Чи порушення Правил Дорожнього Руху є гріхом?

За всю історію існування людей на землі, люди постійно подорожували. Для багатьох, дорога стала навіть другим…

10 ігор та вправ з дитиною під час карантину

 У непростий час карантину наші діти потребують батьківської участі в їхніх іграх: безтривожних, затишних,…

Святі отці про Псалми (Псалтир)

Книга псалмів має все, що необхідне для всіх. Вона віщує майбутні події, пригадує історію, накреслює закони…

Чи можна в подружжі погоджуватися на моральне зло?

Межа гріха Звісно, молодята мають навчитися поступати­ся одне одному, змінювати власну думку, відмовля­тися…

Навіщо жінці крокодил, або як виховати чоловіка!

Жінки, не дозволяйте чоловікам себе ошукати, вони лише вдають, що «баби» їх не цікавлять. Бути батьком - це,…
Читати більше новин

Я поспішаю жити/real_stories

Кіндратович Люба

 

УДК 2-29 ББК 86.31 К41

Художнє оформлення Христини Рейнарович

Видавництво спирається

на "Український правопис. Проект найновішої редакції" Інституту української мови НАН України, 1999./real_stories

Кіндратович Люба

К 41  Я поспішаю жити. - Львів: Свічадо, 2007. -96 с. (серія "Невигадані історії"). I5ВN 978-966-395-139-3

Герої оповідань, що увійшли до третьої книжки серії "Невигадані історії", різні: за віком і за освітою, за ха­рактером і світоглядом... Але їх об'єднує одне: на їхні долі випали непрості випробування, та завдяки щирій вірі у Всевишнього вони змогли подолати їх. Попри пережиті життєві драми, ці розповіді життєствердні й оптимістичні: Бог усе обертає на добро, хоч як важко часом нам буває прийняти цю істину у своєму серці. Для широкого кола читачів.

ББК 86.3-4

І5ВИ 978-966-395-139-3 © Видавництво "Свічадо", 2007

 

 

 

"Коли я понад 11 років тому прийшов у колонію посиленого режиму ПВК 48 (відома львів'янам як «зона на Хуторівці»), щоб духовно опікуватися засудженими, ті спочатку подума­ли, що я - переодягнений «мент», який хоче через сповідь вивідати у них таємниці. Там, у в'язниці, зустрівся з хлопцями, з якими колись жив на одній вулиці і які були свідками моїх колишніх вуличних «подвигів».

Мій шлях до священичого покликання справ­ді був нелегким... Але, як писав св. Августин, людська є річ згрішити, диявольська - у гріхах перебувати, а християнська - з гріхів підня­тися..."

о. Ігор, 50 років, м. Львів

"А в спорожнілому домі — фотокартка дру­жини. Я взяв те фото, і немов зустрівся з Ок­саниними усміхненими очима. І згадав її сло­ва, сказані мені перед від'їздом до Польші: «Усе буде добре. Я буду молитися за тебе». І згадав слова, сказані в останні дні її життя: «Кожне терпіння має свій сенс, і ми мусимо ма­ти довіру до свого Батька, як мала дитина до свого татка».

Були спокуси: напитися до нестями, забути­ся... Так роблять багато удівців, не витримую­чи нестерпного душевного болю й самотности.

Але, напевно, мене рятували молитви: мої й Оксанині. Напевне, ті молитви допомагали й синам. Вони - моя опора, втіха й підтримка. Я знаю: Оксана дуже пишалася би ними!"

Михайло, 50 років

"Радість охоплює моє серце. Бог вислухав мої молитви! Бог врятував мою маленьку, він повернув мені її, як Авраамові його сина. Хоч Авраам, не роздумуючи, пожертвував свою ди­тину, а мені коштувало таких зусиль сказати: «Нехай буде воля Твоя...»"

Люба, 33 роки

"Несолодко самій виховувати чотирьох ді­тей. Тяжко буває на душі, що мої діти, як і я ко­лись, обділені татовою любов'ю і турботою. Але завжди пам'ятаю сама і кажу їм: «Усі ми маємо ласкавого Небесного Батька, Він любить нас, і ніколи не залишить нас самих, ніколи»."

Віра, 33 роки

"Згадую, як був злодійкуватим вуличним хлопчиськом і як Господь виявив на мені свою ласку. Соромно стає за свою юначу поведінку, але завжди згадую слова: «Неважливо, ким ти був. Важливо, ким ти є зараз». Господь, як той батько у притчі про блудного сина, чекає кожно­го з нас, обтяженого гріхами і немочами, чекає, щоб пригорнути до себе і обдарувати кращою часткою своєї небесної спадщини."

Ігор, ЗО років, м. Львів

"Я хотіла довести собі й иншим, що незря-чість - то не крах надій. «Не зупинятися на до­сягнутому» - такий девіз я обрала для себе. Але це не було якоюсь самоціллю чи прагненням вдовольнити свої амбіції. Я виявляла у собі якісь нові приховані можливості, і як у тій Христовій притчі про таланти, намагалася не закопати їх у землю, а розвивати, не капітулюючи перед хво­робою, не даючи їй обмежити мій світ до чорно­го безпросвітного простору чотирьох стін."

Оксана, 39 років

"Він був усім у моєму житті. Лише згодом я зрозуміла, настільки руйнівне це було почуття. Він був для мене наче бог. І Бог, тоді ще незна­ний і далекий для мене, дав мені шанс зрозуміти своє засліплення і вирватися з його полону. Та минули роки, поки я усвідомила, що нічого в на­шому житті не стається з нами випадково, і все має свій сенс."

Люба, 33 роки

 

"/ Бог подарував нам той промінчик радос­ти і сили -у нас народився другий син - Теодор-Ілля. Він також дався нам з великим терпінням, але завжди у хвилини випробувань з нами був Бог і -наше небесне янголятко, наш перший синочок, який, віримо, попри те, що не є з нами у цьому земному житті, тішиться вічним небесним щастям. Понад усе прагнемо розділити з ним це небесне щастя, навіки поєднавшись з нашим небесним Отцем."

Мирослава, 41 рік

"«Якщо ти наполяжеш на аборті, Іване, те ма­лятко завжди буде дріботіти своїми крихітними босими ніжками за тобою, ті кроки відчувати­меш все життя, і не зможеш спокійно зайти до церкви... Не роби цього, Іване. Дай цій дитині народитися...» Ці слова так вплинули на мого чоловіка, що він без вагань прийняв мою восьму вагітність, незважаючи на те, що ми удев'ятьох мешкали в однокімнатній квартирі. І згодом у нас народився ще один хлопчик!"

Марія, 52 роки

ДО ЧИТАЧА

У цих оповіданнях нема ні вигадки, ні зайвого мелодраматизму, - лише реальні історії. Історії різні: про кохання і зраду, втрату близької людини, після якої життя, здається, втрачає сенс, про сприйняття невиліковної хвороби, про те, як юнак з "вуличним" минулим і дисциплінарним батальйоном за плечима став священиком-душпастирем в'язнів...

Герої цієї книжки пережили непрості випробу­вання, та, попри це, їхні розповіді життєствердні й оптимістичні: Бог усе обертає на добро, хоч як важко часом нам буває прийняти цю істину у своєму серці.

"Нам инколи здається, що Бог незворушно спо­глядає на наші страждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос та­кож пізнав сум, втрату, зраду. Він, як ніхто розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що насправді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рани. Лише треба до­віритися Йому. І пам'ятати: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостя­ми". Ці рядки з одного із оповідань можуть бути лейтмотивом усієї книжечки.

Можливо, ці сповіді душі й реальні свідчення віри у Всевишнього допоможуть комусь по-иншому глянути на своє життя і його сенс, можливо, досвід людей, які знайшли силу подолати важкі випробу­вання, стане комусь у пригоді. Адже особисте свід­чення віри важить набагато більше, ніж теоретичні розмірковування і дидактичні настанови.

 

"НЕТИПОВЕ" ОДУЖАННЯ

Гілки молоденької яблуні, уквітчані білим цвітом, тремтячи від весняного вітерцю, тор­каються шибки, і веселий пташиний щебет, що долинає через глухо зачинене лікарняне вікно, нагадує нам, що надворі буяє весна. Хочеться чимдуж вирватися з похмурих стін лікарняної палати, забути про біль і страждання, вдихнути на повні груди свіжого повітря. Але... Прогнози лікарів невтішні: стан моєї маленької дівчинки погіршується, медики губляться у здогадах щодо діягнозу і кажуть, що за останні кілька місяців не пригадують дитини у такому важкому стані.

Ще кілька днів тому моє дитя весело чеберя­ло ніжками, тішачись весняними кульбабками, а тепер, зблідле і виснажене недугою, лежить на ліжку в гарячковому забутті.

-І що це за напасть така? - скрушно хитає головою санітарка, прибираючи в палаті. - Ма­буть, доведеться зустрічати вам Великдень у лі­карні.

-Не може так бути, що ні з того, ні з сього ди­тина захворіла, - категорично стверджує старша пані, що прийшла відвідати свою хвору племін­ницю. - Не инакше, як "поробив" хтось.

- Треба вроки зняти і сорочечку дитячу до ворожки занести. І вам раджу, - простягає вона мені газету із рекламою "знаних цілительок". - А то, знаєте, ті лікарі ще до гіршого доведуть...

Кажу у відповідь, що лікарі роблять усе, що від них залежне, що треба покладатися на Бога, а не на сумнівних "цілителів", що, можливо, наші хвороби і випробування - це Божий до­пуст, шлях до очищення душі, до глибшого розу­міння сенсу життя, дарованого Богом, до зміц­нення віри...

Я промовляю ці слова із запалом і вірою, не­зважаючи на скептичне налаштування жінки. Але тут у палату приходить лікар.

- Аналізи в дитини просто загрозливі, - по­відомляє він мені. - Ми не хочемо вас лякати, але...

Моя віра у ту ж мить розчиняється у всеохоп­ній паніці. "Що, що вартують ці всі чергові, за­вчені фрази про сенс страждань? - бунтується моє серце. - Який сенс у тому, щоб маленька дитина так страждала, і ніхто не міг зарадити цьому? Чому, чому, чому?" - терзає запитання. І раптом з якоїсь незнаної глибини виринає: "Не запитуй: «Чому?», а стверджуй: «Нехай буде воля твоя»".

Я повторюю ці слова спочатку автоматично, гарячково, то пошепки, то вголос, немов закли­каючи себе саму віддати все у Божі руки. Повто­рюю раз, удруге, втретє. І відчуваю, що поволі заспокоююся.

Згадую 90-й псалом, хоч давно вже не про­мовляла його, і на диво, відновлюю у пам'яті перші рядки:

"Ти, що живеш під Всевишнього покровом,

що у Всевишнього тіні пробуваєш,

скажи до Господа: «Моє прибіжите

і моя твердине,

мій Боже, на котрого я покладаюсь».

Він бо спасе тебе..."

З цими словами поринаю у недовгий сон.

Уночі стан моєї дівчинки погіршується, і ми кличемо священика, щоб уділив їй таїнство єле­опомазання. Я, тамуючи сльози, теж готуюся до св. сповіді та св. причастя, бо не знати, коли те­пер зможу піти до церкви.

Вчорашній панічний страх минув, я мовби в якомусь забутті.

- Моліться! - простягає священик після уді­лення тайн текст молитви за недужих.

"Зі сльозами на очах кличу: Ісусе, оздорови мою дитину... - читаю я. - Але не моя воля, а Твоя свята воля нехай діється, як Ти хочеш цю дитину покликати до Себе, я в покорі піддаюся Твоїй святій волі..."

- Ні!! - кричить при цих словах молитви усе моє єство. І сльози затуманюють увесь білий світ. - Ні, Господи, я не готова віддати її Тобі, я не готова! Чому моя маленька крихітка має вмирати, чому?

"Не запитуй: «Чому?», а стверджуй: «Нехай буде воля твоя»", - знов виринає з якоїсь підсві­домої глибини, і я, намагаючись перемогти біль своєї душі, через силу повторюю: "Ти, Ісусе, об­дарував мене цією дитиною, тож, якщо бажаєш, я... готова, як Авраам, Тобі її віддати. Нехай діється Твоя свята воля... Лише молю Тебе, Іс­усе, Боже мій, укріпи мене, щоб я не впала під тягарем болю, а вистояла у терпеливому піддані твоєї волі..."

Після уділення тайн несу доньку на крапель­ницю - дворічна дитина дуже важко переносить цю довгу і болючу процедуру. Біля розп'яття, що чиясь дбайлива рука уквітчала у лікарня­ному кутку, пошепки кажу. "Проси у Бога здоров'ячка, Андріяночко, проси, щоб тебе не боліло". І сльози знову застилають мені зір... Але - о диво! - моя виснажена маленька дівчин­ка, що вже багато годин перебуває у важкому, хворобливому напівсні і не реагує на жодні сло­ва, раптом підводить голівку і кволо махає руч­кою: "Дай, Бозю..."

Радість охоплює моє серце. Бог вислухав мої молитви! Бог врятував мою маленьку, він повер­нув мені її, як Авраамові його сина. Хоч Авра­ам, не роздумуючи, пожертвував свою дитину, а мені коштувало таких зусиль сказати: "Нехай буде воля Твоя"...

.. .Андріянка, на подив медсестер, напрочуд легко відбуває усі виснажливі процедури, а по поверненні до палати міцно й спокійно засинає. Через кілька годин прокидається, підводиться з ліжка й уперше за останні дні усміхається...

Минає ще кілька днів, і ось лікар приносить нам радісну звістку: результати обстеження доб­рі, можете виписуватися... Але, треба бути до всього готовим, можливий рецидив, бо перебіг хвороби був якийсь незвичайний, одужання не­типове...

Але мене вже не лякають ці лікарські сумніви. Я знаю причину цього "нетипового одужання"!

- Дякувати Богу! Будемо святити пасочку удома, - цілую порожевілі щічки своєї крихітки, і вона радо усміхається.

Я відчиняю вікно, і палату наповнюють весня­ні пахощі, пташиний спів і білий квіт, що облітає з молоденької яблуньки.

... Подякувавши лікарям, звертаюся з молит­вою до Господа - дякую за послані випробуван­ня, що зміцнили віру, і за чудесне зцілення.

Виходимо надвір і серце наповнюється неви­мовною радістю. Здається, з нами тішиться уся природа, що своїм буянням трав готується до світлого свята Воскресіння Господнього.

Люба Сосяк, 33 роки, м. Львів

«ТЯГАР МИНУЛОГО МЕНЕ ВЖЕ НЕ ГНІТИТЬ…»

У нашій сім'ї було шестеро дітей. Батько час­то випивав, мама мусила на нас усіх заробляти. Спочатку я вчився в інтернаті, але потім убла­гав маму віддати мене до звичайної школи. Втім, і там я не особливо вчився, часто прогулював уроки... Після дев'ятого класу подався до ПТУ. Деколи у мене виринало бажання вчитися, здо­бути добрий фах, але середовище, в якому я пе­ребував, не сприяло цьому. У ПТУ я так і не до­вчився - пішов на "Львівприлад" учнем майстра, щоб заробляти гроші. Потім почав працювати на заводі "Електрон" слюсарем. Вбогість і без­радісні сірі будні у дома, батьків алкоголізм де­далі більше пригнічували мене.

Я намагався якось знайти себе в житті, думав, що зміню роботу, товариство, все буде инакше, але на душі й далі був неспокій, незадоволення, розчарування. Я тоді ще не знав причини цього неспокою. Тепер знаю. У моєму серці була пуст­ка, бо в ньому тоді не було Бога. І всі мої споді­вання, що от-от має життя зміниться і я заживу весело й безтурботно, були самообманом.

