець Манден відповів:

- Я зможу повернутись до цієї місії лише через багато тижнів. Зрештою, дівчина була рішуча і їй було спішно. То навіщо гаяти час?

Мій вступ до монастиря мав бути, однак, відкладений майже на три роки з огляду на обов'язок, який я відчувала перед родиною. Йшлося про те, щоб я взяла участь у від­новлювальних роботах в нашому домі (домі, в якому моя присутність була тепер мало бажаною). Мій добрий батько, хоч і з болем в серці вважав, що повинен бути холодним щодо мене. Він думав, що його тверда позиція змусить мене відректись від католицької церкви.

Нарешті, після багатьох труднощів, з благословенням отця Мандена і з радістю в серці, радістю, яка багаторазово збільшилась протягом 44 років мого чернечого життя, я иступила до монастиря сестер-лоретанок.

Мій батько помер через дев'ять років після цього. До останніх днів свого життя він вставав ночами і, прогулю­ючись під зоряним небом, вірив, що почує кроки своєї доньки-грішниці, яка повертається під родинний дах. Коли я дові­далась про його смерть, то в думках відвідала його і сказала:

- Битва скінчилась, татусю. Ніколи не вдалось би тобі зробити так, щоб я зреклася Бога, навіть з любові до тебе. Поблагослови мене з небес і молись, щоб я завжди могла залишатись вірною Йому.

Що стосується мого життя як сестри-лоретанки, то воля Божа покликала мене, щоб я допомогла дітям і вчила їх, як взнати й возлюбити нашого Властителя через таїнство Любові.

Сподіваюсь, що настане щасливий день, коли там, нагорі, в небесах, я вийду зі свого будиночка і піду постукаю в двері старенької пані Салліван. Подякую їй за те, що випросила в Бога, аби послав на мене її благословенне прокляття.

Марія Імельда, США

 

Майже всі називають мене сестрою

Сестра Марія Річард народилась у Балті­морі. Вона відчувала покликання до праці серед хворих та до місіонерської діяльнос­ті. Свої прагнення змогла задовольнити, вступивши до Товариства католицьких медсестер-місіонерок. Члени Товариства присвятили себе праці в країнах, охоп­лених місіонерством. Багато сестер ма­ють спеціальну медичну освіту, освіту в галузі фармацевтики або закінчують кур­си медсестер. Майже всі, називають мене «сестрою». Виняток - це моя мати. Хоч і минуло вже багато років, вона й досі до цього не звикла. А мій єдиний брат на­зиває мене двома даними мені при хре­щенні іменам, сполучаючи їх в одне, як він зробив це вперше, коли йому було чотири роки. Лише в присутності незнайомих лю­дей він називає мене сестрою Річард.

Одне прислів'я говорить, що в кожній дівчині солодке пов'язане з гірким. Щодо мене, то згідно одностайних твер­джень всіх моїх приятелів, вже з чотирьох років і до чотир­надцяти, гіркого в мені було більше, ніж солодкого. Коли мені було тринадцять років я, бігаючи з розпущеним волос­сям, пробувала свої сили у грі в футбол. Але невдовзі гро­мадська думка змусила мене до цілковитого припинення активної участі в цьому улюбленому виді спорту. Тоді я спробувала себе в якості воротаря хокейних поєдинків, які проводились на найгладшій асфальтовій вулиці. Але й цей вид спорту виявився занадто дорогим. Здається, я тоді дійсно була подібна до, як мене всі називали, «хлопця в спідниці».

Мені подобалось рухливе життя, я вважала, що корис­ніше проводити час на футбольному полі, ніж вдома, бавля­чись ляльками. Я однаково любила ходити як до школи, так і до церкви. Часто брала участь у святій суботній Літургії во славу Найсвятішої Діви Марії і ніколи не пропускала новени, що відбувалася раз в рік. Майже всі мешканці нашого міста брали участь в цій новені во славу святого Франциска Ксаве­рія. Я, напевно, прослухала не менш ніж 150 проповідей про Апостола Індії. Щоразу, вражена проповіддю, я хотіла стати сестрою-місіонеркою. Однак пам'ятала про це лише з 4 по 12 березня.

У другому класі середньої школи я .вивчила біологію. Власне тоді в мене виникла думка стати лікарем або мед­сестрою. Я відвідала лікарню і незабаром була прийнята туди на роботу. За три роки праці я навчилась, як обходитися з хворими і особисто переконалась, яка це радість, коли можеш допомогти людині, котра потребує допомоги. Якось після розмови з однією прикутою до ліжка хворою жінкою я поба­чила, що вона плаче з вдячності за почуті від мене теплі слова. Іншим разом мене попросили притримати пацієнта, якого оперував лікар. Під час епідемії ангіни моїм обов'язком було слідкувати за дітьми, котрі були під дією ефіру. Моє прагнення вивчити медицину було таким сильним, що я вирі­шила продовжити вивчення латини ще на рік, хоч цього й не було в програмі. Мене це саму дивувало, бо я не дуже лю­била латину.

Одного разу - було мені тоді шістнадцять років - хтось сказав мені, що якщо хочеш мати уяву про вічність, варто порівняти одну краплю з океаном. Якось влітку я проводила канікули над морем і тоді вирішила спробувати. Пішла на пляж і занурила руку в Атлантичний океан. Дуже обережно я почала виливати зачерпнуту воду, аж доки на долоні не залишилась одна чи дві краплини. Я подивилась на цю крап­лину, потім на океан. Краплина повинна була представляти відрізок в 1000 років, а океан — вічність. Споглядаючи на­повнений безкінечною кількістю краплинок океан, я дійшла висновку, що вічність має означати час дуже довгий. Тоді-то я й подумала, що протягом цих 60 чи 70 років варто зайня­тись працею, хоч би й невдячною, яка б потім дала в наго­роду щасливу вічність. То ж я спитала себе:

-        Як бути певною, що вічність я проведу в небесах з Богом?

Відповідь була така:

-        Найкраще буде, якщо вступиш до монастиря, бо сестри усе своє життя проводять для Бога й для неба.

Думка ця стурбувала мене. Час медитації закінчився. Я побігла на ту частину пляжу, де було багато людей.

Перший рік школи минув в атмосфері щирих веселощів. Навіть Цицерон був приводом для смішних сутичок. В про­міжках між збиранням ліків для місії, вболіванням за фут­больну команду військових моряків та лекціями французької мови я знаходила час для читання біографій. Я пізнала таких людей, як Еуді Доуерті, Дороті Дей, Джеймс Уолш, Теодор Майнару. Серед них була Анна Денгель, лікарка, яка заклала товариство сестер-черниць. Вони вивчали медицину й фар­макологію, щоб потім керувати місіонерськими лікарнями. Одного разу прийшла пані Грейс Меден і розповіла нам про цих сестер. Вона принесла кілька книжечок про їхню місі­онерську діяльність в Індії. Я прагнула більше дізнатись про цю конгрегацію, але розпитувати пані Меден не хотіла. При­чина зрозуміла: мої розпитування могли бути потрактовані як бажання стати однією з цих сестер. Але я ще не відчувала себе готовою до цього. Моя цікавість виникла з того, що ці сестри були лікарками й місіонерками. Раніше я ніколи не чула про це товариство.

Через кілька тижнів я знайшла ті ж самі книжечки в бібліотеці. Ілюстрації були некрасиві, але зміст був цікавий. Я довідалась, що сестри, працюючи лікарками або медсестрами, опікуються жінками мусульманської віри, котрих не можуть лікувати лікарі-мужчини. Входячи в домівки, в котрі не може увійти священик, вони власним прикладом і любов'ю свідчать про Христа. Вони одночасно є черницями, лікарками і місі­онерками. Коли я була заглиблена в читання, підійшла сестра бібліотекарка й спитала, що мені потрібно. Раптовим рухом я поклала книжку на місце, так що сестра не встигла побачити її назви, й відповіла, що вже знайшла те, що шукала. Сестри з Місіонерського Товариства лікарок-католичок ввійшли в мою душу нарівні з проповідями про св. Франциска, лікар­няним досвідом та роздумами про вічність.

Під час студіювання біографій я три рази прочитала кни­гу під назвою «Даміан, прокажений» Джона Фаррела. Ще я прочитала життєпис світського місіонера Даттона і сестри Маріанни, місіонерки з острова Молокай, архіпелаг Гаваї. Жодна книга насправляла на мене такого глибокого враже­ння. Даміан, який перев'язував смердючі рани прокажених, був центром моїх думок. Ось людина, казала я собі, котра дійсно щось зробила для Бога. Я теж хотіла б щось зробити. Чи можливо, щоб хтось, глибоко переконаний у тому, що чесно виконує свої обов'язки перед Богом і батьками, міг раптом прийти до іншого висновку? Так сталося зі мною.

Редагування шкільної газети, конкурси ораторського мис­тецтва, школа, уроки та різні візити забирали увесь мій час. Донедавна відвідування каплиці займало в моїх турботах найменше місця. Протягом наступних чотирьох років ми щоденно читали молитву, щоб Бог допоміг пізнати наше покликання і ми могли піти за ним. Настав час прийняття якогось рішення. День одержання шкільного атестату було відзначено урочисто. Обличчя дівчат світились радістю. Коли мій дід довідався, що власною працею я можу оплатити по­ловину навчання в університеті, то був так задоволений, що вирішив оплатити другу половину. Університетське життя було прекрасним... Нема вже шкільної форми, лекції в різний час, нові друзі, бали, цікаві предмети, нові горизонти. Швидко минали дні, однак коли в мене була вільна хвиля для розду­мів, я підбивала підсумки. В кінці наповненого лекціями, кон­ференціями, танцями та зустрічами дня я не почувалась задо­воленою. Оточення не було поганим і подобалось мені, однак я відчувала, що чогось мені бракує. Наприклад після балу, котрого з таким нетерпінням чекала, я відчула розчарування. Очікування було приємнішим від самої події. Коли все закін­чувалось, в моєму серці залишалась пустка. Інші ж дівчата були цілком задоволені. Я не могла зрозуміти, що ж зі мною діється. Тепер я знаю. Це давало про себе знати покликання.

Потім було організовано конференцію на тему нашого майбутнього життя. Сестра порадила нам, щоб того вечора ми не виходили з дому, а залишились в своїх кімнатах і, вимкнувши радіо та відклавши набік журнали, подумали про плани на майбутнє. Ми повинні були серйозно задуматись над тим, чого Бог хотів від кожної з нас. Сестра нагадала нам, що якщо Бог опікується горобцями, як сказано в Євангелії, то тим більше цікавить його дорога, яку вибере кожна з нас, аби з'єднатися з Ним. Я послухала її поради.

Міцно замкнувши двері, щоб мій брат не заважав мені, я вирішила серйозно проаналізувати свої діла. Я взяла великий аркуш білого паперу і олівцем поділила його на три колонки, по черзі написавши над ними: життя самотнє, подружнє жит­тя, життя в монастирі. І почала аналізувати перше, тобто жи­ття незаміжньої жінки. Воно мало свої позитивні сторони: не­заміжня жінка може присвячувати свій час справам милосер­дя. Але такий спосіб життя занадто проникнутий самотністю, а я любила товариство. На питання, чи хоче Бог, щоб я за­лишилась старою панною, швидко відповіла «ні». Потім поча­ла аналізувати життя заміжньої жінки. Я уважно спостері­гала за заручинами маминої молодшої сестри. Луїджія і Білл серйозно думали про свій шлюб. Кожен прагне кохати і бути коханим. Кожна жінка, навіть якщо вона в дитинстві не ба­вилась ляльками, мріє про створення сім'ї і знає, що материн­ство є окрасою і хвалою її статі. Так, в колонці «подружнє життя» я могла поставити багато «плюсів». А «мінуси»? По­всякдення, турбота про сім'ю здавалися мені завданням до­сить важким. Тоді я не розуміла, що якщо хтось прагне ство­рити сім'ю, то його не лякають зусилля, потрібні для її утри­мання. Вони є вираженням любові. Чи хоче Бог, щоб я слу­жила Йому, ставши дружиною і матір'ю? Я написала: «мож­ливо». Потім я перейшла до аналізу життя в монастирі, по­чавши з негативних його сторін. Початок колонки був такий: ранне вставання, необхідність постійно носити важку рясу, слухняне виконання наказів, життя виключно серед жінок, носіння чорних панчіх, перебування далеко від родини... Кі­нець прогулянкам на човні, балам, кінець незалежності... Власне кажучи, на першому місці мала бути саме незалеж­ність. Щодо чорних панчіх, то неможливість вибрати собі, наприклад, білі чи зелені і необхідність завжди носити чорні мене зовсім не влаштовувала. Колонка вже була списана до низу, а перелік негативних сторін ще не був вичерпаний.

Сталася дивна річ, коли я почала розглядати позитивні сторони життя в монастирі. Той вечір на пляжі біля океану, проповіді, на новенах, жінка в лікарні і давнє рішення, яке цілком визріло в період говіння, щось зробити для Бога за прикладом Даміана, - всі ці спогади зринули в пам'яті, викли­кавши занепокоєння. Я утвердилась в переконанні, що не годжусь для життя в монастирі. Думка про можливість стати черницею була для мене неприйнятною. Мені подобалась праця серед людей, я любила поговорити й потішитись жит­тям. Це було найдивніше. Роздуми про негативні сторони зіткнулись з роздумами про сторони позитивні. В моїй душі почалася боротьба. Я вирішила забрати з-перед моїх очей аркуш паперу й сховала його під підручник з історії.

Наступного дня я нічого не зрозуміла з лекцій. Мозок став подібним до боксерського рингу. Мала я покликання чи ні?

Як тільки закінчились лекції, я сіла в автобус, що їхав до передмістя. Там жила знайома черниця. Я застала сестру Маргарет вдома. Голосом, що зраджував неспокій мого серця, і без жодного вступу я спитала:

-        Сестро, чи, в мене може бути покликання до життя в
монастирі?

Сестра сіла й вибухнула сміхом. Виглядало це досить комічно. Я не бачила сестри Маргарет впродовж багатьох місяців, а тут раптом увійшла до її кімнати і без жодних вступних слів, не сказавши «день добрий» чи «як себе почу­ваєте, сестро Маргарет?» - звернулась до неї з таким питан­ням. Добре, що хоч сестра була в кімнаті сама.

Я чекала на відповідь, але насамперед сестра Маргарет хотіла почути відповідь на свої запитання. Вона говорила мені про освячуючу ласку, питала, чи я вірю, що така ласка означає надприродне життя. Я була в цьому твердо пере­конана. Тоді вона поставила інше питання:

-    Чи не є життя в ласці життям істинним, оскільки воно
продовжується після життя земного?

Так, - відповіла я, починаючи трохи втрачати терпіння від цієї лекції з катехизму, бо ж прийшла сюди, щоб прояснити власне майбутнє. Нарешті сестра Маргарет завдала мені останнього удару

-       Життя в монастирі, - сказала вона, - це можливість прожити життя в найповнішому значенні цього слова. Люди­ні надається можливість усю себе, розум, серце і волю, при­святити служінню Богові.

Я звернула увагу, що всі вигоди чернечого життя нале­жать до надприродного порядку. Їм неможливо дати оцінку, порівнюючи їх з вигодами подружнього чи незаміжнього життя. Багато ще інших речей пояснила мені сестра Марга­рет в той день. Однак її останні слова дещо вразили мене. Вона вказала, що вже давно знала про моє покликання. Якщо так, то чому не повідомила мене про це раніше, не допомігши мені уникнути цих багатьох хвилювань і турбот. Лише тепер я розумію, чому не можна говорити таких речей: я б не повірила. Ми мусимо самі прийти до цього. Сестра Маргарет порадила мені помолитись Найсвятішій Діві Марії. Її порада запала мені в душу.

Через тиждень після мого візиту до сестри Маргарет ста­лася нова подія. Мати Анна Денгель, засновниця Місіонерсь­кого Товариства лікарок-католичок, читала в нас лекцію. Мо­жу побитися об заклад, що ніхто не слухав уважніше від ме­не того, що вона розповідала про цих сестер. Вони були при­кладом трьох покликань, поєднаних в одне: вони були черни­цями, мета яких є шанування і возвеличення Бога через влас­ну святість; одночасно були місіонерками, що проповідують любов серед хворих та знедолених в країнах, охоплених місіо­нерством; і, нарешті, самовідданими лікарями й медсестрами. Після лекції я відразу попрямувала до каплиці, не звертаючи ні на кого уваги. Бог хоче, щоб я стала черницею. Я теж цьо­го прагну. Такими були мої роздуми, коли я стояла на колі­нах перед Богом. Вийшовши з каплиці, я була так задоволена в душі, що ледве стримувалась, щоб не сказати кожному зустрічному: «Бог хоче, щоб я стала черницею». Того вечора я верталась додому, мандруючи лісом і весело насвистуючи.

А що сказала на все це моя мама? Я могла й не розпо­відати їй про все - вона вже й так знала, а швидше, здога­дувалася. Довірилась братові, зажадавши від нього присяги про збереження таємниці. Але він одразу побіг до Бадді Брайана. Трьома днями пізніше, коли я стояла в воротях дому, Бадді побачив мене з вулиці й крикнув:

-       Гей! Я чув, що ти ідеш в монастир. Оце новина!

Другий рік в університеті промайнув дуже швидко. Вели­кий спокій панує в душі тих, котрі знають, що чинять прави­льно. Однак багато людей вважали, що я помиляюся, й каза­ли мені про це. Інші нагадували, що мій батько помер лише три роки тому, а я є найстаршою і єдиною донькою, і що жорстоко з мого боку залишати матір саму. Коли людина чує подіти висловлювання, то починає сумніватись, бо диявол застосовує різні методи, щоб збити нас з пуття. Але Бог дав мені чудову матір, котра прагнула лише мого щастя й радила робити те, що, на мою думку, задовольняло волю Божу.

Мені було дев'ятнадцять років, коли я почала готуватися до вступу в монастир. Деякі елементи мого гардеробу, які треба було взяти з собою, викликали в сім'ї великий сміх. Але якщо чорні панчохи й довга широка спідниця мали бути моїми першими кроками по дорозі до монастиря, то вони мене зовсім не лякали. Сумним був день мого прощання з най­ближчими людьми. Зрештою, усі великі рішення вимагають жертв. Важкими були й перші дні. Я дуже сумувала. Хотіла навіть покинути монастир, однак потім, після роздумів, вирі­шила, що, зважившись на такий поважний крок, повинна спробувати ще якийсь час протриматись.

Настав день, коли, схилившись наді мною, ірландський священик вдягнув на мої плечі сіру рясу й білу вуаль.

Почалося моє послушництво. Протягом наступних двох років я дізналась про багато речей, які стосувалися моєї осо­би: ким я є, ким не є, ким повинна бути. Я почала розуміти, що означає жити для Бога, і яким цінним даром є віра. Праг­нення знайти мир і спокій, що випливають з любові до Ісуса Христа, значно зросло, коли ми вивчали науку про Містичне Тіло Христа, особливо, пов'язуючи її з місіонерством.

В день постригу, стоячи на колінах перед Святим При­частям, я поклялася віддати Ісусові - шляхом дотримання трьох обітниць: бідності, слухняності й чистоти - своє серце, котре буде Його любити; розум, який зробить все, щоб пізна­ти Його; волю, яка буде Його волею; й тіло, котре буде служити Йому в ближніх.

Пишу ці спогади в Індії, на землі святого Франциска Кса­верія. Сидячи за столиком в своїй келії, я думаю про ту ве­лику кількість листів, яку він розсилав у школи Португалії та Іспанії, благаючи студентів звернути увагу на доцільність та необхідність місіонерської діяльності на Сході. Я теж хочу звернутись до учнів різних шкіл в різних країнах Європи, щоб зрозуміли, що тут чекає на них місія, яку можуть виконати лише вони. Здається, мені й сьогодні ввижаються прокажені з житія Даміана, що благають помочі, бачу нещасних, що блукають вулицями в пошуках шматка хліба. І думаю про тебе, мила дівчино!

Сестра Марія Річард, Індія

Жахлива дівчина

- Прошу не турбуватись, мені нічого не потрібно, зреш­тою, завтра я від'їжджаю, - ці слова я вимовила рішучим голосом ввечері того дня, коли вперше переступила поріг монастиря як послушниця.

Прибувши до Верони, міста на півночі Італії, після бага­тьох років важкої боротьби з собою самою, я не соромилася цілком щиро тепер визнати, що хочу повернутися назад. Тиша, що панувала в монастирі, нудьга та холод осіннього дня мене геть доконали. Сутінки, що панували .в просторій спальні, освітленій єдиною маленькою лампочкою, каменем лягли на моє серце. Дивлячись на довгий ряд ліжок, розді­лених білими ширмами, я відчула, що мої нерви подались. Все, здавалось мені, виглядало убого, одноманітно, без ознак життя й тепла. Ввічливість матері-наставниці здавалась мені надто настирливою, послушниці - невиразними особами, а мій ідеал - великим обманом.

Однак я залишилась. Досить було однієї ночі, щоб я від­найшла себе. Коли наступного дня, лукаво посміхаючись, я попросила дати мені ковдру, наставниця тактовно не нагадала мені про моє вчорашнє рішення. І це мене врятувало.

Змусивши тіні відступити, краплиною гумору мені вда­лося подолати перші неминучі зіткнення з реальністю, яку я представляла собі цілком інакше. Я знайшла себе. Це вже було нове створіння, готове до боротьби за ідеал, що заво­лодів мною: «Належати Христові, працювати для Нього».

Однак я ніколи не забуду вражень того першого дня. І, можливо, власне тому, коли в монастир приходять нові сест­ри, а особливо послушниці, то, зустрічаючи їх, я стараюсь, щоб вони не відчували себе самотніми. Пам'ятаю, як довгий ряд ліжок, тьмяна лампочка і вперто стулені вуста ослабили тоді мою волю. Намагаюсь, щоб з іншими цього не сталося.

Про своє дитинство пам'ятаю зовсім мало. Я була дуже живою і надто рано відчула себе дорослою, не любила дис­ципліни й не зносила жодних обмежень, чим дуже засму­чувала матусю, котра ніяк не могла мене вгамувати і дуже терпіла від моїх вибриків.

У школі мене прозивали малим чортеням. Пригадую собі мою вчительку, змучену життям стару панну, котра, часом зі сльозами в очах, благала мене втихомиритись. Я була неви­черпним джерелом різних витівок. Знайомі прозивали мене шибайголовою, що тішило мене й засмучувало всю сім'ю.

. Всі, однак, визнавали за мною одну хорошу рису: я завжди була скрупульозно щирою. За жодні скарби світу я б не сказала неправди. Була я також завжди готова відповідати за свої вчинки, навіть тоді, коли для покарання мене могли замкнути саму в кімнаті. А це зовсім не було легко — зали­шатись в маленькій замкненій темній кімнатці протягом ба­гатьох годин. Я боялась темноти і, щоб подолати страх, співала різні пісеньки,' які знала. Я співала без упину і на повний голос, що безмірно збільшувало обурення особи, кот­ра мене покарала. В матінки були побоювання щодо мого майбутнього. Моя зухвала поведінка під час ув'язнення та мій незворушний вираз обличчя геть допікали їй та утверджу­вали в сумнівах. Можливо, саме тому, коли мені було десять років, після сімейної наради мене забрали зі школи і перевели в інтернат, котрим керували черниці. Я повинна була підго­туватися до вступного екзамену до середньої школи і мож­ливо, хто знає, трохи вгомонитись. Принаймні таку надію плекала моя матуся. Та після моїх перших вибриків добро­сердні сестри так довго й настійливо просили моїх рідних, що через три місяці я повернулась додому і з тих пір ніхто більше не займався моєю освітою.

Тепер я дістала цілковиту волю, бо матінка моя серйозно розхворілася, а татуся мої вибрики лише потішали й сміши­ли. Трьохмісячне перебування в інтернаті у віці десяти років зробило мене непримиренним ворогом усіх монастирів та черниць.

Через багато років я згадую ту бідну сестру, котрій дові­рені були вихованки мого віку, як зривалася вона з крісла на кожен мій рух. Потай від мене просила моїх подружок про добрі вчинки, котрі б сприяли моєму наверненню. Видно, вона вважала мене справжньою язичницею. Правду кажучи, моє релігійне виховання було дуже поверховим. Також я не па­м'ятаю свого першого причастя. Ісус ввійшов у моє мале серце, не викликавши в ньому помітного зворушення. Гадаю, я тоді нічого не пообіцяла Ісусові, а Він теж нічого не сказав моїй малій душі. Не думала, що колись Він покличе мене, щоб я пішла за Ним.

Я ніколи не молилась надто довго навіть в дитинстві. Більше того, коли мені було дванадцять чи тринадцять років, я дивувалась, спостерігаючи, як мої подружки з побожним тремтінням вдивлялись в Розп'яття або, помітно зворушені, в побожності зупинялися перед якоюсь каплицею, присвя­ченою Діві Марії.

Однак іноді наче дух Божий торкався мене. Незрозумілі терзання й відчуття якоїсь пустки пригнічували мене. Проте це швидко минало.

Десь аж до чотирнадцяти чи п'ятнадцяти років для мене не  існувало релігійних проблем. Цілком вистачало моєї дитя­чої віри. Я твердо вірила в існування Бога, але мала про нього лише дитяче уявлення. Трохи місця в моїй душі займав образ Матері Божої, але не надто багато. Не пригадую з моєї сторони жодного доброго вчинку в її честь, навіть у травні. Чуючи про «офірки», я лише іронічно всміхалася. Тоді мені згадувались офіри, що їх чинили шкільні подружки з метою мого навернення. Все це виглядало досить потішно.

Я й далі була дуже жвавою, захоплювалась різними вида­ми спорту і майже фанатично сповідувала культ правди. Навчанню я приділяла мало уваги, але в школі завжди вва­жалась однією з найкращих. Мені більше подобалось това­риство хлопців, ніж дівчат. Я бавилась з ними в злодіїв та карабінерів, не соромлячись бігати вулицями, любила вправ­лятись у стрільбі, любила далекі подорожі на велосипедах. Навіть старшим від мене хлопцям не вдавалося мене обігнати. Ще я чудово плавала, і якось навіть врятувала одну жінку, що почала тонути.

Однак з якогось часу мені почали докучати періоди при­гнічення та глибокого смутку. Майже ніколи я не дошу­кувалась причини моїх рясних та гірких сліз. Я вже не була дитиною, виросла  й мала струнку фігуру. Матуся вважала, що мені вже не пасують мої улюблені широкі светри, куртки, які я носила замість плаща, збиті набік берети, високі чере­вики та жахливі картаті підколінки, що доповнювали мій гардероб. Я стала дорослою дівчиною і не могла й далі так вдягатись. Постійні типово хлоп'ячі забави вже мені явно не пасували. Жодні мої пояснення не змогли переконати мату­сю. Відтепер я повинна була одягатись більш елегантно та облишити моїх нерозлучних друзів. Натомість мені пода­рували чудові лижі, пообіцявши, що щонеділі я зможу вдос­таль ними тішитись.

Я не зносила товариства дівчат мого віку. Їхня сенти­ментальність виводила мене з себе. Мені ще невідоме було жіноче марнославство, і я просто ненавиділа їхню балака­нину. Зате я стала палкою читачкою. Сентиментальні романи мене спочатку дратували, але згодом почали навіть подо­батись - давали знати про себе почуття. В мені почала про­буджуватись жіночість, в п'ятнадцять років я вже не була тою вітрогонкою, якою була рік тому. Я вгомонилась на­стільки, що вперше за всі мої роки, проведені в школі, одер­жала з поведінки оцінку «добре». Для мене це був найвищий бал, на який я ні до, ні після більше ніколи не спромоглася. Зовні я виглядала дуже спокійною, надто спокійною.

В моїй душі, однак, зріла велика еволюція. Поступово я робилась справді недоброю. Бунт проти всіх і всього вибухнів наступного року. Я не зносила дисципліни, стала роздра­тованою і дратувала інших. Благородство, яке раніше ке­рувало кожним моїм вчинком, змінилося егоїзмом, я стала зарозумілою і в'їдливою, справжньою садисткою. Моя доте­перішня, емоційна і формалістична релігійність раптово зник­ла. Щезла впевненість щодо існування Бога, обов'язок шану­вання Його закону. Щезли почуття, які завжди підсвідомо впливали на моє життя. Моїм єдиним принципом став егоїзм, єдиним прагненням - тріумф власного «Я» та його схва­лення, єдино достовірним був факт, що хочу жити й насо­лоджуватись життям.

Я шукала щастя, але ніколи ще не була така нещаслива. Я вперто протиставляла себе Богові, а проте ще ніколи не відчувала сильніше Його існування, Його реальності, Його заклику.

Всі помітили зміну, що відбулась в мені. Вчителі в школі дивувалися, не пізнаючи в мені колишню ученицю, пере­повнену життям, часом аж через край, але завжди благо­родну і щиру. Я стала впертою й бунтівливою. Раптові злети мого темпераменту, злети, завдяки котрим раніше вибачали мені мої вибрики, поступились місцем холодній, впертій та зарозумілій аргументації. Очі, завжди ясні й веселі раніше, тепер дивились понуро й стривожено. Я почала шукати втіху в іграх та розвагах, а на це потрібні були гроші. Здобувала їх різними способами: продавала підручники, котрі мені знову змушені були купувати, часом три-чотири рази на рік; брала гроші з маминих скриньок та з батькових кишень; робила переклади та письмові роботи для інших, що мені було зовсім неважко, вимагала грошей взамін за дозвіл списати що-небудь в класі. Ніхто й ніщо вже не мало наді мною влади. Ні в чому я не відчувала нестачі, мені ні в чому не відмовляли. Але в моїй душі було пекло.

Якось, коли я виходила зі школи, вчитель релігії, мо­лодий священик, звернувся до мене зі словами, що видавали його стурбованість:

- Дозволь сказати тобі, що ти йдеш згубним шляхом.

Це було для мене сильним ударом. На хвилину я втратила дар мови. А потім, сміючись, відповіла, що не маю нічого, що могла б згубити, більше того, останнім часом я багато чого здобула, а якщо він хоче налякати мене пеклом, то хай знає, що я вже не вірю в байки з книжок.

Вдома я розридалась. На всіх книжках, що потрапили мені в той день під руку, я написала; «Дорога, що веде до згуби». Під цим реченням нервовим почерком написала дату. Це були підручники з Латинського синтаксису, історії, математики. До сьогоднішнього дня я бережу їх, як дорогі пам'ятки.

Цей день був для мене початком справжньої духовної кризи. Бог, що Його так легко я викреслила з мого життя, знову хотів зайняти там своє місце.

Я почала читати й вивчати релігійну літературу. Жодних порад я ні в кого не просила, бо соромилась. Навіть сама собі я не хотіла зізнатись, що щось в мені змінилось. Читала я все підряд без будь-якої системи: книги філософсько-морального змісту, теологічні. Та це мені мало допомогло. В моїй голові запанував хаос. Однак я почала розуміти, що життя має інший сенс та іншу вартість, ніж я до цього часу вважала.

То був для мене місяць невимовних мук. Я прагнула віри­ти, але не могла, хотіла надіятись, але не вміла. Нарешті од­ного дня прийшов порятунок. Знайомий священик взяв мою бентежну душу разом з Богом, що був у ній, викинув з неї увесь непотріб і поволі почав впроваджувати до неї Христа.

Праця над відродженням була довга, важка й болюча. Я не тільки повинна була позбутись багатьох упереджень, змі­нити свої погляди та виправити безліч помилок, а й побу­дувати на цих руїнах нове життя.

Після раптових злетів періоду неофітства поставали довгі періоди опору, глибоких розчарувань та страшенних сумнівів. Ні, я не була вражена світлом на шляху до Дамаску. Це було повільне вставання, важкі й болісні пошуки Христа, але в кінці шляху душа моя мала знайти спокій. А враз зі спокоєм Христос мав дарувати мені покликання. А я не знала, чи дійсно прагну цього!

Це теж було причиною знесилюючої боротьби.

-       Христос - так, добрі вчинки - так, - казала я собі, - але
не варто перебільшувати. Я зовсім не відчуваю себе якоюсь
винятковою. Я не прагну йти за Ним крок в крок, будьмо
добрими друзями, але не більше!

Потім заклик став таким сильним, що вимагав невідклад­ного рішення. Треба було підкоритись нарешті. Божа ласка змінила мене внутрішньо, але майже ніхто не помітив цієї зміни. І коли зненацька впало слово «місіонерка», в повітрі запахло порохом:

-       Вона місіонерка?! Неможливо! Повернеться додому як
через два тижні. Такими були найделікатніші коментарі.

Пригадую собі багато епізодів з бунтівного мого життя.

Розповім про декілька. Дійсно, мушу з соромом визнати, що до останнього дня я намагалась чинити опір Його ласці. Ось один з тогочасних спогадів.

-           Чорт візьми, знову мимо! Ти ніколи не грала так погано,
- докоряли мені гнівно подруги по команді, не в змозі пояснити стількох помилок в моїй, звичайно досконалій грі. Я знову почала грати добре. М'язи мої напружились, щоб по­долати муки серця, однак очі видавали внутрішню бурю. Місіонерка! І під час баскетбольного матчу мене переслі­дувало це слово, лунало в моїй душі, посилюючи внутрішній бунт. «Черниця? Ні, і ще раз ні!» Душевні муки перепов­нювали мене, моє серце тремтіло і ніби мало от-от розі­рватись. Вночі я не змогла спати. Знову й знову переслі­дувало мене оте слово — місіонерка.

Проте, часами слово це, здавалось, бриніло приємною музикою, що відкривала нові горизонти, огортала хвилею, яка несла мене до берегів світла. Часом це слово здавалось мені крилами, котрі піднімали мене над землею. Але то були короткі хвилини. Я страшенно боялась, і ці чарівні видіння теж здавались мені формою примусу. Я не належала до людей, котрих легко можна повести за собою, надто любила свободу. Часом мені хотілось перестати бути собою, а пере­творитись в першу-ліпшу, яка трапиться мені, дівчину. Або ж кудись виїхати, втекти, знехтувати звичним розкладом дня й забути знайомих людей. Але де, в якій країні зможу я змі­нити власну шкіру? Де знайти потрібну мені душу? Куди втекти від себе самої?

Раптом я вибухаю плачем, цей плач полегшує мою душу. Блудний син повернувся в обійми батька. Під надтріснутою шкаралупою зарозумілості творилось чудо, невидима рука ткала нитку відродження. Від межі людяності, котру я нама­галась перейти, принижуючи себе, ця рука підштовхувала мене у зворотньому напрямку, туди, де людина зустрічається з Богом. Нарешті Той, хто був сильнішим від мене, звільнив мене від самої с,ебе, це було справжнім визволенням.

Ввечері я крізь сльози вимовила своє перше «так». Це була згода під впливом таємної присутності. В моєму «так» ще не було впевненості.

Хвилини великодушності змінювались довгими періодами опору, сумнівів, пригніченості та різких бунтів. Мені вда­валося пережити це лише завдяки допомозі мого духовного отця. З великим терпінням і тактом він вислуховував мене і нарешті зміг подолати вплив такого стану на мою душу. Нічого не применшуючи й не прикрашаючи, він відкривав мені темні глибини моєї душі, але вказував і на світлі вер­шини, яких я могла б осягнути, наблизившись до Бога. Проте він ніколи не намагався вплинути на мою волю. Після зва­ження в кожному випадку усіх за і проти остаточне рішення було за мною. Навіть коли я просила його про це, він не по­годжувався вирішувати за мене і не пробував схилити мене на свій бік. Навіть коли вже була впевнена, що Бог кличе мене і я не повинна далі чинити опір Йому, він не пробував впли­нути на мене. Лише молився й чекав. Отець знав мене занадто добре і діяв у найрозсудливіший спосіб. Він розумів, що під час послушництва найменша думка, що я прийняла рішення під чиїмось впливом, при перших же сумнівах щодо істин­ності покликання могла стати причиною кризи та привести до прийняття серйозних рішень в період зневіри.

Тим часом минали роки. Продовжувалась війна. Безді­яльність обтяжувала мене. Мені здавалось, що я повинна служити Вітчизні активно. Намагаючись подолати душевні сумніви, а можливо, і з таємною надією, що таким способом мені вдасться приборкати покликання, я сказала:

- Піду працювати сестрою Червоного Хреста.

І раптом, цілком несподівано, я вирішила йти в монастир. Ні, я не злякалась тоді. Але не могла зрадити. Чепець сестри Червоного Хреста був би спритним вивертом, компромісом, зрадою. А я не хотіла зрадити. І вирішила куди-небудь ви­їхати, щоб вдягти вуаль в скромній тиші, не привертаючи нічиєї уваги, і стати послушницею. І таки покинула дім. Моє рішення була раптовим, але невідворотним.

За кілька днів перед цим, можливо, для того, щоб мій вчинок набув більшої ваги і став більш свідомим, а, може, це була остання ворожа атака, мені запропонували любов.

Один з моїх найкращих друзів з часів дитинства раптом попросив мене стати подругою його життя. Просто так, з найчистішими помислами, перед відправкою на фронт він хотів почути від мене обіцянку, що я буду чекати на нього і потім стану його дружиною. Це було для мене несподіван­кою. Я завжди вважала його просто товаришем, ми любили один одного як рідня. Я й сказала йому про це щиро. Він признався, що донедавна йому теж так здавалося, але коли почав замислюватись, хто б міг стати матір'ю його дітей, моє ім'я й образ завжди поставали в його уяві. Тут я й звірилась йому в усьому. Розказала, що інтуїтивно, завдяки ласці Божій усвідомила, що крім кохання двох людей існує інша любов, така ж чарівна, благородна й натхненна - любов до Бога, а через Нього і до людей. Розповіла йому також, як намагалась чинити опір тій любові, але далі вже опиратись не в силах.

Він був єдиною людиною, хто захищав мене і мій вчинок перед усіма. Він був упевнений, що незважаючи ні на що, я залишусь вірна своєму покликанню, шляхові, котрий я сама вибрала, та долі, визначеній Богом.

Дні, що передували моєму від'їздові, були сповнені болем. Батьки назвали моє рішення безумним. Не почула від них жодного доброго слова, не відчула найменшого прояву теп­лоти. Лише вперте мовчання, а останні години перед від'їздом були отруєні ще й легким презирством. В час від'їзду я була зовсім самотня. Мій духовний отець перебував у лікарні, де переживав та молився за мене. Але власне тоді думка про покликання стала ясною й всеперемагаючою неминучістю.

Я відважно прийшла у монастир. А потім мною заволодів напіврадісний, напівболісний страх. Була це година таєм­ничого страху перед прийняттям невідворотного рішення, предивного ляку перед лицем Бога. Я не мала найменшого поняття, яким буде моє життя в монастирі. Мене не лякали майбутні незгоди. Я хотіла жити суворим життям, хотіла віддатись покуті з тим самим натхненням, з яким раніше віддавалась розвагам. Та реальність була зовсім іншою. Від мене не вимагалось нічого великого: ніяких значних вчинків, жодного героїзму. Мушу визнати, що я, котра в 14 років марила лише про прекрасне, була спочатку розчарована. Я б воліла, щоб від мене вимагались неабиякі зусилля, щоб пере­бороти себе й змусити до покори. Воліла б навіть пересту­пити через власне сумління, щоб змінити його в бажаному, але ще не сприйнятому мною напрямі.

Лише набагато пізніше я зрозуміла, що перемога полягала в підході до всього з милою посмішкою й спокоєм. Коли ж я побачила себе в довгій вилинялій сукні, жахливо причесаним волоссям, взутою в черевики на дерев'яній підошві, ситуація видалась мені трагічною. Тоді я й вимовила слова, котрі ви вже чули: «Завтра я від'їжджаю».

Та, дякуючи ласці Божій, я залишилась. Залишилась, щоб віддатися Христові за Його любов та служити Йому. Щоб на­лежати Христові й розпочати мандрівку до «небесних висот» великої любові. Пізніше я зрозуміла, що ця мандрівка ніколи не закінчиться, бо вистелений любов'ю шлях веде все далі. Я побачила, що моя любов все ще занадто бідна й мала, незва­жаючи на мої зусилля. Найважливіше, що я знайшла своє покликання в місіонерському Товаристві сестер-комбоніянок.

Мучеництво місіонерки не стільки криваве, скільки є і мусить бути повільним. Людину не охоплює одразу полум'я, а вона згорає, як свічка коло вівтаря. Та я зрозуміла це лише перед прийняттям вічної обітниці. Хтось може сказати: «Де­що обмежена особа». Можливо, але коли тебе веде Христос, то ця подорож, хоча й вимагає зусиль, є прекрасна.

Провадить Він, добрий Пастир, ми ж лише йдемо за ним! Він вказує путь усім, якщо тільки Йому дозволяють це ро­бити. Дозвольте Христові повести вас. Дозвольте Йому лю­бити вас. Він не жадає більше нічого.

Сестра Майрід Галаті

 

Звичайний шлях в християнських країнах

Ясне світло в дитинстві... Дещо за­тьмарюється у віці дівочому... І зно­ву з' являється в літах юності ра­зом з ясним розумінням, що таке жертва.

Ще в дитячому віці, коли мені було чотири чи п'ять років, мене приваблювало монастирське життя. Тим, хто питав мене, ким я хочу бути, коли виросту, я, не зовсім усвідом­люючи про що йдеться, відповідала:

- Буду черницею.

З роками це прагнення набирало сили аж до часу першого Причастя. Потім воно стало «моєю великою таємницею», котрої я не хотіла відкрити нікому, але над якою охоче розмірковувала на самоті. Зміцненню цього прагнення спри­яли, на мою думку, шкільне середовище і Євхаристійний Христовий Похід.

Після першого Святого Причастя в моєму житті почалася швидка еволюція, наступив дівочий період... Тоді я й розпро­щалася з мріями дитинства. Прийшов важкий період невпе­вненості, страждань та марних фантазій. Я любила читати й ходити в кіно. І без кінця обговорювала з подругами останній фільм або щойно прочитану книгу. В моїй уяві поставав інший світ, доволі прикрашений та ідеалізований, світ, про­никнутий світлом і в німбі сяйва, що оточував як найбла­городніші почуття, так і підступні й нездорові наміри. Все в цьому світлі виглядало інакше, воно засліплювало мій розум і заважало думати. Все, що хвилювало серце, здавалось пре­красним... Романи Деллі (не такі погані, як пусті), які я читала запоєм, призвели до того, що я жила у світі мрій.

В цей період зіткнення з сірою прозою реального життя, від котрої я не могла втекти і якої не могла змінити, дра­тували мене, а щоденні обов'язки здавались не вартими уваги. Серед цих дурниць не було місця на роздуми про життя в монастирі, життя жертовне. Час від часу виникали питання, але я не шукала на них відповіді.

На щастя, коли мені було п'ятнадцять років, я дізналась про існування організації під назвою Католицька Студентська  Молодь (КСМ). Новий ідеал захопив мене перш ніж я встиг­ла його краще пізнати. Я прагнула краси й благородства. І власне ті цінності мені було запропоновано. От і все. Горда, чиста, щаслива, непереможена... За цими словами, десь далеко на горизонті, але вже добре видимий, постає Бог і починає займати щораз більше місця в наших душах...

Під кінець року переді мною постало питання з коментаря до Євангелія про Ісуса і самарянку: «А ви, чи знайшли Ісу­са?»

Я щораз більше переймаюсь цим простим питанням, воно не дає мені спокою. До цього часу все було так просто... Тепер же я відчула неспокій. Боялась приймати рішення... Це Бог оволодів мною.

Тим часом надійшла пора літніх таборів. Серед подробиць того часу пригадую дискусію на тему цілковитої посвяти, яка справила на мене велике враження. Христос дарував Себе нам і то в який спосіб! А ми? Чи здатні хоч раз вимовити «так» без егоїстичних обрахунків і спротиву? Після цієї зустрічі я не могла стримати сліз, згадуючи минулий рік.

Я не була занадто відвертою й швидко поверталась до рівноваги. Ніхто не помітив моєї стурбованості. Та ідея далі торувала собі дорогу.

Наразі ж я намагалась здійснити прагнення нового життя, зводячи їх до популярного в таборі гасла: «Посміхатись, забуваючи про себе».

Це гасло довгий час вимагало від мене багато зусиль. Мені часто доводилось проявляти мужність, щоб не звертати уваги на тисячі дрібних справ та обов'язків, виконання яких страшенно дратувало мене.

Моя концепція «красивого» життя була повністю пере­оцінена. Вчинки, що вимагали деяких жертв, були осяяні тепер новим світлом, стали джерелом радості. Перший пункт правил для членів КСМ: «Не належиш сама собі, лише Хрис­тові», - був для мене джерелом натхнення. З тих пір я пра­гнула присвятити життя Христові і своїм подругам, не дба­ючи більше про себе. З цим наміром я часто молилась і передовсім просила щоби моє життя було актом віри й любо­ві. Але на цьому все й закінчувалось. Я відчувала, що моя самопожертва набирає реального змісту, але проблема покли­кання ще не постала тоді переді мною.

