Чи порушення Правил Дорожнього Руху є гріхом?

За всю історію існування людей на землі, люди постійно подорожували. Для багатьох, дорога стала навіть другим…

10 ігор та вправ з дитиною під час карантину

 У непростий час карантину наші діти потребують батьківської участі в їхніх іграх: безтривожних, затишних,…

Святі отці про Псалми (Псалтир)

Книга псалмів має все, що необхідне для всіх. Вона віщує майбутні події, пригадує історію, накреслює закони…

Чи можна в подружжі погоджуватися на моральне зло?

Межа гріха Звісно, молодята мають навчитися поступати­ся одне одному, змінювати власну думку, відмовля­тися…

Навіщо жінці крокодил, або як виховати чоловіка!

Жінки, не дозволяйте чоловікам себе ошукати, вони лише вдають, що «баби» їх не цікавлять. Бути батьком - це,…
Читати більше новин

Родинні перехрестя"/real_stories

Переклад за виданням:       Nowe rodzine. Nak?ladem O?srodka Pomocnik?w Maria?skich, 1982.

ББК 86.37-4 УДК 261.5 P60

Переклад з польської Юрій Кирик

Художнє оформлення Софія Бурак

Видавництво спирається на

«Український правопис. Проект найновішої редакції» Інституту української мови НАН України (1999)./real_stories

Р 60 Родинні перехрестя/ Пер. з польськ. Ю. Кирик. — Львів: Свічадо, 2007. —192 с (Серія: Невигадані історії) ISBN 978-966-322-0

Розповіді, зібрані у книзі, торкаються важливих питань сімейного життя, зокрема релігійного виховання дітей, усинов­лення, планування сімї, а також — звільнення від узалежнень, зокрема алкоголізму та наркоманії.

Читачеві пропонується дещо з досвіду вирішення подібних проблем людьми, об'єднаних у всесвітньому русі фукуляринів, які своїм дороговказом у житті вибрали Нову Заповідь Христа і намагаються втілювати Його науку у повсякденному житті.

Кожне з оповідань — реальна історія, дуже особисті, щирі й емоційні звіряння багатьох людей про свою зустріч з Богом і подальше глибоке духовне переродження.

Для широкого кола читачів.

ББК 86.37-4

© Монастир Свято-Іванівська

ISBN 978-966-561-322-0  Лавра, українське видання,

ISBN 978-966-561-333-6 Серія        2003

 

 

 

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

Особисте свідчення важить для нашої свідомости та серця часом набагато більше, аніж найрозумніші, найпроникливіші проповіді й повчання. Те, що запи­сано в Євангелії, викликає зачудування, захоплює, збуджує уяву. Коли ж з уст сучасника чуємо про переміну, яка відбулася з ним після того, як він зуст­рівся з Христом, — це закликає до наслідування. Робить із нас змагунів, які ревно прямують до мети. Людина отримує мотивацію: "Якщо це зумів зробити він, чому не спробувати й мені?"

Розповім про реальний факт. Якось відвідавши Спільноту Християнського Життя, парох храму Пре­святої Богородиці Володарки України о. Зиновій Хоркавий почув палке й пристрасне свідчення Михай­ла, колишнього "крутого рекетира", а попросту бан­дита (як той щиро сам визнавав), і запросив його відвідати одну з тюрем, де вже кілька років вів душ­пастирську працю.

"Ніколи не забуду, — згадував опісля, — як на початку «квадратіли» з дива очі ув'язнених, коли свід­чив їх колишній «кореш» і «подєльнік» про диво, яке відбулося з ним. Коли перебував у відчаї, коли смерть дихала йому в обличчя, він звернувся до Христа — й Той простяг йому Свою руку, порятував од смерти. Тоді у багатьох ув'язнених в надії запалали очі: «Отже, це можливо! Михайло був набагато гірший, ніж я, а Господь усе ж порятував його. І я не пропащий, і в мене є шанс!» Його ще довго не відпускали, випиту­вали про всі подробиці. Уперше за п'ять років мого пастирювання адміністрація тюрми засипала мене телефонними дзвінками — ув'язнені вимагали бодай іще раз прийти з Михайлом. Було мені радісно, а по-людськи трохи сумно, бо ніколи так наполегливо в'язні не домагались моєї присутности..."

Багато розповідей, які можуть вразити будь-чию уяву, чуємо ми на наших молитовних спільнотах: про те, як чудесним способом з'єднувалися родини, що мали ось-ось розпастися, про звільнення людей від страхітливих залежностей, про повернення у сім`ї матерів і батьків, про особисту зустріч із Христом, про те, як Він діє у нашому житті: Часто не задуму­ємось над тим, яку вартість має наше свідчення для иншого. Для прикладу, Міжнародні Спільноти Ано­німних Алкоголіків* мають у своєму арсеналі єдиний терапевтичний метод — ділення на спільноті. Більше нічого. Результат — мільйони людей в усьому світі, повіривши, що зцілити може тільки Бог, позбулись узалежнення, а водночас смертельної й невиліковної хвороби, якою є алкоголізм.

Нинішній рік оголошено роком християнської ро­дини. Вас, дорогі у Христі, просимо поділитися й своїм досвідом християнського життя. Кожен може дати своє свідчення, й воно може стати безцінним для инших. Життя кожного з нас є своєрідним Єванге­лієм, бо на його шляхах ми покликані зустріти Бога.

 

ВСТУП

За десять днів до замаху на його життя, 3 травня 1981 року, Іван Павло 11 пережив радісну зустріч. Відправляючи св. Літургію у Палаці Спорту - одному з найгарніших будинків сучасного Риму, він звернувся до 25-ги тисяч подружніх пар - учасників з`їзду, органі­зованому організацією "Нові родини", що є однією з гілок руху фокуляринів. Вони зібралися з цілого світу. Керує організацією подружня пара з Італії - Маріель і Піно Гуартана, які постановили запровадити Євангеліє у своєму повсякденному житті. Цій меті слугують преса, книжки, зібрання та з'їзди (загальновідомими стали щорічні з'їзди родин з усієї країни під назвою "Маріо­полі"), а також щоденні зустрічі родин, що мешкають по сусідству. Під час таких зустрічей їх учасники нама­гаються втілити у життя Христову науку. Власне ці щирі розмови й визнання на спільноті, дещо відредаговані, й з'явились друком в органі фокуляринів "Citta Nuova", a опісля побачила світ й книжка.

Наша публікація — дещо з життєвого досвіду чле­нів "Нових родин" — розпочинається фрагментами спогадів Маріель Гуартана про релігійне виховання її сина Луки. У подальших розділах мова йде про проб­лему усування вагітности та про усиновлення.

Характерною рисою книги є цілковита свобода і невимушеність розповідей. Люди просто оповідають про своє щоденне релігійне життя. Більшість хрис­тиян (тих, що не мають досвіду життя у малих хрис­тиянських спільнотах) говорять про це небагато й неохоче, з особливою дискретністю, якби йшлося про сексуальне життя, або ж свого роду "табу". Тому свідчення й висловлювання фокуляринів можуть вра­зити пересічного читача постійним посиланням на Бога і Євангеліє, а навіть видатись надмірним святен­ництвом. Однак наші розповіді — завдяки особистій культурі оповідачів, які розкривають перед нами своє глибоке внутрішнє життя, і яким уже з певністю не можна закинути, що вони є номінальними христия­нами, — позбавлені цього.

Досвід справжнього повсякденного релігійного життя і та свобода, з якою переказується його иншим, мають велику й неперехідну апостольську вартість. Як свідчать більшість розповідей, переміна життя і на­вернення осіб, байдужих до науки Христа, відбува­лись не стільки через слухання проповідей чи читан­ня побожних книжок, а власне завдяки щоденному спілкуванню зі справжніми християнами. Їхнє Життя є п'ятим Євангелієм для людей наших часів. Спо­діваємось, що читач перегорне сторінки цієї книги з користю для себе і зустрінеться з прикладами прав­дивого християнського життя.

о. Cm. Клімашевський, МІС

 

Я І ЛУКА

РІЗДВО ХРИСТОВЕ

Відколи Лука прийшов на світ, кожен раз із нагоди Різдва Христового він отримував від ді­дусів і бабусь, дядьків і тіток, від усіх близьких і друзів нашої родини іграшки та инші дрібні по­дарунки.

Коли хлопчик трохи підріс, ми почали практи­кувати спільне читання Євангелія, коментуючи прочитане, збагачуючи деталями, необхідними малюкові для розуміння, які, на мою думку, мог­ли бути цілком правдоподібними. Одначе Луку вони ніколи цілковито не задовольняли, він і далі засипав мене запитаннями, пов'язаними з Різдвом Ісуса Христа. З точки зору дорослого, деталі, що непокоїли Луку, були другорядними, не вельми цікавими, але в дитячих очах вони набували особливої ваги: "Чи Мати Божа мала черевички для Ісуса? Чи в соломі були м'якенькі і теплі пера, такі, як ото зустрічаються у пташи­них гніздах? Чи розпалював святий Йосиф вог­нище? Звідкіля пастушки довідались, у якій саме стайні перебував Ісус?"

У відповідь на численні запитання сина я частенько змушена була визнавати, що не знаю, або що в Євангелії про це не написано. Лука сам доходив до розуміння багатьох речей, допо­магаючи мені в улаштуванні вертепу. Багато відповідей він віднаходив у позах вертепних персонажів, бо майстер, що виготовляв їх, був менше доскіпливий, аніж я, в аналізі історичних документів. 1 тому історія народження Ісуса у Вифлеємі, прибуття пастухів і царів ставала пре­чудовою казкою, яка задовольняла живу дитячу фантазію.

Одначе я хотіла, аби Лука знав правду про походження різдвяних подарунків. Бо колись на собі переконалася, наскільки болісним може бути розчарування дитини, коли стає вона трохи старшою, й нараз відкривається, що це не Ди­тятко-Ісус приносить дарунки. Пригадала своє обурення, бунт, навіть відчуження, що утвори­лося поміж мною та Ісусом, нібито Він сам ошу­кав мене. Тому розповіла Луці щось на зразок байки, тремтячи при думці, що не зрозуміє її змісту. Але побоювання виявилися марними, він усе прекрасно зрозумів.

— Чи знаєш, — запитала я, — чому Ісус поки­нув небо, прийшов на землю і жив серед людей?

— Так, — відповів швиденько. — Тому, що Він любить нас. Пастушки теж любили Ісуса, і тому, коли Він народився, принесли Йому ба­гато дарів.

— Так само і троє царів принесли Йому дари. Згодом Ісус, проживши серед людей, помер за нас і повернувся на небо, до раю. Однак Він сказав нам, що якщо ми зробимо щось добре для одного із братів наших, то це означатиме, що зробили для Нього самого. Оскільки Ісуса вже немає серед нас на землі, тому ми, святкуючи Різдво Христове, замість обдаровувати Ісуса, як це робили пастухи і троє царів, обдаровуємо бабусь, дідусів, близьких, намагаючись побачити в них Ісуса. Те саме вони роблять й для нас.

Цю вістку Лука прийняв з ентузіязмом. Опіс­ля, зодягнувши його у теплий плащик і вовняну шапочку, ми разом вийшли на пошуки пода­рунків для Ісуса. Луці дуже імпонувала роль пастиря, що шукає дарунки для близьких людей. Він вимагав від продавців, аби вибрані нами речі були якнайгарніше запаковані.

— Це подарунок для Ісуса, — з дитячою без­посередністю пояснював їм син, переконаний, що усі це зрозуміють. Продавці посміхались до нього приязно і з розумінням, ніхто не вислов­лював заклопотання чи здивування. І це, не знаю навіть чому, наповнювало мене радістю.

Лука, увійшовши у роль доброго пастиря, настільки захопився вибиранням подарунків, що перестав нагадувати мені про речі, які сам праг­нув отримати.

Я раділа, коли бачила, що мій син зумів пере­містити увагу зі своєї особи на инших. Не зва­жаючи на вік, він пізнав силу діяльної любови. Згідно з євангельською логікою, якій ми часто замало довіряємо, Лука осягнув радість душі, радість з того, що він дає иншим.

Одного дня, коли ми, повертаючись додому, поспішали до автобуса, Лука несподівано запитав:

-  Мамусю, чому набагато приємніше бути у ролі пастушків, аніж Дитятка-Ісуса?

У першу хвилю я взагалі не зрозуміла, про що йдеться. Лука очікувально споглядав на ме­не, дрібочучи поруч. Відповідь віднайшла прос­ту і чітку:

—      Ісус створив наше серце на зразок свого, і тому ми щасливіші, коли даємо, аніж тоді, коли отримуємо.

Коли заходили в автобус, ми обмінялися з сином поглядами, сповненими розуміння.

ОТЧЕ НАШ

Було це весняної днини, коли через раптове потепління відчуваємо якусь особливу втому. Я мала владнати декілька справ і аж тоді запро­вадила Луку до парку, аби він трохи побавився на свіжому повітрі.

Лука був рухливішим, аніж зазвичай, й вод­ночас — упертий і вередливий.

Дорогою додому я мало що не тягнула його за собою, утримуючи за зап'ястя. Нічого добро­го це не віщувало. Нещодавно Лука ствердив:

— Коли мама не подає мені руки, а просто хапає (тут указав на власне зап'ястя) — це озна­чає, що вона не задоволена мною, бо я був не­чемним.

Так ми дійшли до східців, що вели до храму. Я відчула внутрішню потребу увійти всередину, аби трохи відпочити біля ніг Ісуса від усілякої суєти. Сказала Луці:

—      Нині у нас був, мабуть, не найкращий день, ходімо до Ісуса, попросимо у Нього вибачення за все і почнімо знову любити одне одного, як Він того прагне.

У погляді сина з'явилися здивовані іскорки. Але рішення моє схвалив й, полегшено зітхнув­ши, сказав:

—      Добре, мамо.

Увійшли до храму. Привітав нас холодний, повен спокою напівморок. Я приклякла, а Лука присів біля мене на лавці. Почала тихцем "Отче наш". Не встигла й закінчити молитви, як Лука сповз із лавки на долівку. На мармуровій підлозі відлунювали звуки швидких його крочків, він майже біг. Призупинивши молитву, підняла го­лову — шукала його поглядом. Побачила сина біля поставника зі свічками, він уже був звівся навшпиньки. Коли я підійшла до нього — встиг задути кілька свічок, а дві перекинув і поламав.

Декілька осіб, що були у храмі, обернулися і спостерігали за цією сценою. У кожному їх погляді відчувала, як мені здавалося, осуд. Вхопила Луку за плечі, і ми чимшвидше покинули храм. Лише коли вийшли — відпустила його. Йшла зашвидко, Лука мовчки дріботів поруч, та я не уповільнювала ходи. Почали спускатися зі сходів. Лука не оминав жодної сходини, висуваючи вперед завжди одну і ту ж ніжку. Хоч я не дивилася на нього, однак відчувала, що син не зводить із мене очей. На­певно, прораховував мою подальшу реакцію. Коли спуск закінчувався, підійшов ближче

—      Мамусю! — почав несміливо. Я трохи повернулася у його бік.

—      Мамусю, — повторив іще раз. — Я буду чемний, якщо мене поцілуєш.

Я різко обернулася до нього і холодно гляну­ла. У ту хвилину навіть нуртувало відчуття, що не люблю його.

—      Як це?.. — розпочала.

Мала напоготові фразу: "Як можу тобі повірити? Ти завжди кажеш, що більше так не чинитимеш, а потім..." Пригадала й те, що не встигла відмовити "Отче наш" — "...і відпусти нам провини наші, як і ми відпускаємо винуватцям нашим...".

Знову глянула на Луку, він теж дивився на мене. Очікував. Блискавицею майнула думка: "А як же милосердя — Божа педагогіка? Скільки ж то разів під час сповіді у глибині душі прошу у Нього пробачення і обіцяю, що більше такого не станеться, а опісля... Однак, Він завжди мені вибачає. А тут переді мною мій маленький гріш­ник, і я не хочу відпустити йому його провини?"

Чимало коштувало мені зусиль, аби нахи­литись і поцілувати повнощоке личко, бо гнів усе ще не втишився у мені.

І сталося чудо. Здалося, що душа звільняєть­ся від ярма, що тягар, який увесь день висів наді мною, тане.

Лука мовчки вклав долоньку у мою руку. Так ми дійшли аж додому, відчуваючи дивну легкість і спокій на душі.

Того вечора Лука, аби задовольнити мене, демонстрував чудеса працездатности і послуху —допоміг вилущити горох, накрити стіл, скласти простирадла, які ми разом здійняли з балкону. Кожен наш рух, здавалося, був сповнений гар­монії.

ДОБРА СМЕРТЬ

Два дні відділяли нас від Різдва. Луці вже минуло три з половиною роки. Ми щойно завер­шили нашу мандрівку по магазинах у пошуках різдвяних подарунків для близьких і їхали у пе­реповненому автобусі до бабусі мого чоловіка. Аби втримати рівновагу, доводилося докладати чимало зусиль. Однією рукою я пригортала Лу­ку, иншою притримувала горщик із великою квітучою рослиною — дарунком для бабусі. Крізь листя й квіти виднілося кругленьке личко Луки. Трохи затиснутий опасистим пасажиром, син із викривленим голубим беретиком на голові виглядав досить кумедно, але споглядала на нього з ніжністю.

Нахилившись до сина, мовила:

—  Чао, Лука!

—  Чао, мамусю! — посміхнувся у відповідь. Звільнилося одне місце — маленька затишна

оаза біля вікна. Я підштовхнула туди Луку. Опіс­ля й сама присіла зі своїм вазонком.

—  Ідемо до бабусі Франчески, — нагада­ла. — Будеш там чемно поводитися, правда?

—  Так! — пообіцяв повагом.

У бабусиній домівці було безліч маленьких пречудових дрібничок, дуже старих і дуже делікатних, які, мов магнітом, притягували Луку, а в мене, коли він до них наближався, будили занепокоєння.

—      Знаєш, — мовила до нього. — Ми їдемо до бабусі, аби сказати, що дуже її любимо, а ти, щоб це довести, складеш їй найкращі побажання.

Лука слухав мене, піднявши голівку і дивля­чись широко розплющеними очима. Нараз від­вернувся до вікна. Видавалося, що на хвилину запав у глибоку задуму, а опісля, вочевидь задо­волений, мовив повагом, як особа, що хоче пові­домити щось важливе:

— Якщо насправді маю скласти гарні поба­жання, то... побажаю бабусі доброї смерти.

— Тільки не це, Лука! На милість Божу, пе­рестань! — майже вигукнула.

Ось уже десять років бабуся Франческа от­римувала листи, написані донькою від імени давно вже померлого брата. Річ у тім, що ста­ренька панічно боялась смерти, на кожну вістку про смерть старших осіб, своїх ровесників, реа­гувала драматично. Нещодавно, довідавшись про серйозну хворобу своєї знайомої, вона мало що не захворіла сама.

Лука, щиро здивований моєю реакцією, запи­тав з дитячою безпосередністю:

— Чому, мамо? Хіба бабуся аж так боїться смерти? Чому їй не порадіти, що піде до неба разом із Кеннеді і Святим Отцем Іваном? (Лука дуже поважав цих двох осіб).

— Бачиш, — намагалася йому це якось пояс­нити. — Ти з Ісусом у близьких, приятельських стосунках. Ти знаєш, що небо Він приготував, аби усіх нас ощасливити, воно найпрекрасніше з усього, що тільки можемо собі уявити, але бабусі, можливо, про це ніхто не розповідав.

— Якраз для того ми їдемо, аби їй про все це розповісти. Тоді вона радітиме своїй смерті!

Ця беззаперечна, категорична логіка малого Луки дозволила багато чого зрозуміти мені са­мій. Пізніше, коли я залишилася з бабусею нао­динці, власне наша розмова з Лукою в автобусі заохотила мене, аби усі ті постулати викласти їй у грайливій і легкій формі. Це поклало початок моїх із нею ближчих стосунків. Я мала нагоду розповісти їй про Ісуса, про Євхаристію, про те, що Ісус є нашою надією і радістю, що тільки од Нього можемо очікувати допомоги.

Раніше бабуся панічно боялася візиту свяще­ника — вважала його якби віщуном смерти, тепер сама захотіла цієї зустрічі. А коли вона відбулася, наполягала на частіших відвідинах, бо мала з ним обговорити багато справ. Бабуся часто присту­пала до сповіди і просила священика, аби у свя­тому причасті приносив їй Ісуса. Коли стан її погір­шився, незадовго перед смертю як цілком природну річ прийняла таїнство єлеопомазання.

БОЖА ВОЛЯ

Лука забавлявся з іграшковими солдатиками у себе в кімнаті. Я ж, нарешті закінчивши поряд­кувати, присіла й відкрила Євангеліє. Хотіла зосе­редитися, аби уможливити контакт із Богом.

Потихенько двері, що вели в коридор, про­чинилися, і в шпарину просунулася голівка Луки:

— Що поробляєш, мамусю?

— Читаю Євангеліє.

Лука, лишень раз ковзнувши у своїх блакит­них фетрових капцях по відполірованій підлозі, уже був поряд, усівся на килимі біля моїх ніг і рішуче мовив:

—      Почитай і мені!

Я часто читала йому Святе Письмо для дітей.

— Це не твоя книжка, — пояснила. — Тобі почитаю трохи пізніше.

— Ні. Почитай мені зараз!

Отож я почала поволі читати: "Як вам зда­ється? Один чоловік мав двох синів. Звернув­шись до першого, він мовив: «Піди, дитино, нині працювати у винограднику». Той озвався: «Піду, Господи», — і не пішов. Звернувшись до друго­го, сказав так само. А цей відповів: «Не хочу». Але потім, розкаявшись, пішов. Котрий з двох учинив волю батька?" (Мт. 21, 28-31).

—      Той другий, — відповів одразу Лука, не даючи мені закінчити.

Пізніше, якби заполонений иншою думкою, встав і повернувся до своєї кімнати. Незабаром почула, що наспівує пісеньку, почуту у садочку.

Декілька днів по тому, коли звечоріло, я при­готувала вечерю і гукнула сина. Почула швидкі кроки у коридорі, і за хвилину Лука вже стояв у дверях.

—      Прибери свою кімнату, поскладай забавки,
незабаром повернеться татусь і сядемо вечеряти.

Лука невдоволено скривився:

— Мамо, ти ж знаєш, я весь день бавився і дуже втомився. Мені не хочеться зараз складати
забавки, зрештою, я ще й гри своєї не закінчив!

— Добре, роби, як хочеш.

За хвилину стіл було накрито і я пішла вими­ти своєму дитяті руки. Кімната була повністю прибрана. Лука саме підняв мале слоненя, що лежало неподалік вікна.

— Як же це? Адже ти казав, що не маєш охоти до порядкування!

— Так, — відповів Лука, зітхнувши. — Але знаєш, я схожий на того сина, про якого ми читали в Євангелії, і який сказав, що не піде працювати, але потім виконав Божу волю.

КЕННЕДІ

Того дня ми, як завжди, читали розділ зі Святого Письма для дітей, а саме притчу про виноградарів-убивць (Мт. 21, 33-40).

Лука сидів, опершись ліктями на маленький розкладний столик, на якому зазвичай малював. Слухав уважно. На його чолі можна було угле­діти три маленькі зморшки — ознаку великого напруження й скупчення думки.

Читання затягнулося, бо Лука щохвилини перебивав черговим запитанням, з'ясовуючи те, що йому було незрозуміле: "Чому слуги не хоті­ли віддати землі, яка їм не належала? Чому влас­ник, коли побачив, що злі люди повбивали його слуг, усе ж послав свого сина?"

Почала пояснювати йому, що власником ви­ноградника є Бог, і що син власника...

— Так, так, знаю — це Ісус! Якого бичували й "умерли".

— Якого вбили, — поправила я.

— Так, Його вбили, — повторив нетерпля­че. — Недобрі люди, які чинили зло, хоч Ісус просив, аби вони були добрими.

Розмова протікала досить хаотично, але Лука був задоволений, бо все для себе з'ясував, усе зрозумів. Врешті ми дійшли до запитання, вмі­щеного в кінці розділу: "Коли повернеться ви­ноградар, що вчинить із цими робітниками?"

Лука із задоволенням, буцімто в його владі було карати злих людей, переконливо мовив:

—      Поб'є й вижене їх.

Коли я визнала, що учні так само відповіли на запитання Ісуса, це не справило на нього вели­кого враження. Тоді до мене дійшло: у дітей є таке глибоке почуття справедливости — вони завжди прагнуть, аби погана людина була пока­рана, і вважають це самозрозумілим.

Для Луки розмова була закінчена. Встав, узяв коробочку олівців, великий аркуш обгорткового паперу і намалював блакитне небо з білими та рожевими круглястими хмаринками.

Минуло декілька днів. Одного пополудня Лу­ка сидів у своєму плетеному з лози кріселку і переглядав телепрограму для дітей. Був вбраний у блакитний халатик з великою кишенею у формі палітри. Нараз трансляцію перервали, і диктор сповістив про замах на Джона Кеннеді, про те, що поцілили у нього двома кулями, і пораненого відвезли у лікарню. У той час я саме прасувала. Враз почула, що Лука мчить коридором. Не встигла навіть здивуватися, що він залишив місце біля телевізора. Вбіг схвильований:

—      Мамо! Мамо! — крикнув, і неспроможний був вимовити більше жодного слова.

Підхопила його і піднесла до свого обличчя:

— Що сталося, моя мишко?

— "Умерли" Кеннеді!

Нараз, міцно тримаючи мене за шию, почав розпачливо плакати. Лука відчував до Кеннеді нікому не зрозумілу дитячу симпатію. Зазвичай, діти пов'язані глибокими почуттями лише з тими особами, з якими контактують безпосередньо. Ця виняткова любов сина дуже нас дивувала. Ще як був цілком крихітним, на кожній фотог­рафії у газеті розпізнавав свого "улюбленого політика" і з гордістю проголошував, вказуючи пухким пальчиком: "Це — Кеннеді".

Згодом радіо й телебачення повідомили, що Кеннеді помер. Важко було приховати це від Луки. Мало того, він щоразу вимагав нових подробиць, дорікав поліції, що не змогли нічого зробити, а також людям, що дозволили його вбити.

Я не знала, що й чинити з такою "політичною заангажованістю" малюка. Коли врешті на екра­ні поміж двома поліціянтами з'явився вбивця президента — Освальд, Лука, випрямившись на увесь зріст й ґвалтовно піднявши у пориві люті руки, почав викрикувати:

Поганий! Поганий! Врізав би йому кулаком! Знайшовши якийсь привід, ми таки вимкнули телевізор, але наступного дня, перебуваючи у домі сусідів, Лука випадково довідався, що Ос­вальда вбили. В особі його вбивці син одразу віднайшов героя, вартого найбільшого захоп­лення, і сказав мені:

—      Бачиш, мамо? Він справді вчинив добре!

Хто з нас, дорослих, інстинктивно не обурю­вався би так само? І я також, коли побачила фотографію убивці Кеннеді, відчула до цієї лю­дини лише антипатію й погорду. Проте зараз, спостерігаючи, як інстинкт месника щораз біль­ше опановував маленьку душу сина, на перший погляд виправдано, почулася пригніченою й сумною.

—      Лука, — розпочала. — Не слід так говори­ти! Освальд справді здійснив страшний вчинок, але ми не можемо його ненавидіти. Він не лю­бив Джона Кеннеді, і це огидно, бо усі ми повин­ні любити одне одного, але коли й ми почнемо ненавидіти Освальда, що ж діятиметься? Нена­висть буде поширюватися і ставатиме усе більшою і більшою. А Ісус не хоче, аби ненависть поширювалася. Ісус прагне, аби поширювалось що...?

Лука дивився на мене, і помітно було, що замислився. З позиції чотирирічної дитини зано­во аналізував ситуацію, думав над відповіддю.

— Любов, — промовив врешті, опустивши очі, якби говорив щось супроти власної волі.

— Так, справді. Якщо ти сам дійшов до такої думки, знаєш, що зробимо зараз? Помолимося за Освальда. Хто знає, можливо перед смертю він зрозумів, що набагато краще є любити, аніж ненавидіти та вбивати.

Коли ми спільно відмовили молитву, я почу­лася спокійнішою. Видавалося, що таке рішення задовільнило як мене, так і сина.

Минуло ще два дні. Був вечір. Лука закінчив витинати малих звіряток, що їх віднайшов у яко­мусь часописі. Я пов'язала йому на шию сер­ветку.

—      Досить, мишко, — сказала, забираючи з його рук ножиці і підбираючи скравки папе­ру. — Час вечеряти. Вранці зможеш продов­жити гру.

Без слова протесту, якось розсіяно він присів на краєчку кріселка.

— Мамо! — мовив нараз. — Ти казала, що Рубі недобре вчинив, караючи Освальда за вбивство Кеннеді, а в Євангелії господар побив і вбив... як там їх називали?

— Наймитів, — відповіла механічно.

Я відчула, що надійшла відповідальна, поваж­на мить.

—      Так, наймитів, — продовжував, — які вби­ли його слуг і його сина. Здається мені, що господар добре зробив, покаравши їх, чому ж тоді Рубі вчинив недобре, вбиваючи Освальда?

На якусь мить я розгубилася. Зате упродовж наступних кількох секунд запізнала всю силу світ­ла, яке батьки отримують від Бога, аби добре виховати своїх дітей, бо відповідь, що прийшла мені на думку, була настільки неочікуваною, аж сама здивувалася.

— Бачиш, Лука, якщо якась мама має кількох дітей, і одне з них зробить ганебний учинок, або скаже щось гидке, хто, на твою думку, мав би спам'ятати і покарати цю дитину, брати чи мама?

— Мама, — відповів Лука впевнено, без хвилі задуми.

— Звичайно ж, — підтвердила я. — Бо це мамі Бог довірив дітей, аби виховала з них доб­рих людей. Так само й господар виноградника знає, що добре, а що — зле, і Він сам, своєю волею, карає наймитів. А яку владу мав Рубі над Освальдом? Був якби його братом. Не йому належало виміряти кару!

— Ай справді.

Ця відповідь переконала хлопця, з нею він внутрішньо погодився. Вмостився зручніше на кріселку й з усмішкою почав вечеряти.

ЧОБІТКИ

Із взуттєвого магазину ми вийшли уже досить пізно, я поспішала, бо треба було купити щось на вечерю.

Лука біг попереду, витворяючи довгі викру­таси і наспівуючи. Зупинявся, підносив якомога вище ніжку, вигукуючи:

— Мамо, поглянь, як вилискують!

Ми купили пару чорних гумових чобіт на сльоту, і хлопець не міг ними натішитися. Він раптово відбігав і так само швиденько повертався до мене. Радісно кидався на шию з вигуками:

—      Ці чобітки такі самісінькі, як у ковбоїв! Він знову бігав, підстрибував і намагався

найменшу калюжу розбризкати по цілому троту­ару. Зорив на мене усміхненими очима, підозрю­ючи, що я не схвалюю його забав, але й не бороню, аби не зіпсувати йому дитячої радости. Так ми дійшли до лікарні. До входу провадив стрімкий підйом. Лука, не зменшуючи швид­кости, вбіг нагору, обернувся і глянув на мене. Від натуги щічки його порожевіли.

—      Дивися, мамусю, як я біжу у своїх прекрас­них чобітках. Як кіт у чоботях!

Коли я підійшла до нього, дихав пришвид­шено, як марафонець наприкінці дистанції, а обличчя ясніло від щастя.

— Які гарні ці чобітки! — захоплювався. — Мамо, чи можна їх і вдома носити? А дозволиш мені їх завтра взути до садочка?

— Синку, ти надто ними захоплюєшся. Не мож­на аж так прив'язуватися до пари чобіток. Так само, як і зодягати їх на щодень. Швидко зни­щаться, зрештою, виростеш, стануть тобі малими. Не можна повсякчас думати лише про свої чобітки!