Якось я знічев'я вештався вулицею і, проходя­чи повз якийсь готель, звернув увагу на яскраву афішу, на якій було написано, що тут відбува­тиметься з'їзд організації "Українська молодь -Христові". Підійшовши ближче і прислухавшись до розмови, зрозумів, що на з'їзді буде багато гостей з української діяспори. "Напевно, що ці дядьки з Америки та Канади мають при собі купу долярів, - майнула в голові думка. - А що, як і собі якось прилаштуватися на тому з'їзді та скористати з нього."

Тут же прогнав цю думку: "Та хто мене, ні­кчему, туди допустить? Либонь, відразу розку­сять мої наміри..."

Але ноги вже самі несли мене до середини готелю. "Можливо, вам потрібна допомога?" -спитав я в якоїсь старшої пані, і відчув, як мій голос зрадливо затремтів.

"Ми якраз потребуємо помічників, - привітно відповіли мені, на моє здивування, нічого не за­підозривши. - Чи могли би ви роздати ось ці за­прошення?"

Я був на сьомому небі від щастя! Таке поваж­не зібрання, такі поважні люди, скільки священи­ків зі всього світу, і мені довірили таке важливе завдання. Мені, людині з вулиці, повірили! Враз стало соромно за свої підлі наміри. Як я так міг! Немов спокутуючи свої гріховні думки, із запа­лом кинувся до роботи. Працював, аж упрів. Упоравшись, прийшов за иншим завданням. Мене похвалили, і все єство моє сповнилося гордістю: виходить, я здатний не лише до чогось поганого, а й до доброго! Втіхи додав бланк з подякою, які вручили усім, хто допомагав при організації з'їзду. Я пригас його до грудей, немов найдорожчу річ у світі. На душі було радіс­но й піднесено. З роздаткових матеріялів більше дізнався про організацію "Українська молодь Христові", почав ходити на її збори. "Чим ми можемо тобі допомогти?" - запитали мене якось у доброчинному фонді св. Володимира. І я чес­но відповів: "Милом і порошком". Удома в мене скрізь панував бруд і сморід... Та домашня ат­мосфера вже менше пригнічувала мене. У мене з'явилося потреба ходити до храму, виникло бажання вчитися... Я залишив завод і пішов до вечірньої школи, щоб здобути середню освіту. Хотів вступати до поліграфічного училища, але знову з'явилася думка: "Хто мене туди візьме? Без зв'язків, без грошей, та й як не крути, без особливих знань". Надумав піти у міський відділ освіти, просити, щоб посприяли моєму вступові. Показав там отой бланк з подякою. Він для мене був наче доброю рекомендацією, свідченням мо­їх серйозних намірів. І мені як абітурієнтові з не­заможної, багатодітної сім'ї посприяли - я став студентом технікуму. Дедалі більше віддалявся від своїх приятелів, які пиячили, дедалі глибше цікавився духовним життям. Якось мені запро­понували поїхати у складі української делегації до Мюнхену на з'їзд християнських організацій. Буваючи в тамтешніх магазинах, мимоволі за­уважив, що тут нескладно щось поцупити. Але тут же прогнав від себе цю думку: "З минулим покінчено назавжди!".

Жив я у помешканні священика. Удома у ньо­го був невеличкий престолик. Якось, коли ніко­го не було вдома, я запалив свічку і почав молитися. Молитва до Бога, що увійшов у моє серце, перетворивши одноманітне сіре, безрадісне іс­нування на сповнене сенсу різнобарвне життя, линула з моїх вуст до небес і мені здавалося, що душа моя підноситься десь увись - там, де є ві­чний спокій і щастя. Молячись, так і заснув біля того престолу - там мене і застав священик -господар помешкання.

Повернувшись до Львова, спитав тих, котрі колись довірили мені роботу на з'їзді УМХ: "Чо­му ви повірили мені? Я був тоді вуличним хлоп­чиськом з нечистими намірами".

"Неважливо, ким тим був тоді, важливо, ким ти є зараз", - відповіли мені.

Духовне життя все більше вабило мене, і я вступив до дяківсько-регентського училища. Піс­ля першого курсу ми проходили практику у львівській церкві св. Михайла. Божа краса у спі­ві монахів, тихе й розмірене монастирське жит­тя зачарували мене. Я відчув себе Божою дити­ною і вирішив піти до монастиря, щоб спокуту­вати своїх колишні гріхи... Своїми молитвами в монастирі я хотів також випросити кращого життя для своїх батьків, братів, сестер... Зібрав речі у Великодню суботу і пішов...

У монастирі я пробув 6 років. Ніколи не шко­дую за ними, не вважаю цей час втраченим - це був час глибшого розуміння себе, свого призна­чення, глибшого пізнання Бога. Розпізнати своє покликання у житті часом дуже тяжко. Деколи здається: "Ось, це твоє". А потім, з плином часу розумієш: ти покликаний до иншого. Так було і зі мною. Напевно, треба покладатися не лише на власну інтуїцію, а й просити Бога, щоб Він допоміг розпізнати своє покликання. Не керу­ватися імпульсивними емоціями (як я свого ча­су, мовляв, у мене вдома пекло, а тут, в монас­тирі - спокій й тиша), а спокійно все роздумати. І Бог допоможе зробити правильний вибір.

Добувши тимчасові обіти, я пішов з монасти­ря. Далося мені це рішення нелегко, але усі свої сумніви й вагання віддав у Божі руки. Почав дякувати в одній із львівських церков. Там і по­знайомився зі своєю майбутньою дружиною -Мар'яна прийшла до священика, якому малю­вала ікони. З першої зустрічі ми відчули якусь особливу близькість. Та й долі наші були в чо­мусь подібними... Коли глибше пізнали одне од­ного, упевнилися у взаємних почуття - вирішили побратися.

Тепер виховуємо трьох діток. Я й далі дякую у церкві, Мар'яна малює ікони. Инколи, як за­снуть наші малята, дивлюся на них і думаю, що я - найщасливіший чоловік у світі. Не знаю, як дякувати Богові за такий безцінний дар.

Згадую, як був злодійкуватим вуличним хлоп­чиськом і як Господь виявив на мені свою лас­ку. Соромно стає за свою юначу поведінку, але завжди згадую слова: "Неважливо, ким ти був. Важливо, ким ти є зараз". Господь, як той бать­ко у притчі про блудного сина, чекає кожного з нас, обтяженого гріхами і немочами, чекає, щоб пригорнути до себе і обдарувати кращою част­кою своєї небесної спадщини.

Ігор, 3О років, м. Львів

 

ЖИТТЯ – МОВ КВІТИ – ВІДЦВІТУТЬ, А НАВЕСНІ ЗНОВУ ЗАБУЯЮТЬ

Коли їхав на заробітки до Польщі, відчував на серці якусь дивну тривогу, чомусь краялося серце від думки про тривалу розлуку з дружи­ною і синами, не хотілося залишати сім'ю. Але в рідному Івано-Франківську перспективи були невтішні: один з найвищих показників безробіт­тя в державі, годі було знайти роботу, щоб про­годувати дітей, не кажучи вже про те, щоб ду­мати про якесь будівництво. А ми так хотіли до­будувати бодай невеличку кухоньку до своєї безвіконної кімнати у старій кам'яниці, частина з якої належала нам. Адже ростуть діти... Отож довелося вирушати за кордон. Заспокоював себе думкою, що моя Оксана - молодець і якось дасть собі раду без мене. Хоч робота у неї - вчи­телювала в школі - нелегка і виснажлива, у селі самотня мати, та й моя матуся також одиноко доживає віку в селі. Але знав, що дружина дуже працьовита - усе в неї у руках горить, турботлива і вміє долати труднощі. Ніколи не скаржилася на життєві негаразди, сприймала їх спокійно й ви­важено, завжди була сповнена віри і оптимізму.

"Їдь, Михасю, зі спокійним серцем, - казала мені. - Тут усе буде добре. Буду молитися за тебе і чекати. Час біжить швидко. Дасть Бог, за­робиш грошей на добудову, добудуємо кухонь­ку, та й не пушу вже тебе більше. Ліпше жити без розкоші, але разом."

Її спокій передався мені. А й справді, пере­буду-перемучуся якихось кілька місяців, та й вернуся до своєї родини.

Але час на заробітках спливав дуже поволі. Робота на будівництві була дуже тяжка, побу­тові умови - також. У єдиний вихідний день -неділю - не було навіть сили вийти із вбогої заробітчанської кімнатки. Ловили з хлопцями з України радіо Ватикану і слухали службу Божу - якось розпогоджувалося на душі і ві­рилося, що все буде добре.

Мобільних телефонів тоді ще у широкому вжитку не було, отож єдиним зв'язком зі сім'єю були листи. Оксана писала, щоб я спокійно пра­цював і ні за що не переживав - удома все добре. Тих запевнень у листах щоразу ставало більше, і я навіть дивувався цьому. Якби ж я знав, що діялося тоді в Оксаниній душі, який розпач на­повнював її! І щоб стримувати той розпач, во­на так гаряче намагалася запевнити мене і ра­зом з тим себе, що вдома все добре.

Вже коли я отримав лист: "Мусиш дістати ме­ні, Михасю, польські ліки", і, кинувшись додому, дізнався усю правду, зрозумів: Оксана шкоду­вала мене, не хотіла, щоб я страждав, і мовчки носила у собі таємницю про свій смертельний ді­ягноз. Носила доти, доки лікарі, не приховуючи, розповіли про невтішні перспективи. Втім, вона, вчитель-хімік, й сама знала, що з тією формою лейкемії - раку крови, який у неї виявили, до­вше, ніж 5 років не живуть. Якось стримувати розвиток хвороби могли ті польські ліки, що не продавалися в Україні, і тоді вона написала до мене...

Як, чому, за що? - терзали мене думки. Вона ж така молода, у нас сини-школярики, яким по­трібна мама, чому саме моя Оксана, така добра, чесна, побожна? Як буде далі, що буде? Зда­валося, я збожеволію від тих думок. Оксана ж трималася мужньо. Господи, тільки Ти знаєш, чого їй коштувала та мужність, оті пів року від жахливого діягнозу до мого приїзду. Пів року, які вона ходила на уроки, їздила помагати мате­рі в село, посміхалася учням, колегам, сусідам, не давала найменшого натяку дітям, і лише коли вони лягали спати, гладила їхні голівки і дава­ла волю сльозам...

Лейкемія... Цей діягноз прозвучав для неї так несподівано. Була ж здоровою, як дуб. Працю­вала в школі, давала лад й на сільському горо­ді. Того злощесного літа було небачене нашестя колорадського жука, вона придбала отруту для їх знищення, поїхала в село. Розвела розчин за інструкцією, заправила ним спеціяльний обпри­скувач. Але щось не спрацювало, і весь отруй­ний розчин бризнув на неї. Після цього себе погано почувала, але потім минулося, забула вже про той випадок. Але через місяць-другий відчула якесь дивне нездужання, слабкість, за­паморочення. Пішла і здала аналіз крови. Коли почула його результати, ледь не знепритомніла: рак крови! Не пов'язала це тоді з тією отрутою, а мені чомусь одразу в голову вбилося: це через той злощасний розчин.

- Навіщо ж ти, Оксаню, бралася за те кро­плення, чому себе не вберегла? - запитував я.

- Не муч себе, Михасю, - відповідала вона. -Видно, так мало бути.

Приголомшений тією жахливою звісткою, я не знаходив собі місця. Оксана ж, зібравши всю свою волю в кулак, почала вишуковувати різні рецепти зцілення. Бачила тих украй виснажених людей з подібним діягнозом, що стояли на об­ліку в онкодиспансері, і намагалася бодай якось зменшити руйнацію свого організму - казала, що не хоче ставати тягарем для инших. Опанувала спеціяльну методику дихання, проходила курс ін'єкціями сирого яйця (а це було не так просто, бо яйце мало бути щойно знесене), лікувалася травами... А ще - молилася повсякчас, їздила на прощі, у відпустові місця. І лікарі з онкодис-пансеру дивувалися: не втрачаєте вагу, маєте здоровий колір обличчя... А вона ще й продо­вжувала їздити на город у село: мовляв, як сяду у хаті та почну плакати, тоді вже й справді мені кінець.

Сини, хоч ми і не хотіли травмувати їх, таки дізналися про мамину хворобу. Переживали дуже, плакали, але бачили, що мама не впадає у розпач, працює, лікується, і не хотіли вірити у гірше.

Отак ми й жили, відганяючи думки про те, що буде далі. Але Оксана все ж думала про май­бутнє.

Пригадую, як втішилася, коли я придбав ав­томатичну пральну машину.

-      От добре, Михасику! Вона мені й не дуже потрібна, звикла прати руками, але коли ме­не... - і затнулася, не продовживши фрази.

Я зрозумів, шо вона хотіла сказати, і мені до горла підкотив клубок.

-      А давай я сяду тобі на коліна, Михасю, по­сиджу хоч мить, - сказала вона мені наступного дня. Я міцно обійняв її, вона поклала мені голо­ву на плече.

"Боже, не позбавляй мене моєї дружини", -волало в ту мить усе моє єство до Бога.

І Оксана, немов відчувши оте безголосе во­лання, тихо промовила: "Кожне терпіння має свій сенс, Михасику, і ми мусимо мати довіру до свого Батька, так, як мала дитина, що йде на операцію з видалення апендициту і боїться, що їй буде боляче, але вірить своєму таткові, шо ця операція потрібна, шо цей біль буде корот­кий, але він на добро, на порятунок, його треба просто пережити. І батько допоможе своїй ди­тині, він буде поруч... Ми молимося щодня «Не­хай буде воля твоя», але хочемо, щоб було по-нашому. А треба довіритися Богові. Навіть якщо нам щось важко зрозуміти і сприйняти".

Вона якось особливо відчувала присутність Бога під час своєї хвороби. І навіть тоді коли її стан здоров'я почав погіршуватися, за будь-яких обставин вирушала на богослужіння, прощі, до чудотворних ікон. Молитва тримала її на цьому світі.

Але тут впало ще одне нещастя - паралізува­ло Оксанину матір. Брат пив, отож всі клопоти взяла на свої плечі Оксана. Нікому не довіряла догляд за хворою матір'ю, опікувалася, мов ма­лою дитиною. Важко пережила смерть матусі. І через кілька тижнів злягла сама. "Знаю, що це кінець", - промовила до родички, що прийшла її відвідати. Але мене з синами, навпаки, під­бадьорювала. Старалася випроваджувати нас з палати: "Та йдіть вже додому, я себе добре почуваю". Тепер розумію: не хотіла, шоб ми ба­чили її страждання.

У день св. Миколая прийшли до лікарні її уч­ні - підготували виставу, вітання, принесли да­рунки...

Оксанині очі світилися якимось особливим світлом.

Наступного дня вона прийняла святе причас­тя і відійшла...

Нема слів, щоб описати наше з синами горе. Ми знали, знали, шо цей діягноз смертельний, але в душі так вірили в чудо!

Хотілося заплющити очі й забути все, помер­ти разом з нею. Бо що залишилося у цьому житті без неї?

Затуманена свідомість відмовлялася сприйма­ти реальність. Що буде, як буде - тепер це було байдуже.