Це були роки, коли жертвування собою приносило справ­жню радість. Та невдовзі мене вразила тяжка криза, що, напевно, було проявом Божої ласки. Нараз усе стало для мене порожнім та нудним, дрібні втіхи, до яких я була така охоча ще рік тому, геть набридли мені. Дружба, що була досі джерелом чистої радості, розчарувала мене. Світ довкола мене здавався нетривким, порожнім, часом навіть відраз­ливим. Спокій покинув мою душу. Я не бачила кращих сторін життя і, тим більше, вони ніяк не впливали на мене. Все довкола, здавалось, потонуло в мороці егоїзму, брехні та ілюзій.

Під час наступних канікул я почувала себе самотньо й знеможено. І хоч не любила нікому і ні в чому звірятись, усе ж вирішила написати до своєї колишньої вчительки. Дуже делікатно, посилаючись на вислів святого Августина: «Ти сотворив нас, для себе, Господи, і не заспокоється серце наше, доки не спочине в Тобі», вона підвела мене до проблеми покликання. Я відчула раптове осяяння. Відпочинок та спо­кій, котрих прагнула, я знайду в Богові. Відповідь прийшла сама. Сказавши «так», я одразу відчула себе вільною й без­турботною.

Відродилося прагнення здобути для Христа цілий світ, щоб усі мої сестри прийшли до Нього. Але я відчула потребу не тільки зовнішньої діяльності, я відчула потребу в молитві. Коли я залишалась сама, молитва була для мене так само звичною, як власне дихання - я молилася скрізь: по дорозі до школи і зі школи, в перерві між розмовами, при столі... То Бог дозволив мені скуштувати Його солодощів, перш ніж відкрити свої плани.

Отже я сказала своє «так», погодилась на життя в монас­тирі. Але яке життя? Страждання бідних та хворих були мені особливо зрозумілими. Щоб явити мені свою волю, Бог скористався непередбаченими обставинами. Одного разу в школі нас повідомили, що нас чекає сьогодні зустріч з сест­рою-домініканкою, яка хотіла з нами порозмовляти. Не надто добре пам'ятаю тему розмови, жодна думка не запала тоді в мою душу, але того вечора я сказала собі:

— Я створена для споглядального життя.

І хоч я й дотепер відчувала безперервну потребу молитись, власне той візит збудив у мені прагнення, щоб моє життя перетворилось у безперервну молитву. З того часу, хоча й не бракувало невпевненості і більш або менш серйозних сумнівів, моє рішення було непохитним. Про свій намір я розповіла священикові, але не одержала від нього негайної відповіді. Він хотів, щоби ласка Божа сповнила своє призначення. Че­рез деякий час, однак, рішуче мене підтримав.

З роками моя позиція щодо заклику Бога зазнала деяких змін. Спочатку, після дотогочасних страждань, я відчула гли­бокий спокій. Потім радість охопила мене при думці, що усе своє життя я присвячу служінню Богові. Пізніше я була в захопленні, що Бог вибрав мене для співпраці з Ним у справі спасіння світу, для того, щоб я могла воздавати безустанну хвалу Йому і Церкві. Проте це була недовга радість. Не­забаром народився страх перед життям, яке вимагало жертв. Я відчула щось на зразок відрази. Я робила зусилля над собою, щоб дякувати Богові за те, що Він вибрав мене. При­рода бунтувала в мені, хоч одночасно я усвідомлювала ласку і дар Божий.

Вважаю такі речі цілком нормальними.. Кожне покли­кання повинно пройти крізь період випробувань і вагань. Так було й зі мною.

Першим випробуванням була думка про те, що я назавжди покину матір, яка була вдовою. В неї були тільки я і брат. Мене дуже засмучувала думка, що у випадку хвороби я не зможу їй допомогти. Коли я вперше відкрилася їй та роз­повіла про споглядальне життя за монастирською огорожею, то почула:

-       Будь-що, тільки не це! Видно ти не любиш своєї матері.

Того вечора вона не поцілувала мене перед сном, як завж­ди це робила. Мені було дуже боляче. Та перше захоплення було таким сильним, що я лише молилась і спокійно чекала. Мені було всього вісімнадцять років. Протягом наступних років у наших відносинах залишалась якась тінь. Я була настроєна рішуче, однак думка про розлуку гнітила обох. Нарешті мати з болем у серці погодилась на розлуку, пере­свідчившись, що такою є воля доброго Бога.

За десять днів перед датою мого вступу до монастиря брат одержав повідомлення про переведення на інше місце служби, і мати залишилась цілком самотньою. Але не сказала ні слова, щоб мене втримати. Вона плакала, але вирішила мене провести.. Гадаю, що в такі хвилини лише ласка Божа може додати сили. Втіха прийшла пізніше. Дякую Богові, що допоміг нам тоді.

Інші труднощі виникли потім, а їх причиною був мій хара­ктер. Зникло перше захоплення, і життя в монастирі здалось мені холодним, позбавленим любові. Мене лякав докладний до дрібничок розклад дня, дисципліна. Мене вражали дріб'яз­кові вимоги, яким я мусіла підпорядковуватись. Я б охоче слідувала суворим, але визначеним мною правилам життя. А тим часом я повинна була пристосуватись і бути лише слух­няною. Мене аж морозило від цього! Часом я мріяла про затишне й тепле домашнє вогнище, про милі дитячі голівки. Але я не занадто затримувалась на цих думках. Якийсь голос шепотів мені:

-       Мрієш? А як же твій ідеал? Спасіння світу через Хрест.
Мусиш зректися цих солодощів.

Потім інші мрії оволоділи мною:

-       Чому ти не думаєш про хворих, бідних? Ти могла б
оточити їх своєю ніжністю, подарувати їм трохи радості і
багато любові. І не буде там місця егоїзмові.

Або ж:

-       О, як чудово було б жити серед людей життям простої
смертної, стати однією з них, як став для нас звичайною
людиною Ісус, щоб донести до нас послання любові!

Ця остання мрія найбільш приваблювала мене. Але спов­нена яскравого, хоча й трохи суворого світла ласка змусила мене до викриття підступності цих думок. Вони хитро мас­кували прагнення незалежності. Світло ласки падало на мене й додавало сил, щоб подолати цю спокусу. Хочу теж ви­словити подяку священикові, котрому я звірила свої турботи, за його делікатну підтримку.

Моє захоплення різноманітними справами, які мені дуже подобались, становило останню перешкоду. Я повинна була покинути будь-яку активну діяльність та багатьох дорогих мені людей. В розмовах зі мною часто підкреслювалось, скі­льки справ залишається незробленими, яку шкоду спричи­нить мій від'їзд! Через себелюбство легко повірити у свою незамінність. На щастя, і в цьому випадку ласка Божа про­світила мене.

Я віддала себе на службу Богові й Церкві, бо все крім Бога - суєта. Він перший возлюбив мене. Нарешті я зро­зуміла, що найкращим і найпліднішим виявом любові до наших братів є любов до них через Бога.

Сестра контемпляційного ордену, Франція

 

Крутими шляхами

Сестра Марія Катерина родом з Сі­днею. Перед вступом до Товариства Сестер святої Марти працювала в конторі. Спочатку сестри святої Марти виконували домашню робо­ту, тепер займаються навчанням ді­тей та опікуються сиротами.

Я поклала трубку і, повернувшись, зіткнулась з глузливим поглядом мого брата (тепер брати, особливо у віці вісім­надцяти років, дуже цікаві, страшенно зазнаються й доку­чають своїм старшим сестрам).

- Шкодую, але сьогодні ввечері я зайнята і не зможу прийти, - так прозвучала по телефону моя маленька «не­винна брехня». Звичайно, мій брат почув це і зрозумів все дуже добре, можливо навіть краще від мене. Не було при­чини, щоб не прийняти цього запрошення на вечір, але пояс­нити її навіть мені самій було важко, а траплялось це остан­нім часом не раз.

-Здається, закінчується твоя чергова романтична пригода, чи не так? Шкода, що тобі бракує відваги, щоб прийняти тверде рішення.                                            Як завжди, належна відповідь прийшла мені до голови із запізненням. В ту хвилину я не промовила ні слова. Лише прийняла зверхню позу й обдарувала поглядом, який повинен був його вбити. Та не так легко було побороти його чоловічу боксерську поставу. Він добре знав, як досягти перемоги.

-       Чому ти не перестанеш вагатися і не вступиш до мо­настиря? — спитав він насмішкувато, чітко вимовляючи кож­не слово.

У цей момент полум'я любові до брата, що горіло в моєму серці, повинно було згаснути. Тому що він торкнувся забо­роненої теми, котру я не хотіла обговорювати навіть сама з собою, не те що з вісімнадцятирічним мудрагелем.

-       Ні в одному монастирі не було б мені добре, - відповіла   я з надією, що розмова припиниться перш ніж набуде непри­ємного забарвлення.

Та це не допомогло. Мій брат допікав мені далі, й ані мій кидаючий блискавки погляд, ані сердита поза не могли замк­нути його уст.

- То що ж, — тягнув він глузливо тонким голосом, -невже ми вивчали два різні катехизми? Якщо я добре пам'я­таю, сестри вчили нас, що Бог сотворив нас, щоб ми пізнали Його, любили і служили Йому. Не пригадую розділу, в якому було б написано, що ми можемо брати все, що заманеться.

Я знову не мала що відповісти, і не лишалось мені нічого іншого, як вийти з кімнати, замикаючи за собою двері так, як не рекомендується це робити в спокійних і тихих стінах монастиря.

Я втекла від свого мучителя, та не могла втекти від себе самої. На цей раз я не змогла відігнати ці настирливі думки. З героїчною відвагою я вирішила взяти бика за роги та раз і назавжди вирішити так як треба справи, що торкались моєї «примхи» - покликання.

Мені минуло 23 роки, час було подумати про майбутнє. Відверто кажучи, в ці дні я була охоплена бажанням вийти заміж, але як тільки ця справа випливала на поверхню, завж­ди була якась причина, щоб її потопити: цей мужчина не для мене і т. д. і т. п.

Тепер настав час, щоб знайти справжню причину цього вагання і нерішучості. Чи не було це часом замасковане, обережно сховане від моїх очей прагнення стати черницею? Тепер, коли виговорилась, боротьба почалась не на жарт. Ні, я не хочу стати сестрою, не могла б навіть, не той тип... Це добре для тих скромних і побожних дівчат, які весь свій вільний час проводять в церкві, бігають на всі говіння, на всі новени та різні богослужіння. Врешті-решт я працюю за фахом, і дівчата мого типу не йдуть у монастир. Я впевнена, що без красивих суконь, без танців, прийомів і всього того, що робить життя приємним, я не почувала б себе щасливою. Крім того, залишаючись у суспільстві, я можу насолоджу­ватись життям і в той же час не чинити нічого такого, що суперечило б моральним нормам чернечого життя. Адже Бог не хоче, щоб ми всі поховали себе в монастирях. Крім того, якби Він прагнув, щоб я вступила до монастиря, то як-небудь дав би мені про це знати. Це моє дивне й нестійке відчуття не можна назвати покликанням, я б про це знала і не вагаючись пішла за ним...

Так давні докази спливали один за другим, як і раніше, виконуючи своє завдання: я повинна була ще на якийсь час про все забути. Та це не могло тягтись без кінця. Спробуємо окинути оком, сказала я собі, останні п'ять років, прожитих у «світському суспільстві». Побачимо, як служила я Богові серцем, розумом і душею. Насамперед Свята недільна Літур­гія і Святе Причастя - само собою я віддано виконувала свій недільний обов'язок. Часом я навіть роблю ласку Богові і ходжу на Святу Літургію в будні дні! Що ж до Святого Причастя, то якби не той євхаристичний піст, я могла б приймати його щотижня. Але в суботу ввечері я йду на танці, після розваг завжди якась закуска з кока-колою, а це не дозволяє мені іти до Причастя наступного дня. Тепер візь­мемо ранні й вечірні молитви. Часто зранку я мушу спішно приводити в порядок свої речі і не маю часу подумати про молитву. А ввечері спокуса помолитись на цей раз в ліжку, адже Бог мене зрозуміє, є занадто сильною, щоб дівчина, яка працює і почуває себе змученою, могла їй протистояти. Спо­відь? Раз на місяць? Ну, звичайно, це зовсім не важко: відразу після вечері, доки ще не вишикувалась довга черга людей, я біжу до церкви, щоб, швиденько владнавши справу, вернутись додому та перевдягтись для вечірньої прогулянки... Цим все і закінчується, нічого більше. Хіба що часом виникає потреба особливої ласки. Тоді я наважуюсь на надзвичайні зусилля аж доки не сповняться мої бажання. Як бачимо, вся сума моїх духовних потреб зводиться до мінімуму. Чи цього до­сить? Або запитаємо інакше: чи Бог не вимагає від мене чогось більшого, ніж просто висунутись трохи вперед? Мені здається, я роблю для нього так мало і так погано, ніби релігія — це таке собі незначне доповнення, щось, що треба тримати в куті, аби не заважало. Але ж життя вимагає свого: у мене є робота, приятелі, обов'язки, які я повинна вико­нувати, - на інші справи не вистачає часу. Звичайно, я ста­раюсь... Та правдою є те, що Бог сотворив мене, аби я пізнала Його, возлюбила і служила Йому. Будучи відвертою, чи не повинна я признатись, що прожиті роки я використала для того, щоб пізнати світ, полюбити усе приємне в ньому та для задоволення своїх егоїстичних примх? Що я скажу, коли доведеться мені стати перед Суддею, щоб звітувати про своє життя? Чи насмілюсь сказати: я любила розпоряджатись сама собою, приємно проводити час, робити те, що мені подо­балось, та оминати те, що не подобалось? Чи ж не вибирала я собі приятелів та розваги, керуючись лише власними при­страстями та бажаннями? Чи буду я розмовляти з Суддею про свою напхану платтями шафу, про товариське життя, про моє нове хутро? Чи скажу Йому, що Він дав мені повну волю, а тому я сама  вирішувала, як мені жити? Воно для чого? Щоб служити Йому чи служити собі самій? Безсумнівно, що до цих пір я вибирала служіння собі самій... Але монастир? Ні, ніколи...

Якби я розпрощалась з усім, що любила в житті, і почала служити Йому, Він не покинув би мене саму в темноті. Як Пастир, що з любов'ю пасе своє стадо, Він не відмовився б допомогти мені. Я сама себе приперла до стіни і не бачу виходу. Треба сказати собі: «Спробую», — та надіятись, що небо підтримає недбалу конторську чиновницю!

Таким був фінал, на щастя, не драматичний, п'яти років боротьби, сумнівів та нерішучості. Ніяке світло небесне не осяяло мене зненацька. Жоден посланець неба не прийшов, щоб шепнути мені на вухо: «Ти повинна стати черницею!» Ніхто не привів мене до битого вітрами пагорба, не якому височить Вітанія, предмет моєї теперішньої любові. Лише дві перебіжні й не надто серйозні думки: «Я б не могла» та «Спробую», - після котрих я прийняла своє, тільки своє рішення, продиктоване власною волею. Це рішення дійсно принесло мені спокій, але мушу визнати, що сумніви та роз­чарування не зникли цілком. Вони й далі переслідували мене, піднімаючи свої бридкі голови, аж до останньої хвилини, коли, вклякнувши перед вівтарем, я поклялася Богові, що буду слухняно служити Йому в бідності й чистоті.

Оглядаючись тепер назад (дивитись назад завжди легше, ніж вперед), мені здається, що найважчий крок я зробила, сказавши «спробую». Після цього кроку все ніби стало на свої місця, кероване Кимось, хто чекав тільки мого малого рішення. Він взяв на себе, до найменших подробиць, решту справи. Факт, що теперішні дівчата не люблять вголос го­ворити про деякі речі, наприклад про Провидіння Боже, я ж не соромлячись можу тепер стверджувати, що рука Бога керувала і допомагала своєму бідному заблудлому дитяті. А найважливіше є те, що з роками Бог воліє зміцнювати свою опіку й підтримку. Він дотримав слова і не залишив мене саму в скрутну годину.

Наш священик, добрий приятель усіх прихожан, був дуже задоволений моїм рішенням. Почувши про нього, він глибоко зітхнув від задоволення й сказав: «Чудова річ! В першу хви­лину мені здалося, що йдеться знову про змішаний шлюб, бо ви мали такий серйозний вигляд»...

Звичайно, були й такі, що радили мені спокійно відпочити, якщо є змога, навіть в установі для душевнохворих. Інші ж пророкували:

- Вона обов'язково повернеться для участі у Великодніх розвагах!

Насмішники намалювали мені життя в монастирі чорною фарбою: вставання в неможливо ранній порі, безумовна покір­ність перед мовчазною й холодною наставницею, на все жит­тя я буду замкнена в темному й похмурому монастирі, де розмовляти можна тільки пошепки... Де в чому я визнавала їх правоту, але тільки наполовину. Тепер можна лише по­сміятись над видіннями, що переслідували мене. Та лише власний досвід зміг переконати мене, що веселі й усміхнені обличчя черниць, вдягнених в ряси, не були маскою, яку вони вбирали, виходячи на люди, тоді як в монастирі ці обличчя набували властивого їм суворого вигляду Це зовсім не так, але дехто, на жаль, у це вірить.

Часом буває цікаво порівняти звичайне життя з цілком неподібним до нього життям в монастирі. Візьмемо те, чим найчастіше лякають - раннє вставання. У «прекрасному мину­лому» справа виглядала приблизно так будильник давно дзвенів, аж поки я починала протирати очі, а тоді напівсонна простягала руку, щоб припинити його докучливе дзелен чання. Потім ще дрімала зо три хвилини, це були хвилини «агонії», бо я знала, що буду змушена вставати незалежно від того, виспалась чи ні. Нарешті, завдяки героїчному зусиллю, я зіскакувала з ліжка в останню можливу хвилину, й розпо­чиналася звичайна історія. Найперше — що на себе вбрати9 Напевно, не те голубе плаття, я його вже два рази носила на цьому тижні і треба його попрасувати. Може це... Але ні, воно попоролось знизу, а я забула його підшити О, Боже, вже зовсім немає часу Знов мушу вбрати це чорне плаття так часто його ношу, що мої приятельки подумають, що я сплю в ньому. Тепер панчохи. Соромно було вбирати ці, зі швом, та подумати тільки — це остання пара, яка в мене залишилась Мушу щось позичити у мами Нарешті виходжу На сніданок немає часу Задовольняюсь горнятком кави в перерві між одяганням плаща і підмальовуванням уст. На автобус я вже встигну лише бігом. То ж виходжу, не про­казавши молитви й маючи намір це зробити по дорозі до автобусної зупинки. От я вже й за ворітьми Моя хода вже не така швидка як колись, і автобус проїжджає повз мене Знову зашзнюсь. Тому не відважусь попросити звільнення на суботу вранці, на золоте весілля. Зрештою я так змучилась, що мені б не хотілось вислуховувати байки старого добряка. Спо­діваюсь, його простуда не минула й дружина змусила його залишитися в ліжку. Та цього разу мені не пощастило. Якраз у цей день він прислав мені особисте запрошення. Потан­цювали ми чудово, та було би краще, якби я залишилась вдома й лягла спати Сьогодні ввечері зовсім не хочеться нікуди виходити, хто б не прийшов за мною Може добре було б прочитати ранішні молитви «О, Господи, через непо­рочну душу Марії ». Та добре, ось і Бетті, саме вчасно, підемо разом до міста

А тепер подивимось на другу сторону медалі. Як і всі благочестиві сестри, я теж іду спати рано, і коли через вісім годин задзвенить дзвоник, з радістю вітатиму новий день

Наскільки інше відчуття. Ніколи не думала, що так може бути! Та чому б і ні. Я спокійно спала, забувши про вчорашні та завтрашні клопоти, не думаючи про сплату рахунків та полагодження деяких сімейних непорозумінь, - то чому б я не мала добре виспатись і почувати себе зранку бадьоро Тільки-но продзвенить - я вискакую з ліжка, а передо мною лежить зручне чорне плаття Правду кажучи, воно не пошите за останньою модою, але користується попитом серед сестер Святої Марти, і жодна з нас не має нічого кращого. Далі міцні чорні черевики. Продавець, що допоміг мені їх вибрати, вказуючи на чотирьохсантиметрові каблуки, ввічливо запитав - Це мають бути черевики для Вашої матусі? Я не звернула на це уваги, й розмова увірвалася Добрий чоловік, впевнившись, що правий черевик підходить мені, спробував докинути коментар на тему міцності чорних чере­виків на товстих підошвах Та повинно було минути багато місяців, перш ніж я почала поділяти його захоплення Дов­готривала прогулянка сільськими вулицями навесні, яка б раніше повністю знищила мої елегантні туфельки, породила в моїй голові думку, що зручні черевики - це чудовий ви­нахід

У монастирі ледь розпочався день, і в той час як моя мати в дощову чи сонячну погоду іде до церкви на Літургію, а потім спішить додому, щоб приготувати сніданок, її донька неквапливо спускається довгими сходами, проходить кори­дором і входить до каплиці, щоб помолитись та вислухати Святу Літургію. І її цілком не обходить, чи на дворі падає сніг, чи дощ, чи віє вітер. Після Літургії другими сходами я піднімаюсь у їдальню, де чекає теплий сніданок. Маю досить часу, щоб сісти і спокійно поїсти. Розкіш, невідома дівчині, яка працює в конторі. Години протягом дня я ділю між молитвами, працею, відпочинком і розвагами. Маю досить часу, щоб замислитись, що чекає мене після смерті, і до­статньо часу, щоб зібрати багатства, які дадуть проценти, коли сучасні біржі з їх складним механізмом давно пере­стануть існувати. «Так, часу вистачає на все, крім нудьги. Бо хто ж може нудитись, коли стільки справ чекає попереду. Стільки хворих, якими треба зайнятись, стільки сиріт, яким потрібна опіка, стільки зруйнованих сімей, які треба від­відати, стільки засмучених сердець, що чекають на втіху, стільки збитих з пуття душ, що опинились би в пеклі, якби їх не підтримали молитвою і жертвою. Чи можна нудитись, коли є стільки роботи і так мало робітниць?

Сестра Марія Катерина

 

Ти перший возлюбив мене

Сестра Марія Стелла, японка, на­лежить до Товариства Учениць Не­бесного Вчителя, заснованою свя­щеником Джакомо Альберіоне. Се­стри працюють більш ніж в двад­цятьох країнах, сповідують культ Євхаристії і Святої Літургії.

Я народилась в Кореї. Мої батьки японці. Вперше я сту­пила на землю Японії в кінці війни, коли мої батьки по­вернулись на батьківщину.

Мої батько й мати оселились в Кореї за 40 років до по­чатку другої світової війни. Батько вивчав природничі науки. Цілі дні він проводив на роботі чи в музеї, або мандрував по горах, приносячи додому різноманітні квіти й каміння.

В мене було дві сестри і троє братів. Всі вони, за винятком одного брата, померли ще в дитинстві. Часто моя мати го­ворила, зітхаючи:

-    Ті, гарні та тямущі, повмирали... Я змушена була зауважити:

-    Очевидно, я не була гарною та тямущою, бо живу. Мені відповідали, що коли я народилась, лікар сказав моїй мамі:

-       Ця дівчинка не виживе, вона така маленька і худа.

Я насилу жила, але не вмерла.

Коли мене записали до першого класу початкової школи, то майже одразу на вимогу лікаря я змушена була її кинути. Я повинна була відпочивати, ходити на прогулянки, добре харчуватися. Багато часу я проводила в саду. В мене було багато квітів, які татусь приносив з гір. Пташки й квіти стали моїми приятелями.

Одного разу я поклала до кишені курчатко й забула про нього. Воно здохло. Мій брат спитав мене:

-    Навіщо ти поклала його в кишеню?

-    Бо мені було холодно.

-    У тебе стільки розуму, як в того курчати.

Коли я була маленька, в мене з'явилась приятелька. Моя кімната була маленька, але з великим вікном. Увечері, коли я була в кімнаті сама і дивилась на небо, я побачила зірку.

Вона здавалась мені красивішою за інші й неначе хотіла мені щось сказати.

-    Хто ти? Чого ти хочеш? - запитала я.

-    О, моя маленька дівчинко! Я знаю твоє майбутнє. Багато неспокою буде у твоєму житті, але я завжди буду з тобою. Я тебе дуже люблю.

Я довго плакала, сидячи в ліжку. З того часу щовечора я вдивлялась у свою зірку, говорила з нею, слухала її. Я не знала, що таке молитва й не вміла молитись. Але щовечора перед сном я молилась по-своєму.

Під постійним наглядом та опікою лікаря я насилу закін­чила початкову школу. Та я хотіла вчитися далі. Моя мати була проти, її більше турбувало моє здоров'я, ніж освіта. Вона не переставала повторювати, що дівчатам не обов'яз­ково мати повну освіту. Батько ж, навпаки, хотів бачити дітей освіченими і всіляко заохочував нас до науки. Мій брат вчився в університеті, а я займалась музикою й малюванням.

У той рік, коли я закінчила навчання, вибухнула війна. Придатних до військової служби студентів забрали в армію. Пізніше були мобілізовані і дівчата. Їм теж було доручено виконувати важливі військові завдання й спрямовано у різні установи.

Мене направили в установу, де я працювала одна. Мене замикали в кімнатці з подвійними, дверима, крім того зі сере­дини я також повинна була замкнутись на ключ. Я зма­льовувала силуети пролітаючих американських літаків і по­значала їх курси. Через нестачу повітря та виснажливу працю я знову розхворілась. Коли поправилась, то знову пішла на роботу.

День 15 серпня 1945 року позначився поразкою Японії. Корею і Японію окупували американські війська.

Незабаром американські солдати познайомились з моєю сім'єю і охоче приходили до нас, щоб порозмовляти, пограти і поспівати. Я вивчала англійську мову. Одного разу вони прийшли до нас і хотіли купити японський прапор.

-       Я не можу його продати, - сказала я їм. - Це символ нашої вітчизни. Якщо хочете, я вам його подарую, візьміть собі на пам'ять.

У жовтні американці видали наказ усім японцям покинути Корею і повернутись до Японії. Мого батька охопив жах. Він зовсім не хотів виїжджати. Хотів померти в Кореї. Корейці почали дошкуляти японцям, вони вламувались у їхні домівки, грабували.

Мій батько продовжував пунктуально ходити на службу, відмовляючись виїжджати. Одного разу я хотіла повідомити його, що почались переслідування, але будучи дівчиною-японкою, не могла виходити з дому сама. Тут я побачила якогось корейця за кермом вантажівки і попросила його підвезти мене до музею.

-    Якщо поїдемо, то я мушу прикріпити на автомобілі
корейський прапор.

-    Ні, я не хочу їхати під корейським прапором. Я - японка
і не зраджу свого прапора.

Він підвіз мене до музею, не прикріплюючи прапора. Я переконала батька в необхідності виїзду. Він залишив служ­бу, свій музей - все, що з такою любов'ю і пристрастю зібрав за сорок років.

Я попрощалась з домом, скрипкою, фортепіано, Кореєю -землею, де народилась, — та багатьма іншими чудовими і потрібними речами. Кожному дозволялось забрати з собою лише дві валізки і 1000 ієн.

Після місячної мандрівки ми прибули в Японію. Через нестачу води і їжі тоді померло багато дітей. Ми зійшли на берег у Фукуоці. І тут мене охопив відчай. Вітчизна, про котру мені стільки розповідали, постала перед моїми очима в жалюгідному стані. В порту з води стирчали рештки затоп­лених японських суден. Я відчула могутність Бога, якого не знала, але вже боялась Його величі й справедливості. Це Він так покарав людей, котрі хотіли війни!

Далі ми поїхали в університет у Кінсей. Там у мого батька було багато друзів-професорів, і першу ніч ми провели в домі професора Ясумацу.

Мене прийняли на роботу секретаркою капітана Вайцеля. Доводилось часто заглядати в англійський словник. Капітан Вайцель був зі мною дуже люб'язний. Перед Різдвом він спитав, що б я хотіла одержати в подарунок.

-       Нічого, - відповіла я. - Мені тільки хотілося б побачити
своїх батьків.

Капітан замислився, як би виконати моє бажання, і в день перед Різдвом сказав:

-       Попроси професора Ясумацу, щоб дозволив тобі поїхати.
Я відвезу тебе до твоїх батьків.

Ми сіли в джип: два капітани, один сержант і я. Я не знала, де знаходиться родинна місцевість моїх батьків; лише пам'ятала, що це десь недалеко від Беппу. Ми дістались до Беппу, а там я дізналась від свого дядька, де живуть батько й мати. Капітан Вайцель сказав мені:

-       Йди додому, можеш провести з батьками Новий рік. А
другого січня нехай батько привезе тебе до Беппу, далі я
відвезу тебе до Фукуоки.

Тож дякуючи люб'язності капітана Вайцеля, я змогла зустрітися з батьками.

Капітан теж знайшов мені хорошу й розумну приятельку і порадив не заводити інших знайомств, бо в післявоєнний час можна було натрапити на безліч небезпек.

Через рік прийшла звістка про смерть мого брата в Китаї. Ми всі дуже чекали його повернення, а найбільше мати. Він був єдиним сином, який у неї залишився. Безутішна, вона оплакувала його смерть. Йому було 25 років.

Батьки почували себе самотньо й хотіли оселитись разом зі мною. Але у Фукуоці не було житла і життя було дуже важке. Я працювала і, вдовольняючись найнеобхіднішим, робила заощадження, щоб допомогти батькам. Я часто зга­дувала життя в Кореї. Тоді я вчилась, займалась музикою і почувала себе щасливою в батьківському домі. Тут я теж могла б жити спокійно і безтурботно, якби піддалась спо­кусам і лестощам, що оточували мене зі всіх сторін. Але я цінувала порядність і вважала її за найвищу вартість. Тужила за батьками і братом і часто плакала на самоті, вдивляючись в мою зірку. І раптом пригадала собі:

- Багато страждань буде у твоєму житті... Я завжди буду  з тобою..

Капітан Вайцель зацікавився моїм становищем. Він зна­йшов при американському відомстві житло для моїх батьків і роботу для батька. Тепер наша сім'я знов могла бути разом. Ми не були багаті, але були щасливі.

Хто подарував мені радість, яка охопила мене від з'єд­нання з батьками? Доброю й милою була для мене моя зірка.

Якось одна з американок, які працювали разом зі мною, привела мене в церкву. Я не розуміла того, що там відбу­валося, але мені сподобався той настрій зосередженості й побожності, що панував у церкві. Я хотіла ходити туди щоне­ділі. Одного разу під час богослужіння я разом з тою дів­чиною прийняла келишок вина і шматочок хліба, хоча й нічого в цьому не розуміла. Якийсь добре вихований і по­важний пан запитав мене, чи я не хочу бути охрещеною. Це питання мене розсердило, бо я хотіла знати, що це значить "бути охрещеною". Тим часом мені веліли робити багато речей, нічого не пояснюючи. Більше я не пішла до тієї церк­ви. Тепер я знаю, що то була євангелістська церква.

Щодня до нашої установи приходили американські солда­ти, щоб забрати з собою дівчат, які їм подобались, в театр, у кіно чи на забаву. Таке товариство не подобалось мені. Разом з дівчатами ми надумали організувати вокальний ансамбль. Він складався з 15 хлопців і 15 дівчат. Два або три рази на тиждень ми збирались після роботи, щоб поспівати й пограти.

Якось, послухавши нас, один американський сержант ска­зав мені:

-       Чудовий ансамбль. Тепер я буду приходити, щоб вас послухати.

Через кілька днів він спитав мене, чи не хотіла б я стати його приятелькою. Я відповіла, що не можу на це пого­дитись, бо зовсім не маю вільного часу, як інші дівчата. Я б не могла піти з ним на танці чи на вечерю до готелю. Я пояснила, що мушу- працювати, щоб допомагати батькам, а крім того, музика і спів забирають багато часу.

-       Власне тому я й хотів би з Вами заприятелювати, - почула я у відповідь. - Мені не подобаються легковажні
дівчата. Я не буду відривати Вас від Ваших занять. Я като­лик. Мені здається, що в душі Ви теж католичка. Я б хотів, щоб Ви були моєю приятелькою.

Я вирішила відповісти йому після розмови з батьками. Та він сам прийшов до нашого дому і сказав матері:

-       Я б хотів мати добру приятельку, щоб проводити з нею вільний час. Чи не будете Ви заперечувати проти нашої дружби?

Побачивши, що хлопець добре вихований, ввічливий і серйозний, мої батьки дали згоду.

Його звали Сільвано Райт.

Щонеділі, а часом і в будний день ми ходили з Райтом на прогулянки. Якось в неділю він привів мене до одного дому, де було багато дітей. Діти знаходились під наглядом сестер. Це місце не було для Райта новим, бо всі його тут знали і вітали. Райт познайомив мене з одним священиком. Перший раз я зустрілась з людиною, яку називали отцем. Він був француз, але однаково добре говорив по-англійськи і по-японськи. Його добре й усміхнене обличчя було облямоване білою бородою, волосся на голові було сиве. Його називали отець Мартін.

-    Отче, - сказав Райт, - ця дівчина не є християнкою, але я впевнений, що душа в неї християнська. Чи не могли б ми навчити її трохи релігії? Священик спитав мене, чи я коли- небудь думала про Бога? Відповідь була такою:

-    Я вірю, що Бог існує, але я Його не знаю.

-    А чи ти хотіла б Його пізнати?

Слова священика зачепили в моїй думі живе прагнення пізнати Бога. Щодня на роботі Райт пояснював мені окремі істини про Бога і католицьку Церкву. Він прагнув, щоб я стала католичкою, але не чинив на мене жодного тиску. Завжди підкреслював, що віра - це справа добровільна. Од­ного дня вранці Райт сказав мені:

-        Вночі я телефонував до Америки, аби отримати від батьків дозвіл на наш шлюб.

Я була вражена.

-       Ви дуже порядна людина, Райт, і подобаєтесь мені, але я ніколи не думала, щоб вийти за Вас заміж.

Я розповіла батькам про пропозицію Райта. Відповідь була такою:

-    Ми добре знаємо сержанта Райта і поважаємо його. Якщо ти захочеш вийти за нього заміж, ми будемо задо­волені.

-    Якщо я вийду за нього, то змушена буду поїхати до Америки.

-    Так, але ти все одно не зможеш завжди жити з нами. Ми хочемо, щоб твоє життя було плідне й щасливе.

Та мої прагнення були іншими. Я хотіла пізнати правду, мусіла пізнати мого Бога.

Я написала до Райта лист, попрощавшись з ним і запевни­вши, що наша дружба завжди буде одним з найкращих спога­дів мого життя. Він відповів, благаючи не поривати цієї дру­жби, просив вибачити свою пропозицію, якщо вона здалась мені недоречною, але продовжувати приятельські стосунки.

Я ще раз написала йому:

-       Ми не стали ворогами. Наша дружба буде тривати вічно. Тепер я почну пізнавати справжнього Бога. Дякую, що Ви відкрили мені двері до пізнання Бога!

Написавши цей лист, я довго плакала. Плач залишив у моїй душі великий спокій.

Кожного дня я бачила Райта на роботі. Я знала, що він ограждав, я теж жахливо страждала, але більше не зустрі­чалась з ним..

Сержант Райт познайомив мене з отцем Мартіном. Я ви­рішила відвідати його. І то негайно. Дув крижаний вітер і лило як з відра. Вулицями плили ріки води. Через кілька секунд я була зовсім мокра, і вже хотіла вертатись.

-       Напевно, я не повинна туди йти, - думала я, - і не повинна стати католичкою.

Проте я все ж вирішила зустрітись з отцем Мартіном. Знявши черевики й панчохи, я почалапала далі. Коли я ді­йшла до притулку, то була цілком мокра і тряслась від холоду. Сестри висушили мене і провели до священика. Він прийняв мене зі своєю звичайною лагідністю і взявся пояс­нювати, що таке катехизм католицької релігії.

-    Я ходила до нього протягом шести місяців. Потім він відіслав мене до парафіяльного священика, який мав про­тягом наступних шести місяців підготувати мене до хре­щення. Вивчаючи катехизм, я дізналась, що існують народи, які обожествляють місяць, зірки та інші небесні тіла. Мене мучили сумніви, бо і я, маючи дев'ять років, молилася своїй зірці. Про свої сумніви я розповіла священикові.

-    -Чи ти віриш, що та зірка є Богом?

-    -Ні, я вірю, що є один Бог Всюдисущий, котрий все бачить і все знає. Дивлячись на ту зірку, котра ясно світить увечері, а рано залишається на небі неподалік від Місяця, я молилась Йому.

-    Знаєш, - сказав він, - та зірка є образом Вранішньої Зорі, тобто Мадонни, Матері Божої.

Яка радість! То Мадонна сказала мені: «Я завжди буду з тобою!»

То вона опікувалася мною й керувала моїми вчинками! Моє серце було сповнене подякою.

16      квітня 1946 року я разом з іншими одинадцятьма осо­бами прийняла хрест з рук єпископа Фукахорі.

В той день священик сказав мені:

-       Напиши Райтові. Він, напевно, буде дуже радий!

Я одразу ж так і зробила. Хто б подумав, що я стану католичкою? Чийсь голос у мені прошепотів: «Я, твій Бог, знав про це з часів вічності...»

17      квітня, в день Божого Воскресіння, я прийняла перше Святе Причастя, а через два місяці, 19 червня, прийняла таїнство миропомазання.

У жовтні 1949 року двоє отців-місіонерів з Італії прибули до Фукуоки з наміром відкрити книгарню католицької літе­ратури. Кухаркою в них була одна дівчина, вона, крім того, вела домашнє господарство. Роботи в неї було багато, тож я вирішила допомагати їй після служби в конторі. Мій день був вщерть наповнений працею: щодня вранці Служба Божа і Причастя, потім репетиції співу в парафії, осягання Найсвя­тішого Таїнства, підтримання чистоти в церкві.

Дівчина, яка працювала у місіонерів, повідомила, що неза­баром приїдуть черниці, але нічого більше не сказала. Коли я запитала про це в отця Лоренцо, він розповів мені про това­риство сестер в Італії, які називають себе ученицями Небес­ного Вчителя, описав їх життя і працю.

Я розповіла батькам про те, що почула від отця Лоренцо. Та вони небагато зрозуміли з моєї розповіді, я тоді теж не дуже багато зрозуміла.

Працюючи в домі отців-місіонерів, я весь час думала про сестер. Мені подобалась думка стати черницею. Але для цього потрібне було покликання, а покликання - це не така собі буденна річ, думала я.

Я пішла до нашого пароха.

-    Отче Іто, чи я можу?...

-    Що можу?

-    Чи я можу стати черницею?

-    Черницею? А де?

—В товаристві, якого в Японії ще немає.

—Отже, ти маєш на увазі товариство сестер, які повинні допомагати отцям-місіонерам в книгарні? Не скажу тобі ні «так», ні «ні», бо не священик чи хтось інший дарує покли­кання. Покликання йде від Бога. Однак ти мусиш добре подумати. Ти єдина дочка в батьків, а вони не є католиками. Лише шість місяців тому ти прийняла хрещення. Крім того мені здається, мова йде про установу, що не зовсім відповідає тобі. Чернецтво ще не прижилось в Японії, а початки завжди важкі. Зіткнешся з труднощами, яких не зможеш подолати.

—Якраз все говорить за те, що я маю стати черницею. В моєму житті було дуже мало жертв. Як інакше зможу я віддячити Ісусові за доброту, яку Він виказав мені. Я пізнала Його надто пізно. Я повинна любити Його і прагну усе своє життя принести Йому в жертву.

Парох, який завжди мені вірив, допомагав і направляв мене в усіх скільки-небудь складних справах, піддав мене довгій серії випробувань і кілька місяців тримав у непевності. Я молилася і чекала, аж нарешті було визначено день оста­точної відповіді. Після Святої Літургії отець подарував мені образок, на зворотній стороні якого були слова: «Ти звільнив мене від пут. Тобі складу я вдячну жертву» (Пс. 116,16-17).

Так розпочалося моє життя в Товаристві Учениць Небес­ного Вчителя. Я щаслива, що люблю Тебе, ласкавий Боже, але моя любов ніколи не буде достатньою, бо Ти перший возлюбив мене!

Сестра Марія Стелла, Японія

 

Люблю Тебе, Господи!

Ти сотворив нас для себе, і не за­спокоїться серце наше, доки не спо­чине в Тобі (Св. Августин, Признан­ня).

Бог покликав мене. Так, як і Марія, я відповіла Йому: «Нехай станеться». Хоч і виникало багато труднощів, та у потрібний момент Він прибирав їх з мого шляху. Тепер життя моє наповнене радощами й спокоєм. Десять років я йшла до монастиря, і на цій дорозі моє прагнення невпинно зростало. Думка, що я повинна віддати себе Богові, легко увійшла в моє серце й стала для мене очевидною. Я ніколи не сумніва­лась у моєму покликанні і не переставала вірити Тому, хто кликав мене. Я можу щиро сказати, що «Його ярмо солодке, а тягар легкий».

Коли я була маленькою, мені подобались літургійні обря­ди, хоч я й не була надто побожною. Я поводилась як зви­чайна семи-восьмирічна дитина. Ще я любила уроки кате­хизму і завжди старанно до них готувалась. Особливим мо­ментом, коли я дійсно почула поклик Бога, був день мого першого Святого Причастя. Моя пам'ять і досі зберігає про цей день яскраві спогади, хоча й минуло вже стільки років. Ці спомини хвилюють мене щоразу, коли я входжу в храм.

Було це під час ранішньої Служби Божої, відразу після Причастя. Я спостерігала, як мої подружки, вдягнені в білі плаття, наближаються до перил. Всім, напевно, відоме хви­лювання цих урочистих хвилин. Тоді я, як на екрані, поба­чила видіння, що мало стати реальністю через багато років: білу процесію, подібну до тієї, що проходила перед моїми очима. Тільки дівчата там були старші. Вони йшли, подібні до молодих панн, до наречених, щоб віддатися Богові. Невимовне переживання. Мені здавалось, що через кілька років я буду подібною до них. Те внутрішнє видіння глибоко запало мені в душу, і до цих пір стоїть перед моїми очима. Я була впев-нена, що ця урочистість колись знову відбудеться, але вже з моєю участю, і в цей день я стану «нареченою Христа». Одно­часно душа моя була переповнена солодким відчуттям ра­дості й спокою.

Це був перший знак Божої любові, яким Він позначив мою малу особу. Багато чого сталося в моєму житті, перш ніж мрія мого дитинства стала реальністю. Але власне тоді зародилась у мені думка присвятити себе Богом. З того великого дня в мене було відчуття, що Бог призначив мене собі і, що моя доля не буде схожою на долю моїх подруг... Я усвідомлювала, хоч і не досить ясно, що мене вибрав Той, хто є Всемогутньою і Всеохоплюючою Любов'ю світу.

Однак ця ідея визрівала зовсім неквапливо. Оглядаючись назад на своє життя, я ясно бачу дорогу, якою вів мене Бог, щоб я змогла до нього дійти. Скільки ласки Він подарував мені! А скільки було ласки невидимої, але яка дуже під­тримала мене!

Великий вплив на моє покликання справила школа. Я мала щастя, моя вчителька була зразковою черницею. Вона, напевно, відгадала мою таємницю, бо дуже мені допомагала. Я ніколи їй не звірялась, проте ми чудово розуміли одна одну! Мені досить було її присутності, вона могла говорити про будь-що, а я в цей час думала про життя в монастирі. Все в ній приковувало мою увагу.

Короткочасні говіння, які перед Великоднем були звич­ними в наших краях, сприяли утвердженню моїх намірів, коли проповідник говорив про покликання, я була особливо уважною.

Світло, яке викликали в моїй душі ці говіння, було для мене відкриттям, новим закликом, який я повторювала у глибині душі, і яке завжди нагадувало мені моє перше ви­діння. У цих говіннях я насамперед шукала відповіді на питання, що стосувались покликання до чернецтва, та на мої таємні прагнення. Моєю улюбленою темою була тема черне­чого життя, часом я відчувала розчарування, бо мені зда­валось, що проповідник не досить докладно про це розпо­відає.

Все, що траплялось в моєму житті, оживляло мрії мого серця. Я часто брала участь у шлюбних церемоніях. В такі хвилини мене завжди переслідувала думка: «Я буду належати тільки Богові». Коли молоде подружжя складало клятву вірності, я говорила собі: «Господи, я люблю тільки Тебе і тільки Тебе хочу вибрати». Колись я навіть була за дружку на весіллі моєї двоюрідної сестри і мала чудового «кавалера». Але почувала себе якось незручно. Крім урочистого настрою, відчувала щось на зразок туги, смутку. Мої думки й праг­нення були спрямовані на зовсім інше... Я відчувала постійне прагнення чистих благ, чистої любові. Я ніколи не захоп­лювалась такими розвагами, як вечоринки, екскурсії та інші приємні речі, до яких так охочі дівчата. Тоді я лише на­половину відчувала себе вдоволеною. Чогось мені бракувало. Те «щось» з часом стало «Кимсь». Так Бог увійшов у моє життя. Я дійшла переконання, що створена для цілковитої присвяти себе Богові.