Розмірковуючи так уголос, дуже логічно і по-дорослому я, напевно, щось зіпсувала. Зрозу­міла це тільки згодом. Лука якусь хвилину розча­ровано споглядав на мене. На щастя, зреагував у типовий для себе спосіб.

—      Ну що ж, добре, — зітхнув. — Але тепер дозволь мені натішитися тими прекрасними чобітками. Живімо сьогоднішнім днем, навіщо думати про те, що колись вони постаріють!

Я вибухнула сміхом, взяла дитинча за руку, і ми разом пробігли останній відрізок шляху, го­лосно щось вигукуючи й співаючи.

ДОБРАНІЧ, СИНКУ!

Повечеряли, і Лука пішов у свою кімнату, аби укластись до ліжка. Зазвичай, як тільки встигав пірнути під ковдру, я підходила до нього, сідала на краю ліжечка, і починалася розмова. Часто і Піно приєднувався до нас. Лука оповідав про всі події, які трапилися упродовж дня, про "відкрит­тя", які встиг сьогодні зробити, про забавки і друзів. Але передусім, завдяки дружній атмосфе­рі, яка панувала у нашій родині, ділився своїми проблемами, ставив запитання, повертався до певних епізодів минулого дня, щиро визнавав свої провини. Казав:

— Якщо не розповім мамі про все, що сьогод­ні зробив, — не зможу спокійно заснути.

Проте того вечора чогось навмисне отягав­ся. Й у мене не було особливого бажання підхо­дити до нього для спільної молитви. Увесь день вередував, дісталися мені від нього самі лише капості. Узяла зі столу гірку тарілок, які треба було перемити, поклала у гарячу воду, насипала порошок. На поверхні з'явилися малі різноко­льорові бульбашки і тріскали одна за одною.

Лука не відважувався мене покликати. "Доб­ре, що відчуває свою провину, вранці попросить вибачення і буде поводитися чемніше..." — пере­конувала саму себе. Проте не давала спокою инша думка, яку намагалася прогнати якнайдалі: "Нинішнього вечора Лука потребує мене, як ніколи". Витерла фартухом руки і попрямувала у кімнату сина.

Учора під вечір Лука, якому мій родич читав дитячу Біблію, прибіг до мене захеканий:

—      Мамо, — сказав стурбовано.— Дядько прочитав мені дивну історію з Євангелія.

І не дочікуючись ознак зацікавлення з мого боку, почав швиденько, по пам'яті, цитувати почутий уривок, який був для нього незрозумі­лим: "Уранці, повертаючись до міста, Він зголо­днів. Побачивши одну смоківницю край дороги, Він підійшов до неї, та не знайшов на ній нічого, крім самого листя, тож сказав до неї: «Нехай повік не буде з тебе плоду!» І негайно же смоків­ниця всохла" (Мт. 21, 18-19).

У тому місці Лука, акцентуючи на слові "всох­ла", затримався, а оскільки зауважив, що дивлю­ся на нього запитливо — мовив:

—      А отже, Ісус карає тих, котрі не видають плодів!

Аби переконати його у цьому, ми разом при­гадали ще багато прикладів про те, що Ісус да­рує нам багато благодати, але вимагає від нас якоїсь віддачі, щоб ми не уподібнювалися до смоківниці — буйної, прекрасної, із соковитою зеленню, але без плодів, які могла б приносити. Такий підхід завдяки його дитячому, а відтак сильному почуттю справедливости, дуже йому сподобався, і він повернувся до своїх забав спо­кійний і задоволений.

Зараз лежав у ліжечку із широко розплю­щеними очима, закладеними під голову ручками, задивлений у темінь ночі. Я ледве бачила його у мороці, бо прийшла з освітленого коридору. Присіла на низькому кріселку біля його ліжка і відразу ж відчула полегшення. Еманація спокою, здавалося, йшла від подушки сина.

—  Як почуваєшся, синку? — запитала ти­хенько.

—  Зле, — відповів коротко. Але можливість порозмовляти зі мною, вочевидь, окрилила його.

—  Чимось невдоволений?

—      Так. Бо сьогодні було огидно... Запала довга мовчанка, упродовж якої, як

мені здавалося, Лука подумки перебирає кожну хвилину минулого дня і робить із них звіт.

—      Ох! — врешті важко зітхнув. — Коли б Ісус прийшов нині ввечері і глянув на мене, напевно б сказав: "Немає тут жодного плоду!".

Я мовчала, аби не спостеріг, що його щире визнання розсмішило мене.

—      Але я, — вибухнув раптово, — викинув  усе листя, і зараз з'явиться смоква.

Він вислизнув з-під ковдри і повис у мене на шиї.

—      Добраніч, мамусю!

За хвилину уже знову лежав у ліжку. Я вкри­ла його ковдрою і ніжно погладила по чолі:

—      Добраніч, синку!

 

РАЗОМ ДО НАШОГО ОТЦЯ

Під час обіду, коли я розрізала м'ясо на та­рілці Луки і водночас розмовляла зі своїм чоло­віком Піно, у нас несподівано дійшло до непоро­зуміння. Ішлося про прийняття певного рішення, яке стосувалось сина.

Я мала свою концепцію, свій план, і замість того, аби спокійно усе обговорити, почала, під­вищуючи голос, висловлюватися надміру гостро, рішучо. А щонайгірше — це відбувалося у при­сутності Луки.

Після обіду чоловік пішов до праці, і ми, як зазвичай, попрощались з ним у дверях.

Отож, залишилась з Лукою вдома, зайнялася домашніми справами. Лука трохи побавився, зробив уроки й сів переглядати телепрограму для дітей. Усе йшло як належить, у звичному ритмі. Але мене не покидало почуття ніяковос­ти. Навіть не могла, як завжди, перевірити, як син виконав завдання, щось підказати, підпра­вити... Видавалося, що не маю на це морального права.

Під вечір гукнула сина, аби пішов зі мною на св. Літургію. Ми вийшли з дому. Коли входили в храм, Служба Божа тільки-но розпочиналась. Я помітила у сповідальниці священика і, не замис­люючись, підійшла. Хоч не мала у тому конечної потреби, однак не могла б наблизитись до Ісуса у Пресвятій Євхаристії, попередньо не звіль­нившись від почуття провини, що не давало мені спокою ціле пополудня. Лука сумирно всівся на кріселку і чекав на мене. Коли я повернулася після сповіди, він сидів на тому самому місці, з рученятами, складеними у молитві. Його ніжки, мов маятник, коливалися уперед і назад. Округ­ла лінія щоки підкреслювала лагідність милого личка. Я відчула, що мушу ще щось зробити, аби запанувала повна гармонія між мною і світом.

—      Синку!

Глянув на мене запитливо, але спокійно.

—      Хочу попросити у тебе пробачення. Сьо­годні за столом, коли ми розмовляли з татусем, я була занадто роздратованою і не подала тобі прикладу справжньої любови. Хочу, аби ти мені пробачив.

Лука дивився на мене широко розплющеними очима. Був здивований. Раптом усміхнувся. Не зумію переказати, що тоді відбулося. Усмішка як усмішка, але здавалось мені, що в очах сина, немов у дзеркалі, побачила його душу.

—      Я уже тобі вибачив! — вигукнув. — Взага­лі, то я мав би просити у тебе пробачення, бо усе сталося через мене.

Я не чекала на відповідь, тим паче на таку, але власне це дуже хотіла почути. Коли поверну­лися  дала йому деякі завдання по дому. Він одразу ж їх виконав. Внутрішнє порозуміння, особливий контакт, що запанував між нами, були невимовно прекрасні.

"Мама й тато можуть помилятися, вони не­досконалі. Досконалий лише Бог," — цю думку Лука засвоїв змалечку. Як і те, що своїм хрис­тиянським життям ми робимо лише потуги на шляху до досконалости, аби бути як Отець наш у небі. Він є зразком для всіх. Так і в родині: ми є ніби братами, які допомагають собі навзаєм, аби ставати щораз кращими. Однак батьки отри­мують особливий дар від Бога, щоб могли вихо­вувати дітей, і цю нашу "перевагу" Лука добре розумів і шанував.

Того вечора краще, аніж будь-коли, я зрозу­міла, що визнаючи перед сином свою помилку, не втратила авторитет, навпаки — ще більше утвердила його. Знову почулася у своїй тарілці. Мої прохання й зауваги звучали впевнено й пе­реконливо. Та й Лука виконував їх із задово­ленням і без вагань. Відчувала, що це не я вима­гаю чогось від сина, але що через мене вислов­люється Божа воля.

ПОВІНЬ

Телефон задзеленчав саме у ту мить, коли я протирала у спальні меблі. Телефонувала моя мама. Вона часто це робить, аби привітатися і довідатись про наше самопочуття. Однак того ранку розмова тривала довше.

— Знаєш, — розпочала мама. — Все ж сучас­ні діти дуже відрізняються від колишніх поко­лінь. Пригадую, коли ви були маленькими (мала на увазі мене з братом), все виглядало набагато простіше. Якими зосередженими були ви у день першого причастя! Ходили до храму на катехи­зацію, але не ставили стільки запитань, стільки сумнівів не зароджувалось у ваших головах. Знаєш, що повідомив учора Фабіо (другий зряду синок мого брата)? Сказав, що не полюб­ляє ходити на катехитичні науки, бо не розуміє дуже багатьох речей. Як може сестра-монахиня говорити, що Ісус безконечно добрий, що лю­бить нас, коли помирає стільки невинних дітей, виникають щораз нові повені й війни. І так каже восьмирічна дитина! Що робити з такими дітьми?

—      Те, що малюки мають свої проблеми, і відчувають потребу якось їх розв'язати, не вва­жаю за зло, — відповіла я несміливо. — Звичай­но ж, на тих, хто ними опікується, лягає ще біль­ша відповідальність.

По обіді Лука на шкільний урок релігії мав вивчити "Вірую". Коли вже почувся упевненим у своїх знаннях, прийшов до мене і сказав:

—      Повторю тобі, перевір, чи добре засвоїв. Я визнала, що таки добре.

—      А тепер став мені запитання, аби пере­конатись, чи усе зрозумів. Зазирай сюди — вка­зав мені на останню сторінку, де було пояснення кожного пункту.

Поставила йому декілька запитань. Лука від­повідав упевнено, вносячи особистий аспект, ін­терпретував сказане, значно доповнюючи й роз­ширюючи відповіді, подані у книзі. Я була вра­жена. Відчувалося, що усе перейшло через його серце, було внутрішньо ним прийняте і стало його особистим переконанням. І тут мені спала на гадку розмова з мамою. У голову прийшла авантюрна думка:

—  Слухай, Лука, бачу, що ти добре підготував­ся. Чи можеш відповісти мені на одне запитання?

—   Так — відповів одразу.

— Хотіла б довідатися про твою думку сто­совно однієї справи.

— Якої саме?

Він був виразно гордий, що я запропонувала йому взяти участь у поважній розмові. Досі, повторюючи заданий урок, стояв попереду мене і бавився книжковою закладкою. Зараз же на­близився до крісла і присів.

—      Послухай, — розпочала. — Ми завжди твердимо, що Бог нас любить, що Бог є любо­в'ю, але як це погодити з фактом, що часто че­рез нещасні випадки помирають малі невинні діти, у світі повсякчас виникають війни і повені, які завдають страхітливих лих.

Я ще не закінчила, коли у Луки заблищали очі і він із запалом почав пояснювати:

—      О, дуже просто! Що стосується дітей, які помирають, то все зрозуміло: адже вони йдуть до неба! Бог їх любить і хоче мати біля себе! Війни? ... Війни існують, бо ж Бог обдарував нас свобо­дою, і ми можемо обирати — або добро, або зло. І Бог... пригадуєш, мамо, притчу про добре зерно і полову? Господь дозволяє їм вирости аж до кінця.

Слухала його роздумування із завмиранням серця. У цю хвилину Лука зробив паузу і глянув на мене. Хотів переконатися, чи задовільняє мене його відповідь.

—      Так, це правда, — відповіла я. — Але що скажеш про повені?

Вагалася, чи добре роблю, ставлячи перед Лукою запитання, над яким, можливо, і не задумувався ніколи. Одначе я відчувала, що маю продовжувати. Треба дати відповідь ма­ленькому сину мого брата, пояснення, яке зро­диться у дитячому розумі, він сприйме набагато краще, аніж від дорослого. Це для нього про­звучить набагато переконливіше...

—      Війни, — продовжила я. — Справді спра­ва людських рук, але повені — ні. Це сили при­роди, створені Богом, спричинюють нещастя і людські жертви.

Чекала із занепокоєнням. Лука відповів не відразу. Долонькою прикрив собі очі і сказав:

—      Почекай хвилину, бо тут справа трохи важча.

Опісля раптово підвів голову, очі знову за­палали.

—      Не знаю, чи це саме так, але думаю, що Бог допускає це, аби розбудити серед людей взаємну любов. Ти, мамо, певно сама бачила по телевізору, скільки людей віддавали свою оде­жу, їжу, гроші тим, хто потерпів від повені. Коли б не було повеней, усі ці люди затримали б ці речі для себе і не зробили б стільки добрих, милосердних учинків, завдяки яким підуть до неба. Вони, може, забули б, що треба любити ближніх, так як того прагне Ісус.

Лука продовжував говорити, а я від усієї душі складала подяку Господу за світло, яким наділив мого хлопчика.

Маріель Джортана, Лука, Citta

Рим, 1969.

 

«ФАВЕЛАДА»* ІЗ САН-ХОСЕ ДОС КАМПОС

Моє ім'я Фатіма. Я народилась на периферії, у Сан Хосе дос Кампос, штату Сан Пауло, у бараку, зліпленому із бамбука й глини. У сім'ї була третьою, останньою, дитиною, мала ще двох братів. Через шпарини у стінах нашого барака вночі вривався холодний вітер, а крізь діри в даху виднілося всіяне зірками небо, або ж сипав дощик просто нам на голову, тому скуп­чувалися на тому боці ліжка, куди не долітали краплі. Наша мама була хворобливою і часто перебувала у лікарні. Ми залишалися з батьком, але він про нас зовсім не дбав. Проводив час у барі, а коли п'яним повертався додому, ми з молодшим братом знаходили схованку під ліж­ком і сиділи там, немов мишенята у присутності кота. Вилазили лише увечері, коли повертався з фабрики старший брат. Удень, вкупі з иншими дітьми, бавилися на вулиці. Їли, де доведеться. Найчастіше підгодовували нас співчутливі сусіди. Батько, узалежнений пияцтвом, не давав нам жодної копійки, навіть на харчі, усі гроші роз­тринькував із приятелями й жінками. Отож, ми вишукували посеред сміття пляшки, шматки бля­хи та паперу, усілякий мотлох, аби продати і купити бодай якусь їжу.

Уранці, як тільки благословилось на світ, виходили із групками инших дітей жебрати у магазинах, приватних будинках, майстернях, на перегонах, намагаючись назбирати якнайбільше грошей.

У неділю ми ходили на літургію і катехизацію у санаторій "Марія Іммаколята". Уроки прово­дили монахині. У шість років я прийняла перше святе причастя. Справою честі для мене було показати усім, що хоч я не вмію ще писати й читати, але спромоглася визубрити катехизм і здати іспит. Однак сам Господь був дуже дале­кий від мок думок.

Иншою причиною, яка спонукала мене від­відувати лекції, були цукерки, одяг, забавки і їжа, які монахині розподіляли поміж дітьми. Проте новорічні та різдвяні свята навіювали на мене сум. Я не розуміла, чому иншим дівчаткам приносили такі гарні ляльки, а мені лише шматя­ні. Мріяла про справжню ляльку — з волоссям, котра б рухала ручками й заплющувала очі. Ко­ли мені виповнилося шість років, мама записала мене до школи при сиротинці. Провадили її сест­ри, які, окрім викладу звичних шкільних пред­метів, потроху наближали мене до Бога.

Після закінчення початкової школи, я мала рік перерви — не було грошей, аби платити за навчання. Знову перетрясала смітники і запиту­вала себе: "Чому мені, а не иншій, дісталась така доля?"

На вулицях, де ми займалися своїм промислом, за нами ганялися дітлахи, обзиваючи смітярчу­ками, ще й иншими прізвиськами, які б не хотіла тут повторювати. Я не могла зрозуміти, чому вони нас переслідують. Адже ми не робили нікому ні­чого поганого, а те, що знаходили, було нашою законною власністю і навіть причиною гордости, бо, повернувшись додому, могли віддати матусі зароблені гроші, що опісля перетворювалися у жменьку рису, квасолі чи дещицю олії.

Я зненавиділа всіх, і бунт мій наростав. На­ступного року мені вдалося записатись на підго­товчий курс у гімназію. У школі все йшло глад­ко. Инші діти навіть заздрили мені, бо викладачі ставилися до мене прихильно. Але якось один з учнів перед усім класом почав насміхатися з надто темного кольору моєї шкіри. Я довго тоді плакала і заприсяглася собі, що у майбутньому стану найкращою ученицею з усіх предметів. Покажу всьому світу, на що здатна чорношкіра, "фавелада", донька алкоголіка.

Коли я закінчувала навчання, у переддень Різдва Христового 1968 року потонув мій стар­ший брат. Трагедія утрати близької людини спричинила душевне збурення. Мене мучила думка, чи Бог справді справедливий? Бо ж ут­ратила єдину свою опору. Батько, щоправда, жив. Але брат — наш справжній опікун — відій­шов назавжди.

Усе ж я потрапила в гімназію. У моєму житті це був справді поступ. Мама працювала пралею, ще й знайшла додатковий підробіток в одній родині. Я уже соромилася порпатись у смітни­ках, тому почала працювати разом із нею. Важ­ка праця виснажувала маму, вимотувала рештки сил, а я нічим не могла зарадити. Вдома трива­ли жахливі сцени: сльози, погрози, розбиті та­рілки й спроби самогубства. Батька приводили додому щодня непритомного, брудного, бо хіба може бути инакшою людина, яку витягають із стічної канави?

Мої нерви були напружені до краю, мов стру­на, весь час зі страхом очікувала на якусь тра­гедію. Тягнулася до книжок, намагаючись бодай таким чином утекти від реальности. З ніким не товаришувала, не спілкувалася, бо про що було мені розмовляти з моїми шкільними друзями? Про своє нужденне життя, домашні негаразди? Чи зацікавили б їх прикрощі вбогої людини? Чи, може, про танці, в яких ніколи не брала участи? Про нові фільми, у той час, як знала лише історії про життя святих із розповідей монахинь? Про моду, якщо ніколи в житті не мала нової сукенки?

Збудувала всередині у собі стіну і не дозволяла нікому за неї заглянути. Одного дня, помилково набравши номер, я зав'язала розмову з якимсь чоловіком. Голос мого співрозмовника викликав довіру. Говорив дуже чемно, а я тоді була схожа на щеня, яке зробить все, що завгодно, аби тільки його зауважили. Врешті ми зустрілися. Мені здавалося, що в його особі віднайшла уважного й турботливого батька, людину, для якої я щось вартую, яка належатиме лише мені. Але незаба­ром ілюзія розвіялась. Мій божок виявився фаль­шивим. Зрозуміла усе, коли цей чоловік почав намовляти мене до спільної втечі. Довідалася, що він одружений і має дітей мого віку. Таке потрясіння ще більше сповнило моє серце су­мом. Я розпачливо намагалася знайти якийсь вихід, бодай якесь світло, якусь правду, однак дійшла висновку, що в житті немає справжньої, безкорисливої дружби, і що бідна людина у цьо­му безжалісному світі поставлена у безвихідь. Це мене обурювало. Я вважала, що у світі було б менше несправедливости, якби люди не сприй­мали неправду й утиски так мовчазно й пасивно. День перетворився для мене у ніч, а дитинст­во — у старість. Не могла більше терпіти свого осоружного життя і написала листа вчительці історії: "Не знаю, чи спричинився до того холод­ний, як крига, день, чи оце хмарне небо, що ніби віддзеркалює стан моєї душі, чи все це нас­лідок гіркоти, якою переповнене не лише по­вітря, але й я сама, пишу до вас не як до вчи­тельки, а як до особи, що приязно до мене пос­тавилась. Я сама оточила себе стінами, які не маю сили зруйнувати. Сама себе ув'язнила й усамітнила. Якщо зможете, допоможіть мені, бо відчуваю, що здатна на якесь безумство".

Після уроків учителька зі мною зустрілась і ми довго розмовляли. Наші зустрічі й розмови стали регулярними. Вона допомогла мені повер­нути віру у себе, відчути свою людську вартість. Та й мої проблеми показала дещо в иншому світлі. Моя вчителька відрізнялася від инших. Здавалося, випромінювала спокій, гнів ніколи не борознив її чола, з усіма була приязною й, як то кажуть, на "короткій нозі". Не можу ствердити, що вона, як і дівчата, з якими мене згодом поз­найомила, говорили зі мною про Бога, вони радше вказали мені на очевидність Його існуван­ня. Це нове усвідомлення Бога проникло у мою самотню й розпачливу душу, як нова кров.

1972 рік. Через два місяці я мала закінчити навчання у гімназії. Ішли приготування до уро­чистого вручення дипломів. Але я й гадки не мала приймати участь у тих святкуваннях — надто дорого коштувала випускна бальна сукня. Тоді вперше відчула, що є на світі люди, які мене люблять — я отримала у подарунок від своїх нових друзів сукню й черевички. Я вирішила, що не можу байдуже оминути цю подію, можливо незначну, але важливу для мене, яка стала дока­зом того, що цей світ тримається на безкорис­ливій любови. На це відкриття я прагнула від­повісти власним життям.

Закінчивши гімназію, я розпочала навчання у державній фаховій школі. Старі гімназійні проб­леми мене більше не турбували. Та й своє досяг­нення я вже не сприймала як реванш перед во­рожим для мене світом. На своїх колег дивилася без заздрощів, бо зрозуміла, що сама можу бага­то чого давати иншим. Наприкінці третього семестру я захворіла і не могла відвідувати лек­ції. Яким було моє здивування, коли друзі почали приносити конспекти мені додому. Спочатку я соромилася надзвичайної убогості свого житла, але опісля пригадала собі, що "навіть птахи мають гнізда, лише Син людський не має, де прихилити голови". Усе инше не мало значення, бо тепер я володіла скарбом, який ніхто не міг у мене відняти, — вірою.

Перш ніж повернутися до школи, я написала подяку усім своїм товаришам. Один із них зго­дом визнав, що був шокований, коли уперше побачив моє житло, але власне через те його повага до мене значно зросла. До нього прийш­ло розуміння, що вартість особи не можна по­в'язувати з її матеріяльним статусом. Він хотів стати кращим, хотів по-иншому, аніж раніше, добирати собі друзів.

Після закінчення школи я знайшла роботу у приймальному відділенні однієї з лікарень. Пере­важно доводилося працювати з паперами, але намагалася добре виконувати свої обов'язки, аби бодай трохи полегшити страждання хворих. Працювала у відділенні опіків. Одного дня сюди привезли важко хворого — шістнадцятирічного юнака, який потребував постійного догляду. Було дуже спекотно. Мій робочий день уже закінчився, але відчувала, що не зможу піти. Чергова сестра вийшла на хвилину, і я залиши­лась біля хлопця. Його мучила спрага. Я зволо­жила йому уста, намагаючись не піддатися від­разі, яку викликало його обпечене обличчя. Делікатно, доки не заснув, погладжувала його по голові.

Якогось вечора я повернулася після роботи настільки втомленою, що одразу впала у ліжко. Саме у той час прибіг мій брат із вісткою, що одна з мешканок нашого барачного поселення втратила посеред вулиці свідомість і зараз ле­жить у болоті без тями — напилася вина з яки­мось дурманом. Я виплигнула з ліжка, немов корок із пляшки, і, покликавши на допомогу ще двох сусідів, заопікувалася нещасною. Коли до неї повернулася свідомість, ми трохи пороз­мовляли. Вона, плачучи, звірилася мені, чому так робить, що довело її до такого розпачли­вого стану.

Тепер уже я поверталася додому з повними сліз очима і з німим запитанням: "Чому такий безжалісний світ? Чому у ньому стільки страж­дань, стільки зла, стільки злигоднів?" Я зрозу­міла, що той невгасимий вогонь, який запалав у мені, не може належати лише мені. Мушу розвія­ти ним пітьму. Його сяйво зовсім не нагадувало світла хмарочосів, яким здалеку милувалась ди­тиною, яке будило оманливу мрію примарного щастя.

Новий стан моєї свідомости поволі почав уділятися і мамі. Дуже швидко між нами вста­новився глибинний зв'язок порозуміння і єднос­ти. Охоче розповіла б, яким чином, крок за кроком, ми "віднайшли" й батька. Але то була б надто довга розповідь. Увесь цей час ми вва­жали, що стан його абсолютно безнадійний, бо він не мав ані найменшого бажання щось зміни­ти. Проте, відчувши приязнь і любов, які запану­вали у нашій домівці, — переродився і за шість місяців цілковито позбувся алкогольної залеж­ности (власне цих пів року й вартують окремої та довгої розповіді, а можливо, навіть книжки). У чудесний спосіб він віднайшов рівновагу й прагнення жити.

Упродовж довгих років я, сама будучи "фаве­ладою", у глибині душі з глибокою погордою ставилась до співмешканців бараку. Вважала їх маргінальним елементом суспільства. Моїми ам­біціями — здати екзамен із катехизації, гарно вчитися — керувало бажання відділитися від них. Тепер, навпаки, відчула й оцінила їх людсь­ку вартість та гідність. Зараз я намагаюся допо­могти їм самим це усвідомити. Зрозуміло, що, віднайшовши таке велике багатство, маю діли­тися визрілими у мені плодами добра й любови з иншими.

У мешканців барачного поселення була низка своїх проблем. Дорослі, наприклад, найбільше потерпали від цілковитої безграмотности. До того ж, вони не мали змоги відвідувати безкош­товні курси, де навчали грамоти — надто вели­кою була відстань, та й пора, коли вони відбу­вались, теж їм не підходила. Я присвячую їм увесь свій вільний час. Почала ходити від будин­ку до будинку, гуртую невеликі групки людей, самотужки вчу їх читати й писати.

Невимовною радістю ясніють їхні обличчя, коли зуміють поставити свій підпис або, що більше, написати якусь фразу. Таке ж прекрасне почуття охоплює і мене, коли бачу, як хоча б дехто з них змінює свої звички, як вони почи­нають допомагати собі навзаєм: принесуть із криниці воду, виперуть білизну хворій сусідці, доглянуть дітей, позичають один одному необ­хідні знаряддя. Відбулася внутрішня револю­ція — революція людської свідомости, яка, відчу­ваю, є початком громадянської зрілости у вели­кому значенні цього слова. Хто сказав, що релі­гія — опіум для народу? Вважаю, що радше вона є пружиною і має нескінченну динаміку, яка здатна радикально змінити реалії життя.

Фатіма (Бразилія).

З добірки праць J/ Signor В. del piano sotto

за редакцією М. і П. Гуартана.

Рим, 1980 р.

 

ШОК ВІД П`ЯТИ ТИСЯЧ ЛІР

Одного разу ми натрапили на нього, коли він лежав у кутку магазину на величезних бухтах телефонного дроту, важко дихав і дивився без­тямним поглядом. Тоді самотужки він поволі отямився. Але вже через декілька днів, прохо­дячи з приятелем вулицею, ми раптом помітили Антоніо, що сидів на тротуарі і прохав перехо­жих про допомогу. Він знову перебував у стані цілковитого запаморочення. Ми допомогли йому підвестися і, абсолютно безвольного, довели до найближчої лікарні. Мені здалося неможливим, щоб Антоніо міг отак враз опуститися. Знаю його ось уже 18 років, відколи почав працювати на нашому підприємстві. Від якогось часу поча­ли помічати у ньому деяку неврівноваженість і слабкість характеру, кружляла також чутка, що він декілька разів перебував у психіятричній лікарні. Однак ніхто не розпізнав правди, справж­ньої причини його хвороби.

Лише зараз, на вулиці, коли він важко на мене обіперся спітнілим тілом, я відчув важкий алкогольний сопух. Причиною хвороби Антоніо був алкоголь. Ця спрага, яку не вдавалося при­гасити, ставала щораз сильнішою, змушувала топити у вині всі особисті поразки. Нелегко було допровадити його до лікарні, але ще важче мені було від думки, що він занапастив своє життя. По дорозі до лікарні я зрозумів, що не можу стояти осторонь, струсити зі себе цю неприємну подію, як обтрушується пес, вилазячи з води, навіть коли Антоніо нададуть допомогу.

Оскільки Антоніо працював у моєму відділі, наступного дня я постановив поговорити зі сво­їм керівництвом. Уважно мене вислухавши, по­годилися, що варто вивчити ситуацію й спро­бувати якось зарадити, пообіцяли не вдаватися до таких категоричних заходів як звільнення з роботи, але зобов'язали мене заопікуватись Ан­тоніо. Таким чином, усю відповідальність за Ан­тоніо я узяв на себе.

Передовсім вирішив зустрітися з його дружи­ною. Запросив її до себе в офіс. Наступного дня, о восьмій, ця дрібненька, згорьована жіночка, із запалими від недосипання і важкої праці очима, стояла біля мого столу. Довірливо розповіла, що минулого дня обійшла редакції усіх найбільших газет, випрошуючи допомогу для своєї родини. Та всі відверталися від неї. У місті, де проживає біля чотирьох мільйонів мешканців, вона відчула себе цілком самотньою. Три її доньки, восьми, шести і чотирьох років, морально травмовані внаслідок контактів із завжди п'яним батьком. Особливо страждає наймолодша: коли Антоніо являється вдома, вона з переляку тікає і хо­вається під ліжком, залишаючись там доти, поки батько не вийде з хати. Отож, я дізнався всю правду — Антоніо п'є від двадцяти років. На початкових стадіях алкоголізму йому ще вдава­лося приховувати своє узалежнення, але тепер ситуація цілковито вийшла з-під контролю. Рідні та друзі фактично покинули їх. Аби забезпечити родині бодай мінімальний життєвий рівень, дру­жина доглядає хворих у лікарні, завжди бере нічну зміну, щоб удень бути з донечками. Вислу­хавши її, я не зміг відбутися банальними словами утіхи. Запевнив, що посеред чотирьох мільйонів мешканців цього міста вона віднайшла людину, яка прагне їй допомогти, що вона не повинна почуватися самотньою.

Через декілька днів вона принесла мені історію хвороби свого чоловіка. Один із моїх друзів, лікар за фахом, одразу ж її переглянув і визнав, що шанси Антоніо на одужання мінімальні. Його хвороба сягнула останньої стадії, яка практично не піддається лікуванню. Але, як поінформував мене, у місті є товариства алкоголіків, які успіш­но позбулися узалежнення і посвячують своє жит­тя реабілітації усіх тих, котрі й понині є невіль­никами алкоголю. Отож, я одразу сконтактувався з цими людьми. їхнє щире бажання допомогти вразило мене. Вони готові були служити щоден­но, аби допомогти своїм братам і сестрам по нещастю звільнитися з тієї страхітливої неволі.

Я розповів їм про Антоніо, який за декілька днів мав виписатися з лікарні, і сказав, що хотів би, аби він залишився на колишньому місці пра­ці. Голова Товариства пообіцяв мені допомогти і порадив якнайшвидше привести Антоніо до клубу.

Уже звечоріло й було надто пізно для візитів, але я все-таки зайшов до дружини Антоніо, аби узгодити з нею, як підготувати хворого до ново­го для нього випробування — єдиного шансу на реабілітацію. Вона була налаштована радше пе­симістично, почувалася цілком безпорадною. Знала про існування цього Товариства, але Ан­тоніо постійно відмовлявся взяти участь у зустрі­чі групи. Я вмовив її усе ж відновити спроби і попросив, аби вона переказала Антоніо, що цього тижня прийде до нього приятель і заведе до людей, які зможуть йому допомогти.