А в спорожнілому домі - Оксанина фотокарт­ка з першого дзвінка у школі. Діти не ночували вдома - їх взяв на тимчасове проживання до мо­настиря настоятель, котрий знав ситуацію у на­шій сім'ї і розумів, як тяжко буде хлопцям після похорону матері у спорожнілій хаті.

Я взяв те фото, і немов зустрівся з Оксанини­ми усміхненими очима. І згадав її ті слова, ска­зані мені перед від'їздом до Польщі: "Усе буде добре. Я буду молитися за тебе".

І згадав слова, сказані в останні дні її життя: "Кожне терпіння має свій сенс, Михасику, і ми мусимо мати довіру до свого Батька, як мала ди­тина до свого татка".

Були спокуси: напитися до нестями, забути­ся... Так роблять багато удівців, не витримую­чи нестерпного душевного болю й самотности. Але, напевно, мене рятували молитви: мої й Ок­санині. Напевне, ті молитви допомагали й си­нам. Вони - моя опора, втіха й підтримка. Я знаю: Оксана дуже пишалася би ними! Старший вступив до престижного Університету нафти й газу і, здобувши вишу освіту, працює на добрій роботі. Молодший також пішов слідами брата і є одним з найкращих студентів.

А я опанував куховарські премудрості, аж тепер усвідомивши, настільки важко нашим жін­кам тримати на своїх плечах три хатні кути, по­єднуючи домашні клопоти з роботою.

Недавно садив чорнобривці на Оксаниній могилі - вона дуже любила ці квіти. Завжди, коли приносив саджанці, не міг стримати сліз, на душі було тяжко. А цієї весни, садячи квіти в пухку землю, відчув якийсь спокій на душі. Зга­дав наше життя з Оксаною і подумки подякував Богові, шо подарував мені незабутні роки з чу­довою дружиною.

Прийшов наступного дня, а квіти прибиті гра­дом, шо пройшов уночі. "Не приймуться", - по­думалося з жалем. А за тиждень прийшов, див­люся, - милують мої чорнобривці око, підросли, міцненькі, і немов жваво про щось гомонять з вітром.

Подумалося мені тоді, що наше життя - не­мов ті квіти. Ламає їх вітер, нищать бурі, а вони тягнуться до сонця, до неба, і ростуть напере­кір негоді. А коли приходить пора - відцвітають. Сумно стає на душі. Але ми ж знаємо: за зимою прийде весна, і розквітнуть квіти в усій Божій красі.

Михайло, 50 років, м. Івано-Франківськ

 

В`ЯЗНИЧА ПАРОХІЯ

Коли я понад 11 років тому прийшов у ко­лонію посиленого режиму ЛВК 48 (відома львів'янам як "зона на Хуторівці"), шоб духовно опікуватися засудженими, ті спочатку подумали, що я - переодягнений "мент", який хоче через сповідь вивідати у них таємниці. Там, у в'язниці, зустрівся з хлопцями, з якими колись жив на од­ній вулиці і які були свідками моїх колишніх ву­личних "подвигів"...

Мій шлях до священичого покликання справді був нелегким...

"ЗАБУДЬ ВЕРНУТСЯ ОБРАТНО -ЗАБВО"

Відчуваючи брак любови й уваги в родині після народження молодшого брата, я шукав якихось втіх на вулиці. Там збиралися такі самі, як я, і основним нашим заняттям було напитись і побитися. У 16 років мене поставили на облік у міліції. Я тоді важив 82 кг і не знав, куди поді­ти свою силу. Залишив школу і пішов працювати на завод слюсарем. Через рік купив собі мото­цикл "Ява" і ганяв так, що сусідка молилася, аби мене швидше забрали до армії, щоб не вбився.

Вісім класів, не комсомолець, на обліку в мілі­ції, - пряма дорога у ЗАБВО - Забайкальський військовий округ. Цю абревіятуру розшифрову­вали ще й инакше: "Забудь вернутся обратно". У Читинській області, за 80 км від найближчого поселення стояв гарнізон автобату. З тисячі сол­датів 600 були раніше суджені. Билися, різали­ся, вішалися - за 2 роки загинуло понад 70 осіб! А скільки зійшло з розуму?..

"Дембелі" (демобілізовані) щоночі напивали­ся, ставили молодого солдата під двері й жбур­ляли з відстані ножами навколо нього - дикі кри­ки, свист, бійки, співи...

Через пів року мене поставили шеф-кухарем гарнізону, в якому переважна більшість була із Середньої Азії. У першу ніч прийшли азіяти і за­брали все м'ясо, так само в другу і третю ніч. Я - до чергового капітана з тією бідою. А він подивився на мене по вовчому: "Ти звідки?". -"Зі Львова", - відповідаю. - "Тут тобі не бан­дерівщина!" Бачу, що треба собі самому давати раду - довелося за справедливість кулаками бо­ротися. З часом ті бійки переросли в щоденне ремесло, і день без них вважався втраченим.

Навчили мене пити чифір, і я став завзятим чифіристом - пачка чаю на 350-грамове горнят­ко. Зробив ковток — і цілковита байдужість до всього. Зарплата радянського вояка була 3,62 карбованці - стільки ж коштувала і пляшка го­рілки. Після кожної зарплати привозили ящика­ми горілку, а як не було - то одеколон.

Деколи не було соли, чаю, а причина проста -постачальники-прапорщики запили по дорозі.

Офіцери, яких з усіх-усюд засилали до кінця служби у ЗАБВО за порушення дисципліни, та­кож пили і знущалися над солдатами, як лише могли. Виженуть зранку на плац і морозять або пускають вівчарку - і біжи, скільки маєш духу. Хто останній, той попадався псові в зуби.

Коли служба моя скінчилася, і я востаннє ди­вився на дикі забайкальські сопки, то думав: не­вже на світі може бути инше життя? Нас викину­ли з автобуса на станції і ніхто не хотів брати на поїзд. Ледве добралися до Воронежа, звідти -поштовим поїздом до Харкова. Далі - знову по­штовим - до Львова.

Два тижні я не виходив з хати, не знав, що зі мною сталося. Не виходило з голови, що там, за тисячі кілометрів пекло, там мій товариш Мико­ла... Всі питають: "Як служба?". А я кажу: "Лише Бог допоміг мені звідти вернутися живим".

Два роки мені снилася та дика армія, і я зри­вався вночі, кричав і довго не міг отямитися, де я. Також сильно заїкався і мені здавалося, що прожив не 20, а 80 років. Нерви були розхи­тані до краю. Я боявся пити, бо відчував, що стаю більше подібний до звіра, ніж до людини, і можу наробити страшної біди. Так і сталося. Через місяць зустрів хлопчину, за якого в армії заступався, і він, щоб віддячити, напоїв мене і всю компанію. Один тип почав бійку з иншим, я взявся їх розбороняти, а вони - на мене, і кі­нець був трагічний. Міліція шукає за мною, а я сховався на стриху в соломі. Тільки повернувся з пекла, а тут святить тюрма на довгі роки. Врятувала мене молитва. Я кричав до неба: "Госпо­ди, врятуй мене від цієї біди, а я ніколи більше не буду горілки пити й обіцяю Тобі до смерти служити!".

ПЕРЕМОГТИ СЕБЕ

Бог почув мій крик душі, і ця історія щасливо скінчилася. Тягар, однак, на душі лишився. "Йди до церкви, і тобі легше буде", - порадив мій дід.

І я пішов до храму. Став обережним у своїх вчинках, бо відчував, що за найменший промах можу опинитися за ґратами.

На жаль, ще не один раз своїми гріхами я зра­джував Господа. Неможливо уявити, що пере­терпіли через мене дідусь, бабця, і вся моя роди­на... Моїм одноліткам батьки радили обминати мене десятою дорогою. Я це все знав і бачив. Одного разу після танців розмовляю з дівчиною: "Дивися, яке небо гарне, зірки, місяць!". А у від­повідь чую: "А ти мене не заріжеш?" Я остовпів...

Особливо відчув свою ницість, невимовну по­рожнечу в душі. Життя моє скалічене і марне, позаду - нічого доброго, і попереду - без про­світку.

Після чергової пиятики сиджу в корчмі і бачу, що попід вікнами йде "синяк" - пика, як підош­ва. Невже, думаю, і я допиячуся до такого "ре­льєфу"? Гримнув кулаком по столу і вийшов з корчми. Згадав, як в юності ходив на бокс і по­становив собі до 25-ліття відновити свій фізич­ний стан. Тренувався, бігав кроси за будь-якої погоди. Фізично зміцнів, але бачив, що в мене слабка нервова система. Тільки щось не так, -запалююся, мов сірник. Нічого не варта фізична міць, якщо дух не загартований...

У 1986 році я вперше поїхав до Почаєва. Не передати словами ті відчуття, що охопили ме­не, коли побачив Почаївський монастир, золоті бані високо в небі, відбиток стопи Пресвятої Богородиці...

З того часу я часто їздив до Почаєва, щиро молився, щоб мати Божа взяла мене під свій по­кров.

У Лаврі вперше побачив монаха, що стояв, як Мойсей. Здригнулося усе моє єство: "Боже, чому я не можу Тобі служити, чому я так змар­нував своє життя?".

Доля звела мене з чоловіком, який належав до підпільної УГКЦ, а той у 1987 році завіз мене до Самбора до о. Миколи Куця - я потрапив са­ме на Велику вечірню з Литією. Співали на по­вен голос. Без страху, немовби і не було совєт­ської влади. По закінченні всі стали на коліна з заспівали: "Боже, вислухай благання, нищить недоля наш край..."

Це була для мене мить духовного потрясін­ня. "Боже, дякую Тобі, що Ти привів мене у це святе місце! У мене - темне минуле, але тепер я бажаю Тобі служити усім серцем!"

Незабаром о. Микола привів мене до влади­ки Филимона Курчаби. Владика зміряв мене по­глядом і запитав: "Що ти пережив?". Довелося усе те своє темне минуле переповідати...

Невдовзі я став допомагати владиці у різ­них дрібних справах, окрім того, - студіював богослов'я.

ЗНАК ВІД БОГА

Усією душею прагнув стати священиком, але владика Филимон боявся мене висвячувати, бо не знав, чого від мене можна очікувати. Мені за­лишалося одне - просити Бога, щоб настановив мене на той шлях служіння, який Йому найми­ліший.

14 жовтня 1991 року Паріярх Мирослав Іван Любачівський висвятив мене на священика.

У той день я не міг прийти до тями: "Господи, я ж стільки нагрішив, а ти береш мене і ставиш до престолу!".

"Я стираю твої провин, заради Мене самого. Гріхів твоїх не згадую більше", - згадався ури­вок зі Святого Письма.

А потім був від'їзд до Кам'янця-Подільсько­го, богослужіння просто неба, зведення одного храму, початок будівництва иншого, а найваж­ливіше - будова громади. Люди горнулися до Церкви, і я чувся найщасливішим у світі. Ніколи б не покинув тієї громади, що стала мені рід­ною, але так склалися обставини, що змушений був залишити ті любі серцю храми і тих вже рід­них мені людей. Прикро було на душі, боляче, але з Божою допомогою пережив нові випро­бування, які випали вже на мою священичу до­лю - несприйняття і цькування тих, хто ще не-давно був "товаришами від релігії".

На Стрітення 1997 року я повернувся до Львова і добровільно подався у ... зону.

"МОЇ ТЮРЕМНІ ЯГНЯТКА..."

Якось попросили мене посповідати у тюр­мі зеків, а пізніше відправити для них Службу Божу. Невдовзі дали мені грамоту душпастиря для ув'язнених, і так я "потрапив за грати". Ко­лись мене батьки страшили, що здадуть у тюр­му - і от я в ній опинився. Тут я зрозумів, чому мав таке скалічене дитинство, чому служив у та­кій страшній армії, чому довелося пройти Крим і Рим, вогонь, воду та мідні труби. Це була шко­ла підготовки до праці з тими, кому найважче у цьому світі. Я їх розумію з пів слова, знаю, що таке шматок хліба і крапля води, зрада і підлість. Знаю, як це - відчувати, що ти нікому не по­трібний на цьому світі й ні на що не маєш пра­ва; бути загнаним звіром і шукати п'ятий кут. Я дякую Богові за те, що мене копали кирзови­ми чоботями по морді й по душі. Ця дорога при­вела мене до кривих, сліпих і паралізованих, бідних, голодних, спраглих, знедолених, нещас­них, ув'язнених - щоб їм з любов'ю служити.

Бути священиком у тюрмі - це ходити по лезу ножа між наглядачами і зеками. Священик має бути взірцем християнства і для тих, і для тих, знаходити спільну мову з ними, і з любов'ю ро­бити так, щоб і ті, і ті дісталися неба. Звичайно, декому тяжко уявити, як то в небі можуть бути разом і поліцай, і зек, але нема на то ради...

Своїх вихованців називаю тюремними ягня­тами. Попри те, що в'язні озлоблені життям, вони, - як діти - горнуться до того, в щирості чиїх намірів не сумніваються. Їх треба полюбити, дати їм відчути, що вони - люди, створені не для пекла, а для неба. Тоді вони підуть за тобою. До речі, колишні убивці мені, зазвичай, найбільше допомагають, намагаються не пропустити бого­служіння, підтримують дисципліну.

А я дуже тішуся, коли мої "тюремні ягнята", відчувши потребу стати на коліна і покаятися у своїх гріхах, йдуть до сповіді й приступають до святого причастя.

Якщо прийде до сповіді вбивця зі щирим каят­тям, перед тобою тієї миті немовби розкриваєть­ся небо і дякуєш Богові за те, що ти став свяще­ником і маєш змогу допомагати нещасним...

Нещодавно висповідався злодій, який 38 ро­ків сидів у тюрмі. Найбільше вразила мене його простота і смиренність. Своєю покорою колиш­ній злочинець відкриває собі дорогу до неба.

"Багато з перших будуть останніми, а останні першими" (Мт. 19, ЗО).

отець Ігор Цар, м. Львів

 

ДОВІРИТИСЯ БОГОВІ

Він був усім у моєму житті. Лише згодом я зрозуміла, настільки руйнівне це було почуття. Він був для мене наче бог. І Бог, тоді ще незна­ний і далекий для мене, дав мені шанс зрозуміти своє засліплення і вирватися з його полону. Та минули роки, поки я усвідомила, що нічого в на­шому житті не стається з нами випадково, і все має свій сенс.

Одного дня я довідалася, що в Богдана, з яким ми зустрічалися 4 роки, я не єдина. Найбільше, що мене вразило - та, инша, також називається Люба. Я сприйняла це як крах усіх моїх мрій, крах мого майбутнього. Я відчувала цілковите фізичне й емоційне виснаження, мені не хоті­лося жити, у моєму серці була пустка, і нішо не могло заповнити її. А він... Він навіть не вважав за потрібне щось пояснювати мені. Він уникав і розмов, і зустрічей.

Закінчувалося літо, мені треба було їхати до Львова на навчання, а я блукала вулицями Івано-Франківська у надії зустріти його і почути: "Це неправда. Ти в мене єдина. І мене більше ніхто не потрібен". Марно...

Львів видався мені, як ніколи, чужим і байду­жим. Такою самотньою і спустошеною я ще не почувалася ніколи. Храм, у який зайшла по до­розі додому, здавався холодним і непривітним, тихі слова священика ледь долітали до нечислен­них парохіян. Я вже була попрямувала до вихо­ду, але почуті слова отця змусили зупинитися.

"Нам инколи здається, що Бог незворушно споглядає на наші страждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос також пізнав сум, втрату, зраду. Він, як ніхто, розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що на­справді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рани. Лише довіртеся Йому. І пам'ятайте: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і ви­пробування, може виявитися для нас неочікува­ним даром, новими можливостями".