Я не пригадую, щоб коли-небудь противилась волі Божій. В день, коли я зрозуміла, що Він прагне, аби я цілковито присвятила себе Йому, з глибин мого серця радісно про­мовила «так» і вже ніколи не думала про повернення назад.

Мушу однак визнати, що я не завжди виконувала волю Бога: траплялись відхилення, відступи, хвилини слабості й духовного знесилення. Але можу сказати, що в глибині душі я завжди чула голос Бога. Згадка про батька, який чекає свого блудного сина, допомагала мені повернутись до Нього. Бо в певний період, на жаль, надто довгий, я переживала важку кризу. Відчувала сильні спокуси і не завжди була вірною моєму ідеалові чистоти, більше того, часто занепадала духом. Однак думка про чернече життя не зникла. Я ніколи не втрачала віри, не могла її втратити, тому що завше від­чувала любов Бога. В цих безкінечних труднощах я могла втратити покликання.

Та я знаю, що це Бог випробовував мене. Тим часом я дедалі краще почала розуміти слабкість людської натури і велич Божого милосердя. Саме терпеливість і віра Бога, які Він мені явив, підтримували мене у важкий період молодості і щораз більше наближали до Нього, відкриваючи мене для Його любові. Бачачи Його послідовність, коли Він прощав мене в моїй невдячності і невірності, я зрозуміла, як сильно Він любить мене. Був лише один спосіб, хоч і дуже жа­люгідний, щоб виразити Йому мою вдячність: віддатись Йому цілком, тілом і душею, в чернецтві. Завдяки Його ласці я нарешті поборола спокуси і змогла віднайти незворушний спокій - дар Його любові.

Так Бог став для мене «Кимось». Кимось, кого я любила, хто був зі мною, про кого я часто думала і котрому звіряла кожну свою думку щодо майбутнього. «Любити тільки Тебе, мій Господи...» - ця прекрасна пісня завжди мене глибоко зворушувала. Я відчувала в собі її повний зміст. Любити Господа, служити Йому - ось ідеал мого покликання.

Мені довелось подолати багато труднощів, перш ніж я досягла свого ідеалу. Труднощі ці були морального харак­теру. Потім був спротив зі сторони моїх батьків; особливо батько робив усе, щоб відвернути мій намір. Зрештою вони керувались добрими намірами, адже хотіли бачити мене щас­ливою. Віддати Богові єдину доньку, ради виховання якої вони багато чим жертвували - це, безперечно, була ласка, яку Учитель прагнув явити їм.

Але вони зовсім не розуміли досконалості чернечого жит­тя. Через різні підходи до цієї справи виникало багато непо­розумінь, дуже прикрих як для мене, так і для них. Часто поставали серйозні суперечки, які приносили страждання усім нам, і хоч ми й дуже любили одне одного, однак завда­вали собі взаємних прикростей. Батьки дорікали мені, що я їх не люблю, бо хочу їх покинути, що я невдячна й не маю до них серця. Чому я хочу їх покинути? Чи мені вдома погано? Чи я не маю всього, чого прагну? Якби я мала хоч трохи серця, повторювали вони, то не зважилась би на такий крок... Подібне часто закидають душам, які прагнуть покинути все заради Христа. Чи ж не сказав Ісус, що аби піти за ним, треба боротись з домочадцями? Як добре я відчула правдивість цього розділу Євангелія! Ця боротьба, що тривала кілька років, була дуже важкою, бо я дуже любила своїх батьків. Щоденно щось підштовхувало мене до думок на цю тему, викликаючи болісні суперечки. На біду, в мене був «нер­вовий» характер, і сімейні сцени довели мене до хвороби. Я була надто вразливою, а мої нерви вичерпались... Коля бать­ки зрозуміли це, то піддали мене лікарському обстеженню. Жоден з трьох спеціалістів не міг сказати, що зі мною таке. Я ж знала чудово. Знала, що як тільки покину дім, все прийде до норми. І так дійсно сталося.

Труднощі спіткали мене і в школі, особливо на додат­кових курсах, і в ліцеї. Я дійсно дуже страждала в цьому середовищі, в котрому, мені здавалось, Бог був відсутній. Страшенно довго тягнулись ці роки. Я не могла знайти Бога і почувалась сама не своя. Не вистачало мені «Когось». Я побачила, як середовище деяких шкіл може вплинути на душу молодої людини та завдяки осяянню Божому багато чому навчилася. Ці випробування Бог вчинив для того, щоб наставити мене на шлях, який мав привести до Нього. В такій атмосфері легко було забути про свій ідеал: якщо я змогла вистояти, то завдяки Його підтримці.

Потім я працювала в конторі, пізнаючи цим самим інший аспект буденного життя. Знаючи, що Бог чекає мене де-інде, я швидко покинула цю роботу. Я скрізь відчувала потребу в Богові, без нього я ледве животіла. Та і в цей період безліч світла й ласки зійшло на мене. Бог справді є добрим Пасти­рем.

У мене ніколи не було враження, що ставши черницею, я виберу життя, позбавлене любові. Навпаки, власне в монасти­рі я знайшла Любов. Це Вона привела мене сюди. Бог дав ме­ні відчутні докази своєї любові. Зустрічі з Ним були хвили­нами справжнього щастя. Між моєю душею і Ним встанови­лося щось на зразок інтимного зв'язку. Справжня радість та величезне щастя наповнювали мою душу під час молитви. Я й подумати не могла, що в моєму житті немає любові.

Я мусила зректися тої любові, якої у звичайному житті прагне багато жінок, але це здавалось мені дрібницею в порівнянні з тою великою Любов'ю, яку я знаходила скрізь. Бог справді є Любов, як говорить святий Іоан. Утопаючи в лю­бові, чи ж могла я вважати, що любов покинула моє серце? Та я мандрую загадковим полем і не всі мене зрозуміють.

Знаю, якій дискредитації піддається чернече життя, як легковажно сприймає його багато людей. Чула, як повто­рюють дурниці про речі, які для мене є святими. Усім серцем я молюсь за тих дівчат, котрі повинні вести боротьбу, аби могти відповісти на заклик Бога.

Для мене життя в монастирі - це передусім цілковита відданість Богу, присвячення Богові усього нашого єства: тіла, серця, думок, душі.

Обітниця бідності звільняє нас від схильності до мате­ріального добробуту й дозволяє нам природно й невимушено звернутися до реальності духовного світу.

Обітниця чистоти звільняє наше серце від людських при­в'язаностей не для того, щоб ми гордували ними й не від­чували їх, а тому, що нашим обов'язком в Церкві є любити Бога, і то любити Його неподільно.

Обітниця послуху звільняє нашу волю від небезпеки зло­вживань свободою для цілей особистих та егоїстичних, від гріха надмірної незалежності і робить її підвладною волі Бога. Наші наставники є для нас лише посланцями Бога і мають значення тільки у їх зв'язку з Богом.

Все, абсолютно все, робиться з любові до Господа, в поко­рі і повній підлеглості. Таке життя здається мені прекрасним, задовольняє глибокі прагнення моєї душі. «Де є любов, там нема труду, а якщо є труд, він сам переросте в любов»(Наслідування Христа).

Послушниця з товариства, що

займається проповідництвом

(одиначка, 23 роки)

У пошуках Бога

Сестра Мері Жан народилась у Сан-Франциско. В дитинстві була охре­щена в англіканській церкві, деякий час належала до секти Вчених Хрис­та, потім знову повернулась до ан­гліканської церкви. Зусилля в пошу­ках правди привели її до католи­цької віри. Вступила до Товариства Сестер Святого Йосифа, яке зай­мається проповідництвом, працею в лікарнях та іншими милосердними справами.

Я не була язичницею. Я знала, що на пагорбі навпроти нашого дому у великому сірому будинку жили люди, які молилися Богові, і серце моє сповнювала радість, коли до моїх вух вітер доносив мелодію дзвонів. Та я не знала, що коли-небудь моє серце наповниться радістю вже не від звуків цієї простої мелодії, а від того, що я почую послання ангела, яке нагадуватиме цю мелодію. Я знала Бога, але знала Його мало й слабо, як дитина, що ледве вміє проказати: «Я іду спати». Ще трохи пізніше я пізнала Його за дещо незвичних обставин, коли, наприклад, під величезними дубами знаходила пташку, що випала з гнізда, і я ставала на коліна, щоб помо­литися над старанно виконаною могилкою, або затримува­лась, щоб помилуватися долиною, вкритою білими квітками, які нагадували мені наречених У такі хвилини я любила затримуватись, споглядаючи Бога, вдивлялась в небо, нама­гаючись краще Його пізнати. Мені розповіли, що в дитинстві я була охрещена, тому коли у неділю в євангелістській церкві я чула щось про Христа, то відчувала свою велику близькість до Нього. Та я не вміла пояснити собі, чому плакала моя бабця, побачивши на моїй шиї золотий хрестик, і чому вона сказала моєму батькові, щоб замість хрестика дав мені сер­дечко. Хоч мені не було ще й семи років, самотність змусила мене шукати приятеля. Бог тихим голосом звернувся до мого серця і допоміг заповнити в ньому пустку.

Чому я стала черницею? Кажуть, що найкращі друзі - це старі друзі, а я ще в дитинстві почала звертатись до Бога. Як тільки я досягла потрібного віку, то стала лекторкою в протестантській церкві Вчених Христа. Тоді мені здавалось, що цей крок найбільше наблизив мене до Бога. Коли прожиті роки я вже записувала двома цифрами, мій малий світ став знову трагічним. Не знаю, як це пояснити, але мене більше не вдовольняли «методи» й «докази» того кредо, на якому базу­валась моя віра і моя любов до Бога. Я втратила віру! Я знала, що повинна любити Бога і служити Йому. Але як? Де?

-       Роби, як знаєш, - тільки й сказала моя мати, знизавши плечима.

Я пригадала собі моє хрещення і відважилась ще раз зайти до англіканської церкви. Мій батько теж був цієї віри, та я не бачила його вже багато років і мені заборонили з ним зустрічатися. Але то він записав мене до цієї церкви, і я вирішила його наслідувати. З нетерпінням я чекала неділі. Несміливо, але з надією в душі, я зайняла місце на вщерть заповненій лаві. Кожна молитва, кожен ритуал, кожен гімн викликали моє захоплення.. Незабаром мій голос приєднався до хору інших голосів. Коли я перший раз сіла за малий орган і заграла «Вперед, Христове воїнство», мені здалось, що небо схилилось наді мною, щоб поцілувати мене. Тут я, на­решті, знайшла Бога, а моя любов до Нього стала палкішою і більш дитячою.

Одного літнього дня я була в гостях у подруги. Під час нашої розмови вона побіжно зауважила:

-    Наступного тижня приїздить моя тітка. Вона черниця.

-    Черниця? - здивувалась я. Чи ж існують ще сьогодні жінки, котрі вступають до монастиря?

Мені здавалося, що ті окремі постаті в чорних рясах, які часом могла здалека бачити, це залишки древностей, імпор­тованих з Європи. Єдиною, яку я знала трохи ближче, була моя двоюрідна сестра, яка зіграла роль ігумені у відомій п'єсі «Диво». Якось я пішла до міського театру, щоб послухати, як вона співає. Я була в захваті від її фіолетового кольору ряси і великої вуалі. З її уст плила чудова мелодія «Аве Марія». Я тут же вирішила, що якщо в Америці є монастир таких сестер, яких представляла моя кузинка, то я б знайшла там своє місце. Але невдовзі забула про цей намір, бо була впев­нена, що такого монастиря нема. Сестри ж англіканської церкви здавались мені містифікацією інших, справжніх сес­тер, тих, що були раніше. Тож я вирішила:

-       Ніколи не буду носити такого одягу!

Але тут трапилась нагода, вона ввійшла просто до мого дому.

Якось пополудні мене попросила одна знайома, щоб я пішла з нею до колегіуму Святої Марії. Нарешті я мала нагоду зблизька побачити черниць-католичок, про котрих вже багато чула, вбраних у величезні ряси, які є відзнакою достойної традиції. Дорогою наша розмова набрала характеру лекції з катехизму. Ступивши на просторе подвір'я і на­ближаючись до оповитої зеленню будівлі, я почувала себе як Колумб, який робив перші кроки на новому континенті. Сес­три виявились звичайними людськими істотами!

Як і я, вони входили в монастир через те саме подвір'я, з тою лише різницею, що вони там лишались. Ми дійшли до воріт будівлі. Нам відчинила одна з сестер і запросила до се­редини. Візит був короткий. Я бачила лише воротарку і другу сестру, з котрою хотіла порозмовляти моя товаришка. Бог, напевно, хотів посміятися з моєї цікавості, бо саме ця сестра стала потім директоркою школи, в якій я вчила дітей. Поки­що я була розчарована. Скромна співрозмовниця і корот­кочасні відвідини каплиці не змогли розвіяти моїх упере­джень.

Що стосується моїх зв'язків з Богом, то я була цілком ними задоволена. В час цього стану блаженства з моїх уст злетіла ще одна фраза:

- Я ніколи не стану католичкою!

Несподівано моя мати повідомила мене, що надійшов час вона вважає, прийняти віру, в якій була вихована вона сама. Перед тим однак аніскільки не потурбувалася, щоб я озна­йомилась з релігією, котру вона покинула ще в молодості.

Ні, я й чути не хотіла про те, щоб стати католичкою. Та коли переді мною постала проблема, щоб знайти колегіум з інтернатом, то я відразу ж подумала про величну й тиху будівлю колегіуму Святої Марії і прийняла таке рішення:

-          Хоча це й католицький колегіум, я хочу до нього за­писатись.

Не минуло багато часу, як я вже стояла на колінах біля мармурових балясинок в каплиці колегіуму, щоб прийняти умовне хрещення. Роз'яснення деяких історичних фактів добре обізнаною в цих справах сестрою, кілька місяців нав­чання та Божа ласка сотворили чудо. Які чудові краєвиди простиралися переді мною з цього пагорба!

-           Як ти себе почуваєш? - ввічливо запитав мене свя­щеник.

-          Відчуваю, що я нарешті знайшла свій дім!
Більше мені було нічого додати.

Чому я стала черницею? Тому що дуже швидко усві­домила, що не розумію Бога в усій повноті, так як я прагнула цього. Треба було піднятись набагато вище. Як майже всі мої гімназійні подруги, я теж була зачарована історією життя Маленької Квіточки. Прочитавши автобіографію святої Тере­зи, я почала умертвляти свою плоть, щоб знищити власне «я». Слово «монастир» мало для мене лише одне значення - Кармель (Кармель — гора в Палестині, де було вперше, у XII ст., засновано чернечий орден кармелітів).

Всяка інша форма чернечого життя була для мене неприйнятна. Однак помимо моєї найбільшої поваги до цієї форми монастирського життя, одного дня я мовила вголос:

- Повірте, таке життя не для мене!

У хвилину, коли я промовляла ці слова, здавалось, що я чую тихий голос першого заклику Бога. Я сама прийшла до каплиці і почала вдивлятися у фігурку маленького Ісуса, так ніби я ніколи її до цих пір не бачила. Ісус тримав у руці від­криту книгу, в якій золотими літерами було написано: «Іди й наслідуй мене». Мені здавалось, що ці слова написані і в мо­єму серці. З того часу в мене не залишилось жодних сумнівів. Я була впевнена , що Бог у тиші покликав мене. Це був той самий Бог, якого я вперше пізнала, вдивляючись на небосхил з вікон нашого дому на пагорбі, а потім в години самотності мого невеселого дитинства і в бурхливі дні, коли я пере­свідчилась у фальшивості того, що було для мене найдорож­чим. Бог кликав мене. Та хоч я й усім серцем відгукнулась на Його поклик, мета здавалась мені ще дуже далекою.

Моя любов до Бога слабшала. Я нерозважливо наразилась на небезпеку втрати покликання - цього дару невимовної любові Господа. Дві любові, на диво суперечливі, супро­воджували моє життя. Та озираючись тепер у минуле, мені здається, що то Він послав мені ці дві любові, або дати мож­ливість краще служити Богу тим життям, яке Він для мене вибрав.

Єдиним моїм прагненням завжди залишався Кармель. Тим часом спливали місяці на тихих хвилях гарячих молитв і прагнень, серед веселого потоку життя в колегіумі та сумних годин вдома; а ще була чарівна подорож до Південного моря. Так, я не раз падала і збивалась з пуття, але завжди вірила в існування єдиної справжньої Любові, яка б'ється, щоб здо­бути наді мною перемогу.

Бажаючи дотримати слова, яке дала своїй сім'ї, я закін­чила перший рік навчання в університеті. Тепер треба було зробити перший крок. Але поки що я не бачила жодного відповідного моменту. Одного разу, питаючи у священика якоїсь ради, я сказала, що не відчуваю жодного благоговіння перед святим Йосифом. Та я знала, що власне з цієї хвилини стала почесною гвардією нашого покровителя Ісуса Христа. Знаючи це, я відчувала себе пригніченою й розчавленою. Якщо Бог хотів від мене саме цього, то я не мала кращої можливості, щоб виказати Йому свою любов. Нагода, якої я довго і марно чекала, була поруч, досить було мені вимовити: «Нехай станеться».

Першого вечора, коли я стояла на колінах в каплиці Святої Марії, в моїй голові роїлися спогади минулих тижнів.

-    Але навіщо? Ти не підходиш для цього! Що стосується
грошей - то можеш дістати стипендію... - так розмірковували
мої подруги, викладачі і директор. Лише найближчі подру­
жки, які, зрештою, не були католичками, розуміли, що я
сказала цілком серйозно:

-    Люблю Бога понад усе!

•   Вони назавжди залишились у моєму серці, і я впевнена, що Бог поблагословить їх за добрі поради.

Ні, справа була не в тому, що мене турбувало спасіння душі, чи забезпечення пристойної смерті, чи щось інше. Це були речі, про які я повинна була дбати, якщо б навіть зали­шилась в миру. Я стала черницею з любові, тільки з любові.

Ну, а як же монастир, до якого я так прагнула вступити? Так, сестра-кармелітка має сад троянд, за котрим вона догля­дає, та мої троянди - це живі й усміхнені дівчата, що пахнуть цнотою віри, і моїм завданням є опіка над ними. Спогля­дання? Кожного року відкриваються нові можливості від­найти Його лик на молодих обличчях. Повнота Божої лю­бові? Тільки досягнувши стану абсолютного єднання з Ним, а станеться це лише у вічності, я пізнаю всю повноту Бога. Я зрозуміла, що щастям є саме зусилля, щоб досягти цього єднання і що найсильніша любов проявляється у сповненні волі Божої.

Сестра Мері Жан, США

 

Чорна мучениця доброчесності

Молодість і покликання

Коли Павлові VI представили кандидатів і кандидаток для благословення, він, напевно, сказав з нотками розча­рування:

- Ще один італієць, француз, іспанець... Я б хотів бачити кольорових служителів Бога, з третього світу.

У 1985 році Африка вітала піднесення на вівтар однієї зі своїх доньок. Під час своєї апостольської подорожі до Афри­ки Ян Павло II відвідав Заїр, де 15 серпня в Кіншасі оголосив святою Ануаріт Клементину Ненганета, яка прийняла муче­ницьку смерть, боронячи віру і доброчесність.

Ануаріт Ненганета народилася 29 грудня 1939 року. Ану­аріт - це її прізвище, а Ненганета - ім'я. Її батько, Алісі Батібоко, і мати, Ісуд Жюльєн, були язичниками. Проте мати після короткого навчання катехизму була охрещена, а разом з нею і її чотири доньки.

Мати, хоч і була неписьменною, так само, як і батько, віддала своїх доньок до місіонерських шкіл. Усі чотири закін­чили середню школу, а потім учительські курси. Завдяки цьому вони могли вчити дітей у місіонерських школах.

В молодості сестри Ануаріт пережили сімейну трагедію. В 1955 році їх покинув батько. Причиною було те, що дружина не народила йому сина. За звичаєм племені банту народження самих лише доньок, так само як і безплідність, вважалось свого роду нещастям і давало чоловікові право покинути жінку. Амісі, який працював водієм, насамперед відібрав посаг, який він заплатив батькам дружини за неї, а потім зв'язався з іншою жінкою. Але і вона народила йому лише трьох доньок. Та він обов'язково хотів мати сина і взяв собі третю жінку, але вона виявилася безплідною. І тільки беа­тифікація (зачислення до лику святих) доньки вплинула на нього, що він повернувся до своєї першої жінки і разом з нею був прийнятий Святим Отцем.

Ануаріт з дитинства відвідувала школи при монастирях. Там вона дуже прив'язалася до сестер. Навіть неділі і свята вона проводила серед них, допомагаючи по господарству. Тож нічого дивного, що на сімнадцятому році життя вона ви­рішила стати черницею. Її вибір впав на Товариство Святого Сімейства, це було товариство африканського походження. Вона була прийнята до постулату, а потім відбула два роки послушництва. Була сповнена завзяття й запалу. Охоче займа­лася домашньою роботою. Крім нотаток на тему аскетизму, в її записах були також докладні рецепти приготування тіста і різних солодощів. Пізніше вона охоче пекла їх і дарувала своїм знайомим. Брала участь в організації таборів для афри­канської молоді.

У серпні 1959 року у віці двадцяти років Ануаріт склала свої перші обітниці. Тоді ж як черниця одержала ім'я Кле­ментина; з того часу її знають під цим іменем. Уся родина з подарунками прибула тоді на цю урочисту подію. Батько з цієї нагоди подарував їй кілька курей і козу. Сестра Кле­ментина побоювалась, щоб при зустрічі не зчинилася сварка між батьками, які не жили разом. Та все обійшлося щасливо.

Протягом кількох наступних років Клементина працювала вчителькою. Крім того, вона змогла закінчити додаткові курси, які надавали їй право викладання в школі для май­бутніх учителів.

Початок збройної боротьби

В 1960 році, тобто через рік після прийняття сестрою Клементиною обітниць, Конго дістало свободу. Бельгійці передали правління країною в руки її мешканців. Та свобода не принесла їм ані миру, ані добробуту. Розпочались сутички між різними провінціями та племенами. Найбагатша провінція Катанга, якою управляв Моїз Чомбе, намагалась відокре­митись від решти країни. Інші ж політики, такі як Патріс Лумумба, якого було вбито в 1961 році, а після нього Мулеле, хотіли повністю викоренити бельгійські і взагалі західні впливи. Проти них виступив підтриманий бельгійцями Мобу­ту. 1964 рік був для Конго періодом анархії, хаосу і боротьби.

Північно-східну частину Конго, теперішній Заїр, захопили прихильники Мулеле, які називали себе «сімба» - леви. Вони намагались, часто кривавими методами, ліквідувати будь-які європейські впливи, а в багатьох випадках і вплив хрис­тиянства. Було знищено багато лікарень, шкіл і храмів, збу­дованих за часів правління бельгійців. У 1964 році 116 свя­щеників, 38 черниць і 29 ченців загинули мученицькою смер­тю. У великій більшості це були місіонери і місіонерки, пере­важно бельгійці. Загинуло також сім чорних священиків і дві черниці.

На території Заїру, захопленій сімба, працювали сестри з Товариства Святого Сімейства, серед них — сестра Клементи­на. Сестри з чорною шкірою менше наражались на знущання й насильство, ніж з білою. В цей період вони проживали у двох місцевостях: у Вамба, де знаходилась єпархія, та у віддаленій від неї на .60 кілометрів Бафвабака. У Вамба бунтівними сімба командував Клеменс Кабасале. Він був ревним католиком і доброю людиною. Час від часу він від­відував як чорних, так і білих, прибулих з Європи сестер, запевняючи, що їх ніхто не скривдить. Коли чорні сестри Товариства Святого Сімейства виявили бажання покинути Вамба, щоб приєднатись до своїх сестер в Бафвабака, він не радив їм цього робити. Присутні запам'ятали його Слова:

- Не покидайте Вамба. Люди поставляться до вас з пова­гою. Сімба теж, коли побачать ваші ряси, не зроблять вам нічого поганого. Ви, котрі вирішили піти за Господом, ви б хотіли іти за Ним лише в ясну погоду? Як вчинив Господь наш Ісус? Чи втік Він, коли євреї прийшли по Нього? Ви як прекрасне дерево: побачивши його, перехожі вигукують: «Яка краса!». Сімба теж серед них. Вони теж хочуть, щоб ви зали­шились з ними. Залиштесь! А якщо ви загинете, то станете мученицями. Хіба було б погано, якби Конго мало своїх мучениць?

Однак йому не вдалося захистити місіонерів-європейців від сімба, якими командували інші офіцери. У Вамба загинув мученицькою смертю єпископ Джозеф Вітболс. І десятеро білих місіонерів, серед них - двоє лікарів, які працювали в лепрозорії. Білі ж сестри, які зібрались тут з навколишніх місій, стали жертвами насильств, про які місцеве населення тепер соромиться згадувати. Коли добрий офіцер Кабасале загинув у бою, сестри Святого Сімейства взяли під свою опіку його малого сина Емануеля, прийнявши у свою уста­нову.

Викрадення сестер

Сестри Святого Сімейства у Вамба не постраждали під час воєнної завірюхи, але їх подруги у Бафвабака пережили багато трагічних хвилин. 29 листопада перед їх монастирем зупинилась вантажівка із загоном сімба, озброєним кийками, луками та ножами; двоє солдат мали карабіни. Їх командир Сегбанде, жінкою, чи, вірніше, коханкою якого була одна з вихованок сестер на ім'я Тереза, спокійним голосом пові­домив:

- Відвеземо вас до Вамба. Там вам буде безпечніше. Пізніше виявилося, що він був темним типом: без кінця намовляв сестер до ближчих стосунків з людьми сімба. Од­нак він дозволив сестрам взяти з собою найнеобхідніші речі і наказав їм сідати в автомобіль разом з солдатами. З Бафвабака виїхало 18 черниць, 9 послушниць і 7 постуланток. Серед них були: головна ігуменя Леонтина, мати-ігуменя Меланія і наставниця послушниць Ксавера. В дорозі сестри зрозуміли, бачачи грубу поведінку «солдат, що ті зовсім не сповнені добрих намірів. Щохвилини від них можна було почути щось на зразок:

-        Маємо гарних заложниць. Вночі ніхто з нас не буде
нудьгувати. •

Проте не всі себе так поводили. При переїзді через міст на річці Маїка командир місцевого підрозділу запевнив:

-        Не бійтеся, нічого поганого вам не зроблять.

Один із супроводжуючих їх сімба на ймення Жерар мо­лився разом з сестрами і намагався стримувати своїх то­варишів.

Сімба вирішили зупинитись в селищі Пава, маючи намір вбити доктора Лемберта Светса, директора лепрозорію, одно­го з найвідоміших спеціалістів у боротьбі з проказою. Тут вони дізнались, що його вбили інші ще три дні тому і поїхали далі. По дорозі їм трапився автомобіль, в котрому їхали полковник Йума і його начальник, полковник Нгало. Машини зупинились. Сестрам було наказано зійти з вантажівки і вклонитись полковникові Нгало. Коли полковникові Йума здалося, що одна з сестер робить це недбало. Він розлютився:

-        Зніміть ваші чотки і хрести. Ваш Бог не білий. Бог
чорних - Лумумба. Ми не вб'ємо вас, бо ви одного з нами
кольору шкіри. Але мусите зняти ряси і вдягтись, як інші
жінки.

Сестри боронились як могли, але сімба позривали з них хрести і чотки і покидали їх в пісок. Нгало демонстративно потоптав їх ногами під вигуки прокляття й блюзнірства солдат. Та сестрі Клементині вдалося сховати статуетку Матері Божої в кишені ряси. З подальших розповідей свідків відомо, що полковник Нгало наказав полковникові Йума привести до нього на ніч сестру Клементину, яка йому дуже сподобалась. Тому замість Вамба, як обіцяли сестрам, їх відвезли до віддаленого на 100 кілометрів селища Ісіра, де у Нгало була своя вілла.

Спочатку сестер розмістили на віллі полковника Йума. Вони знову були змушені вислуховувати грубощі на зразок:

-       Ці красиві дівчата живуть, не приносячи жодної користі,
замість того, щоб народжувати дітей. Побудуть тут тиждень,
то всі завагітніють.

Через годину сестрам наказали перейтидо іншої вілли, де було багато кімнат. Спочатку полковник Йума, а потім його колега полковник Оломбе намагалися вмовити сестру Кле­ментину, щоб вона пішла на ніч до полковника Нгало. Сестра  Клементина і головна ігуменя рішуче противились цьому. Головну ігуменю пробували замкнути в іншій кімнаті. Коли вона боронилась, її били по лиці. Один з сімба зірвав вуаль з голови сестри Клементини.

Мучеництво

Після вечері, до якої сестер змусили, полковник Оломбе взяв сестру Клементину за руку і заштовхнув в автомобіль, щоб відвезти до полковника Нгало. Для себе ж вирішив взяти на ніч  сестру Бокума і теж заштовхнув її в машину. Коли він на хвилину відійшов, обидві сестри вийшли з авто­мобіля. Повернувшись, він розлютився і став бити і штовхати ногами обох сестер. Бажаючи уникнути повторного заштов­хування в автомобіль, сестра Клементина сказала:

-        Я не хочу вчинити гріха. Якщо хочеш, то вбий мене.
Повторила це кілька разів, та Оломбе бив її ще сильніше,

не зважаючи на те, що поруч стояли головна ігуменя і мати-наставниця. Сестра Клементина звернулась до нього зі сло­вами:

-        Пробачаю тобі, бо ти не відаєш, що твориш.

Оломбе, який вже цілком втратив над собою контроль, вирвав з рук солдати, що стояв поруч, гвинтівку і став бити сестер прикладом. Сестрі Бокума він зламав руку і та, втра­тивши свідомість, впала. Через хвилину, ціла в синцях із закривавленою головою, впала непритомною сестра Кле­ментина. Так лежали вони з чверть години.

Двоє сімба, що спостерігали цю сцену, побоюючись, що знавіснілий Оломбе може вчинити щось непередбачене, захо­вали його гвинтівку. Не знаходячи гвинтівки, Оломбе ще більше розлютився і почав кричати:

-         Сімба! Ходіть швидко сюди! Тут проти мене готується
якась змова.

Підійшло двоє молодих сильних сімба.

-    Яку маєте зброю? - запитав їх Оломбе.

-    Ножі, - відповіли ті.

-    Проткніть сестру! — наказав він.

-    Котру?

-    Клементину Ануаріт!

Після чотирьох сильних ударів ножем сестра Клементина, тихо зойкнувши, впала. Тоді Оломбе вихопив револьвер і вистрелив у вже непритомну жертву.

Цю сцену спостерігали головна ігуменя і мати-наставниця. До останньої Оломбе звернувся зі словами:

-         Тебе я теж зараз вбив би, якби ти не була медсестрою.

Сестра Меланія носила відзнаки сестри Червоного Хреста. Потім Оломбе звернувся до обох сестер.

-        Йдіть до своїх сестер і скажіть їм, щоб були готові. Я вб'ю їх усіх.

Мати-наставниця пішла до зібраних в одній кімнаті сестер і переказала їм те, що почула. Потім зняла з себе відзнаки Червоного Хреста і сказала, що хоче вмерти разом з іншими. Готуючись до смерті, сестри вибачались одна перед одною за те, що не завжди цілком виконували обітницю любові і ка­зали:

-        Незабаром ми умремо і підемо до неба, то ж підемо з
радістю.

А сестра Ксавера, наставниця послушниць, запропонувала:

-        Подякуймо Богові, співаючи магнифікат, бо маємо вже  першу мученицю з нашого Товариства.

Сестри співали на три голоси. У цей час ввірвався Оломбе і закричав:

-        Перестаньте! Просите Бога, щоб мене вбив?

Сестру Хелену, яка продовжувала співати, він вдарив прикладом так сильно, що та втратила свідомість.

Здавалося, лють почала вивітрюватися, й Оломбе наказав черницям:

-        Візьміть тіло своєї сестри.

Коли несли сестру Клементину, у неї хоч слабо, але ще билося серце. На кілька разів голосно вимовлене її ім'я вона не відповіла. Залишаючись непритомною, вона через кілька хвилин померла. Була перша година ночі 1 грудня 1964 року. Оломбе покликав водія і наказав кількох серйозно поранених сестер відвезти в лікарню. Разом з ними він наказав піти, як медсестрі, сестрі-наставниці.

Та знову злий дух увійшов у полковника Оломбе. Він покликав кількох сімба і разом з ними пішов до сестер. Нака­зав забиратися геть двом старшим сестрам - головній ігумені і наставниці послушниць. З решти молодих сестер позривали ряси, роздягли догола і до самого ранку били й знущались над ними, як тільки хотіли. Та жодна з них не дала себе зґвалтувати.

Перед світанком сімба сказали:

-       Нам не доводилось бачити жінок з таким твердим сер­
цем, як ваше. Ви мусите бути відьмами. Вертайтеся до свого
дому в Бафвабака.

Сестри просили, щоб їм дозволили забрати з собою тіло сестри Клементини. Та вони не погодились на це, боячись обурення місцевих жителів. Проте дозволили її обмити й одягнути, а потім вивезли й неподалік поховали. Робили це потайки, щоб жителі села нічого не вгледіли. Сестер же спочатку відвезли до їхнього дому в Бафвабака, а потім до Вамба, де вони щасливо дочекались кінця війни.

Подальша доля полковника Оломбе

Бельгійці, побоюючись за життя білих людей, які зали­шились на цій території, з допомогою парашутистів оку­пували найбільші міста й стратегічні пункти. За ними йшли війська генерала Мобуту. Вже 9-Ю грудня 1965 року його підрозділи зайняли Ісіро, місце мученицької смерті сестри Клементини. Погано озброєні сімба тікали в ліси, переважно не чинячи опору. Декотрих однак було взято в полон. Через деякий час, точна дата невідома, було схоплено також пол­ковника Оломбе. Його засудили до смерті, але вирок не був виконаний. Здається, з метою досягнення миру й національної згоди спійманих сімба не піддавали надто суворому пока­ранню. Особливо утримувався від цього Іосса, чорний коман­дир підрозділів, які зайняли Ісіро і схопили Оломбе. Іосса був доброю і лагідною людиною. Тепер він генерал у відставці і виконує обов'язки духовного отця протестантської пастви. Смертний вирок полковникові Оломбе було замінено на п'ять років ув'язнення. Через деякий час йому навіть дозволили воювати в армії Конго під командуванням генерала Мобуту.

У 1968 році Оломбе в одязі в'язня - невідомо, чи дістав відпустку, чи був достроково звільнений - з'явився в голов­ному монастирі Товариства Святого Сімейства. Намагався говорити з сестрами і просив їх про матеріальну допомогу. Хворий і передчасно постарілий, він був тінню колишнього сильного мужчини. Просив у сестер пробачення зі словами:

-        Сестра Клементина вмерла, бо так хотів Бог. Добрий Бог.

Сестри, багато з яких були свідками мучеництва, від­повіли, щоб він просив Бога пробачити йому.

-        Ми пробачаємо тобі, як пробачила сестра Клементина. Потім вони дали йому поїсти.

У подальшій розмові Оломбе розповів деякі подробиці подій тієї ночі 1 грудня. Ось його слова:

-        Перед тим я курив індійську коноплю. Коли побачив, що Ануаріт не хоче йти до Нгало, то почав просити її прийти  до моєї кімнати, щоб вона стала моєю коханкою. Сестра Клементина була вбита через те, що не хотіла бути коханкою Нгало, а потім моєю. Через два дні, коли скінчилась дія наркотику, я зрозумів, що вчинив погано.

Як оцінити вчинки сімба і полковника Оломбе? Більшість з них свого  часу відвідували місіонерські школи і були охре­щені. Були серед них - як згадувалось - і добрі люди, які на­магались захистити місіонерів. Однак більшість з них були дуже нестійкими християнами, які нічим не відрізнялись від своїх язичників. Надто під час боїв сімба повсюдно вживали наркотики і алкоголь. Вони діяли в стані постійного збу­дження і часткової неосудності. Сам Оломбе теж був христи­янином, подібно до Олександра Серенеллі, вбивці Марії Горе­тті. Він закінчив протестантську школу і одержав диплом вчителя початкової школи. Його батько був вождем неве­личкого села, багатієм, двадцять разів женився і мав сорок вісім дітей. Одна з сестер його матері була жінкою Лумумби.

Оломбе, на думку європейців, що його знали, був люди­ною примітивною, підозріливою, здатною на непередбачені вчинки і не владною над своїми пристрастями. З дріб'язкових приводів він вбив багато підлеглих йому сімба.

У 1985 році, році беатифікації сестри Клементини, згідно з повідомленням преси, Оломбе жив у Кіншасі, столиці Заїру, в домі одного з своїх приятелів. Часто навідувався до парафії, де було збудовано храм на честь його жертви. Матеріально його підтримував священик парафії Джанкарло Магні, іта­лієць за походженням. Оломбе й надалі залишався людиною примітивною, незважаючи на виражену ним на словах шану до сестри Клементини. Його дружина і шестеро дітей жили за тисячі кілометрів від Кіншаси. Він вирішив жити подалі від них, у місті, де, як говорив, мав різні вигоди: електрику, водогін і радіо.

Сильний вплив на вчинки сімба мав також патріотичний фактор, що виражався у гніві на бельгійський колоніалізм і бажанні повного звільнення від європейських впливів. Навіть генерал Мобуту, який завдяки бельгійцям одержав перемогу над сімба, керуючись намірами цілковитої африканізації кра­їни, через кілька років свого правління відібрав у церкви школи й лікарні. Однак виявилося, що протягом кількох років адміністрація Заїру так зруйнувала ці школи й лікарні, що Мобуту був змушений знову просити церкву, щоб взяла їх під свою опіку та, завдяки допомозі Заходу, відновила.

Сестра Клементина і африканська церква

Після опису подій та їх історичного фону треба сказати кілька слів про духовну постать сестри Клементини і зна­чення її мучеництва для чорної Африки. Ось що пише на цю тему італійський священик Розаріо Ф. Еспозито, павліканець, ревний прихильник беатифікації сестри Клементини. Деякі особливості культури племен банту становлять майже нездо­ланний бар'єр для прийняття християнського вчення і мора­лі. Коли цим особливостям протиставляється християнство з його святими, то результати звичайно бувають нікчемні. Але коли проти них виступає ця молода мучениця африканського племені банту, бар'єри падають набагато швидше. Візьміть, наприклад, прощення і помсту. В африканському світі, так само як і в семітському, не існує поняття прощення. Там панує право помсти: «Око за око, зуб за зуб».

Своїм недовгим життям сестра Клементина дала приклад прощення, якщо їй вчинили зле, і вибачення, якщо вона вчинила прикрість іншому. Коли її, вже непритомну, протк­нули ножем, вона повторила слова Ісуса на хресті: «Господи, прости їм, бо вони не відають, що творять».

Іншим нещастям африканської традиції є так звані «недо­торкані» - «улозі». У випадку якогось лиха, смерті, хвороби чи нещастя нема мови про анонімне зло. Хтось з племені мусить бути в цьому винен. Його треба знайти і вбити, або вигнати з племені, що рівнозначно смерті. Бо нещасний стає «недоторканим», і якщо б хтось хотів йому допомогти, то його теж вигнали б з племені і він став би ще одним «недо­торканим». Коли сестра Клементина Ануаріт працювала вчи­телькою, то дізналась про недоторкану на ім'я Тіполо. Це була маленька дівчинка, на яку звалили вину за всі нещастя, які сталися в селі, а потім вигнали її. Сестра відшукала Тіполо на краю лісу, оточила любов'ю і привела у свій клас. Власним словом і власною поведінкою вона зобов'язала своїх учнів прийняти її і повернути до нормального життя, трак­туючи її, як кожну іншу дитину. Подібне було й з іншим «недоторканими» - хлопчиком на ім'я Поль.

З того часу, якщо якийсь місіонер вчинить так само зі­славшись на приклад їх «сестри банту», то хто ж насмілиться осудити його вчинок? Тим більше, що любов до чорної Горет­ті шириться не тільки серед католиків, а й серед протес­тантів, кімбангвістів і язичників-анімістів.

Останній приклад - покликання. Якщо якийсь хлопець чи дівчина вступає до семінарії чи йде у монастир, то це вважає­ться в Африці вчинком, достойним схвалення. Та коли вона чи він піднімається на вищі східці культури, нерідко трапля­ється, що клан чи плем'я, опинившись у скрутному станови­щі, повертає їх назад додому, щоб вони працювали й заробля­ли на всіх. У цьому випадку для семінариста чи послушника нема іншого виходу, як негайно підкоритись волі племені.

Подібне сталося і з сестрою Клементиною, коли її батько покинув дружину й дітей. Тоді бідна мати сказала своїй дочці-черниці.

-       Ти бачиш, що ми у важкому становищі. Твій батько покинув нас, а твої сестри ще дуже малі. Вернись додому. Будеш вчити дітей у Вамба, допоможеш нам, одночасно, як досвідчена світська католичка, можеш займатися проповід­ництвом.

Аж стрепенувшись при цих словах, сестра Клементина відповіла.

-       Чи не знаєш, що той, хто почав орати, а потім покинув, не достойний Господа? Чи ти забула, що я всім серцем відда­лась Господу? Не повертайся більше до цієї теми. А для покути відмовиш цілу молитву.

Своїм вчинком молода сестра завдала сильного удару по цьому міцно вкоріненому племінному звичаєві. Багато хто тепер зможе зіслатись на нього, рятуючи своє покликання. Бо у випадку дійсної потреби закон любові радить знайти іншу форму допомоги бідній сім'ї.

Віднайдення тіла

Залишається ще питання, що ж сталося з тілом сестри Клементини Ануаріт? Священик Філіп Адійо, чорний капелан сестер Святого Сімейства, часто слухаючи розповіді людей, що були свідками смерті мучениці, став її палким прихиль­ником. Саме він і вирішив відшукати її тіло. Йому вдалось відшукати Боніфація Діконі, водія вантажівки, на якій везли її тіло, і могильника, Яна Мандеі. За його свідченнями, сімба привезли тіло сестри Клементини разом з тілами інших, замордованих того дня, і скинули їх до спільної ями, за винятком одного, щільно загорненого в сувій полотна. Це тіло могильникові було наказано поховати окремо, суворо попередивши, щоб він не відкривав його.

-       Це тіло одного з офіцерів сімба, що загинув у бійці, після сварки зі своїм колегою, - сказали йому.

Коли вони пішли, могильник з цікавості трохи відгорнув тканину і побачив обличчя молодої жінки. Однак тоді він не знав, що це тіло сестри Клементини. Певна пошана сімба до замордованої сестри, що не дозволила їм скинути тіло до спільної ями, та цікавість могильника полегшили пізніше віднайдення тіла.

Ідентифікація знайдених останків не справила труднощів. Сестра була вдягнена в рясу, а в її кишені знайдено статуетку Матері Божої, котру вона сховала, щоб не дати потоптати ногами полковникові Нгало. Тіло, муміфікувавшись, збе­реглось дуже добре.

З піснями й молитвами тіло мучениці було урочисто пере­несено до монастиря. Там було відспівано магнифікат, який не дав доспівати сестрам Оломбе в ніч мучеництва. Коли присутні запропонували відправити Святу Літургію в «білому кольорі», щоб віддати, як святій, честь сестрі Клементині, один із священиків не згодився на це, сказавши:

- Не випереджаймо рішення Риму!

Отже, було відправлено скорботну Літургію. Відбувалось це 16 липня 1965 року, тобто майже через вісім місяців після тієї пам'ятної ночі 1 грудня.

Тепер, коли Іоан Павло II оголосив Клементину Ануаріт святою, можна публічно величати її як Діву і мученицю. До її гробу приходили і щодня приходять тисячі заїрців. Вона показала їм, всупереч поширеним упередженням, що добро­чесність властива і людям жаркої Африки, і при необхідності вони здатні заплатити за неї високу ціну.

Священик Станіслав Кліматевський

У мої плани не входило життя в монастирі

Сестра Марія Гортензія народилась у Чікаго. Належить до Товариства сестер-францисканок Непорочної Діви Марії. Головним завданням Товариства є проповідництво.

Чи знайоме вам це дивне й незрозуміле відчуття, ніби поруч з вами знаходиться хтось невідомий і невидимий, або що хтось стоїть у вас за спиною, тоді як ви думали, що перебуваєте на самоті. Якщо так, то ви повинні зрозуміти мій стан, коли я почула позаду себе в автомобілі, який сама вела, важке дихання. Я була впевнена, що крім мене і мого ангела-хоронителя, в салоні немає нікого.

Подивившись у дзеркальце, я побачили, що заднє сидіння було таке ж порожнє, як і сидіння поруч. І все ж я була певна, що чула чиєсь дихання... Після більш ретельного об­стеження я таки виявила пса-приблуду, який, напевно, ряту­ючись від переслідування, ускочив до мого авто в момент, коли я від'їжджала від католицької школи.

Оскільки частиною моєї праці було забезпечення житлом і допомога нужденним, я вирішила висадити небажаного гостя на першому ж перехресті, на якому помітила гурт хлопчаків, що боксували між собою. Не встигла я відчинити дверцята, як мій пасажир з гавкотом вистрибнув і в ту ж мить кинувся передніми лапами на чорношкірого хлопця з худим обличчям і в подертому вбранні. Не знаю, чи то через мене, чи через пса, а, може, через нас обох хлопець закляк з відкритим ротом і сповненими жаху очима.