Через декілька днів, як було домовлено, я чекав на нього біля лікарняної брами. Його саме виписали з лікарні. Коли уздрів мене — остовпів від здивування: "Що ви тут робите? Навіщо тра­тите на мене свій дорогоцінний час?" Повідомив йому, що власне я і є тим "приятелем" і, скорис­тавшись з його розгублености, запропонував сісти в автомобіль — ми вирушили у садибу Товариства.

Зустрічі групи, в яку включили Антоніо, від­бувалися тричі на тиждень. На цих зустрічах ми нерозлучні — я завжди мовчки сиджу біля ньо­го. Він потребує мене. Присутність добре знайо­мої людини, яка готова зауважити найдрібніші проблиски відродженої волі, потягу до нормаль­ного тверезого життя, мала б додати йому відваги. Я добре бачив, що вже через кілька днів Антоніо знову почав пити. Часом від автомобіля до зали зібрань тягли його разом із дружиною повністю безвладного. Сидів там, втупивши у мене заспані, відсутні очі.

Так тривало чотири довгих місяці. Я повер­тався додому об одинадцятій, а опівночі, вичер­паний до краю, збирав рештки сил і, як міг, підтримував на дусі та втішав його дружину, котра, дивлячись, у якому стані Антоніо повер­тається із зібрань, не могла втриматися від сліз, їй не вистачало надії й сили, аби пережити нас­тупний день, а опісля ще один... На жаль, вони майже не різнились один від одного — скла­далися лише з поразок і розчарувань.

Але жевріло у мені відчуття, що, хай там що, не маю права відступити, піддатися. Моя поста­нова допомогти Антоніо була твердою. Мовчки й уперто продовжував висиджувати біля нього, не знаю вже й скільки зібрань... Одного вечора, коли я повертався додому, відвізши Антоніо до дружини, на думку спала мені фраза зі Святого Письма — вона віддзеркалювала мою ситуацію: "Полюбивши їх, полюбив до кінця". Такою по­винна бути міра: полюбити Антоніо до кінця... Чи до закінчення його хвороби? Того я не знав. Головне, витримати до кінця!

Наступного дня керівник Товариства довір­ливо визнав, що випадок з Антоніо є одним із найважчих, він бо не піддається жодній терапії, є фактично невиліковним. Є, щоправда, у резер­ві один шлях, який можна спробувати — як його товариш, я повинен поговорити з ним дуже різко, навіть брутально, і відкрити перед ним увесь трагізм його ситуації.

Перед розмовою я зайшов на хвилину до храму. Там, у повній тиші, хотів запитати себе: "Чи готовий я віддати за Антоніо життя?" Лише отримавши цілком усвідомлену ствердну відпо­відь, був готовий зайняти щодо Антоніо жорст­ку й безкомпромісну позицію.

Цього дня Антоніо на мене не чекав. Коли побачив, спочатку здивувався, опісля ж, почув­ши мої слова, просто остовпів. Так із ним ніхто й ніколи до цього часу не розмовляв. Я сказав йому, що це його останній шанс, що дружина, остаточно втративши надію на те, що він позбу­деться узалежнення, вирішила його покинути (це була правда).

Як його безпосередній керівник, категорично заборонив йому звертатися до підприємства за допомогою, бо ж єдине її призначення — купів­ля алкоголю. При цьому додав, якщо далі хоче пити, я готовий щоденно виплачувати йому 5000 лір на ці цілі, аби якнайшвидше знищив себе і вивільнив дружину й дітей від своєї при­сутности. Я вийшов, залишивши у його руці згорток із п'ятьма тисячами лір. Антоніо не міг вимовити жодного слова. Сказане й зроблене мною викликало у нещасного шок.

Наступні дві години я провів у тривозі й нес­покою — не відаючи, якою буде реакція Антоніо на цю шокову терапію. Він з'явився у моєму офісі зі сльозами на очах, благав, не покидати його.

Визнавав, що я єдина людина, на яку може він розраховувати, і яка бажає йому добра.

Ми надалі продовжували відвідували зібран­ня алкоголіків, і за декілька днів, уперше за усі ці місяці, я міг ствердити, що Антоніо зробив конкретний крок — визнав перед цілим зібран­ням, що є алкоголіком, і висловив своє розпач­ливе прагнення позбутись того узалежнення. То була вирішальна мить, психологічний перелом. Ще впродовж двох тижнів Антоніо сягав по пляшку, але опісля уже остаточно перестав пи­ти, й почалося, на перших порах дуже болісне, але тепер уже остаточне його відродження.

Антоніо, за допомогою товаришів із Това­риства, робив усе для того, аби розірвати усілякі зв'язки з алкогольним минулим.

Після двадцяти років страждань він почав відбудовувати свої зв'язки з дружиною. Поступо­во зайняв належне місце у сім'ї. Через кілька місяців вже активно допомагав новоприбулим членам Товариства, що були в гіршій ситуації, аніж він сам.

З часу описаних подій проминуло декілька тижнів. Якось, без докладніших пояснень, Анто­ніо попросив мене поїхати з ним у Болзано. Як згодом виявилось, приготував мені несподіван­ку: він їхав започатковувати новий клуб для людей, які вирішили позбутись алкогольної за-лежности. У переповненому залі я слухав його промову. Він визнав, серед иншого, що, визво­лившись від спрута алкоголізму, заново почав відчувати любов до своїх дітей. Говорив про ту надзвичайну ніжність, яка його пов'язує тепер із наймолодшою донькою, яка колись, перестра­шена, утікала від нього, забиваючись у найдаль­ші схованки.

— Ми стали свідками справжнього чуда, — визнавала дружина Антоніо. — Не знаю, як вам і дякувати, довго думала над цим, врешті вирі­шила: взяла усіх трьох своїх донечок, і я, яка стільки років не була у церкві, пішла разом із ними помолитися за вас. У неділю і Антоніо вперше пішов разом із нами на Літургію.

Т.Ц. (Рим) II signor В. del piano di sotto, Рим, 1981.

 

МАЛА «ТАЄМНИЦЯ ЛЮБОВИ»

Притихає плюскіт води у мийці, останні та­рілки з неголосним бренькотом перекочовують на полицю. Прибирання закінчене, усі речі зай­няли свої місця. У домі запанували тиша і спокій. Чути дитячий голосочок:

—      Мамо, ти вже закінчила?

То Жан-Марі кличе мене зі своєї кімнати, що у глибині будинку, де його ув'язнив, не такий страшний уже, грип. Власне понамочував пен­злики й узявся до написання мистецького твору, гідного його семи років.

—      Так, так, я закінчила, вже йду до тебе. Беру ще щось із його одягу, того, що вимагає ремонту, і присідаю біля нього. Чоловік зараз на роботі, Марі-Ноелль у школі. Отож, ми самі і маємо час для довірливої розмови. Він швидко підводить голову:

— Скажи, мамусю, тепер ти вже не плачеш?

— Ні, коханий.

— Визнай правду, мамусю. Господь певно дуже тебе любить, адже подарував такого хлопчика, як я, і таку дівчинку, як Марі-Но­елль.

—      Так, коханий! Можна й справді сказати, що це особлива любов Господня.

Повненькі щічки малюка ще більше заокруг­люються у широкій щасливій посмішці. З новим запалом повертається до свого творіння. За хвилину знову премило просить:

—      Розкажи мені ще якісь історії з мого життя.

Для мого хлоп'яти його власне життя і вчин­ки — найулюбленіша оповідь, яка йому ніколи не набридає.

—      Отож, було так. Довгий час твій татко і я  жили у великій тузі: не було у нас дитинки, не могли ми "дати життя". Нікого було покохати усім серцем. Тому розпочали старання, аби ма­ленький осиротілий хлопчик, у якого немає своєї матусі, прийшов у наш дім і став нашою дитиною.

Жан-Марі на хвилину перестає малювати, пензлик, піднятий угору, нерухомо зависає у його руці, опісля рвучко відкладає його і ки­дається мені в обійми. На його прекрасному личку під розхристаною чуприною розквітає усмішка. Довге біляве волосся, здається, увібра­ло у себе усе світло.

—      Бідна мамусю, ти не могла нас виносити у своєму тілі, але ми жили у твоєму серці!

Коли наші діти були ще малими, у віці чо­тирьох чи п'яти років, ми довірливо розкрили перед ними правду, що стосувалася "таємниці життя", тобто їхнього народження, як і той факт, що прийняли ми їх у нашому домі як справжній "Божий дар". Уже перша розповідь справила на них велике враження, і при будь-якій нагоді просили розповідати ще й ще. У тому, що ми всі четверо зустрілися і полюбили один одного, вони відчули велику Божу благодать. Спочатку мій малюк був настільки вражений почутим, що хотів усім довкола розповідати про своє щастя, однак переконала його, що це наша маленька "таємниця любови". Майже кожна родина має якусь власну таємницю. Тоді й сам визнав, що цей скарб маємо берегти. Наші діти зрозуміли, що нам потрібна їхня любов, а їм — наша.

Син не хоче пропустити ані шматочка своєї історії:

—  Розкажи, як ти приїхала мене шукати.

—  Усілись ми у автомобіль і здолали 700 кілометрів, ми вже знали, що ти — хлопчик. Мав прибути до нашого дому в день святого Жана-Марі Віяне. Віддала тебе під його опіку ще до того, як побачила й прийняла рішення дати тобі його ім'я. Не було у нас жодного вагання чи сумніву: ти одразу став нашою дитиною.

Сіро-блакитні очі широко розплющуються від захоплення:

—  Отже ти полюбила мене ще до того, як побачила?

—  Звичайно, коханий, як усі матері, котрі очікують на дитину.

—  А що було потім?

Отож, приїхала за тобою у лікарню разом із татком і Марі-Ноелль, твоєю старшою се­стричкою, якій тоді виповнювався третій рік. Як тільки вона тебе побачила, одразу почала сми­кати мене за суконку, прохаючи:

-                 Забери його з нами, забери!

Остерігали нас у лікарні, аби на зворотній дорозі тебе не сповивати, бо міг застудитися. Було тобі заледве кілька тижнів від народжен­ня, ти тільки-но перехворів жовтянкою і на­гадував жовте курчатко. Додому ми приїхали дуже пізно. Поміняла тобі пелюшки, а ти так жалісливо плакав, що мені розривалося серце. Дивлячись на це моє маленьке курчатко, на ту дрібноту (бо важив ти всього два кілограми і двісті грамів), я сказала із сльозами у голосі: "Але ж дали його мені надто маленьким". Була вражена, побачивши, який ти немічний і сла­бенький. На щастя, допомогла тітка "Зу". Вправні, фахові руки медичної сестри загор­нули тебе і повернули в мої обійми. Ти одразу притих і заспокоївся.

На це Жан-Марі сказав із ніжністю:

—      Мамо, вага не має жодного значення. Важ­ливою є любов!

Жан-Марі вразливий на почуття любови, як і усі инші діти, але виявляє це у свій власний, незвичний спосіб, і це приносить нам чимало втіхи. На початку року ми виїхали на декілька днів із членами своєї спільноти для духовного усамітнення. Як же радісно, сердечно, із якою турботою зустріли нас діти по приїзді! Вони прикрасили святково накритий стіл, принесли нам кімнатні капці, не тямилися від щастя, вечір по-справжньому видався урочистим. Вранці мій хлопчина, звичайно такий галасливий, набли­зився до мене і визнав мені потихеньку:

-  Мамо, тепер, коли тебе віднайшов, від­чуваю, що маю нове серце!

Цей поетичний вислів став рефреном до всього, що розбудила в його душі ця коротка розлука. Тепер уже я не мусила спеціяльно ви­шукувати теми для медитацій і роздумів. Тему відкрило само життя... Скільки ж то років у своїй спільноті йдемо на зустріч із Богом, але ще жодного разу не дякували Йому за "нові серця" наших дітей, за радість повернення до дітей нас самих з "новими серцями"! Тепер спільно прове­дені години переживаємо як справжнє свято — діти засвідчують послух, сердечність, я ж — віддаю глибоку шану Богові, який замешкав у душах наших дітей. 1 якщо часом наш спокій і збурюється хвилинами роздратування (бо кому вдається того уникнути?), чи не втримаємося від докорів, викликаних тою чи іншою причиною, Марі-Ноелль просить:

—      О ні, мамусю, тепер уже ні!

Скільки ж то разів діти допомогли нам жити згідно із нашою вірою і їх власною логікою й потребою правди.

Жану-Марі виповнилося шість років і він готу­вався до свого першого причастя. Одного ранку сказав із притаманною йому щирістю й простотою:

—  Мамо, ти не така, як Бог.

—  Вочевидь, що ні, коханий. Але чому ти про це мені говориш?

Адже ти мені розповідала, що Бог, коли пробачає, забуває про все, що було, дає нам нове серце і кохає нас ще більше.

-  Звичайно, що так!

— У такому разі, ти не така, як Він. Кажеш, що пробачаєш, що перегортаємо цю сторінку, а потім далі про це говориш, далі пам'ятаєш!

— Це правда, Жан-Марі, я не така доско­нала, як Господь Бог: намагаюся пробачати що­день, завжди, як говорив Ісус: "Будьте доско­налі, як досконалий ваш Отець, що на небі", але це дуже важко...

Наші діти у найважливіших справах уміють навертати нас до Бога. Колись, як помирав хтось із рідних, розмовляла з дітьми про цю смерть. Жану-Марі було тоді 5 років. Трохи згодом, коли зачув храмові дзвони, запитав:

— Мамо, це дзвонять на шлюб чи на похорон?

— На похорон, коханий.

Запанувала хвилина мовчанки, опісля сказав із переконанням:

— Мамо, будеш щасливою, коли помреш!

— Ох! — скрикнула глухо.

— Звичайно, адже побачиш Бога!

— Так, це правда, мій дорогенький, звичайно ж, побачу Бога.

— Гадаю, буде тобі важко нас залишати, але ж будеш звідти нами опікуватися і не переста­неш нас любити. Ти ж сама так казала!

У моєму хлопцеві "таємниця смерти" не збуд­жувала жодної тривоги; і я так само цілковито поклалася на Бога, довірила Йому турботу про мою душу в годині, яка колись мусить настати.

Коли діти у пориві ніжності кидаються в обій­ми свого татуся, це більше, ніж будь-яка медитація, наближує мене до таємниці Божого батьківства.

Колись, під час св. Літургії, Жан-Марі, тоді п'ятилітній хлопчик, почув слова святого Павла-. "Усі, кого оживляє Дух Божий, є дітьми Божими. Отримали в дарі Духа дітей усиновлених, і це Він каже нам волати «Авва», що означає «Отче»".

Потягнув мене за рукав:

—      Ти чула, мамо, сказано "усиновлених", чи це власне те саме?

—      Так, власне це,— відповіла. Порозумілися поглядами, і хлопчик слухняно дослухав Літургію до кінця. Повернувшись додо­му, після молитви, з радістю могла йому поясни­ти краще, що ті слова означали.

— Бачиш, це дійсно те саме. Усі ми є усинов­леними Божими дітьми. Чи добре розумієш, що означає — "усиновлені", — запитала, намагаю­чись перевірити його знання.

— Це означає,— завагався лише на мить. —Це означає — обраний з любов'ю.

У цю мить я сама сильніше, аніж будь-коли, відчула, що то був вибір із любови, який зробив Бог, аби ми стали Його дітьми; а любов, якою обдаровуємо наших дітей, дозволила мені глибше зрозуміти і якби в новому світлі побачити правду любови, якою Вседержитель обдаровує нас.

З життя французьких фокуляринів. Lui muore e la gente passa. Рим, 1972.

 

УБ`Ю СЕБЕ, ЯКЩО

У двадцять років я вийшла заміж (зараз ме­ні — тридцять три). Кохала свого чоловіка усією душею й з відданістю (прошу не плутати з покір­ністю). Чоловікові сорок чотири роки. За харак­тером добрий, лагідний і терплячий. Не вміє вести цікавих дискусій про політику чи культуру. У колі друзів почувається добре, але нічим не вирізняється, не впадає в око. Якщо бути відвер­тою, є посередністю, але власне це схилило мене, аби вийти за нього. У коханні палкий, на що йому радо відповідала. Від початку шлюбу Господь кожних два роки благословив нас ди­тинкою. Маємо трьох гарненьких, здорових і милих дівчаток. Чоловік працював на утримання сім'ї, я ж намагалася дати якнайкраще виховання нашим діткам. Були щасливі. Коли наймолодшій донечці виповнилося два з половиною роки, я вирішила піти працювати, будь-куди, аби тільки здійснились мої давні мрії. Для цього потрібне було свідоцтво про закінчення середньої школи і я мала намір повернутися до перерваного нав­чання, але... нова вагітність. Це мене шокувало, хай Господь мені вибачить! Але вже незабаром відважно підвела голову. Натомість мій чоловік нервувався і заохочував мене перервати вагіт­ність, бо три — як казав — то вже забагато.

Збунтувалася усім своїм єством, бо не могла й думки такої допустити. І чоловік відступив. Народилася ще одна дівчинка. Чоловік її прий­няв. За декілька місяців я знову повернулася у думках до праці. Просила Бога, аби не давав мені більше дітей, хоча жило бажання серед своїх дівчаток мати ще й хлопчика. Чоловік, щоправда з ваганнями, допоміг мені знайти ро­боту. Почувала себе "реалізованою" і задово­леною. Хоча і вдома вистачало праці, якось вдавалося мені всюди встигати.

Коли наймолодшій донечці виповнилося чоти­ри з половиною роки, я спостерегла, що знову завагітніла. Це сталося два місяці тому. Чоловік нічого не сказав. Почекали ще кілька днів, вагіт­ність підтвердилась. 1 тут розпочалася моя хресна дорога. У свідомості іскринкою жевріло слово: "аборт", але моє тіло, душа, усе єство бунтували супроти цього: "Ні, ніколи!" У серці уже пого­дилася на цю дитину, хоча передбачала величезні жертви, та й поставало питання, що буде з моєю працею поза домом. Мій же чоловік не приймав жодних найпереконливіших богословських, ло­гічних чи жіночих аргументів. Стояв на своєму: "Треба позбутись цієї дитини й крапка". На мою рішучу, категоричну відмову незмінно повторював:

— Якщо не зробиш аборт, покінчу із собою найближчими днями.

Я намагалася переконати його по-доброму, терпеливо, із любов'ю. Погладжувала його по обличчі, на якому вже закроїлися перші зморш­ки, прохаючи, аби змінив рішення, але він грубо відштовхнув мене. Вважав упертою безвідпові­дальною особою, якій слід "натовкти мармизу" за стільки завданих прикрощів.

Переляк, біль, любов, образа — ці почуття жили у мені водночас, пронизуючи до глибини душі. Моїм щоденним хлібом упродовж двадцяти днів стала неустанна молитва. Переживала муку, яку не побажала б й собаці. Вдома тривали жах­ливі сварки, постійно чула плач донечок, які уже не витримували тієї атмосфери, й погрози чоло­віка, що усього того не витримає, збожеволіє, урешті, що таки вб'є себе. Усенький світ для мене постав у чорній безпросвітній барві. Жодного, бодай щонайменшого, світлого промінчика. По­чувалася страшенно самотньою. Чоловік усі дні перебував поза домом. Коли ж нарешті увечері повертався, я із надією вдивлялася у його об­личчя — можливо, колись таки побачу його роз­погодженим. Але за увесь час — нічого навіть схожого, на усмішку. Часом вставав посеред ночі і з галасом відчиняв вікно, бігла тоді перелякана до нього, аби не сталося непоправного. Коли поверталася назад у ліжко, уже не могла заснути, торкалася свого лона і звертала молитву до Бога, просила, аби мій малий сам відійшов, бо ж має аж чотирьох сестричок, які потребують батька...

Моя мати теж упадала перед чоловіком нав­колішки з благаннями:

— Не матимете з дитинчам жодних клопотів. Заберу його, як тільки народиться.

Як горохом об стіну.

Я ще раз, для певности, пройшла тест, вагіт­ність підтвердилася, темне кружальце на екрані усувало усілякі сумніви. Домовилася про зустріч із лікарем, який лише попередив, що операція недешево коштуватиме.

У день операції чоловік був зі мною, але не обмовився жодним словом. Лікар зробив дві ін'єкції і наказав мені витягнутися на ліжку. Чоловік увесь час тримав мене за руку, хоча бажала відштовхнути її, бо то був тягар, а не опора. Але він не поворухнувся. Зрозуміла, що вже нічого до нього не відчуваю. Моя маленька квітка померла, зів'явши у лікарському кабінеті, а з нею — і любов мого серця.

У домі все повернулося до звичного порядку, принаймні так, на перший погляд, може вида­тися: спимо, їмо, працюємо... Та коли чоловік запізнюється з роботи, я вже на нього не чекаю. Вечеряю разом із донечками і йду до ліжка з надією, що засну, перш, аніж він повернеться.

Одна з матерів.

 

ВИРІШИЛИ СПРОБУВАТИ

Своїх батьків я чомусь не злюбила змалечку. Часом на увесь день залишали мене в бабусі, і я радо погоджувалася, не плакала, не вередувала, як инші діти. Не відчувала до батьків жодної прив'язаности. Пригадую, як вжахнулася моя бабуся, коли під час кількатижневої відсутности батьків, я спокійнісіньким голосом запитала:

— Чи тато з мамою померли?

Було це холодне, нахабне, навіть цинічне запитання — як оцінюю це зараз.

Не можу навіть пояснити, чому так поводилася, адже дуже потребувала почуття. Можливо, батьки не зуміли обдарувати мене належним чином своєю любов'ю, принаймні дуже вже скупими були її зовнішні вияви. Самі того не відаючи, спричи­нилися до моєї внутрішньої ізоляції.

Молоді роки я згадую як час безконечних образ. Виникали гострі проблеми, типові для мого віку, які змінювалися періодами депресії, але вирішити їх мені ніхто не допомагав. Чула лише постійні заборони, обмеження моєї свобо­ди буквально у всьому. Перебувала під тиском чужої ментальности і моральних правил, що накидалися зверху, яких не розуміла, а тому не могла внутрішньо з ними погодитися й прий­няти. Перебування вдома асоціювалося у мене із хресною дорогою, нічого — окрім прикрощів і суму. Моє рідне місто Таранто, динамічне і жи­ве, видавалося мені провінційним і задушливим.

Отож, я вважала себе покривдженою сторо­ною, страждала і водночас нагромаджувала у собі бунт супроти усіх і усього. Якось батько, повернувшись додому, повідомив, що переїжд­жаємо у Рим. Мали там замешкати усією роди­ною. Ця новина піднесла мене на дусі і на якийсь час розвіяла мій сум. Почала мріяти й вибудо­вувати плани. Це була реальна можливість, аби перегорнути стару сторінку життя. А цього мені найбільше хотілося!

У Римі я продовжила навчання. Вступила до педагогічного ліцею, який знаходився у самому центрі древнього міста. Місцеве середовище дуже відрізнялося від моєї колишньої школи. Мої нові подруги — "феміністки", з ними я гаряче дискутувала і прагнула наслідувати. Так само й хлопці, з якими щоранку зустрічалася у вести­бюлі ліцею і щиро подовгу розмовляла, були категоричні у своїх політичних поглядах — ек­стремісти.

Одначе, я не належу до типу людей, яких легко "опрацювати", не схильна підпорядкову­ватися чи приймати сторону більшости лише тому, що вона "більшість". Уважно вивчаю кожен новий для мене погляд, кожну думку, довго усе це перетравлюю у собі. Коли того всього назби­рується надто багато, коли треба пережити одразу кілька ґвалтовних змін, а то й революцій у власній свідомості — емоції частенько беруть гору, нерідко бунтуюся, переживаю внутрішні кризи. Мої подруги, можливо й зрозуміли, який неспокій часом відчуваю, яку внутрішню бороть­бу веду зі собою, і яка врешті знаходить вихід у нових політичних переконаннях, отож обрали мене представницею від класу. Так раптово й несподівано для себе я опинилася у вирі зустрі­чей і зібрань, у центрі запальних дискусій.

Відчувала у собі дивну агресивність. Сторо­нилася усіх, які думають не так, як я. Коли почи­налися словесні баталії, одразу кидалася в атаку. Опісля ж, виходячи з ліцею, чи уже в автобусі, коли залишалася наодинці, часом охоплювало мене відчуття, що усе ламається, бо теорії мої мають надто багато слабких пунктів, багато нерозв'язаних проблем, які, мов після невдалої хірургічної операції, пульсують у нутрощах і викликають біль.

Удома ситуація теж значно погіршилася. Із сім'єю я тепер уже відкрито вийшла на стежку війни. Батьки не акцептували мого нового жит­тя, ні друзів, ані моїх поглядів. Вважала тоді: "Хотіли б ізолювати мене від світу, зачинити у хаті. Не мають до мене ані крихти довіри". Свар­ки були у нас на порядку денному, й ставали щораз гучнішими. Після лекцій я залишалася самотньою, так і не зуміла з ніким по-справ­жньому потоваришувати. Але це не поліпшувало стосунків з родиною, навпаки — ще більше по­гіршувало. Усі дні я проводила у своїй кімнаті, зачинена на ключ, достоту як у середньовічній вежі, оточена ворогами. Відчувала, як ламають­ся мої ідеали: думала лише про себе. Инші люди мене ніскілечки не цікавили. У відчаї шукала щастя і власної реалізації.

З листопада я почала відвідувати універси­тет, водночас не полишала мене нав'язлива дум­ка — якнайшвидше знайти роботу і винайняти окрему кімнатку. Не сила булла довше перебу­вати в родинному домі.

Якось декілька тижнів я готувалася до екза­мену з французької мови разом із Летицією — дівчиною, з якою познайомилася на лекціях в університеті. Добре нам було разом вчитися, але не думала, щоб могли коли-небудь заприяте­лювати. Надто ми різні. Навіть дискутує у не­звичний для мене спосіб — завжди погідна, спокійна, уміє уважно й до кінця вислухати спів­розмовника. Хоча стосовно багатьох речей зай­має іншу, аніж я, позицію, жодного разу не спро­бувала накинути свою думку, натомість, завжди готова допомогти...

Так було й того разу. Можливо, вона хотіла готуватися до екзамену, але я розпочала диску­сію про штучне переривання вагітности, бо хоті­ла довідатися, що вона про це думає. Летиція висловила декілька простих думок, намагаючись пояснити, що людський зародок народжується з любови і так само, як і кожна доросла людська істота, має право на життя. Потім мусила витри­мати двогодинну атаку з мого боку, вислухати нищівну критику своїх поглядів.

У дискусіях із Летицією я завжди була горою. Відчувала свою перевагу і таким чином скидала частину внутрішньої напруги, але після її відходу почувалася не надто комфортно. Ставало прик­ро, що у вир дискусій затягнула власне її, завжди таку терпеливу, готову розвіяти напружену ат­мосферу якоюсь жартівливою реплікою і повер­нутись до навчання.

Наше спілкування продовжувалося і після здачі екзамену, знову разом готувалися до ин­ших іспитів. Спільно пережиті труднощі, втома, нервові потрясіння щораз більше нас зближу­вали. Летиція й надалі терпляче витримувала мої атаки на власні позиції, дозволяючи мені виговоритися, і власне це не давало мені спо­кою. Чому так чинить? Звідкіля ця постійна готовність прийти на допомогу?

Одного дня я відверто запитала про це у неї, бо хотіла дещо більше дізнатися про її життя. Отож розповіла мені про своє спокійне дитинст­во, опісля про важку зустріч із реаліями життя, про егоїзм деяких своїх друзів, про неприязнь, про те, як відвернулася від усіх, як важко пере­живала свою самотність.

— Усе могло б на цьому і закінчитись, і я навіки залишилась би самотньою дивачкою, від якої усі відвертаються, яка не мила ні собі, ні иншим. Але раптом, немов за помахом палички чарівника, усе змінилося — запізнала нових дру­зів, які допомогли мені набути досвіду хрис­тиянського життя. По-справжньому втягнулася у нього, навіть не зумію пояснити на словах, як це сталося. Вирішила йти дорогою, якою пряму­вали вони. 1 це змінило все моє життя. Напов­нило його новим змістом. З того часу почала приймати його як дар. Усе йшло до того, аби жити згідно з Євангелієм.

Говорила про це пристрасно, переконливо, ще ніколи не бачила її такою. У її словах відчува­лася щирість. А я — дивна річ — не мала охоти навіть вставити своєї звичної уїдливої репліки, не хотілося затьмарювати погідну атмосферу розповіді. Усе, про що розповіла, зворушило, ба навіть, приголомшило мене.

Повернулися до навчання, але перед тим, як по­прощатися, Летиція вийняла з торбинки картку:

— Це уривок з Євангелія. Коментар допоможе впровадити її у життя. Спробуй прочитати.

На порозі вклала мені картку у руки з довірою, якби давала щось дуже й дуже цінне. Коли я залишилася наодинці, перечитала написане: "Лю­біть ворогів ваших". Моїми найпершими ворогами стали найрідніші - батько, мати, часом брат. Це щоденний мій біль, моє найуразливіше місце. І це невблаганний факт. І що ж, маю їх полюбити? Але навіщо? Не вірю в Бога, не вірю, що це Його слова. Не заперечую, є в них певний чар. Якби людина змогла ґвалтовно і рішуче змінити спосіб свого мислення, можливо, щось почало б від­буватися... Може, власне так було з Летицією. Ця думка переслідує, не дає мені спокою навіть уве­чері, вкладаюся до ліжка, але не можу заснути.

Наступного дня я прокинулася задовго перед тим, як повинен був задзеленчати будильник, із готовою постановою — ці слова мають увійти у моє життя. Кидаю виклик власній недолі, постій­ному відчуттю невдоволення. Мушу спробувати!

Багато місяців не розмовляла з мамою. Відна­ходжу її у кухні, сідаю, аби спільно випити каву. Повинна щось сказати, але язик ніби паралі­зований. Врешті видушую із себе:

- Добре спала?

Всього лише два слова, одначе цілий ранок і потім, під час лекцій, почуваюся краще, мені якби полегшало, відлягло від серця. А може, так лише здається, — не знаю.

Пополудні до мене у кімнату зайшов брат. Хотів позичити светра. Як звичайно, цей хлоп­чину завжди чогось вимагає. Уже готова була зірватись і різко відповісти, але картка усе ще лежить на письмовому столі, мій погляд затри­мується на ній.

- Відкрий шафу, — сказала йому. — Вибери той, який подобається.

Він відійшов із светром, і я зовсім не почу­ваюся використаною, тим паче, що виходячи несподівано для мене мовив:

- Дякую!

Два факти, що самі по собі нічого не озна­чають, але я сама почуваюся трохи иншою. Прагну так чинити і упродовж наступних днів посеред непевностей і раптових рішень.

Одного вечора я дочекалася на батька, хоті­ла з  ним порозмовляти. Шалено б'ється серце. Контакти з ним завжди були найважчими, а і взагалі стали цілком чужими. Одначе після вечері, змобілізувавши усю свою волю, заходжу до його майстерні і віднаходжу у собі сили, аби задати кілька найпростіших запитань про здоров'я, про працю... Батько від несподі­ванки розгублюється, знічується, не знає, що й відповісти. Наприкінці усе ж побажав мені доб­рої ночі.

Щовечора роблю аналіз своїх учинків: це слова, якими перекинулась зі своїми близькими, малі жести готовності налагодження стосунків. Жертвую своїм обідом у їдальні, аби прийти додому. Це важко пояснити, але щось у мені змінюється. Упродовж місяця при зустрічах із Летицією розповідаю їй про все: про перші свої кроки і їх наслідки.