Це були перші слова за останні кілька тижнів, що торкнулися мого холодного й збайдужілого серця і трохи зігріли його.

Вийшовши з храму, раптом зауважила, який гарний літній день надворі. А незабаром поч­неться осінь - моя улюблена пора. "Осінь! А цієї осени могло бути моє весілля", - майнула думка, і непрохані сльози набігли на очі.

На квартирі, яку ми, троє студенток, вина­ймали, чекала нова неприємна несподіванка: господар без попередження сказав вибирати­ся геть.

Перспектива опинитися на вулиці мовби про­будила мене зі сну апатичности й байдужости. Треба шукати житло. У записнику - купа теле­фонів і адрес, але ніхто ні чим допомогти не може. Хіба що...

Рік тому, коли я була закохана й щаслива, на очі цілком випадково натрапило газетне оголо­шення. Спокійний, сором'язливий, любить му­зику, книги... Якраз для моєї сестри, а то вона геть світу не бачить за своїм навчанням і робо­тою у монастирській бібліотеці. Відгукнулася. Я, мовляв, щаслива, хотілось, аби й сестра також зустріла своє щастя. Відповідь не забарилася. Акуратний почерк, вдумливий, симпатичний лист. Він - учитель, сестра - катехитка, як і моя Мар'яна. Та сестра не втішилася, навпаки - роз­сердилися. Вона не потребує таких знайомств, тим паче без її відома!

Так ця історія закінчилася, навіть не розпо­чавшись. І я вже встигла забути про неї, але адреса й телефон в записнику нагадала, що цей учитель писав, що живе з батьками у передмісті, а його сестра-катехитка - у Львові. Це геть не­зручно й нахабно звертатися у такому випадку за допомогою (враховуючи передісторію нашо­го знайомства), але ж просто неба залишатися ще незручніше! І я, відкинувши вагання, зателе­фонувала. Дуже перепрошуючи, змалювала без­вихідь свого становища. "Мені б лише на кіль­ка днів десь зупинитися, поки не знайду нове житло, якби сестра погодилася, я була б дуже вдячна..."

У сестри виявилися квартиранти, а ось в Юрка (так називався вчитель) - вільний другий поверх.

Я з радости погодилася, навіть не подумавши про двозначність, з якою Юрко може сприйняти мою появу. Я й у думці не мала тоді зав'язувати нові знайомства. За кілька днів вирішу свою житлову проблему, і переїду.

На сільській зупинці мене зустрів не Юрко, а... його мама.

-      Юрко в школі. Попросив мене зустріти.

За 10 хвилин, що ми йшли від зупинки, я ко­ротко розповіла, нічого не приховуючи, про те, чому змушена була звернутися до них по допо­могу.

Удома, метушачись біля кухні ("Найперше мушу погодувати вас!) пані Слава розповіла про своє горе: недавно помер її чоловік, а вона була за ним, як за кам'яною стіною.

-        Ось так помер чоловік, внуків не діждав­шись, і я, мабуть, також не дочекаюся. Леся до монастиря зібралася, Юрко чомусь не одружу­ється. .. - і вона заплакала.

Ця сива жінка у ту мить здалася мені давно знайомою і рідною, і я обійняла її за плечі.

-        Ще побачите, обов'язково побачите вну­ків! - запевняла я її.

І буває ж, втішаючи когось иншого, забуваєш про свій біль.

Уперше за останні 2 місяці мені на душі мені було легко й спокійно.

Незабаром зі школи повернувся Юрко з цілим оберемком квітів, що їх подарували учні.

-Які ваші улюблені? - спитав.

Я вибрала розкішні білі хризантеми.

- Можна, я покладу їх у вашій кімнаті?

Я кивнула.

А потім Юрко грав на фортеп'яно мої улю­блені мелодії. І так було щовечора.

Він був ніжний й уважний. Бували хвилини, коли ця увага зачарувала мене своєю тактовніс­тю й елегантністю... Але частіше смуток і спога­ди неждано накочувалися і краяли моє серце... Звідкись бралися роздратування і кепський на­стрій.

Він помічав це. І далі був ніжний й уважний. А я... Знайшовши прийнятний варіянт, через 2 тижні попрощалася з Юрком і його доброю мамою.

Коли покидала цей гостинний дім, затрима­лася біля квітника, щоб помилуватися айстрами. У ту мить мені чомусь здалося, що я неодмінно повернуся сюди...

А потім були випадкові й невипадкові зустрічі

З Юрком, довгі розмови, і ... пробудження но­вих почуттів. Це почуття було зовсім инкшим,  аніж пристрасне й бурхливе, сліпе й неусвідом­лене почуття до Богдана.

Це було усвідомлення того, що Юрко, мабуть, і є отою другою половинкою, призначеною Богом.

...Рівно за рік я повернулася у той буди­нок... Була осінь. У квітнику цвіли айстри. Цей дім і цей садок незабаром мали стати моїми. За тиждень мало відбутися наше з Юрком ве­сілля.

Тривога знову краяла моє серце. Усі були проти нашого шлюбу. Мої батьки не хотіли, щоб я виїжджала з Івано-Франківська, але найбіль ще їх хвилювали Юркові вади - залишкові яви­ща травми при пологах внаслідок халатносте лікарів.

Невеличка вада ходи, часами заїкання - для мене це було несуттєвим. Я знала, яким напо­легливим і цілеспрямованим був Юрко у подо­ланні цих вад, і дуже цінувала його силу волі та глибину розуміння инших, що виникає, коли людина пережила життєві випробування. І ще я знала, що хвороба чи нещасний випадок може спіткати будь-кого. І мене також. Тільки ми, здо­рові, відсторонюючись від людей з фізичними вадами, часто забуваємо про це...

Я розуміла своїх батьків (бо вони хотіли для мене лише щасливої долі), я страждала разом з ними, страждала від того, що вони не сприйма­ють Юрка і від того, що я не маю щирого бать­ківського благословення на цей шлюб. Я не ви­являла жодної категоричности, лише просила батьків зрозуміти й підтримати мене.

У ті хвилини мені допомагала молитва. Вона єднала мне з Юрком, хоч ми були в різних міс­тах, і додавала сили.

... На весіллі у мене була розкішна сукня. Коло церкви - чи не вся школа Юркових учнів, що прийшли нас привітати.

Сумною була лише моя родина. Я вперше по­бачила татові сльози. І ледь стримувалася від сліз сама. Це моє весілля, і я маю бути щасливою, радісною нареченою. Я маю бути радісною... Я дала волю своїм сльозам, лише коли по дорозі з церкви пішов рясний дош.

- Ні, ні. Це не сльози, це" просто краплі до­щу... - через силу усміхнулася до збентеженої мами.

З того часу минуло 12 років.... Кажуть, батьки щасливі, коли щасливі їхні діти. Мої батьки - не виняток. Вони тішаться нашим щастям і онуками ( недарма ж я колись запевняла Юркову маму, що і вона обов'язково дочекається внучат).

Щоосени, у чергову річницю нашого шлюбу, я, дивлячись на розквітлі айстри у нашому садку, згадую усе пережите. Чи хотілось би щось мені викинути зі свого життя, забути назавжди? Ні, бо переконалася: усе, що з нами стається, має свій сенс. І коли щось негаразд у моєму житті, завжди згадую слова священика, почуті у мить розпачу і розчарування: те, що ми сприймаємо як проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливос­тями. Важливо лише довіритися Богові.

Люба, 33 роки, м. Львів

БОГ ВИТРЕ КОЖНУ СЛЬОЗУ

Мої батьки, переселенці з-під Перемишля, змалку виховували мене в релігійному дусі. Ота національна й релігійна основа в родині, що для когось є пережитком, порожньою декларацією чи лише якимось поверховими ритуалами, міцно увійшла в моє життя з молоком матері. І саме віра допомагала мені вистояти, не зламатися, не збожеволіти від горя від усього пережитого, саме віра тримає мене на цьому світі...

Я мала лише 23 роки, коли захворіла на ді­ябет моя трирічна донечка. Мабуть, через свою молодість я ще не усвідомлювала, наскільки це важка хвороба. А потім почалися лікарні, заго­стрення, реанімації, коми... А тут ще й захворіла на розсіяний склероз моя молодша сестра. Між нами різниця - 10 років, я її дуже любила, фак­тично вибавила у дитинстві, - і тут таке лихо. Спочатку захворів її чоловік, точніше, у нього почали виявлятися ознаки психічної недуги, яку він, як виявилося, приховав до одруження. Для сестри це було великим потрясінням, і невдовзі вона й сама захворіла. Довелося опікуватися й сестрою та її малолітнім сином, і своєю хворою Мартусею. У 22 роки моя доня цілковито втра­тила зір.

Пам'ятаю, прийшла братова до нас у гості, подивилася, як безпомічна Марта шукає по сто­лі свою тарілку, і, щоб не закричати з розпачу, затулила рот руками, і вибігла з кухні.

"І як ти це витримуєш?", - каже.

А мені серце кров'ю обливалося, коли диви­лася на страждання своєї дитини, але що, що я могла вдіяти?

Не раз лишаю свою хвору Мартусю, біжу до сестри в лікарню, потім - Олежкові, племінни­кові, їсти зварити, випрати...

Сестрі ставало дедалі гірше. Ще провела сина до першого класу, а потім зовсім злягла. Мар­туся ж моя вже не жила, а мучилася. Ніколи не забуду її останніх тижнів у лікарні. Їй відмовля­ли нирки, кров і сеча просочувалися через тіло. Вона, моя бідненька, нестерпно мучилася, але так стійко все зносила. Лише все казала: "Я так тебе мучу, мамо". А я сиділа біля неї, і не могла нічим зарадити, не могла ніяк втишити її біль, зменшити її страждання.

11 жовтня прийшов до лікарні чоловік.

-      Тату, ти вже заготував картоплю на зи­му? - запитала Марта.

-   Так, донечко.

-   Мені чомусь так захотілося дерунів!

Чоловік пішов додому смажити деруни. А я сиділа біля своєї Мартусі, вона схилилася мені на плече. І ми тихо-тихо розмовляли. Раптом вона тихо схлипнула, і замовкла... Тут чоловік у двері з дерунами... А нашої Мартусі вже нема з нами...

Після смерти доньки ми з чоловіком взяли до себе сестру з сином (її чоловік на той час по­мер). Сестра була прикута до ліжка, і я, працю­ючи на головпошті, щодня приходила на обід додому, щоб її нагодувати. Дивлюся, а до мого сина (йому було тоді 20 років) дівчина якась ста­ла вчащати. Така юна, лише після школи.

- Дивися, - кажу, - Ігорчику, не наробіть грі­ха. - Ви ще такі юні, вам треба ше вчитися...

Одного разу прийшла на обід додому, а вони мені: "Ми йдемо розписуватися!".

Я мало не знепритомніла. Стала на дверях: "Не пушу!". Але мене вже ніхто не слухав.

Взяли шлюб, справили весілля. На тому весіл­лі я була, наче в тумані. Лише півтора року, як моєї Мартусі не стало, у шафі речі пахнуть нею, я ходжу по хаті й розмовляю з нею. А тут - нові переживання. Такі ще вони обоє молоді, гадаю, як то все буде? Але потім заспокоїлася. Чому, думаю, свекруха має бути якоюсь недоброю? Я свою доню втратила, тож буде мені невістка за доню. У неї навіть ім'я таке саме - Марта.

Невдовзі я пережила ще одну втрату - по­мерла моя сестра. Олег, її син, був чемною і до­брою дитиною. Горнувся до церкви, прислуго­вував під час богослужень...

Не раз казав мені мій син, що я більше Олежи­ка люблю, як його. А я йому казала: "Він сиро­та, сину, а я - його хресна мама, хто ж потурбу­ється про нього, як не я?".

Після 9-го класу племінник пішов до Жовк­ви - жив і навчався там при василіянському мо­настирі. Ми з чоловіком перебралися у кварти­ру сестри, своє помешкання залишили молодим. Невдовзі у них народився синочок. Йому було 5 місяців, коли невістці запропонували роботу в юридичній фірмі. "Чи будете сидіти з дити­ною?" - запитала вона.

Я на той час вже була пенсіонеркою, і охоче погодилася. Дмитрик був єдиним світлим про­мінчиком у моєму житті. Я йому все розповіда­ла, всьому навчала... Не раз клякну біля його ліжечка і молюся. А він згодом: "Бабусю, а я з тобою буду молитися". Дивлюся, а він вже знає і "Отче наш...", і "Богородице Діво", і "Ангеле­хоронителю"...

З невісткою ми жили добре. Пригадую на Миколая, хоч і важкі часи були, придбала по­дарунки для Дмитрика, для Ігоря й для Марти, а вона як кинеться мені на шию: "Ви для мене, як рідна мама!".

Аж тут їй запропонували стажування у США. Поїхала на 1 місяць, а з Америки повернулася якоюсь зовсім иншою. На той час у неї тут, у Львові, була добра робота, й Ігор так само пра­цював. Нарешті все почало налагоджуватися у матеріяльному плані, росла дитина, здавалось би, тільки й жиги. А вона почала марити тією Америкою. Ігор дуже переживав. Гірко мені було на це дивитися, але не казала ні слова. Вони - дорослі люди, окрема сім'я.

Марта добилася свого - зі США їй надіслали виклик, вона продала батьківську хату і поїха­ла. "Через рік я заберу тебе, Ігорку, з Дмитри­ком", - пообіцяла.

Писала зворушливі листи, надсилала малюнки для малого... Потім зробила виклик їм обидвом, подбала про всі документи. Й Ігор з 5-річним Дмитриком поїхали до Америки... Знав би тоді син, що вона просто використовує його, щоб привіз дитину. А на той час у неї вже був инший чоловік - її шеф.

Ігор опинився на чужині сам - без знання мови, на нелегальному становищі, з усвідомлен­ням, що дружина підло зрадила його, і тепер його син живе з иншим чоловіком...

Я, дізнавшись про все, думала, що не пере­живу. А чоловік захворів на діябет...

Синові було дуже тяжко. Часом він навіть не дзвонив, не давався чути. Я на ніч клала коло себе телефон, гладила його і подумки благала: "Ігорчику, подзвони!".

Він тим часом влаштувався на фірму, що виго­товляла меблі, носив важкі плити. Одного разу, не витримавши, навмисне покалічив собі тою плитою ногу, щоб мати хоч кілька днів відпо­чинку від виснажливої роботи. Пішов до церкви радитися зі священиком, а той каже: "Я б казав лишитися, адже в тебе тут дитина. Але бачу, що дуже мучишся.. Дивись сам. Я готовий кинути клич, щоб в неділю після Служби Божої тобі зі­брали гроші на квиток додому".

Але Ігор все-таки лишився - через сина. Від­бувся суд, що розлучив його з дружиною. І дав йому право брати сина на вихідні.

На суді його запитали: "З ким ви живете?". Він відповів: "Сам". "А ви?" - до дружини. "А я - з бой-френдом!"

Та Бог не залишив мого Ігоря. Старенька пані (83 роки), з походження - українка, влас­ниця помешкання, де жив син, дивлячись, як він страждає, запропонувала йому роботу у своїй фірмі, прийняла у свою родину. Вже на Святий вечір чи на Великдень мій Ігорчик не був само­тній у тій Америці.

Повік молитимуся за ту добру пані Ірену...