-       Чи ти справді людина? - спитав він пошепки.

Тепер я стояла, спантеличено відкривши рота, перед цією дитиною, яка мала сумніви щодо моєї особи.

-       Так, я людина, черниця. А чому ти сумніваєшся? – ледве змогла вимовити я.

Та, гадаю, він повірив, що розмовляє з людиною з плоті й костей.

-       Якщо ти людина, то навіщо носиш таке вбрання? Чи, можливо, ти в цьому плаваєш?

Ми розійшлися приятелями. Він, сподіваюсь, став трохи ближче до Христа і Його найсвятішої Матері. А я ще більш вдячна за ласку покликання, яке щодня дає стільки мож­ливостей, щоб проявляти свою любов до Бога через любов до ближніх. Завдяки особливій ласці Божого милосердя, я є сестрою-францисканкою Непорочної Діви Марії. Мій рідний дім знаходиться в Джольєт, штат Ілінойс. Нашою основною ціллю є проповідництво.

Нелегко пояснити, що означає бути черницею. Прислів'я «Мистецтво пізнається на смак» стосується не тільки кухні, але, напевно, більшою мірою чернечого життя. Вступ до монастиря не означає вибору життя, яке ощасливить вас у далекому майбутньому. Зовсім ні. Це осягнення щастя на цій землі: щастя сьогодні, завтра і особливо тоді, коли Бог буде ласкавий покликати нас до життя страдницького, до наслі­дування Його життя. Дуже добре про це говорила одна стар­ша сестра-ірландка, яка любила повторювати:

-        Богу дякувати, мій ревматизм дошкуляє мені сьогодні сильніше, ніж вчора.

Найдавніші спогади про бажання вступити до монастиря я пов'язую з періодом, коли я вчилась у четвертому класі початкової школи. Моя мати мала звичку переглядати щодня увечері вміщені в газетах некрологи. Щоразу, коли їй трап­лялась родина якогось священика, ченця або черниці, вона не пропускала нагоди зауважити:

-    Дивись, це родина, з котрої походить священик!

Або:

-    В цій родині є священик і дві черниці. Це чудово!

-    Мамо, а хто така черниця? - спитала я.

-Черниця, - відповідала вона байдужим тоном, так ніби цей привілей не міг мати нічого спільного з нашою сім'єю, - подібна до святого на цій землі, так само як фігури в церкві відображають небесних святих.

«Свята тут, на землі!» - ці слова мені не говорили нічого. Якби моя мати сказала, що сестри - це жінки, які грають у м'яча, як це робила сестра Франциска з дітьми четвертого класу під час перерви, це б означало для мене, напевно, те саме. Пізніше, коли я бачила сестру Франциску зайнятою своїм молитовником і молитвами під час прогулянок у монас­тирському дворі, слова «бути черницею» почали набирати деякого змісту.

Якось сестра Франциска розповіла нам історію Чудесного Медальйончика. Пояснила, що саме тільки носіння його при­вертає до тебе Божу ласку.

-       Пам'ятайте однак,  що медальйон мусить бути освя­чений.

Та на біду, вона ніколи не здогадалась пояснити нам, як освячується медальйон, і в зв'язку з цим я потрапила у скрутне становище. В мене був один з цих медальйойчиків, і я хотіла дати його татусеві, щоб носив його і таким чином отримав ласку навернення. Мій батько шанував усі релігії, але не визнавав жодної. Я прагнула, щоб він дістав безцінний дар віри.

-       Татку, - звернулась я до нього одного дня, - якби хтось хотів подарувати тобі предмет вартістю більше мільйона доларів, а ти б не знав, що то за предмет, бо він був би закопаний, тобто схований від твоїх очей, чи ти взяв би його?

Я знала, що батько повинен захотіти увірувати. Сестра часто наголошувала на необхідності «згоди волі», аби будь-яка дія набула моральної вартості. Батько збентежився.

-    Ти хочеш знати, - спитав, чи хотів би я взяти щось, що вартує мільйон, якби мені це запропонували?

-    Саме так, тату!

Він не здогадувався, про що йдеться, але припускав, що я хочу почути ствердну відповідь.

-       Взяв би то одразу, донечко!

Почувши цю рішучу позитивну відповідь, я побігла до церкви. Стоячи на колінах перед святилищем, я прочитала подумки свою першу молитву:

-        Боже мій, він прагне цього. Так, він хоче стати като­ликом. Прагне Тебе і Твоєї Матері, прагне Неба. Але він не знає про це. Це сховане в його мозкові, і він не може цього  бачити. Але ти маєш силу повертати зір незрячим. Ти можеш це зробити. Так сказала мені сестра Франциска.

Я взяла в руки чудесний медальйон. Чи був він освя­чений? Можливо, але я хотіла мати певність і вирішила сама подбати про його освячення. Повернувшись додому, я взяла пляшечку, в котрій мати тримала свячену воду. На ній була етикетка з написом: «перед вживанням збовтати!» Вкинувши медальйончик, я струснула пляшчиною так, що аж піна зро­билась. Я хотіла, щоб посвячення було зроблено як треба! Потім піднялася по сходах і, знайшовши куртку батька, зро­била в підкладці невеличкий проріз і всунула туди медаль­йон. Чи ж не сказала сестра Франциска:

-        Достатньо носити з собою медальйончик, щоб отримати багато ласк.

Минуло кілька років. Прийшла пора мого миропомазання, коли я повинна була обрати собі нове ім'я. Про вибране ім'я наш старенький священик мав звичку розмовляти з кожною дитиною. Надійшла моя черга. Я сказала, що хочу взяти собі ім'я Моніка, додавши:

-    Іншого імені я не хочу!

А чому? - лагідним голосом спитав священик.

-      Бо сестра Франциска розповідала, що Моніка невтомно молилась, щоб навернути свого сина. Я ж мушу багато моли­тись, щоб навернути свого батька.

Я розуміла необхідність допомоги якогось святого, аби додав мені стійкості й терпіння в молитвах. Тож при пома­занні я дістала нове ім'я Моніка. Та це таїнство означало не лише нове ім'я. Означало прийняття Святого Духа. В мене була подруга, яка часто ходила до причастя, часом навіть щодня. Я брала з неї приклад.

-       Адже, - казала собі, - я воїн Ісуса Христа і мушу вико­нувати важкі завдання.

Мені зовсім неважко було ходити до причастя. Гадаю, що кожна дитина почувається щасливою, коли в неї входить Ісус Христос. Зовсім інакше виглядали справи з моєю доброю поведінкою в школі після причастя. Для мене не було нічого важчого, вчителі вважали мене своїм нещастям. Врешті доко­ри сумління привели мене до такого рішення: або я зміню свою поведінку, або не буду ходити до причастя. Як справж­ня «donna mobile»(мінлива жінка) я змінилась, пішовши з Ісусом на компро­міс. Я пообіцяла Йому, що буду себе чемно поводити в школі аж до десятої години. І дотримала обіцянки на весь час навчання у початковій школі. Пригадую, що мої вчителі не могли пояснити собі моєї недавньої поведінки. Вони мали всі підстави вважати мене істеричною особою, та я не була та­кою. Я діяла під благородним впливом совісті.

Продовжуючи щодня ходити до Святого Причастя, я що­раз сильніше відчувала прагнення виключно й назавжди належати Ісусові.

-       Хто знає, -   замислювалась я , - чи не надійде день, коли мені дано буде довго молитись...

У великій сім'ї, що налічувала 12 чоловік, мій батько був єдиною людиною, яка не була католиком. У глибині душі я думала про те, щоб пожертвувати своїм життям заради його навернення. Тим часом надійшли бурхливі молоді роки, які повели мене в цілком іншому напрямку.

Я серйозно захоплювалась спортом, мене приваблювали навіть найбільш чоловічі його види, наприклад, футбол. Та найбільше я любила кататись на роликах і на ковзанах, хоча можливостей для тренування, особливо в останньому виді, у мене було мало. Від матері я успадкувала любов до плавання. Вона сама ще любила час від часу поплавати. Скільки ж сімейних незгод потонуло у водах озера Мічіган!

Та час летів швидко. Мені було сімнадцять років. Треба було приймати якесь рішення. Як і більшість молодих людей, які стараються уникнути відповідальності, я часто повто­рювала:

-       Чернече життя не для мене!

Мені здавалось, я б не могла проводити довгі й нудні години в молитвах! А раннє вставання? І що поганого в тому, що комусь подобаються красиві плаття? А раптом після вступу до монастиря я надумаю змінити рішення? Чи змогла б я тоді витримати принизливе ставлення людей? Ні, немає жодною причини, щоб я облишила свої розваги! У віці десяти років життя в монастирі здається досить привабливим ідеа­лом, але в сімнадцять принади світу створюють жорстоку конкуренцію. Життя в монастирі не входило в мої плани!

Перш-за все на це б не погодився мій батько. Це він дав мені зрозуміти однозначно. В уяві моєї матері покликання до чернечого життя було справді неземним даром, і тепер я визнаю, що вона мала рацію, але для невіруючого батька чернече життя означало життя змарноване.

Одного дня, здогадуючись про мої наміри, він сказав:

-       Діти, що не люблять своїх батьків, покидають домівку саме тоді, коли особливо потрібна їх присутність, коли вони вже в стані допомогти своїм близьким.

Моє «друге сумління», як я любила його називати, часто вказувало мені вірний шлях; так сталося й на цей раз. Я відповіла батькові:

-       Часами трапляється, що діти покидають своїх батьків, бо люблять їх дуже сильно.

-       Можливо, - пробурмотів він, - але я не хочу, щоб у такий спосіб ти проявляла свою любов. Це дурниці!

Наступний рік був найбурхливішим періодом мого життя. Я робила все, аби досягнути того, чого не хотіла (світського життя), і забути про те, чого прагнула у глибині душі (мо­настир!). Я старанно відвідувала вечірню торгову школу, де навчилась друкувати на машинці і без труднощів влашту­валась на роботу. Проблема полягала в одержанні від праці задоволення. Моя душа була сповнена хвилюючих прагнень, я відчувала свого роду духовний голод, мені не вистачало чогось високого й благородного. Якщо я не помиляюсь, то впродовж двох років я щоразу робила висновок: все зво­диться до своєчасного одержання платні.

Одного дня, будучи незадоволена собою більше, ніж зав­жди, я сказала:

-       Чи ж не подібне моє життя до друкарської машинки?

Я облишила контору й пішла працювати на фабрику. Мене цікавило, як дають собі раду дівчата, котрі працюють на фаб­риці. Декотрі з них у вільний час віддавались підозрілим роз­вагам. Моя робота на фабриці закінчилась досить несподівано. Одного разу наша начальниця розповіла нам історію з двозначним змістом. Більшості дівчат вона здалась дуже потішною й викликала гучний сміх. Лише кілька з нас не схвалили її. Аніскільки не збентежена начальниця, злобливо прокоментувала нашу поведінку, відзначила, що нам бракує почуття гумору.

- Знаєте, - сказала я, - я не вважаю, що саме жінка повинна була розповідати нам таку безглузду історію!

Наступного дня було зроблено облік працівників і началь­ниця заявила, що на її дільниці є зайві люди. Зрозуміло, що звільнили мене.

Наступна робота, де я займалась купівлею й продажем нерухомого майна, занурила мене в саму гущу життєвих проблем. Я відчувала певне задоволення, бо завдяки цій праці я мала постійні живі контакти з людьми. Мені, наприклад, було приємно, якщо якась сім'я була задоволена купівлею дому. Але моє задоволення було недовгим. Одного дня до моєї контори завітав один молодик, який представився новим журналістом щоденної газети, щоб одержати список будин­ків, призначених на продаж або до найму. Я була в конторі сама, і він знав про це. Доки я готувала список, він гортав телефонний довідник, вдаючи, що шукає якийсь номер. Не знайшовши, попросив мене допомогти йому, і ми вдвох поча­ли шукати номер, котрого ані я, ані він не хотіли знайти. Ми швидко прийшли до висновку, що, коли працювати разом, то робота йде краще! Так було і цього разу! І знову намагання прийняти вірне рішення. Я знову відчула сильну конкурен­цію. Цей хлопець дуже відрізнявся від інших, і я це добре розуміла.

Я ще ніби й зараз бачу, як в обідню пору я втомлена йду в напрямі старої церкви Святого Петра, почуваючи себе якось дивно - щаслива і водночас самотня. Психологи назвали б цей стан амбівалентним. Мені ж це здавалось подібним до ходіння по канату, коли ніколи не відомо, на який бік впа­деш. Та стара церква ніби дихала чимось, що заспокоювало мене і сповнювало довір'ям. Мені здавалось, що молитва, коли я стояла на колінах перед святилищем, сама пливе з моєї душі, а радість від Святого Причастя не можна ні з чим порівняти! Мені здавалось, що у цій церкві моє життя тече так само мирно, як життя маленького Ісуса, який спочиває на руках смиренного Святого Антонія. З часом добре мені зна­йомий духовний голод став нестерпним. І я стала приходити до цієї старої церкви. Почала цікавитись справами вічності. Життєві проблеми, красиві плаття, прийоми, рахунок в банку, кіно відійшли на другий план, я оцінила їх так, як вони цього заслуговували. Потім прийшов день, коли товариство й любов того хлопця, який здававсь мені подібним до інших, посту­пились місцем товариству й любові Того, який висів роз­п'ятий на стіні старої церкви. Я взяла хрест і поцілувала його. Рішення було прийняте! Терези цінностей перехили­лись на другий бік!

Коли я була постулянткою, мене називали «панна Мо­ніка». Дні послушництва належать до найкращих років мого життя. Ні одна сестра не забуде дня, коли вона склала свої перші обітниці, дня, коли назавжди стала возлюбленою Хрис­та!

Минуло кілька днів, я була задоволена, що тепер можу навчати інших. Одного дня я дістала з дому листа, в котрому питали, що  б я хотіла одержати на Різдво. Відповідь була короткою, а прагнення великим:

-       Хочу мати батька католика!

Потім мені розповіли, що батько постійно носив цього листа з собою в кишені.

Якось вранці, вже після Нового року, батько розбудив матір раніше, ніж звичайно:

-       Ходімо, - сказав, - підемо разом на Святу Літургію. Я хочу виконати різдвяне побажання!

Усе виявилось простою справою. Священик Франк засвід­чив, що батька не треба надто довго наставляти, бо, при­наймні теоретично, все своє життя він прожив в католицькій вірі. Сповідь теж не була важкою перепоною. Після повер­нення додому батько відчував велику гордість, оскільки - на думку священика Франка - він справді вчинив прекрасну справу.

Батько, як останній член нашої родини з дванадцяти осіб, прийняв Святе Причастя. Уявіть собі, що я відчувала, стоячи разом з ним на колінах перед вівтарем. Йому сповнилось тоді 60 років. Він вже давно не носив тієї куртки, але чудодійний медальйон не втрачав своєї сили.

Шляхами прямими і шляхами крутими йдуть, особливо сьогодні, душі, котрі шукають Бога, Матір Божу і небо. На жаль, ці душі часто бояться священика, як дідько свяченої води. Тому Христові потрібні руки, ноги, серця й уста, які б довели ці душі до віри.

Я вважала, що життя в монастирі не входить в мої плани, але виявилось, що воно є частиною плану Божого. Якщо ви теж так помиляєтесь, я бажаю, щоб ви зробили подібне відкриття.

Сестра Марія Гортензія, США

Тільки Бог

Так як велика долина спиняє бурх­ливий потік, що спливає з гір, так Божа ласка вносить спокій і ясність в палаючу душу.

Перший виразний спогад про зв'язок моєї душі з Богом пов'язаний з чітким наміром сповнити те, до чого Він по­кличе. Пізніше, коли мені було п'ятнадцять років, під час говіння знову виразно постало питання: .

- А може Бог мене вибрав?

Вже тоді я мала деяке поняття про внутрішнє життя. Уявлення було досить невиразне, але цікавість моя була великою. Я часто, як прихожа учениця, відвідувала колегіум, в котрому існувала організація під назвою «Католицька Дія­льність». Повинна визнати, що я вступила до цієї організації швидше з почуття обов'язку, ніж з власної волі, бо була великою індивідуалісткою. Проте я з захопленням брала участь в їхній діяльності.

Напруженням волі я формувала моє внутрішнє життя, розмовляючи з Богом, намагаючись жити поруч з Ним і що два тижні ходити до сповіді. А це вимагало від мене великих зусиль. Я майже щодня ходила на Святу Літургію і стара­лась, щоб моє життя опиралось на Бога, як на твердиню.

Моє сумління було чисте і мало чітко визначений ідеал: сповнення волі Божої щодо моєї особи. Але якою була ця воля Божа стосовно мене? П'ять років я мучилась сумнівами, не бачачи світла попереду.

Вже з самого початку маленька часточка мого серця би­лась для Бога. В глибині душі я цілком щиро сказала Госпо­дові «так», незалежно від того, яке майбутнє Він мені визна­чив. Таким чином я була готова до відкриття абсолюту, яким є Бог. Я вважаю це головним елементом, рушійною силою мого життя. Моя натура сама вела мене до Бога. Темпе­рамент у мене досить-таки бурхливий і приваблює мене лише Абсолют. Бог дав мені на осмислення цього п'ять років, протягом яких в мені нуртували всі мої прекрасні, сильні й багаті життєві сили. Я виразно відчувала і любила їх. Та проте мої терзання продовжувались. Я нікому не розповідала, що діється в моїй душі, не могла цього зробити. Лише в маленькому зошиті (який бережу й до цього часу) я описала все те, що хвилювало мою душу, її стремління до Бога, моє нетерпіння побачити світло, справжнє світло, про моє праг­нення віддатися Богові, якщо Він тільки цього захоче. Але я поки що не чула Його ясно вираженої волі.

В цей час Дух Божий вирішив випробувати мене пала­ючим полум'ям, і мій неспокій аніскільки не зменшився. Я почала писати вірші (що часто трапляється у цьому віці), і тільки їм я довіряла свою душу. Вони частіше були наповнені метафізичними муками, ніж романтичним сентименталізмом, таким властивим для мого віку. Так поезія ввійшла в моє життя, і з того часу є його невід'ємною частиною.

Я благала Бога, щоб освітив мене світлом. Та і далі шлях губився в темноті. Однак ласка Божа проявляла себе, зміц­нюючи мою волю в постійному стремлінні до кращого, до великого відкриття Бога в моєму, повному душевних мук, житті. Бували дні, коли я особливо відчувала цей вплив Бога. Одного разу ввечері серед купи книг на горищі я знайшла «Листи до Джан-Педро». Відкривши книгу, я прочитала: «Якщо хочеш мати світло, йди і пошукай Ананія, мого свя­щеника». Подумала, що це стосується якраз мене і вирішила піти до свого духівника. Страшенно схвильована, я ледь змогла йому пояснити, що мені здається, у мене є покликання до чернечого життя. Він вважав це цілком можливим але порадив поки що зачекати... Чому? Увесь час чекати... Однак тепер я мала священика, який спеціально за мене молився. А це багато що означало. Я знала, що священик є довіреною особою Христа. До цього часу я всіляко намагалась уникати посередників, сама йти до Христа. І до Бога. Однак завжди, навіть тепер, Бог являється мені за посередництвом своїх представників, Що теж є складним випробуванням.

Тим часом в мені й довкола мене рікою плило життя. Я закінчила середню школу, прослухавши курс філософії і одержала диплом. Та проблема залишалася відкритою, хоча останній рік був дещо спокійнішим. Я зрозуміла, що Бог випробовує мене. Я сприйняла це як належне і чекала далі. В той же час я глибоко пізнала радість і смак життя. Люби­ла ходити в кіно, але не любила танців, займалась спортом, читала (де ті книги зараз) до пізньої ночі, цікавлячись насам­перед поглядами сучасних авторів на культуру та суспільні формації. Я відчула велику прив'язаність своїх двох пле­мінників. Нарешті переді мною відкривалось життя, пре­красне й захоплююче. Воно здавалось мені тоді таким чу­довим, таким багатим і принадливим, змістовним і благо­родним, що в глибині серця я просила Бога, щоб дав мені можливість швидко пізнати хлопця, за котрого я могла б вийти заміж. Тоді б я, нарешті, заспокоїлась і цілковито присвятила себе тому, що так сильно в мені нуртувало.

І знову настав період невідання, боротьби, сумнівів, зне­віри. Я склала учительський екзамен, і мене послали пра­цювати в місцевість, віддалену від місця мого проживання. «То був страшний рік», — сказав би Віктор Гюго. Але це був рік вирішальний, який дуже збагатив мене різноманітним досвідом. Багато часу я присвячувала моїм учням і собі. Читала навіть до другої-третьої години ночі. Таким чином формується особиста точка зору на творчість улюблених авторів. Одночасно, незважаючи на внутрішню темінь і холод, я не забувала Господа. І сутінки моєї душі освітило мило­сердя Христа і Його розуміння.

В той час я пережила страшну драму кохання. Не варто до цього повертатись. Навіщо ворушити згаслий вогонь. Пере­живання це було дуже повчальним (тільки тепер я ясно все бачу). То була чиста пригода, але скількох мук я зазнала! З цього очищаючого полум'я я вийшла переконана, що лише Бог в стані цілком задовольнити мене і, що я не повинна любити людей егоїстично, ані шукати в них утіхи. Однак моя переконаність не була достатньо міцною, зате дуже сильним виявився потяг до життя. Тож я взялась влаштовувати своє найближче майбутнє. В Парижі я здала екзамен на знання іноземних мов, виїхала до Риму і там знайшла місце, де мала вдосконалювати своє знання «мови ангелів». Знаючи три мови, я зайнялась журналістикою.

Стріляє людина. Але кулю носить Господь Бог. Чи ж не Бог втручався завжди, випробовуючи мене і не даючи й хви­лини спочинку? Треба було перед кимось вилити свої страж­дання, щоб прийняти рішення. Вірю, що Бог навмисно послав мене туди, де я зустріла й полюбила одну черницю, яка була близько зв'язана з Богом. Вона зразу ж, не вдаючись до довгих розпитувань, відчула мої душевні муки і розсудивши, що я «створена для Бога», повинна була сказати мені про це. Нарешті я твердо сказала «так» і вирішила вступити до монастиря. Як тільки прийняла це рішення, душа моя запов­нилась світлом, а серце спокоєм, і я відчула невимовну ра­дість. Це теж було випробування. І, незважаючи на мої часті критичні зауваження щодо черниць, я теж, дякуючи ласці Божій, вирішила стати «дуже доброю» сестрою, бути яко­мога ближче до Бога.

Коли людина наважується скористатися допомогою посе­редників, що є довіреними особами Бога на нашім шляху, все відразу ж стає яснішим, хоча рішення приходить не відразу ж. Моє рішення здивувало всіх, навіть черниць, серед яких я виховувалась і до яких вернулася. Життя відкривало переді мною безліч можливостей! Але життя, яке не має кінця, є сильнішим від облудного і скороминучого життя. Та чи не варто пізнати і зрозуміти людське життя, щоб потім бути в стані добре розуміти тих, котрі ним живуть, особливо коли вступаєш до товариства вчителів?

Чому я цілком присвятила себе служінню Богові? Бо не можу втекти від Того, хто створив мене для вічного життя; бо тільки Абсолют може задовольнити моє прагнення абсо­люту; бо я впевнена, що існує Безмежний, який для нас є Батьком, Отцем нашим, який любить нас так сильно, що ради нас послав на смерть свого Сина. Коли я думаю про те, що я всього-на-всього лише слабка істота, яку Він покликав до життя, тобто для любові, як я можу не жити цілком для Нього? В кожному разі, проблема була поставлена, і я вже не могла вести себе як раніше; не могла відвернутись від Нього, не могла погордувати тим, що є в мені кращого й благо­родного. Оскільки Христос, прийнявши людську подобу, цілковито віддався людям, я теж вирішила віддатись Йому і створеній Ним Церкві. Поєднатись цілковито з Христом зна­чить поєднатись з містичним тілом Христа, щоб продовжу­вати в Церкві, в єднанні з Ним, Його справу: «Через Христа, з Христом і во Христі».

Я не розголошувала свого рішення, а розповідала про нього лише членам нашої сім'ї, які жили в різних містах, присвятивши цьому кілька днів. Мушу визнати, що в декого моє рішення викликало подив, але вважаю також, що це була добра нагода для багатьох задуматись, що Бог ще живе серед нас і що між любов'ю до життя і релігією нема супереч­ностей. Подруги, що знали мій критичний і незалежний хара­ктер, були майже всі вражені, але цілком мене зрозуміли. Ні в якому разі вступ до монастиря не був зв'язаний з при­меншенням власної особи, з вибором життя, позбавленого Любові.

Не може бути Любові прекраснішої, ніж обрання собі Бога, або, краще сказати, ніж вираз згоди бути обраною Ним, щоб навічно стати Його возлюбленою, жити в єднанні з Ним, жити Любов'ю (Бог є Любов - говорить святий Іоан). То як же не віддати Йому всього, що є в нас найкращого, найблагороднішого і найчистішого? Як не віддатись йому душею і тілом?

Н.С. , Франція

Мрія

Сестра Марія Каріта народилась в Хобокені, штат Нью-Джерсі. Перед вступом до монастиря працювала особистою секретаркою. Після вступу до Товариства Сестер Ми­лосердя Святої Єлизавети за влас­ним бажанням поїхала з місією в Китай, де пропрацювала вісімнад­цять років. Товариство займається проповідництвом, опікою над ста­рими людьми й сиротами, а також хворими в лікарнях.

Був січень 1944 року. У мене страшенно боліли зуби. Че­каючи на транспорт, я спостерігала, як кілька китайських жінок, дружин військових, на розкислій від грязюки дорозі намагались втиснутись до обідраного автобуса, що їздив на вугіллі. Я вже намірялась до нього сісти, коли до мене піді­йшов маленького зросту худий водій, який, ніби перепро­шуючи, сказав:

- Для вас немає місця.

Це був перший транспорт за багато днів, наступний міг з'явитись через два або й три тижні. Ми знаходились на за­ході провінції Юнань. Всі дороги в північному і східному на­прямках були зруйновані, шоб стримати жахливий наступ японців. Старе село Куан-Чанг, де раніше була одна з бага­тьох автобусних зупинок, тепер було початком траси. Витягу­ючи шию над головами натовпу і перевищуючи зростом ін­ших, я бачила цілковито зруйновану дорогу. Це зробили самі жителі села неповний місяць тому, коли японці оволоділи віддаленим на 50 миль селищем Тао-Юань. Село знаходилось в руках неприятеля всього вісім днів. Натовп втікачів і пора­нених солдат, що мене оточував, був наочним доказом кри­вавої битви, в результаті якої китайці прогнали загарбників.

Дивлячись на це море людського горя, я вирішила 50 миль до Юань-Лінь пройти пішки. Там сестра Фінан вирве мені зуба (звичайно, без знеболення, але це буде біль корот­кочасна і незначна в порівнянні з тортурами останніх без­сонних ночей). Та все ж я сподівалась, що мені трапиться якийсь транспортний засіб. І дійсно, в цій сумній і знищеній війною долині, де годі було зустріти якийсь автомобіль чи повозку, небо вчинило чудо. Мою увагу привернули якісь раптові крики, а натовп пересунувся в інший бік. Я теж звернула туди свій погляд і побачила солдат і нав'ючених мулів, що звільна рухались.зруйнованим шляхом. Я, здається, помітила утворення «Вітального комітету», який швидко виступив вперед. Почались привітання. Тоді мою увагу при­вернув якийсь солдат, високий і огрядний. Коли він зняв берет, я помітила його дуже світле волосся. Інстинктивно я почала просуватись до нього, впевнена, що це американський солдат, який допоможе розв'язати мою проблему.

Зустріч із земляком в чужій країні, особливо серед людей іншої раси, є великою радістю. Усі родинні зв'язки і все, що зв'язане з вітчизною, з'єднуються в одне ціле, і протягом кількох хвилин вигнання виглядає зовсім інакше. Як тільки мені вдалось проштовхнутись крізь натовп, я наблизилась до солдата' і схвильовано привітала його. Обернувшись на моє вітання, він дуже здивувався:

-       Як?! Біла жінка в цих краях? Потім спитав:

-    Ви, напевно, сестра-католичка? А що у вас з обличчям? Я розповіла йому, що католицька місія знаходиться за кілька миль звідси, де є ще двоє американців - священик-пасіоніст і  сестра милосердя. Я намовляла його піти туди зі мною, на що він відповів:

-    Я тут не сам. Зі мною двоє китайських генералів і пере­кладач. Чекаємо на автомобіль, який от-от має над`їхати з Юань-Лінь. Якщо вас це влаштовує, можете їхати з нами. Я подякувала йому, сказавши, що для мене, напевно, не буде місця: адже є вже четверо осіб, крім водія, а, можливо, при­стане ще якийсь офіцер. Він обірвав мене:

-    Для сестри знайдеться місце, хоч би мені самому до­велось їхати на підніжці!

Та в цьому не було потреби. Ввічливі й худорляві ки­тайські солдати посадили мене поруч себе, і незабаром усе веселе товариство було в дорозі до Юань-Лінь.

Під час поїздки капітан звернувся до мене:

-       Мені ніколи не доводилось сидіти поруч з черницею. Як трапилось, що ви вибрали саме таке життя?

Питання вразило мене. Я не в змозі була дати капітану-протестанту швидкої відповіді. Під час розмови, коли одна частина мого мозку складала речення, друга робила швидкий перегляд минулих років. Я залишилась задоволена цією ско­роминущою картиною, але ледве спромоглася відповісти:

-           Я сама дивуюсь і не знаю, що вам відповісти. Прагнучи показати Богові, що справді люблю Його, я не знайшла кра­щого шляху, ніж цей...

Зачинившись у своїй кімнаті зі зболілим і опухлим облич­чям, я мала досить часу, аби порозмірковувати над цим пи­танням. Та чим більше я міркувала, тим більше перекону­валась, що не я зробила вибір, що хтось інший взяв мене за руку і з любов'ю вказав мені саме цей шлях.

Я народилась в Хобокені, штат Нью-Джерсі, і була пер­шою дитиною в дуже молодих батьків. Можливо, якби вони побрались пізніше, то могли б забезпечити сім'ї більший достаток. Та, незважаючи на бідність, в нашому домі пану­вали радість і надія. Нашим багатством були відвага й до­вір'я. Нам не відомі були обмеження, що їх зазнавали зі сторони старших батьків мої ровесники. Я, наприклад, при­гадую, як гордо я махала рукою з п'ятого поверху своїм приятелям на вулиці, коли сама чистила віконні парапети. Пригадується мені й оригінальний вчинок моєї матері, яка, щоб заспокоїти врешті дітей, зняла з ноги пантофель і ки­нула ним через кілька кімнат.

Не знаю, як це сталося, але я чула суперечку між моїм батьком і матір'ю, коли надійшла пора посилати мене до школи. Пам'ятаю, що йшлося про щось важливе і я мо­лилася, аби все вийшло добре. Моя мати вчилась, у кількох світських школах в Нью-Йорку, тоді як мій батько закінчив католицьку школу в Хобокені. Мама твердила, що в като­лицьких школах навчають тільки релігії, а батько говорив, що людині ніколи не буває забагато релігії.

-        Нехай Кітті походить до католицької школи, поки не прийме миропомазання. Потім же, коли вона вже буде добре обізнана з катехизмом, переведемо її до світської школи.

Звідки в дітей береться розум? Вже у віці шести років я усвідомлювала, що католицька школа принесе мені більше користі, і доклала багато зусиль, щоб туди потрапити. У школі Святої Матері Божої Ласкавої вчилось ще троє моїх братів і одна сестра. Вчились ми так добре, що розмова про переведення нас у світські школи більше не виникала.

Це завдяки католицькій школі в мені визріло бажання стати в майбутньому сестрою милосердя. А, може, я чула про сестер від дітей з нашої бідної дільниці? Напевно, останнє, бо інакше як пояснити, чому я так перейнялася суперечкою між батьками. Не пригадую, щоб мені доводилось бачити хоч одну черницю перед тим, як я пішла до школи. Наша вчителька одразу ж причарувала мене. В той же вечір я сказала матусі:

-    Коли виросту, хочу бути такою, як сестра Фердинанда.

Мати, яка знала мене дуже добре, відповіла:

-    З таким обличчям, як у неї?! Подумай!

її слова не змінили моїх намірів. В церкві було вікно з вітражем, і я завжди вдивлялася в нього, переконана, що бачу там постать сестри, аж поки якось не розрізнила напису: «Свята Бригітто, молись за нас!».

Свій намір я виношувала протягом усіх шкільних років. Сестри були з нами дуже милі, а ми гордились ними й дуже їх любили. Нас захоплювала палка самовідданість, з якою сестри наставляли нас, і ми намагались наслідувати їх. Коли мені було десять років, я часто молилась:

-       Мій Боже, дозволь мені стати такою славною, як сестра Фердинанда, такою дотепною, як сестра Гелена, такою кра­сивою, як сестра Ріта, і такою розкішною, як сестра Цирилія. Такою була моя щоденна літанія, до якої іноді долучались інші подібні молитви. Мені ніколи не прийшло до голови, що важко одночасно володіти принадами усіх моїх учительок.

Своїм батьком я теж гордилась. Коли ввечері він повер­тався трамваєм з роботи, його славний характер збирав до­купи усю сім'ю. Яка гордість світилась в його очах, коли він вітався з нами, вистрибнувши з трамваю! Ці хвилини й досі залишаються наймилішими спогадами мого життя. Однак він вмів і покарати, коли вважав це необхідним. Якось у неділю під час Великого посту я похвалилась, що вже три роки не була в кіно. Того ж дня після обіду батько звернувся до мене зі словами:

-        Кіт, я хочу, щоб ти позбулася своєї зарозумілості! І наказав мені піти в кіно. В кінозалі я з капризу спочатку сиділа з закритими очима. Та незабаром цікавість перемогла. Я спочатку відкрила одне око, потім друге. Це був фільм «Дружина губернатора». До сьогодні я пам'ятаю його зміст. І з того часу я полюбила кіно.

Після смерті батька ми дуже бідували, але мати відважно боролась з незгодами життя. Своїх дітей вона виховала дуже добре. Ще перед смертю батька мій брат Том, який був тоді 13-літнім хлопчаком, уставав о 6-ій ранку, розпалював вогонь в кухні і готував каву. Коли я сказала, що, власне кажучи, це мій обов'язок, бо я найстарша, він відповів:

-        Знаю, але я тепер - глава сім'ї.

Я влаштувалась на роботу. Матінка теж намагалась зна­йти якусь працю. Через переживання вона дуже рано по­сивіла.

Якось ввечері, повернувшись додому після цілоденних марних пошуків, матуся поскаржилась:

-        Не вірять, що мені лише 34 роки. Дивляться на моє
волосся і думають, що я кажу неправду.

Трохи поплакавши, вона пішла й купила собі плящину фарби для волосся. Потім пофарбувалася, повернувши волос­сю його натуральний колір. Завдяки цьому зникли труднощі з пошуками праці, і вона влаштувалась на фабрику сорочок.

Через три роки в нашій сім'ї вже троє заробляли на себе. Тоді матінка покинула роботу на фабриці, щоб вести дім та пильнувати двох наймолодших дітей, які ще не ходили до школи.

Тим часом моя мрія стати сестрою милосердя майже за­булась. Та я розуміла, що це лише тимчасова затримка і що я повинна буду довго вчитись, щоб стати членом товариства, головною ціллю якого є проповідництво. Шість років я хо­дила до вечірньої школи торгового профілю. Це допомагало мені в моїй конторській роботі. Потім я вивчала академічні дисципліни - з тих, що мене цікавили. Та не думайте, що весь мій час був присвячений роботі. Я любила танцювати і тан­цювала завжди, коли траплялась нагода, хоч би й на ковзанах чи роликах. Навіть за тиждень до вступу в монастир на вечорі танців я здобула за танець першу нагороду - золоту пудреницю, якою, зрештою, мені ніколи не довелось корис­туватись. Хоча в період моїх приготувань в мене ніколи не виникало серйозних сумнівів щодо вступу до монастиря, проте я мушу визнати, що за різних обставин я зустрічалась з молодими людьми, які, здавалось, були створені для мене. Однак я завжди робила все, щоб загасити перші прояви по­чуття, усвідомлюючи, що втрата пильності відкриє мені шлях до падіння. Якось мені навіть довелося бути зарученою аж ... 12 годин. Було це так. Одна дівчина кинула свою обручку в обличчя своєму приятелю, якого я знала з дитинства. Обруч­ка відскочила від нього і я підхопила її на льоту. Наступного дня була неділя. Перед полуднем я пішла до дому приятеля й подзвонила. Ми стояли, дивлячись один на одного з по­чуттям полегшення й цікавістю. Якось літній вже чоловік пропонував мені шлюб. Недавно померла його мати, і мені було не важко здогадатись про його справжні наміри: він хотів мене мати за служницю, яка б дбала про нього та його батька. Через півроку після мого вступу до монастиря я довідалась, що він знайшов потрібну йому жінку й оженився з нею.

Мені вже майже виповнилось 20 років. Багато написано про молодих американців, які покидали вітчизну й -виїж­джали з місіями в інші країни. В той час мені довелось прочитати в журналі «Зе Сайн» вірш, перша строфа якого запала мені в пам'ять:

Настала пора жнив на далеких полях:

Хапайте серпи і їдьте.

Той, хто вас любить, нехай не вкраде вам серця,

А недоброзичливий нехай не заважає вам в дорозі...

У мені знову відродилось прагнення цілковитої посвяти життя. Просила Бога дарувати мені силу і великодушність, щоб я могла присвятити себе місіонерській діяльності. Що ж стосується вибору товариства, то в мене не було жодних вагань - Товариство Сестер Милосердя Святої Єлизавети, головний дім якого знаходився в місті Конвент, штат Нью-Джерсі. Сестри ці навчали мого батька, моїх дядьків та двоюрідних братів і нас усіх. Я знала їх дуже добре і саме цих сестер вирішила наслідувати. Вся спільнота налічувала 1600 членів, які займались проповідництвом, працювали в лікарнях і сирітських притулках. Отже, я не знала, чи мої мрії можуть стати реальністю.

У вересні 1924 року з нашого дому виїхало до Китаю п'ять сестер. Вони повинні були допомагати в роботі отцям-пасіоністам, які були з місією в провінції Юнаць. Отже, все складалось дуже просто - так мені на той час здавалось. Я вважала, що мені досить вступити до Товариства, скласти обітниці і виїхати в Китай. У березні 1925 року я була при­йнята в монастир у Конвенті послушницею.

Із самого початку життя в монастирі було таким, якого я завжди прагнула. Роботи було багато, та я була задоволена. Я любила сестер, з якими жила, і учнів, котрих вчила. На­дійшла пора складання обітниць. Я склала подання на виїзд добровольцем у Китай. Але поки що не передбачалось ніякої заміни сестер. Влітку 1932 року одна з сестер, що працювали в китайській місії, померла від холери, а друга через поганий стан здоров'я змушена була повернутись додому. У жовтні головний дім розіслав циркуляр, в якому добровольцям про­понували записуватись на виїзд до китайської місії та до Пуерто-Ріко, де мала відкритись нова місія. Як же я була вражена, коли усвідомила, як глибоко я пустила коріння в середній школі в Нью-Бронсвік, і як же важко було його вирвати! Я не могла зрозуміти, що ж сталося з моєю жер­товністю. Однак я послала до головного дому коротеньку записку: «Прагну виїхати добровольцем у закордонну місію. Мені 28 років, фізично сильна, здорова і досить відважна».

Поставила підпис і заклеїла конверт. Потім уявила собі, що належатиму до вибраних! Ні, я не втратила бажання працювати в місії, незважаючи на свою прив'язаність до школи. Однак думка, що мені доведеться виїхати, трохи непокоїла мене. В товаристві п'яти сестер, набагато від­важніших від мене, я виїхала в Сан-Франциско в лютому 1933 року.

Перші роки місіонерської діяльності виявились зі всіх сторін важкими, але я усвідомлювала, що Бог винагороджує за великодушність і дає місіонерам той глибокий внутрішній спокій, в порівнянні з яким все інше відходить на другий план. Це відчуття спокою було зі мною завжди і всюди. Воно допомагало пристосовуватись до важких умов, долати при­родну відразу і брак найелементарніших засобів гігієни, пере­жити напади бандитів, і особливо допомагало протягом вось­ми років війни з Японією. Часто, будучи зайнятою звичайною роботою, я зупинялась і замислившись над долею, приходила з вдячністю до висновку, що я щаслива жінка! Під час ро­боти серед китайських дітей-сиріт я питала себе:

- Що в цьому випадку зробила б моя мама? І робила те, що робила б вона в подібній ситуації: була терпелива, на­магалась не відлякувати дітей й викликати у них довір'я. Все йшло своїм плином, аж доки у 1951 році я знову не повер­нулась в Америку.

Тепер я знову вчу англійську мову. Пускаю коріння третій раз, зв'язана душею з моїми посестрами й учнями. Можливо, я ще раз поїду куди-небудь з місією. Знову буду змушена вирвати коріння й пережити біль розлуки. Та це не має зна­чення.

Сестра Марія Каріта

Під опікою Непорочної

У перші післявоєнні роки мені довелось брати участь у двотижневій духовній місії в одному з великих міст на повер­нених територіях. Вже на третій день мою увагу привернула жінка, яка завжди стояла неподалік від амвону. Після закін­чення проповіді чи служби вона довго молилась і покидала церкву однією з останніх.

Минув тиждень читання проповідей для жінок, і ми роз­почали читання проповідей для чоловіків. На початку того ж тижня парафіяльний священик повідомив мене, що в канце­лярії на мене чекає особа, яка хоче зі мною порозмовляти. Це була та сама молода жінка.

-        Отче, я пройнялася до вас довір'ям і хочу звірити вам мою велику таємницю, - сказала вона після привітання. – Я вже не можу сама нести цей тягар.

Я попросив її сісти. Неспокійним поглядом вона окинула канцелярію. Я запевнив її, що нам тут ніхто не перешко­джатиме, але на всяк випадок можемо сісти далі від дверей.

І я почув розповідь з одного боку трагічну, з другого ж сповнену віри, довір'я і доказів надзвичайної опіки Непо­рочної Діви Марії.

-        Я єврейка, - тихим голосом почала молода особа. Придивившись до неї уважніше, я тільки тепер помітив в

її обличчі семітські риси.

-           Походжу з малого містечка Східної Малопольщі, - про­довжувала вона далі. В нашій сім'ї було одинадцятеро дітей. Батько був кравець. З раннього ранку до пізнього вечора я чула стукіт кравецької машинки. Матуся допомагала батько­ві, закінчуючи замовлену роботу. Я була сьомою дитиною. Хоча в нашому містечку переважну більшість складали євреї, з самого раннього дитинства я приятелювала тільки з дівчат­ками з християнських сімей. Вони часто брали мене з собою до церкви, де мені дуже подобалось. Звуки органу спочатку налякали мене, мені здавалось, що це Бог християн ударами грому виганяє мене з церкви. Часом я, злякавшись, втікала. Та іноді музика була така приємна, що здавалось, ніби ти стоїш перед ворітьми до неба. Тепер я знаю, що це була « Аве Марія» Шуберта або Гуно. Ми обходили усі вівтарі, біля кожного з них дівчатка щось шепотіли. На мої розпитування вони відповідали, що моляться. Я знала, що єврейка не може молитись в церкві - це був би гріх. Одна з моїх подруг від душевної доброти таємно навчила мене «Богородице Діво», і  я стала читати цю молитву перед прекрасною фігурою, як пояснили мені дівчатка, Непорочної.

- Це Непорочна Матір Божа, - говорили вони. З тих пір я любила приходити до Неї. Починаючи з першого класу школи моїми приятельками знову були дівчата-католички, до того ж дуже побожні. Я ходила з ними до церкви і навіть на Святу Літургію. Зда­ється, дівчатка питали свого священика, чи можна мені при­ходити разом з ними. Він погодився при умові, що я буду себе належно поводити. Я була дуже здібною і мала феноме­нальну пам'ять, тож я швидко вивчила «Отче наш», літанію до Лоретанської Матері Божої та багато інших молитов.

У третьому класі всі мої подруги готувались до першого Святого Причастя, вчили питання й відповіді з малого кате­хизму. Оскільки я виразно й красиво читала, то мене про­сили, щоб я вголос читала окремі розділи. Я навіть опи­тувала, перевіряючи їхні знання. Під кінець навчання вияви­лось, що я найкраще знаю катехизм. Дівчатка розповіли про це священикові, і він виявив бажання познайомитись зі мною ближче, але до цього не дійшло.