—      Одначе знай, що в Бога не вірю, — додаю тихенько.

Не виглядає, аби була тим надто стурбована. Лише заохочує мене до подальшої праці. З часом у родині починають відбуватися зміни: мій брат Мауро, хоча й на думці не мала його просити, приходить і пропонує мені при бажанні носити його светри. Потім сідає на фотелі і говорить:

—      Слухай, сестро, маю проблему.

І чи не уперше у житті починає зі мною діли­тися. Теж переживає кризу, і у ньому зріє бунт супроти батьків. Хоче покинути домівку, бо за­приязнився з однією дівчиною.

Як ніколи раніше, довго розмовляємо. І я, кот­ра роками "ненавиділа" батьків, намагаюся по­казати їх із позитивного боку. Прошу, аби не робив поспішних вчинків. Усе, що він драматизує, намагаюся показати в иншому, лагіднішому ос­вітленні. Наприкінці дякує мені, почувається не таким пригніченим, піднісся на дусі. Потім іще розмовляю з мамою, намовляю її побалакати з братом, зробити кроки до наближення.

Виходжу з дому, аби піти до Летиції і готу­ватися до екзаменів. Уперше почуваюся щасли­вою, чого раніше ніколи не траплялося. Й це не випадкова хвиля захоплення, моя радість щораз сильніша і впевненіша. Ще не здатна до кінця зрозуміти її причини. Любов, якою починаю обдаровувати инших, не може лише мені нале­жати, чи від мене походити, це не я її створюю, не я змінюю стосунки. Можливо... ця радість і є Богом, який починає входити у моє життя, влас­не у тому моєму неусвідомленому бажанні люби­ти. Можливо, Він і є тією любов'ю.

Віра, що пускає у мені перші пагони, підштов­хує мене до поглиблення пригоди (не знаходжу инших слів, аби окреслити цей стан), що її зараз переживаю. Упродовж наступних місяців уваж­но читаю й пізнаю Євангеліє. Роблю спроби впроваджувати його у щоденне життя, иноді зазнаю поразок, охоплюють сумніви, але почи­наю все наново. Життя — це не лише духовні здобутки, але й помилки, сумніви. В Ісусі і в Його словах поволі відкриваю втілену любов, яку, як Божа істота, відчула того пам'ятного дня. Віднаходжу Бога, який став людиною з лю-бови. Це дуже мені допомагає, моє заангажування у справи инших людей стає відважнішим і починає давати наслідки. Так само в університеті— у стосунку до знайомих чи друзів починаю пово­дитися инакше. Допомагаю тим, хто тієї допо­моги потребує, вислуховую їхні проблеми. Нама­гаюся, передовсім, приязно ставитися до кожно­го, не звертаючи увагу, відчуває він до мене симпатію чи взагалі антипатію.

Одного вечора, телефонуючи до Гелени — дівчини, з якою познайомилася недавно, упійма­ла себе на тому, що про свій новий досвід хрис­тиянського життя розповідаю їй з таким самим запалом, із яким Летиція місяць тому розмов­ляла зі мною. Мій батько, почувши фрагмент нашої розмови і по-своєму її проінтерпретував­ши, страшенно роздратований чекав на мене у їдальні. Коли заходжу, вибухає гнівом, обсипає образливими словами і врешті б'є по обличчі.

Абсолютно розбита зачиняюсь у кімнаті. Не можу зрозуміти, що ж сталося? Намагаюсь за­спокоїтися, і саме у цю хвилину повертаються мої гіркі спогади, мої колишні проекти: утекти з дому, винайняти кімнату. Але зараз вони ви­даються мені далекими й непотрібними. Вибачу йому... завтра ж знову з ним поговорю.

Западає ніч. Хтось стукає до моєї кімнати. Батько.

— Не міг заснути — виправдовується, потім сердечно мене цілує. — Вибач мені. Коли сьогод­ні увечері почув твою телефонну розмову, то сприйняв усе навпаки, а твою фразу "хочу усіх любити", витлумачив у найганебніший спосіб. Ли­ше зараз почало до мене доходити, що хотіла цим сказати щось дуже важливе. Поясни мені, прошу...

Намагаюсь йому пояснити, але більшою мі­рою звіряюся з багатьох аспектів свого ни­нішнього життя. Уперше бачу сльози на очах у батька... Опісля й він звіряється мені — розпо­відає про себе, відкриває невідомі мені раніше деталі, труднощі, що їх зазнав, живучи з мамою. Розстаємось далеко за північ, пов'язані вузами нових, незнаних нам раніше стосунків. Як багато ще належить нам зробити на цьому шляху...

А.Ф. (Рим) // signor В. del piano di sotto. Рим, 1980

 

ЧЕРГОВИЙ ЛІКАР

Кожної миті може прийти на світ моя третя дитина. Карло, мій чоловік, відвозить мене від­разу ж до найближчої лікарні. Вона не найкра­ще устаткована, але я спокійна, бо попередньо домовилася з лікарем, який опікувався мною впродовж усього часу вагітності. Добре знає­мося, навіть приятелюємо, передовсім, поділяє мої християнські погляди, і знає, що життя для мене — святе, є Божим даром. Тому робив усе можливе, аби врятувати життя цієї маленької істоти, яке було у постійній небезпеці, бо вагіт­ність моя проходила важко.

З чоловіком ми теж погодили, що пологи відбуватимуться природньо, без знеболюючого наркозу.

Тут, у Бразилії, дуже модним став кесарів розтин, який скорочує час терпіння породіллі, і тим, хто того прагне, дає нагоду раз і назавжди позбутися небезпеки завагітніти у майбутньому.

Знаю, що майже усі жінки, аби менше терпі­ти та пошвидше народити, до того ж обмежити кількість дітей, вибирають саме цей метод.

Коли ми приїхали у лікарню, виявилося, що мого лікаря немає. Телефонуємо йому додому — даремно. Ніде не можемо його розшукати.

Я поступила у лікарню вночі, саме у пору, коли відбувається зміна чергувань. Ніхто не має часу навіть оглянути мене, бо ті, що відходять, дуже поспішають, а ті, що приступають до чер­гування, роблять це без поспіху. Довгенько по­сидівши у приймальній кімнаті, я почала нер­вуватися, бо відчувала, що зовсім мало часу залишилось до народження дитини.

У ті хвилини пригадала собі Слова Життя з цього місяця: "Поглянув на ницість своєї слу­жебниці". Це мене заспокоює, бо знаю: у ту хвилину Бог споглядає на мене.

Нарешті мене ведуть у палату для пологів. Болі стають щораз гострішими, але віднаходжу у собі сили, аби не піддатись страху і фізичному болю, бо ж усвідомлюю, що даю життя новому Божому дитяті.

Заходить черговий лікар, який ніколи до то­го мене не бачив. Трохи нетерпеливиться, бо вочевидь має инші пильні справи, і дуже виразно "поспішає". Швиденько, не встигнувши мене як слід оглянути, пропонує приготувати знебо­лююче, аби провести кесарів розтин. Єдине, про що запитує, — скільки маю дітей. У цьому запи­танні укрите инше, — чи погоджуюсь на опера­цію, яка б залишила мене назавжди безплідною.

Він у джинсах і сорочці, не одягає навіть халата й маски, які подає медсестра.

— Адже це дуже проста операція, — пояс­нює. — Як, наприклад, вирвати зуба!

Від цих слів, як і загалом від усієї його пове­дінки, мене аж судомить, але водночас відчуваю до нього співчуття. Однак намагаюся побороти обурення, аби спокійно викласти йому свою точку зору. Лікар видушує із себе щось таке, чого я не можу зрозуміти, і в поспіху виходить. Повертається з колегою, який займає його місце.

Біль посилюється, стає майже нестерпним. Не допомагає навіть рятівна думка, що стаю матір'ю. Тисячі тривожних думок проносяться у свідомості: "Чи буде здоровою дитина? Чи не матиме вад? Чи народиться живою? Усе таке непевне..."

Уже нічого не розумію. Чому стільки болю? На стіні супроти мене — хрест. Довго вдив­ляюся й віднаходжу у Ньому себе. Так, Він схо­жий на мене. Він також самотній, майже голий, розіпнений, а отже, у стані абсолютної людської безпомічности, оточений ворогами і байдужим людом. Нелюдський біль... — то цвяхи й терни, які проникають у Його тіло. Він також у ті хви­лини не розумів уже нічого і кричав: "Чому?" Ісусе, якщо Ти зробив це для мене, то і я прагну подарувати Тобі увесь біль, усі свої страхи, усі терпіння — геть усе!

Огортає мене великий спокій і погідно зношу кожні перейми.

— Для Тебе, Ісусе, для Тебе!

Лікар, який мені асистує, у певній хвилі запи­тує, де мешкаю, і коли отримує відповідь, стверджує, що чув про спільноту, до якої нале­жу. Замешкую ж бо у "Citadella", яка репре­зентує Movimento di Focolari (рух фокуляринів), де люди різного віку і різних соціяльних статусів зобов'язуються запроваджувати у життя Нову Заповідь Ісуса.

Лікар здивований, що у русі беруть участь також подружні пари, які фундаментом свого родинного життя визнають Євангеліє. Прагне довідатися дещо більше. Довірливо каже:

— Ставлю ці запитання, але й передбачаю уже відповіді, бо ваше ставлення до народження дитини дуже відрізняється від поведінки инших жінок. Нагадує мені підхід однієї жінки-лікаря, з якою довший час працював. Такий підхід мож­ливий лише у християн!

Підходить инший лікар, разом з акушеркою, із зацікавленням прислухаються до розмови. Усі разом допомагають мені в останніх хвилинах, що передують народженню дитини.

Quando il Vangelo entra in famiglia, Citta Nuova, Рим, 1980.

 

СЛІДАМИ МАГДАЛИНИ

У дитинстві моя свідомість зазнала глибокої травми: я здавалася собі бридким, огидним каче­ням. Сестри мої були гарненькі й інтелігентні. Я ж — повна протилежність. Бунтувала. Усім чи­нила на зло. Лише один світлий промінчик про­бивався крізь морок цього темного царства — моя мама. Була вона найкращою людиною з усіх, кого мені довелося запізнати у своєму недовгому житті. Любила мене дуже, і завжди, у будь-яких ситуаціях, ставала на мій захист. Була єдиною незламною лінією оборони перед ворожим сві­том. Батько ж, навпаки, частенько мене лупцю­вав, навіть незаслужено, инколи лише через те, що була аж надто жвавою.

Коли мені виповнилося сім років, мама важко захворіла. Мене віддали у дуже бідний інтернат. Частенько потерпала там від голоду, а ще біль­ше — від самотности.

Мама померла, і відтоді в інтернаті разом зі мною замешкала і моя сестричка. Пригадую, що коли хтось приходив, нас, для контрасту, пред­ставляли разом: вона гарна, інтелігентна, спо­кійна, я ж — бридка і зла нечупара... Це дода­вало мені злостивости. У глибині зраненої душі наростав бунт. Свою злість я зганяла на сестрі. Можливо через те, коли мені виповнилося два­надцять, мене відправили до виправного будин­ку у Кремоні. Там умови були ще важчі.

Якоїсь неділі приїхав батько, зауважив у мене на нозі ще незагоєну рану від удару і запитав:

—  Що тут сталось? Я на те:

—  Була нечемною й отримала різкою.

Він забрав мене додому, однак був удівцем і мусив ходити до праці. Отож мене знову відпра­вили в інтернат поблизу Флоренції. Вийшла звідти вже вісімнадцятилітньою.

Таємно від батька запізналася з одним хлоп­цем. Нічого не тямила в справах цього світу, а хлопцеві своєму аж надто довіряла. Кохала йо­го. Усе, що говорив, сприймала мало не як про­роцтво.

За якийсь час мій добрий лицар зник із гори­зонту. Розтанув, немов у тумані. Я довго не могла зрозуміти — у чому ж причина. Тітка, яка на той час трохи мною опікувалася, швидко зауважила мою вагітність. Я ж, не зважаючи ні на що, була задоволена. Тихцем собі промовляла:

—      Тепер матиму когось, хто належатиме ли­ше мені, кого зможу любити.

Батько, одначе, був иншої думки. Сприйняв це як страхітливий удар для себе. Зачинив мене у домі, де я прожила на відлюдді аж до народ­ження дитини, прекрасної дівчинки, якій дала ім'я Ріта.

Акушерка, з якою ми були знайомі раніше, сказала:

—      Пауло, дай що-небудь, аби загорнути твою донечку.

А я їй у відповідь:

—      Але ж я нічого не маю. Поклади її отак біля мене, зігрію своїм тілом.

Була такою щасливою!

Трохи згодом мені переказали, що тато хоче мати лише мене саму, без донечки. Мусила виби­рати: або будинок для самітних матерів, або родинний дім. Я вибрала перший, щоб бути ра­зом із Рітою. Але й там могла перебувати лише упродовж одного року. Опісля відвідувала мою квіточку лише у неділю.

Іще за якийсь час до мене зайшла незнайома жінка. Сказала, що удочерить мою дівчинку, що це вже погоджено з моїм батьком. Ріта в небез­пеці — зрозуміла. Одразу ж кинулася у мерію, долагодила необхідні формальності й, жодного слова не сказавши батькові, пішла і забрала донечку. Під вечір батько повернувся додому і почув дитячий плач. (Ріта народилась з вивих-неним стегном і зараз була у гіпсі). Запитав у сестри:

—      Хто це ще плаче?

—      Тут Ріта з Паулою, — відповіла та. Батько без жодного слова викинув мене з дому. Разом із малою я почимчикувала на вокзал.

Спала на лавці. Наступного дня, шукаючи при­хистку, я обійшла родичів і знайомих. Ніхто не відчинив мені дверей. У відчаї я залишила дитину в однієї знайомої. Попросила, аби та нею заопікувалась, й запевнила, що під кінець місяця добре їй заплачу. Мушу у якнайшвидший термін заробити достатньо грошей! Розповіла про свою ситуацію иншій знайомій. Та допомогла мені, і я справді дуже швидко знайшла "легкий зарібок". Так почалася моя страшна пригода.

Минуло дев'ять місяців. Я, багата й елегант­на, гордим лебедем повертаюся до свого міста. Поселяюся у найкращому готелі. Усі ті, що мене колись відкинули, тепер, зустрівши, звертаються не інакше як "пані", всі мене приймають шаноб­ливо. Знову бунтується моє єство: "Раніше була я порядною дівчиною, а ви мене викинули на бруківку, тепер кланяєтеся багатій, але упослід­женій шльондрі".

Надалі веду подібний спосіб життя. Тато по­мирає, і я можу довірити донечку своїй сестрі. Ріті уже шість років.

Одного дня я пішла у диспансер на чергову лікарську перевірку. Лікар повідомив, що я сер­йозно хвора. На вулиці в автомобілі на мене чекала Ріта з моїм шофером. Роздумую: "Що робити? Що буде з моєю дівчинкою?" На думку спадає один вихід — покінчу з собою, піду з цього світу разом із малою. Донечка, угледівши мої сльози, не промовляє й слова, лише ніжно гладить по руці, і думка про самогубство тут же вивітрюється. У домі намагаюсь ізолюватися від усіх дорогих мені осіб, аби не нашкодити їм. Хвороба у мене заразна. Залишаюся сама у кім­наті. І тут нараз починає щось відбуватися... Уперше в житті я звертаюся до Бога:

—      Не знаю, чи існуєш, але коли існуєш, по­верни мені здоров'я. Зміни моє життя задля моєї донечки. Обіцяю нероздільно належати Тобі!

Так несподівано у мені відбувся дивовижний злам. Після цих слів я відчула глибокий спокій. Іду до храму. Не знаю чому, але завжди боялася храмів. Тепер страх відступив. Віднаходжу там якогось священика, розповідаю йому про все, запитую, чи може мені допомогти, висповідати. Того дня я віднаходжу Бога.

Я виїхала лікуватися у санаторій. Надалі за­лишаюся давньою Паулою, але у серці маю щось прекрасне: любов до Ісуса. Коли дуже вже доку­чає біль — а всередині постійно йде боротьба — тихцем кажу Йому:

—      Допоможи мені, я Твоя, пам'ятай про це. Вийшовши із санаторію, я зустріла хлопця, із яким колись приятелювали. Тоді розцінювала це лише як пригоду, бо ще не вірила у любов. Те­пер думала инакше. Дивилася на нього иншими очима.

Він сприймав мене такою, яка я є. Приязно ставився й до моєї маленької. Ми взяли шлюб. Минали спокійні, погідні роки. Моє колишнє жит­тя залишилося далеким невиразним спогадом.

Знайомі з колишнього середовища час-від-часу таки відвідували мене. Намагалася розповісти їм про моє нове й прекрасне відкриття світу. По­яснити, що навіть із малою платнею мого чоловіка почуваюся дуже щасливою. Адже відчуваю уми­ротвореність у своєму унормованому і чистому житті. Вони, одначе, й надалі дивилися на мене як на колишню Паулу. Не вірили у те, що я змі­нилася. Що більше, спостерегла, що мають мені це за зле. Я почала отримувати анонімні листи. Певного дня знайшла свій автомобіль пошкод­жений злостивою рукою. Не розуміла, що відбу­вається. Далі — гірше, — надійшов виклик до суду для мене і чоловіка з безглуздими й безпід­ставними звинуваченнями.

Проте я зберігала спокій. Казала чоловікові-:

— Не бійся, все буде в порядку, ми ні в чому не завинили. Побачиш, справедливість мусить перемогти...

Але я помилилася — людська справедливість засудила мене на чотири роки ув'язнення.

Це був несподіваний і страшний для мене удар. Знищено найкращі роки, що їх прожила з чоловіком. Перебувала у розпачі. Що робити­мемо тепер? Адже не маємо зв'язків, не маємо грошей на адвокатів, не маємо нічого, й ніхто не хоче нам допомогти.

Опісля з глибини душі прийшла думка: Ісус в останні роки завжди перебував зі мною. З Його допомогою я зрозуміла багато великих й дрібні­ших справ із свого життя. Передовсім, зрозумі­ла, що Церква є матір'ю... Отож туди і звертаю­ся по допомогу. Одразу ж віднайшлося багато людей, які зробили усе, аби мені допомогти. Не шкодували для мене ні свого часу, ані грошей, обдаровували мене своєю близькістю, допома­гали порадами. Завдяки їх старанням, вирок мені зменшили до одного року.

Коли я отримала розпорядження про арешт, пішла до церкви і поскаржилася Ісусові: — Не хочу йти до в'язниці. Надто багато вимагаєш від мене, не здолаю. Зроби щось, благаю, дозволь мені залишитися на волі.

Плачу. Чую кроки. В церкві дуже темно. Повертаюся. Якийсь священик. Розмовляємо. Розповідаю йому про все. По розмові знову від­находжу спокій. Упокорена звертаюсь до Ісуса:

—      Йду, але благаю Тебе, будь там разом із мною!"

Донечка плакала й тулилася до мене, не хо­тіла відпускати:

—  Мамусю! Тікай.

—  Ні, Ріто, іду, але залишаюсь з Ісусом, не плач.

Коли позаду зачиняється велика залізна бра­ма, навіть не здригаюся — геть зникло почуття страху.

У в'язниці усе відбувається не так вже зле. Конвоїри відбирають у мене геть усе. Не зва­жаючи ні на що, намагаюся їх полюбити. Вход­жу без страху до своєї маленької камери. У мене забрали також й годинника, навіть не знаю, котра година. Молюся неустанно. Наглядачка повідомляє мені про хворобу Святого Отця. Цю годину присвячую молитві за Папу. Инші годи­ни — за Церкву. Молюся також за своїх колиш­ніх подруг, аби вони віднайшли Бога, як я Його віднайшла, могли спізнати таку ж радість, яку спізнала я. Молюся за тих, хто заштовхнув мене до в'язниці, за нас, ув'язнених, за усіх людей на землі...

Якогось дня отримую щотижневий журнал "Нове Місто" (Citta Nuova). Коли потрапляє до нашої в'язниці якась газета, читаємо її годинами. Дуже подобаються мені матеріали, вміщені там.

Опісля, під час прогулянки, декілька подруг попросили мене:

— Пауло, позич нам цю газету.

Охоче даю. А через два чи три дні знову цікавляться, коли буде наступний номер.

Щотижня мене відвідує чоловік. Приходять та­кож священики з родинної парохії. Не усі мої то­варишки по камері можуть це зрозуміти. Є й такі, які обкидають лайливими прізвиськами мене і тих, хто мене відвідує. У їхній реакції відчуваю при­хований невигойний біль, яким й сама колись була переповнена. Певно, до них ніхто не приходить, хоча, очевидно, мають дітей, чоловіків. Що ж можу для них зробити? Віддаю їм посилку, яку приніс мені чоловік. Він, не зважаючи на фінансову скруту, намагається мене забезпечити усім необхідним.

Багато разів, коли ті, хто відбуває із мною покарання, дуже вже мені допікають, думаю: "Вранці не занесу їм кави, не люблять мене". А потім, вранці: "Ісусе, несу цю каву для Тебе".

Так проминають мої дні. Вони не тупо одно­манітні. Щось міняється довкола мене.

Декілька місяців перед тим, як я мала покинути в'язницю, під час прогулянки починаю відмовляти вервичку. Багато товаришок приєднуються до мене, але є серед них одна, котра, як тільки починаю молитву, страшенно кляне. Отож подумала: "Може не варто її провокувати, нині не відмов­лятиму вервицю". Та вона (була це висока й міцна жінка) підійшла й, просвердлюючи мене своїми очицями, запитала:

—  Чому не молишся?

—  Тому, що ти проклинаєш. Яка ж молитва з прокляттями?

—  Відмовляй вервицю, нині молитимусь ра­зом із тобою.

Вона не знає молитов, одначе нині є однією з нас і на свій спосіб відмовляє вервицю.

Коли я повернулася додому, ближче запіз­налася з тими людьми, які надсилали мені тиж­невик. Познайомилася і з иншими фокулярина-ми. Від них отримала інформацію про "Магіароlі". Не розуміла цього слова, не вміла його навіть вимовити, уважала, що це якась секта!

Якогось дня до нашої місцевості завітав єпис­коп. З ним ми познайомились раніше — допомагав мені ще перед ув'язненням. Я пішла до захристії аби його привітати й між иншим запитала:

—      Запізналася з людьми, які пропагують "Mariapoli". Боюсь, чи не секта це якась.

На що він голосно розсміявся:

—      Пауло, це не секта! Іди, іди туди, власне там є Церква!

Щаслива й заспокоєна, я відправляюся "туди, де є Церква". Спочатку почувалася там дуже незручно. Навіть думала, що не зможу залиши­тися! Потім прошепотіла до Ісуса:

-  Візьми мене таку, якою я є, виправи мій недосконалий розум, аби добре могла зрозуміти усе, про що тут говорять, бо не вистачає мені освіти... Вибач моє роздратування. Я тут собі присяду, а Ти — працюй.

Хтось подарував мені Євангеліє. Колись не розуміла його, тепер поволі до мене почав дохо­дити його глибокий зміст, і я стараюся запро­ваджувати у життя усе там сказане. "Дайте!" Як прекрасно давати! Приходить думка, що і я мо­жу дати декілька золотих дрібничок. Була дуже до них прив'язана, але відчуваю, що Ісус хоче цього від мене. Запитую у чоловіка. Він теж погоджується. Жертвую для тих, хто в потребі.

Коли закінчилася "Mariapoli", я побігла до храму. Відмовила "Величання". Від цього часу проминуло уже кілька місяців. Що у мені зміни­лось? Я й раніше належала Ісусові, але усередині завжди відчувала якийсь тягар. Казала собі:

—      Ці люди завжди були чесні, порядні, а я тим часом...

Видавалося що критикують мене. Була надто, навіть хворобливо вразлива, тому почувалася скутою. Тепер усе змінилося. Відчуваю певний стан небуття, буддисти б сказали — нірвану, яким можу тільки захоплюватись, чи любити. Я повністю, абсолютно вільна, й немає у цьому світі чогось такого, чого б я ще могла забажати.

N.P. (Бергамо) II signer В. del piano di sotto. Рим, 1980

 

ЧИ БУДЕ ЖИТИ?

П'ЯТА ДИТИНА

П'ятої дитини я таки не хотіла. Уже з четвер­тою зазнавала страшних терпінь упродовж ва­гітности та й при самих пологах. Як могла б виховати ще одне, у моєму віці й у нашому важ­кому матеріальному становищі?!

У нашій дільниці, де ніхто не має більше, аніж одне чи двоє дітей, були ми об'єктом по­стійних коментарів. Надто великі родини у цьо­му районі не тішаться симпатією: діти пору­шують спокій, засмічують середовище. А поза тим, у нашому краї переривання вагітности уже багато років є узаконене, й мій випадок у жодно­му разі не підлягав би критиці, радше навпаки, тому усі родичі й друзі, гаряче нараджували нам аборт. Хоча в принципі ми були проти перери­вання вагітности, але у нашій ситуації вирішили позбутися того клопоту.

Я була досить спокійною, хоча в глибині душі почувалася якось дивно. Проте намагалась не драматизувати й надто цим не сушити голову, особливо, коли починала уявляти собі цю п'яту дитину живою у нашому домі. Відразу ж відкида­ла ці думки і зосереджувалася на усіх зусиллях більше, й труднощах, які б спричинило народження ди­тини. Пішла у лікарню переконана у правиль­ності свого рішення. Усе пройшло дуже швидко, і я повернулася додому так, як того і прагнула — без дитини.

Відтоді минув рік. Пережила жахливі дні. З часу повернення додому моє серце не віднаходило спокою. Образ дитини, якої не захотіла, постійно поставав переді мною з щораз більшою силою, і не могла вже так, як раніше, — відкинути його від себе. Далі — гірше. Коли спостерігала за своїми життєрадісними веселими дітлахами, нечітка, якби укрита вуаллю, постать накладалася на них.

Врешті своїми стражданнями я поділилася з чоловіком. Хоча за усяку ціну ми й намагались уникати цієї теми, наші взаємні стосунки стали настільки напруженими, що врешті ми переста­ли розуміти одне одного. Усі мотиви, якими я виправдовувала аборт, і які спочатку видавалися такими вагомими й переконливими, зараз поста­ли зовсім в иншому світлі. Запитувала себе, чому не покохала цю дитину — лише тому, що не могла ще її побачити, як инших дітей?! Як могла не уявити собі тієї живої істоти, що була укрита в мені і розвивалась?! Почала ненавидіти усіх тих, хто нараджував мені перервати вагіт­ність, вони тепер жили спокійно, не переймаю­чись моїм розпачем. Вони навіть не уявляли, яким може бути той розпач, хоча частина відпо-відальности лягала й на них. Я вирішила пере­рвати вагітність, окрім иншого, і для того, аби прихід на світ ще одного дитяти не спричинив збурення моєї психічної рівноваги. А тим часом саме зараз я цю рівновагу втратила. Свідомість неустанно переслідує думка, що я убивця. Дов­гий час мене лікували, але безуспішно. Я зали­шалася вкрай пригніченою.

Врятувало мене знайомство із кількома под­ружніми парами з руху "Нові Родини" (Famiglie Nouve). Завдяки 'їхній допомозі й опіці мій психіч­ний стан покращився. Перед цим я намагалася виправдати себе і шукала розради, не хотіла визнати своєї вини, а між тим у серці зростало глибоке почуття цієї провини. Зараз же спогля­даю відважно на те, що зробила, намагаюся визнати аборЧ не лише як велику поразку у своє­му житті, вияв підлості та егоїзму, але й як справжній злочин, учинений мною. Лише коли перестала укриватися за завісу тисячі виправ­дань, можу щиро просити Бога про вибачення і віддати саму себе і цілу свою родину Його без­конечному милосердю. Тільки таким чином мені вдалося відшукати трохи спокою і віднайти силу витримати ті хвилини, у яких біль і докори сум­ління приступають до мене наново.

Е. J. (Бельгія)

УТЕЧА

Молоду жінку, яка мешкала в домі, розташо­ваному поблизу нашого, я часто зустрічала, роблячи покупки завжди в тих самих магазинах та відпроваджуючи дітей до школи. Спосіб її життя зацікавив мене. Ми почали з того, що перекинулися кількома словами, згодом запіз­налися ближче і потоваришували. Минуло ще трохи часу, й так само познайомилися наші чо­ловіки. Часто ми бували в їхньому будинку, та й вони приходили до нас. У товаристві цієї сім'ї ми почувалися якнайкраще.

Коли я пересвідчилась, що очікую четверту дитину, спонтанно поділилась цією новиною із моєю новою товаришкою. У неї, як і у мене, було троє дітей, але не видавалося, що появу на світ ще одної дитини сприйняла б як Божу волю. Якогось вечора ми почали обговорювати проб­леми, пов'язані з народження дитини, й посту­пово перейшли на тему переривання вагітности. На той час ми були добре уже заприязнені, від­криті, мали до себе взаємну довіру, отож, звіри­лися друзям про прийняте нами рішення. Свої погляди вони висловили виразно й недвознач­но— виявилися абсолютно протилежними до наших. Усе ж, ми не відчули, що їхнє ставлення до нас змінилося. Упродовж наступних днів моя знайома часто до мене приходила. Я бачила, що наше з чоловіком рішення дуже її схвилювало, що хотіла б, аби ми ще раз подумали над ним. Запитувала, як я, так кохаючи своїх дітей, можу позбавити життя те найменше.

— То дитинча не схоже на вже народжених дітей, не є ще взагалі моєю дитиною! — захи­щалася я.

Врешті, коли ми з лікарем уже узгодили час перебування у клініці, я запитала у своєї  знайомої, чи не могла б вона під час моєї відсут-ности побути з моїми дітлахами. Погодилась. Отож, я запровадила дітей до неї. Чоловік відвіз мене до лікарні. Його присутність додавала мені сили й відваги. Коли я чекала на свою чергу, побачила якусь жінку, яка саме виходила з опе­раційної зали. Її вигляд зворушив мене. Нараз пригадалися усі розмови з нашими приятеля­ми — правдиві, відверті, позбавлені менторсь­кого тону, і що найголовніше, — їх особисте, послідовне наслідування Христа, щира готов­ність допомогти. Усе повстало переді мною у новому світлі. Перекинулась кількома словами з чоловіком. Несподівано ми прийняли рішення і, дослівно, утекли з лікарні.

Тепер, коли купаю моє новонароджене ди­тинча, годую його, коли споглядаю на малечу, яка з візочка уважно зорить на мене своїми оченятами, щось хапає мене за серце. Та дитина, "яка не була ще моєю дитиною", коли хотіла перервати вагітність, могла справді ніколи нею не стати.

F. V. (Флоренція)

 

ПЕПІНО І РІТА: ПРИЇЗД ЧИНЦІЇ

ПЕПІНО:

— Якось до нас у Верону зателефонували із "Осередку Допомоги Життю" (Centra aiuto alia vita), який знаходиться у Падуї. Запитували, чи не змогли б ми прийняти у себе дівчину, яка очікує дитину. Разом із Рітою ми обговорили це і підтвердили, що можемо її прийняти. Перенес­ли нашу восьмимісячну донечку до своєї спальні. Таким чином, у нашому невеличкому домі вивіль­нилася кімнатка для ще однієї людини.

Ще перед приїздом гості ми довідалися, що її ситуація дуже складна. Місяць тому вона нама­галася вчинити самогубство і зараз перебувала у спеціяльному" амбулаторному закладі, в якому проводять також переривання вагітности. Коли про це довідалися її батьки, звернулися до "Осе­редку" із проханням про допомогу. Для нас запрошення Чинції було просто реалізацією слів Ісуса: "Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили" (Мт 25, 40). А в цьому випадку допомоги потребували аж дві особи "найменші": дівчина й дитина, яка ще навіть не прийшла на світ, а їй вже загрожувала смерть.