Дмитрик горнувся до тата, не хотів від нього повертатися. А мені так бракувало мого онучка!

Не раз прошу його щось сказати по телефо­ну, а він не хоче. То, кажу, ушипни його, щоб запищав, хоч його голосок почую...

Ось так лишилися ми з чоловіком на старість самі. Олег, племінник, також одружився, сино­чок у них народився. Переживаю я за них, хочу, щоб усе було добре...

А цього літа мій онучок уперше за 5 років приїжджав з Америки. Я, коли почула, що він має приїхати, не могла дочекатися. Хоч не під­тримую стосунків з колишніми сватами, повсяк­час телефонувала до них: "Коли?".

Одного разу зателефонувала, а вони кажуть: "Є вже. Але сплять, бо стомлені".

На другий день - дзвінок у двері. Відчиняю, стоїть хлопчик, такий дорослий, в окулярах. Кинувся мені на шию. "Упізнав, - каже, упізнав!". Метнувся до хати - і хату, каже, упізнав, і ті на­клейки, що ми колись з ним клеїли!

Як ми з чоловіком тішилися! Але втіха та була захмарена сумом. Дмитрик українською гово­рив з акцентом, підшукував слова... Був якимось неспокійним, роздратованим. Я не впізнавала свого онучка...

-   П'юре мені дайте! Я - мерщій п'юре.

-   Не таке! - відсунув геть тарілку.

-   А яке, Дмитрику?

-   Ну, ну... - не може знайти слів.

Взяв і намалював грибок - то, значить, мало бути з грибовою підливкою.

А колись він так щебетав по-українськи, знав стільки віршів! Чи його вина в тому, що його мама не говорить з ним рідною мовою, не во­дить до недільної української школи? Чи його вина, що росте на чужині, у роз'єднаній сім'ї, що не має належної уваги, ласки, турботи?

Звички, манери - усе американське. Харчува­тися звик у "Макдональдсі", мусили туди ходити з ним.

"Бачиш, дідусю, і ми з тобою на старість до «Макдональдсу» ходили, дізналися, що таке чізбургери-гамбургери", - гірко жартувала я з чоловіком.

А одного вечора ні з того ні з сього у малого істерика: "Хочу до другої бабусі, у них ліпше" ( у них кам'яниця, подвір'я, ми ж - на поверсі).

Почекай, кажу, Дмитрику, до ранку, вже піз­но. А він вперся, й усе!

Домовилися ми зі сватами, що я підвезу його на вокзал, а там виїде машиною брат невістки. Приїхала я з онуком на вокзал, та й кажу до не­вістчиного брата: "Славку, вибач, що потриво­жила. Дмитрик ніяк не міг заспокоїтися: все до иншої бабусі хотів".

А він: "І це ви вибачення просите? Ми у вас повинні просити - і за те, що Марта накоїла, і за Америку, і за Дмитра".

А малий щебече до нього по-англійськи. Слав­ко ж глянув на нього, щось строго відповів по-англійськи, і той знічено замовк.

"А тепер, - каже, - говоритимеш лише по-українськи, зрозумів?"

Малий збентежено кивнув головою... ...Назад до Америки повертався наш Дми­трик сам. Я в ту ніч не заснула ні на мить: як, думаю, сама десятирічна дитина летить через океан? Лише слухала уночі телевізор, чи не ста­лося якоїсь авіякатастрофи...

Дякувати Богові, онук щасливо доїхав. А ми з чоловіком... ми знову самі. І залишається нам лише молитися і просити у Бога сили, щоб до­поміг знести усі випробування, щоб розвіяв усі страхи й переживання: як у тій Америці скла­деться доля мого сина й онука, чи щасливий у сім'ї буде мій племінник Олег, хто доглядатиме хворого на діябет чоловіка, як мене не стани?

Відганяю від себе усі тривожні думки, уповаю в усьому на Бога.

Не раз пропливає перед очима усе моє жит­тя - як у кінофільмі. Стільки трагічних моментів у ньому... Але не нарікаю ні на що.  Колись почула притчу про те, як один чоло­вік скаржився, що в нього завеликий і затяжкий хрест, просив його зменшити, вкоротити. Його прохання виконали, але дійшов він до провалля, инші перекинули через нього свої хрести, і пе­ребралися на инший бік. А його хрест виявися закоротким...

Не хочу, щоб мій хрест виявися закоротким, тому ніколи не нарікаю на нього.

"Як Бог незворушно поглядає на усі ці страж­дання? Чому не припинить їх?" - чула я запи­тання.

Але знаю, що мій Бог також страждав, несучи свій хрест на Голготу. Я знаю, що Він страждає з кожним страждаючим у цьому світі. І що прийде час, коли Він витре кожну сльозу...

Віра, 67 років

МАМА МАРІЯ

Перед народженням кожного із семи своїх ді­тей я змушена була давати розписку лікарям у тому, що знаю, які небезпеки на мене очікують. У мене - вада серця, а з такою вадою вагітність і пологи - велике навантаження, - серце може не витримати.

Але я так любила дітей! Вірила, що від "Бога нагорода — плід лона", як написано в одному псалмі. І - з Божою допомогою виношувала і на­роджувала здоровеньких малюків.

Але восьма вагітність просто приголомшила усю мою родину, найбільше - мого чоловіка. Він має добрий характер, також дуже любить дітей, але звістка про восьму дитину викликала в ньо­го розпуку. Тоді ми удев'ятьох мешкали в одно­кімнатній квартирі, часи були складні: зростан­ня цін, безробіття, нестабільність...Та і я вже не була молодою, збільшувалася небезпека різних ускладнень і для мене, і для дитини..

Напевно, за инших обставин, у чоловіка і думки про аборт не виникнуло б. Але тоді він почав переконувати мене перервати вагітність. Моя сестра - лікарка. І він навіть вже був до­мовився з нею про безкоштовний аборт. А щоб я довго не роздумувала, поставив питання руба:  якщо не робиш аборт, я йду геть. Що робити? Як переконати його прийняти це малятко, не противитися Божій волі? Я гарячково шукала відповідь на це питання, бо нізащо у світі не по­годилася б на аборт, але і втрачати чоловіка не хотіла. Тепер думаю, що він ніколи б не залишив мене і дітей, а говорив тоді так з розпачу, йому в ту мить просто було дуже важко на душі від переживань і тривоги. Ще й всі намовляли його, аби я зробила аборт. Та мені було байдуже, до всіх, мені б схилити на свій бік свого Івана!

Було дуже тяжко на душі. Але я вставала рано і говорила: "Боже, я - твоя, віддаю усі свої пе­реживання у Твої руки. Знаю, ти зробиш так, як найкраще для мене".

Щось спонукало мене піти радитися у Фонд св. Володимира, що опікувався багатодітними родинами. "А ви приведіть чоловіка до нас", -порадили там. "Та він і чути ні про що не хоче". "А ви вдайтеся до невеличких хитрощів".

Так і зробила. Чоловік - шофер, його марш­рут пролягав повз будівлю фонду. Одного дня попросила його мене підвезти у справах. Іду в машині і прошу чоловіка коло фонду стати -мовляв, у туалет забігти. Він зупинився, вийшли ми удвох, а у фонді його вже чекали.

Пізніше чоловік розповідав, що найбільше вразили його слова: "Якщо ти це зробиш, Іва­не, те малятко завжди бути дріботіти своїми крихітними босими ніжками за тобою, ті кроки відчуватимеш все життя, і не зможеш спокійно зайти до церкви... Не роби цього, Іване. Лай цій дитині народитися..."

Після тієї розмови Іван вже був на моєму боці.

Через кілька місяців у нас народився симпа­тичний маленький Іванко. Стараннями фонду мерія надала нам велике чотирикімнатне по­мешкання. І невдовзі у нас народився ще один хлопчик! Під час цієї, останньої вагітности, ми вже не переживали так, як минулого разу. Діти у нас працьовиті, допомагають у всьому, маємо город, не ледарюємо, з Божою допомогою про­живемо, вигодуємо усіх дітей! Душа радіє, як стомлений батько приходить з роботи, а малеча, наче ті пташенята, біжить з усіх боків до нього, обіймає, горнеться...

Звичайно, у житті багатодітних родин про­блем і труднощів вистачає, але в такі хвилини розумієш, що жодні скарби світу і матеріальні багатства ніколи не подарують такого щастя, як дитячі обійми.

Ще коли ми мешкали в однокімнатній квар­тирі, завітала до нас австрійська делегація - по­дивитися, як живуть багатодітні українські сім'ї. Ось австрійський журналіст, із здивуванням оглянувши наше крихітне помешкання, взявся розпитувати: "А з чого ваш раціон щоденний складається?". "Маємо город, і основне наше харчування - власна городина: картопля, капус­та, огірки...""А чи маєте медичне страхування"? "Ні, - кажемо, не маємо". "Чи рахунок у банку є у вас?" "І рахунку немає".

-А як же ви живете? - дивуються.

-А так і живемо. І на життя не скаржимося.

Учора - у день Різдва Богородиці - на мої іменини зібралися усі мої діти, прийшли старші вже зі своїми сім'ями. "Боже, - думаю, і коли вони виросли?" Згадалося усе пережите, але ні на мить не пошкодувала, що народила дев'ятеро дітей. Хтось своїми розкішними хоромами чи ав­тами тішиться, хтось - кар'єрою, а я своїми ді­тьми - головною нагородою від Всевишнього.

Марія, 53 роки

НЕЗРЯЧІСТЬ – ТО НЕ КРАХ НАДІЙ

Уперше розгублення перед майбутнім і своє безсилля я відчула тоді, коли після цілковитої втрати зору перебувала на лікуванні у військово­му шпиталі. Тому самому шпиталі, де працювала після закінчення медучилища. Сама хворіючи на діябет із семи років, я розуміла і любила своїх пацієнтів, і вони любили мене. Мріяла про ме­дінститут - двічі робила спроби вступити туди. Перший раз у приймальній комісії навіть не при­йняли документи - саме через діябет. Вдруге не допомогла і відповідна медична довідка - "про­валилася" на іспиті. Але я особливо не перейма­лася - мала улюблену роботу і все віддавала їй. І коли одного разу, прийшовши додому і взяв­шись поратися на кухні, в одну мить переста­ла бачити - взагалі! - я подумала: "Це мине, це просто від перевтоми. Адже не може це бути назавжди..." Тоді я ще не знала, що ця темрява буде супроводжувати до кінця мого життя.

Наступного дня треба було йти на роботу, а я ж зовсім не бачу. Мама відвела мене до шпита­лю, і наш окуліст відразу скерував на операцію до Києва. На жаль, лікарі вже були безсилими.

Ще пів року лікарняних та відпусток за власний рахунок, а потім довелося звільнятися. То були дуже важкі часи. Я чула, як зачинившись на кух­ні, плаче мама, відчувала, як переживає тато, брат... Сама ж була в якомусь заціпенінні.

...І ось я проходила черговий курс лікування у тому самому шпиталі, де нещодавно працюва­ла. Моя палата була на третьому поверсі, а ла­бораторія - на першому. І я вирішила піти туди самостійно - працювала ж тут не один рік, знала кожну сходинку. І зайшла в маніпуляційну сама, а повертаючись назад, ненароком зачепила від­ро з водою, яке санітарка поставила посеред лікарняного коридору. І тут же почула тихе бур­чання: понакладали тут всіляких сліпих... Тоді я дуже гостро відчула свою безпомічність, і, повер­нувшись у палату, проплакала цілий день. Але, як не дивно, на зміну розпачу прийшло бажання довести, що мене ще завчасно "списувати", що я щось можу! Мабуть, Бог, посилаючи якісь ви­пробування кожному з нас, дає і сили долати їх, простягає нам свою руку допомоги.

Повернувшись додому, почала вчитися в'яза­ти, самостійно готувати їсти, прибирати. А зго­дом тато приніс додому букварик зі шрифтом для незрячих і домовився з вчителькою зі спец­школи, що вона, як настануть канікули, прихо­дитиме навчати мене за методом Брайля. До ка­нікул було 2 тижні, і я, щоб не гаяти часу, взяла­ся опановувати букварик сама. До приходу вчи­тельки вже досить вправно читала. І та, враже­на такими успіхами, немовби мимохідь кинула:

"Тобі б до університету вступати!". І я серйозно замислилася над цією ідеєю...

На той час я почала відвідувати бібліотеку для незрячих і дуже захопилася історичними ро­манами. Тоді ж і з'явилася і мрія про історичний факультет. Стаціонарне навчання було мені не під силу, бо не давало змоги вчасно колоти інсу­лін та харчуватися. Та й мама не могла мене що­денно водити на навчання і з навчання додому. І я подала документи у Львівський університет ім. І. Франка на експериментальну очно-заочну форму навчання.

Готуючись з мамою до вступних іспитів, стра­шенно переживала: чи вступлю, чи зумію? Цей вступ був для мене наче самоутвердження.

Важкою була і перша начитка лекцій. Біль­шість викладачів і однокурсників спочатку не знали ні про мою хворобу, ні про те, що я незря­ча. Довелося вислуховувати різне: і зауваження від викладачів, коли запізнювалася на лекції, не встигаючи перейти з одного корпусу в инший, і прямі запитання, навіщо тобі, мовляв, цей іс-тфак, де ти зможеш потім працювати? Але по­при всі непорозуміння, я намагалася не про­пустити жодної лекції. І незабаром і викладачі, і студенти звикли, що я незмінно сиджу за пер­шим столом і записую лекції на диктофон.

На першому заліку викладач, якого хтось по­відомив про незрячу студентку, заспокоював мене: " Ви не хвилюйтеся, залік не буде склад­ним". Я ж відповіла: "Не турбуйтеся, будь лас­ка. Я вчуся, як і всі, а можливо, навіть більше, ніж усі, бо не можу скористатися шпаргалкою. Отож питайте мене, як усіх".

Можна, було, звичайно, просити поблажли­вости викладачів, але кому яка від цього ко­ристь? Одного разу, коли ми з мамою прийшли на іспит, викладач запитав: "Що, прийшли про­сити про оцінку?». А після іспиту попросив ви­бачення: "Я не думав, що ви так серйозно го­туєтеся".

Був ще один майже курйозний випадок. Ви­кладач, почувши мої відповіді на іспиті, просто не повірив, що сліпа людина могла так підго­туватися, і почав ставити додаткові запитання: одне, друге, третє. Вже група почала обурюва­тися: людина ж не бачить, а він "завалює" до­датковими питаннями. І тільки після відповіді на запитання, якого не було в білетах, бо тему вивчали аж на третьому курсі, викладач заспо­коївся і поставив у залікову "відмінно".

Ось так я вчилася... Для багатьох було не­зрозумілим, навіщо мені при діябеті й цілкови­тій втраті зору якісь університети, лекції, іспи­ти, дипломні... Але саме навчання не давало роз­пачу і безнадії оволодіти моїм серцем, саме воно дарувало спілкування, нові знайомства, новий досвід.

"Я можу, я це змогла!", - говорила я собі після кожного іспиту, захисту курсової, закінчення ще одного року навчання. "Не зупинятися на до­сягнутому" - це стало девізом мого життя. Але це не було якоюсь самоціллю чи прагненням вдовольнити свої амбіції. Я виявляла у собі якісь нові приховані можливості, і як у тій Христовій притчі про таланти, намагалася не закопати їх у землю, а розвивати, не капітулюючи перед хво­робою, не даючи їй обмежити мій світ до чорно­го безпросвітного простору чотирьох стін.