Один з моїх старших братів помітив, що я часто ходжу до церкви і розповів про це батькам. Батько і мати спочатку спокійно запитали мене, чи це правда, а коли я їм про все розповіла, батько почав рвати на собі бороду, стогнати й плакати а потім побіг до рабина. Тим часом мати намагалась вирвати від мене обіцянку, що я більше не буду цього робити. Та я знала, що знову піду до Непорочної, і єдиною відповіддю з моєї сторони був плач. Коли повернувся батько разом з рабином, я знову була змушена розповісти про свій страшний, як говорили, злочин, і від мене знову вимагали обіцянки, що я більше ніколи не піду до церкви й не відступлюсь від віри батьків. Та хоч рабин кричав на мене, а тато бив ременем, я вперто мовчала. Нарешті батько покликав матір та решту сім'ї і наказав пильнувати мене. Мені не дозволялось вихо­дити з дому без супроводу,

Протягом двох тижнів я почувала себе вдома, як у в'яз­ниці. Але літанію і «Богородице Діво» читала щодня. На­решті тюремний режим ослаб - братам і сестрам набридло пильнувати мене, а батьки, напевно, вважали, що церква вивітрилась з моєї голови. Скориставшись з цього, я побігла до Непорочної, та не могла промовити перед нею жодної молитви, бо весь час плакала, і тільки повторювала: - Я люблю Непорочну.

З церкви я виходила дуже обережно, щоб ніхто мене не помітив. Так мені вдалось втекти до церкви чотири рази, та на четвертий раз я при самому вході зіткнулась з матір'ю. І знову мене били, вимагаючи ту ж саму обіцянку, і замикали вдома. Та я була впертою і продовжувала любити Непорочну.   .

Побої і крики не змінили мого ставлення до батьків. Я й далі любила їх, але не могла зрозуміти, чому вони забо­роняють мені ходити до церкви? Я була доброю ученицею і старалась бути доброю донькою. Допомагала матусі в роботі, і вона часто називала мене найкращою донечкою.

Прийшов вересень тридцять дев'ятого року. Наше міс­течко вже зайняли німці. Батько втратив роботу і мене по­слали до багатих родичів з проханням про допомогу. Спо­чатку давали охоче, навіть пригощали. А далі, коли я дзво­нила, не відчиняли дверей, хоч я знала, що вони вдома.

1940 рік. Перший раз в нашому домі вимовлено слово «гетто». Я не розуміла його значення, але відчувала, що воно страшне. І сталося. Якось навесні частину нашого містечка почали оточувати колючим дротом, а через кілька днів туди зігнали всіх євреїв. У наш дім поселили ще дві сім'ї. За день до цього зникло троє моїх сестер і троє братів. Вони хотіли й мене забрати з собою, але матінка не погодилась. Мій молод­ший брат любив мене більше, ніж матір, бо я завжди дбала

про нього.

У жовтні до гетто ввійшло кілька сот озброєних гітле­рівців. Нам наказали залишити домівки і бігти на майдан. Розпочалася стрілянина. Довкола лежало багато трупів. На моїх очах було вбито моїх батьків і молодших членів сім'ї, наймолодшому братові розбили голову об бруківку. В мене поки що ніхто не стріляв. Та от з націленою у мій бік гвин­тівкою до мене став наближатися великого зросту німецький солдат. Я подумала, що настав і мій кінець. Коли він зупи­нився переді мною, я голосно сказала:

-         Я люблю Непорочну.

На його обличчі з'явився подив, і він запитав мене по-польськи:

-    Ти полька?

-    Я люблю Непорочну, - знову повторила я. Оглянувшись довкола, солдат швидко взяв мене на руки і сховав під брезентовим плащем. За ворітьми гетто він опустив мене на землю і сказав пошепки:

-         Втікай!

Ошелешена, я попрямувала вбік гетто, хотіла йти до своїх. Він підбіг до мене і пхнув у напрямі містечка.

Наближався вечір. В передмісті я постукала в кілька домівок, просилася на нічліг. Мені люб'язно відчиняли, але просили йти далі, бо за переховування євреїв загрожувала смерть. Ніякі пояснення, що мене випустив німець, не допо­магали.

-       Один звільнив, а другий вб'є тебе й нас, - говорили вони.

В останньому будиночку якась бідолашна жінка наго­дувала мене вечерею, а потім сказала:

-       Ось тобі буханець хліба і трохи сала, йди в гори, там в бункерах переховуються євреї. Напевно, знайдеш там своїх сестер і братів. Але йди вночі, не показуйся на очі німцям.

Я вирушила в напрямі гір. Вдень спала в чагарниках, а вночі йшла. Скільки ж страху я, натерпілася! То заєць виско­чить, то якийсь птах злетить, то кущі здалека здадуться колонами маршируючих німців. Втікаючи від них, я загубила черевички, пошматувала плащ і сукню та втратила останній шматок хліба.

На щастя, вдень світило сонце, коли б не воно, мені б не витримати дошкульного холоду.

Я була дуже голодна. За цілу добу я не мала в роті нічого крім води зі струмка. Нарешті я відважилась і підійшла до хат на краю якогось села. Добрі люди нагодували мене, дали теплий одяг і багато харчів на дорогу. Син господарів знав, де в горах ховаються євреї, і вночі відвів мене туди. Коли я підійшла до схованок, мене ледь не вбив мій власний брат, що стояв на варті.

Вся рідня була тут. Я розповіла їм про смерть батьків і молодших членів сім'ї. Усі гірко плакали. А я була щаслива, що могла притулитись до своїх сестер.

Та радість моя не була довгою. Вже через кілька днів я почала шкодувати, що прийшла сюди. Вражені розпачем та почуттям безнадійності молоді євреї впали у страшне п'ян­ство й розпусту, Вони всі жили між собою як звірі, і то прилюдно, ні перед ким не криючись. Брат не зважав на сестру, а сестра на брата. Я була вихована на староєврейських принципах, у великій пошані до Закону Божого. Те, на що я була змушена тепер дивитись, було таке жахливе, що я знала - на цих молодих євреїв обов'язково впаде кара Божа. Це були Содом і Гоморра...

Якось вночі мене розбудили вибухи гранат і автоматні черги. Я вибігла з бункера, де спала з сестрами і братами, і спробувала втекти до лісу. Та довкола лунали постріли, багато євреїв вже лежали вбитими. Потім нас освітили авто­мобільними фарами. Двох моїх братів розірвало вибухом гранати, третій, вже поранений, вистрілив собі в рот. В бун­кер, де залишились сестри, вкинули гранату. Більше я їх живими не бачила. Сама я присіла під великою сосною. Мене освітили фари, поруч пробігали здоровенні вівчарки. Інших вони роздирали, але мене не зачепили. Я молилась до Непо­рочної, благаючи порятунку і читала «Богородице»...

Стрілянина вщухла, гітлерівці відійшли назад. Почало світати. Я набралась відваги, трупи вже не лякали мене. Тіла братів я повтягувала до бункера, в якому загинули сестри. Потім знайшла лопату і засипала його землею. Працювала цілий день...

Вночі я пішла, куди несли мене ноги. Перед світанком, страшенно втомлена і голодна, я постукала до якогось дому. Мені порадили втікати, бо німці роблять тут облаву, шу­каючи кількох євреїв, котрим вдалося втекти. Я пішла до лісу. Падав дощ, я вся тряслася від холоду. Наступного ранку вийшла на край лісу. Я була згідна на все, навіть прагнула зустрітися з німцями. Мої уста несвідомо шепотіли «Бо­городице Діво». І Богродиця привела мене до розташованої поблизу убогої хатинки. Це була зовсім маленька хатка з похиленою до землі такою ж маленькою стодолою біля неї. Довкола панувала тиша, прив'язана до жалюгідної будки собачка лагідно помахала хвостом. На подвір'ї не було нікого, вікна хатинки заслонені. Я ввійшла до сіней і відчинила двері, розташовані по праву руку від мене. І ось що я побачила: біля вікна стояло ліжко, а на ньому лежала страшенно бліда дівчинка. Вдивляючись в дівчинку, на спинку ліжка опирався чоловік, поруч з ним з заламаними руками і виразом неви­мовного страждання на обличчі, хоча в очах її не було ані сльозинки, стояла на колінах жінка. Я беззвучно опустилась навколішки.

Минув якийсь час. Першим мене помітив чоловік.

-       Що ти тут робиш? - запитав він. - Я не знаю тебе. Жінка піднялась з колін і підійшла до мене. Ні про що не питаючи, вона почала жалітись переді мною, як перед старою знайомою, витираючи повні сліз очі брудною хустинкою.

-       Дивись, була у нас одна-єдина донечка, і цю єдину за­брав нам Бог. А більше я родити не зможу. У інших стільки дітей, вони б'ють їх, попихають ними, а ми нашу Ядвігу так любили...

Потім раптом подивилась на мене і заголосила:

-       Яка ж ти худенька, бліденька! Що з тобою? Здалека йдеш? Бідна моя дитинко!

І притулила мене до себе. Я розплакалась і розповіла все про себе.

-    Я не заподію собі смерть, бо люблю Найсвятішу Матір, але піду до німців, нехай вони вб'ють мене, - закінчила я.

-    Ти не зробиш цього! - скрикнула жінка. - Я сховаю тебе. Ти подібна до моєї донечки, я буду любити тебе так само, як Ясю. Буду називати тебе Ясею.

-    Її чоловік запротестував:

-     Ми не можемо цього зробити, - сказав він. - Німці увесь час шукають партизанів, дізнаються, що це єврейка - вб'ють нас разом з нею!

-    А я її сховаю! - вперто повторила жінка. - Я полюбила її, і ніхто від мене її не забере. Вона залишиться в нас.

І я залишилась. Вночі справжню Ясю батьки поховали в саду під кущем бузку, скропивши перед тим землю свяченою водою, а мене вмили, зачесали, нагодували і поклали в чисте ліжко. Ніхто не знав про смерть і похорон їх доньки. Для людей вона повинна була й надалі жити у моїй особі.

Десь три дні я боролась зі смертю. Лікували мене вони самі. Німців відлякували одним словом - тиф. А в мене, здається було запалення легенів, але я виздоровіла.

Вони розповідали мені, якою була їхня донечка, а я вчи­лась її наслідувати. Завдяки чудовій пам'яті я швидко вві­йшла у свою нову роль. Всі родичі, знайомі, вчителі і навіть священик говорили, що після хвороби я стала набагато здіб­нішою. Охрестили мене вони самі, на власну відповідальність, сказавши:

-       Цей гріх ми беремо на себе.

Я часто ходила до причастя, частіше, ніж інші дівчатка. Названі батьки дуже любили мене, хвалилися, що мають таку добру і здібну донечку. Я теж дуже любила їх за їх добре серце і велику самовідданість.

Закінчилась війна. Протягом одного року я простудіювала два курси ліцею і одержала диплом з відзнакою. Яка ж то була гордість для моїх стареньких! Та одного разу вночі я спакувала речі і втекла від моїх любих і добрих названих батьків. Не сказала їм ані одного слова, навіть «дякую»! Чому я так вчинила? Бо я не хочу бути єврейкою! Там, у названих батьків, я не раз чула такі слова:

-       У тебе рухи типово єврейські, говориш, як єврейка. Навіть батько, коли якось я йому надто надокучила, в гніві сказав:

-       Ах, ти вперта єврейко!

А я не хочу бути єврейкою, не хочу більше ніколи в житті пережити те, що я бачила. Це страшні спогади... Те, що я пережила, це навіть не трагедія, а справжній жах...

Молода жінка замовкла. Через деякий час, трохи заспо­коївшись, сказала з хвилюванням у голосі:

-        Отче, ви мусите мені допомогти! Адже я не хрещена, не маю хресної метрики. Маю лише фальшивий паспорт. Для Церкви і для держави я формально не існую. Допоможіть мені, отче, займіться моєю справою! Допоможіть мені стати черницею, я хочу бути служницею Марії, служницею Непо­рочної...

Сьогодні Ядвіга є сестрою одного з Товариств Служниць Непорочної у Польщі. Названі батьки відвідують її там. Працює, і здобула пошану, а ї доброта викликає у всіх взаємне почуття. Сестри навмисне спрямовують розмову так, щоб згадати Матір Божу й почути з уст їх посестри найпрекрасніші вимовлені слова:

-    Я люблю Непорочну!

Опрацював отець Тадеуш Андерсен.

Чи обітнуть тобі коси?

Звичайне для великих урочистостей пожвавлення панує сьогодні в августинському монастирі, котрий, ніби сторожова башта, стоїть на високому сонячному узгір'ї. Панує пожвав­лення, яке черниці поєднують з мовчанням, що його вимагає устав, порушуване шелестом ряс і звуком чоток при боці, чиї 169 намистин постукують об хрестик, черепок та медаль­йончики, нанизані на той самий металевий прутик.

Молоденькі послушниці ледве стримують у собі стихію, що у тисячу способів намагається вирватись назовні, незва­жаючи на погляд суворої, але доброї наставниці, комір якої накрохмалений сильніше, ніж завжди. Напередодні дівчат протягом двох годин знайомили з церемоніалом, і аж до пізнього вечора в різних кутках спальні серед сміху й дотепів, чути було тихі голоси:

- Так, Екселенціє... Ні, Екселенціє...

Адже прибув ксьондз-єпископ, щоб прийняти урочисті обітниці в однієї з черниць та сповнити таїнство миропо­мазання наймолодшої з вихованок, п'ятирічної дівчинки. Це вона, переодягнена ангелом з шовковими крилами, повинна обсипати квітами лежачу на землі черницю, яка привселюдно й назавжди прощається зі світом.

Вдень дівчинку покликали до приймальні самого ксьон­дза-єпископа. Майже сімдесятилітній достойник з фігурою аскета і пастиря, мав розмову з вихованкою, і при кінці цієї приватної розмови попросив покликати матір-ігуменю, щоб сказати їй:

- Приготуйте тепер цю дівчинку І як найшвидше до­пустіть її до першого Святого Причастя.

Восьмого грудня дівчинка прийняла перше Причастя. В той день все було в білих кольорах: свято білої Мадонни, дівчинка у білому платті, що йде до свого першого Святого Причастя, біла, вкрита снігом земля... Оскільки їй сказали, що під час першої зустрічі з Христом за посередництвом облатки вона може просити будь-що, і її просьба буде обо­в'язково виконана, дівчинка просить послати їй дар чернечого покликання. Тою дівчинкою була я!

В п'ятнадцять років намір стати черницею вималювався  вже чітко, хоч ще не з усіма подробицями. Потяг до вищих ідеалів був силою, яка оживляла все моє життя в молодості. Я не зазнала так званих сентиментальних розчарувань, але відчувала сильне прагнення чистого і щирого людського почуття, на котре я зуміла й змогла б відповісти. Я не була красивою, але була досить тямущою, симпатичною і мала добре здоров'я. І подобалась молодим людям.

Багато юнаків стукало у двері мого серця і не залишало його байдужим. Стукали теж у двері мого дому і не зали­шали байдужим мого батька - у нього для всіх була одна відповідь:

- Право вирішувати я надаю їй, бо хочу, щоб вона була щаслива. Я усвідомлювала, що мій шлях - це не простий шлях. Але були дві речі, яких найважче зректись: власні діти й особиста свобода.

Я розуміла, що буду змушена, і то назавжди, забути про таку природну річ, як материнство, розуміла, що повинна буду підкорятись іншим. На одне й друге я зважилась з надією досягти вищої мети, до якої веде світло добровільної жертви. Цілі дні я проводила на складі. Я була дочкою влас­ника магазину, який, хоч і розташований у провінційному містечку, однак був торговим центром, до якого приїжджали з усієї околиці. Тому роботи вистачало.

Під час постійних зустрічей з найрізноманітнішими клієн­тами, між підрахунком грошей та коливанням ваги я від­чувала потребу в молитві. Щоб вдовольнити це прагнення, я повинна була вставати дуже рано - о четвертій вдосвіта влітку, і о п'ятій — взимку. Незважаючи на щоденне повто­рення цієї акції, я не змогла до неї звикнути, і раннє вста­вання щоразу вимагало від мене неабияких зусиль. Остаточно пробуджувалась я вже в дорозі до церкви від ранішнього холоду. Але я повинна була зустрітись з Ним. Я усвідом­лювала, що кожен день був для мене не лише виконанням втомлюючого обов'язку, але й боротьбою, часами досить важкою, за моє покликання. Часом я приходила до церкви ще і вдень. Кілька хвилин я могла простояти перед святилищем, не думаючи про гирі, велосипед, про свою рідню... Це були короткі, але сповнені великих переживань хвилини... А потім бігом, дослівно бігом, бо я була, як ртуть і повинна була розрядити свою енергію рухом, стрибками й гімнастичними вправами.

Коли мені минуло ледве 15 років, я стала головою Това­риства молодих жінок членів Католицької Акції нашої пара­фії, і хоч була дуже молодою, мала вплив на подруг, які були старші від мене. Мені дуже подобалась ця робота, і я могла б працювати там усе життя. Але швидко зрозуміла, що вона може бути лише засобом, а не метою.

Стати черницею означало для мене чинити добро, цілко­вито присвятивши себе спасінню душ. Прагнення це набуло неймовірних форм, часто абсурдних у своєму намаганні охопити цілий світ. Я хотіла опікуватися дітьми, що залишились без матерів, і стариками, що залишилися без дітей. Хотіла вчити або стояти біля ліжка стражденних, щоб полегшувати їхні тілесні муки й втішати душу. Я рідко замислювалась над можливістю життя в монастирі... Найбільше я відчувала потребу смиренної й дійової співпраці з духовенством, а особ­ливо приваблювало мене слово «місія». Я вирішила подумати, чи не вибрати мені місіонерство. Розмірковувала, куди б могла виїхати з місією. Я дуже любила негритянських дітей в Африці, цікавили мене японці й китайці, тим більше, що в шкільні роки мої ровесниці найчастіше прозивали мене «кита­янкою» через мигдалевидний розріз очей. Тоді це мене дуже дратувало, тепер же я думала, що мої косо поставлені очі можливо стануть мені в пригоді серед блідих мешканців Сходу. А індіанці? Я відчувала в собі сили, щоб стати перед наймогутнішими вождями і дискутувати з найдикішими і найогиднішими чаклунами.

Одного разу після молитви я зрозуміла, що мій вибір повинен впасти на той напрям чернечої діяльності, де була б можлива співпраця з чоловічим інститутом чернецтва. Це задовільняло мою внутрішню потребу співпраці з свяще­никами.

У 1931 році я несподівано дізналась про Товариство Уче­ниць Небесного Вчителя (Pie Discepole del Divin Maestro), дуже молоду конгрегацію, утворену лише сім років тому. Особи, які вважали себе відповідальними за те, щоб я йшла прямим шляхом, з усіх сил рекомендували мені подумати, вказуючи на можливість небезпеки.

- Ти повинна вибрати вже випробуване, зріле товариство, - казали мені. Я ж прагнула святкувати десятиріччя, а не сторіччя конгрегації. Я ще сама добре не розібралась, але вже сама назва «Учениці Небесного Вчителя» хвилювала мене, я чула, що мною керує невідома мені дотепер сила. Мені було вісімнадцять років. У 1932 році я здобула перше місце в конкурсі на знання катехизму, організованому Католицькою Акцією. Я перемогла в парафіяльному, єпархіальному і регіо­нальному конкурсах. Нагородою була поїздка в Рим і ауді­єнція у Папи!

Велика зайнятість на складі і вдома дозволяли мені вчи­тись тільки під час меншого напливу клієнтів або під час необхідних поїздок. В останньому випадку я клала катехизм чи якусь іншу книжку на руль велосипеда і їхала, голосно читаючи урок. Часом велосипедне кермо заміняли віжки добродушного гнідка, а висловлювання на теологічну тему переплітались з підганянням коня до галопу, підкріплені, звичайно, ударом батога.

Щороку мене можна було бачити на сцені в якій-небудь головній ролі. В останній виставі я грала роль діви-мучениці і витискала з очей глядачів справжні сльози, коли вони бачили мою поранену й закривавлену шию і чули мій слаб­нучий і згасаючий в спазмах агонії голос. Кількома хвили­нами пізніше, переодягнена до невпізнання, я грала дуже смішну роль у фарсі, і зал вибухав сміхом.

Вісімнадцять років. Прекрасний вік, щоб свідомо при­святити себе Богові. Та вже через три роки, я була головною опорою нашої великої сім'ї. Через фінансовий крах ми опи­нилися в жалюгідному становищі, і перед тим, як скласти обітницю бідності, я познайомилась з бідністю на межі злид­нів і пізнала гіркоту приниження, що йде слідом за колишнім добробутом, який тепер викликає глумливі насмішки. Зі складу, який колись був нашою власністю, я перейшла пра­цювати продавцем в чужий магазин. Я не наважувалась зали­шити сім'ю без моєї допомоги, але одного дня, коли мій батько нарешті знайшов роботу, що давала можливість утри­мувати родину, він покликав мене і сказав:

-        Тепер можеш піти. Несправедливо було б затримувати тебе довше. Іди, куди кличе тебе Господь. Благословляю тебе!

На остаточні приготування мені вистачило тижня. Части­ну цього часу я провела серед зелених полів в околицях нашого містечка, роз'їжджаючи на велосипеді, щоб попро­щатись з родичами і поділитись з ними своєю радістю. У зв'язку з цим мені довелось почути багато найрізноманіт­ніших думок і прогнозів, не завжди втішних.

-        Шкода, що така дівчина йде в монастир! Довго там не витримає, вона занадто жвава! І тобі обітнуть твої прекрасні коси?..

Один з останніх візитів був до моєї тітки-черниці, тітка належала до Товариства Святої Клари. Ми розмовляли через монастирську огорожу, тітка була високого зросту, обличчя закривала чорна вуаль, так що видно було лише анемічний рот. Спокійним і дуже солодким голосом вона сказала мені:

-        Пам'ятай, що з перших же хвилин чернечого життя ти зустрінешся з необхідністю жертвувати. Будь великодушною!

До своєї нової домівки в містечку Альба я прибула пізно пополудні 27 червня. Мене ніхто не зустрічав. Я зайшла до великої церкви Святого Павла, щоб в серці Ісуса вмістити надмір почуттів, позбавлених у ці хвилини будь-якого енту­зіазму. Хотіла зблизька побачити черниць під час адорації. Вони були вдягнені в сині ряси. Не знаю чому, але в цю хвилину їх синій одяг здався мені сірим, таким сірим і непри­ємним, що нагадував мені похоронний саван.

 

Я розуміла, на які жертви мені доведеться піти. Перед очима постало обличчя тітки, тих, кого я любила. Поду­малось про втрачену свободу. Мені здалось, що я чую голос мого наймолодшого братика, який кличе мене... Я відчула сильну спокусу негайно повернутись додому, навіть не зустрі­чаючись з сестрами- які мали стати моєю новою родиною!

Це продовжувалось кілька хвилин. Я закрила руками обличчя і почула ехо голосу за монастирською огорожею: - Будь великодушна...

Підбадьорена, я глянула на картину Святого Причастя і встала з колін, рішення було прийнято. Дійшовши до монас­тиря, пройшла через величезне подвір'я, щоб представитись ігумені, канцелярія якої знаходилась в протилежному від входу кінці. Я мала змогу перевірити свої спринтерські здіб­ності.

Надійшла пора вечері. Я ж прагнула лише одного: поки­нути товариство, залишитись на самоті і дати волю  болісним почуттям, що шматували моє серце. І знову на допомогу прийшли слова моєї мудрої тітки-черниці:

— Пам'ятай... І я була великодушною. Великодушною навіть тоді, коли в алюмінієвій мисочці мені подали суп, від якого несло чимось кислим і який, напевно погано спри­ймався більш звичними до такої їжі, ніж мій шлунками. Я взялась до їжі, насилу ковтаючи її впереміш зі сльозами, що текли з очей. Хтось милосердний, помітивши мої зусилля, хотів звільнити мене від цієї покути, та я не погодилась — мусила бути великодушною!

В обителі Гспода, яку собі вибрала, в товаристві, до якого вступила з власних переконань, я знайшла все, до чого прагнула, навіть набагато більше, ніж могла «хотіти і зро­зуміти». Моє прагнення молитви задовольнялось виконанням основного обо"язку Учениць Небесного Вчителя - невтом­ного возвеличення в особистих молитвах та шляхом особ­ливих проповідувань. Воно задовольнялось молитвою, котра, єднаючи нас з Небесним Вчителем, надавала нам особливу можливість дійти до всіх, всім допомогти: священикам, ієрар­хам, дітям, старцям, віруючим і невіруючим, тим, хто страж­дає,' тим, хто навчає і тим, хто править світом.

Наше товариство зародилось у Церкві. Його завданням є невтомна підтримка апостолів нашого часу. Все, а особливо сучасні засоби, створені людським розумом і використовувані завдяки людським здібностям, повинно служити добру і мусить бути підтримане невидимою, але життєдайною силою, яка є його душею-молитвою.

Сестра Марія, Італія

У моєму житті існувала тільки музика

Моє ім'я Бернадетга. Я послушниця Місіонерського Това­риства Сестер Францисканок Святої Марії. Перед тим, як я ввійшла в цей новий світ, моєю стихією була музика. Я грала на гітарі цілими днями. Заняття музикою заповнювали увесь мій час, душу, почуття, звільняли енергію. Моя голова була забита уроками в консерваторії, концертами, конкурсами, а все решта - сім'я, приятелі, школа - було підпорядковане цій пристрасті. Я скидалась на божевільну і доводила до боже­вілля інших.

Та чим кращими були результати, тим менше я була задо­волена. Чогось мені бракувало. Усі мої зусилля, загадкова метушня, пов'язана з прокладанням собі шляху, обертались проти мене. Це було замкнене коло - із замкненого кола звуки не можуть злітати вгору!

Тоді-то музика, яка була для мене абсолютом, стала наби­рати відносного характеру. Я прагнула досягти досконалості в тому, що любила, та повинно було минути десять років «виключно музики», аби я зрозуміла, що досконалою є тільки Любов. Музику треба дарувати людям, я ж надто часто грала для власного задоволення, щоб заслужити похвалу або ви­кликати подив. Так я крутилась у колі мого неспокійного й обмеженого існування без Бога, аж доки Господь не прояснив мою душу. Сталося це завдяки одній дівчин. У неї було ясне обличчя, вона жила в мирі з собою і всіма, хто її оточував, віднайшовши Любов, що була вищою від любові звичайної, і, пізнавши Бога, жила тепер в монастирі. А також завдяки фільмові «Ганді», який проповідував мир і любов. Сталося це і завдяки фільмові «Брат Сонце і сестра Місяць», котрий не задовольнив мене по-справжньому, але збудив цікавість до історії життя святого Франциска. Був ще вплив сім'ї: до цього часу я тільки все брала від неї, а дарувала їй лише свої клопоти, проблеми й побоювання. Нарешті я... відкрила її. Яким мовчазним, але невтомним прикладом віри були мої батьки! Так я «зупинилась» і почала «скидати з себе» все, що було зайве і чого легше було позбутися. Я почала дихати! Почала давати ледь помітні докази любові: якась посмішка, якесь добре слово, поздоровлення, душевний жест... Світло, яке освітлювало тоді мою душу, було світлом подарованої мені Любові. Про те, що творилось в моїй душі, я розповіла одному священикові - приятелеві нашої сім'ї, який охоче допомагав нам. Хоч і не особисто, але він знав мене добре. Я йому цілком довіряла. В цей період я багато думала, як навести порядок в моїй душі. Хотіла пізнати світло, що було в мені, і довірити йому все своє життя. Священик Карло завжди уважно ставився до моїх питань, пояснював навіть найбільш прості й очевидні речі, які стосувалися Церкви, таїнств, чернечого життя, і робив це просто і щиро. На сум­ніви, що виникли у мене в зв'язку з фільмом про святого Франциска він відповів, давши мені листи Святого, які я прочитала з великою цікавістю, більше того, вони так мені сподобались, що я вже бачила себе... сестрою Святої Клари.

Попереду було ціле літо. Священик Карло дав мені кілька адрес, де я повинна була набути деякого досвіду в еле­ментарному пізнанні Бога. Першим я вибрала те, куди могла вдатись негайно, хоча з адреси подобався мені лише початок і кінець: францисканки... Асиж!

Я опинилась у невеличкому товаристві. І була здивована, відчувши себе тут спокійно и вільно. Серед черниць... Хто б по­думав? А про те це звичайні люди, які намагаються робити все якнайкраще, черпаючи силу й відвагу з Божого світла й жи­вучи виключно тим світлом. ці люди дуже різні, але вони об-

єднані і здатні безкорисливо любити одне одного, не вдаючись до штучних розумувань. Це істоти глибоко людяні, які вміють співчувати, розуміти й перейматися проблемами інших. Істоти, для яких повсякденність є джерелом невтомного ентузіазму.

Мене оточував спокій, який походив не з зовні, а з душі кожної з них. Я не відкрила нічого нового: тепло й життя, які, власне кажучи, можуть бути в кожній людині, скрізь. Я поділяла з сестрами їх життя: молитви, працю, радість від спілкування і взаємного пізнання, я грала і співала з енту­зіазмом та спокоєм в душі, яких не відчувала з часів, коли ще дівчинкою почала бринькати на гітарі. Сестра Ельвіра піклу­валась про мене, я ж наслідувала її - і так ми йшли спільним шляхом.

Додому я повернулась задоволена, в мені вже укріпилось рішення стати черницею, але воно було ще в зародковому стані. Набралась я й іншого досвіду: два тижні я провела в молодіжному товаристві, теж в Асижі. Тут хлопці і дівчата, у тому числі й з інших країн і різних віросповідань, якийсь час жили разом життям францисканців - простим, засно­ваним на молитвах і праці (з днями на самоті, з постами - але і з хвилинами радості, обміну досвідом єднання з природою). В той час мені теж довелося взяти участь у «францискансь­кому марші». Його гаслом було єднання. Це був інший спосіб спільного життя, спільних щоденних переживань, мандрівки до спільної мети. В кінці ми прийшли до теми покликання.

Все це збагатило мене, доповнило мої перші враження, допомогло впевнитись у правильності вибору. Минуло всього шість місяців з тих пір, як Бог перевернув моє життя, мою логіку, розбив мою гітару. Коли я десь затримувалась, Бог негайно спішив мені на допомогу, і ми разом надолужували час. Настав час прийняти Його як лік. Покинути сім'ю, щоб знову полюбити її в Богові, котрий зменшує відстані і вти­хомирює докори; покінчити з егоїстичною і пустою дружбою, аби навчитись любити насправді.

Я почала готуватись до послушництва. Тепер я особливо прагнула, аби всі зрозуміли, що значить бути возлюбленою Бога. І я, котра сама ледве почала це розуміти, дякувала Богу і всім посередникам, які допомогли мені Його знайти.

Сестра Бернадетта, Італія

Сестра-парох

Сестра Ліліана Тозеллі, приїхавши на відпочинок на свою Батьківщину, в Італію, дала інтерв'ю групі скау­тів на тему своєї душпастирської діяльності в Бразилії. Подаємо її відповіді, як вони були надруковані в газеті італійських скаутів «Спіль­ний шлях».

-       Сестро Ліліано, розкажіть, будь ласка, про початок своєї праці.

Я працюю в Лусіанополісі, в глибині Бразилії, парафія налічує 10 тисяч вірних і займає приблизно таку територію, як великий Рим. Коли нас четверо приїхало туди у 1967 році, то вперше за 27 років, з часу побудови Церкви, Господь Ісус Христос ввійшов у святилище. Іноді тут проїжджали свя­щеники, відправляли Святу Літургію, сповняли обряд при­частя і від'їжджали. Бачачи таку ситуацію, місцевий єпископ, за згодою Апостольської столиці, віддав цю парафію нам, сестрам. Ми одержали дозвіл на виконання обряду хрещення, якщо дітям загрожувала смерть, а це трапляється дуже час­то; в цій частині країни близько 30 відсотків дітей вмирає, не доживши до п'яти років внаслідок недостатнього харчування і недостатньої медичної допомоги.

Крім того, ми одержали дозвіл на виконання обряду при­частя та інших справ, для яких не є обов'язковим духовний сан: навчання катехизму, викладання релігії в школах, опіка над бідними й хворими, похорони, паралітургійна служба...

Людей, що живуть у цій частині країни, європейці вва­жають малорозвиненими й відсталими. Але що таке недо­розвиненість насправді? Для мене недорозвиненими є ті, що стають невільниками хутер, прикрас, моди, людського ока. Тут немає такого роду відсталості й недорозвиненості, незва­жаючи на те, що людям бракує майже всього, що живуть вони в убогих хатинах, сплять на соломі, часто в тому ж одязі, в якому працюють.

-       Якою була перша зустріч сестер з парафією?

Я часто згадую свій перший день в ролі пароха. Нас було четверо сестер. Автомобіль, в якому ми їхали, загруз у баг­нюці. Вибратись нам допомагав єпископ, який повинен був познайомити нас з парафією. Нарешті, після багатьох пригод, ми прибули у Лусіанополіс. Єпископ відправив Святу Літур­гію, виступив перед віруючими зі вступною проповіддю та вчинив їм обряд причастя; потім вперше за 27 років поклав святі таїнства в дарохранительницю, замкнув її і, віддавши мені ключ, від'їхав.

Прийшов вечір, почало темніти. Парафіяни провели мене з приятельками до нашого дому, але не йшли, а чекали, що новий парох, тобто я, щось їм скаже. Були тут присутні і представники чотирьох релігій, поширених в цій місцевості. Очі всіх дивились на мене. Я ж знала по-португальськи лише одне слово: «обрігадо» - дякую. Разом з моїми товаришками ми почали молитись, шукаючи достойного виходу з ситуації. Дякуючи Богу, знайшовся парафіянин, який знав італійську мову і міг перекласти мої слова. Я сказала їм:

-   У мене є тільки Бог, але Він є Любов'ю. Якщо і ви вірите в Нього і любите Його, то ми будемо один для одного братами і сестрами.

-   Часто місіонери намагаються привернути бідну паст­ву шляхом матеріальної допомоги. Як це було у вашому випадку?

Спочатку наші парафіяни думали, що ми будемо роз­давати одяг і їжу. Та, крім ліків, ми мало що могли дати. Я говорила людям:

-       Ми маємо наші серця, які віддамо вам. Ми бідні. Але коли що-небудь одержимо, то охоче поділимось з вами.

Невдовзі після приїзду до нас звернувся бідний старий чоловік, просячи хліба. У цій місцевості люди, в основному, їдять рис і квасолю. Хліб вважається ласощами. Найчастіше люди їдять його в неділю і свята. Того дня у нас було неба­гато хліба, та я сказала сестрі, що завідувала продуктами:

-   Віддайте хліб цьому старому.

-   А що ми будемо їсти на вечерю? - запитала вона.

-   Не турбуйся, - відповіла я.

Хвилин через п'ятнадцять до нас прийшла донька ферме­ра, що мав сотні гектарів землі і шістсот голів худоби.

-       Знаєте, сестро, - звернулась вона до мене, - моя бабця спекла хліб і сказала: «Найкращу хлібину віднеси сестрам».

Це був добрий урок, піднесений нам Великодушністю.

-       Початки завжди важкі... А як потім розгорнулась ваша  душпастирська діяльність?

Ми старались зблизитись з нашими парафіянами, допома­гати їм, ближче познайомитись з ними. День починався моли­твою в церкві. Ми відчували велику потребу в молитві. Потім йшли до хворих, крім усього, даруючи їм Святе Причастя.

З початкового періоду запам'яталась мені одна паралі­зована жінка, яку називали «португалкою». Багато років вона страждала в ім'я Бога для того, щоб у їхній церкві оселився Христос, і щоб вона могла приймати Його своїм серцем. Я звернулась до єпископа.

-         Напевно, ця хвора повинна висповідатисьсь. Бо як мож­на прийняти Святе Причастя, так довго не сповідавшись?

Єпископ порадив мені спочатку вияснити, чи вона знайома з основними законами віри і чи вона готова до сповіді. В розмові з цією жінкою на тему заповідей Божих і їх до­тримання виявилось, що для неї це взагалі «terra incognita». Це була відкрита сповідь. У її житті виявились лише пооди­нокі дрібні провини. Заповідь Любові до Бога й до ближнього вона виконувала добре. Я багато чому завдячую цій хворій жінці. Вона вже померла. Вірю, що в небесах вона молиться за нас, сестер, і за всіх парафіян.

-       Якими засобами ви користувались у своїй роботі? Перед усім хочу сказати вам, що, коли єпископ довірив цю парафію сестрам, я відразу ж пішла до церкви і просила Ісуса, щоб Він був тут парохом. Я часто з Ним розмовляла, Він давав мені поради і допомагав.

Якось я проходила мимо дому, в якому жили протестанти. Це була єдина сім'я, яка ставилась до нас вороже. Я ходила по домівках, причащаючи хворих. Раптом з вікна цього дому на мою голову вилився потік не дуже чистої води, мій одяг був у брудних плямах. Це зробила дружина власника дому. Я пройшла мимо, не глянувши на неї, і лише молилась: «Госпо­ди Ісусе, Ти повинен зайнятись цією справою, бо якщо почну говорити я, ситуація тільки погіршиться».

Через три місяці до мене прийшов посланець з питанням, коли я приїду правити Святу Літургію, щоб при цій нагоді охрестити дітей.

-       Чиї це діти? - спитала я.

Виявилось, що це було трійко дітей тієї протестантки, яка вилила на мене відро води. Отже, ви бачите, що метою, а водночас і знаряддям нашої праці є Господь Ісус Христос.

-        Чи не могли б ви розказати про громадську діяль­ність сестер?

Ми швидко зрозуміли, що багатих фермерів, які воло­діють великими земельними ділянками, мало цікавлять по­треби бідняків. Коли я звертала на це їхню увагу, то вони мало цим переймались. Тоді я брала яку-небудь річ (одного разу це була ковдра) з нашого чернечого дому й несла її біднякам на видноті у фермерів та їхніх жінок. Це дещо допомагало їм зрозуміти, що ми всі маємо обов'язки перед нашими ближніми, які терплять нужду.

Наші парафіяни були в більшості неписьменними й не знали жодного речення з Євангелія. У їхній вірі було повно забобонів. Про це свідчила, велика кількість святих в домів­ках і довкола церкви. Щоб якось цьому зарадити, ми орга­нізували курси для неписьменних, початкову школу для дітей, а пізніше й гімназію. Це об'єднало людей, зв'язало їх з церквою. Вечорами багато людей збиралось на майдані перед церквою. Тут ми обговорювали різні проблеми. Під час розмов я обережно порушувала питання релігії, відповідала на най­простіші, окреслені катехизмом питання віри.

-       А як же з Святою Літургією, якщо у вас досі немає священика?

Кожної неділі і в свята до церкви приходить щораз біль­ше людей. У нас досі немає священика, тож немає і Святої Літургії в точному значенні цього слова, але є щось дуже до неї близьке. Спочатку ми разом прочитуємо акт скорботи, а потім «Слава во вишніх Богу». Читання Біблії і Євангелія, «Вірую» і молитва вірних такі ж, як при читанні Літургії із священиком. При жертвоприношенні жертвуємо Богові самих себе. Потім прочитуємо підготовчу молитву до Святого При­частя, яке уділяє котра-небудь із сестер. Як і перед цим, котрась з нас пояснює читання і Євангеліє. Не бракує співів, які дуже люблять віруючі. Через брак священиків такого роду Літургії з такими ж сестрами-парохами є поширеним явищем у Південній Америці.

Перед наближенням Різдва я пообіцяла своїм парафіянам:

-       Цього разу у вас буде справжня Свята Літургія зі свя­щеником.

Всі дуже зраділи, бо багато хто хотів висповідатися при нагоді. Я пішла до єпископа і кажу:

-    Ваше Преосвященство, на Різдво у нас повинен бути священик.

-    Сестро, це неможливо, - відповів він.

-    Але я вже пообіцяла парафіянам, і якщо не дотримаю слова, то втрачу їхнє довір'я.

-    Це неможливо, - ще раз повторив єпископ.

-    Давайте більше вірити в Провидіння, Ваше Преосвя­щенство, - закінчила я.

Напередодні Різдва я знову була у єпископа. Виявилося, що цього ж дня прибув до єпархії чернець-єзуїт і має на свята два вільних дні. Я поверталась до Лусіанополісу з радістю в серці. Величезна кількість віруючих вперше слухала Різдвяну Літургію зі священиком. Подібних доказів Божої опіки було дуже багато протягом нашої вже більш ніж десятилітньої душпастирської діяльності.

Сестра Ліліана Тозеллі

Споконвічна любов

Сестра Марія Христина з Лос-Ан­джелеса, новонавернена з юдаїзму, належить до Каліфорнійського То­вариства сестер Непорочного Серця Марії. Головною діяльністю Това­риства є проповідництво й опіка над хворими.

Немає сенсу з'ясовувати коли і як народилось моє по­кликання. Можливо, тоді, коли я восьмирічною дівчинкою почула по радіо історію жінки, яка так сильно любила Бога, що стала черницею. Тоді я спитала себе, чи у нас, євреїв, у нашій релігії є місце для такого благородного життя. А, може, сталося це в той день, коли я одержала найбільшу з усіх ласк - дар віри? А, може, було це в день мого першого причастя, або після першого року в університеті, коли я точно дізналась про місце, яке визначив Бог для мого по­дальшого життя? Майже ніколи невідомо де, коли і як. Нарешті ми говоримо, що прийняли рішення, та під цим, власне кажучи, розуміємо, що ми прийняли до відома те, що вирішив Бог і готові йти за Ним. В одному лише я впевнена, що слова, вкладені Богом в уста пророка Єремії: «Я полюбив Тебе споконвічною любов'ю» (Єр. 31, 3), — дістають особливе підтвердження в різних епізодах мого життя. Передусім, саме завдяки цій любові я навернулась у католицьку віру. Цю подію можна вважати початком процесу, що кінець кінцем привів мене в монастир. Мої батьки не належали ані до так званих євреїв ортодоксальних, ані до нової реформістської групи, а були членами секти консерваторів. Вони святкують певні традиційні святкові дні і зберігають деякі старі тра­диції, відкидаючи інші. В п'ятницю ввечері ми, як звичайно, ходили в синагогу на богослужіння. Воно полягало в читанні кількох молитв - антифону і псалмів - англійською мовою та співанні різних гімнів. Крім того, читалася проповідь і бла­гословлявся келишок вина.

Вдома напередодні шабашу я з гордістю покривала голову при заході сонця, запалювала дві свічки і водночас тихо читала таку молитву:

- Хвала Тобі, Боже наш і Властителю, Владико Всесвіту, який дарує нам свої заповіді і благословляє світло цих свят­кових свічок.

Я і моя сестра завжди приїжджали зі школи додому на два великі свята: Новий рік (Рош Хашонах) і День покути (Йом Кіппур). Це були для нас дні радості і водночас смутку, бо не дозволялося нам ані грати на фортепіано, ані читати й писати. Крім того, я ходила до недільної школи, де вивчала історію Ізраїлю і традиції нашої віри.

В перший рік у школі в мене було три подруги: одна католичка, друга належала до англіканської церкви, а третя до секти фундаменталістів. Проте релігія не була предметом наших дискусій. Перший раз з католицькою вірою я зітк­нулась, коли мені було п'ятнадцять років, і я покинула ро­динну місцевість, перебравшись до великого міста. Вже під час цього першого контакту в мені почали проявлятись озна­ки споконвічної любові до Бога, вершиною якої став дар віри.

Одного разу, коли я кілька днів жила у домі своєї по­дружки, мене попросили піти разом з їхньою сім'єю на святу недільну Літургію. Не було у цьому з їхньої сторони жодного бажання навернути мене у свою віру, чи, як пізніше твердила моя сім'я, жодної співпровини. Ці добрі люди були для мене однак знаряддям Божою ласки, і я відчуваю обов'язок зав­жди молитись за них. У хвилину, коли я увійшла в церковну браму, мною оволоділо якесь сильне почуття, проникаючи в найглибші куточки моєї душі. Я виразно відчула присутність Бога, присутність, якої не відчувала ніколи в жодному єв­рейському або протестантському храмі, до яких я раніше заходила. Тоді я не могла відповісти навіть на найпростіші питання з катехизму, тим більше я не знала нічого про дійсну присутність Ісуса у Святих Тайнах. Під час Святої Літургії я не мала найменшого поняття про те, що відбувається на вівтарі. Люди сідали, вставали, клякали, а я лише намагалась їх якнайкраще наслідувати. Коли я вийшла з церкви і мої знайомі запитували про набуті враження, я була настільки зворушена, що не могла вимовити й слова. Моє мовчання було якось жартома прокоментоване, і ми повернулись до­дому.

Для них це все вже було в минулому. І зовсім інше це було для мене. Я чула в собі голос, який повторював:

- Саме тут розв'язання всіх проблем, саме тут життя має справжнє значення і дається відповідь на питання, для чого ти прийшла у світ і для чого тепер живеш і знаходишся тут. Тільки це має значення. Це правда, за котрою ти повинна пі­ти. Мій розум був схвильований. В один момент моє життя цілком перемінилося. Здається, католицька релігія давала відповіді на запитання щодо життя в єднанні з Богом, та як­що я повинна була стати католичкою (лиш від думки про те, що це означатиме для моєї сім'ї, моїх дотеперішніх переконань і для мого майбутнього, в мене голосно починало калатати серце), то чому на самому початку мого існування мене не охрестили згідно католицького обряду? Чи можливо народитись в одній релігії, хоч і не істинній, і не залишитись в ній до смерті? Ні про що подібне я раніше не чула, зро­бивши звідси висновок про свою винятковість. Я намагалась жити, дотримуючись старих звичаїв, але це було неможливе. Мене непереборно притягувало те святе місце, де я знайшла свого Бога.