За декілька днів мала прикати Чинція. Кімна­та чекала на неї, але ще не було меблів. Ми обговорили цю проблему з иншими родинами й людьми які нам симпатизували. Усі погодились допомогти. Незабаром хтось приніс ліжко, ще хтось — постільну білизну, инші — шафу. Сло­вом, коли Чинція з'явилася — усе вже було гото­ве. Дівчину привезли батьки. Сама вона не про­мовила жодного слова. У їхніх стосунках відчу­валася напруга, і всім через це було дуже прикро.

Чинція, що мала несповна шістнадцять років, уже декілька місяців контактувала з наркома­нами, й сама почала приймати наркотики. У цьому ж товаристві наркоманів запізнала хлоп­ця, від якого тепер чекала дитину. Батько дити­ни разом зі своїми товаришами намовляли Чин-цію перервати вагітність, одначе тепер вона була під нашою опікою.

Як тільки переступила поріг нашої домівки, ми зрозуміли, що нав'язати з нею контакт буде спра­вою не з легких. Проте постановили зробити все, що в наших силах. Тільки-но батьки дівчини від­кланялися, вона тут же зачинилася у своїй кімнаті. Звідти довго долинало схлипування.

Ріта:

— Так, вона плакала. Я увійшла і запитала, чи не хвора вона часом. Відповіла, що ні. Уже хотіла залишити її наодинці, але наша дворічна донечка вмостилася у неї на ліжку і забажала тут залишитись. Не розуміючи суті справи, наші діти частенько приходять нам на допомогу. У наступні дні я намагалася робити усе для того, аби Чинція почувалася у нас вільно. Цікавилася, що хотіла б з'їсти на обід, разом із нею ходила за покупками. Ми зауважили, що любить музику, отож поставили в її кімнаті радіо. Сказала нам, що охоче випікає тістечка і любить їх споживати ще теплими. Я купила їй потрібні продукти. Небагато хатніх праць її цікавило, одначе дозво­лила їй робити те, на що мала охоту, аби лишень почувалася у нас невимушено.

Мушу зауважити, що одразу на це відреа­гувала: почала звірятися, розмовляти зі мною, розповідати про себе, навіть про дуже інтимні справи. Ми полюбили її такою, якою була, хоча співіснування під одним дахом виявилося нелег­ким. У Чинції був абсолютно инший спосіб жит­тя, а нам бракувало тієї свободи, до якої ми звикли. Увечері, коли я ділилася з Пепіно вра­женнями від минулого дня, обоє відчули, що з приїздом дівчини ще більше зблизилися поміж собою. Для дітей Чинція стала вже членом ро­дини, вони разом затівали ігри, жваво між со­бою розмовляли, разом малювали.

Чинція мусила пройти спеціяльні лікарські процедури. І знову багато людей прийшло на допомогу: хтось забезпечив їй чергу у лікаря, инший у той час, коли я ходила з нею до кон­сультації, займався моїми дітьми. У липні Чинція народила донечку. Від її батьків ми довідалися, що вона дуже задоволена і є ідеальною мамою.

Декілька родин із Падуї постаралися про одяг для новонародженої. Згодом Чинція, якби віддячуючись за ці прояви любови, віддала свої невеликі заощадження подрузі, яка мала подібні клопоти.

Пепіно і Ріта (Верона)

ВИРІШИЛИ СКАЗАТИ "ТАК"

Рідну домівку я покинула ще молодим дівчам. Хатня атмосфера видавалася мені нестерпною, вимоги надто суворими. У місті одразу знайшла роботу продавця. Познайомилась з групою сучас­ної молоді, які провадили дуже вільний спосіб життя. З кількома дівчатами — переконаними феміністками — навіть потоваришувала. Разом із ними брала участь у походах, маніфестаціях, дискусіях, які відстоювали право жінки на пере­ривання вагітности. Погляд на цю справу мала цілком ясний та однозначний — жінка є госпо­динею свого лона! Була переконана: якби зі мною сталось щось подібне — перервала б ва­гітність, не задумуючись...

Та коли я насправді завагітніла, відчула, що втрачаю грунт під ногами. Всі ці теорії про те, що "плід ще не є дитиною, у війнах гинуть міль­йони людей, й ніхто не здіймає галасу, а коли одна жінка не має бажання народжувати дити­ну, підносять крик: «на хрест її!»" вже не пере­конували мене.

Скільки разів у різних ситуаціях я проголо­шувала подібні фрази. Тепер, коли мала б їх застосувати до себе і до своєї власної дитини, не здавалися мені аж настільки аргументованими. Зрозуміла одну просту істину: я справді могла звільнитися від цієї "маленької часточки себе самої", але не могла себе обдурити: перери­вання вагітности не можна прирівняти до усу­нення родимої плями, що притьмарює твою вро­ду. Зрозуміла, чому не маю бажання звільнитися від того, що живе у мені, бо це дитина, яка згодом прийде на світ. Хоча ще донедавна вва­жала, що це різні речі...

Часто доводила на наших мітингах, що жит­тя — несправедливе, що на цей світ не варто було й приходити. Але усе це я могла прого­лошувати лише тому, що сама отримала життя.

Моя мама вибрала для мене життя, а не смерть (хоча й була я шостою дитиною у родині). Тепер я мусила прийняти рішення стосовно маленької істоти, яка жила у мені.

І я сказала: "так!" Більшість моїх подруг не могли зрозуміти такої різкої зміни позиції. Деякі навіть висміяли мене, инші байдуже кинули-. "Роби, як знаєш". Однак жодна з них й не поду­мала мені допомогти (чи не мали на це охоти).

Батько дитяти одразу ж розтанув, немов вра­нішній туман. Не було й мови, аби повернутись додому. Почулася покинутою й самотньою, але прикрощі й труднощі, що їх самотужки пережи­вала, замість зламати мене, зробили ще заповзя­тішою. Власне тому, що ніхто не хотів цієї ди­тини, я щораз більше схилялася до думки, аби її народити. Лише я сама могла захистити це жит­тя у байдужому й ворожому світі.

Мала щастя — знайшла одну сім'ю (прияте­лювали з моєю родичкою), яка прийняла мене у свій дім. Ставилися до мене доброзичливо й з розумінням. Те, що хочу народити дитину, було для них цілком нормальною, природною спра­вою. Дивна річ, але це були християни власне того типу, яких я ще донедавна вважала ворога­ми свободи й усілякого прогресу... Насправді вони виявились зовсім иншими, аніж я малювала у своїй уяві. Відрізнялись від усіх тих, яких зус­трічала до того. Не повчали, не виголошували промов, не пропагували своїх "єдино вірних" поглядів. Та й до мене не виставляли жодних претензій. Прийняли мене такою, якою я є; що більше, видається мені, що певні риси мого нес­терпного характеру навіть поважають, у що справді важко повірити... Маю враження, що прив'язалися до мене.

У період вагітности я зробила для себе певні висновки: усі ми — як жінки, так і чоловіки — прагнемо до більшої свободи, до якнайповнішої реалізації власного "я". Сама стала жертвою цієї "реалізації", а властиво, великого непорозумін­ня. Бо це не я була вільною у своєму виборі, як залюбки проголошувала на маніфестаціях фемі­ністок, а чоловіки, з якими я так "вільно зустрі­чалася"... Вони були свобідними у своїх учинках (якщо тут узагалі можна говорити про свободу!), використали мене й усю відповідальність скину­ли знову ж на мене.

Не стала я дорослою жінкою... Але й вони не стали зрілими чоловіками.

Тепер розумію, що любов — це щось цілком відмінне від того, що пережила я. Подружжя, яке мене пригорнуло, показує мені зразок справжньої любови. Від них не завжди іскрить чуттєвість, але вони справді кохають одне одно­го. Це видно з того, як охоче перебувають ра­зом, як уважно одне одного вислуховують. Ці­нують, поважають себе навзаєм, повністю дові­ряють одне одному. Уважно до них придив­ляюся, заглиблююсь у сенс їхнього подружнього зв'язку. Не спостерегла, аби в їхніх взаєминах дружина бодай чимось була принижена. Навпа­ки — є особою рівноправною у всьому, жінкою, яку чоловік ніколи не потрактує як предмет.

Рівноправ'я у них — справжнє, є сенсом їхнього буття, а не мітинговою декларацією. Відчула, що й сама прагну саме такої любови.

Е. С (24 роки)

 

ПЕРЕРИВАННЯ ВАГІТНОСТІ ЧИ УСИНОВЛЕННЯ?

Коли мені доводиться дискутувати стосовно переривання вагітности, намагаюся бути об'єк­тивною й розглядати цю проблему з різних точок зору, але беру до уваги, передовсім, власний досвід, й тому завше схиляюся до "усиновлення".

Мене "удочерили" у ранньому дитинстві. Довгий час переживала через це. Не могла по­годитися з думкою, що моя рідна мати відрек­лася від мене, що я є гіршою від инших. Те, що я не "рідна дочка", уважала справжнім нещас­тям. Млява туга обценьками охоплювала серце. Щось муляло на душі. Смію вас запевнити — в молодості людина створює проблеми навіть там, де їх й близько немає. Адже було мені цілком незле у прибраних батьків...

Замислювалася, як мама, народивши, могла мене покинути. Певно була дуже злою людиною, коли зважилася на такий крок, розривала душу на дві частини. Я зверталася до Бога набагато частіше, аніж дівчата мого віку. Не просила грошей чи багатства, лише аби допоміг мені створити "справжню родину", у якій панувала б взаємна любов, а діти приносили б радість.

Минув час, й зійшла зірка моєї любови. Я заручилася і вийшла заміж за прекрасного хлоп­ця. Створила родину, про яку мріяла. Наше кохання допомогло мені позбутися колишньої проблеми. Народились діти. Стала я щасливою мамою. Кажуть, дерева і діти ростуть вночі, бо ми того не бачимо. Так само й наша свідомість... Нині я дивлюся на усе иншими очима, очима матері. Як же несправедливо я судила! Зараз бачу зламану болем жінку — свою неньку... Як дорого мусила вона заплатити за свою помилку! Який біль відчувала! Хто знає, можливо, ця жін­ка, моя мама, живе десь цілком самотня, повна докорів сумління, і чекає на вибачення.

Господь покерував так, що я не залишилась жити зі своїми дитячими образами. Завдячую цьому своїм друзям, які наблизили мене до Бога. Я зрозуміла, що мушу жити більш заангажова­ним, більш відданим Господу життям. Переду­мала й наново оцінила свою нинішню життєву позицію.

Розплющились чоловічки моїх очей й стали вікнами до раю. Збагнула, яка я щаслива. Адже кохали мене уже у хвилини зачаття. Упевнена у цьому. Бо боротись упродовж дев'яти місяців можна лише за те, що справді кохаєш. Дев'ять, без сумніву, важких місяців, у часах, коли мен­тальність аж надто відрізнялась від сьогод­нішньої. Коли б моя мама тихцем перервала вагітність, напевно, суспільство уважало б її порядною, гідною захоплення особою. Одначе не вчинила цього, бо кохала мене.

Напевно, мусили існувати дуже поважні при­чини, через які не могла мене затримати при собі. І чи існує більша жертва, аніж жертва мате­рі, яка змушена віддати власне дитя? Одначе така жертва не могла піти намарне, мусила зро­дити любов. Я удруге народилась, коли мої нові батьки узяли мене до себе й я заново відчула теплоту материнства й батьківства. Це духовне батьківство узагалі не має аналогів у матеріяль­ному світі, воно народжене справжньою Божою любов'ю.

Я — найщасливіша людина, якій на долю ви­пало двічі запізнати батьківську любов. Нині я доросла. Дістала добре виховання, відповідну освіту, маю родину, про яку можна лише мріяти, люблячого чоловіка й дітей. Живу спокійно, й погідними є усі мої дні. Переконана, що уся лю­бов, яку я отримала у своєму житті, і яку надалі отримую, є Божим даром.

Нині прагну звернутись до жінок, які вислов­люються за переривання вагітности:

— Я не є жодним авторитетом, звичайна собі жінка, але чи ж не мала права на життя я, яка нині так невимовно радіє тому життю. А жінкам, які не можуть мати дітей, хотіла б сказати: не плачте, не розпачайте! Адже і ви можете ощас­ливити якесь дитя, так само, як колись ощас­ливили мене. Можливо, це дитинча віддавна чекає на вас.

Бруна (Тоскана)

 

НАЗВЕМО ЇЇ ЛЮЧІЯ!

Того вечора зібрались разом лікарі й родини, які брали участь в акції "приймання життя". Мої батьки так само були її учасниками. Під кінець зібрання знайома жінка-лікар, переповнена сві­жими враженнями, розповіла моїй мамі про чо­тирнадцятилітню дівчину, яка кілька годин тому була її пацієнткою. Виявилося, що дівча на п'я­тому місяці вагітности. Не треба й казати, яким шоком ця вістка стала для дівчинки. Вона її бук­вально розчавила. Коли трохи отямилась від хвилевого паралічу, розпачливо розплакалася і безупинно повторювала, що прагне якнайшвид­ше позбутись дитини.

Мати, що була з дівчинкою, притримувалася тієї ж думки.

—                                                                                                                                                   Добре подумайте, застановіться, перш, аніж прийняти остаточне рішення, — намага­лася вгамувати їх лікар. — Розумію ситуацію, розумію, що боїтесь людського осуду, але пере­ривання вагітності не єдиний вихід із цієї ситу­ації,— сказала їм, аби бути в згоді зі своїм сум­лінням.

Розмовляла з ними довго, сердечно, мов із рідними. Удалось їй навіть заспокоїти дівчину, змусити до роздумів. Врешті, переконала обох.

—                                                                                                                                                   Лікарю, — сказала розпачливо мати. — Ми погоджуємося на дитину, але моя дочка не може залишитися вдома. Ми живемо у неве­личкій місцевості. Це викликало б скандал. Коли б люди про це довідалися, дочка одразу стала  б об'єктом пліток. Чи можливо це буде при­ховати?

Для цього власне лікар і розмовляла з моєю мамою. Потрібна родина, яка б прийняла дівчи­ну аж до часу народження немовляти.

— А що буде з дитиною?

— Наразі краще не торкатися ще й цієї проб­леми. До неї можна повернутися пізніше. Не мож­на надто багато вимагати від дівчини, яка хтозна- коли ще усвідомить усе, що з нею сталося.

Удома мама з кожним зокрема обговорила цю ситуацію. Врешті запропонувала:

—                                                                                                                                                   А що, коли б ми узяли її до себе? Ми усі погодилися.

Це спільне рішення поставило нашу родину перед багатьма труднощами, які, звичайно, мож­на було здолати, але треба було їх усвідомити. Мама, наприклад, уже багато місяців мріяла про те, як ми разом проведемо відпустку. Упродовж року ми усі настільки були заангажовані у сус­пільне життя й кожен мав стільки усіляких обо­в'язків й занять, що не вистачало часу на пог­либлення інтимного зв'язку, який так необхідний родині.

"Про ці проекти, — вирішили ми, — краще забути". Кожен із нас поїде на канікули в инший час, й тоді Вікторія (так звали дівчину), не зали­шатиметься сама вдома. Завжди буде хтось, хто нею заопікується, на чию допомогу зможе роз­раховувати. Я й сама віддавна мріяла, щоб де­кілька тижнів спокійно віддатись навчанню, а тепер буду змушена ділити свою кімнату з чужою дівчиною і відмовитися від частини віль­ного часу. Проблема полягала у тому, що задля Вікторії усі мали зректися того, що планували особисто для себе. Тоді разом із сестрою Фран­кою ми постановили, що скільки разів будемо змушені чогось задля Віки зректися, чинитимемо це з радістю. Розширимо наші серця, аби приго­тувати там місце для Ісуса, який в особі цієї дівчини прагне замешкати посеред нас.

Розпочалися приготування. Батько полаго­див металеву сітку ліжка. Мама зайнялася пос­тільною білизною. Франка, яка працювала дале­ко від дому, тепер постійно телефонувала й допитувалася, чи приїхала уже Віка.

Зараз, коли рішення було прийнято, усі при­готування закінчилися, нам нетерпілося якнай­швидше з нею познайомитися.

Одного ранку Віка нарешті приїхала. Була мовчазна і несмілива. Усією своєю поставою будила співчуття. Нелегко давалась їй вимушена розлука з ріднею. Бракувало їй душевної рівно­ваги, зрештою й зрілости, необхідної, аби пере­жити життєву драму, яка випала на її долю.

Упродовж перших днів її очі часто червоніли від плачу. Радо переглядала журнали. Воліла ізолюватися, забути про свій стан.

Небагато й ми знали про неї, властиво — майже нічого. Проте намагалися якось наблизи­тися, допомогти, аби почувалася, як удома. До чого тільки не вдавалися, щоб зламати кригу. Якось сиділи усі за обіднім столом, кожен нама­гався втягти Віку в розмову, але — марно.

Запала звична у таких хвилинах мовчанка. Уга­дуючи її думки, батько мовив:

— Так, це найважчі дні. Але додай трішечки відваги, й побачиш — незабаром станеш своєю.

Знову ж таки у повній мовчанці, але усміхну­лась нам...

Я готувалася до екзаменів і небагато могла приділити часу Віті. Намагалася, одначе, при кожній нагоді довести, що кохаємо її, поділяємо й переживаємо разом її терпіння. Коли за сто­лом зауважувала її зніченість й несміливість, дивилась на неї сердечно, намагалась зрозуміти, чого бажає. Часом разом виходили на прогу­лянку, иноді вкладала їй під подушку кілька цуке­рок. Якогось дня поклала червону квітку і ко­ротке привітання на газеті, яку вона взяла чита­ти. Хоча Віта надалі залишалась замкнутою і не могла виразити словами те, про що думала, однак її посмішка, її жести були для мене відпо­віддю на сердечність, із якою до неї ставились. Це і є виміна почуттями! — зробила про себе відкриття. На декілька тижнів у цілому домі ми залишались утрійку: лише Франка, мій брат і Віта. Усі домашні обов'язки лягли на сестру. Опісля звірялась мені, що на початку, через таку замкнутість Віти, почувалася не у своїй тарілці, але вирішила піти ва-банк: "Не залежить мені на тому, щоб Віта мені звірялась чи розповідала про себе, розходиться лише про те, аби відчу­вала, що її тут люблять."

Отож Франка щодня намагалась приготу­вати щось смачненьке. Коли ж якась страва не виправдовувала її кулінарних сподівань, йшла до Віти і щиро визнавала це. Хотіла, аби дівчина була співучасницею усього, що відбувається в домі. 1 ось, вони уже спільно намагаються зара­дити невдачам, або ж, що частіше, перетворю­ють усе на жарт. Проводила з нею кожну вільну хвилину. Разом перечитували тижневики, жар­тували. Франка дбала передовсім про те, аби Віта не відчувала різниці віку, яка була поміж ними. Ставилась до неї, як до своєї ровесниці. Не соромилась визнавати помилки, і не прихо­вувала свого заклопотання, коли щось не вдава­лося. І результати не забарились. Якогось дня, хтось із знайомих, що був у нас на обіді, запитав у дівчини, з ким найлегше знаходить спільну мову. На наше здивування, Віта одразу ж назва­ла Франку. Матуся кожного дня теж присвя­чувала дівчині багато часу, навіть коштом неви­конаних домашніх справ. Часто цілими годинами розгадувала з нею кросворди, або ж розмовляла з матір'ю дівчини, яка нас щоденно відвідувала.

Не бракувало й труднощів. Хоча крига у спіл­куванні і розтанула, Віта надалі залишалась замкнутою. Ми розуміли, що поки не звільниться від свого тягаря, від усього, що їй болить, не зійде сонечко на її лиці й не віднайде вона пого­ди духа.

Якось увечері, коли дівчина пішла відпочива­ти, у кухні зібралася сімейна рада. На порядку денному одне запитання: Чого ми ще не зробили? Кожен із нас відкрито розповів, що намагався зробити, аби завоювати її довір'я, прихильність і любов. "Хвилина великих звірянь" виявила, що ми зробили усе, що було у наших силах. Отож, дали собі спокій, залишили пошуки нових по­таємних стежин до її серденька і здались, уреш­ті, на Бога, на Його волю. Треба лише продов­жувати чинити усе так, як і раніше, любити Віту такою, якою вона є, нічого від неї не вимагаючи. І справді, потрібна була не якась особлива екс­пансія, а лише час. Невдовзі, у присутності своєї матері, Віта врешті зважилась на щирість. Ви­бухнула плачем і розповіла про всі свої пережит­тя, яких зазнала декілька місяців тому.

Від цього часу почувалася дещо вільніше, була простішою у спілкуванні. Це допомогло моїй мамі зорієнтуватися, наскільки вона ще дитина, наскільки не готова до майбутнього материнства. Відтоді мама вела з нею довгі роз­мови, достоту як із донькою, пояснювала їй ба­гато речей, які мали стати у пригоді тепер уже у зовсім недалекому майбутньому.

Врешті настав той найпрекрасніший день, на який усі так довго чекали, до якого готували­ся — народження дитяти. Видавалося, що Гос­подня милість приготувала усе якнайкраще, як можна тільки мріяти.

Тато з матінкою відвезли Віту у лікарню. Ми з Франкою одразу розпочали молитву у цій інтенції. Здавалось нам, що чекаємо на народ­ження власної сестрички. Матінка була присутня при пологах. Ці хвилини стали для неї настільки сильним емоційним стресом, що виходячи із зали, від зворушення і нервового напруження мало не втратила свідомість.

Ми вдома теж очікували з нетерпінням. Врешті ударив по нервах телефонний дзвінок: — "Дитя з'явилося на світ!" "Дівчинка?" "Так, дів­чинка!" Матиме на ім'я Лючія! Власне це ім'я відразу прийшло нам на думку, бо ця істотка, що її ми врятували від смерті, мусить відтепер свід­чити про світло.

Дівчинка була гарненька і здорова. Дивилися на неї із захопленням і величезною радістю. Почувалися трішки її батьками.

Тепер можна було вирішувати й проблему майбутнього дівчинки. Зараз, коли напруга спа­ла, це питання обговорювали спокійно й зваже­но, звичайно ж, залишаючи останнє слово за Вітою. Вона сама і її мама постановили повірити дитятко родині, що дуже хотіла, але не могла мати дітей. І вже через дванадцять днів Лючія опинилась у прибраних батьків.

P.L. (Ареццо)

ЯКЩО МЕНІ ДОПОМОЖЕШ, НАРОДЖУ ДИТИНУ

Свою працю я розпочала в одній з великих лікарень Парижа. Мене одразу ж попередили, що чергування триватиме упродовж сорока восьми годин без перерви, опісля матиму два вихідні дні. Це був убивчий ритм життя. Можливо, саме через хронічну втому наші акушерки часто бува­ли аж надто знервовані, втрачали таку необ­хідну для нашого фаху чуйність.

Власне ця напружена, трохи хаотична атмос­фера перших місяців праці спричинилася до того, що у мене визріла постанова надати глиб­шого змісту своїй роботі. Вирішила йти проти течії, аби не збайдужіти до чужого болю, не сприймати буденно народження й смерть, не втратити сенсу життя і міжлюдських стосунків. Відтоді, кожна жінка, якій я асистувала у поло­говому залі, ставала для мене не черговою чи наступною пацієнткою, а єдиною й неповторною особистістю (якою власне кожен із нас і є!), і з цією людиною я намагалася нав'язати особистий контакт.

Одного дня, почувши, як якась жінка стогне від болю і кличе свою матінку, я підійшла й спробувала створити таку атмосферу, яка бодай трохи на­гадувала б породіллі про вимріяну материнську присутність. Відчайдушні волання цієї жінки, яка почувалася цілком загубленою й безпомічною у довгій незнайомій лікарняній палаті, допомогли мені усвідомити, що, схоже, те саме відбувається і з иншими, що кожна жінка, яка чекає на народ­ження дитини, потребує біля себе власне "ма­теринської присутности". Я навчилася разом із ними долати передпологовий страх. Що більше — намагалася бути опанованою, упевненою у собі, аби власною відвагою підтримати жінок, якими опікувалася. Подібним чином поступала б хіба кожна мати, опинись вона на моєму місці...

Лонг'юммель — бідне передмістя Парижа. Особи, які потрапляють у нашу лікарню, нерідко належать до маргінальних елементів. Також часто доля зводить мене із жінками, які мають важкий життєвий досвід — борються з еконо­мічними та родинними труднощами. Більшість із них чужоземки, передовсім арабки.

Аби нав'язати ближчий контакт із цими, час­то цілком самотніми жінками, що не можуть порозумітися з лікарями та медсестрами, я прид­бала граматику арабської мови і почала кожної вільної хвилини, яка тільки могла випасти у такій несамовитій круговерті, самотужки вивча­ти її. Так що зараз, упродовж довгих годин очі­кування, (вони завжди видаються аж надто дов­гими!), які ми разом переживаємо, можу розмов­ляти з тими жінками, і відчуваю, що це для них дуже важливо — у такій важкій хвилині свого життя мати біля себе когось, хто їх розуміє, хто зможе вислухати їхні прохання й звіряння. На перший погляд може здатися, що моя робота одноманітна, монотонна, але знаю, що це не так, бо кожного дня отримую нові враження, переходжу разом із якоюсь жінкою через її тер­піння, радію її радістю. Й так після кожного народження дитяти. І... кожного разу мушу пе­регортати цю сторінку, відразу ж забути про свою співучасть у болі й радости, бо ж на цьому моя місія закінчується, вже не я, а мати мусить прийняти дитинча.

Але це не викликає у мене якогось гіркого щему, що більше: мені здається, це — найкраще у моєї праці. Дає можливість таємно жертвувати часточку себе самої, аби тільки радість матері була повною.

Якось до мене в лікарню прийшла дівчина, мала на ім'я Сесіль. Була на четвертому місяці вагітності. Її хлопець, як тільки довідався про цю "біду", одразу ж вивітрився, як камфора. Батьки дівчини, які до того ж були у матеріяльній скру­ті, ні про що не здогадувалися. Єдиним, продик­тованим відчаєм, прагненням Сесіль було перер­вати вагітність. Переговорила уже з багатьма товаришками й лікарями, але ніхто не зміг пере­конати її народити дитину.

Того дня Сесіль прийшла до мене лише дові­датись, у який спосіб перервати вагітність, яка зайшла вже надто далеко. Пригадую, що вислу­хала терпляче її звіряння. Дозволила їй уволю виплеснути переді мною усі свої жалі. Я знала, що зараз не зможу знайти таких переконливих слів, щоб пояснити їй величезну вартість життя, яке в ній зародилося. Однак хотіла, аби відчула, що я усе розумію, що сердечно їй співчуваю. Сказала, що хоча й не можу їй зарадити в пере­риванні вагітності, але могла б допомогти, коли прийме рішення народити дитину.

Того дня Сесіль відійшла не промовивши й слова. Минув тиждень і вона зателефонувала: "Катерино, — мовила, — якщо мені допоможеш, народжу дитину!". Я не могла у це повірити. Відразу ж переговорила з Марі й Жаном — молодою подружньою парою. Знала, що вони допоможуть мені у розв'язанні драми Сесіль. Спільно ми постаралися про тимчасову працю для Сесіль, ще й вписали її до школи медичних сестер — власне цей фах вона хо­тіла здобути. Також я нав'язала контакти з її родиною. Надалі ми з Сесіль почали зустрі­чатися щоденно, про усе, що сталося, спільно повідомили її батьків. Ми вкупі пережили справді важкі хвилини. Але безвиході ситуації не відчували. Сесіль уже тоді знала, що про всяк випадок має другий дім. її обіцяли взяти Жан і Марі.

Врешті народився Клавдій, і Сесіль попро­сила, аби я була йому за хресну маму. День хрестин став справжнім святом, лише батько Сесіль продовжував займати тверду, неприс­тупну позицію. Демонстративно стояв у пе­редпокої. Я наблизилася до нього з дитинчам, і на ходу віднайшовши якийсь привід, поп­росила, аби він потримав його хвилинку. За-тишилаїх наодинці. Коли повернулася до кім­нати, побачила, що він, зворушений, щось сердечно промовляє до немовлятка, як це лазвичай роблять усі дідусі.

Проминуло декілька місяців, і я довідалась, що Сесіль запізнала порядного хлопця. Вони одружились й переїхали мешкати у Нант. Мені здавалось, що всі контакти з ними перервано. Але кілька днів тому я отримала від Сесіль прекрасного листа. Розповідає, що щаслива зі своїм чоловіком і малим Клавдієм. Закінчила школу і зараз працює у лікарні медичною сес­трою. Наприкінці повідомляє: "Цими днями упевнилась, що знову очікую малюка, отож, одразу подумала про тебе і постановила напи­сати листа, аби тобі першій переказати Цю новину".

Catherine de Courchelles (Париж)

 

ЗАЛИШИТИСЯ ЧИ ВТЕКТИ?

Вже молодим хлопцем я був небайдужим до дівчат. Частково на це вплинув мій живий тем­перамент, але найбільше — щоденний приклад старших братів і товаришів. Усі ж бо так пово­дилися. Ніколи не задумувався, що у цьому є щось погане. Коли я став трохи старшим, пере­живав один легковажний флірт за иншим. Не було ще у мене свого сформованого погляду на світ, але ідея повної сексуальної свободи — як це окреслювали мої друзі — видавалася мені чудовою. Врешті, що ж кращого могло пода­рувати життя, аніж ту прекрасну забаву, утверд­ження себе справжнім чоловіком? Хіба можна краще використати молоді роки? Запевняв мене у цьому й мій батько, що слив людиною поряд­ною, добрим працівником, чиє слово було для мене авторитетом: "Поки ти молодий, — повто­рював, — користай з життя. Коли б я був на твоєму місці..." — ховав вишкіри у вуса.

А дівчата? У моєму товаристві вони завжди почувалися якнайкраще, я сипав жартами, а що більше, компліментами на їх адресу, тож вва­жали мене галантним кавалером, аж до часу,  коли нараз зникав, вивітрювався, немов камфо­ра. У великому місті це було не так уже й важко. Не дуже мене цікавили їхні "терпіння" та важкі зітхання після того, як їх покидав. Вважав, що, раніше чи пізніше, й так втішатиме їх хтось ин-ший. Навіщо ж ці шекспірівські трагедії? Те, що наші зв'язки могли створювати для них якісь проблеми, ніколи не було моїм клопотом. Це вони повинні бути обережними, я ж не мушу у це вникати. Тому тих кілька разів, коли подібні думки все-таки приходили у голову, я гнав їх від себе, як надокучливих мух. "Мусиш уважати, — повчали приятелі, — аби не допускати до себе жодних докорів сумління. Бабські то забави. Ми ж — чоловіки!".

Мій зв'язок із Аліцією тривав довше, аніж звичайно, і був, дозволю собі так висловитися, більш "ризикованим", можливо тому, що я одра­зу зрозумів — належить вона до дівчат, які здат­ні на справжнє кохання. У мене ж не було ані найменшого бажання, аби з цього виникло щось серйозніше. Словоблудити — так, але брати на себе якісь обов'язки? Коли Аліція повідомила мені, що очікує на дитину, я страшенно зане­покоївся. Першою реакцією був гнів: «Який же я дурень, що раніше не накивав п'ятами, і ось... вляпався в таку прикру ситуацію!»

Несподівано, не знаю навіть чому, засоро­мився таких думок. Сказав собі: "Чи розумієш взагалі, що йдеться про життя людської істоти, яка, хочеш ти того, чи ні, з тебе походить і ти є її батьком. Звичайно, можу ту істоту відкинути, бо ж не хотів її, можу переконати дівчину, аби позбулася дитини, врешті, сам можу зникнути, як робив це безліч разів до того". Так, міг від­ступитися, зникнути й жити собі, як раніше, але ця думка, замість заспокоїти, викликала нехіть. "Що ж таке діється зі мною?" — запитував у себе.