Для дипломної мені радили обрати тему, з якої є багато літератури. Але я вирішила обра­ти малодосліджену тему про історію медичних установ Львова. Хотілося, щоб дипломна робо­та була не просто формальністю, а цікавим для мене і корисним для инших дослідженням. До думки обрати саме таку тему дипломної мене підштовхнула помилка одного з викладачів, який, розповідаючи про долю однієї історичної постаті, сказав явну нісенітницю з медичного погляду. Я тоді й подумала: "А чому б мені не використати свою медичну освіту і не обрати тему дипломної, пов'язану з медициною? Адже істориків з медичною освітою не так багато..." І я почала роботу в архівах, у бібліотеках, їздила навіть до Києва - в архів Центральної медич­ної бібліотеки, в Музей історії медицини. Усі підручники писала шрифтом Брайля собі сама: хтось з рідних диктував мені тексти, а я запи­сувала.

Мій "червоний" диплом - єдиний у групі - це і зламані стереотипи у ставленні до незрячих студентів. Бо, чого таїти, дехто думає: якщо, мовляв, зрячі зараз не дуже охоче вчаться, то що вже казати про незрячих...

А після закінчення навчання я вступила до аспірантури. Тема дисертації, як і дипломної, була історично-медична - про розвиток медици­ни у Львові у ХІV-ХVШ століттях. Давалася мені ця дисертація дуже тяжко: відповідної літерату­ри не те що шрифтом Брайля - навіть україн­ською не було: архівні папери писані польською, латинською, німецькою, старослов'янською мо­вами. Мені дуже допомагала мама і дядько; вони читали тексти на диктофон, а я записувала і по­тім перекладала. Та й взагалі, щастило мені на добрих, чуйних людей, що всіляко підтримували й допомагали.

Щастило у моєму житті на все: і на недолю, і на долю. Але коли постають на твоєму шляху труднощі, а ти не обходиш їх, не здаєшся, а до­лаєш, життя наповнюється особливим сенсом.

І коли мені запропонували очолити міську, а згодом і обласну організацію Українського това­риства сліпих, я не змогла відмовитися. Чомусь зринули у пам'яті десь почуті рядки: "Якщо не я, то хто? Якщо не тепер, то коли?". А стан справ у цій організації був просто жахливий: примі­щення доведено до повної руйнації, гроші, що виділяли на потреби незрячих, до інвалідів не доходили...

Боляче мені було й усвідомлювати те, що чи­мало моїх друзів по нещастю просто животіють у замкненому просторі своїх квартир.

І першим своїм завданням я вважала зміну пси­хологічних стереотипів: "Ми - інваліди, життя для нас скінчилося, і все, що нам потрібно - ма­теріяльна допомога від держави та спонсорів". Звичайно, і держава, і доброчинні структури повинні дбати про неповносправних. Я знаю, як це - бути незрячим, як існувати на мізерну пен­сію, як жити у суспільстві, що на кожному кроці обділяє тих, хто і так вже обділений здоров'ям і фізичними можливостями.

І все ж незрячість - це не кінець повноцін­ного життя. Це не крах надій! Я знаю це на власному досвіді, на досвіді тих, хто, втративши зір, не втратив віру й надію. І сьогодні опановує комп'ютер в обладнаному нами завдяки вигра­ному гранту комп'ютерному класі, працює у но­воствореній студії звукозапису, приводить своїх незрячих дітей у театр дитячої естрадної пісні, опановує фах масажиста у спеціяльній групі для незрячих при медичному коледжі, вчиться в уні­верситетах та інститутах. І я тішуся, що сьогодні для них відкриваються нові можливості.

Я тішуся, що кожен мій день - це можливість і для мене щось змінити на краще у цьому житті, у цьому світі.

Тепер, коли за плечима - захист дисертації, перебуваю на певному роздоріжжі - що обра­ти: продовження наукової праці чи роботу у товаристві незрячих. Перша - спокійніша, пре­стижніша, високооплачуваніша... Але на другій ще стільки не втілених ідей і задумів! Та й ка­жуть, що не відпустять мене з товариства. Хто зна, може, справді Бог привів мене сюди своєю стежиною, бо тут мене найбільше потребують...

Оксана Потимко, 39 років

 

ЧОТИРИ ЛИСТИ ДО СИНА

Мабуть, у кожної матері, що чекає народжен­ня своєї першої дитини, чекає з невимовною ніжністю, радістю, але й певною тривогою, ви­никає нестримне бажання поговорити зі своєю крихіткою, подумки пригорнути своє малятко до серця...

Такі почуття охоплювали й мене, і тоді я бра­ла ручку та папір, і писала своєму ще не наро­дженому синочкові листи.

ЛИСТ ПЕРШИЙ

"Моє боже, любе дитятко! Як часто розмов­ляю з тобою подумки. Ось уже чотири місяці, як ми з тобою є одним цілим. Але тільки вчора відчула я твій маленький, але такий наполегли­вий стукіт.

Знаєш, з тобою я почала розмовляти ще рік чи два тому, перебуваючи на чужій землі. Коли на душі було святково, ти приходило до мене -таке сонячне, ніжне, наповнене мудрістю, за­спокійливо тихе, розумно розрадливе. Не раз пригортала тебе, особливо в болях, терпінні. Ти - моє ангелятко здорової сили і волі укрі­плення.

Стоячи у храмі й дивлячись на образ того чи иншого святого, я просила у Бога, щоб послав мені дитятко, яке любило б Всевишнього, напо­внювало святістю це різнобарвне, холодне й те­пле, лікуюче і хворобливе, лагідне й жорстоке, неосяжне й обмежене, веселе й сумне, сильне й слабке, космічне й земне життя."

Ми з чоловіком дуже чекали на народження свого первістка. Василь - родом зі Львівщини, приїхав до Луганська за скеруванням після за­кінчення факультету журналістики Львівського університету, пропрацював 9 років на Луган­ському обласному державному радіо. Мене доля також після закінчення педінституту закинула із Львівщини на Луганщину. Там і познайомилася з Василем, а після нашого весілля ми виріши­ли повернутися на свою малу батьківщину - до Львова. Коли довідалися про вагітність - радості нашій не було меж. Виливала свої почуття на папір і не могла дочекатися появи на світ любої крихітки.

ЛИСТ ДРУГИЙ

"Моя солодка, дорога дитиночко! З нетер­пінням чекаємо твоєї появи на світ Божий. Сьо­годні, моє любе, ти не спало, ніжками, ручками рухало... Зараз прислухаюся: чи, може, відпочи­ваєш? Як і кожній матері, мені хочеться, шоб ти було здоровеньке, набиралося мудрости й сили, а я про це просила й проситиму Бога повсяк­час. Вірю і знаю, що ти любитимеш Всевишньо­го всім серцем, всією душею і повсякчас йтимеш дорогою Божих заповідей. Ми з татом дуже тебе любимо і чекаємо. До зустрічі!"

Цей лист датований 11 червня 1999 року -він написаний за кілька годин до народження сина.

Пологи виявилися складними, довелося ро­бити кесарів розтин. Після операції я була ду­же кволою. Василь виявився турботливим і ніж­ним батьком, допомагав мені в усьому. Наш хлоп­чик - ми охрестили його Богданом-Назарієм -ріс і міцнішав, і я поволі відновлювала свої сили. Мабуть, і листами до сина також.

ЛИСТ ТРЕТІЙ

"Мій дорогий, любий синочку! Яка невимов­на радість охоплює мою душу, коли твої тендітні дрібненькі вустонька відкриваються для сміху, поживи чи розмови. Твої наполегливі губоньки щебечуть, вимовляючи перші звуки: "К-кля-ля". Голосочок, мов струмочок, який пробивається крізь камінчики, виграючи на сонечку. Моє сер­це, здається, на мить притихає, щоб вловити хоч би один твій звук, звучок...

Повсякчас, повсякденно дякую Богові, що подарував тебе. Повторюю щоразу: молодець, розумничок, моя мудрість маленька. Ти ж таке бажане, потрібне тут, на Землі, тут, на Україні, як гори й ріки, як уся Божа краса."

У шість місяців наш Назарчик вимовив перше слово: ма-ма. Буває, пробудиться зранку, про­стягне свої рученятка і скаже: "Ма-ма".

І раптом, як грім серед ясного неба, жахли­вий діягноз: після перенесеного грипу - гідро­цефалія (вода в мозку). У розпачі пішла до спо­віді до церкви св. Онуфрія. Але було вже пізно, і втомлений священик сказав прийти наступно­го дня. Встала, і почала сама молитися, просячи в Бога і Богородиці опіки над дитиною. Відчут­тя трагічности, смутку і тривоги гнітили мою душу. Через день, 30 грудня 1999 року, почула остаточний діягноз-вирок: пухлина мозку - ди­тина приречена на смерть.

Та яка мати, який батько змириться з таким вироком? Хапаючись за соломинку надії, по­їхали у нейрохірургічне відділення Київського інституту імени Ромоданова. На жаль, операція, зроблена там, особливого ефекту не принес­ла - пухлина й далі росла. Як безнадійну, при­речену на смерть, дитину перевели у реанімацію інфекційного відділення. Бруд, сирість, важко­хворі діти, яким нема де зварити їжу. І щодня хтось вмирає...

Боляче, просто нестерпно дивитися на муки своєї дитини, що помирає, а ти не можеш ніяк втишити її біль, бодай чимось допомогти. І як ніж у материнське серце - слова лікаря дитячої обласної лікарні у Львові: "Відчуваю, як та дити­на хоче жити, як проситься, а ми - безсилі".

У відчаї, від безвиході, Василь звернувся до екстрасенса. Той виявився людиною неприєм­ною зовнішности, і насамперед його цікавили гроші. Потім наказав мені водити руками над дитиною. Я, було, почала водити, але відчула, як руки задерев'яніли - так, що просто не могла ними рухати. Наступного дня попросила чоло­віка, щоб він більше не приводив того екстра­сенса. Пішли до церкви св. Миколая на Асколь-довій могилі, там до нас дуже чуйно поставили­ся - підтримали, допомогли грошима. Наступно­го дня до лікарні прийшов отець Олексій - роби­ти єлеопомазання. І тут трапилося диво. Дитина від болю і виснаження не могла спати - засне на 20-30 хвилин, потім прокидається, плаче, згодом знову, виснажена, засинає, але тільки на кільканадцять хвилин. Ми з Василем поперемін­но чергували над дитиною. Поруч у палаті лежа­ла шестирічна дівчинка зі свідків Єгови - їй під час операції занесли інфекцію. Після того було ще кілька операцій, але жодна з них не дала ба­жаного результату. Дівчинка мучилася від болю, постійно плакала, і, так само, як і наш хлопчик, не могла спати. Коли отець Олексій відчитав молитви, зробив Назарчикові єлеопомазання, на обидвох дітей у палаті зійшов мир та спокій. Діти мирно заснули і спали упродовж чотирьох годин.

Ми ще більше після цього усвідомили, що ма­ємо покладатися лише на Бога.

Перебуваючи з дитиною, я постійно читала Біблію, знаходячи у ній слова розради і підба­дьорення. Поперемінно з Василем щодня поча­ли ходити до церкви св. Миколая. Але однаково час від часу приходили хвилини зневіри і від­чаю. Одного разу у мить відчаю взяла на руки синочка і почала говорити: "Господи, за що таке з моєю дитиною? Що буде з нашим хлопчиком? Як буде?". Не пам'ятаю, скільки це тривало, бо від перевтоми і виснаження була у напівсвідо­мому стані, але немовби побачила перед собою Ісуса Христа і Богородицю, і виразно почула її слова: "Не гріши, не гріши, не гріши".

І я, тримаючи на руках дитину, тричі відпові­ла: "Не буду, не буду, не буду".

Тоді прийшло якесь заспокоєння і покладання на Божу волю. Почала постійно, безперестанно, молитися. Коли дитина вже не могла самостійно дихати, її поклали під апарат штучного дихання. Не знаю, звідки це прийшло, але хотілося тільки молитися, молитися і більше нічого. Коли вже не мала сил на довші молитви - на вустах було лише "Царю небесний"...

Коли прийшли і сказали, що дитині погіршало, я якось внутрішньо відчула, що земні муки нашо­го Назарчика вже скінчилися, і він відійшов у вічність. Плакати не могла. Прийшла до дитини і поклала поруч розп'яття. Поцілувала і подиви­лася на розп'яття, а потім - на дитину. Просила у Бога сил та витримки. Ховати сина повезли додому, до Львова. Самим довелося сконстру­ювати скриньку для того, щоб перевезти тільце. У поїзді увечері я відкрила ту скриньку, поди­вилася на личко сина, ще недавно стражденне і виснажене від болю, а тепер - спокійне і уми­ротворене. Промовила до синочка: "Ти спиш, тобі добре. Спи спокійно". І лягла спати поруч зі сином. Уперше за три місяці недосипання і терпіння мирно й спокійно заснула. То була остан­ня ніч, коли мій синочок був зі мною.

ЛИСТ ЧЕТВЕРТИЙ

"Розуміння себе самої, свого призначення і місця у цьому житті, шукання уже упродовж кількох місяців того внутрішнього зосеред­ження, спокою і розуміння... Не знаю, може, мені видалося, але коли розмовляла зі своїм синочком-ангелочком, просила підтримки, мо­литви, моє любе, дороге дитятко посміхнулося, пригорнулося. Соловейчик мамин, що ні разу не прийшов ти у сні до мне, синочку любий, при­снися. Приснися, прийди до мами, як раніше, пригорнись, мама колискову заспіває, на руках погойдає, розпитає.

Мій Боже, Спасителю небесний... Не зали­шай нас, одиноких, подай промінчик радости, промінчик сили..."

І Бог подарував нам той промінчик радос­ти і сили - у липні 2003 року у нас народив­ся другий син - Теодор-Ілля. Він також дався нам з великим терпінням, але завжди у хвилини випробувань з нами був Бог. І - наше небесне янголятко, наш перший синочок, який, віримо, попри те, що не є з нами у цьому земному жит­ті, тішиться вічним небесним щастям. Понад усе прагнемо розділити з ним це небесне щастя, на­віки поєднавшись з нашим небесним Отцем.

Мирослава Янкович, 41 рік, м. Львів

 

«У ЦЬОМУ СВІТІ МИ Є НЕ САМІ»

Віра Покора. Таке ім'я і прізвище дали мені батьки, про яких я нічого не знаю і яких ніколи не бачила. Деколи думаю, яке воно символічне для моєї долі.

Усе, що пам'ятаю з дитинства, - дитбудинок, а потім - школа-інтернат. Ми, сироти при жи­вих батьках, дуже швидко дорослішали, рано вчилися відрізняти правду від фальші. Але це передчасне дорослішання не могло заглушити відчайдушного прагнення батьківської любови та уваги, якої нам так бракувало.

Пригадую, з торбинки няньки випав образо­чок, я кинулася, щоб його підняти. Почала роз­питувати про Діву Марію, котра була на ньому зображена. То були радянські часи войовничого атеїзму, і працівниця інтернату швиденько пере­вела розмову на инше. Згодом, коли я допомо­гла їй прибрати, вона розповіла мені про те, що треба щодня молитися, але так, щоб не знала вихователька. З того часу, коли на душі було тяжко і самотньо, я молилася.