Одного разу, кількома тижнями пізніше, я вийшла з авто­буса напроти католицького храму і стала перед ним, див­лячись на вхідну браму. Повз мене проходив священик, жваво розмовляючи про щось з групою дітей.

-    Чи церква відчинена? - запитала я тремтячим голосом.

-    Звичайно!

Він подивився на мене, і мені здалось, що на моєму лиці прочитав усю мою історію. Було б краще сказати всю правду, але я не наважилась.

-       Я не католичка. Чи можна мені зайти на кілька хвилин? Католицькі священики зовсім не є ясновидцями, як мені тоді здавалось. Трохи здивований, він запевнив мене, що абсолютно не проти, щоб я зайшла досередини. Ввійшовши, я знову відчула всемогутню присутність Бога, але ще не вміла пояснити собі чому. Хоча мені були відомі пророцтва зі Ста­рого Завіту, і я знала, як вони сповнились через Ісуса Христа, я хотіла знати більше про католицьку релігію. Дістала кілька книжок, які повинні були допомогти мені в цьому. А ще до моїх рук потрапила «Віра наших батьків» кардинала Гіббона. Прочитавши її, я стала краще уявляти собі, що значить бути католичкою, але одночасно й ствердила, що вірила в усі ці істини ще до того, як докладно їх пізнала.

Що було потім? Не думайте, що я одразу побігла до свя­щеника, благаючи охрестити мене. Все було зовсім інакше. Минали тижні, місяці. Минув рік. Хоча я й вірила в усе, однак не змогла зробити потрібних кроків, щоб стати като­личкою. Кінець кінцем я вирішила порозмовляти з однією з моїх шкільних вчительок. Вона була атеїсткою, тому мені здавалось, що її думка буде найбільш нейтральною і об'єк­тивною. Я розповіла їй про все, що сталося зі мною, і в кінці спитала:

-    Чи ви вважаєте, що я повинна стати католичкою?

-    А що тобі сказав священик?

-    Який священик? - здивувалась я. Тепер вона подивилась на мене здивовано.

- Думаєш стати католичкою і ніколи не розмовляла про це зі священиком?

Вона навела мене на шлях, яким я повинна була йти. В ролі знаряддя ласки Божої вона є однією з осіб, перед кот­рою я маю борг вдячності.

Та тоді я ще не була достатньо відважною, щоб звер­нутись до якогось священика. Я зателефонувала додому найближчого пароха і мала розмову з господинею. Вона була страшенно здивована. Її вразив молодий голос, який настир­ливо допитувався:

- Чи це буде неправильно, якщо я стану католичкою?

Звичайно, вона запевнила мене, що немає в цьому абсо­лютно нічого неправильного, навпаки, це є виявом ласки. Цього слова я раніше ніколи не чула. Мені було терпляче роз'яснено його значення і порекомендовано щодня кілька разів прочитувати «Богородице Діво», щоб одержати світло й допомогу. Коли я призналась, що не знаю цієї молитви, вона послала мене за аркушем паперу й олівцем, щоб записати слова. Я зразу ж вивчила їх напам'ять і того вечора перед сном почала розмову з Тією, котра повинна була стати моєю Матір'ю, моєю Опікункою, моєю Провідницею через бурхливі дні, що чекали мене попереду.

Решта могло б уміститись в кількох рядках: довгі розмови з господинею, яка нарешті переконала мене порозмовляти зі священиком, його перші розчаровуючі слова (напевно, хотів вияснити мої наміри), перша зустріч зі священиком моєї пара­фії, який потім зобов'язався навчити мене і охрестив, пові­домлення моїй матері про моє навернення й хрещення - про це можна б написати окрему книгу. *

Не варто пояснювати, що моя сім'я не була в захваті від цих катастрофічних для неї подій. Почались довгі години докорів та випитувань, перемішаних зі сльозами й погрозами. Були місяці, коли у неділю вранці мати ставала біля дверей, аби я не могла піти на Святу Літургію. Настав день, коли вона запропонувала мені назавжди покинути домівку. Коли я поцілувала її на прощання, вона холодно зачинила за мною двері домівки, яка була не тільки моїм домом, але й рези­денцією сім'ї, місцем зустрічей моїх приятелів і моїм родин­ним гніздом впродовж дев'ятнадцяти років. Та тоді я вже цілком добре бачила напрямок мого шляху. Звідси почи­нається другий етап процесу мого вступу до монастиря.

Цей стан тривав рік після мого навернення. Це був третій рік мого навчання в університеті. Я почувала себе більш щасливою, ніж могла мріяти. Я намагалась часто ходити на Святу Літургію і до причастя, та щодо майбутнього у мене були такі ж плани, як і у моїх подружок: кілька років попра­цювати, а потім вийти заміж. Та власне в цей період мене почала переслідувати дивна думка: спочатку лише час від  часу, а далі все частіше. Думка ця не була чітко окреслена, але вона пов'язувала моє життя з чернецтвом. Та це мене зовсім не приваблювало. Я була абсолютно переконана, що у мене немає даних, щоб стати черницею. Я любила молитися, ходити на Літургію, відвідувати церкви, але не була схильною до мовчання й самотності, а саме така дівчина, в моєму розу­мінні, була відповідною особою для монастирського життя. Я ж любила товариство, танці, розваги. Особливо я любила дітей, і з нетерпінням чекала на час, коли буду мати своїх. А крім того, що було мені відомо про чернече життя? Я ніколи не розмовляла з сестрами, я тільки бачила їх здалека на подвір'ї школи, що прилягала до церкви, та на перших лав­ках на Святій Літургії о десятій ранку в неділю. В одному лише я, здавалось, була впевнена: сестри ніколи не сміються, їдять тільки раз на день і сплять хіба що кілька годин, і то на твердій підлозі.

Я старалась вибити з голови дивну думку, котра лякала мене, але не могла її ніяк позбутися. Я боялась довіритись священикові, який готував мене до хрещення, бо була впев­нена, що, дуже добре знаючи мої вади й недоліки, він був би вражений згадкою про таке високе покликання.

Бог однак знайшов спосіб, щоб звільнити мене від кло­поту. Одного разу, їдучи з подружкою в автобусі, я втратила дар мови, коли та звернулась до мене з запитанням:

-        Ти ніколи не думала, щоб стати черницею? Мені зда­ється, що ти вступиш до монастиря.

Не уявляєте, як вразили мене ці слова. Я повинна була зізнатись, що вже кілька місяців мене гнітила саме ця думка.

-        А що про це говорить священик? — розпитувала вона далі.

Я відповіла, що не розмовляла ще з ним про це. Тоді вона порадила, щоб ще того дня я пішла до нього й домовилась про зустріч на наступний день. Все ще побоюючись, що скаже священик, я дві години розмовляла з ним, не торкаючись теми, що мене цікавила. Вже в кінці, перед самими дверями, тоном, що здавався мені цілком нейтральним, спитала:

-        Отче, як люди довідуються, що мають покликання до чернечого життя?

Його відповідь так само була в цілком байдужому тоні. Згадав про певні фізичні, розумові та моральні якості, а в кінці сказав:

-        Прошу хвилинку зачекати. Зараз я принесу добру кни­жечку, яка вам допоможе.

Само собою, я прочитала цю «добру книжечку» (під наз­вою «Життя в монастирі», написану отцем Скоттом) в той же вечір перед сном. Але так як і у випадку мого навернення, звичайного читання було замало. Я звернулась до Тієї, котра була моєю Провідницею з того пам'ятного вечора, коли я вперше прочитала «Богородице Діво», і попросила її допо­могти мені зрозуміти, чого прагне від мене її Син. Священик дав мені кілька добрих порад, але водночас дав зрозуміти, що, коли йдеться про покликання, то останнє слово належить Богові.

Кількома днями пізніше я пробудилась вранці, охоплена глибоким спокоєм. Мій внутрішній неспокій геть зник. За­мість нього з'явилась тиха й стійка впевненість, що Бог прагне, щоб я стала черницею і що Він сам подбає про решту. З тих пір я відчувала, що потяг до світського життя, до кар'єри і бажання вийти заміж не мають для мене ніякого значення. Не відчувала я страху і перед особливостями життя сестер, перед труднощами, пов'язаними з послушництвом і суворістю майбутнього життя. Тепер я знала, чого прагне від мене Бог. Все інше не мало значення. Його воля була для мене найважливішою.

Коли я сказала священикові про свою впевненість, що Бог прагне, щоб я стала черницею, він посміхнувся лагідно й значуще.

-       Я знав про це з першого дня, коли ви прийшли до мене, щоб стати католичкою, - сказав він з радістю в голосі, - але не хотів про це згадувати, доки Бог сам не дасть вам цього знати.

Потім вже серйозно спитав:

-    А який чин ви б хотіли вибрати?

-    Який чин я б хотіла вибрати?

Я, котра ніколи не розмовляла з жодною сестрою, що я знала про чернечі згромадження? Я знову пішла в бібліотеку і натрапила на товстий том в голубій обкладинці під назвою «Жіночі чернечі згромадження у Сполучених Штатах». Пере­глянувши сотні сторінок, зацікавлено розглядаючи різні види чернечого одягу та звертаючи увагу на різні апостольства, я так і не знайшла відповідного для себе чину. Ще раз пере­глянувши весь том, я віднесла його назад в бібліотеку. Я все ще не могла прийняти рішення і повернулась до священика за порадою, починаючи усвідомлювати, що в цих справах священик був найбільш компетентною особою. Його голос був швидше голосом Христа, ніж просто друга. Священик спитав, до якого виду праці я відчуваю найбільшу схильність. Мене дуже приваблювало життя споглядальне. Він ствердив, що моє прагнення найбільше свідчить про великодушність і велику жертовність, однак вважає, що Бог не цього хоче від мене. Отець пояснив, що я можу віддаватись спогляданню, вступивши до активно діючого чину, найважливіше, це піти туди, де Бог хоче, щоб я воздавала Йому найбільшу хвалу. Можна стати місіонеркою або ідеальною споглядачкою, але якщо це не те місце, яке визначив для тебе Бог і ти лише вдовольняєш власні прагнення, то не зможеш воздати Йому хвалу, яку б могла воздати, виконуючи Його волю. Однак зрозуміння цієї істини потребувало багато часу, а точніше, багато років. Поки що я старалась, за порадою священика, відвідувати товариства сестер, котрі в нашій місцевості займа­лись проповідництвом.

Священик послав мене до однієї черниці, вчительки, яку він знав дуже добре. Через кілька хвилин я відчула, що здатна розмовляти з кимсь, кого до цього часу вважала осо­бою незвичайною. Сестра доповнила пояснення священика, підкреслюючи, що чернече життя називається досконалим не тому, що від особи, яка вступає до монастиря, вимагається досконалості, а швидше тому, що завдяки дотриманню трьох обітниць черниця в стані подолати навіть найбільші пере­шкоди, що заважають любові Бога - саме у цьому й полягає досконалість. Ідейні вагання й сумніви почали зникати. Це не означає, що більше не було жодних перешкод. Я знала, що мати ніколи не дозволить мені вступити до монастиря, а оскільки я ще не досягла повноліття, то буду змушена чека­ти. Як пережити цей час? Я вже й чути не хотіла про дер­жавний університет. Якщо брати до уваги рівень освіти, то у нього було високе реноме, але існували інші цінності, наба­гато для мене важливіші. Найкраще було взагалі покинути учбовий заклад, а не вертатись до нього на якийсь короткий час. Я відчувала необхідність бути пильною, охороняти й берегти дар - цю цінну перлину, якою нагородила мене спо­конвічна любов Божа.

Я знайшла роботу в якійсь конторі і пішла до вечірньої школи. Не досить було знати про своє покликання і мати ба­жання за будь-яку ціну зберегти його в середовищі, де дово­диться жити. Хоч раз на день я намагалась бувати в церкві і звикнути до частого повторення високих дійств. Під час канікул я навідувалась до сестер і постійно прислуховувалась до порад священика, котрий був моїм провідником. Я часто сповідалась і приступала до Святих Тайн, благаючи Бога й Святу Марію про опіку під час випробувань. Здавалося, що роки ледве повзуть, та коли нарешті я вперше вбрала на себе одяг постулянтки, то геть про все на світі забула.

Тепер, а минуло вже кілька років, оглядаючись назад, я бачу, що період чекання був передбачений Богом і мав най­важливіше значення. Бог дав мені можливість багато чому навчитись, як у сфері явищ природних, так і надприродних. Ці уроки виявились безцінними для формування такої черниці, якою Він хотів мене бачити. Це були уроки молитви, терпимості й терпіння, стійкості й віри. Цей перелік міг би бути ще довшим. Так буває з дівчатами, котрі змушені чека­ти, і вважають ці роки втраченими. Це не зовсім втрачений час. Він входить у наміри Його споконвічної Любові, яка керує кожною хвилиною нашого життя так, щоб вона при­несла користь в майбутньому. Наскільки легше й щасливіше минає час у цій перспективі.

Те, про що я розповіла, треба б вважати початком мого істинного життя, бо я описала лише події, що відбувались перед моїм вступом до монастиря. Але все, що сталося піз­ніше, бере початок в тому, що було раніше. Чи були труднощі в послушництві? Чи виникали проблеми? В цих питаннях немає нічого нового. Достатньою буде така^ відповідь: кожну прожиту хвилину я вважала вираженням Його волі, і свідо­мість цього давала мені задоволення. Це саме я можу сказати й про дні, сповнені радості, малих успіхів і малих неспо­діванок у співжитті з сестрами, з котрими мені легко було ділити життя, - все це видимо підтверджувало споконвічну Любов Бога до мене.

Сестра Марія Христина

Дякую, сестричко Альбо!

Мусульманинові важко прийняти християнство. Не можуть вважа­тися «вірними мусульманами» бать­ки, які дозволяють одному зі своїх дітей прийняти іншу релігію. Та Провидіння велике, і ніхто не може знати наперед Його вирок. Саме про це йде мова у відповідях чорної дівч­ини Рамату на запитання білої чер­ниці сестри Альби.

Сестра Альба: Розкажи мені трохи про себе і свою сім'ю.

Рамату: Я народилась у місцевості Дабу, на Березі Сло­нової Кості, у 1951 році. Мій батько був мусульманином, а мати - язичницею. Вони дбали про все, що стосувалось мого майбутнього життя, даючи мені повну свободу у виборі ре­лігії. Якщо хтось з батькових приятелів, прийшовши у гості, порушував релігійні проблеми, то батько завжди відповідав: «Аллах наставить мою доньку на вірний шлях».

Сестра Альба: У твоєму селі були школи?

Рамату: Тільки початкові. Я була однією з найбільш при­вілейованих з-поміж моїх подруг, бо мала також можливість ходити до школи в недалеко розташованому місті. Зважаючи на успіхи в школі, батько дозволив мені продовжувати на­вчання, і мені вдалось одержати державний диплом мед­сестри. Під час навчання в місті мене пильнував опікун-мусульманин. Все вказувало на те, що одного дня я стану ученицею Магомета. Та хоч я й змушувала себе до читання Корану, мене зовсім не цікавила релігія. В релігії мого батька найбільш ненависними були для мене полігамія та низький статус жінки, яку вважали лише робочою худобою і зму­шували залишатись вдома в товаристві інших жінок. В душі я мріяла про чоловіка, який би разом зі мною міг поділяти красу моногамного шлюбу. Однією з багатьох ласк, посланих мені Богом, була й та, що я не була призначена на роль майбутньої жінки жодному з молодих людей нашого племені. . Сестра Альба: Чи були у тебе друзі християни?

Рамату: Хоч я й не усвідомлювала цього, та добрий і великий Бог, якого я ще не знала, скеровував мої кроки і пильнував мене. Подруги, з якими я зустрічалась у школі, належали до найрізноманітніших віросповідань. Мене дуже цікавило все, пов'язане з Ісусом Христом і Його спасенною місією. На жаль, жоден вчитель не говорив про цю релігію. Вечорами я відчувала якесь невдоволення. Допомогла б мені зустріч з якимось священиком або вчителем катехизму, але такого щастя я не мала.

Сестра Альба: Отже, що спонукало тебе до прийняття рішення?

Рамату: В 1976 році я познайомилась з одним хлопцем-християнином і полюбила його. У глибині серця я молилась, щоб коли-небудь він став моїм чоловіком. Тут могло ви­никнути багато проблем: ми не були одного племені і спо­відували різні релігії. Та в квітні 1977 року перед нами яки­мось чудом відкрилась дорога до шлюбу. Ми стали подруж­жям згідно з африканськими звичаями. Але не почували себе щасливими. Нашому зв'язку бракувало Божого благосло­вення. На перешкоді стала я, бо була язичницею. Та Бог пильнував мене, я добре це відчувала. В жовтні того ж року мій чоловік, який є державним службовцем, дістав скеру­вання до Айаме, де я повинна була працювати медсестрою в сільському медпункті. У день, коли я з'явилась в амбулаторії, щоб приступити до роботи, на моє велике здивування я поба­чила там тебе, білу сестру-черницю. Моє серце переповнила радість, бо тепер я була певна, що зможу стати християнкою. Тут почалися мої кроки на дорозі до прийняття хрещення.

Сестра Альба: Ти нічого мені про це не сказала. Чому?

Рамату: Я нікому не хотіла говорити про своє рішення стати християнкою. Навіть тобі. Це не був брак довіри до тебе, але я хотіла побачити в тобі того Христа, якого шукала. Тому я вирішила спостерігати за тобою, за тим, як ти пра­цюєш. Я бачила, що ти з великою любов'ю піклуєшся про всіх. Та що мене найбільше вразило в тобі - це твій неупе-реджений підхід до всіх, незалежно від раси чи віроспо­відання. І тоді, після довгої і хвилюючої молитви, я звер­нулась до тебе. Пригадуєш цей день?

Сестра Альба: 3 того дня я теж почала згадувати тебе в своїх молитвах про світло, віру і довір'я до Христа, який керував усіма твоїми кроками. Чи пам'ятаєш, що я тоді ска­зала тобі?

Рамату: Деякі твої слова й до цього часу живуть в моєму серці. Тоді ти сказала: «Нелегко бути справжнім христи­янином. Раджу тобі добре подумати!» З того дня я почала задавати тобі масу запитань, пов'язаних з моїми проблемами, ти ж не минала жодної нагоди, щоб своїми словами, а пере­дусім своїм життям змалювати мені образ Ісуса Христа з Євангелія. В мені все більше зростало прагнення прийняти святий хрест. З Боніфацієм, вчителем катехизму в Айаме, я розпочала потрібні приготування і згодом завершила їх. Сту­діювання Євангелія були для мене укріплюючим бальзамом. В думках я часто згадувала твої слова: «Нелегко бути вірною християнкою». Та саме тому, що «нелегко», я вирішила бути в своєму житті вірною Христові, який на мене чекав. Здава­лось, все було готове для прийняття святого хрещення. Та ще багато справ треба було полагодити.

Сестра Альба: Це, напевно, стосувалось твоїх батьків?

Рамату: Так. Я повинна була повернутись в своє село та сказати моєму батькові-мусульманину, і цілому племені, що хочу стати християнкою. Прибувши до рідної домівки, я застала в зборі усю рідню. Зі мною був мій чоловік. Як вима­гають цього місцеві звичаї, він мав бути посередником між мною і моїм батьком. Поясненню причини нашого візиту передувала довга церемонія в африканському стилі. На відпо­відь треба було чекати деякий час, бо мусульманська стар­шина й сановники повинні були зібрати надзвичайні збори, щоб розглянути моє прохання.

Через три дні мене й мого чоловіка покликали на їхню нараду. Провидіння дійсно пильнувало мене. Посередник мого батька перед цілою знову зібраною родиною об'явив, що я вільна і можу вибрати релігію, якої прагну також і тому, що це релігія мого чоловіка. Сповнені радості ми, знову довгою церемонією, висловили свою подяку, покинули село і повер­нулись в Айаме. Тепер ми чекали на урочистий день, в який я мала стати християнкою. В моєму свідоцтві про хрещення червоним чорнилом вписана щаслива дата: 26 лютого 1979 року. Підписав свідоцтво отець Альберт Фонтане.

В той же день я прийняла Святе Причастя і обряд він­чання. Прагну все життя, як вимагає Ісус Христос, бути вірною своєму чоловікові.

Сестра Альба: Здається, я бачу велику радість на твоєму обличчі?

Рамату: Лише добрий Бог знає, як сильно я прагнула й чекала на ті таїнства, що чудесно й радісно зв'язують мене з Ним. Особливо хочу подякувати тобі, моя улюблена сест­ричко Альба, бо це ти привела мене до того щастя, яке, я вірю, продовжиться на небі.

Я шукала когось, кому варто було б присвятити життя

Сестра Джованна належить до То­вариства Дочок Святого Павла, яке через друковане слово, радіо й те­лебачення проповідує слово Боже в тридцяти країнах світу. Товарист­во було засноване у 1915 році свя­щеником з П'ємонту Джакомо Аль­беріоне.

Ще в дитинстві, будучи маленькою дівчинкою, я дуже цінувала життя і боялась його змарнувати. Я з усім запалом шукала чогось, чому б варто було себе цілком присвятити. І таки зайшла Його в один з днів 1950 року; знайшла єдиного, істинного і доброго Бога. Ось чому я вибрала чернече життя. Я стала черницею, бо знайшла Бога і хотіла цілковито нале­жати Йому.

Я не народилась католичкою. Двадцять один рік я не знала Бога, тоді як він своєю безкінечною Любов'ю нечутно керував моєю мандрівкою у вічність.

Стояв погожий лютневий день. Я повернулась на руїни мого японського дому, знищеного бомбардуванням. Стоячи на рештках бетону, з великою тугою дивилась на мій просторий і чудовий сад, знищений війною, та все ще прекрасний. Теплі промені сонця тихо падали на дзеркало ставка. Відчувалось наближення весни. Зачувши пташине цвірінькання, я підняла голову і на цілком вигорілому дереві камелії помітила кілька квіточок. Це дерево здавалось мені мертвим, але одна горіш­ня гілка була живою і серед кількох яскраво-зелених листків виднівся ніжний рожевий колір. Тепла хвиля затопила моє серце, і я геть затремтіла:

-       Це дерево живе! - ледь прошепотіла я.

І в ту ж хвилину відчула, що я теж живу. Подивилась вгору і голосно сказала:

-       Я живу!

Вперше в житті я збагнула реальність мого існування. Серце голосно калатало. Я почувала себе, як натягнутий лук, з якого от-от випустять стрілу. Та я не знала, куди націлити стрілу мого життя, тому з цієї хвилини бурхливий потік енергії став причиною моїх душевних терзань. Мені було тоді 15 років. Щось пробуджувалось всередині мене: нестримний егоїстичний характер, сильна воля й енергія ледь поміщались у маленькому тілі. Аж до цього дня я не знала свого «я», і коли воно раптом проявило себе, я була здивована й зля­калась самої себе.

Інші вважали мене щасливою й спокійною дівчиною. В сім'ї і школі мене оточувала ніжна й щира любов. Та все це не мало значення. Я відчувала страшенне прагнення бути ви­щою і кращою. Але в чому? Як розрядити цю мою надмірну енергію? Я захопилась наукою, з усім запалом заглибившись у книги. Незабаром я стала кращою ученицею у класі.

Та цього було замало, я не відчувала задоволення. Щось ніби переслідувало мене, і я му сіла бігти без кінця, ніколи не зупиняючись задоволеною. «Для чого я вчусь?» - запитувала себе. Щоб знати. А чому я прагну знати? Не знала чому, але відчувала потребу знання.

Потреби ж релігії я не відчувала, більше того, я всіляко уникала проблем віри, бо мене вразило твердження Канта: «Релігія є суб'єктивною реальністю, постулатом людського відчуття». Прагнучи бути сильною, я не могла дозволити собі зігнутись перед цією суб'єктивною реальністю. Та власне в цей період мені довелось зіткнутися з католицизмом. Мій брат прийняв віру кілька років тому і хотів, щоб я теж ходила до одного священика навчитись катехизму. Я пого­дилась тільки з любові до брата. Тоді я ще була вразливою на багато речей. Священик викликав у мене антипатію, бо мав вузьке чоло і крикливий голос. Проте я ходила до нього три роки і катехизм вивчила напам'ять. Та час ласки ще не при­йшов. Католицизм зі всіма .своїми обрядами здавався мені холодним формалізмом. У моїй пам'яті міцно вкоренились слова зі шкільного підручника історії: «Лютер реформував зіпсовану католицьку церкву».

Минав час. У березні 1948 року я вступила в університет. Минув період мого життя, коли хочеться бути коханою, і надійшов час, коли самій хочеться кохати. Я бачила перед собою двері, що ведуть у прекрасне майбутнє, де щасливе сімейне життя. Не одна молода людина пропонувала мені свою щиру Любов. Досить було лише торкнутись цих дверей, щоб їх відчинити. Та мої вимоги були надто високими, мене ніхто не влаштовував. Бог беріг мене для Себе. З другого боку, моя життєва енергія наростала, здавалось, що лук мого життя трісне через надмірне напруження. Я шукала об'єкт, вартий того, щоб віддатись йому цілком.

У цей період мені пригадався вислів з Нагірної проповіді, який я випадково прочитала в дитинстві: стукайте - і відчинять вам! Я пригадала собі цей наповнений парадоксами уривок з Євангелія від Іоана. Взяла Біблію і почала читати. Враження було неймовірне. Мене вразило речення: «Як хто любить мене, той слово моє берегтиме, і Отець мій полюбить його, і ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Іоан 14, 23). У мені зародилось палке прагнення пізнати Ісу­са. В університеті я почала відвідувати протестантське товариство. За порадою моєї подружки прочитала «Лист до римлян». Ніколи не забуду хвилювання, що охопило мене при словах: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа Нашого!» '(Рим. 7, 24). Я хотіла заслужити цю ласку, щоб позбутися егоїзму. Протестантська доктрина здавалась мені доступні­шою, ніж католицизм, а середовище більш близьким і гостин­нішим. У травні 1950 року я була настроєна прийняти хре­щення в протестантській церкві. Тим часом мій брат тихо молився за мене й за моє навернення. Він, який прийняв католицизм після протестантизму, хотів вберегти мене від цієї непотрібної девіації. З Товариством Дочок Святого Павла він був знайомий з часу їх приїзду до Токіо у 1948 році. Він попросив сестер, щоб у знак дружби вони відвідали мене вдома.

Моя зустріч з Дочками Святого Павла виявилась щас­ливою. Сестра прийшла до мене з однією з кандидаток. Я ловила кожен її рух. Була вона дуже проста, ввічлива, лагід­на, а її обличчя світилось радістю. Оскільки до цього часу я вважала сестер особами холодними, без будь-яких ознак лю­дяності, мені приємно було зустріти черницю, в якій риси людські й надприродні були так міцно поєднані. Я подру­жилась з нею. Однак далі готувалась до прийняття хрещення у протестантській церкві.

Вранці 2 липня 1950 року під час сніданку брат раптом спитав:

-    Правда, ти приймеш католицький обряд хрещення? Питання збентежило мене і я мимоволі відповіла:

-    Ще не вирішила.

Сама була здивована, що не відповіла:

«Ні, я прийму хрещення в протестантській церкві».

Це питання відчинило двері ласки.

За цілий день ми з братом не обмовились навіть словом. Але це питання породило в моєму серці раптовий неспокій, мене охопили сумніви щодо істинності протестантської віри. Цілу ніч я не спала, засипаючи брата питаннями, що торка­лись неясних для мене проблем католицької віри. Наступного дня я пішла до вчительки-протестантки, щоб обговорити з нею ті ж проблеми. Повертаючись, я навідалась до Сестер Святого Павла. Ввечері я знову була в кабінеті мого брата. Мені необхідно було вирішити це питання. Брат нічого мені не нав'язував, а лише повторював, щоб я була щира перед самою собою. З гідною подиву докладністю він відповідав на безліч моїх запитань. Розпочавши напружені пошуки, я знову звернулась до катехизму.

Ввечері 5 липня я вийшла з братом на прогулянку. По дорозі ми зайшли до каплиці єзуїтів. Крізь високі вікна пада­ли сонячні промені. Я вклякла перед першою лавкою, а мій брат сів позаду мене. Ми були самі перед святилищем. Я була зосереджена, але ще не вірила в дійсну присутність Ісуса. Минуло якихось десять хвилин. І надійшов момент, коли я просто відчула необхідність вигукнути: «Вірую!». В одну хвилину те, що було знанням, стало вірою. Я встала і вийшла з каплиці, брат вийшов за мною. В дверях я обняла його і схвильованим голосом сказала: «Я вірую!».

Нарешті ласка поборола мій спротив. Через тиждень після цього, 12 липня 1950 року від Різдва Христового, я вдягла білі шати хрещениці в малій каплиці Дочок Святого Павла. Того ж ранку Ісус погодився прийти до мене з першим візитом.

Під час першого Святого Причастя я відчула, що впав нарешті той камінь неспокою, що стискав мою душу і я збагнула, що взамін за великий дар любові Ісус вимагає абсо­лютної й цілковитої відданості Йому. Мені здавалось, що я знайшла мету, на яку можна націлити стрілу мого життя. Єдине, що я не знала ще докладно способу, як це зробити/

Підсвідомо я думала про чернече покликання. Однак в перший період я прагнула, щоб ця думка виявилась облуд­ною: я боялась послушництва, зректися свободи здавалось мені неможливим. Проте згодом істинність Божого заклику стала незаперечною. Я молилась та просила світла й сили, щоб піти за Ним. Прагнула жити з Христом, молячись і працюючи серед людей. Без вагань я обрала для себе чернече життя споглядально-активного типу. Однак проблема вибору не була легкою. Вже з самого початку сестри, котрих я знала, Дочки Святого Павла, привертали мою увагу. Пройшло вже три роки, як вони оселились в Японії. Мали свій малий дім. Товариство складалося з близько десятьох сестер, дуже простих, відважних і веселих, і стількох же кандидаток.

Я бачила їх щодня вранці як виходили по двоє з повними книжок торбами. Куди вони підуть? Що будуть робити ці сестри?.. Потім довідалась, що вони мандрували від дому до дому, даючи людям добру літературу. Таке апостольство було для мене цілковитою новиною, бо я звикла бачити лише сестер-вчительок або медичних сестер, а ще сестер, що відда­вались лише спогляданню.

Я попросила Дочок Святого Павла познайомити мене з їхнім товариством і його апостольською діяльністю. Вони розповіли мені про свого засновника, який ще тоді був жи­вий, про материнський дім в Італії, а потім вручили мені проспект, в якому розповідалось про їхню діяльність.

«Головна мета релігійного Товариства Дочок Святого Павла полягає в наступному: з усіх сил черниці повинні працювати для возвеличення Господа і спасіння душ, роз­повсюджуючи Євангеліє та католицьке вчення через видав­ницьке апостольство (книги), через кіно, радіо і телебачення, тобто за допомогою найновіших засобів, які створив людсь­кий прогрес і яких вимагають необхідність і сучасні умови»...

Дізналась я теж, що їхня апостольська діяльність, як і апостольство Ісуса, охоплює всіх людей: дітей, молодь, дорос­лих, не виключаючи жодної суспільної категорії. На мою думку, така діяльність більше, ніж будь-яка інша була подіб­на до апостольської місії Небесного Вчителя, про якого пи­шеться в Євангелії. Чи ж не був Він Вчителем, Утішителем і Слугою всіх без винятку? Чи не використовував всі можливі засоби і кожну нагоду для проповідування Євангелія? Чи вагався Він хоч раз, йдучи навіть до найбільш зіпсутих, щоб нести їм спасіння? З одного боку, мене дуже приваблювала висока досконалість Дочок Святого Павла, а з другого боку, я розуміла, що мені було б набагато легше серед сестер, які присвятили себе вихованню молоді - як з огляду на врівно­важеність життя, так і через природні нахили та ту втіху, яку приносить безпосередній контакт з вихованками. Таким чином задовольняється вроджений і дуже сильний в житті кожної жінки материнський інстинкт. Моя душа завжди вимагала взаємної вдячності і взаємного почуття. Ці вимоги навряд чи були б задоволені в апостольській діяльності через засоби масової інформації. Крім того, нове товариство не було ще так знане й шановане, як тепер, і майже всі представники духовенства в Токіо дивились на нього з недовір'ям та упере­дженістю. Подекуди лунала сувора критика й голоси, що передбачали швидкий занепад справи.

Ніхто не схвалював мого вибору, звинувачуючи мене в надмірній сміливості й нерозважливості. Один священик по­обіцяв познайомити мене з наставницями послушниць усіх найбільших відомих товариств, які займаються благородною справою виховання дітей. Чим більше я чула пересторог, тим більше мене захоплювала апостольська діяльність Дочок Свя­того Павла. З одного боку, я відчувала свою нездатність, сла­бкість і непідготовленість до такої діяльності, з другого боку, мене манило до нього прагнення високих і нелегких звер­шень. Боротьба тривала, аж доки якось мої очі не зупинились на короткому вислові апостола Павла: «Я все можу в Тому, котрий зміцнює мене».

Підкорившись нарешті волі Божій, я прийняла рішення. Все покинула з болісною раптовістю і великодушністю моло­дості: любов сім'ї, життєві зручності й розваги, до яких я була схильна від природи, - і відповіла «так» на запрошення Ісуса.

Завдяки чудесному приріченню Провидіння я переступила поріг монастиря саме 5 липня, рівно через рік після того, як вимовила своє перше «вірую» в каплиці єзуїтів. Минуло вже сім років з того щасливого дня, та я ніколи не перестану дякувати Ісусові за те, що дав мені Павлове покликання, а разом з ним можливість брати участь в продовженні апос­тольства Небесного Вчителя за допомогою засобів, найбільш прийнятних для сучасних людей. Хто має більше, ніж я, право співати разом з псаломником:

«Чим я відплачу Господові за всі добродійства Його на мені? Я чашу спасіння прийму, І прикличу Господнє ім'я! Присяги свої Господові я виконаю перед усім народом Його» (Пс. 116, 12-14).

Сестра Джованна, Японія

Зі щоденника вчительки Закону Божого

7.00 ранку. Стою на роздоріжжі, притупцьовуючи ногами, щоб трохи зігрітись, і читаю свою ранішню молитву:

-       Добрий Боже, зроби так, щоб автобус не спізнився біль­ше, ніж на 15 хвилин. З любові до Тебе я б і більше могла постояти на цьому лютому морозі, та жаль мені дітей, що че­кають на мене... Нехай славлять Тебе сніги й морози, тепло і холод...

8.00. В Буковинці на зупинці вже стоять мої діти, з черво­ними від холоду носами й чеканням в очах. Янек вириває з моїх рук сумку. В тісному колі малюків пробираюся окруж­ною дорогою, бо, як інформують мене дівчатка, та, коротша, засипана снігом.

-       Ми спеціально зустріли сестру, щоб показати їй дорогу.

9.00. Урсулка не має зошита, зате має відморожені руки.

-   Я загубила рукавички, і мама не купить мені нових. Бо тато знову всі гроші... знаєте, сестро...

-    Так, знаю...

Записую на полях щоденника: Урсулка, рукавички.

10.00. Прийшов тільки один дошкільник. Ну що ж, в таку погоду... Дивлюсь на цього малого богатиря й думаю: два кілометри він йшов через снігові замети, крізь мороз і вітер. І раптом не буде занять, бо більше ніхто не прийшов, Ні!

-       Сідай, Тадек, буде урок - порозмовляємо собі про Гос­пода Бога...

11.00. З цієї групи не прийшла жодна дитина. Зітхаючи, хо­ваю у сумку свої конспекти і виймаю булку з сиром. Дякую Тобі, Боже, за доброту сестри Кшиштофи, яка дала мені цю булку в дорогу. Маю годинну перерву. Треба підкласти вугіл­ля в пічку й зблизька подивитись на засніжені ялини за вік­нами. Дістаю вервицю. Дивно, коли тільки я беру її до рук, перед очима стають личка усіх моїх дітей: рум'яні щічки Ка­сі, бліді, як облатка, В'єся, темна голівка Габрисі, Войтек з синцем під оком, Уля без рукавичок, завжди неуважний Да-рек. Я пересуваю їх подумки як коралики вервиці. «Богоро­дице Діво»...

12.00. Прийшли. Трохи крутяться. Анджей не знає, скільки є головних гріхів. Дивуються, що свята Тереза не мала чо­ловіка.

-   То жодна сестра не має чоловіка? І наші теж? - ди­вується Марек.

А, може, це й краще, бо інакше повинна б сестра зали­шатись вдома, і хто б тоді до нас приїхав?

13.00. Обід у священика. Господиня поставила паруючий полумисок. Святий отець скрушно зітхає: аби лиш усі при­йшли до сповіді в четвер...

14.00. Репетиція співу: «Божа радість як ріка переповнює мою душу».

-       Сестро Барбаро, в Ґанки замерз голос, і вона вже ніколи
не співатиме. Хіба що вип'є сто пляшок тієї нудотної рідини.

15.00. Маю хвилю часу, щоб відвідати Господа. В церкві порожньо і тихо. Господи Ісусе, в мене трохи болить голова. Допоможи пояснити дітям, як сталося, що Ти увійшов у хліб. Я сама ще багато чого не розумію, Живий, Незбагненний Хлібе. Прошу, зроби, аби слова мої були настільки простими, щоб не заслонювали Тебе, і настільки «малі», щоб проявилась Твоя велич, і такі прозорі, щоб Кася з кісками, завжди роз­патланий Павло - і всі, до кого Ти мене посилаєш, самі побачили Тебе. І ще одне, Господи! Нехай всі прийдуть у четвер до сповіді...

16.00. Після лекції Янек сказав:

-    Знаєте, сестро, як я виросту, то придумаю величезний мікрофон, щоб було чути на цілий світ. І знаєте, що я крикну?

-    Ну, що?

-    Крикну: «Ходіть, люди, до церкви!»

17.00. Добрий Отче, у мене сьогодні ще багато справ. Я повинна пояснити всім цим таким різним Божим дітям, що не годиться прощатися лівою рукою, що не личить христи­янинові тягати дівчаток за коси, що воротар команди про­тивника - це теж ближній, і те, що повинно запасти їм в серце найглибше і назавжди - що Ти наш Отець, без якого ми нічого не можемо вдіяти...

18.00. Останній урок. Трохи болить голова. Ванди немає вже третій тиждень. Дуже не вистачає Збишка, який лежить у лікарні. Про що думає Крися, коли сидить так, спершись об лавку, і вивчає мене серйозним поглядом? Я всіх їх люблю. Це триває вже п'ятнадцять років - приходять і відходять. Декотрі потім приходять показати свою дитину. Радіють, розповідають про навчання, плачуть. Так, життя - це не зошит з релігії з кольоровими малюнками. Ох, задумалась я. Не час на це зараз.

-       А чому сестра засмучена? - питає Крися. Адже різд­вяний піст. Сестра сама казала, що треба радіти.

19.00. Автобус знову спізнюється.

-       Ми так станемо, щоб на сестру не дуло, - кажуть діти, оточуючи мене «стінкою». Маленька ця стінка, ледве до колін. Вони не підуть звідси, доки не помахають вслід від'їж­джаючому автобусові.

Ось я і вдома. Дружньо моргають здалека вікна монас­тиря. Найсвітліше в каплиці - саме тепер сестри читають требник. Котрась з постуланток скаже : помолимось за наших сестер-вчительок Закону Божого. А сестра Катерина стане на порозі кухні і змусить мене з'їсти другий обід. А коли ще принесе мені кухоль свіжого молока і буде «твердо» стояти, доки не вип'ю його до дна, я подумаю собі в душі:

-       Яким добрим мусиш бути Ти, Боже, якщо в серці моєї сестри стільки доброти.

А коли підемо на відпочинок, спитають:

-       Ну, і як там було?..

20.00. Прийми, Господи, цей минаючий день. Вибач, що Ясь мусив щось запитати в Тебе два рази. Що занадто суворо докоряла Григорію. Нехай хвалою Тобі будуть п'ятірки в зошитах моїх дітей. Дякую Тобі за все. І, будь ласка, зроби, щоби завтра автобус не спізнився більше. Не за себе дбаю, а за своїх дітей, котрі будуть мене чекати...

Сестра Барбара, Польща

Католицька сестра в буддійському монастирі

Таїланд - це на 90 відсотків країна буддизму. Тільки-но турист покине летовище в Бангкоку, як одразу натрапить на буддійську святиню, одну з тисяч, розкиданих по країні. Гід, що супроводжує туристів, на запитання, яку він сповідує релігію, відповість:

- Тай, - означає буддизм.

Величезне враження на приїжджих справляє чисельність буддійських монахів. Їх є близько 250 тисяч на 40 мільйонів жителів. Щоб стати буддистом, не треба приймати спеціаль­ний обряд, досить визнавати «три цінності» : Будду, його вчення і чернечий стан, а ще пам'ятати, щоб вчення Будди було правилом життя. Буддизм не говорить нічого про Бога. Будда не божество, а людина «осяяна» (будда), яка спочатку називалась Сідхартха Готама і належала до племені Схак'я. Він вже не живе, відколи перейшов у нірвану, тобто спасен­ний стан повної перемоги над життям.

Чому в Таїланді так багато монахів? Буддисти не змушені приймати усю форму аскетичного життя на все життя. Мож­на бути монахом 1 рік, 3 місяці і навіть 2 тижні. Власне так вчинив король Бхумінол у жовтні 1956 року.

Щодня вранці монахи виходять з монастиря з посудиною традиційної форми і мовчки мандрують вулицями. Вони не заходять в домівки і не просять милостиню. Прихильники буддистської релігії стоять вздовж вулиць з приготовленими дарами: рисом, овочами, м'ясом, рибою, яйцями, солодощами, квітами. Монах затримується, мовчки відкриває посудину і йде далі, навіть не подякувавши. Найчастіше вони ходять по двоє або вчотирьох. Завжди першим отримує дари найстар­ший монах. Коли посудина наповнюється, монахи поверта­ються до дому, щоб розділити зібрані харчі також між тими, хто не виходив з монастиря.

Вранці монахи їдять скромний сніданок, а об одинадцятій годині - обід. Ввечері тільки п'ють якийсь напій, за виклю­ченням молока. Розвиваючи у своїх прихильників зосередже­ність, пошану до життя та добродушність, буддизм обдарував мешканців Таїланду приязним характером, завдяки якому вони з симпатією відносяться до людей, що їх зустрічають.

Сестра-урсуланка Марі-Мадлен Маре вже 23 роки працює в Таїланді місіонеркою. Спочатку вона багато років вчилась у великій жіночій школі, керованій сестрами-урсуланками. Потім отримала дозвіл працювати громадською асистенткою в Бангкоку. Навчання вже не задовольняло її, бо було побу­доване на західний зразок. Світогляд жінки в Таїланді повніс­тю заснований на буддизмі, і жоден місіонер не доб'ється розуміння з їх боку, оминаючи вартості цієї релігії. Це, зви­чайно, вимагає відмінного знання мови і культури народу таї.

Недавно сестра Марі-Мадлен відвідала буддійський храм і випадково розговорилася з буддійською монашкою, котра, як потім виявилось, раніше вчилася в католицькій школі. За її посередництвом познайомилась ще з однією черницею, Кхун Чарін, досвідченою наставницею буддійських черниць.

Матір Кхун Чарін, 48-літня жінка, яка 13 років провела в монастирі, охоче погодилась, щоб сестра Марі-Мадлен місяць пожила в їхньому монастирі. В перші ж дні сестра-католичка познайомилась з ритуалом, обов'язковим при вході у храм. Проходячи повз статую Будди, зупинялась і кланялась йому, попередивши однак буддійських монашок, що її поклон не є виразом культу, а лише ознакою шани до «осяяного». При вході в монастир подарувала ігумені букет квітів зі словами:

-   Приходжу, щоб підкоритись сестрі. Буду вдячна, якщо сестра захоче дати мені добрі поради.

-   Які заповіді хоче виконати сестра? - спитала Кхун Чарін сестру Марі-Мадлен.

-   П'ять перших, - відповіла католицька сестра, яка на той час вже добре знала буддизм.

Перші п'ять заповідей буддизму звучать так:

1. Не вбий жодної живої істоти.

2. Не привласнюй собі того, що тобі не належить.

3. Не допускай нечистих стосунків з особами іншої статі.

4. Не обманюй.

5. Не вживай одурманюючих напоїв.

-       Особливо, - сказала матір Кхун Чарін, - прошу звернути
увагу на першу заповідь: не вбий... навіть комара.

Дотримання цього правила вимагало неабиякого терпіння, бо в Таїланді дуже багато комарів, і вони дуже докучають.