Були це дні, упродовж яких я, можливо, вперше у житті, змусив себе задуматися над своєю поведінкою, спочатку неохоче, тікаючи од запитань і проблем, що уже жили у мені. Але щоразу рішучіше до них повертався.

Не був уже хлопчаком, не міг заховати голо­ву в пісок, як багато разів це чинив. Настав час вибирати. І мова не йшла про те, щоб залиши­тися чи втекти, навіть не про вибір між моїм колишнім життям та иншим, до якого я ще не був готовий. Мусив вибирати між двома вартос­тями (у щоденному житті одна з них зовсім не мала цінности, як я тоді вважав). На першому місці була для мене свобода, або принаймні те, що я розумів під цим словом: ні про що не треба переживати, життя — це безупинний пошук щастя. Той пошук ніколи не йшов далі повер­хових знайомств, недовготривалих зустрічей, які ні до чого мене не зобов'язували, як і завчені слова й жести, якими вправно жонглював. Про­тивагою до неї був факт, що стаю батьком. Факт конкретний, який нараз постав переді мною у всій своїй значимості й вимагав від мене повної віддачі, яка мені до того часу навіть і не снилася. Різні почуття нуртували тоді у мені, але найперше — бунт. Я до глибини душі збунтувався не супроти ситуації, у якій опи­нився, а супроти того, що був ошуканий, що став жертовним цапом. Продовжували у мені жити безліч фальшивих поглядів на любов, закладені мало не з дитинства і виплекані у юності й у молодечих роках.

Але власне цей бунт у серці й спричинив внутрішній переворот, внаслідок якого я виб­рав найважчу дорогу — погодився на дитину. Вона була живою реальністю, і я вибрав реаль­ність, а не ілюзію.

Здається, відтоді я став поступово перетво­рюватися на чоловіка, який бере на себе відпо­відальність й не перекладає її на инших. Пого­дившись на дитину, я почав цілком по-иншому дивитися на дівчину, з якою до того просто забавлявся, з якою було мені добре, але не більше... Отож, мусив починати усе від по­чатку...

Наші стосунки зазнали радикальних змін. Змінилося моє до неї ставлення. Глибші й по­важніші почуття дали мені змогу побачити справжні вартості цієї дівчини. Наші зустрічі проходять вже не так поверхово. Спільно буду­ємо плани про якнайшвидше наше одруження й подальше подружнє життя. Думаємо над тим, як заощадити гроші, займаємося пошу­ками дому, де у майбутньому замешкаємо. Тоб­то, ми відчули себе особистостями, які спільно дозрівають, відкривають у собі можливість давати навзаєм набагато більше, аніж на початку стосунків, мають супроти себе взаємні зобов'язання. Словом, намагаємося жити на основі виробленого у віках морального, загаль­нолюдського закону.

Е. N.

Зі збірної праці J/ signor В. del piano di sotto, за редакцією М. та П. Гуартана, Рим, 1980.

 

МІЙ ПРИЯТЕЛЬ ЖАН

"Жорж, ти тут?" — почув добре знайомий голос Жана Саварі — мого товариша по зброї ще з часів Руху Опору — вже у перший день, як тільки розпочав працю в одній фірмі у Гаврі. Це мене дуже втішило, бо був він солідним й поваж­ним хлопцем, хоча трохи песимістом.

Стояв переді мною, давно не бачилися, тому уважно до нього приглядався, видався мені якби відродженим. В очах світилася віра у життя. Обличчя було настільки погідне, що здавалось на усіх випромінює добрий настрій. Сповістив мені, що одружився.

Слухаючи його, відчув навіть заздрощі. Я теж був одружений, але, щиро кажучи, упро­довж півтора року нашого подружнього життя мої стосунки з Марі не складалися так, як це собі попередньо уявляв. Був ідеалістом до кінчиків нігтів, переповнений якоюсь мішанкою "христия-нізму" із марксизмом, схильний до протестів та не завжди реальних, зате вельми інтелектуаль­них прагнень. І вдень, і вночі готовий до дис­кусії, полеміки й критиканства — словом, жив у мені неспокійний дух невиправного мрійника. Родина, у моєму розумінні, була щось на зразок стартового майданчика для суспільних справ, й по-іншому поки-що її не уявляв. Марі взагалі не цікавилася суспільними чи культурними проб­лемами. У силу свого характеру й виховання не здатна була бачити далі нашої садової огорожі. Не бажала займатися ще чимось, окрім власного дому, цього гніздечка, яке постановила звити для нас двох. Таке собі жіноче вузькодумство.

Якби стверджував, що наше подружжя наро­дилося з раптового осяяння, такого собі удару блискавиці, не сказав би правди. Окрім симпатії, на моє рішення вплинуло міркування про те, що треба створити здорову родину, оперту на міц­ному грунті. І у тому досить обмеженому сере­довищі, де я перебував, Марі здалася мені най­відповіднішою кандидаткою. А для неї, безсум­нівно поза щирим почуттям, головним поштов­хом для подружжя було прагнення створити "свій дім". Це прагнення у багатьох жінок на­стільки сильне, що наказує їм у часі заручин прикрити очі на усі невідповідності у харак­терах, аби лише досягнути своєї мети.

Після шлюбу я пережив велике розчарування. Правду кажучи, й перед нашим одруженням Марі вислуховувала мої "програмні промови", що сто­сувались важливих життєвих справ, без великого запалу, час від часу кидаючи розсудливі, слушні зауваги, які я чомусь розумів як апробацію своїх концепцій. Згодом, на кожному кроці почали з'являтися розбіжності між моєю і її ментальністю: я, на її думку, мав "дві ліві руки", вона ж скру­пульозно притримувалася домашнього бюджету; я прагнув контактів із людьми, її спілкування обмежувалося виходом за покупками.

Тож все частіше поміж нами розгоралися гарячі суперечки. Після кожної такої сварки наростало бажання утекти.

Саме тоді у мій офіс дали нову працівницю. Називалася Марцелла. Вже під час першої зуст­річі справила на мене якнайкраще враження: була скромною, делікатною, інтелігентною, пов­ною ініціятиви. Зацікавлення, яке виявляла до перших доручених їй завдань, свідчило також про незвичайну вразливість на суспільні пробле­ми. Отож, від самого початку між нами укла­лись невимушені стосунки, а за якийсь час — і сердечні.

Цілком по-иншому виглядало моє життя в супрязі з дружиною:

"Роби, як уважаєш за потрібне, але не споді­вайся отримати моє схвалення", — такою була відповідь Марі на пропозицію позичити частину наших невеликих заощаджень одному з моїх приятелів, який на той час провадив в Африці відважну й варту захоплення громадську діяль­ність. Як звичайно в таких випадках, вийшов із дому злий, знеохочений й сповнений гіркоти, яка невитравно засіла у мені. Лише за якийсь час удалося мені якось узяти себе в руки.

В офісі застав Марцеллу, що якраз готувала для мене термінові матеріяли. "Діяльна з тебе дівчина, Марцелло, — вирвалось у мене. — Нині потрібні такі жінки, вразливі на усе, що відбу­вається довкола". Вона одразу ж дізналася усе про приятеля з Африки, який присвятив своє життя иншим, але якому ніхто не допомагає.

Марцелла щиро перейнялася цією справою. Сказала навіть, що рік тому сама хотіла виїхати з місією в одну з країн третього світу і присвя­тити своє життя громадській роботі. Уже нав'я­зала відповідні контакти, але важко захворіла мати, що примусило її відмовитися від свого наміру.

Повертаючись додому, я увесь час прокру­чував подумки нашу розмову, згадував про враз­ливість на проблеми инших, яку запримітив у цій милій дівчині з першого дня нашого знайомства. Ще ніколи до цього часу не вдавалося мені зу­стріти жодної жінки, почуття якої настільки збігались би з моїми. Як добре було мені разом з нею працювати!

Ця випадкова виміна почуттів не була остан­ньою. Мав іще не раз нагоду ближче пізнати Марцеллу і через якийсь час щось почало зі мною діятися, у чому сам собі не хотів призна­ватися. Иноді не міг дочекатися, аби повер­нутись до офісу, й навпаки, коли треба було йти додому, щось мене стримувало. Спочатку нама­гався відганяти від себе ці відрухи, але бацила уже почала у мені свою круговерть. Деяким емоціям надзвичайно важко опиратися, особ­ливо такій людині, як я, що ніколи не запізнав такого щирого й спонтанного почуття, яке зараз мимоволі визрівало у моїй душі.

Катастрофа наступила у мить, коли спос­теріг, що Марцелла відчувала до мене те ж саме, що й я до неї. Вона так само намагалася це приховати, й не тільки перед иншими, але також й перед собою. Не висловлене, але зрозуміле нам обом почуття нарешті вирвалося на поверх­ню: раптове взаємне кохання, перед яким ми були цілковито беззахисними

Ані наші релігійні переконання, ні моя гід­ність шефа, ні страх перед можливим скандалом не могли нас стримати. Щоправда, викиди сум­ління часом зганяли сон з очей, але що там докори, коли народжується й зростає у мені почуття невимовного щастя, якого не зазнав ніколи раніше.

Так протікали дні, то радісні, то тривожні. Проминав час, і зростав мій неспокій, множи­лись страхи, щораз дошкульніше гризло сумлін­ня, але наш зв'язок надалі тривав, він був силь­нішим, аніж душевний неспокій. Клубок, у якому воєдино переплелось добро і зло, псевдоідеа­лістичні принципи, сильна потреба любови — усе це живило пристрасть й давало їй ніби ло­гічне підґрунтя, принаймні тоді, коли ми були разом.

Водночас стосунки з моєю дружиною става­ли щораз холоднішими, показними. Вона це від­чувала, і вочевидь терпіла, щораз сильніше за­микалась у своїй мушлі, часто плакала, була роздратована. Відчувала, що втрачає мене.

Того дня Марі очікувала на мене біля дверей, на її обличчі було видно вагання, непевність і... радість. Обіймала мене з незвичним для себе сер­дечним запалом, якби шукала у мені підтримки, опіки, а водночас, якби пробудилась у ній якась нова надія:

—                                                                                                                                                   Жорж, була я сьогодні уранці у лікаря... у нас буде дитина.

Був то для мене грім із ясного неба. Думками і серцем був я настільки далекий від сприйняття подібної новини, що не міг змусити себе бодай на вияв позірної сердечности. Уся моя постава відгонила холодом, для неї абсолютно незро­зумілим, ба навіть, абсурдним. Власне так воно й було, я добре це усвідомлював. Сидячи за столом з Марі, терпів страшну муку: не міг далі грати у цю принизливу гру, але розумів, що така ситуація не може тривати довго. Хоча прикла­дав неймовірні зусилля, не міг збудити у серці почуття до маленької істоти, що була часткою мене самого, і мала прийти на світ.

Я не міг приховати ту новину перед Мар­целлою.

—                                                                                                                                                   Але в наших стосунках це нічого не помі­няє — додав у поспіху, побачивши, як вона на­раз зблідла.

Від цього часу наші взаємні почуття втратили звабу давньої невимушености. Марцелла намага­лася цього не виявляти, але, безперечно, пере­живала кризу. І я, по правді, — також. Хоча моє кохання до Марцелли анітрохи не ослабло, та й не відчував я у собі народження якихось инших, батьківських, почуттів, це дитя, що мало прийти на світ, потривожило моє сумління, внесло сму­ту ще більшу, аніж до того часу. Жан помітив мій стан:

Любий Жорже, від якогось часу здається мені, що ти якось змінився.

— А чого б ти хотів, Жане, постійні турботи, переживання..., а потім, ти ж сам знаєш, що така праця не відповідає мені, не пасує до мого характеру: це висиджування день за днем при письмовому столі. Та й удома, з Марі, життя так
само сіре, без злетів, без поривів..., а ще — це відчуття безсилля. Я був призначений для ин­ших речей.

Мій товариш вислухав мене мовчки.

— А ти, — запитав у свою чергу. — Як тобі вдається виглядати задоволеним? Не раз над цим задумуюся. Бо й твоє власне життя не ви­дається мені надто веселим. Таке ж пересид­жування за столом, родина, діти; а що більше?

— Маєш рацію, скажу тобі навіть більше, пережив період, коли наші стосунки з дружиною були дуже важкими. Що ж хочеш, жінки див­ляться на життя практичніше, аніж ми, не мо­жуть зрозуміти деяких наших поривів. Хіба ж не так? Можна навіть звинуватити їх у заздрощах, бояться, що втрачають нас, коли бачать, що до якоїсь справи відносимось з ентузіязмом. Яко­гось дня я сказав собі: "Старий, а чи ці вічні ваші конфлікти не виникають з твоєї таки вини?" Не повіриш, але відколи почав над цим замис­люватися й дивитися на проблему з іншої точки зору, відкриваю у своїй дружині щораз нові гар­ні риси, хай навіть не такі, про які мріяв замоло­ду. Щиро кажучи, багато чого змінилося від часу, коли народилося у нас цих двоє малих лобуряк. Та й різні життєві справи підказали мені, що маю міцно стояти на ногах. Та ні, не дивися на мене таким пожираючим дияволь­ським поглядом! Не подумай, що це згасило у мені геть усі пориви, навпаки! Бувають ситуації, які допомагають зрозуміти багато речей. Знаєш, що скажу тобі? Може будеш сміятися, але влас­не так і є: в якусь мить зрозумів, що справед­ливіше, шляхетніше з мого боку було б посидіти півгодини на кухні і поговорити з дружиною, коли готує нам їсти, що...

Жан нараз замовк, посміхнувся до себе самого:

—                                                                                                                                                   Але ж так. Так воно і є. Хто знає, чому не розумів цього раніше? Моя дружина... якщо не вмів кохати її, цінувати її любов, чого ж були варті усі мої прекрасні ідеї? Але вибач, Жорже. Я, напевно, занудив тебе своєю ба­лаканиною?

Жан певно зауважив сонний вираз мого об­личчя. Але це була не нудьга, його слова попали точно у ціль, але, напевне, збуджували у мене внутрішній спротив.

Народилася Жюлі. Сестра показала мені її у коридорі клініки. Маленька зморщена потворка. Я відчував піднесення, збудження, але аж ніяк .   не зворушення. Моє серце мовчало.

Така байдужість, безумовно, турбувала Марі.

—                                                                                                                                                   Жорже, — говорила. — Ти потрібний мені. Хочу, аби ти був біля мене, вже довший час відчуваю твою віддаленість та байдужість. Коли сповістила тобі про дитину, ця звістка вразила тебе. Чому? Подивилась мені у вічі, як ніколи до того. Крізь сум того погляду я спостеріг у ній щось нове — якийсь новий приплив енергії. Здава­лося, маленька істота, що прийшла на світ, дода­ла їй життєвих сил, відваги, ініціятиви, рішу­чости.

—                                                                                                                                                   Що ти таке кажеш, Марі! Це просто вто­ма, надмір обов'язків.

Залишив цілунок на її щоці і мерщій утік. Марцелла сиділа за своїм столом в офісі.

—                                                                                                                                                   Щось особливе з тобою відбувається, Жорже, — шепнула за хвилину, принісши мені якісь папери.

Я не міг змовчати:

—                                                                                                                                                   Народилася донечка.

Марцелла швиденько відвернулася й побігла до роздягальні, напевно, для того, аби випла­катися.

Минав час. З кожним пережитим днем мій стан погіршувався. Удома щоранку, ввечері й уночі настирливо долинав з колиски голосочок Жюлі. Не міг про нього забути. Був завжди зі мною.

Спочатку цей надоїдливий голосок дратував мене, але потім... З настирною наполегливістю він нагадував мені про реальність, від якої я пов­сякчас намагався утекти, про що й розповідав мені Жан. Як і про те, що власне відкриття тієї реальності і повна віддача їй з любов'ю принесли йому розв'язання проблем, які його непокоїли.

Не раз приходило мені на думку, що маю звіритися своєму товаришеві, не раз поривався відшукати його, став він ангелом охоронцем моєї душі. Залишився єдиним просвітком у тих проблемах, що оточували мене, сплівшись, не­мов гадюки, у суцільний клубок.

До цього часу гордість не дозволяла розкри­ти перед товаришем душу. Зараз відчував на­гальну потребу це зробити. Не міг так далі жи­ти: продовжувати грати ту принизливу роль перед Марі. Та й Марцелла не заслужила, аби тримати її у непевності, у якомусь підвішеному стані. Вона теж мала право на майбутнє. 1 май­бутнє це мало бути осяяне ясним світлом сонця. А крім того, попри мою волю й бажання, почало народжуватися у мене батьківське почуття до тієї дріботи, яка ставала щораз гарнішою.

Сказав Жану, що мушу з ним порозмовляти. З похмурим обличчям розпочав свою сповідь. Спочатку із зусиллям, видобуваючи кожне сло­во, якби з-під важезного каміння, а потім щораз легше й щиріше. Раз-по-раз кидав погляди на Жана. Не виглядало, аби мої визнання надто вразили чи згіршили його. Не осуджував мене, а тому легко було мені у всьому йому звіритися. І врешті я відчув, що з моїх плечей спадає вели­чезний тягар.

Опісля ми зустрічалися іще багато разів. І те, що я міг комусь розповісти про себе геть усе, не почувши у відповідь докорів, подолало усі мої внутрішні перепони, надихнуло новою надією. Пристрасть більше не заслоняла мені світла.

Були ще злети й падіння; були важкі хвилини у співжитті з Марі, нові фази вагань й непевностей, але уже ясно почала вимальовуватися моя нова лінія поведінки.

Через два тижні я звернувся до директора фірми з проханням перевести мене до філії на півдні Франції. Потім сердечно попрощався з Марцеллою. Зауважила моє надзвичайне звору­шення, але не знайшла у собі відваги про щось мене запитати. Я відійшов з її життя.

Три години провів на пірсі, мусив усе обмір­кувати, усе зважити, перш, аніж прийняти рі­шення. Було дуже холодно, стояв пізній вечір, коли я вирішив повернутись додому. Марі застав у кухні і попросив її сісти біля мене на канапі у вітальні. Глянула на мене сторожко: відчула, що має статися щось важливе.

Поволі, притлумлюючи пиху, яка щоразу на­магалася збунтуватися, розповів їй про все, нічо­го не приховуючи. Було це дуже важко; напев­но, моє збудження легко можна було помітити: палив цигарку за цигаркою — без перерви... Коли попільничка була уже повна від недопал­ків, урешті закінчив свою сповідь.

— Тепер уже знаєш, яким є твій чоловік: тобі вирішувати, що маємо чинити...

Підвів очі. Марі не промовила й слова; міцно мене обійняла й розпачливо плакала, плакала безперестанку.

G. Boselli, L'amico Jean. Рим, 1973

 

ГАСАН ІЗ ЛИВАНУ

Німецька Федеративна республіка. 1976 рік. У далеке минуле відійшли трагічні події Другої світової війни. Не бракує праці. Розквітає добро­бут. Але й тут, у країні загального благополуч­чя, людина не позбавлена від терпінь.

Молоденька подружня пара, Аннамарія і Зепп, із невеликого міста, розташованого по­близу Регенсбурга, очікували на народження свого первістка. Вже складали плани на майбут­нє. Тим часом дитина, хлопчик, як не старались лікарі, прийшов на світ мертвим.

"Біль попросту спаралізував нас, — згадує Зепп. — Дуже вже ми любили одне одного, на­магалися навзаєм потішати себе - найперше, що наше дитинча уже на небі, що милість Господня не покидає нас і в цих важких днях, але не могли позбутись мороку, який огортав наші душі.

Незадовго до Великодня 1975 року ми пе­рейшли у нову парафію. Тут знайшли велику й "живу" церковну спільноту. Це не були "пасив­ні" християни, які відвідують Службу Божу з обов'язку по неділях, а опісля занурюються у свої справи й цікавляться лише тим, що сто­сується їх безпосередньо. Поза тим ніхто й ніщо їх не хвилює. Це була справжня спільнота, й ми дуже швидко знайшли себе там, включилися у її життя. У ці дні, а були вони переповнені внут­рішнім болем, ми зрозуміли, яку роль відіграє така спільнота у житті людини. Там ми знайшли потіху, якої так прагнули, але самі не могли її відшукати. Вона поволі прийшла до нас через контакти з иншими людьми, завдяки їхній сер­дечности, спільній молитві. Врешті нам удалось принести у дар Богу не лише нашу дитину, але й наше терпіння. Проте й дві наступні вагітності закінчились викиднем.

Ми стали задумуватися над можливістю уси­новлення дитини. Часто розмовляли на цю тему. Не могли погодитись з думкою, що наша родина обмежиться лише до нас двох. Відчували, як бра­кує нам дитини, яка зробить зрілим наш подруж­ній зв'язок. Отож, вирішили знайти собі маленьку, здорову, цілком осиротілу дитину. Коли наші пла­ни вже чітко окреслилися, на одному з вечорів ми зустрілися з кількома заприязненими родинами. На тій зустрічі й почули розповідь про Гасана, який під час Ливанської війни втратив батьків. Опіку над ним узяли родини з Бейрута, й хлоп­чина, відчувши дружню атмосферу, почав по­троху приходити до себе. Але була у нього ще й поважна проблема із здоров'ям. Кількамісячним дитям Гасан утратив зір в одному оці, друге теж було під загрозою. Потрібна була спеціяльна ме­дична опіка, яку могли забезпечити лише у Ні­меччині. Окрім того, як і кожна дитина, Гасан потребував, передовсім, родинного тепла.

Упіймав на собі погляд Аннимарії. Ми водно­час подумали про одне й те ж саме. Чому влас­не нам розповіли про цей випадок? Адже усві­домлювали — не буває нічого випадкового у цьому житті. Можливо, Бог мав якісь наміри стосовно нас, які, однак, дуже відрізнялися від нашого, що не кажіть, трохи егоїстичного пла­ну. Чи ж увесь той довгий час Бог не готував нас до цього?

Важко було переконати нашу родину. Навіть розмова на цю тему викликала спротив. Ми опи­нились під обстрілом рішучих заперечень. Не усі вони були безпідставними. Нам вказали й на реальні труднощі, які, правду кажучи, нас вра­зили. Чи не надто високу планку поставили ми перед собою? Чи уся ця затія не переважає наші реальні можливості? Чи наше рішення не є пло­дом раптового ентузіязму? Як складеться наше життя з дитиною чужої національности, мож­ливо, приреченою на цілковиту сліпоту, а може, навіть на розумову неповносправність?

Ми звернулися до осіб, які від нашого імени пол згоджували справу в Ливані. Хотіли сповіс­тити, що відмовляємось від усиновлення, але зробити це також було важко. Коли заново по­чали обговорювати цю проблему, усе прояс­нилося. Ми зрозуміли, що перше рішення було продиктоване нашим егоїзмом. Сприймали все так, як ніби самі були на усьому Божому світі, якби ні від кого, а щонайбільше від Бога, не очікували отримати допомогу. Таке роздуму­вання зробило нас безпомічними, поставило у безвихідь. Але якщо зробимо все, що у наших силах, то не лише заприязнені родини, а й сам Бог нам допоможе.

Отож, почали готувати усі необхідні для уси­новлення документи. Упродовж цього періоду наш парох і друзі з парафії, а також багато родин і з-поза неї, морально нас підтримували. Ми спільно молилися, прохали Божої ласки й світла. Це давало нам певність, що не зали­шимось самотніми.

Врешті настав довгоочікуваний момент. Був березень. У Римі відбувався з'їзд "Нових Родин". Там ми швидко полагодили усі остаточні справи, пов'язані з усиновленням. Родини з Ливану, йду­чи нам назустріч, мали привезти Гасана.

До Риму ми приїхали на день раніше й посе­лилися у маленькому готелі. Я страшенно засту­дився й почувався не найкраще. До того ж, уночі не працювало опалення. Практично ми не спали. Нині, коли пригадуємо собі ці тривожні години, видаються нам подібними на ті, що пе­редують народженню дитини.

31 березня, в четвер, о пів на шосту, ми побачили Антоніо й Шарлотту з Ливану, йшли нам назустріч, а малий Гасан спочивав у них на руках. Коли його побачили, відчули радість і біль водночас. То був наш син. Але у якому він був стані! Мав уже понад рік, а з вигляду — семи- восьмимісячне дитя, з худеньким й пере­страшеним личком. Ми вже постаралися за лі­жечко, та й узагалі привезли усе, що, як нам видавалось, буде потрібним. Одначе, з огляду на Гасана, вирішили якнайшвидше повернутися додому. Не хотіли змушувати його двічі присто­совуватись до нового середовища. Були трохи знервовані й невпевнені, не знали, як маємо поводитися у конкретній ситуації, але попередні страхи й стурбованість — відступили.

Уже у перші дні перебування у нас Стефана (таке ім'я йому дали при хрещенні) його стан помітно поліпшився. Адаптувався досить швидко. Важко описати нашу втіху, коли серед усіх нових облич розпізнавав наші — татуся й матусі — і радісно сміявся до нас. А з яким апетитом їв, як прибував на вазі! Перші переживання. Перші тур­боти. Як це прекрасно — бути батьками!

Стефан справді наша дитина. Щоденно зау­важуємо новий прогрес. Уже навчився ходити. Радо бавиться, починає розмовляти, й, напе­рекір усім нашим побоюванням, виявляє бистрий розум.

Підкорив серця бабусь і дідусів, й узагалі всієї численної родини. Та й сусіди теж тепло його прийняли. Більше того, власне за його посеред­ництвом ми нав'язали ближчі контакти з багать­ма людьми, яких до того не знали. Маємо вра­ження, що довкола нашої родини відроджується життя.

А як прийняли Стефана у парафії! Важко описати радість, співучасть людей. Кожен при­носив для нього якийсь подарунок — знак любо­ви, сердечного прийняття й входження у спіль­ноту. Хрестини Стефана відбулися 19 червня — і то була чи не найпрекрасніша хвилина нашого життя, єдналися з усіма у повені радости. Але на цій хвилині захоплення й ентузіязму все не закін­чилося. Зацікавлення хлопчиком, співвідпові­дальність за його долю, практична допомога спільноти є постійною. Парафіяни не лише за­платили нам за білет із Риму, але постійно пік­луються про нас, приносять одяг та іграшки для Стефана.

7 листопада ми відвезли Стефана у клініку очних хвороб у Монако. Відомий спеціяліст мав його діягностувати й призначити лікування. Про­фесор відразу повідомив нам: щоб врятувати бо­дай одне око, необхідно негайного провести дуже дорогу операцію. Задав нам декілька запитань і довідався про історію усиновлення Стефана.

Слухаючи нашу розповідь, професор вставив запитання:

— Чи перед усиновленням хлопця, ви знали про його стан? Чи знали, що він майже сліпий, і, правдоподібно, осліпне зовсім?

— Так, — відповіли.

— 1 не зважаючи на це, усе ж вирішили взяти його до себе?

— Так.

— Зроблю операцію вашій дитині і відмов­ ляюся від будь-якої винагороди.

15 листопада Стефана прооперували. Під час операції Аннамарія і я були у капличці кліні­ки. З усією довірою звернулися до Бога. Знали, як багато людей єднаються з нами у спільній молитві, і ця зустріч із Богом наповнювала нас великим спокоєм.

Ще надто рано, аби стверджувати, якими будуть результати операції. До цього часу усе йшло добре й не було жодних ускладнень. Але переконані, любов, яка досі провадила нас, су­проводжуватиме і в майбутньому».

Аннамарія і Зеп (Німеччина) // signor В. del piano di sotto. Рим, 1980

 

ПОВЕРНЕННЯ

Народилася я у християнській родині, мої батьки були глибоко віруючі. Можливо через те, що з дитинства я знала життя з найгарнішої сторони, зродилося у мені прагнення запізнати усе те, що внутрішнє єство людини може їй за­пропонувати. З раннього дитинства у мене вия­вився живий і відкритий темперамент, який не задовольнявся чимсь посереднім чи неповним.

Дуже швидко я приєдналася до групи моло­дих гіппі. Добре почувалася серед них, бо вони теж мріяли про автентичність й про нові від­криття, хоча часом я сама, завдяки християнсь­кому досвіду, що винесла з родинного гнізда, могла відповісти на багато їхніх запитань.

Моя утеча з дому спричинила батькам велику прикрість. Непокоїлися, але намагалися якось допомогти у реалізації мого самостійного вибо­ру — насамперед, обдарували мене повною дові­рою, нагадуючи лише, аби мій новий стиль жит­тя не розходився з Євангелієм. Шанувала їхні погляди, але мій пошук був скерований у бік особистої свободи, яку добачала власне у групах гіппі. Отож, спільно зі своїми ексцентричними приятелями створили музичний колектив, в якому я стала однією з vedettes, і розпочали виступи у нічних клубах.

Одного дня я вражено ствердила, що зава­гітніла. Було мені на той час п'ятнадцять років. Пережила страшний шок. До того ж, намага­ючись зберегти (чи здобути) незалежність, не могла про це з ніким поговорити, а передо­всім — із батьками. Вважала це своєю особис­тою справою й змушена була полагоджувати її сама. Знайшла "обізнану" особу, яка допомогла мені зробити аборт. Я повернулася у групу, якби нічого й не сталося. Не тратила зусиль, аби зрозуміти,чи розібратись у своєму вчинку, але пекло уже вирувало у мені. Інтуїтивно відчувала, що сталося щось непоправне, що вже не маю права бути з моєю родиною. Глибоко поховала цю подію, намагаючись цілковито викреслити її з пам'яті. Покинувши без будь-яких пояснень рідну домівку, переходила від однієї групи гіппі до иншої. Не були мені вже чужими ані нарко­тики, ні алкоголь, запізналась з ризиком смерти, шаленіючи у карколомних поїздках на потужних мотоциклах. Мені уже нічого було втрачати, не залишилось нічого такого, чим би дорожила. Грошей не бракувало, бо завжди знаходився якийсь багатий синочок, що утримував усю гру­пу. Байдужим був для мене й батьківський біль. Виправдовувала себе тим, що мали ще й инших дітей, від яких могли дочекатися потіхи.

Як виявилось трохи згодом, мої "назавше спалені мости" були ілюзією, це засвідчила зустріч із мамою. Вона знала, що я частенько відвідую один бар, й якогось вечора я там її застала. Чекала на мене. Моя добра мама... З усмішкою простягнула мені невеличкий подару­нок: коробочку тістечок, які колись дуже люби­ла, її більш, аніж скромні, статки не дозволили на кращий дарунок.

Хотіла уже взяти ласощі, але відчула, що накочується на мене хвиля дивного зворушення, отож повернула їх, мовивши, що нічого від неї не прийму. Швиденько плигнула в авто, де очі­кував на мене мій приятель, й, щоб приховати плач, який підступив уже до горла, шалено роз­реготалася.

Відчувала себе страхітливо нещасною й спус­тошеною, ця зустріч глибоко зворушила мене, але цього не визнала б ніколи й ні перед ким, навіть сама перед собою, інакше дійшла б до самогубства.

З моїм новим приятелем замешкали разом. Пізнати себе навзаєм у вільному коханні — та­ким було гасло нашого зв'язку. Я застосовувала препарати для контрацепції, бо діти були не­бажані, не було для них місця у нашому житті.

Але зі свого "кохання" ми не сотворили дере­ва, яке виросло б аж до неба. Як весняний пус­тоцвіт, його стовбур піднявся й упав — після року такого співжиття ми до знемоги втомилися від себе. Отож — розійшлися. Не мала ні бажан­ня, ані сил на нову пригоду. Я повернулася до батьків, бо дуже потребувала спокою, прав­дивих і щирих стосунків, була упевнена, що лише там можу їх віднайти.