Після школи-інтернату вступила до будівель­ного училища, потім почала працювати на будові. Мешкала в гуртожитку. Здружилася зі су­сідкою по кімнаті. Коли вона вийшла заміж і на­родила, попросила мене допомогти бавити ди­тину. Я поїхала до неї в село - там познайомила­ся зі своїм майбутнім чоловіком. Звичайно, його родина не була в захваті від такої невістки, як я - сироти, в якої нема нічого за душею. Я ж від­разу сказала, що ні на що не претендую і не роз­раховую, бо ще з інтернатівських часів звикла розраховувати на власні сили. Продовжувала працювати на будові, сподіваючись із часом от­римати бодай сяке-таке житло.

На жаль, стосунки з чоловіковими батьками не складалися. Не поліпшилися вони й після на­родження дитини. Вони від початку були нега­тивно налаштовані до мене, так само налаштову­вали й чоловіка. Для їхньої родини я була люди­ною нижчого сорту. Мені хотілось все це зміни­ти, налагодити наші взаємини. Ще працюючи на будові, я почала відвідувати зібрання організації "Українська молодь - Христові", мене вабило духовне життя. Вони цікавилися лише матері­яльним. Після заміжжя я думала: хай я бідна, а вони багаті, але ж і я щось можу дати їм. Та що б я не казала, щоб не робила - усе було зле.

Одне за одним народилися у нас ще троє ді­ток. Батьки одержали нову квартиру, ми зали­шилися жити в батьківській. Але стосунки по­гіршувалися. Попри те, що ми не жили разом з батьками, вони всіляко намагалися впливати на сина, налаштовуючи вже не пише його і усю рідню, а й дітей проти мене. Життя перетворилося в пекло. Чоловік пив, бив мене і дітей, зне­важав. Здавалося, що цьому не буде кінця.

Мабуть, то був найважчий період у моєму житті. А потім був суд, що позбавив його бать­ківських прав. Тоді, до речі, я почула звинува­чення від чоловікових батьків, що то, мовляв, не його діти. Так наші шляхи розійшлися назавжди. Чоловік перебрався до мами. У ЗО років я за­лишилася сама з чотирма дітьми. Як жити далі? Що чекає мене і моїх дітей? Розтривожені думки заспокоювала молитва.

"Хліб наш насущний дай нам днесь..." В "Отче наш" ми не просимо, щоб Бог забезпечив нас усім до старости. Ми просимо лише шматок хліба на сьогодні.

Так я і жила одним днем: від ранку до вечора, від вечора до ранку. Отримувала допомогу на дітей, вишивала ночами на продаж. Ніч посплю, другу - не сплю. Ледь зводили кінці з кінцями, але діти не голодували, не хворіли - і дякувати Богу. Були чималі борги за квартиру (ми зали­шилися жити на квартирі чоловікових батьків -вони радо б вигнали нас звідти, але закон не до­зволяє позбавити житлової площі неповнолітніх дітей). Я структуризувала борги на 8 років.

Зараз бавлю дитину в священичій сім'ї, ви­шиваю. Але вишиваю не лише на продаж, а й для душі. Якби не було тяжко - не замикаюся на своїх проблемах. Йду між люди. Й раджу всім, кому тяжко, не зосереджуватися лише на своїх проблемах, не сидіти в чотирьох стінах. Наймо­лодшій моїй донечці був лише місяць, а я вже брала її разом з иншими дітьми на спільноту ба­гатодітних християнських родин, до Церкви.

Старші діти вчаться фати на бандурі. Коли записувала їх на музику, дехто докоряв: грошей й так нема, а ти на казна що витрачаєш. Воно й справді, борги за хату ще не сплачені, кварти­ра суттєвого ремонту потребує. Та я недосплю-недоїм, ремонт відкладу, але гроші на музичну школу знайду. Мені колись в дитинстві, в інтер­наті, так хотілося ходити до музичної школи...

Дітей вчу не перейматися тим, що мають і що кажуть инші діти, не перейматися нестатками, звертатися насамперед до Бога. Бо Отець Не­бесний знає, що нам потрібно...

Двоє синів прислуговують у церкві. У неділю, буває, кажу: "Поспіть ще трохи, підете на Служ­бу Божу на 10 годину". А вони - ні, встануть раненько, і поспішають на першу Літургію, а по­тім на другу...

Горнуться до священика, бо ростуть без батька...

Тяжко мені буває на душі, що мої діти, як і я колись, обділені татовою любов'ю і турботою. Але завжди пам'ятаю сама і кажу своїм дітям: "Усі ми маємо ласкавого Небесного Батька, Він любить нас, і ніколи не залишить нас самих, ні­коли".

Віра Покора, 33 роки, м. Львів

 

«НЕХАЙ ПІДОЖДУТЬ НЕВІДКЛАДНІ СПРАВИ»

У неї був непростий і надміру гордий харак­тер. Самотньо, без чоловіка й дітей, прожила все своє життя. Працювала, будувала хату, а на старості тільки й залишилося втіхи, що влітку -поратися поволі на городі й у садку, узимку -дивитися старенький телевізор. А ще любила їздити до онучат сестри. Приходила радитися до мене, що їм купити на день народження, чим потішити. Часто навідувалася до нас і довгими годинами сиділа на кухні - переповідала остан­ні новини, що трапилися по сусідству, бідкала­ся своїми болячками, нарікала на владу, пере­ймалася, чи буде урожай... Деколи це починало дратувати: "І чого ото вона сидить годинами..." Деколи - обурювати, особливо, коли втручала­ся до процесу виховання дітей. "Ну вони ж ще маленькі, вони ж більше не будуть такими не­чемними..." І пригощала їх солодощами... Гост­ра на язик і характер, вона дуже любила ді­тей, була з ними лагідною й турботливою.

Ті гостинці згадалися після того, як я сердито виповіла їй, тяжкохворій, своє обурення: "Ось так мучитеся тепер, пані Олено... А чому ж ви від лікарні відмовилися, у шпиталі для учасни­ків війни мали б безкоштовне лікування, дог­ляд... Чому лікарів зі швидкої випровадили? Зрештою, чому не записали своєї хати на когось з племінників? Вони б приходили і доглядали вас. А так - вже починаються непорозуміння за спадок..."

За инших обставин пані Олена, що не терпіла критики й заперечень, могла б вибухнути гні­вом (а тобі, що, мовляв, до того?) і вказати мені на двері. А тут лише звела на мене втомлений, стражденний погляд і кволо промовила: "Не хочу лікарень, помру вдома. І хай собі ділять тоді мою хату - зі собою в могилу не заберу. Хай ділять, якщо для них хата найважніша".

Мені стало не по собі від того погляду і слів, Їй і так тяжко - вже місяць прикута до ліжка й терпить біль, а я ще раню її своїми словами. І зга­далися знову ті гостинці, що приносила вона моїм дітям, згадалося, як навесні ділилася на­сінням, улітку - городиною чи яблуками... Так, вона затята і не бажає прислухатися ні до чиїх порад, сама собі шкодить своєю впертістю й не­поступливістю. Але ж не може хвора, прикута до ліжка людина, залишатися без догляду, са­мотньою у великій хаті.

Але ж і я не можу щодня по кілька разів біга­ти сюди! - відразу знайшла я собі виправдання. У мене робота зранку до вечора, діти... А тут -запалити-загасити піч двічі на день, змінити пам­перси і ліжкову білизну, дати щось їсти... Зре­штою, я не проти забігти провідати, але все ж таки постійний догляд - це обов'язок родичів. Їм же, навіть якщо немає заповіту, хата однаково перейде. Отож хай ходять, доглядають...

Ну от, і я про хату. А дивуюся родичам. Ті, як не як, часом навідуються, памперси й харчі при­возять. Спочатку навіть цілодобове чергування організували, а потім... потім з'ясували, що запо­віту немає і ніхто не хотів взяти на себе більше обов'язків, аніж инший. Мовляв, я доглядатиму, а хата иншому дістанеться, хіба це справедли­во? Зрештою, я їх розумію: у кожного - свої клопоти...

Але що робити? Я - на роботі, старенькій мамі не під силу бігати сюди по кілька разів на день, але ж і залишити вмираючу людину напри­зволяще ми не можемо. Телефоную до одних родичів, до инших. Ніхто не може. Обережно з'ясовують, чи я не знаю нічого про заповіт. Я не знаю! Але знаю, що хтось на цілу велику родину повинен, без огляду на хату, виявити людяність! Так, йдеться про чималі гроші, - така нерухо­мість у передмісті Львова коштує десь близько сотні тисяч доларів. Але ж не все вимірюється грошима, хто зна, можливо, на старість і нас не буде кому доглянути... І чи хотілось би комусь, щоб милосердя і співчуття до нього ставили б у залежність від його нерухомосте.

Круговерть думок у моїй голові перериває кволий голос пані Олени:

— Пити...

Напоюю її з ложечки.

-  Зараз буде легше. Постарайтеся заснути. А я прийду ще увечері.

-Я знаю, ти не даси мені пропасти..

Мені до горла підкочується клубок. Вона ві­рить у мене, покладається на мене, як я можу залишати її напризволяще? Але ж є родичі, хай їм грець, що вони собі думають?

Удома якась дрібна суперечка переростає у конфлікт, настрій геть кепський, але мушу ще за­бігти перед сном до сусідки.

Почувши, як скрипнули двері, не розплющу­ючи очей, пані Олена ледь чутно промовляє:

"Любцю, ти прийшла..."

Мені знову підкочується клубок до горла. Вона впізнала мене за кроками, вона чекала на мене...

Поправляю їй ковдру і подушку. Мить вона вдивляється в моє обличчя, а потім із зусиллям мовить: "Що у тебе сталося? Ти якась смутна... У мене у холодильнику, в морозильнику ще має бути морозиво, візьми собі..."

Я змахую непрохану сльозу... Її не можна за­лишати саму на ніч. Але я мушу йти...

Наступного дня, бачу, що пані Олені погірша­ло. Лікар викликаної "Швидкої" дає зрозуміти, що тут вже нічим не зарадиш: "Завтра неділя, почекаємо, а в понеділок..."

Годилося б, щоб хтось побув з нею уночі, і я знову подумки серджуся на родичів: "Де ж во­ни? Зрештою, це їхній обов'язок Я не можу тут ночувати...."

"Ви спіть. Усе буде добре. А я раненько при­йду запалити пічку і приготувати чай."

Йду додому, залишаючи її саму на ніч. Як по­тім виявилося, її останню ніч.

До понеділка пані Олена не дожила. Померла у неділю.

Похорон і поминки родина справила на рів­ні. Тим, що довгими тижнями хвора, прикута до ліжка жінка була сама, особливо ніхто не пере­ймався.

Втім, яке я маю право докоряти иншим?

Я теж не була поруч з нею в ту останню ніч. І чого варте самовиправдання, що вона мала чис­ленну родину, а я не належала до її близьких. Але вона, вона була моїм ближнім, якого Хрис­тос закликав любити, як самого себе, і чинити з ним так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою. Можливо, вона чекала на мене тієї ночі, силку­валася розчути у гнітючій темряві мої кроки... Можливо, у ті останні важкі години своєї життє­вої мандрівки вона потребувала саме мене...

Так само як тоді потребувала когось, коли приходила до нас, стомившись від самоти, а я не розуміла цього й инколи дратувалася: у мене повно роботи, мені не до балачок.

Згодом потраплять мені на очі рядки Ліни Костенко, і стане на душі щемно-щемно...

"Нехай підождуть невідкладні справи, Я надивлюсь на сонце і на трави, Наговорюся з добрими людьми, не час минає, а минаєм ми..."

…Будинок пані Олени і брама глухо зачинені. Нові власники поки що не з'явилися. Мабуть, тривають з'ясування за спадок. Щодня, коли виходжу надвір, зі сусіднього подвір'я на мене віє пусткою. Хтось оселиться в тому домі, хтось засіє той город, але вже ніхто не принесе моїм дітям скуштувати смачнющого маківника, ніхто не гукне із-за тину: "Візьми-но кабачка дітям стушкувати, дивись який жовтий, з тоненькою шкірочкою..."

А може, то не пустка віє, а німий докір: чому, чому ми часто байдужо-поверхово ставимося до тих, хто поруч з нами? Шукаємо собі виправ­дання: це не мій безпосередній обов'язок, своїх проблем доволі - хто ж їх вирішуватиме? Шу­каємо вигоди: а що я з того матиму? Шукаємо комфорту: а навіщо мені цей клопіт?

А в той час, для когось ми є, можливо, остан­ньою надією — на розуміння, підтримку, поміч...

Змилосерди наші серця, Господи...

Люба Сосяк, 33 роки м. Львів

 

«ДЯКУЮ ЗА ВСЕ, ЩО МЕНІ ПОСЛАНО БОГОМ»

- І чому, чому на долю одних випадає стіль­ки випробувань, а инші живуть собі безжур­но? - запитувала я себе сотні разів і, не знахо­дячи відповіді, ще більше впадала у розпач.

Оте нещасливе щеплення в дитинстві - міль­йони дітей переносять його без жодних ус­кладнень, а з мене воно зробило інваліда на все життя..

Инколи дивлюся на себе в дзеркало, пробую уявити, якою я була б без своїх вад, і не можу. Оте маленьке круглолице усміхнене дівчатко з довгим білим волоссям на фотографії з мого ди­тинства - мовби не я. Спастика, що перекривлює обличчя при спробі вимовити слово, фізична кволість, безліч инших болячок, виснажений по­гляд - ось яка я тепер і якою буду до кінця сво­го життя, - без здоров'я і перспектив. У минуло­му - школа-інтернат для дітей-інвалідів, перед­часна смерть батьків, швейне училище для непо­вносправних, нетривала робота на швейній фа­бриці, що виявилася не під силу, хлопець, якому довіряла і до якого горнулася (бо так нестерпно бути самотньою), і для якого виявилася просто дешевою розвагою, хвороби і безгрошів'я. А в майбутньому...

- Ма-ма, тя-тя! - повертає до реальносте го­лос малого Томека.

Мій любий хлопчику - єдина моя радість й втіха, - як ми з тобою будемо жити далі? Зна­йомство з Дмитром, заміжжя, народження дити­ни - аж не віриться, що в моєму житті був такий світлий відтинок.

Мені казали казали різне: що він зацікавлений у моїй квартирі, що ці стосунки ненадовго... Я вірила тільки йому. І я надто стомилася від само-тности...

Арешт Дмитра і вирок - два роки ув'язнен­ня - були для мене справжнім потрясінням. Ви­являється він вже був засуджений на умовний термін, і тепер на нього, як стверджував сам Дмитро, "повісили" якусь крадіжку, яку він не скоював. Так чи це чи не так - що це змінить для мене? Адже він - мій чоловік - батько моїх ді­тей - Томека і.... тієї крихітки, якій до народ­ження ще 7 місяців.

Дізнатися про свою другу вагітність у день арешту чоловіка, у день, коли прийшло попе­редження з жеку про відключення світла й газу через заборгованість... Звідки взяти гроші, як вижити з малою дитиною на мізерну інвалідсь­ку пенсію, як перебути цю вагітність і другі по­логи - другий кесарів розтин - за півтора року?

Боже, допоможи мені не збожеволіти... Бо хто потурбується про моїх дітей?

-     Ви хочете залишити дитину? – буденним тоном цікавиться дільничний гінеколог.

-     Не розумію...

-     А що тут розуміти, - дратується лікарка, - аборт будете робити чи ні?

-     Не буду!

-     Ваша справа.

"А може справді... - в обтічній формі пору­шує ту саму тему моя знайома. - Тут і здоров'я, і чоловіка, і роботу маєш, і то з двома дітьми тяжко. - Подумай, Терезо, у твоїх обставинах..."