Життя в буддійському монастирі відзначається великою простотою. Кожна черниця живе в будиночку на палях. Тут не живуть спільнотою. Кожна черниця живе окремо, їсть теж кожна окремо. Два чи три рази на тиждень йдуть до кухні бонз, і там одержують необхідну їжу. Тільки монахи-чоловіки виходять з монастирів і збирають дари. Одержані продукти відносять до монастирської кухні. Кілька черниць готують їжу. Те, що залишається, приносять собі до дому.

Життя буддійських черниць відзначається великою бідніс­тю, тому що їм не можна виконувати жодної платної роботи. Вони користуються лише деякими запасами, що їх вносять при вступі в монастир, та з пожертвувань, які дають рідня або приятелі.

«Вже на другий день мого перебування в монастирі, -розповідає сестра Марі-Мадлен, - матір Кхун-Чарін прийшла до моєї «куті» (житла) і навчила мене, як треба сидіти на землі, випроставшись і схрестивши ноги, ні на що не опи­раючись, згідно з нормами молитовного ритуалу буддистів. Під час молитви я повинна була концентрувати увагу лише на власному диханні, відганяючи від себе будь-які інші думки, навіть релігійні».

Контроль дихання спрямовує увагу на поточні справи і віддаляє всі спогади минулого чи задуми на майбутнє.

-       Єдине, що має значення, - пояснювала мені Кхун-Чарін,

-  це сьогодення у всій його повноті. Таким чином створюється
щось на зразок вакууму і особливого відриву від оточення.
Бачиш себе, своє життя, свою віру в цілком іншому світлі.
Гадаю, що власне в цьому полягає «осяяння». Йдеться не про
якісь нові знання, а про більш ясне бачення речей.

Сестра Марі-Мадлен вважає, що найважливіше, чого вона досягла, перебуваючи серед буддійських черниць, це осяяння (особливий стан, якого досягають особи, котрі погоджуються на сувору дисципліну буддійського монастиря) і розуміння бідності (бідний - це той, кому треба допомогти, але також і той, кого зневажають інші). Бідність сучасного життя - це результат життя попереднього, означеного гріхами.

-       Місяць, проведений в медитаціях серед буддійських
черниць, - закінчує свою розповідь сестра Марі-Мадлен Маре,

-  дозволив мені більше наблизитись до Христа і до моїх
буддійських сестер.

Г. Тескароллі

Вибір однієї любові з двох

Тоді Петро сказав до Нього: «Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?» Ісус від­повів їм: «Істинно кажу вам: Ви, що пішли за мною: ...і кожний, хто за імені мого покине дім, братів, сес­тер, батька, матір, жінку, .дітей, по­ля, в сто раз більше одержить і жи­ття вічне матиме в спадщину». (Mm. 19, 27-29).

Ще маленькою дівчинкою я мала деяке уявлення про чернече життя, але було воно дуже нечітким. Мене часто переслідувало внутрішнє передчуття: якщо Бог захоче, щоб я стала черницею, то не відмовлю Йому і буду задоволена, якщо Він вибере мене. Потім це забулося.

Коли у віці тринадцяти-чотирнадцяти років мені дово­дилося перебувати серед черниць, мене завжди вражало їхнє натхнення, їхня душевність і готовність жертвувати. Поволі мій дух щораз більше схилявся до чернечого життя, аж нарешті я спитала себе:

-       Чому я не можу поступати так, як вони?

Часто повертаючись, ця думка ставала все більш настир­ливою, хоча одночасно поставали й сумніви щодо можливості її втілення. Моя душа була весь час відкрита для Божого поклику, готова відповісти «так». Я дійсно відчувала подібне запрошення, але запитувала себе, чи цей заклик йде справді від Бога, чи, може, з зовні, з оточення.

Тоді я просила Бога, щоб дав мені якийсь знак. І Бог дав цей знак. Якось вранці, під час навчання, в моїй душі запа­нувала глибока тиша. Жодна думка з зовні не проникла в неї. В цій тиші, серед глибокої і великої радості, яку неможливо описати, я виразно почула голос, що сказав:

-       Так, прийде день, коли ти станеш черницею!

Цей момент я завжди згадую з хвилюванням, у мене ніко­ли не було сумнівів щодо істинності того голосу. З того часу я була впевнена у своєму покликанні, повіривши словам Бога.

Моя перша відповідь на звертання Бога була дуже прос­тою. На Його заклик серце негайно відповіло:

-       Так, Господи, якщо ти хочеш мати мене, я буду Твоєю! Та крім відчутої мною радості від слів «прийде день»,щось підказувало мені, що перш ніж сповниться моя прекрасна мрія, доведеться подолати багато труднощів. Їх і справді не бракувало. Перш за все я повинна була дивитись на страждання моїх батьків. Бог забрав усіх їхніх дітей: син став священиком, а я черницею. На мене, молодшу в сім'ї, покладалися великі надії. Звістка про мої наміри глибоко вразила їх. Відчуваючи біль в серці через те, що додала їм горя, я намагалась втішати їх. Але вони теж великодушно сказали «так». Однак, жертва була великою, а їхні і мої страждання дуже глибокими.

Невдовзі після цього диявол теж розпочав боротьбу, по­стали сумніви щодо мого покликання, часом дуже сильні, до них приєднувалось розчарування. Та в глибині душі під час кожної спокуси чийсь голос невтомно повторював:

-       Бог завжди говорить однаково, і слово Боже не об­манює.

Коли я перестала ходити до колегіуму і, за побажанням батьків, провела рік вдома, то повинна була боротись з найсильнішою спокусою — спокусою серця. Адже серце сімнад-цятилітньої-вісімнадцятилітньої дівчини створене для любові. Які ж страшні вагання заполонили його: з одного боку, обі­цянка, дана Богові, а з другого - спалах людської любові, котра намагалась заволодіти моїм серцем!

Скільки ж було безсонних, наповнених болісними видін­нями ночей! Скільки сліз пролила я на самоті, хоч ніхто й не здогадувався про це. Якби тільки не Бог, котрий хотів... Порівнюючи себе з подругами, я виглядала бідною ненор­мальною дівчиною, не здатною жити так, як інші. Подружнє життя постало переді мною в усій своїй красі. Я бачила розквіт людської любові, всю її свіжість і чари. Чернече життя здавалось мені тоді холодним, самотнім і абсурдним. При зустрічі з якою-небудь черницею я відчувала внутрішню відразу.

-    Ти теж, - говорила я собі зі страхом, - будеш виглядати так, як вони, в цьому бридкому й смішному одязі!

-    Гадаю, що без допомоги Божої ласки і керівника, який направляв моє сумління, знав і розумів мене, я не змогла б побороти труднощі.

Останньою трудністю, такою природною і такого болю­чою, було покинути рідне село і батьків. Неможливо описати біль серця в ці хвилини, і тільки ласка Божа, що має на нас особливий вплив, дозволяє їх пережити... А проте все це треба покинути!

Ще одна трудність - необхідність повідомити близьких людей про своє рішення піти в монастир. Що стосується моїх батьків, то Бог так покерував справами, що до рук матінки потрапив лист від моєї подруги, в котрому йшлось про мій намір. Подругам я поки що не говорила нічого, і лише за мі­сяць перед від'їздом звірилась двом чи трьом, не вимагаючи від них дотримання таємниці. А поки що я брала участь в усіх зборах Католицької Акції, і поводила себе як усі інші.

Визнаю, що в моєму випадку приклад черниць відіграв важливу роль в прийнятті рішення про цілковиту посвяту. Я прагнула життя повного й цілісного. І дійшла до висновку, що саме таким є життя черниць. Крім того я зрозуміла, що після подолання усіх сумнівів і побоювань це життя не по­збавлене любові, а материнський інстинкт, вкладений Богом в серця всіх жінок, може на найвищому рівні проявити себе в материнстві духовному, коли віддаєш власне життя і всі свої здібності людям, котрих любиш не тільки любов'ю при­родною, але і надприродною.

Постулантка, 19 років

 

Закохана в Марію

-       Та це ж кінозірка! - вигукнув кардинал Антонеллі, розглядаючи фотографію красивої молодої дівчини на обкла­динці біографії сестри Марії Терези Гонзалес Кеведо. Та відкривши книгу, він переконався, що мова йде про цілком іншу людину.

Терезіта (так її називали) не була кінозіркою, вона була світлом, яке, скінчивши свій короткий земний шлях, тепер світить на небесах, вказуючи нам дорогу. її життя було позна­чене великою подією: зустріччю з Марією, Матір'ю Божою, яку вона вважала своєю справжньою матір'ю, а себе почувала її дочкою.

Терезіта, обдарована надприродною інтуїцією, дуже рано збагнула суть теологічної доктрини про посередництво Марії і її роль у нашому духовному житті, проживши його з розу­мінням, красиво й радісно. Ось кілька важливих моментів з її короткого життя.

Народилась вона в Мадріді 14 квітня 1931 року. З чотир­надцяти років присвятила себе Матері Божій в Мар'янському Братстві, а в сімнадцять стала послушницею монастиря Ми­лосердних Сестер Кармеліток, де й померла 8 квітня 1950 року. Було їй всього дев'ятнадцять років.

Коли їй сповнилось тільки десять років, вона прийняла велике рішення, записавши у своему щоденнику: «Я вирішила стати святою».

Перед смертю Терезіта сказала:

-       Я впевнена, що стану святою, бо прошу про це Матір Божу, а вона може все.

Віра в Марію є найкоротшим шляхом до вершини - до Ісуса Христа. Терезіта зрозуміла це дуже рано й зійшла на цю вершину своїм молодим і рішучим кроком, з посмішкою на устах. Йшла поспішаючи, з таємним передчуттям близькості мети.

Море симпатії і трохи примх

Батьки Терезіти були зразковими християнами, які по­ходили з родин з глибокими релігійними традиціями. Троє молодших братів батька загинули мучениками за віру під час громадянської війни в Іспанії. Улюблениця старшого брата Людвіка і сестри Кармен, а також всіх, хто її знав, мала Терезіта швидко знайшла спосіб реалізації своїх бажань. Вона була впертою, вередливою під час їжі, часто серйозно випро­бовуючи терпіння своїх батьків, які виховували її з любов'ю, але вимогливо. Вдома її жартома називали «мала отрута». Та «мала отрута» була такою добросердою й симпатичною, так покірливо, без образи, приймала заслужену кару, що їй швид­ко пробачали.

Коли прийшла пора йти до школи, Терезіта відчула вираз­ну антипатію до книжок, єдиних у своєму житті ворогів. Вчитись вона не любила, та, будучи тямущою й розвиненою, завжди собі якось давала раду.

-       Катіно, - часто зверталась вона до своєї сестри Кармен, - зроби за мене урок.

Терезіта тим часом малювала і робила ще безліч дрібних справ своїми зграбними рученятами. Любила музику, танці, займалась різними видами спорту. Особливо любила гру в теніс і плавання. В іграх з м'ячем завжди була найкращою, а коли була впевнена у своїй правоті, не йшла на поступки ні за що на світі. Була дівчинкою, подібною до багатьох інших. Однак в усьому, що стосувалось Бога, вона відзначалася незвичайною на свій вік інтуїцією і перш за все надзвичайно побожним ставленням до Матері Божої.

«Побожним ставленням до Матері Божої я завдячую їй самій. Пригадую, що в ранньому дитинстві, коли татусь брав нас до свого ліжка, щоб прочитати разом з нами ранішні молитви, мені дуже подобалась молитва «О Господине моя, Матір моя, я уся віддаюсь Тобі!»

Ввечері, коли батько приходив сказати дітям добраніч, він часто бачив її боротьбу зі сном.

-    Татку, я ще не прочитала всіх молитв, а вже дуже хочу спати.

-    Прочитай три рази «Богородицю» й спи спокійно, - заспокоював її батько.

Минали роки, та не було дня, щоб вона не віддала цієї шани своїй Господині. Ані під час повних розваг канікул, ані в часі неймовірних страждань останніх днів. Тоді вона про­сила кого-небудь з сестер, щоб допомогли їй відмовити вервицю.

Ця розвинена й симпатична, але недбала й лінива дівчина невпізнанно змінювалась, коли надходив травень. З любові до своєї Madrecita (матусі) вона ставала справжньою аскеткою і якнайретельніше виконувала покладені на неї обов'язки.

Визначна зустріч

Визначна зустріч Терезіти з Матір'ю Божою сталася 13 грудня 1944 року, у день її вступу до Мар'янського Братства. В цей день вона остаточно ступила на шлях до святості. В ній відбулись помічені всіма радикальні зміни. Прийшов кі­нець примхам, впертості, недбалості в навчанні. З цього дня провідною ідеєю її життя стало прагнення уподобитись до Матері Божої, возлюбити її і навчити інших побожного став­лення до Неї. Була вірна гаслу, яке казала вигравірувати на своєму медальйоні і котре становило програму її життя: «Матір моя, хто дивиться на мене - нехай бачить Тебе!»

У школі Марія Терезіта вчилась щораз більше любити Ісуса, відкривати себе для ближніх, уважно й чутливо стави­тись до їх потреб. Все це вона робила дуже просто, далі захоплюючись прекрасними сторонами життя, елегантно вби­раючись, придумуючи нові зачіски для свого довгого волосся, зустрічаючись з друзями.

їй було п'ятнадцять років, коли вона попросила свою подружку знайти їй сповідника, який би мав досвід роботи в Мар'янському Братстві  їй порекомендували отця Музкіза, єзуїтського священика. Йому вона довірила бути наставником своєї душі. Після її смерті отець Музкіз сказав:

- Марія Тереза мала дійсно особливу душу. її життя відзначалось двома рисами. Першою була її моральна рівно­вага - джерело душевного спокою і чистоти душі. Другою, можливо, найважливішою, найпрекраснішою і гідною заздро­щів, була та, що привела її до святості: побожне ставлення до Діви Марії. Марія Тереза безмежно любила Матір Божу, вона була ідеалом її життя. Тому Матір Божа дала їй в нагороду три ласки: доброчесність, покликання і спасіння, яке Діва дає тим, хто направду любить її.

«кус має добрий смак»

У сімнадцять років Терезіта була дуже красивою дівчи­ною, симпатичною, розумною й життєрадісною. У неї було багато друзів... Здавалось, життя дає їй усе, чого вона прагне. Тим часом вона стала послушницею Милосердних Сестер Кармеліток. Чому так рано? Одній із своїх подружок вона пояснила:

-       Бо в Ісуса добрий смак, і Йому потрібна молодість з її радощами й мріями.

Батько, прощаючись з нею перед брамою монастиря, при­горнув її до серця й схвильовано прошепотів:

-    Терезіто, доню моя, будь святою!

-    Так, татку! - відповіла вона зворушено.

І цьому «так» вона залишилась вірною назавжди. З перших же хвилин Терезіта почувала себе в монастирі чудово. Вона радісно говорила подрузі:

-       Це переддвер'я неба. Якби всі про це знали, то не виста­чило б монастирів! З кожним днем таке життя подобається мені все більше, уявляю, якою спокійною я буду в годину смерті.

Послушництво - це час звикання до чернечого життя. Послушниці пізнають і поглиблюють свій характер, присто­совуючись до вимог свого покликання. У спільноті набувають звички керуватись у своїх поступках Євангелієм, що пізніше повинно стати для них законом. Взірцем для них є Пресвята Діва Марія, вірна Діва, котра прийняла слово і «сховала його в своєму серці».

Марія Тереза з великим натхненням почала нове життя, усвідомлюючи цінність посланого їй дару.

-    Матір Божа ніколи не розчаровує, - з цим незламним переконанням довірила вона улюбленій Madrecita свій духов­ний шлях, свої радощі й турботи, свою любов до Ісуса.

-    Щоб стати святою, мушу чинити все так, як чинила б це Матір Божа. Першим кроком на шляху до святості є довір'я, а потім віддання себе в руки Діви, щоб Бог міг чинити те, що
хоче. Коли просимо про щось свою матусю, вона дає нам це з радістю й задоволенням; тим більше зробить так та Матір, яка так сильно нас любить і прагне, щоб ми просили в Неї багато ласк, щоб Вона могла вислухати нас! Чому ми не повинні вірити, що станемо святими?

На перший погляд, нічого надзвичайного не було в цій молодій послушниці. Хіба що найскрупульозніша відданість і не просте виконання простих речей. Була вона досконала у своєму милосерді, скромна, повна натхнення, надзвичайно лагідна, життєрадісна, до нестями закохана в Матір Божу. Так характеризували її сестри-черниці.

«Матір Божа, любов до Неї, є тим єдиним, що заповнює все моє життя, - писала вона у своєму щоденнику. - Не розумію людей, котрі сприймають її байдуже, не живуть так, як Вона, ускладнюючи цим дуже своє життя».

Для неї ж не існувало жодних труднощів. На всі комплі­кації вона мала при собі ліки: Матір Божу, що ніколи не зраджує.

-       Якщо я чиню щось не так добре, як повинна б, - часто повторювала вона, - то говорю про це Матері Божій, щоб направила мене, і не сумніваюсь, що Вона це зробить.

Та не думаймо, що все в її житті було легким. Терезіта пережила період душевної черствості і смутку, важкої бо­ротьби і жертв. У її щоденнику є сторінки, які красномовно свідчать, чого коштувала цій милій і усміхненій послушниці її святість.

Якось мати жартома сказала їй:

-      Мені здається, що здобуття святості обходиться тобі дуже дорого.

І почула у відповідь:

-       Послухай, матусю, Людвікові (брату) теж нелегко діста­ється диплом інженера, а я б не хотіла порівнювати цих двох речей.

Пресвята Діва Марія швидко вела закохану в Неї малень­ку дівчинку до особистої й глибокої дружби з Ісусом. Моля­чись разом з Марією, Терезіта навчилась молитись разом з Ісусом та своєю молитвою охоплювати потреби всіх братів. Живучи під опікою Марії, вона дійшла до ототожнення себе з волею Ісуса і Його діями. Жнива великі, а женців мало, просіть Господа...

-       Я виразно відчуваю покликання до місіонерської діяль­ності, - повторювала Терезіта. - Моє покликання цілком ясне.

З дозволу сповідника вона склала обітницю уникати най­меншого добровільного повсякденного гріха і дотримувала її, з повною довірою йдучи до Ісуса і з дитячою безпосередністю тулячись в обійми Марії. Марія Тереза добре знала святу Терезу і її короткий шлях духовної наївності.

-       Для мене, - повторювала вона, - короткий шлях проля­гає через Матір Божу!

Святі — це шедеври Божої Любові, а любов не повто­рюється ніколи.

Якби ти знав, татку, як сильно любить мене Матір Божа! - вже тяжко хвора, звірялась вона батькові.

Батько жартома відповідав:

-       Мені здається, ти занадто в це віриш. Знаєш, як сильно ти її любиш, але не знаєш, як сильно Вона тебе любить...

На що Терезіта відказала:

-       Вистачить, щоб любила мене так сильно, як люблю її я! Так сильно люблю Матір Божу, що сильніше вже не можу любити, а думка про Неї така жива й гарача, що не дає мені заснути, бо якби я заснула, ... то перестала б думати про Неї.

Терезіта завжди дуже спішила на шляху до святості. Може передчувала, що життя її буде коротким? Знаємо ли­ше, що її прагнення побачити Madrecita все зростало. На початку року 1950 від Різдва Христового це її прагнення переросло у впевненість.

-       Оскільки цього року буде особливо велике свято на небі (проголошення догмату про Першу Пречисту), Матір Божа не може залишити мене тут. Цей день я проведу з моєю Ма­тір'ю. Я певна, що вмру, і в той день піду до неба!

Біля Марії

Вісімнадцятого січня Терезіта лягла у ліжко з сильним головним болем. Лікар поставив трагічний діагноз: тубер­кульозне запалення мозкових оболонок. Він вирішив сам пояснити їй серйозність хвороби і порадив прийняти обряд для хворих і причаститися. Це повідомлення вона прийняла з радіс по, як людина, що нарешті отримала довгожданну звіст­ку. З огляду на'можливість скорої смерті їй дозволили склас­ти чернечі обітниці. Були побоювання, що в будь-який мо­мент може настати затьмарення свідомості. Але Терезіта до кінця зберегла ясний розум, спокійно переносячи жахливі страждання і болючі процедури.

-       Тільки свята може так себе вести, - говорив лікар черницям.

Свою Голгофу вона пережила спокійно, зберігаючи абсо­лютну ввічливість з відвідувачами. Намагалась приховати свої страждання, цілковито віддавшись волі Божій, пригорнув­шись до Марії.

-    Я в обіймах моєї Матері. Вона знає, чого мені треба.

Терезіта померла 8 квітня 1950 року, в Страсну Суботу, промовляючи:» Матінко моя, прийди і прийми мене і забери з собою на небо».

«Як піднімусь на небо, не дам Матері Божій спокою ні на хвилину, буду благати її про дарування всіх ласк, яких від Неї просять на землі».

«Завжди буду біля ніг її, а якщо б хтось хотів мені пере­шкодити в цьому, то Матір Божа йому не дозволить. Ніхто й ніщо не відірве мене від її ніг. Все, чого буду просити, Вона дасть мені».

Дуже багато ласк вже отримано за посередництвом Терези в різних кінцях світу. Всього через чотири роки після її смерті, в 1954 році, у Мадриді розпочато інформаційний про­цес, який закінчено в 1958 році. Апостольський процес, розпо­чатий в Мадриді в 1969 році, закінчився у 1971 році. 9 червня 1983 року, ювілейного року Святої Покути, Римська Церква урочисто проголосила героїчність чеснот слуги Божої сестри Марії Терези Гонзалес Кеведо.

«Ecce Homo»*

Сестра Елен Френсіс народилась в м. Калгарі, Канада. Належить до Товариства Сестер Милосердя. їхнє апостольство полягає в навчанні релігії на всіх рівнях шкільництва, в догляді за хворими, старцями й си­ротами. Крім того, сестри займа­ються місіонерською діяльністю в Індії.

Мати розповідала мені, що моє народження привітали дзвони, які відгукнулись на Ангела Господнього. Її слова навряд чи торкались струн моєї віри, але, без сумніву, викли­кали посмішку, бо нагадували мені відголос дзвонів, музику небесного простору і радість появи на світ. Через багато років моя мати пояснила мені, чому дзвони на Ангела Господнього набрали для неї особливого значення. За кілька тижнів до мого народження лікарі сказали батькові, що стан здоров'я його дружини важкий, і вони побоюються, чи жінка й дитина виживуть. Був певний шанс врятувати матір ціною життя дитини. її запитали, чи погоджується вона на операцію.

Глибоке почутгя, яке єднало моїх батька й матір, раптово відгукнулось в батьковім серці, коли він став перед запо­віддю: «Не вбий!» Та нелегко було наразити на смерть таку глибоку, живу й потрібну обом любов. Тільки велика любов здатна пояснити таємницю душі мого батька. В нічній тиші він ішов дорогою, що вела до церкви, щоб ще раз почути з уст священика, що думає про цей випадок Церква:

— Дитина повинна жити, а мати мусить піти на ризик.

Віра перемогла. Щасливий кінець, що його лікарі вважали малоймовірним, став можливим завдяки Тому, хто радіє з віри людини.

Коли подумки я вертаюсь до цього першого в моєму жит­ті випадку, то роблю наступні висновки: по-перше, життя дарує життя; по-друге, крім обов'язку шанувати батьків, що дали мені природне життя, я маю і борг вдячності перед ними за живу й істинну віру, завдяки котрій тепер живу.

Я не ставлю собі за мету давати більш докладні пояс­нення, та оскільки своїм життям я завдячую вченню като­лицької Церкви, то почуваю себе зобов'язаною знати й любити доктрину, яка не означає для мене обмежень, а є дже­релом життя.

Навряд чи зможу пояснити, які епізоди мого дитинства і моєї молодості зіграли вирішальну роль в майбутньому виборі чернечого життя. Можливо, кожен з них вніс свою частку. Обмежусь лише розповіддю про найбільш важливі.

Спочатку ми жили в Калгарі, а потім протягом багатьох років в місті Бенф, яке пізніше стало місцем нашого літнього відпочинку. Велике значення в моєму житті мали гори. Були вони великі й високі й обривались так само круто, як і спина­лись догори. Мій малий розум вже міг мислити, а малі ніжки ходити по горах, але вони залишались для мене необійденими й незрозумілими. Мене не лякали висота й провалля, я не боялась ведмедів і рогатих лосів. Тепер, коли переді мною стають висоти зрозумілості і темні безодні спокус оточують мене, я відчуваю, що гори мене чогось навчили і дякую Творцеві за те, що їх створив.

Мій батько працював у моторизованій поліції, і його робо­та була пов'язана з частими переїздами. Після кількох років проживання в Драмхеллер він покинув роботу в поліції і зайнявся торгівлею пароводогрійними пристроями. У мене було семеро братів і сестер.

Три роки тому, повертаючись з відвідин родини у Ванку­вері, я знову побачила Драмхеллер. Це багате містечко, розта­шоване в Долині Червоного Оленя, з вугільними шахтами і порозкиданими тут і там будинками. Зовні місто виглядає понуро: його оточують дивної форми лисі пагорби, на яких де-не-де видніються темні смуги лук.

Дуже легко стати частинкою цього краєвиду. Досить піднятись на пагорби. Але піднявшись навіть на маленький горбок, людина помічає, що земля пульсує життям і видно на ній рух, подібний до дихання. Поволі переношу погляд: земля починає рухатись ніби хвилями, і лінія горизонту втрачає чіткість, часом здається навіть недосяжною... Тіло звикає до сухого пилу, що проникає крізь одяг, забиває пори шкіри, заліплює очі... Хочеться тут залишитись, ніколи не покидати цього пагорба, де луки стають частинкою нас самих.

Ще одним даром заходу є холод. Пригадую собі день, коли ми вибрались по ялинку. Потрібні деревця росли в ялиновому лісі, що був за сім миль від дому. Ми були тепло вбрані й охоплені натхненням пошуку. Наша мандрівка до лісу зда­лася нам чудовою пригодою. Але щоб принести ялинку додо­му, нам знадобились нелюдські зусилля. Тілу не просто ви­тримати температуру в 50 градусів за Цельсієм нижче нуля, коли все починає боліти.

Люблю людей. Коли ми жили в Драмхеллері в роки кри­зи, моя мати завжди приймала в нашому домі бідняків і подорожніх. Офіційно й неофіційно вона була відповідальна за добробут міста. У неї був свій кабінет в міській ратуші, але її рідко можна було там застати. Більше для цього підходив наш будиночок на розі Другої і Третьої Авеню, в якому чудо­во підтверджувались слова з Євангелія: «Бідних завжди буде­те мати серед вас». Якщо кого-небудь було спіймано на кра­діжці в складі, моя мати ручалась за нього.

Мені завжди подобалися слова, якими Фарелл позначив дружбу: «Блукання в душі іншої людини». Починається воно ще в дитинстві. В Бенфі був Тедді Ендлі, хлопець, що мав звичку божитися, але який любив зі мною розмовляти. В Драмхеллері була місіс Еспінал, дружина управителя шахт в Мідленді, яка була для мене втіленням доброти й усього прекрасного, був містер Данн, завжди веселий і ввічливий; Боб Пітер - зразок доброго гумору; Даг Вільямсон, який завжди намагався мене поцілувати; спокійна і мила Берта Хайят; місіс Дюк - огрядна жінка з доброю посмішкою та нечемними дітьми; Біл Джілландер, який охоче проводжав мене додому після лижних прогулянок... Якби я хотіла зга­дати всіх, то список був би занадто довгий.

Я стала черницею, бо любила людей. Пригадую собі, як одного дня, перед закінченням середньої школи, я сиділа в гаражі й складала вірша, в якому намагалась висловити своє велике прагнення допомагати й любити ближніх. Вийшов досить незграбний драматичного змісту твір, провідною ідеєю якого однак було служіння іншим.

Я стала черницею, бо любила нашу віру. Хто зміг би полічити моменти віри в Ірландській католицькій сім'ї? Віра - це життя, а життя - це віра. Вітають Господа вранці, без Його імені не обходиться сніданок, обід чи вечеря. З Ним розмовляють, Його просять, величають Його і служать Йому. Бог є центром любові й пошани. Служіння Йому визначає для всіх основний напрямок життя. Неділя була щасливим днем: татусь з мамусею, Ян, Елен, Кітті, Джері, Флоренс, Марія і Пат йшли на восьму або дев'яту годину на Святу Літургію. Дуже рідко ходили на одинадцяту годину. Попо­лудні, після читання катехизму, ми йшли в село на про­гулянку. Уроки з катехизму ми повинні були заучувати на­пам'ять. Мама заохочувала нас, пригадуючи своє життя, вона казала:

- Коли я була такою, як ви, то знала катехизм від почат­ку до кінця.

Щороку в нас відбувалися конференції з участю місіо­нерів. Перша з них справила на мене велике враження драматичним коментарем проповідника до розділу Євангелія від Матвія про Страшний Суд, де мова йде про відділення пра­ведників від грішників. Ще й сьогодні пам'ятаю, що коли я ставала навколішки, то ледве могла бачити лавку перед собою. Ставлячи себе на місце душі, вигнаної на лівий бік, я мимоволі почала молитись, скеровуючи свої думки до Бога. Хоч це була зовсім проста молитва, але все ж таки молитва:

-       Мій Боже, постав мене з правого боку, разом з Тобою. Через кілька років я отримала перше запрошення стати

черницею. Закінчилось перше післяобіднє місіонерське чи­тання для дітей. Отець Бітум походжав перед церквою Свя­того Антонія. Кілька дівчат, сповнених натхнення після кіль­кох днів молитв, подавали надії і сподівання на майбутнє.

-       Хто з вас стане черницями? - запитав отець-місіонер. Піднялось багато рук, але я своєї не піднесла. Стоячи позаду групи, лиш сказала сама собі:

-       Б'юсь об заклад, що жодна з вас не стане черницею, я ж вступлю в монастир!

З цього дня я почала щовечора один раз читати «Богоро­дице Діво», щоб дістати покликання. Однак з роками мені хо­тілось забути про це, часом я просто молилась з наміром змі­нити стиль свого життя. Проте я не могла позбутися думки, що стану черницею: щовечора до довгого переліку побажань (щоб отримати найкращі оцінки, стати високою зростом, стрункою, красивою, мати новий дім і т. п.) додавала і оте.

Я мало знала про життя черниць. Мені важко було зро­зуміти їх героїчний ідеал цілковитої відданості обов'язкам, абсолютного підпорядкування наставницям і умертвіння пло­ті. Кілька сестер час від часу відвідували нас в містечку Лаком і звичайно залишались на обід. Ми, діти, розважалися, по черзі спостерігаючи за ними крізь шпарину в дверях. У нас складалось враження, що говорили тільки старші сестри, а молодші лише слухали. Якось одна з дівчат нашої парафії виїхала до Калгарі і там вступила до монастиря. Потім я довідалась, що вона таки не залишилась там, і протягом кількох днів була під враженням її сумного становища. В той час я прагнула забути про монастир, а думку стати черницею намагалась сховати в найвіддаленіший куточок свідомості. Час проводила в праці і розвагах, каталась на лижах, ходила на танці та віддавалась навчанню. Я хотіла жити вільно і спокійно, що було типовим для веселої і водночас істинно католицької ірландської сім'ї.

На стіні нашої їдальні висіла картина, завдяки якій Хрис­тос став членом нашої сім'ї - велика картина під назвою «Ес-се Номо». Батьки дістали її як весільний подарунок. Святий лик відображав страждання і водночас прощення й любов.

Моя матінка часто дивилась на неї і промовляла до неї вголос. Подібно чинили і ми. Знаю одного чоловіка, що на­вернувся завдяки тій картині. Був це вже літній фермер, який часто гостював у нас і любив сидіти в батьковому кріс­лі, дивлячись на нас і розмовляючи. На смертному ложі він перейшов у католицьку віру. Моя мати сказала, що то очі Христа з тієї картини підштовхнули його до цього кроку.

Після закінчення середньої школи я хотіла продовжувати навчання. Оскільки я була кращою ученицею класу, мені була виділена стипендія, і я мала намір вступити в універ­ситет в Альберті. На нещастя, незадовго до цього моя мати була в Едмонтоні і бачилась там з сестрою Еваристою, пре­красною вчителькою, яка в її очах завжди була ідеалом. Сестра порадила матері послати мене до колегіуму в Монте Сан-Вінченцо, керованого сестрами. Мене охопив великий неспокій. Мама хоче, щоб я туди поїхала, і, можливо, щоб стала черницею! Пригадую, як гаряче я молилась Богові, благаючи Його, щоб дозволив мені ще потішитись моїм пре­красним життям. Я звірилась матері у своїх побоюваннях і одержала втішну відповідь:

-       Якби я знала, що ти хочеш стати черницею; то ніколи б
не дозволила тобі туди поїхати!

Дорожні приготування, гроші на залізничний квиток, по­зичена у місіс Кроу валіза, біль, викликаний розлукою з сім'єю, з якою я тепер не побачусь багато років - здається, я ще раз переживаю ці такі важливі для мене хвилини. На­певно, всі сусіди прийшли на станцію провести мене. Брат Ян, котрий щойно повернувся з подорожі по східній Канаді, поки­нув вагон останній. Його прощальні слова я чула під час усієї подорожі:

-       Канада дуже велика країна, а Галіфакс дуже далеко від дому!

Життя в колегіумі зміцнило покликання, яке здавалось тепер єдиним можливим станом мого життя. Не хочу цим сказати, ніби я зневажала інше життя, його інші прояви, але монастир цілком відповідав сповідуваній мною вірі. Я справді «опиралась патериці», та мій опір не був надто сильним. Час минав серед товариських зустрічей, кіно, танців та лижних прогулянок, але водночас я щоденно ходила на Святу Літур­гію і не пропускала післяобідніх церковних благовіщень. На останньому курсі університету надійшла пора приймати рі­шення, але я все ще зволікала.

-       Боже мій, я ще не можу, ще хочу жити. Підожди. Поче­кай, аж поки сповниться мені 25 років!

Рішення прийшло одного вечора, коли відправляючи в каплиці колегіуму Хресний шлях, я дійшла до одинадцятого розділу: Ісус Христос прибитий до хреста. Чому я повинна використовувати молодість для задоволення власних примх? Ця думка раптово пронизала мій мозок, мало не розірвавши серце, й видобула з нього слова покори:

-       Добре, отже Ти переміг, Господи!

Потім я перейшла до дальших розділів Хресного шляху.

Тепер треба було все пояснити матері-ігумені. Я попро­сила її вислухати мене в суботу пополудні - це були години, якими студентки могли вільно розпоряджатись. Вона сказа­ла, що буде чекати мене в головній канцелярії. Я прийшла раніше. В чеканні походжала серед античних крісел, зма­гаючись зі страхом, який викликала в мені думка про. ув'яз­нення в монастирі. Один з каблуків моїх білих туфель протк­нув край килима. Витягнувши його, я вирішила покинути приміщення.

-       Треба вийти з цієї кімнати! Тут я втрачаю розум... Дівчи­на мого типу потребує свободи...

Раптом на стіні я побачила картину «Ессе Номо». Це не була та сама картина, що висіла в нашій їдальні, але дуже подібна до неї, а вираз очей, з яких текли сльози, був точно такий же. Ця картина заспокоїла розбурхану в мені бурю. Розмова була коректною і корисною, я зважилась на вибір...

Минуло вже три роки з того часу, як я покинула рідну домівку. А тепер повинна була покинути її назавжди! Про своє рішення я повідомила в листі. Коли сестра Флоренс написала, що матінка плакала над моїм листом цілу ніч, я теж не могла стримати сліз, згадуючи свого маленького братика і батька, чий похилий вік не віншував йому довгого життя.

Мені не важко пояснити, чому я прийшла в монастир, але щоб пояснити, як сталося, що я в ньому залишилась, потріб­но було б якесь надприродне світло. А однак, якщо життя має для мене сенс, то цим я завдячую вступові до монастиря. Живу в монастирі вже п'ятнадцять років, і здається, що всі ці дні пронизані ясним світлом, бо кожен день - це крок до Бога, який є істинною ціллю чернечого життя.

Сестра Елен Френсіс, Канада

Сила і насолода Божої любові

Мій коханий озвався і промовив: «Уставай же, подруго моя, моя кра­сна, й до мене ходи»   ( Пісн. 2, 10 ). Ось він іде, ось він скаче горами, по пагірках вистрибує ( Пісн. 2, 8 ).

Думка віддатися Богові зародилась в мені в день першого Святого Причастя. Було мені тоді одинадцять років. Я по­чула голос Бога, коли співали: «Прийди, о Ісусе, прийди». З того часу я дуже люблю цю пісню. Не розуміючи до кінця, що діється в глибині моєї душі, я відчувала хвилювання і зворушення таке сильне, що аж розплакалась. В той день на обіді було багато гостей, я ж прагнула самотності, щоб дум­ками повернутись до тієї чарівної миті, коли Ісус прийшов мене просити, щоб я віддалась Йому цілком і назавжди...

День першого причастя минув, як минали інші дні, та в мені зберігся й досі залишається спогад, який неможливо забути. Аж до п'ятнадцятого року життя я була впевнена у своєму прагненні присвятити життя Богові. Я відчувала по­требу молитись, часто ходити до Причастя, звірити свої праг­нення священикові або сестрам-черницям, комусь, хто міг би мене зрозуміти. Однак мені було зовсім не просто ходити на богослужіння і зустрічатись з сестрами. Мої батьки не були віруючими католиками. Тільки матуся часом ходила на Святу Літургію. Я виховувалась в середовищі, де ніколи не згаду­вали Бога, а якщо і згадували, то тільки погано.

Шкільні вчительки, яких я дуже любила, часом закидали мені, що я надто часто ходжу до церкви і що належу до католицьких організацій. Ці закиди засмучували мене, та незважаючи на них, я йшла відвідати Ісуса.

У нашій парафії було чотири чернечих товариства: мед­сестри, вчительки приватної школи, закритий монастир і притулок для старців. Час від часу я зустрічала кого-небудь з тих сестер, вітаючи їх тоді з радістю, і була щасливою, коли могла з ними трохи порозмовляти. Пригадую, як у травні я часто ходила на богослужіння, щоб помолитись Діві Марії; але передусім зустрітися з сестрами. Їхнє товариство мене дуже приваблювало.

На шлях жертовності мене привело прагнення відповісти на любов Бога. Я хотіла служити ближнім так, як це робили черниці, мати таке ж усміхнене обличчя. І передусім я хотіла належати Ісусові, якомога сильніше любити Його, чинити так, щоб всі довкола також Його любили.

Впродовж чотирьох років я не наважувалась сказати бать­кам про своє покликання, підозрюючи, що мене зрозуміють неправильно. Проте, вони знали, що я щоденно в будь-яку погоду ходжу на Святу Літургію, і замислювались, чому я так часто відвідую церкву. Вони дали мені зрозуміти, що з них вже досить «цієї комедії» і прийшла пора зачинити уста людям, які обговорювали мою поведінку. Мені категорично заборонили ходити до церкви на тижні, вважаючи, що буде забагато, навіть коли ходитиму лиш по неділях. Я не відпо­віла нічого, але почала шукати спосіб, щоб таємно ходити до церкви. В першу п'ятницю мені вдалось потемки одягнутися у своїй кімнаті і навшпиньках вийти з дому, щоб прийняти участь у Святій Літургії хоча б у цей день. Якийсь час батьки дозволяли мені це, та врешті бачачи, що я й далі потайки роблю те саме, стали дуже суворими. Без їх дозволу мені заборонили ходити до церкви. На мої просьби відповідь завж­ди була однаковою: «Ні!» Я вишукувала різні способи, аби піти до церкви, але якщо батьки це помічали, то вдома на мене чекала сувора кара. Мене замикали в домі, залишали без фруктів. Моя рідня теж була проти мене і багатьма спосо­бами намагалась наставити на інший шлях. Часто в домі вибухала сварка. Знервовані батько й мати повторювали:

- Нічого не вийде з цієї дівчини. Вміє тільки молитись до доброго Бога і бігати за сестрами.

Такі і дуже подібні до них розмови дуже засмучували мене. Життя вдома стало неможливим. Не було й дня, щоб я не плакала від образ, які змушена була терпіти. Інші члени сім'ї та сусіди, дивлячись на гнів батька, радили мені змінити позицію і не вносити в дім незгоди.

Це вразило мене страшенно. Покинута всіма, я втратила відвагу. Я не ходила більше на ораторії і Святу Літургію, за виключенням неділь. Щоб зробити батькам приємне, вихо­дила зі школи разом з подругами і, за їх прикладом, стара­лась подобатись хлопцям. Мені було шістнадцять років. Були моменти, коли я навіть мріяла про створення сім'ї, а не про монастир.

Однак коли мені сповнилось сімнадцять років, Бог знову розпалив у моєму серці прагнення віддатися Йому цілком. Це прагнення вже не покидало мене, Я знову почала щодня ходити на Святу Літургію. Не дивлячись на тисячі перешкод, які створювали мої батьки, я намагалась таємно зустрічатися з сестрами і розмовляла з ними про покликання. Скільки ж сцен було після цього вдома! Ісус сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести... Я ж прийшов поріз­нити сина з батьком його, дочку з її матір'ю... І будуть воро­гами чоловікові домашні його!» ( Мт. 10, 34, 36 ). Якими ж правильними є ці слова!

Час минав. Мої батьки твердо стояли на своєму, й ніщо не вказувало на те, що вони змінять своє рішення. Якось після палкої молитви і роздумів я вирішила повідомити їх про моє рішення стати черницею. Що було далі, неможливо описати!

- Ні за що на світі не хочемо мати в нашій сім'ї черницю! Пора покінчити з цією комедією. Не хочемо більше чути про це. Як маєш свободу, то шануй її...

На цей раз я мусила мовчати, бо ситуація стала справді серйозною...

Та настав день, коли я повинна була прийняти рішення, не чекаючи їхньої згоди. Я покинула дім і в ролі послушниці вступила в монастир. Минали дні, протягом яких я болісно відчувала жертву розлуки. Батьки протестують, не пого­джуючись з вибраною нами дорогою життя, однак ми все одно їх дуже любимо. Я пролила море сліз. Та в глибині серця була щаслива, бо не чула себе самотньою. Ісус втішав мене, я з радістю відчувала в собі Його присутність.

Ігуменя прийняла мене дуже люб'язно, і я опинилась серед справді милих подруг. Через багато днів я повідомила кохану рідню про своє остаточне рішення. Це було для них ударом! Вони не вірили, що до цього дійде. Я не одержала від них найменшої звістки. Через кілька місяців матінка, хова­ючись від батька, написала листа, щоб переказати мені деякі новини. Однак лист був холодний і байдужий.

Після періоду послушництва настав день постригу. Яке ж було моє здивування, коли я побачила своїх любих батьків! Неймовірна радість охопила мене, вони теж були дуже звору­шені. Мати була більш схвильована, ніж батько, та вже одна лишень їхня присутність значила для мене багато.

Тепер моє чернече життя пливе радісно і у великому спокої. Я ні за чим не жалкую. Єдине, про що я можу шко­дувати, це те, що не віддалась на службу Богові набагато раніше. Навіть моя сім'я тепер задоволена, бо знає і бачить, що я щаслива.

Незважаючи на випробування, спротив та інші труднощі, великою радістю є прислухатись до Божого поклику і піти за Ним.

Моє покликання часом коштувало мені дуже дорого, але за це Бог віддячив мені стократно. Те, що я зробила для Нього, є нічим у порівнянні з тим, що Він мені дає.

Молода послушниця, Франція

Порвані плаття

Сестра Марія Паскаля народилась у місті Квінзі. Вступила до Товари­ства Сестер Домініканок Святої Катерини Сененської в Кентукі. Ба­гато років працювала вчителькою, а потім медсестрою.

У моїй історії немає ані нічого дивного, ані романтичного. Найчастіше люди вважають, що більшість дівчат, котрі ста­ють черницями, належать до осіб, розчарованих в любові. Я не належала до цієї категорії. Дійсно, в школі мені подоба­лось товариство одного хлопця на ім'я Бенні, та коли я роз­повіла йому про своє прагнення вступити в монастир, він ска­зав, що це добра ідея, і на прощання поцілував мене. Потім у розмові з моїм братом Бенні визнав, що я відрізняюсь від ін­ших дівчат. Одного дня, вправляючись в стрибках у воду, я вдарилась головою у якийсь контейнер і втратила свідомість. Бенні скочив у воду, щоб підняти мене. Це могло стати рома­нтичною пригодою, але Бенні страшенно перелякався й від­провадив мене додому. Страшенно розсудливий був хлопець!

Після вступу до монастиря я часто згадувала його. Наша наставниця теж часто про нього згадувала, зовсім, зрештою, не знаючи його. Та коли я робила якусь дурницю, а з послуш­ницями це трапляється часто, вона звичайно говорила:

-       Щасливий той хлопець, який не взяв тебе за дружину! Всім вже був знайомий цей жарт, і всі згадували дев'яте благодіяння. Щоразу, коли я чула ці слова, думки мої повер­тались до Бенні, і я запитувала себе, чи він справді здога­дується про своє щастя. З газети, яка виходила в нашому місті, я довідалась, що у нього були певні успіхи у військовій службі. Тепер у нього сім'я і троє дітей. Кожного разу при згадці про нього я один раз прочитую «Діво Маріє» в подяку за те, що не дав мені тоді втонути.