Мої прекрасні батьки прийняли мене з любо­в'ю й добротою, яку навіть важко назвати людською. Я знала, що коріння її виводиться з євангельських засад їхнього життя. Переживала хвилини, коли віддала б усе на світі, аби бути на них подібною. Але надто великою виявилася пустка всередині у мене, аби повірити у мож­ливість змін. Чим більше часу минало, тим біль­ше усвідомлювала трагічну реальність: інтуїтив­но відчувала, що, роблячи аборт, позбавила життя дитину. Це спричиняло важку сердечну муку. Намагалася відігнати подібні думки, хо­ваючи їх у глибинах свого сумління.

Задумувалася навіть, чи знову не покинути домівку, і власне тоді подруга, яку не бачила багато років, бо та переїхала жити в инше місто, запропонувала мені провести у неї відпустку. Це був найкращий вихід із ситуації. Я з радістю прийняла її запрошення. Подруга затримала мене у себе на довший час, я познайомилася з її життям і середовищем. її друзі виявилися прос­тими, але дуже привабливими, щирими людьми.

Запізнала їх багато. Були різні. Мали різну освіту й зацікавлення, але усіх їх об'єднував спільний ідеал — Бог. Йому присвячували своє життя. Дуже сподобалися мені, передовсім то­му, що були інтелігентні, а ще більше — навди­вовижу відважні люди, могли, якщо необхідна з фантазією ризикувати. Можу ще ствердити, по-справжньому вміли жити. Отож і я поставила запізнати це мистецтво. Утаємничили мене у нього. Це було Євангеліє, перекладене на мову сучасного життя.

Таким чином удалось мені відкрити в Ісусі справжню Людину, Нову Людину. Це відкриття заполонило, зачарувало мене. Не шукала вже инших знайомств, нових вражень, ще якихось виявів емоцій, не приваблювали мене більше нічні ресторани, ані навіть наркотики. Почала розуміти, що справжня віра і є найсильнішим, найпрекраснішим наркотиком, варто нею уза-лежнитись.

Проте особиста драма, яку, здавалося, при­ховала якнайглибше у своїй душі, знову вийшла на поверхню. Хоча у той час, коли це відбу­валось, я ще не усвідомлювала всієї ваги свого злочину, його тягар не ставав легшим.

Розповіла про все моїй подрузі. Вислухала мене, хоча нічим не могла зарадити моєму роз­пачу. Уперше я комусь звірилася, й це принесло велике полегшення. Луїза слухала мовчки, поді­ляючи мій біль. Була їй безмірно вдячна за цю мовчанку, наповнену любов'ю, бо це дало мені можливість зустрітись з Ісусом, якого віднайшла у собі, у своїй душі. Раніше здавалось мені, що вона загублена назавжди.

Це власне Він, Ісус, дозволив мені відрити Його зворушливе милосердя і постійну готов­ність вибачити у притчі про блудного сина, про грішницю Магдалину, про доброго самарянина... Відкрив переді мною Євангеліє, яке я багато разів перечитувала, й яке, здавалось, написане саме для мене. Відчувала, що завдяки цій лю­бови й милосердю зможу розпочати цілком нове життя.

Я прийняла постанову жити у чистоті, аби очі мої могли постійно бачити Бога. Кинулась у Його обійми, жертвуючи усе своє життя, яким я так бездарно розпорядилася. Відтепер нехай ним керує Ісус! Було важко. Але Він додавав мені сили, і я витривала! Коли позбулась тієї страхітливої недуги, що вчинила мене невіль­ницею чуттєвих задоволень, побачила, якою я є насправді. Відчувала спокій й радість.

Власне тоді й запізнала Павла, який у своєму житті давно уже вибрав Бога. Покохав мене, не зважаючи на моє минуле, покохав такою, якою я була тоді — відродженою у Богові.

Ми одружились у тій любови, що її оживила наша віра у Бога. Лише Любов постійно відна­ходить сили, аби прийняти терпіння. Погодити нас із тим прикрим фактом, що ніколи не мати­мемо дітей. Такою є ціна, яку я заплатила за перервану вагітність і за контрацептиви...

Quando іl Vangelo entra in famiglia, Citta Nuova, Рим. 1980

 

ЗУСТРІЧ ІЗ ПОДРУГОЮ

Якось будучи проїздом у Женеві я вирішила відвідати Катеріну — подругу молодості, з якою не бачились щонайменше двадцять років. Напи­сала колись, що дуже хотіла б познайомити мене зі своїм чоловіком і трійкою діток. Отож, беру таксі і їду до неї.

Автомобіль загальмовує перед віллою, що розташована в елегантній елітарній дільниці, оточена прекрасним парканом. З радісним під­несенням очікую хвилину, коли зможу стиснути її у своїх обіймах. Нарешті й вона, впізнаю її характерні манери, спосіб поводження. Веде мене через простору браму у вітальню, уряд­жену з добрим смаком. Запрошує присісти і я утопаю у м'якому фотелі. Ловлю себе на кавер­зній думці: "Чи ж усе тут таке гарне? Чи лише омана для очей? Чи справді усе у неї аж так добре?"

Вистачає декількох хвилин, проведених ра­зом, аби я змогла переконатися, що двадцять років розлуки злетіли як одна мить. Але її дорос­лі діти і сріблясті ниточки у волоссі переконливо доводять, як багато часу минуло від останньої

 

зустрічі. Одначе її обличчя усе ще свіже, очі не втратили блиску, вона по-юначому безпосеред­ня, спонтанна. Хіба лише голос змінився. Інтуїція мені підказує, що є у тій жінці щось глибоко приховане, чим хотіла б поділитись. Не знаю... Залишився живий спогад про нашу прекрасну дружбу, щоправда, не була вона надто глибо­кою й сердечною, обмежувалася нашим спіль­ним зацікавленням мистецтвом і музикою. Але ми присвячували цьому мало не левову частину свого часу. Майже усі наші справи зосереджува­лися у цій царині, а тому й злука наша була міцною. Та добре пам'ятаю — наші розмови ніколи не виходили за рамки цих тем. Більш інтимні справи Катеріна завжди тримала при собі. Відчувала до неї глибоку повагу та навіть по-доброму заздрила її здібностям й людським якостям: спонтанності, інтуїції, щирості. Та й уже нині, як тільки зустрілися, встигла мене здиву­вати своїм рішенням узяти участь у конгресі, де присутніми мали бути біля тисячі осіб із різних країн й де мало відбутися широке обговорення найглибших й найособистіших духовних справ. Чи таке можливе? 1 невже це вона? Вона, яка колись подорожуючи з туристичною групою до Парижа, купувала білет першого класу, аби не контактувати з иншими. Катеріна не любила натовпу, кохалася у своїй романтичній самот­ності, її сильна особистість, індивідуалізм уне­можливлювали контакт із особами, що мали скромніше, аніж вона сама, походження. Знаю, що цей мало не кастовий поділ людей їй самій завдавав немало терпінь, бо всі відчували бар'єр й намагались його не переступати. То ж її зна­йомства обмежувалися до високопоставленого кола людей, із якого й сама походила.

Я дуже хотіла зрозуміти мотиви цієї ради­кальної переміни, -але намагалася не ставити надто багато запитань, аби пошанувати її свобо­ду, й не змушувати звірятися у тому, на що не має охоти. Тимчасом вона сама, без жодних спонук, як це було колись, почала спонтанно ділитися зі мною. Згадує минуле. Скільки ж усього з її життя я не знала! Нині відкриваю іншу, до того незнану Катеріну.

Розповідає, розповідає... "Бачиш, пережила я надто багато прикрих моментів, аби їх можна було забути. Була ще дитиною. Мала сім років, коли вчинила шаленство, чи переступ (і зараз до ладу не знаю) — украла з маминого портмоне банкнот у 1000 швейцарських франків. На той час це була значна сума. Захотілося самостійно, абсолютно безконтрольно потратити ці гроші. Таке прагнення давно переслідувало мене. Зви­чайно ж, не здавала собі справи щодо вартости цих грошей. В одному з магазинів купила велику коробку печива й роздала своїм товаришам у школі. Продавщиця дещо здивовано глянула на мене, коли подала їй тисячафранковий банкнот, і видала мені безліч дрібних банкнотів і цілу гору копійок. Почувалася вільною й щасливою. Бігла з грішми, затисненими у руці, безжурно ковзаючи по замерзлому тротуару. Одначе, за якийсь час змійкою почав заповзати страх — переслідував мене мій негідний учинок. Страх щораз нарос­тав, врешті переміг мене. Гроші починали мене "пекти". Що з ними робити? Думка повернути їх мамі, хоча й з'явилася, але збентежила мене, а усвідомлення того, що про це міг дізнатися й батько — такий категоричний, строгий й без­компромісний — цілковито мене паралізувала. Отож, викинула ці гроші на городі, аби тільки від них вивільнитись. Розповідаю тобі про цей давній епізод так детально, бо був він для мене надзвичайно важливим. Залишив у душі слід на усе життя. Під час вечері мама звернулася до нас усіх із запитанням, хто взяв її гроші. Запала загальна мовчанка. Я так само категорично за­перечила. Підозріло глянула на мене: вочевидь, відчула щось інтуїтивно. Однак не сказала нічо­го. Я трохи заспокоїлася. Проте усю ніч не мог­ла стулити очей. Боялася що диявол прийде власною персоною і забере мене. Уявивши це, злякалася й голосно скрикнула. Мати почула й зайшла у мою кімнату подивитись, що сталося. Я ж удавала, що все добре, мовляв, щось прис­нилося. Тоді вона наблизилася до мого ліжечка й мовила по-материнськи заспокійливо:

— Катеріна, що з тобою відбувається? Розка­жи мені усе. Обіцяю, ти не будеш покарана!

Повірила їй і усе розповіла, але... вона не дотримала слова. Передала мої слова батькові, і він безжально побив мене. Здавалося, що пола­мав мені усі кісточки. Потім два тижні мені не дозволяли сідати за спільний стіл. Закрили мене у малій комірчині, де тримали щітки. Пережила страшний шок. Здавалося, що від страху й від­чаю збожеволію. Повелися зі мною дуже жорс­токо. Батько мій був по натурі холериком, невга­мовним у люті. У запалі часто робив учинки, які можна назвати садистськими, навіть сатанинсь­кими. Але мені найбільше завдавало болю те, що мама завжди була на його боці. І не лише у тому випадку. З цього часу почало зростати у мені недовір'я до усіх і кожного".

Западає мовчанка. Катеріна збирається з думками, аби перейти до наступного етапу своєї  розповіді.

"Коли мені виповнилося п'ятнадцять років, мене віддали у школу з інтернатом. Сама не знала, яку дорогу оберу у майбутньому, усвідом­лювала лише, що батькам дуже залежало на тому, якою буде моя життєва позиція. Батько — відомий професор медицини в університеті — прагнув, аби дочка йшла за його слідами".

Але подія, що трапилася з Катеріною під час навчання, спричинила нову життєву драму. На жаль, була вона не такою вже й рідкісною — один із вихователів зробив дівчині недвозначну пропозицію, — намовляв до неморального вчин­ку. Звичайно ж, вона обурено відмовила. Була ще дуже наївною й по-дитячому прямолінійною. Зневірилася у людях, яким до того свято вірила, її погорда була настільки великою, що з цього часу перестала взагалі будь-кому довіряти. На щастя, завдяки своєму сильному характеру не запала у депресію, не піддалася й почуттю бун­ту, що, мов лава, вирував усередині, й міг іще більше ізолювати її від суспільства. Зусиллям волі зуміла взяти себе у руки, але раз і назавжди позбулася від усіляких ілюзій.

Їй удалося здобути наукове звання, насам­перед для того, аби задовольнити власне само­любство та амбіції батьків. Через декілька років Катеріна вийшла заміж. Мала надію, що принай­мні у подружжі віднайде утрачену радість жит­тя, запізнає його справжню цінність, поверне собі віру в людей. Тим часом й подружнє життя було далеким від омріяного ідеалу. Не відчула любови з боку чоловіка:

"Дуже швидко зрозуміла, що у нашому сере­довищі подружжя — це передовсім зовнішній фасад, й не має нічого спільного з реальними почуттями людей. Подружжя лише давало необ­хідний для суспільства статус, повагу. Зацікав­лення мого чоловіка лежали у колі справ і лю­дей, для мене далеких. Знову почулася усаміт­неною посеред «церемоніяльної сірости» світу багатих людей, серед бучних банкетів і нікчем­них, нікому не потрібних, стосунків. Дуже швид­ко втратили з чоловіком і той контакт, який був на початку. Щораз більше огортало почуття своєї непотрібности у цьому світі, і песимізм, що стосувався головних цінностей — якими для мене були релігія, мораль... (вони уже перед тим зазнали чималих уразок) — тепер збільшився до таких розмірів, що я втратила й ту дещицю віри, яка ще десь жевріла у душі.

Усе здавалося пусткою. Бог чужий і дуже далекий. Коли я перебувала у такому душевному стані, визріло у мене переконання, що «маю право» бути коханою. Коло друзів, які на той час мене оточували, заохочували до здійснення цьо­го прагнення. Шукала заспокоєння й реалізації «свого права», звичайно ж, поза подружжям. Шукала й знайшла. Так мені, принаймні, вида­валося. Але минуло ще трохи часу, й цей пота­ємний зв'язок теж перестав мене задовольняти. Завжди жило у мені щось таке, що бунтувалося супроти подібних учинків, такої поведінки. Здо­була свою «свободу», а з нею — почуття неймо­вірної гіркоти, вини, внутрішнього зламу, була надалі приречена жити без задоволення. Але залишалися діти, які вимагали присутности обох батьків, справжньої родини. Намагалася заглу­шити власне сумління сотнями виправдань, але добре відчувала, що усі вони були не чим ин­шим, як утечею від життя. Як вибралася з тієї трясовини? Розумію лише зараз — Бог наш, безконечно терпеливий Батько, у якого, здава­лось мені, уже не вірю, перебував завжди зі мною. Його втручання таке очевидне..."

Ще одна перерва у розповіді. Вочевидь, сама того не усвідомлюючи, переходить до третього етапу.

"Скільки разів я шукала відповідей на най­важливіші, а відтак на найдрастичніші запитан­ня, — але не віднаходила їх. Тепер розумієш, чому врешті стала скептиком? Ті, кому найбіль­ше довіряла, — мати, люди, що відповідали за моє виховання, а згодом й мій чоловік, кожен по-своєму, але переконали мене в одному: немає у цьому житті нічого справжнього. Сумнів в існуванні Божого закону підступив саме з цього боку. Не з питань філософських чи теологічних, які мене не цікавили, а власне житейських.

І тут Господь подарував мені зустріч з однією родиною, опісля — з иншою, а невдовзі — і з цілою спільнотою. Були вони якби й не зі світу цього. Переконалася, що для тих людей все те, про що я лише мріяла, — є буденною реаль­ністю. Людські взаємини, яких так прагнула, існували насправді. Після стількох років розча­рувань нелегко було у це повірити. Безустанно розмовляла, ув'язувалася у дискусії, не укри­ваючи свого скептичного підходу: не вірила, що їхнє сімейне життя є суцільною ідилією. Щиро визнали, що про таке навіть й не мріяли, але відкрили таємницю, як можна поборювати всі труднощі, які є причиною взаємної недовіри та безконечних претензій.

Використовували у щоденному житті прин­цип, який для себе назвала — «зроби навпа­ки» — тобто, усі претензії, що їх зазвичай маємо до инших людей стосовно любови (бо як тільки починаємо свідоме життя і до останнього поди­ху нас, передовсім, турбує одне лиш питання: чи нас люблять...) застосувати до себе — чи люблю я? Починай кохати першим, не чекаючи на вза­ємність, починати завше слід від себе...

Моя спроба втечі у свій особистий, недоступний для чоловіка світ, була насправді втечею від себе. Сприяла щораз більшому віддаленню одне від. од­ного, спричиняла непорозуміння. Як равлик, закрилася у будиночку власних зацікавлень, що мало не допровадило до повного розвалу нашо­го подружжя. Починати усе треба було з любо-ви, точніше — із обов'язку любови. Так поволі почало творитись середовище довіри, взаєморо­зуміння. Й тоді різниця в характерах, що завжди була перешкодою у наших стосунках, стала при­водом для взаємозбагачення.

Коли запитувала у цих людей, що їх змусило власне так чинити, — кинутись, мов на оголені дроти, на людський осуд, звучала одна відпо­відь — віра. Віра, яка вчить, що людина відна­ходить свободу тоді, коли сама кохає, а не тоді, коли знаходить того, хто міг би заспокоїти її любовну тугу, задовільнити егоїстичне «я». Й коли так чинимо, — казали, — буває, що й инша особа, наш партнер, захоче нам відповісти тим же. Так усуваються всі, здавалось би, нездоланні перешкоди.

Отож, тепер розумієш, чому сказала, що від­повідь на своє запитання отримала від самого Бога...

Не думай, що було мені легко зірвати стосун­ки з тим чоловіком, запевняю тебе, що ні. Бояла­ся, що потону, залишивши й той безпечний ула­мок, який утримувався на поверхні, у той час як «родинний корабель» уже потерпів катастрофу. Але зрозуміла, що коли насправді хочу відбу­дувати своє життя, мушу його залишити, мушу виплисти сама й знову сказати «так» своєму чо­ловікові. Що більше, повинна його зрозуміти і полюбити, незважаючи на свій внутрішній бунт. Бо внутрішньо відчувала, що це єдиний можли­вий шлях.

Ці декілька років були роками постійної бо­ротьби, в якій мене підтримували мої нові друзі. Бачила, що це не солом'яний вогонь, а постійне, тривке багаття, яке витримало багаторічну про­бу, воно було справжнім. В якийсь момент уда­лось мені з Божою допомогою зламати той свій внутрішній опір, що народився у мені, коли була ще маленькою дівчинкою, й учинив мене невіль­ницею, яка ув'язнила саму себе.

Перебуваючи у постійному контакті з друзя­ми, зрозуміла, що аби наситити любов'ю мою спраглу душу, належить здолати подальшу до­рогу (бачила її тоді, як крізь завісу густого тума­ну). Ця любов тільки зараз починає мені відкри­ватись, їй завдячую здобутий мною досвід, що має непересічну вартість.

Скажу тобі, — ділиться далі, — що коли ду­маю про безконечне Боже милосердя, відчуваю, як огортає мене радість, якої ніколи раніше не доводилось переживати. Що більше, хотіла б сказати усім тим, хто знаходиться у подібних ситуаціях і має сумне минуле, в якому зазнав багато розчарувань: «Вдивляйтесь у Бога, Він завжди залишається нашим Отцем, уміє виба­чити й забути».

Може, цікавить тебе, як склалося у подаль­шому моє подружнє життя? Далеко не завжди воно таке, якого б прагнула. Але змінилося над­звичайно і є «можливим». Відколи чоловік відчув, що вдома його тепло приймають, обдаровують почуттям, щораз охочіше й довше перебуває зі мною і з нашими дітьми. Наша родина відбудо­вується. Можливо, скажеш, трохи запізно, але не шкодить, одначе відбудовується, й краще пізно, як ніколи!"

Паола Сільва Essere mamma, Citta Nuova, Рим, 1981

 

ПЕРЕМОГЛА ЛЮБОВ

Відколи я пізнала духовність фокуляринів, моя віра стала сильнішою, а разом із нею зросло прагнення жити справжнім християнським жит­тям, згідно з Євангелією.

Отож закономірно, що у подружньому житті ми з чоловіком намагалися дотримуватися церков­них заповідей, зокрема тих, які стосуються від­повідальности за материнство й батьківство. Хоча ми й готові були прийняти кожну зачату дитину, але спільно дійшли висновку, що наша важке матеріяльне становище не дозволяє нам вихо­вувати багато дітей. Отож, почали застосовувати натуральний метод регуляції народжень.

Більшість сімей, що, як і ми, проживають у найбіднішій північно-східній частині Бразилії, знаходяться у подібній важкій ситуації. Для цьо­го середовища переривання вагітності і стери­лізація — нормальні явища. Цьому сприяє й поширена неправдива інформація про те, що натуральні методи планування сім'ї не дають жодної гарантії. Можу ствердити, що наш випа­док суперечить подібним твердженням. Перша і друга дитина прийшли на світ, бо обоє того прагнули. Завдяки дітям наша любов стала глибшою, дорослішою, а родинні зв'язки зміц­ніли.

Хоча цю проблему ми вирішили, під час по­логів довелося зіткнутися з ще однією і дуже серйозною: у мене виявили схильність до рап­тових кровотеч, що могли загрожувати смертю. Уже під час народження другої дитини лікарям із труднощами вдалося мене врятувати і тому одноголосно заборонили третю вагітність, яку, як твердили, не зможу пережити.

Від якогось часу я відчула певні недомагання. Лікарі діягностували фіброму — запущену ста­дію. Треба було негайно оперувати. Лікар також попередив, що для запобігання вагітности по­винна б застосовувати щось більш ефективне, аніж "натуральні методи", бо у моєму стані я й думати не можу про наступних дітей.

У лікарні домовилися про дату операції, але коли через місяць туди потрапила, відчула, що в мені почалося нове життя. Гінеколог підтвер­див це. Зраділа, але одночасно охопив мене і великий страх. Лікар одразу поставив мене пе­ред альтернативою: штучне переривання вагіт­ности, або ж смерть, яка швидше всього насту­пить у тій самій хвилині, коли даватиму життя дитині... Стосовно дитяти мене теж не втіши­ли — найімовірніше буде калікою, бо приймала препарати, які не відомо як вплинули на плід. Страхітливі сумніви огорнули мене: "Що роби­ти? Якою є воля Божа щодо мене, дитини?" Усіма силами трималася віри, яка надавала справ­жній сенс моєму існуванню, а Слова Життя, призначені на наступний місяць: "Не моя, лиш Твоя нехай буде воля!" — продиктували мені відповідь.

Голос Духа Святого промовляв до мене, що це дитя — перш ніж стане моїм — є вже дитям Божим, і не маю права його вбивати.

"Не моя, але Твоя нехай буде воля" — ці слова промовив Ісус незадовго до смерті, коли Його людська природа збунтувалася перед тією реальністю. Тепер я була як Ісус і висловила моє "fiat", віддаючись цілковито в руки Отця.

Лікар заклинав мене змінити рішення, хотів навіть безкоштовно зробити операцію, моє пере­бування у лікарні теж нічого не мало коштувати. Я твердо стояла на своєму. Лікар, обмивши руки — майже як Пилат — сказав, що більше не хоче нічого чути про цю, як висловився, канди­датку на самогубство.

Дослівно втекла з лікарні, аби врятувати життя дитини. Подумала про Марію, почувалася так само, як і Вона, коли втікала до Єгипту, щоб врятувати життя Ісуса. В одній з церков затри­малась перед Ісусом Євхаристійним. Довго стоя­ла навколішках, виплакуючи мій жахливий страх. Здавалося мені, що серце Людське й Бо­же прийме від мене той біль. Відтоді запанував у мені великий спокій і впевненість: була гото­вою дати життя новому Божому дитятку. Може помру, але цей мій акт любови стане перепуст­кою до неба.

Думка про те, що можу осиротити дітей, розривала серце. Одначе перед образом Марії було дароване мені розуміння, що її материнство є набагато важливіше від мого. Вона є справ­жньою Матір'ю, і заопікується тими трьома іс­тотами, які повіряла їй з усією довірою.

Повернувшись додому, усе розповіла чолові­кові. Ми разом плакали, але й повторяли з ві­рою: "Нехай не моя, але Твоя буде воля". Звер­нулися до иншого лікаря, свого приятеля, який поділяв наші християнські погляди, але й він підтвердив попередній діягноз.

Увесь період вагітности був невпинним "fiat", який ми висловлювали Богові, Його волі. Не знаючи, чи буду далі жити, намагалася скон­центруватися на тому, аби плідно використати кожну хвилину, хоча б з любов'ю приготувати обід для дітей і чоловіка. Не могла собі дозволи­ти марно витрачати час.

Добре розуміла коментар, який Клара Любіх написала до Слова Життя, бо віднаходила у цих словах щось з власного досвіду-. "Усе, що тебе зустріне — болі радощі, ласки, нещастя, важливі події (як успіх, випадки, смерть близьких і доро­гих людей) і події буденні (як щоденна домашня праця, праця на твоєму робочому місці: на під­приємстві, в офісі, у школі) набере нового зна­чення. Бо — усе це дарує тобі Божа рука, яка є любов'ю. Він прагне лише твого добра. І якщо мислитимеш так від самого початку, єдино зав­дячуючи вірі, потім очима душі побачиш золоту нитку, що пов'язує всі події і справи, й творить прекрасне плетиво: власне це й буде Божим планом стосовно тебе."

Переконання щодо того плану Божої Любо­ви, який стосувався мене і моєї родини, позба­вило мене від страху, і під час пологів готова була до нового акту любови, можливо, остан­нього у своєму житті.

По дорозі до лікарні відмовляли разом із чоловіком вервицю, просили Марію, аби дала силу витримати до кінця. А сил цих було нам потрібно, бо відразу ж зіткнулися з труднощами: немає місця, немає потрібної групи крові, через нічну пору закрита лабораторія. Лікарі не при­ховували своїх сумнівів і заявляли, що не можуть брати на себе відповідальности. Відповідаль­ність узяв на себе Бог, коли народилася здорова дівчинка, а раптову кровотечу швидко вдалося зупинити. Була врятована. Мішель є найздоро-вішою дитиною з моєї "трійні". Нині, коли бачу її - таку гарну і веселу, роздумую над прогнозами лікарів і згадую слова: "Гляньте, гляньте на це діло Боже, красномовне заперечення Любови на людські істини", "бо думки мої не є вашими дум­ками, ані ваші дороги моїми дорогами" (Іс. 55,8).

Quando il Vangela entra in famigliu, Citta Nuova, Рим, 1980

 

ЛИСТ ДО ДУХІВНИКА В РЕДАКЦІЇ

Скільки ж то дівчат писали до тебе, аби роз­повісти про свого п'яницю батька? Багато, дуже багато, і я — одна з них. П'ята дитина з сімох. Маємо прекрасну маму, а батька, на жаль...

Як ми були малими, в домі панувала безпрос­вітна нужда, батько заробляв мало, а що гір­ше — бив маму. Ми повиростали, і тепер часи скрути минули — усі працюємо, мамі також вже не загрожують побої, але скільки ще инших упокорень й принижень випало на нашу долю! Батько крав, а ми, ховаючи очі, мусили повер­тати обкраденим гроші. Хоча репутація батька усім в околиці була відома, як і те, що діти не несуть відповідальности за батьків, але люди є люди... знаєш це краще за инших! А безперервні скандали вдома? Не хочу й згадувати, хотіла б забути про всі пролиті сльози і ненависть, яку повсякчас відчувала до батька. Так, то була справжня ненависть. Бо хіба це було життя? Не могла спокійно вийти з дому, зайти до бару, завжди брав острах, що там його застану. Соро­милася свого батька! Розумієш, що то означає, отче, коли у власній домівці остерігаєшся ненароком залишити гаманця, бо одразу спо­рожніє, мусиш ховати пляшки з напоями, аби не знайти їх спорожненими. Як можна любити та­кого батька?

Але тепер він помирає. Ще ходить, але, на­певно, не дотягне до кінця місяця. їсть його поїдом страшна хвороба. Минулого року переніс операцію: повернувся додому без однієї легені. Здавалося, що вилікувався; але цього року хво­роба знову дала про себе знати, спочатку в горлі, пізніше вразила печінку — і врешті почули страшний вирок: "Нічим уже не зарадиш".

Хто б тепер згадував про те, що батько пив? Я пам'ятаю лише, що завжди приносив з роботи цукерки, купував нам усім морозиво, пам'ятаю, як плакав, читаючи наші дитячі листівки зі свя­точними побажаннями. А коли мама лежала в лікарні, цілих двадцять днів готував для усіх нас обіди, хоча сам був уже хворий і ледь тримався на ногах. Зараз, коли дивлюся, як старанно обчищає шкірку з їстівних каштанів (завжди сам їх готує), плачу, бо тільки тепер відчуваю, що люблю його, коли вже надто пізно. Чи вибачить мені Бог?

Повір мені, отче, зараз ми усі намагаємося висловити батькові свої сердечні почуття, і доб­ре бачимо теплі іскринки в його, тепер часто зволожених, очах. Вдячний нам за це. Але ніхто не знає, що думає в глибині душі. Батько ніколи не ходив до церкви. Чули від нього лише блюз­нірства та прокльони. Та нещодавно висповідав­ся й прийняв Святі Тайни, отож маю надію, що Ісус прийме його, навіть із тими прокльонами, що принаймні Він його зрозуміє.

Батько ще не старий, йому лише п'ятдесят сім років, несправедливо, щоб так рано помер. Нарешті маю такого батька, про якого завжди мріяла, але власне зараз Бог у мене його заби­рає. Не вистачить мені вже часу, аби полюбити його.

Коли залишить нас, це буде для мене подвій­ним й болючим ударом, бо втрачу його саме тоді, коли, як здається, віднайшла. Як сумно визнавати свою помилку, коли вже нічого не можна вдіяти. Не втішає навіть те, що поми­лялася "у добрій вірі". Маю надію, що мій лист допоможе иншим зрозуміти, що людину треба любити такою, якою вона є. Бо може настати час, коли любити буде надто пізно.

Ще тільки хочу, отче, сказати про свою ма­тінку: яка вона прекрасна людина! Вона єдина, незважаючи на численні терпіння й принижен­ня, повсякчас була з ним. Завжди підтримувала його. Вона теж заслуговує на кращу долю.

Прощавай, дорогий отче, коли молитимешся, згадуй і про мого батька. Дуже прошу.

Читачка з Верони. Famiglia Cristiana 1978 nr 1.

 

ЧИ СПРАВДІ БЕЗХМАРНЕ НЕБО?

Літо 1973 року. Пляж на узбережжі Адрія­тики. Звернімо увагу на одну з багатьох відпо­чиваючих тут родин: ще молоді батьки і мала дівчинка, дуже жвава, весела і щебетлива; то забавляється сама, виголошуючи довгі моно­логи; то знову веде розмову та обмінюється іграшками зі своїми ровесниками з родин, що сидять поблизу, й з якими її батьки перемов­ляються ліниво і спокійно, як воно й годиться на пляжі. Звичайна сцена, і це тріо нічим не різ­ниться Від инших. Нічого особливого, хіба лише атмосфера спокою й гармонії, яку можна спосте­регти з розмов і взаємовідносин цієї подружньої пари, їх турботливих й уважних поглядів, що повсякчас слідкують за дівчинкою, щирого за­цікавлення її проблемами, з якими раз-по-раз до них звертається, підбігаючи підскоком, немов козеня. Напрошується запитання, чи все аж так добре, як виглядає? Навіть тіні турботи на уми­ротворених обличчях, два характери, які легко, без зусиль, погоджуються між собою, здорова і розумна донечка як увінчання їхнього безхмар­ного подружнього зв'язку...

Спробуймо відсунути на хвилину завісу, що прикриває минуле, перегорнемо, за їх згодою, декілька сторінок їхньої історії. Надамо слово самим героям.

Марта: "Розповідати про себе і Карла — це говорити про очевидні, звичні речі; приблизно те ж саме міг би розповісти про себе кожен. Принаймні до певного часу, в моєму житті не відбувалося нічого цікавого: зростала нормаль­ною, щасливою дитиною, оточена турботою і любов'ю рідних, може трохи розпещеною, як зазвичай буває з «одиначками». Підлітковий пе­ріод і юність теж проминули без особливих роз­чарувань, успішно вчилася в школі, мала багато друзів, гарне товариство, яке обдаровувало ме­не сердечністю і симпатією, завжди відчувала себе у центрі уваги. З роками зростало праг­нення знайти когось, на чию підтримку могла б розраховувати. Тим «кимсь» став Карл. В його особі знайшла доброго, рівноправного парт­нера. Мої гарні наміри, як здавалося у пору радісних марень нареченої, починали втілю­ватися у життя. Частково вони здійснювалися, решта відкладалась на майбутнє. Не було поміж нами суперечок, жодних непорозумінь, навіть у важкі моменти, які часто виникають перед шлю­бом, — у нашому випадку це була ворожість його родини супроти наших шлюбних проектів. Чи дійсно кохала Карла по-справжньому, чи був то ейфорійний ентузіязм, підсилений взаємною закоханістю, коли все видавалося таким легким і світлим?"