Ще був Дінні. Він вже вчився в університеті, коли я була тільки в ліцеї. Цей хлопець, на відміну від інших, не любив хвалитися своїм становищем. Перед моїм від'їздом тітонька влаштувала невеличкий прийом гостей. Крім батьків, лише вона знала про мій намір вступити до монастиря. Під час прийому вона сказала про це. Хвилину панувала мовчанка, а потім Дінні сказав:

-           Не можу зрозуміти, чому ті, хто міг би бути найкращими матерями сімейств, стають черницями!

На що моя тітка зауважила:

— Може тому, що покликані народжувати душі, дорогий Дінні!

Так воно і є, Дінні. Тоді я була надто молодою, щоб зро­зуміти таку відповідь, але тепер, коли я думаю, що могла б вийти заміж і мати дітей, розумію, що це було б не для мене. Я б втратила ті радощі, яких ніде більше не можна знайти. Мені сказала про це одна жінка, яка після смерті своєї малої дитини прийшла і, стискаючи мою руку, прошепотіла:

- Ви не знаєте, сестро, що значить ваше життя для таких, як я.

Один розчарований молодий лікар говорив, що всі його ідеали були б зруйновані, якби не довелось йому зустріти сестер, які служать бідній і хворій частині людства. Багато медсестер вчаться від нас бачити в хворому терплячого муки Христа - це теж зміцнює наш дух. Існує радість, коли вчиш молоду матір, як треба поводитися з новонародженою дити­ною, нагадуючи їй водночас, що в цьому маленькому тільці схована душа, про яку не можна забувати. Існує радість, коли допомагаєш хворим. Навчаємо їх дивитись на смерть з відва­гою і покладатись на Боже милосердя. Ось тобі моя від­повідь, Дінні. Я занадто зайнята працею над душами, які довірив мені Обранець Божий, аби мати час займатися трій­ком або четвірком власних дітей.

Я не належала до того типу дівчат, які з початку свого життя хочуть стати черницями. У школі в мене була подруга, яка вже в день першого Причастя вирішила, що буде черни­цею. Від того дня вона не змінила свого рішення. Ми разом вступили до монастиря. Якось пополудні, якраз після мого переїзду до Кентукі, коли ми гуляли під час перерви, мені ра­птово прийшла до голови одна думка. Вражена нею, я тут же зупинилась і, схопивши за руку свою подругу, сказала до неї:

—       Маргарет, ти коли-небудь замислювалась над тим, що у нас ніколи не буде своєї сім'ї, власних дітей і взагалі нічого, що б належало нам. Що завжди буде той самий великий дім, подібний до цього: з безкінечними коридорами для приби­рання, сходами для підмітання і тарілками для миття?

Я була приголомшена цим відкриттям. Маргарет холодно подивилась на мене і сказала:

-           У мене було достатньо часу подумати над такими ре­чами.

Ось у чому полягала різниця між нами: вона на все диви­лась спокійно, передбачливо, і після вступу до монастиря її ніщо не вразило. В мене ж не було багато часу, щоб подумати про монастир перед вступом до нього, бо моє рішення визріло в останню хвилину. А не вступити до монастиря не могла!

Освіту я здобула в колегіумі, при якому був інтернат. Керували цим закладом черниці. Не робіть з цього висновку, що саме вони навели мене на думку вступити до монастиря. Сестри тут ні при чому. Це був Хтось інший. Часом я щиро ненавиділа той інтернат-колегіум. У батька була така робота, що він змушений був часто з сім'єю переїжджати з місця на місце, тому своїх батьків я бачила рідко, в основному лише під час канікул. На щастя, у мене була тітка, яка здатна була зрозуміти самотність серця дівчини, хоча її оточувало п'ят­десят інших дівчат і кілька сестер. Вона часто відвідувала мене, присилала книжки, солодощі й шоколадні тістечка, які користувались серед пансіонерок великою популярністю. У святкові дні вона приходила за мною, і ми проводили разом незабутні години. Ми ходили по музеях, і я з надзвичайною цікавістю слухала її розповіді про стародавні цивілізації, відвідували найцікавіші вистави. Вона навчила мене корис­туватись виделкою на званих обідах. Її син разом зі своїми товаришами навчили мене танцювати, хоча й не дуже мали на це охоту. Коли тітка вирішила, що я вже можу з'явитись в бальній залі, діставала мені запрошення на різні доброчинні вечори. У неї було три доньки, трохи від мене старших, але з подібними до моєї фігурами, тому я не була змушена з'явля­тись в одному й тому ж платті на двох вечорах підряд. Ко­ристувалась гардеробом двоюрідних сестер, хоча й вони скар­жились, що тітонька мене псує. Тітка лише посміхалась, не звертаючи уваги на їх нарікання.

Настав урочистий день, коли я мала бути присутньою На балу в честь губернатора. Бал мав відбутися в готелі Лонгвуд Тауерз. Тітка Агнес старалась з усіх сил. Купила мені вечір­ню сукню ціною в тридцять доларів, що на той час було неймовірною сумою. Подарувала вишиту золотом сумочку. Але я все «зіпсувала», кількома днями раніше написавши на титульній сторінці однієї книжки: «Матір Небесна, вручаю Тобі моє минуле, мій сьогоднішній день і те, чим стану котро­гось дня».

Тоді я ще не думала про майбутнє, та ці слова прига­дувались мені раз у раз. Це був останній рік навчання в коле­гіумі. Заняття закінчувались в червні, а був ще тільки січень. Всі мої подруги говорили про свої плани після отримання диплому. Ще тривали різдвяні канікули, а я, невідомо чому, з нетерпінням чекала повернення до колегіуму. Нічого подіб­ного зі мною раніше не було. Незважаючи на внутрішній неспокій, я вирішила відкинути всі думки і натішитись балом. Нарешті прийшов той вечір. Тітка запевнила мене, що я виглядаю прекрасно, але, невідомо чому, я не була задоволена своїм новим платтям. На балу все було чудове: музика, освітлення, декорації і т. д. Та мене огорнув якийсь зовсім незро­зумілий смуток. Хоча мене запрошувало до танцю багато молодих людей, я почувала себе на диво самотньою. В коле­гіумі у мене ніколи не було цього відчуття. Повертаючись з балу, ми зайшли в ресторан і розмістились за одним столом. Ледве вкусивши шматок булки, я глянула на годинник. Була перша година ночі. Починалась неділя. А я не дотримала євхаристичного посту і не могла піти до Причастя. Мені захотілось плакати. Напевно, щось в мені було не так...

А коли повернулась додому, тітонька запитала мене про враження від балу. Я ж не могла вимовити й слова. Мене залишили в спокої, гадаючи, що я надто перевтомилась. Пізніше до цього питання вона не поверталась, бо як інте­лігентна жінка, вміла поважати наші недомовки.

У спальні тітоньки висів образ Матері Божої Невтомної Помочі. Якось тітонька розповіла нам легенду, згідно з якою, в кожному домі, де є цей образ, хтось отримає ласку по­кликання.

Я спокійним тоном зауважила:

- Сподіваюсь, тітонька не має на увазі мене. Я хочу стати лікаркою.

Такий у мене був намір. Коли я поділилась ним з батьком, він сказав, що оволодіти цією професією дівчині досить важ­ко. І порадив мені закінчити п'ятирічні курси медсестер в колегіумі «Регіс». Я відповіла, що досить з мене сестер, і тепер я хочу вчитись в публічному закладі.

В цей період мене ніщо не цікавило. У школі я займала одне з перших місць, але зовсім цим не гордилась. Мене вибрали старостою класу, та це мене зовсім не цікавило. Коли йшла в кіно, здавалось, що чогось мені не вистачає. Повертаючись в кінці тижня додому, не могла дочекатись, коли знову буду в школі. Якось, будучи вдома, я зрозуміла, що мені не вистачає каплиці. Навчаючись в школі, я не часто її відвідувала, але мені завжди здавалось, що я живу в това­ристві Христа, під тим самим дахом.

В лютому ми почали в школі читання книги «В пошуках неба». Читаючи перші рядки: «Я втікала від Нього щодня і щоночі», - відчула якесь пригнічення. Нарешті до мене дійш­ло, що я теж втікала від Нього. Але я не хотіла стати чер­ницею. Адже це означає життя на самоті і в спокутуванні гріхів! Я могла приносити користь, не пориваючи зв'язків зі світом. Можна було жити як тітка Агнес і так само виховати п'ятеро дітей в страху і любові до Бога. Та Він шукав мене... У мене було передчуття, що Бог хоче мати мене в монастирі. В березні я пішла до ігумені і сказала їй, що хочу вступити до монастиря. Вона не приховувала здивування:

-       Може, ти хочеш вступити до монастиря, моя доню, бо тобі подобається товариство сестри Романи?

Я запротестувала, та сестра продовжувала далі:

-       Чернече життя - це життя суворе і водночас щасливе. Якщо ти вибереш його тільки через прив'язаність до якоїсь людини, тебе обов'язково чекає поразка. Насамперед тому, що тебе не призначать в той самий дім, в якому є твоя това­ришка. А, по-друге, тому, що Бог є ревнивим Обранцем, Він не допускає роздвоєності.

Тоді я сказала сестрі, що все одно піду в монастир, хоча й зізналася, що люблю товариство й розваги, але що мені по­стійно чогось не вистачає. Сестра ж, а її визнавали поетесою, припинила розмову:

-       Божий Архітектор сам будує кораблі для себе, і не спочине доти, доки не приведе їх у порт свого Серця!

Майже одразу ж після отримання диплому я стала по­слушницею. Перед вступом до монастиря треба заповнити анкету. Одне з питань стосується мотивів, що спричинили цей крок. Я написала: «Щоб спасти свою душу і душі ближніх». Це головна мета кожного, хто вибирає чернече життя.

Коли я пішла з анкетою до нашого давнього домашнього лікаря, щоб він дав відповіді на запитання про моє здоров'я, він звернув увагу на дві графи: «здоров'я психічне» і «здо­ров'я фізичне».

-       Хочеш стати черницею? - запитав здивовано. – Скільки тобі років?

Він знав про це краще, ніж я, знаючи мене все життя, і сам написав мій вік у графі «здоров'я фізичне». Потім, звер­таючись до мене, сказав:

-       Я не заповнюю графу, що стосується твого розуму, бо впевнений, що ти ненормальна.

Ніхто не помітив в анкеті цієї порожньої графи, а якщо й помітив, то не звернув на це уваги. На другий день послуш­ництва мати-ігуменя запропонувала нам вибрати собі ім'я і скласти список особистих речей. Потім вона прийшла, щоб почути, які імена ми собі вибрали. Мені подобалось ім'я Хелен Джін, інші хотіли називатись Грейс, Імельда, Марія Ейлін, Ілена Марія. Вислухавши літанію імен, наставниця сказала:

-       Ви що, вважаєте себе кінозірками? Я сама виберу вам
імена.

І ми одержали імена, в яких відразу було чути святість: Метхільдіс, Євсебіус, Жіль, Полікарп і т. п.

Про радощі й щастя послушництва треба розповідати окремо. Бог дає крила. Тим, хто мав сумніви, було пояснено, що бажання служити Богу - це все, що від них вимагається.

Якщо часом трапляється, що якась дівчина приходить в монастир без покликання, але прагне отримати його, Бог напевно допоможе їй. Потрібно тільки щиро молитись. Щодо мене, то підкорившись Божому Обранцеві, я втратила всі свої сумніви і вагання. Френсіс Томпсон говорив: «Ось я оголений під твоєю рукою, яку ти піднімаєш, щоб вдарити мене, спо­чатку подерши на шмаття моє вбрання і кинувши мене зне­силеного на землю».

Незабаром після прийняття обітниць стався незначний інцидент. Моя тітонька Агнес по дорозі до Нью-Йорка зуст­рілась в поїзді з сестрою, що належала до нашого товариства. Запитала, чи вона випадково мене не знає. Подумавши хвили­ну, сестра відповіла:

-       Ах так, то та сестра Імельда, котру вислали в монастир.

Тітка була вражена. Вона не знала, що на нашій монас­тирській мові це означало допомогу кандидатці в споря­дженні необхідного вбрання. Тільки приїхавши в Бостон, хотіла відразу їхати до мене в Кентукі, аби впевнитись осо­бисто, як я себе почуваю, і чи мене не тримають проти моєї волі. Діставшись до монастирської брами, вона знову була введена в оману нашою монастирською говіркою. Тітонька спитала про мене, назвавши моє хресне ім'я. Сестра-воротарка була здивована. Перелічивши щонайменше дюжину імен, спитала:

-       Голова у неї чорна чи біла? (На монастирській мові
«чорна голова» означає пострижену черницю, котра носить
чорну вуаль, а «біла голова» означає послушницю, котра
носить білу вуаль).

Але тітка підкреслила чітко:

-       Не має голови ані чорної, ані білої, лишень руду.   .
Після двох днів перебування в монастирській обителі

тітонька переконалась, що я знаходжусь тут з власної волі. Перед від'їздом вона сказала, що вважає мене тією особою з-поміж членів нашої сім'ї, якій дісталось найбільше багатство. Вернувшись у Бостон, переказала все це моїй сім'ї. Коли вона померла, її донька прислала мені на пам'ять образок Матері Божої Невтомної Помочі. Двоюрідна сестра не знала історії, пов'язаної з цим образом, але б'юсь об заклад, що тітонька Щасливо посміхалась на небі. Ви теж так вважаєте?

Сестра Марія Паскаля, США

«Якщо хочеш бути досконалим»

 

Ідея присвятити себе Богові прийшла до мене якось вран­ці з дивною раптовістю. Одинадцятого листопада, в річницю освячення церкви, у нашій парафії була відправлена урочиста Літургія. До місця, де я стояла, долітали лише окремі уривки проповіді. Не маючи можливості чути всю проповідь, я замис­лювалась над окремими почутими реченнями. Особливо мене вразив такий фрагмент: «Коли хочеш бути досконалим, -піди, продай добра свої та й убогим роздай... Потому приходь та й іди вслід за мною» (Мт. 19, 21, 22 ). Тоді-то я запитала себе, чи не були ці слова адресовані й мені... І тут же від­повіла:

-        Якщо хочеш...

Оте «якщо хочеш» було дуже м'яким, заспокійливим, як ніжне запрошення. І нічого більше. Мені було сімнадцять років, і з цієї хвилини я вирішила побудувати все своє життя на цьому принципі. Та, напевно, Бог ще раніше готував мою душу, щоб вона відгукнулась на цей поклик. Тому що розмір­ковуючи над своїм життям, я пригадала кілька моментів, які свідчили, що ласка робила в моїй душі свою невидиму справу.

Коли мені було сім чи вісім років, я мріяла стати місіо­неркою і навчати Євангелія маленьких негрів. Ще мріяла про пустелі, де люди їздять на верблюдах, і про ріки, по котрих плавають тендітні піроги... Але вже тоді я перш за все мріяла принести хрест усім тим малим язичникам, про яких мені розповідали. Дорослі, яким я звіряла свої мрії, іронічно пов­торювали:

-        Будеш  ще мати час на зміну поглядів... Побачиш, що все
"Іде минеться...

Впродовж шести років я ні разу не забула під час При­частя попросити Бога, щоб призвав мене на свою службу. Однак коли мені сповнилось тринадцять чи чотирнадцять років, я забула про все і думала тільки про те, щоб мати можливість свідчити про Христа в світі. Я хотіла стати адво­катом, який би займався справами дітей. Мені здавалось, що це найкраща на світі «професія». В цьому періоді знаходжу наступне свідоцтво: я вчилась тоді в середній школі, і один священик проводив у нас конференцію, яка закінчилась воз­величенням чернечого життя. На цю тему ми вели дискусії з нашими вчительками. Серед них була одна черниця, яка мала на нас величезний вплив, бо ми дуже поважали її за її став­лення до нас. Ми були впевнені, що вона не буде в жодному  випадку «тиснути» на нас. Наші погляди відображала наступ­на думка:

-       Це покликання не стосується нас... На що сестра відповіла:

-    В Євангелії написано: «Не ви Мене вибрали, а Я вибрав вас» (Ів. 15, 16). Однак це не зменшує свободи душі, до якої Христос звертається: «Якщо хочеш»... Покликання - це без­коштовний дар Божий, але кожна молода християнка зобо­в'язана запитати себе, чи це запрошення не стосується також і її. Занадто часто явно або ж таємно людина звільняє себе від роздумів над чернечим покликанням, очікуючи його, вона не знає, чи має це бути небесне осяяння, чи якийсь фор­мальний наказ.

-    Отже, - я тоді сказала, - проаналізую цю тему, коли будемо вивчати філософію.

І більше про це не думала...

Під час мого навчання в ліцеї Бог звернувся до мене за посередництвом тієї ж самої черниці. Я була на концерті, де молоденький піаніст виконував твори російських компози­торів. Ніколи раніше не чула я такої прекрасної музики, виконаної з таким почуттям. Хвилювання охопило мене. Після кожного твору я прагнула почути щось ще більш прекрасне, але мене щоразу чекало розчарування. Тоді я розповіла сестрі про ці враження і про моє прагнення досягти чогось вищого. Вона ж, зовсім не намагаючись переконати мене, сказала дуже серйозно, але цілком звичайним тоном:

-       Тут обов'язково повинен бути заклик доброго Бога.
Тоді я не думала про чернече покликання, а лише про

заклик повністю віддатися Богові, незалежно від обраного життєвого шляху. Та не минуло й місяця, як це запрошення стало більш чітко окресленим:

-       Якщо хочеш...

Отже, я була цілком вільною і була цілком свідома цієї свободи. І добре знала, що не вчинила б гріха, сказавши «ні». Та водночас, повністю усвідомлюючи цю свободу, була впев­нена, що воля Божа полягала в тому, щоб я відповіла «так». Це здавалось мені парадоксом, але так було. Все було цілком простим і ясним; вертаючись думками в ту пору, бачу ту саму ясність і простоту. Бог запрошував мене піти за Ним, водно­час даючи мені повну свободу. Раптом, хоч це й може вида­тись смішним, бо під час проповіді все могло бути, я впала на коліна, обхопивши голову руками, і з глибини серця одним духом вимовила:

-       Так, дякую.

Насамперед я сказала «дякую», бо добре усвідомлювала, що не достойна всього цього, а Бог виявився таким добрим і люблячим. Це тривало кілька хвилин. Потім впевненість зникла. А якщо у мене немає даних, щоб бути черницею? Чи не є це усе лиш плодом моєї фантазії? Хотіла почути підтвер­дження від когось ззовні. Я вирішила порадитись з черницею, про яку вже згадувала. Після канікул я пішла відвідати її і без, вступу спитала:

-    Як ви вважаєте, сестро: це можливо, щоб у мене було покликання? Вона зразу ж відповіла, що я сама повинна про це знати. Тоді я більш детально пояснила їй ситуацію і запи­тала, чи не бачить вона в мені якихось «перешкод».

-    Ні, - відповіла вона, - з першого погляду не бачу.

Це було те, що я хотіла знати. Я розповіла їй усе. Вона добре мене знала, була людиною зрілою і мала досвід черне­чого життя. Я поклалася на її мудрість і здоровий глузд, на її надприродну розсудливість з тим більшим спокоєм, що шукала відповіді лише щодо негативних моментів.

Що підштовхнуло мене до повної жертовності? Довгі роздуми, зважування всіх «за» і «проти» тут ні при чому. Той, хто покликав мене, є нашим Господом. Я любила Його з усіх сил і хотіла, щоб Він був моєю єдиною любов'ю. Була здиво­вана, що Він вибрав собі саме мене. Відчувала, що моя любов до Нього є нічим в порівнянні з Його любов'ю. Розуміла, що то Його любов до мене зродила в мені прагнення піти за Ним, щоб віддатись Йому цілком. Господь наш возлюбив мене перший, і я могла лише відповісти:

-       Ось я йду, щоб виконувати Твою волю. Неможливо й подумати, що існує життя прекрасніше і

божественніше, ніж чернече життя. Я вже дещо знала про обітниці та їх значення, але перш за все переді мною був приклад моїх вчительок-сестер, з якими я прожила вісім років. Я щаслива, що можу про це сказати, бо завдяки їм зрозуміла, що чернече життя - це передусім молитва, братня любов, життя в Богові і для Бога. Саме ця думка, крім Божої любові і Його ласки, закликала мене до нової жертовності, де життя в молитві, що випромінює любов до ближнього, жит­тя спільнотою, зв'язаною також з зовнішнім світом, не скла­дається з випадкових зустрічей, а основане на щоденних малих або великих жертвах кожної з нас.

Моє Боже покликання не зіткнулось майже ні з якими труднощами. Коли я вперше засумнівалась щодо свого покли­кання, один священик дав мені таку раду:

-    Повірте, Божа любов - це любов вічна, і тільки ми змінюємо свої погляди. Він Всевідаючий. І якщо протягом тижня ви мали впевненість, що Він вас кличе, то не зва­жаючи на те, що ви відчуваєте сьогодні, живіть і далі спо­кійно з тою ж впевненістю.

-    Чому я без вагань присвятила себе службі Богові й Церк­ві? Найголовнішою причиною була воля Отця. Перш за все я хочу служити Богові, щоб таким способом показати Йому свою покірність і бути якомога ближче до Нього. Саме для того, щоб виконувати Його волю, я вибрала товариство з апостольською діяльністю, хоча мені особисто більше підхо­дило товариство контемпляційне. Щоб виявити Йому свою покірність, я стала послушницею в дев'ятнадцять років, хоча мені здавалось, що, можливо, краще було б зачекати ще два-три роки. Так зрештою багато хто радив мені. Воля Божа -це сам Бог, сповнення ж цієї волі з любов'ю є найповнішим підпорядкуванням волі Господа, який прийшов у світ, щоб бути покірним, починаючи з Вифлеему і Назарету аж до самої смерті. Мене часто запитують, чи виникали у мене труднощі, коли я розповідала іншим про своє покликання. Про покликання знали мої батьки, кілька священиків і чер­ниці. Інших я повідомила безпосередньо перед від'їздом. Бли­зьким людям я розповіла все спокійно і без вагань, знаючи, що вони розділяють зі мною радість, незважаючи на біль, який я їм причинила. Що стосується решти, то мушу визнати, що я сповістила їх про свій від'їзд досить байдуже, сміючись з їхнього здивування й не реагуючи на критику. Одне лиш мене дратувало — це захоплення моєю відвагою, що я змогла все покинути. Вважала, що немає тут моєї заслуги, бо кожен на моєму місці зробив би так само.

Чи чернече життя позбавлене любові? Зовсім навпаки. Саме тут можна любити по-справжньому. Хто в світі може похвалитися, що його люблять такою любов'ю, яку дарує нам Ісус? Хто може сказати, що хто-небудь розуміє його так, як розуміє нас Ісус, який знає нас краще від нас самих? Хто може гордитися тим, що займає центральне місце в думках іншої особи, так як ми займаємо в думках Ісуса, який живе в нашій душі, дивиться на нас, завжди готовий віддатися нам, коли ми до Нього звертаємося? Він дарує нам батьківську й материнську любов. Є нашим Братом і Обранцем. Якщо ми живемо з духом віри, то знаходимо Його в молитві, в праці, в наставниках, в усіх, хто оточує нас. Він є, як говорить молит­ва святого Франциска, «нашим Богом і нашим Усім». Якщо ми зрікаємось створення власної сім'ї, то робимо це для того, щоб «творити з Ним Містичне Тіло», не обмежуватись відда­ністю тільки одній сім'ї, а відкрити серце для всіх, кого зустрінемо, для усієї Божої Церкви. Я б хотіла, щоб люди перестали вважати священиків і ченців «розчарованими людь­ми», «нещасними створіннями», категорією людей якоїсь інакшої вдачі, що зробили релігію своєю професією в найгір­шому значенні цього слова. Хочеться сказати, як святий Павло: «Хотів би, щоб всі були, як я» (1 Кор. 7, 7), або при­наймні «Хотів би, щоб ви всі могли невтомно дякувати зі мною Богові за Його велику доброту». А, може, в такому невіданні є й наша вина? Може, ми не вміли показати людям красу нашого життя? Може, ми недостатньо чисті і надто самозакохані, щоб через нас можна було бачити Його Любов?

В чому, на мою думку, полягає ідеал чернечого життя? Здається, я пояснила це на самому початку. Якщо б треба було висловити все одним реченням, то я сказала б, що «це є уподібнення до Бога, котрий є Любов'ю».

Треба наповнювати повним змістом слова Святої Літургії «через Христа» і дарувати Ісусові всю повноту нашого до­вір'я, віддаючись тільки Йому. Вірно, що для Нього не існує нічого малого, що Він освячує нас своїм Духом і разом з собою віддає нас Богові.

М. І., Бельгія

Друга нагода

 

Сестра Павла Фортьє народилась в Оттаві. Її батько працював огля­дачем преси в канадському парла­менті. Одужавши після важкої хво­роби, вона вступила до Товариства Сестер Милосердя. Сестри догля­дають за хворими і працюють серед народів півночі.

 

Коли стану такою великою, як матуся, то в мене буде лялька з тіла й костей, — сказала моя молодша сестра Енрі­хетта, звертаючись частково до себе, а частково до мене. Але я не відреагувала.

- Паоло, ти чула, що я сказала? Паоло, що з тобою? Ти така бліда! Біжу, покличу матусю...

Енріхетта лагідно пестила моє світле волосся, намага­ючись привернути мою увагу до своїх проблем. Я поволі обернулась. З моїх очей викотились дві великі сльози.

-    Не клич матусі, Енріхетто, я не хвора.

-    То чому ти плачеш?

Енріхетта ледве сама не плакала. При вигляді моїх сліз її серце пронизав біль.

-         Пам'ятаєш, - сказала я, - тих жінок з дивними капе­люшками на голові і в чорному вбранні, яких ми зустріли вчора на прогулянці з матусею? Поки матуся з ними розмов­ляла, я приглядалась до їх дивних капелюшків і білих комір­ців. Сестри розмовляли й сміялися, як усі інші люди. Саме в цей момент я подумала, що вони теж колись були малень­кими. Потім я раптом побачила себе в такому ж темному вбранні і такому ж капелюшку. Я сказала собі: «Паоло, коли ти виростеш, то станеш черницею». Мені справді здалось, Енріхетто, що я вбрана в чорний одяг і йду, склавши руки й з опущеними очима, не дивлячись ні на тебе, ні на тата, ні на маму. Ось чому я плакала, Енріхетто!

Того жовтневого дня в Оттаві йшов сильний дощ. Ми з сестрою мали в домі велику залу для ігор. Коли падав дощ, мама залишала нас вдома, а ми заздрили іншим дітям, котрим можна було пустуватись і гратись на вулиці в калюжах. Сьогодні, сидячи тут, за столиком, і згадуючи подумки мину­лі роки, намагаючись зрозуміти, чому і як я стала сестрою милосердя. Знову душею і серцем повертаюсь у стіни рідного дому. Знову бачу Сенді Хілл. Місця, події і люди тих років залишили в моїй пам'яті глибокий слід. Тож не дивуйтесь, якщо, згадуючи давні роки мого дитинства, я зраджу таєм­ниці мого серця. Пишу ці слова з почуттям покірності і прагну висловити Богові вдячність бідної душі, яка відкрила, що у серці Царя всіх царів є трошки місця й для неї. Моя мати була чудовою жінкою, цілковито відданою своїм обо­в'язкам. Батько був типом людини, яку б я обрала собі серед тисяч інших. Ми всі дуже любили його. Батько був шано­ваний всіма, хто знав його. Працюючи оглядачем преси в парламенті, він мав сотні приятелів. Раптове залишення ним свого поста в Сенді Хілл схвилювало багато людей.

Сенді Хілл знаходився в центрі Оттави в оточенні вулиць, дерев і парків і був ідеальним місцем для проживання. Кожендень приносив нам справжню радість. Ми не були багаті, аленам, п'ятьом дітям, не бракувало нічого. Крім сестри, у менебуло ще троє братів. Ми були задоволені тим, що мали. За час десятилітнього перебування в школі, якою керу­вали черниці, я не досягла значних успіхів у навчанні. Думка­ми я завжди була в басейні або на тенісних кортах. Тому мій табель успішності звичайно був одним з найгірших у класі. Головним у моєму житті були заняття спортом.

Я почала грати в теніс, як тільки змогла втримати в руці ракетку. Придивляючись до інших, завдяки тренуванням і природним здібностям, які дав мені Бог, я незабаром здобула славу своїми подачами. Пригадую день, коли тренер нашого тенісного клубу зайшов на корт і сказав: - Паоло, ти чудово подаєш м'яча. Хто був твоїм тренером?

—       Я навчилась цього, уважно спостерігаючи за вами, — відповіла я, знову включаючись в гру.

Того ж дня пополудні, коли я зайшла в клуб, тренер запропонував мені свої послуги, стверджуючи, що в мене є необхідні дані, щоб стати чемпіонкою. Тоді мені щойно спов­нилось тринадцять років, і батько сказав:

-          Ні, Паоло, мусиш почекати ще кілька років.

Батько гордився моїм вмінням грати в теніс, це видно було по його очах. Однак він надто любив мене, щоб дозво­лити занехаяти шкільну науку.

Під час довгих і прекрасних зим другу половину дня я проводила на лижах. Наше місто, Оттава, має чудові можли­вості для цього виду спорту. Величні, вкриті іскристим сні­гом схили гір, що оточують його, коли б могли, розповіли б про щасливі події та веселі зустрічі тих років. Скільки разів вечорами, часто до пізньої ночі бігали ми на лижах по білому, пухнастому снігу. Оце було життя! А були там і хлопці! Один з них був до мене особливо прихильним. Ми часто катались разом, і я помітила, що подобаюсь йому. Моє по­чуття було взаємним. Він завжди був готовий привести в порядок мої лижі. Катання в його товаристві по цих засні­жених схилах наповнювало моє серце справжньою радістю.

В ті роки велосипед був моїм нерозлучним другом. Можна навіть сказати, що я виросла на велосипеді. Скільки ж кло­потів завдавала я водіям трамваїв, скільки разів водії щосили тиснули на клаксон, коли я шалено мчалась їм напереріз! Моя необережність не була навмисною, але, особливо восени і навесні, я робилась настільки неуважною, що замість їздити тихими вуличками, мене несло на запруджені транспортом вулиці зі жвавим рухом.

Потім сталася трагедія. У п'ятнадцять років, на початку шкільного року, я захворіла. Одного дня температура підня­лась до 41 градуса, настала повна втрата сил, боліли всі м'язи. Діагноз: страшний дитячий параліч! На той час мало хто з лікарів мав бодай якесь уявлення про цю хворобу.Її жертви ставали каліками на все життя. Відому методику Кенні тоді тільки почали застосовувати, і не всі були з нею знайомі. її дієвість лікарі піддавали великим сумнівам. Дивля­чись на свої безвладні руки й ноги, я розуміла, що мріям про теніс прийшов кінець. Навіщо жити далі? Чим я могла зайня­тись, якщо не могла самостійно рухатись? Мені здавалось, ніби я провалилась в безодню. Ще вчора світ був таким прекрасним! А сьогодні? Повна темнота!

Минали дні й тижні. Спочатку мені було важко думати про майбутнє і уявити собі життя без спорту! Молитва? Так, здається, я трохи молилась, але не відразу. Вважала, що найголовніше - це усвідомити своє становище. Один свя­щеник, порадив мені сконцентрувати увагу на сьогоденні. Вчора було вчора. А завтра? Що буде завтра?

На стіні навпроти мене висів образ Матері Божої Ласкавої. Мені здавалось, що ласка випромінюється з її рук і поши­рюється на світ і на мене. Довгими годинами і цілими днями мій зір і думки були спрямовані до Пресвятої Діви Марії, Утішительки Обездолених. Між мною і Пресвятою Дівою утворився інтимний зв'язок.

Багато тижнів я молилась від усього серця, благаючи Бога допомогти мені, а Пресвяту Матір заступитись за мене, нещасне створіння, яке не могло навіть ходити! В цей час у моєму житті почався період справжнього послушництва. Я навчилась молитись. Швидко зріло моє розуміння життя. Чим сильніше я молилась про поміч для себе, тим палкішим ставало моє прагнення самій стати поміччю для ближніх. Як найкраще прожити життя? Повинен же бути якийсь спосіб. Прийшла сестра поправити мені подушку, але я не бачила її, аж коли виходила, впізнала її по чорному паску на білому чепці. Може, присвятити себе піклуванню хворими?

- Ой, Паоло, ти ж не маєш здорових ніг! Мрієш про не­можливі речі, - сказала я собі майже вголос.

Так, щоб служити іншим, треба мати здорові ноги... Ця думка постійно переслідувала мене. Нарешті прийшов весня­ний день з дощем. Тоді я плакала при думці, що можу стати черницею! Тепер ні! Монастир повинен розв'язати всі мої проблеми. Дякую Тобі, Маріє, Матір усіх ласк! Спробую. Дозволь мені ходити, Пресвята Діво, а я стану черницею і водночас сестрою милосердя! Рішення було прийнято дуже швидко.

З того дня моє життя наповнилось іншим змістом. Я обов'язково хотіла ходити, часто для того, щоб спробувати, як втримаюсь, я опускала ноги на землю. Пам'ятаю, що коли я зробила це вперше, моя мати прибігла і з плачем підняла мене з підлоги. Тепер мені смішно, але тоді я впала з ліжка. Однак я відчула, що ноги трохи реагували, але були надто слабкими. Після численних спроб вони поволі почали наби­рати сили. Минуло сім страшних місяців. Спочатку я ходила на милицях, а потім спираючись на ціпок. В той період один з моїх дядьків, чернець-єзуїт, якому я розкрила свої наміри, порадив батькам відправити мене на захід Канади, до Едмон­тону. Там у нього був знайомий лікар, який, на його думку, міг допомогти мені. Мені було шістнадцять років, коли я вирушила в далеку дорогу. Під час двомісячного перебування в лікарні я ближче познайомилася з Сірими Сестрами (так називали Товариство Сестер Милосердя ). Всі мої сумніви зникли перед лицем душевного спокою, самовідданості в праці, глибокого співчуття і сердечної любові, які я бачила в сестрах. їхня любов підкорила мене. Якщо повернеться здо­ров'я, стану Сірою Сестрою.

Розпочалось лікування за новим методом, а тим часом минали тижні і місяці. Першим завданням було відновити панування над власними руками і ногами. Я вправлялась, молилась і ходила щораз краще. І все сильніше я думала про монастир. Пізніше, майже через два роки, мою увагу привер­нули інші справи. Я приглядалась, як збудований світ, зустрі­чалась з ровесниками. В їх товаристві почувала себе чудово. Я любила танцювати і познайомилась з багатьма молодими людьми. Дехто з них був настільки милий, що аж зворушував моє серце! Але як тільки справа ставала серйозною, я при­гадувала обіцянку, дану Богові, що буду допомагати ближнім. Ця думка зміцнила мій характер за час довгого періоду виздо­ровлення. Не раз я бачила дівчат, які приходили до при­йняття важливих рішень відносно одруження чи вступу до монастиря протягом кількох тижнів. Я так не могла. В по­дружньому житті я бачила таїнство, визначене Ісусом Хрис­том, а в чернечому - присвячення життя Богові в служінні людям. Рішення мало бути остаточним, і тільки я могла його прийняти. Якраз настав відповідний момент. Завдяки молитві і з допомогою ласки Божої було зроблено вибір: чернече життя. Прийнявши це рішення я, можливо, вперше в житті, відчула глибокий спокій. Спокій, джерелом якого є щира любов до Бога.

Не потрібні були говіння, духовний наставник чи який-небудь священик, аби переконати мене, що в мене є чернече покликання. Сам Бог у своїй доброті вказав мені на нього. Я відчувала себе у значній мірі недостойною того життя, яке вимагає людської досконалості. Але наважилась спробувати. Молилась гаряче й настійливо, щоб добрі Сірі Сестри з Мон­реалю захотіли мене прийняти. Пресвята Діва Марія знов заступилась за мене, і я була прийнята.

Дні мого послушництва в монастирській обителі на вулиці Ті були днями радості й подяки. Після складення обітниць мене направили в лікарню Святої Марії, де я три роки про­вчилась на курсах медсестер. Після одержання диплому я дістала скерування до Форт Сміт, на північному заході Кана­ди. Працювала там в лікарні на п'ятдесят ліжок. Тут мені нарешті здалося, що я справді потрібна своїм ближнім. Ці бідні люди, погано вдягнені, від яких ішов неприємний запах, не мали нічого, навіть здоров'я. Туберкульоз збирав тут багатий врожай, загрожуючи обезлюдненням всієї північної території. Роботи вистачало вдень і вночі. А саме це було моєю потребою. Я відразу побачила, що буду змушена вико­нувати роль самарянки на цій обширній території, відокрем­леній від решти світу. Я повинна була виконувати не лише функції медсестри, а іноді заміняти лікаря, дантиста чи адмі­ністратора. Ще й сьогодні я люблю згадувати ті дні важкої боротьби, коли прохання про допомогу лунали без перерви одне за одним. Все починалось з самого ранку:

-    Сестро, моя дитина хвора, не може спати, її болять зуби.

-    Сестро, вже кілька місяців у мене болить бік, може, краще зробити операцію? (Ці люди люблять операції).

-    Сестро, погляньте на моє обличчя, вчора я його відмо­розила. Чи можете ви мені допомогти?..

І так без кінця. Часом бувало, що лікар змушений був поїхати на цілий тиждень, щоб провести інспекцію території, а тут раптом виклик. З хлопцем стався нещасний випадок, і йому потрібна негайна допомога. Його дім знаходиться на відстані 20 кілометрів. Час 21.30, а на дворі мінус 40 градусів за Цельсієм. Викликали собачу упряжку і звернулись з проханням до провідника. Закутана на ескімоський лад, з валіз­кою хірургічних інструментів і купою ковдр швидко йду у вказаному напрямку. Незабаром стою в головах молодого хлопця. Бідолаха страшенно страждає. Роблю йому обез­болюючий укол, дезинфікую і обробляю рану, усуваючи без­посередню загрозу. Потім наказую привести пацієнта в лікар­ню для подальшого лікування. Ледь помітна вдячна посмі­шка, що з'являється на блідих устах - цілком достатня винагорода за труднощі дороги. Незважаючи на незручності, сестра світиться радістю, що трапилась нагода допомогти братам у біді.

Після багатьох років апостольства серед ескімосів мене знову послали працювати в цивілізовані райони. Покірливість скерувала мене до однієї з наших великих лікарень в Аль­берті. Потім я була переведена в лікарню в Саскачевані (на сході Канади), де протягом дев'яти років не мала й хвилини відпочинку. Але мушу признатись, що серцем я все ще зв'я­зана з прекрасними днями мого життя на землі ескімосів, де великий запас віри, відваги й натхнення разом з почуттям радості й гумору дають силу для щоденної праці серед без­країх лісів, для подолання труднощів, які часом здаються нездоланними, і кліматичних умов, що рідко бувають спри­ятливими.

Бог вдруге дав мені шанс. Повернув мені здоров'я, щоб я могла допомагати ближнім. Ось чому я так люблю стояти на колінах перед святилищем і дякувати Богові за привілей, подарований мені у вигляді можливості проводити життя в праці й молитві для тих людей, котрих Він полюбив так сильно. Я тішуся, що я медсестра, Сестра Милосердя, Сіра Сестра. Мені подобається різноманітність справ нашого това­риства, а особливо мені подобається операційний зал. Часами, спостерігаючи себе саму під час роботи, я говорю з глибини серця, переповненого вдячністю:

- Хіба ти не задоволена, будучи тим, ким ти є?

Сестра Паола Фортье, Канада

 

Зміст

Прокляття пані Салліван

Майже всі називають мене сестрою

Жахлива дівчина

Звичайний шлях в християнських країнах

Крутими шляхами

Ти перший возлюбив мене

Люблю Тебе, Господи!

У пошуках Бога

Чорна мучениця доброчесності

У мої плани не входило життя в монастирі

Тільки Бог

Моя мрія

Під опікою Непорочної

Чи обітнуть тобі коси?

У моєму житті існувала тільки музика

Сестра-парох

Споконвічна любов

Дякую, сестричко Альбо!

Я шукала когось, кому варто було б присвятити життя

Зі щоденника вчительки Закону Божого

Католицька сестра в буддійському монастирі

Вибір однієї любові з двох

Закохана в Марію

«Ессе Homo»

Сила і насолода Божої любові

Порвані плаття

«Якщо хочеш бути досконалим»

Друга нагода

 

Адреси жіночих монаших чинів

та згромаджень Львівської Архиєпархії

 

Сестри Чину Святого Василія Великого:

290005, Львів, вул. Кирила і Методія, 17

Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії:

290014, Львів, вул. Пасічна, 8

Згромадження Сестер Пресвятої Родини:

290014, Львів, вул. Некрасова, 46а, кв.4

Згромадження Сестер Милосердя св. Вінкентія:

290017, Львів, вул. Залізняка, 11

Згромадження Сестер св. Анни:

290901, Львів, смт. Брюховичі, вул. Дитяча, 2а

Згромадження Сестер свм. Йосафата:

290024, Львів, вул. Цвинтарна, 18

Згромадження Дочок Марії - Заступниці Христи­ян (Сестри Салезіянки св. Івана Боско): 290014, Львів, вул. Личаківська, 175

Згромадження Сестер св. Йосифа Обручника:

290008, Львів, пл. Ринок, 37, кв. 20

Монастир Монахинь Студійського Уставу: 290008, Львів, вул. Вічева, 2, кв. 2

 

Переклад за виданням:

Zarykowac zycie. Wydawnictwo

Ksiezy Marian6w. Warszawa, 1988.

Упорядник:

Станіслав Клімашевський

У назві цієї книжки «Ризикувати життям» йдеться про ризик, що йому піддаються дівчата, які вирішили присвятити своє життя служінню Богові, ризик, що випливає з недоско­налості людини, з її вад і слабостей. Не може бути мови про ризик з боку Всевишнього. Він завжди залишається вірним тим, хто присвятив Йому своє життя. Трапляється, що молоді дівчата, ще будучи послушницями, покидають монастир. Це цілком нормальне явище відбору, в основі якого лежить краще пізнання кандидатками себе і своїх можливостей.

Дана збірка містить у собі, майже без винятків, розповіді лише тих сестер, які цілком успішно подолали першу смугу випробувань.

© Видавничий Центр Українського Вікаріату Згромадження Отців Мар'янів

© Монастир Монахів Студійського
Уставу, українське видання, 1994
ISBN 5-7707-65-37-2   © Ярослава Лозинська, обкладинка,

 

 

 

 

 

Релігійне видання

Ризикувати життям

Редактор Галина Ґенґало

Технічний редактор Ярина Горинь

Обкладинка Ярослава Лозинська

Підп. до друку 22. 06. 94. Формат 84x108/32. Папір офс. Гарнітура Times. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 8,7. Ум. фарбовідб. 9,0. Обл.-вид. арк. 8,8. Вид. №27. Зам. № 3022

Монастир Монахів Студійського Уставу

Видавничий відділ «Свічадо» 290008, Львів, вул. Винниченка, 22

Надруковано з готових діапозитивів

у Львівській обласній книжковій друкарні

290000, Львів, вул. Стефаника, 11

 

 

 

 

Мар'яни

Товариство Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (Congregatio Clericorum Marianorum ab Immaculata Conceptione Beatissimae Virginis Mariae; скор. M. I. C.)

Товариство Мар'янів Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марі! (або Конгрегація Мар'янів) - це католицьке орденське товариство, засноване в 1673 році отцем Станіславом Панчинським (в Польщі), відновлене в 1909 році литовським священиком (пізніше Єпископом м. Вільнюса) Блаженнішим Георгієм Матулайтісом, професором Духовної Академії в Санкт-Петербурзі, для душпастирсько-апостольської роботи «для Христа і Церкви».

В служінні Христу й Католицькій Церкві (латинського та східно­го обрядів) Конгрегація Мар'янів об'єднює священиків (ієромонахів) і братів-лаіків (монахів) з різних країн в душпастирському служінні під заступництвом Пресвятої Богородиці в монастирях, парафіях, місіонерських станціях, католицьких школах, через видавничу, науко­ву та екуменічну діяльність.

Крім Польщі і Литви Мар'яни працюють в США, Бразилії, Арген­тині, Руанді, Австралії, Португалії, Великобританії, Італії, Німеччині, Словаччині, Чеській Республіці.

Тривалий час Мар'яни ведуть душпастирську та євангелізаційну роботу також в Україні, Білорусії, в Литві, Естонії, Казахстані.

Всі, хто бажає отримати - для себе чи для друзів - інформацію про історію, духовність і сьогоднішню діяльність Конгрегації Отців Мар'янів, а також взнати про умови прийняття кандидатів у свяще­ники і брати, пишіть за адресою:

288735 Україна, Вінницька обл.,

смт. Чернівці

вул. Леніна, 200

Преп. о. Ігум. Леонід Ткачук

 

 


* Людина, яка змінила віру (в даному випадку протестантську на католицьку).

** Тоді люди шукали скарби у Каліфорнії, а він у центрі Канади шукав людські душі.

* От людина! (лат).