Карл: "Коли я зустрів Марту, сказав собі од­разу: «Це власне та дівчина, з якою можу нареш­ті закласти родину». Важко навіть пояснити, на чому грунтувалася така переконаність. Був мо­лодий, не виробив ще жодної життєвої позиції, та й причин для такого поспіху не було. Коли нині роздумую над цим, доходжу до висновку, що це було не зріле рішення дорослої людини, а, швидше за все, — втеча з середовища, в яко­му виховувався і жив; від атмосфери родинної любови, що иноді переливалася через вінця й ставала надокучливим тягарем. Любови, яку на тебе накидають, немов ловецьку сітку на птаха. Любови щирої, але з такою кількістю претензій, що аж хапали за горло. З дитинства й з під­літкового віку тільки й пам'ятаю: «Чи зробив уроки? Як там у школі? Чому так пізно повер­таєшся?» А пізніше, коли став дорослим і працю­вав разом із батьком, але все ще мешкав удома, «турбота» прийняла форму надокучливого слідства, постійних скарг й безконечних про­повідей. Годі було вже й слухати постійні нагаду­вання про те, на які великі жертви заради мене пішли, від чого тільки не зреклися... Усе, зазви­чай, закінчувалось докорами про синову невдяч­ність... Безумовно, був вдячний батькам за все, але хотів іти своєю власною дорогою. Мріяв закласти з Мартою родину, зовсім не схожу на мою. Одружуватись треба було швидко, не че­каючи стабільного життєвого становища, солід­ного рахунок у банку і повністю обставленої квартири. Це був квиток до жаданої свободи!"

Марта: "Під час нашої шлюбної подорожі Карл, ні сіло, ні впало, випалив мені: «Усім, що маю, і тим, ким я є, завдячую батькові». Такі слова з його уст, людини, яка, як мені здавалося, завжди прагнула унезалежнитись від своєї роди­ни, прикро мене вразили... Якою ж буде відведе­на мені роль? Ці слова ці одним махом знівечили будь-яку можливість того, аби ми самі збудували своє життя лише для нас двох. Відчула у них загрозу для нашого майбуття.

Уже з перших днів спільного життя, тепер уже незворотніх, почали виходити на поверхню відмінності наших характерів і уподобань. Хоч усе ще невиразно, але починала розуміти, перед лицем перших труднощів, що моє прагнення стати рівноправною союзницею чоловіка тер­пить фіяско. Почуття любови стало пригасати; надто звикла до того, що повинні кохати мене, а не я маю любити инших, тим паче, якщо це вимагає від мене якохось зусиль чи зречення.

Тому цілком вистачило тих кількох слів Кар­ла, аби я замкнулася у собі, дозволила, аби по­між нами виросла стіна непорозуміння, викладе­на з невисловлених болів і жалів. Давалось взна­ки й життя у домі тестів, постійне напруження в наших стосунках із ними, й поміж собою, убив­ча монотонність, де кожен день був схожий на попередній, як дві краплі води. А ще — відчуття програшу, до якого згодом, додався ще й наро­стаючий неспокій від того, що ніяк не з'являлася дитина. Усе це так відрізнялося від дівочих мрій. Моє розчарування й невдоволення", вочевидь, впливало й на Карла, і наші взаємини щораз погіршувались. Ох, коли б можна було повер­нути колісницю часу назад..."

Карл: "Так, це правда. Висновок лікарів про те, що не зможемо мати дітей, завдав найваж­чого, я б сказав, остаточного удару по нашому подружньому життю. Цей факт став виправдан­ням нашої життєвої поразки. На суперечки, по­ганий настрій, взаємні претензії ще можна було віднайти якийсь лік, на відсутність дітей — ні. Це послужило мені своєрідним алібі, за яким перед собою самим й перед иншими приховував справжні причини нашого невдалого подруж­жя — егоїзм, незрілість, нездатність зрозуміти й покохати Марту такою, яка є, з усіма її вадами.

Якось запропонувала мені: «Давай усиновимо дитину». Вважала, це нам допоможе, заповнить пустку, що утворилася між нами. Але я й чути про таке не хотів. Боявся обдаровувати дитя родиною, яка насправді не є нею. Міркував: «Якщо навіть мої рідні батьки, давши мені життя, уважали це за такий великий для себе тягар, що згодом постійно на цьому наголошували, при кожній нагоді нагадували мені, скільки жертв принесли, аби мене виховати... що ж тоді я скажу моїй бідній, усиновленій дитині?» Не відчу­вав у собі достатньо сил, аби наново відбудову­вати нашу сім'ю, що уже перетворилась на руї­ни. Надто багато праці для цього треба було б прикласти. Щораз більше схилявся до сепарації, хоча щось мене стримувало від остаточного рішення".

Марта: "3 плином літ я утвердилася у пере­конанні, що не можемо надалі залишатися ра­зом. Але дивна річ, чим голосніше за це промов­ляв розум, тим більше бунтувалася супроти та­кого рішення решта мого єства. Відчувала, що це буде незворотньою помилкою, й на все жит­тя залишиться почуття поразки і розчарування. Було б це зрадою мого найглибшого й справжньо­го «я», бо ж колись прагнула до жертовності, альтруїзму, власне на тому грунті мріяла будува­ти з Карлом тривалі й плідні стосунки. Приходи­ли на пам'ять відчуття, що їх переживала у день шлюбу: світла надія, впевненість у майбутньому, які дозволили без вагань сказати: «так».

Турбувала мене й вперта думка про Бога, у присутності Якого у ті хвилини прийняла зобо­в'язання, а опісля на стільки років усунула Його у тінь. Зрозуміла, що віра, в якій мене виховали, вкорінилася у мені сильніше, аніж думала. Відчу­вала глибоку тугу за Богом. Коли каскад моїх гарненько вибудуваних мрій розвалився, як картковий будиночок, запрагла повернутися до Нього. Але це ніяк не в'язалося з розлученням: відвернутися від Карла — означало б також відвернутися від Бога. Усі живильні потоки християнства — заповіт любови, милосердя, жертовність заради инших — суперечили моїй внутрішній постанові розлучитись з Карлом. На цій суперечності найбільше наголошувала моя сестра, непохитна у своїй вірності християнсь­ким засадам. Була одруженою уже багато років, на той час мала п'ятеро хворобливих дітей й перебувала у постійний боротьбі з матеріаль­ними негараздами.

Раніше рідко до неї зверталася за порадою, але в останній час відбувалося це щораз частіше. Дуже залежало мені на тому, аби вона схвалила крок, який я збиралася зробити. Попри усе не була фанатичкою. Перейнялась моєю пробле­мою, дуже добре мене розуміла, одначе мого наміру не схвалювала; була твердо переконана, що треба витривати. Підставою для такої пере­конаності був приклад, усього її життя. Але цього можна було досягти лишень при умові, що я сама змінюся, що знайду у собі сили стати бодай трохи схожою на неї".

Карл: "Сімейне життя моєї родички завжди викликало у мене захоплення; відчував навіть дещицю заздрощів, дратувало мене лише одне: мотивуючи свої вчинки, завжди вживала магічне слово — Бог. Що Бог мав спільного з тим, що вони з чоловіком жили у злагоді, мали п'ятеро дітей, що серед них панувала любов? Чи ж не той самий Бог не захотів дати дітей нам? Мушу, одначе, визнати, що порівняння моєї родини з сім'єю родички спонукало мене до глибоких роздумів. І на тому не закінчилось. Одного дня не зчувся, як почав сам молитися, прохати Бога, якщо Він є, щоб прийшов і до мене з допомогою.

Продовжували жити у такому ж непевному стані, бо ні я, ні Марта не могли прийняти оста­точного рішення. Підтримуючи контакти із сі­м'єю родички і ще з кількома родинами, з якими вона нас познайомила, я зауважив, що всі вони не лише просять Бога, але й уважно слухають, що сказав Христос, бо в Його словах віднахо­дять ключ, аби змінити дуже багато речей. Зро­зумів, що це стосується й мене. Коли слухатиму Христа, змінюватимуся сам, безумовно, зазнає змін і моя життєва позиція".

Марта: "Піддавшись наполегливим умовлян­ням сестри, але й також плекаючи несміливу надію, що щось нарешті зміниться, ми погоди­лися взяти участь у зустрічі фокуляринів у Росса ді Папа. Там запізналися із християнським погля­дом на подружжя й зустрілись з подружніми парами, які живуть у переконанні, що взаємний стосунок у подружжі не може залежати від чиє­їсь прихильності чи неприхильності на даний момент, але повинен зміцнюватися день за днем завдяки взаєморозумінню й взаємодопомозі. Тоді кожен із нас відчув відповідальність за все, що між нами сталося, і ми нарешті наважилися ви­яснити свої стосунки. Повернулися з рішенням шукати дороги до порозуміння, частіше перебу­вати у родині моєї сестри, а також з її друзями, і не лише для того, аби запізнати спосіб їхнього життя, але й самим взяти у ньому участь. Дуже нам це допомогло. Я почала з більшим зацікав­ленням ставитись до Карла, й незабаром враже­но відкрила: кожен мій зичливий жест, чи най­менший вияв любови до Карла, — «ближнього», якого мала біля себе, був потрібен, передовсім, мені і мене наповнював радістю! Здавалося, що лише зараз насправді його пізнаю; скільки ж його проблем, схильностей, прагнень і турбот пройшли непомітними для мене упродовж тих років! Яким захоплюючим було глибше пізнання його внутрішнього світу: почути його звіряння зараз, коли хотів бути зі мною щирим, а також дозволити йому пізнати себе, не приховуючи своїх власних вад, прагнень і потреб, адже й мене слухав з усією увагою! А коли відчували, що наш контакт послаблюється, часом вистача­ла навіть телефонна розмова з друзями, аби заново збудити у нас відвагу, наснажити новими силами.

По кількох місяцях настала проба вогнем: двадцять п'ять днів відпустки, які мали провести разом. Уперше залишилися наодинці, здаля від нашого рятівного середовища, яке останніми часом настільки нам допомогло. Трохи лякались цього випробування, тим більша радість охопи­ла нас, коли відчули, що ми насправді «разом», що дні ці були настільки наповненими і що наше життя у двійку зараз справді розпочалось".

Карл: "Розповідаючи про це, усвідомлюю, як важко висловити словами усе, що відбувалося з нами упродовж останніх п'яти років, тобто від початку нашої кризи і до сьогоднішнього дня. Сторонні не зрозуміють перемін, що стали ре­зультатом наших поривів, інтуїтивних відкриттів, зусиль наших двох сердець, а як витлумачити духовне відродження, що є водночас причиною і наслідком змін у нашому житті? Живий Бог увійшов у наше життя, контакт із Ним став для нас реальністю. Він більше не абстрактна істота, до якої я молився, аби чудодійним способом розв'язав мої конфлікти, а Любов, яка мене під­живлює й дає силу будувати з Мартою, та й иншими людьми, справжні стосунки. Наша лю­бов віднайшла твердішу й надійнішу основу, розширилися до безконечности й наші горизон­ти, й не зважаючи на буденні труднощі, від яких, звичайно, ми не звільнились, віднаходимо внут­рішній спокій.

Три роки тому вже почулися в силах усинови­ти дитину, й не для того, аби заповнити нашу внутрішню пустку, а щоб обдарувати родиною когось, хто її не має. Тепер ми могли створити справжню родину; відчував, що звільнився від досвіду батьківського дому, і більше мене не відлякував обов'язок виховання дитини. Незаба­ром ми її отримали. Клавдії було тоді заледве кілька днів. Тепер їй два з половиною роки, і ми замислюємось, чи не час обдарувати її брат­чиком".

Клавдія все ще захоплена грою зі своїми ро­весниками на пляжі. Вона — зримий і пере­конливий плід відродженої любови.

М. і P. Quartana, Fine delta famiglia?

Рим, 1977.

 

РІЗДВО ЕЛІЗАБЕТ

Що це сестри — можна зауважити одразу, бо ж Аннаріта й Франца схожі одна на одну, як дві краплі води. Походять з Гаети і розмовляють із дуже милим неаполітанським акцентом, який викликає в людей добру усмішку, а за тим — симпатію і сердечність. Останнім часом вони намагалися нав'язати приятельські стосунки з однією африканкою та її дочкою.

—  З Елізабет та Джаймірою ми познайоми­лись випадково, — каже мені Франца. — Часто зустрічали Джайміру в садку біля нашого будин­ку. Дівчинка була дуже жвавою й безпосеред­ньою. Завжди радісно віталася з нами. Якогось дня, окрім Джайміри, зауважили молоду жінку, її маму — Елізабет. Вона підійшла привітатися і познайомитися з нами. Якийсь час ми зацікавлено розмовляли. Згодом наші зустрічі стали частіши­ми. Хоча тих декілька слів, якими ми повсякчасобмінювалися з Елізабет, не виходили за рамки звичної ввічливости, видно було, що розмовляє з нами охоче і потребує такого спілкування.

—  Якогось дня, — додає до розмови Анна­ріта. — Запитала Елізабет, чи та не пішла б з нами на прогулянку. Запрошення застало її зне­нацька, але, хвилинку завагавшись, — погоди­лася. Джайміра зраділа. На вулиці я міцно три­мала її за руку. Наступного дня в магазині зустрі­лася з однією із сусідок. Відразу ж зауважила у її поведінці прохолоду. "З чого б це?" — не встигла подумати, як та вже поспішила із запи­танням: "Для чого ви з сестрою спілкуєтеся з тією африканкою? Хіба ж не знаєте, що це лег­коважна жінка?" Я аж заніміла, її слова боляче вразили мене. Цього ж дня розповіла усе сестрі, її реакція була подібною до моєї. Ми вирішили, незважаючи на осуд сторонніх, надалі підтри­мувати й поглиблювати контакт з Елізабет. Прийшло нам на думку, що Ісус теж відвідував митарів і розмовляв із повіями, ще й обдаро­вував їх своєю особливою любов'ю.

—  Отож, — продовжила Франца. — Наступ­ного дня ми вирішили запросити Елізабет та Джайміру до нас на обід. Аннаріта і я мешкаємо з тіткою. Розповіли їй про нашу нову знайому. Тітка нас підтримала, та й Елізабет охоче прий­няла запрошення. День пройшов у приємних клопотах — готували святковий обід, прибирали будинок, декорували стіл, подбали і про най-дрібніші деталі, хотіли, аби Елізабет у цих дріб­ничках відчула наше сердечне ставлення. І дійс­но, за столом панувала атмосфера повної довіри та щирости. Елізабет навіть вперше почала роз­повідати про себе. Оповіла про своє сирітське дитинство, яке провела в Африці у бабусі.

—   Старенька працювала далеко поза домом й не могла нею опікуватись. Про свої щирі глибокі стосунки з сестрою. Розповідала, ніби сама ди­вуючись, що почала згадувати про ті давні речі, напевно, раніше ні з ким не ділилася. Джайміра бавилася з Аннарітою і почувалася вільно, як у себе вдома. Наступну зустріч ми призначили ще на цьому тижні. Елізабет і її донька знову мали прийти до нас на обід.

— Ми заприятелювали, й вони стали у нас частими гостями, — підтверджує Аннаріта. — І з кожним наступним візитом теплий настрій зустрічей поглиблювався. Франца брала гітару, і ми разом наспівували пісеньки. Часто Елізабет прибирала зі столу і допомагала нам мити таріл­ки. У родинній атмосфері вона все більше наби­рала відваги й розкривалась перед нами. Повер­талася у спогадах до своєї молодості, проведеної в Америці, до подружжя. Розповіла про перші непорозуміння, й про те, як швидко воно розпа­лося, її чоловік ще й досі мешкає у Філадельфії. Вона ж разом з донькою вирішила виїхати.

Якогось вечора Елізабет несподівано прийш­ла до нас сама. Хоча наполегливо запрошували її увійти, не зайшла до помешкання, хотіла ли­шень перекинутися кількома словами. Отож ста­ли на порозі будинку. "Не можу більше до вас приходити — мовила рішуче, — відчуваю, що у цьому домі з усіх вас струменить якась святість. Не увійду сюди, аж доки не зірву стосунки з тим чоловіком..."

Більше нічого не пояснила, але ми зрозуміли усе без слів: її біль, гіркоту, трагізм ситуації. У цю хвилину хотіли б дати їй усе, тільки б знайш­ла у собі достатньо сили, аби зірвати з минулим, розпочати нове життя. Елізабет відчула це, прагне розповісти дещо більше. Це поки що дуже несміливі кроки, але важливі для її подаль­шого життя. "Тут, серед вас, — визнає — зрозу­міла, що означає родина, що таке взаємна лю­бов. Передовсім побачила, що Джайміра тут щаслива. Знову почала думати про Стіва, про наше подружжя. Хочу написати йому листа, але цей, інший чоловік, усе ще зі мною. Тепер мушу знайти в собі сили, аби з ним поговорити." За­лишає нас, швидко збігаючи по східцях.

— Елізабет справді вирішила зірвати стосун­ки з тим чоловіком, — каже Франца. — Через тиждень повідомила нас по телефону, що вже сама. Гаряче нам дякувала й ствердила, що влас­не у дні, коли вирішувалось це важливе питання, відчувала сильний зв'язок із нами. Згодом Еліза­бет написала до чоловіка, один за одним, три листи, не чекаючи на відповідь. Розуміла, як важко буде заново нав'язати контакт по такому довгому часі, налагодити стосунки, яких її чоло­вік, можливо, уже й не прагнув.

Тоді порадили їй: часто в листі важко все висловити, може б спробувала зателефонувати? Адже зберегла давній номер із Філадельфії, може, її чоловік ще там мешкає? Разом ідемо до неї додому, знаходимо цей номер. Замовляємо розмову. І от Елізабет знову говорить зі своїм чоловіком, батьком Джайміри, після стількох років. Голос у неї тремтить. Не розуміємо, про що говорить, але з виразу її очей, які поволі випогоджуються, з голосу, в якому з'являються радісні нотки, здогадуємося — все пройшло добре. Пізніше Елізабет віддає Нам слухавку — її чоловік трохи розуміє по-італійськи і хоче з нами привітатись. Вочевидь, Елізабет щось йому про нас написала. Заспокоюємо його, кажемо, що Елізабет і Джайміра разом із нами, в родині. Дякує, чуємо, що зворушений.

Ще через декілька днів Елізабет повідомила нам важливу новину — її сестра, що мешкає в Америці і має чоловіка алкоголіка та наркомана, просить взяти на виховання свого синочка. Ди­тинча зазнає жорстоких побоїв від батька-алко­голіка, уже неодноразово побувало в лікарні. Сповіщаючи це, Елізабет сказала: "Я зустріла вас і завдяки тому мені вдалося видряпатися з брудної канави. Тепер і я мушу зробити добрий учинок — візьму до себе цю дитину".

Коли вона знову телефонувала до чоловіка, ми так само були присутні при розмові. Хотіла повідомити йому, що хоче повернутися до ньо­го, але тепер уже разом із дитиною сестри. Пережили хвилини неспокою й тривоги, бо ж чоловік міг не погодитися прийняти чужу дити­ну, й зв'язок, який тільки почав налагоджува­тися, міг знову розірватися, але всі троє пере­буваємо у добрій вірі. Елізабет упевнена й рішу­ча. Чоловік вислухав її і відповів просто: "Окей. Привозь його, будемо мати двох дітей".

— Отака простенька історія, — закінчує Ан­наріта. — Тепер Джайміра й Елізабет поїхали до Філадельфії. В останній день, який провели разом, Франца і я накупили різдвяних солодощів і прибрали стіл. Коли ділилися "свяченим", Елі­забет, з повними сліз очима, сказала: "Це для мене насправді Різдво". Відчували те ж саме. Знали, що у ту саму хвилину Ісус справді наро­дився серед нас, як дитя болі й любови, що їх пережили разом.

Rosanna Cantelmi, Essere mamma, Рим, 1981.

 

ЕЛЬЗА ЗРОБИЛА ВИБІР

Я — практикуюча християнка і матір великої родини: маю шестеро дітей. У 1971 році ми переїхали до Замбани, що у підніжжі Паганеллі, на півдні Альп, де прожили багато років без особливих проблем і важких потрясінь.

Одного дня, під час Святої літургії, я почула слова, які зворушили мене до глибини душі. Священик сказав, що Бог є любов'ю. Тоді я поду­мала: «Якщо такою прекрасною є любов мате­ринська, подружня, двох закоханих, яким є Бог, Творець любови?» Для мене це стало великим відкриттям, початком глибшого християнського життя. Сказала собі: "Якщо Бог є любов'ю, якщо Він наш Батько і любить мене, мушу відповісти на Його любов. Мушу поставити Його на перше місце у своєму житті, намагатися у кожній хви­лині виконувати Його волю". А Він сказав: "Те, що ви вчинили найменшому з нас, Мені вчини­ли". Власне так можу любити Бога: служити Йому в кожному ближньому.

Почала це реалізовувати разом із дітьми в нашій великій родині. Було нелегко... До цього часу намагалася здобути їхню повагу строгістю, тепер мої вчинки мали передовсім виражати любов. Почала до них більше прислухатися, старалася не підвищувати голос... Вони одразу ж зауважили нове до них ставлення, цю "нову любов". Відтепер проблеми дітей, завдяки поро­зумінню, що запанувало у наших стосунках, жод­ного разу не залишалися не зауваженими, і я майже завжди знаходила можливість їх розв'я­зати. Так само і в стосунках з чоловіком часто бракувало мені толерантности. Якщо инколи довше затримувався з друзями, неодмінно вини­кали сварки, у запалі я висловлювала йому геть усе, що, на мій погляд, було нестерпне в його поведінці. Від якогось часу наші взаємини стали настільки напруженими, що почала навіть дума­ти про розлучення.

Багато чого поміж нами треба було змінити. Намагалася його зрозуміти, піти на зустріч його прагненням. Незабаром й Еральдо зауважив зміни у моєму поводженні. Сказав про це дру­зям, що більше, за якийсь час з'явився у хаті з букетом квітів. Це мене зворушило, знала, як нелегко йому виявляти свою прив'язаність.

Відкриття того, що Бог є любов'ю, змінило ще багато иншого у моєму житті. За характером я замкнута, ще й із сильним комплексом нижче­вартости, тому не могла повірити, що колись зможу перемогти себе і відкритися до инших, взяти на себе відповідальність. Нині ж спосте­рігаю, що почала оглядатися довкола себе, в якийсь инший спосіб вітатися з людьми, розмов­ляти з ними, вислуховувати їх. Почала зауважу­вати багато їхніх потреб і проблем, які могла б допомогти вирішити. Розпочала боротьбу зі собою, незадовго уже мала на цьому полі й звитяги — погодилася на участь у батьківській раді, у школі, куди ходила моя наймолодшенька. Із здивуванням відкрила, що можу започаткову­вати різні ініціятиви. Згодом стала катехиткою й увійшла до парафіяльної ради.

Звичайно ж, не обійшлося без труднощів. Трохи через мій важкий характер, трохи через несміливість. Кожен новий день мав розпочина­тися з чистого аркуша, чимало коштувало зу­силь, аби щоденно жити словами Євангелія, одначе вони самі додавали відваги і світла на новому шляху.

І раптом ця фатальна подія, яка могла будь-кому поламати життя. Одинадцятого лютого, увечері, мій чоловік із нашим чотирнадцятилі­тнім сином Вітторіо поїхали за покупками для піцерії, яку ми недавно відкрили. Я готувала вечерю. Минуло уже багато часу, а вони все ще не поверталися. Проте їх запізнення не дуже занепокоїло мене: могли заїхали до родичів, які мешкають по дорозі.

Близько восьмої години дочка Олександра гукнула мені: "Мамо, із татом стався нещасний випадок. Івано (один із наших синів) упізнав наше авто у телевізійних новинах. Зіткнулись два авто­мобілі: три особи загинули, а двоє поранені".

Жахлива вістка на шматки роздирала серце, але всередині щось мене підтримувало. Молюся за Еральдо і Вітторіо, прошу в Бога сил, аби пережити цю втрату, цей великий біль.

Швидко зачиняємо піцерію. Олександра бі­жить повідомити нашого пароха, Івано — рідню. Вирішую наразі нічого не говорити бабусі, мате­рі мого чоловіка. Пробуємо телефонувати. Спо­чатку ніхто нічого не може сказати, а потім страшна звістка — Еральдо загинув на місці, Вітторіо у важкому стані відвезли до лікарні у Вероні.

Знову зі зболеним серцем звертаюсь до Бога. Хочу вірити в Його любов, хоча у цю хвилину подібна думка видається мені абсурдом. Мене відвезли у Болзано, де знаходиться тіло Ераль­до. Івано з родичами поїхали до Верони. По дорозі молюся, кажу Господу, що прагну по­жертвувати цей мій великий біль за людство, аби сповнити прагнення Ісуса, — "щоб ми були одне". У Болзано, в морзі, відкриваю обличчя Еральдо. Важко висловити все, що відчула у ті хвилини. Біль, розпач... Але також силу й спо­кій, які могли походити лише від Бога.

Коли виходили, зустріли у приймальні близь­ких двох инших жертв тієї дорожньої пригоди. Якась жінка плаче, инші її потішають. Це дружи­на одного з убитих. Наближаюся до неї й стис­каю в обіймах. Кажу, що розумію її біль. А вона розпачливо волає: "Мій чоловік був для мене усім, ви розумієте? Усім!"

У цю мить з усією силою й ясністю зрозуміла, що для мене усім є Бог. Відчула величезну вдяч­ність до того, хто мені відкрив, що Бог є Любо­в'ю, і відтоді Він став на першому місці у моєму житті.

На зворотній дорозі молимось за Вітторіо. Парох, який мене супроводжує, сповіщає, що багато молоді, дізнавшись про випадок, зібра­лася на молитві.

Удома не маю часу, аби зануритися у свій біль. Мушу бути "любов'ю" для дітей, які з три­вогою чекають вісток. Кажу їм, що батько мерт­вий, що бачила його обличчя, було воно спокій­ним і лагідним. Видається, мої слова трохи та­мують їх біль.

Телефонують з Верони. Родичі повідомля­ють, що Вітторіо в агонії. Знову дзвінок. Це Еміліо, старший пан, який улітку познайомився з моїми доньками та Вітторіо. Він невіруючий, але був захоплений їх поведінкою. Між ними зав'язалась щира дружба. Як тільки довідався про дорожню аварію, узяв таксі в Кампітелло ді Фаса і приїхав до нас із букетом квітів. Виба­чається за пізній візит: "Відчував обов'язок приї­хати зараз же, бо ваша родина є так само моєю ріднею". Наступного дня ми поїхали до Верони. Вітторіо знаходився у відділенні реанімації. Доз­воляють нам зайти по одному. Бачу, що дихає. Це дає мені певне полегшення, одначе швидко усвідомлюю, що це штучна легеня тримає його при житті. Який він гарний на цьому ліжку, із напіввідкритими устами, здається, що усміхаєть­ся. Гладжу й цілую його. Відчуваю, що це важ­лива хвилина в моєму житті. "Не моя, але Твоя нехай буде воля, — вимовляю з глибини сер­ця, — у будь-якому випадку, чи коли залишиш його жити, чи коли забереш до Себе".

Знову під час довгих годин очікування огор­тає мене почуття вдячности до усіх тих, хто допоміг мені зрозуміти сенс терпіння: не відмо­витися, а прийняти. Не тягти на собі хрест, а нести його.

Увечері, коли мене оточують люди, перепов­нені тією ж вірою, що й я, довідуюся, що Віт-торіо відійшов до батька. Усвідомлюю, що лю­бов , яку відчуваю навколо себе, додає мені сил. В атмосфері любови, спонтанно висловлюю дум­ку, яка випливає з глибини душі: "Я переконана, що Еральдо і Вітторіо уже в небі, не стільки завдяки своїм власним і нашим заслугам, але завдяки спільній молитві усіх друзів, усіх людей, що люблять нас".

Коли відпроваджуємо своїх близьких на кла­довище, приймаю участь в обряді з переконан­ням , що вони надалі посеред нас. Чую сповнені довіри й подяки пісні і підсвідомо долучаюся до них, бо спів допомагає нам відчути присутність Бог;а. Багато людей визнало після похорону, що це не була жалобна церемонія, а велике свято. Ми так само це відчували, бо Еральдо і Вітторіо потрапили в дім Батька. Жодну радість з усього нашого життя не можна порівняти з тією ра­дістю, яку пережила у ці хвилини важкого болю, завдяки якому душа моя глибше й міцніше поєд­налася з Богом.

Ельза Мозер Citta Nuovа 1980 nr 20

 

ЗМІСТ

 

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА ВСТУП

Я І ЛУКА

РІЗДВО ХРИСТОВЕ

ОТЧЕ НАШ

ДОБРА СМЕРТЬ

БОЖА ВОЛЯ

КЕННЕДІ

ЧОБІТКИ

ДОБРАНІЧ, СИНКУ !

РАЗОМ ДО НАШОГО ОТЦЯ

ПОВІНЬ

"ФАВЕЛАДА" ІЗ САН ХОСЕ ДОС КАМПОС

ШОК ВІД П'ЯТИ ТИСЯЧ ЛІР

МАЛА "ТАЄМНИЦЯ ЛЮБОВИ"

УБ'Ю СЕБЕ, ЯКОЮ...

ВИРІШИЛИ СПРОБУВАТИ

ЧЕРГОВИЙ ЛІКАР

СЛІДАМИ МАГДАЛИНИ.

ЧИ БУДЕ ЖИТИ?

П'ЯТА ДИТИНА

УТЕЧА

ПЕПІНО І PITA: ПРИЇЗД ЧИНЦІЇ

ВИРІШИЛИ СКАЗАТИ "ТАК"

ПЕРЕРИВАННЯ ВАГІТНОСТІ ЧИ УСИНОВЛЕННЯ?

НАЗВЕМО ЇЇ ЛЮЧІЯ!

ЯКЩО МЕНІ ДОПОМОЖЕШ, НАРОДЖУ ДИТИНУ

ЗАЛИШИТИСЯ ЧИ ВТЕКТИ?

МІЙ ПРИЯТЕЛЬ ЖАН

ГАСАН ІЗ ЛИВАНУ

ПОВЕРНЕННЯ

ЗУСТРІЧ ІЗ ПОДРУГОЮ

ПЕРЕМОГЛА ЛЮБОВ

ЛИСТ ДО ДУХІВНИКА В РЕДАКЦІЇ

ЧИ СПРАВДІ БЕЗХМАРНЕ НЕБО?

РІЗДВО ЕЛІЗАБЕТ

ЕЛЬЗА ЗРОБИЛА ВИБІР

 

 

 

Літературно-художнє видання РОДИННІ ПЕРЕХРЕСТЯ

Літературний редактор Надія Олейнюк

Богословський редактор Тереза Ференц

Художній редактор Софія Бурак

Технічний редактор Роман Скиба

 

 

 

Монастир Свято-Іванівська Лавра

Видавничий відділ «Свічадо»

79008, Львів, а/с 808, вул. Винниченка, 22

тел. (0322) 74-23-09, тел./факс. (032) 297-16-33

email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., url-. www.svichado.com

 

 


* Інформацію про товариства "Анонімних Алкоголіків" можна отримати за телефоном "Довіри" в обласних центрах України або ж на парафіях.

* Favela — з бразильської означає барак, звідси da — мешканка бараку.

Вхід/Вихід