Але що винне оте малятко у "моїх обстави­нах"? Для когось - це лише "ембріон", якого можна легко позбутися в гінекологічній госпроз­рахунковій клініці за 100 гривень, а для мене -моя маленька дитинка, яка чекає своєї появи на світ, чекає, щоб побачити мене, свою маму.

Через кілька років мені на очі потраплять пла­кати, на яких буде зображено розвиток дитини в лоні матері, написано про формування всіх органів вже на перших тижнях вагітности.

Тоді я ще не знала цього всього, але з ди­тинства у моїй душі було закарбовано Божу за­повідь, і я твердо знала одне: ніколи не зможу вбити свою дитину, хай там як складаються об­ставини мого життя.

Було тяжко. Було нестерпно. Брала малого Томека і вирушала до церкви. Отець й монахи­ні, мабуть, зауваживши мою скруту, підбадьо­рювали, допомагали. Світ не без добрих людей, і Господь обдаровував мене своїм милосердям.

Проганяла від себе похмурі думки. Мріяла про майбутнє, уявляла, якою буде моя друга дитина, на кого схожа. Чомусь була впевнена, що це буде білявий хлопчик, схожий на мене. Стар­ший Томек - смаглявий, татова копія.

Крістіян справді народився білявим, подібним до мене. Операція була дуже складною, я - ціл­ком знесиленою. Лікарі радили збалансоване харчування, тривале лікування, а до року не під­німати більше 3-х кілограмів. Я мовчки кивала, хоч знала, що для мене ці вимоги нереальні.. На ліки й добрі харчі для себе нема грошей, і під­німати тягарі доведеться, бо хто ж замість мне це буде робити?

Але я вже не тривожилася за своє майбутнє. У мене два синочки-два дубочки, я з ними не пропаду! Малий Томек - як старший - відразу після повернення з пологового будинку почав мені у всьому допомагати: малого заколише, сухі штанці принесе. Просто не відходив від колис­ки. Часом так кумедно було спостерігати, як він сам намагається вдягнути шкарпеточки брати­кові - инша дитина вже давно б облишила те, що їй не вдається, а Томек сопе-сопе, поки не вдягне, як годиться.

З Божою поміччю дочекалися нашого тата. Відбувши термін ув'язнення, Дмитро змінився: став нервовим, нестриманим. Я розуміла: йому довелося чимало пережити*. Але часом було так гірко на душі: адже мені також довелося ці два роки самій з дітьми несолодко. Десь вичитала: чоловік може підняти вантаж, удвічі важчий, аніж жінка, але жінка витриваліша і стійкіша до життєвих випробувань і тягарів.

Я робила все, щоб повернути чоловіка до нормального життя. Дещо вдавалося, дещо - ні. Дмитрові не щастило з роботою, він став загля­дати до чарки, жек подав на нас до суду, почали одне за одним хворіти діти, погіршився мій стан здоров'я...

Часом мої тягарі здавалися мені непосильни­ми і я благала Господа "Боже, візьми ті тягарі, бо я впаду під їх вагою". З молитвами долали випробування за випробуванням.

Росли сини і тішили своєю кмітливістю.

- І треба ж, такі гарненькі, виховані хлопчи­ки, - дивувалися всі.

Зараз старший, Томаш, ходить до школи, мо­лодший, Крістіян, - у садок. Обидвоє танцюють в гуртку польського народного танцю, вже їз­дили з виступами за кордон. Говорять трьома мовами: українською, польською й російською. Дмитро нарешті вдало працевлаштувався, зна­йшла невеличкий підробіток і я.

Щасливий кінець, майже як у мелодрамі, -скаже хтось.

А я справді почуваю себе щасливою. Хоч знаю: життя непросте, і в ньому буде ще не одне випробування. Та вже не нарікаю на те, що Гос­подь одним вділяє багато випробувань, а иншим дарує спокійне, безпроблемне життя. У моєму житті з Божої волі також було багато щасливих моментів. І я дякую Господові за все, що Він мені посилає.

Тереза, 42 роки, м. Львів

«НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ»

-    Чи маєте дітей? Лише одне? - запитує мене вже на завершенні сповіді старенький священик, і незважаючи на його доброзичливий тон і лагід­не обличчя, це запитання викликає у мене роз­дратування.

-    Так, лише одне. Тому що мені лише 23 ро­ки, тому що першій дитині лише рік, тому що я вчуся в аспірантурі й хочу спочатку захистити дисертацію, - відразу ж сиплю я аргументами, в душі, однак, будучи переконаною, що кількість дітей - це внутрішня справа жінки.

-    Сестро, - доброзичливо, але твердо пере­риває мій потік слів священик, - колись ви зрозу­мієте, що діти - не від чоловіка, діти - від Бога.

Минає якихось кілька тижнів, і я дізнаюся, що вагітна! Ця новина викликає в мене внутрішнє несприйняття. Бо мені лише 23 роки, бо пер­шій дитині лише рік, бо в моїх планах - дисер­тація...

Я знаю, що ніколи не зважуся на аборт, і від безвиході плачу: ну чому, чому це сталося так невчасно, наперекір моїм життєвим задумам... І ми ж з чоловіком не планували вагітности...

Чоловік втішає, але бачу, що і він заскочений цією новиною. Гнітючі думки рояться в голові, до того ж, починається жахливий токсикоз, і ме­ні здається, що я - за крок до неврозу.

- Ну чому ти себе мучиш? - розвіює мій по­хмурий настрій чоловікова сестра, катехитка.

-Подумай тільки, ти станеш мамою ще од­ного симпатичного маленького дівчатка. Чи хлоп'ятка. Це ж добре - невеличка різниця у віці між дітьми. А дисертація твоя нікуди не дінеться, напишеш ще. Заспокойся, бо й маляті спокій по­трібен, і не гріши: діти від Бога.

"Сестро, колись ви зрозумієте: діти не від чоловіка, діти від Бога", - зринають раптом у пам'яті слова старенького священика. І аж те­пер ці слова перевертають усе моє дотеперішнє сприйняття!

23 роки тому моїй мамі, круглій сироті з ди­тинства, також було нелегко. Народження пер­шої недоношеної кволої дитини, і за 2 місяці -нова вагітність. Тоді народилася я. Знаю: я була бажаною дитиною...

А тепер... Це ж моє, дароване Богом дитят­ко! Як я можу не прийняти його? І чудово, що між дітьми буде неповних 2 роки різниці - швид­ше знайдуть спільну мову!

Я поринула у нові клопоти, почала прати, виварювати і прасувати пелюшки, складала на окрему поличку дитячі речі, вже замалі на стар­шу... Уявляла себе мамою двох карапузиків, -цікаво, хто це буде: хлопчик чи дівчинка?..

І раптом як грім серга ясного неба: завмер­ла вагітність, так звана чистка, черствість лікаря (воно й не дивно, адже це відбувається у від­діленні, де роблять аборти)... Ще не до кінця усвідомивши, що сталося, я, повернувшись до­дому, відкрила шафу з акуратно поскладаними пелюшками і сорочечками - для тієї дитинки, що мала народитися і ... вже не народиться.

Сльози душили мене, а в голові була лише одна думка: "Це я винна в усьому, я! Я не сприй­няла цю вагітність від початку, я противилися волі Божій. Я не мала поки що у планах другої вагітности - і завагітніла. Сталося, не так, як я планувала й хотіла. А потім, потім я вже хоті­ла цієї дитини і готувалася до її народження -і втратила її. Знову сталося не так, як я хотіла. Може, усе було б инакше, як би я поклалася на волю Божу..."

А потім були депресія, клопоти зі здоров'ям, лікування і ... відчайдушне бажання мати ще одну дитину. Я дивилася не раз на ту поличку з маленькими сорочечками і подумки пригортала до грудей немовлятко.

Численні консультації лікарів і навіть кален­дарні підрахунки, - мені здавалося, на цей раз усе має бути добре, адже ми до цього так го­тувалися! Виснажливі перші місяці вагітности, знову шалений токсикоз, від якого відволікали лише світлі мрії про друге малятко і...

Раптово, несподівано, приголомшливо - зно­ву завмерла вагітність, операція! Якраз у перед­день народження старшої донечки. Я пам'ятаю, як на другий день, ледь відійшовши від наркозу, я відпросилася додому, бо мені була нестерпна та гнітюча лікарняна самотність, а вдома - гості, що прийшли на святкування дня народження, і я кожному заново переповідала заново про те, що сталося, і плакала...

Знову депресія, лікарі, невтішні діягнози, дов­гі роздуми... І раптом як просвітлення - несподі­ваний спокій на душі. Я б хотіла ще однієї ди­тини. Але Бог вже подарував мені донечку. І я вже маю науку, що стаєгься тоді, коли людина будь-що хоче, щоб було по її - так, як вона собі задумала і спланувала. Що ж, нехай тепер дієть­ся воля Божа.

Я перестала себе терзати негативними думка­ми, почала більше присвячувати уваги донечці, що йшла до першого класу, своїй роботі. Час лікував рани. І раптом неждано-негадано зрозу­міла, що знову чекаю дитини. Радість моя зміша­лася з тривогою: лікарі попередили мене і про можливу чергову втрату дитини, і про народ­ження маляти з вадами. Я знала, що з 5-го тиж­ня вагітности на ультразвуковому апараті вид­но, чи б'ється серце дитини. Коли вперше йшла на УЗД, то вся тремтіла. Секунди, які лікар вдив­лявся в екран, мені здавалися вічністю.

-       Серцебиття є! - нарешті повідомив він, і від розчулення я розплакалася.

Чоловік, що чекав мене під дверима, поба­чивши сльози, подумав про найгірше.

-    Серцебиття є! - кинулася я йому на шию. -Я відчуваю, що ця дитинка житиме!

Ми пішли до церкви св. Анни - вона була найближче від лікарні, довго разом молилися, дякували Богові. І я побачила якийсь символізм у тому, адже св. Анна - опікунка материнства. І її дитина також була такою довгоочікуваною...

Упродовж вагітности я почувалася дуже зле, лікарі наполягали на госпіталізації, на додатко­вих обстеженнях в інституті спадкової патоло­гії... Не кажу, що я легковажила їхніми порада­ми, але від госпіталізації відмовилася, в інсти­тут спадкової патології не пішла. Я якось вну­трішньо відчувала, що все має бути добре і під­свідомо відгороджувалася від їхніх негативних прогнозів. Але, звичайно, хвилювалася. І серце моє щоразу завмирало перед кабінетом УЗД, і сповнювалося радістю від повідомлення ліка­ря: "Серцебиття є".

"Не переживайте, просіть заступництва пе­ред Богом у Митрополита Андрея Шептиць­кого! - порадив мені один священик. - Слуга Божий Андрей ще офіційно не проголошений святим, але це справа часу. От у мене одна па-рохіянка після заміжжя дізналася, що в неї -пухлина матки. Тут вже не про народження ди­тини йшлося, а про врятування життя жінки. Вона ревно молилася до Шептицького..."

-І що? - запитую я.

- Як що? Оце минулої неділі охрестив Андрі­янку, її донечку.

З того часу я часто бувала у львівському Святоюрському соборі, де у крипті похований Митрополит Андрей, щотижня намагалася приступати до святого Причастя. Дивно, але заува­жила: упродовж усієї вагітности, коли я прийма­ла Святі Дари, завжди у ложечці було дві час-тички - немов для мене і для малятка.

...Дитина, на величезний подив лікарів, наро­дилася цілком здорова. За 3 тижні ми її охрес­тили Андріяною.

Зараз їй 4 роки, і вона - маленька розум­ничка.

Цьогоріч у її іменини -1 листопада (день смер-ти Митрополита Андрея) я поведу її до крипти на Святоюрській горі й розкажу, що дала їй ім'я Андріяна на честь великої людини, що все своє життя служила Богові -"працею, пожертвуван­ням, святістю". Вірю, що заступництво Митро­полита Андрея перед Богом допомогло мені в народженні здорової дитини. Знаю, шо моя донечка буде мати добрий орієнтир у своєму житті.

Люба Сосяк, 33 роки

СВЯТІ ГОТОВІ НАМ ПРИЙТИ НА ДОПОМОГУ

Чи може невелике провінційне занедбане містечко перетворитися за півроку на казково гарне квітуче місто і перемогти у європейсько­му конкурсі з благоустрою? Виявляється, може, якщо у цьому йому допоможуть ... святі.

На доказ, що це не фантастичний сюжет, а реальна подія, я демонструю охочим фільм, у якому колись непривабливі у своїй сірості й бу­денності вулиці постають ошатними, доглянути­ми, чарівними у буянні зелені й квітів.

Для того, щоб упорядкувати та озеленити та­ке місто, як стверджують фахівці, потрібно що­найменше два з половиною роки.

Пінкафельд - моє рідне місто - разюче зміни­лося за 6 місяців.

Здійснюючи керівництво над проектом озе­ленення, я віддав те, що понад людські зусил­ля, у руки святим: св. Петрові - опікунові міста, св. Францискові, який любив природу... - кож­ною ділянкою роботи опікувався певний свя­тий. І у, здавалося б, безнадійних ситуаціях, рап­том вишукувалися кошти, з'являлися саджанці... Ми робили свою справу на землі, а святі - на небі!

І Пінкафельд, посівши перше місце у кон­курсі, переміг куди іменитіші міста, ставши для багатьох людей свідченням того, яке чудо може творити щире уповання на допомогу святих.

...Колись для мене святі були лише зображен­ням на іконах. Я багато шукав у своєму житті, подорожував у студентські роки, намагаючись знайти те, що найголовніше для людини. Аж поки не почув про об'явлення Божої Матері у Меджугор'ї - невеличкому гірському босній­ському селі. Там я зрозумів, що гармонія - це Бог, мир, молитва. Там знайшов те, що шукав -Божу любов.

Через деякий час побував на могилі св. Анже-ли Меріччі в Італії. Там пережив такі самі відчут­тя, що і в Меджугор'ї - любов і умиротворення. Молячись перед саркофагом, в особливий спо­сіб відчув живу присутність святої. І зрозумів, що коли ми молимося до святих, вони перебува­ють біля нас, слухають нас, готові прийти нам на допомогу. Через святих Божа любов вливається у наші серця і поглиблює нашу віру.

Життя святих стало темою моєю другої дисер­тації з богослов'я (тоді я вже був доктором тех­нічних наук), породивши не лише прагнення глибше вивчати їх, а й внутрішню потребу по­повнювати свій досвід молитовного спілкування зі святими.

У 1995 році я вперше відвідав Україну, заці­кавившись Церквою, що, переживши драматич­ні десятиліття гонінь і переслідувань, виходила з підпілля. Моїм першим проханням було: "По­кажіть мені могили ваших мучеників за віру".

 

Зміст

До читача

"Нетипове" одужання

"Тягар минулого мене вже не гнітить..."

Життя - мов квіти - відцвітуть, а навесні знов забуяють

В'язнична парохія

Довіритися Богові

Бог витре кожну сльозу

Мама Марія

Незрячість - то не крах надій

Чотири листи до сина

"У цьому світі ми є не самі..."

"Нехай підождуть невідкладні справи..."

"Дякую за все, шо мені послано Богом"

"Нехай буде воля Твоя..."

Святі готові нам прийти на допомогу

 

Літературно-художнє видання

НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ

Люба Кіндратович

Я поспішаю жити

Літературний редактор Люба Кіндратович

Художній редактор Христина Рейнарович

Технічний редактор Галина Горбачук

Підписано до друку 30.10.07. Формат 70x90 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 3,51. Ум. фарбовідб. 3,8. Обл.-вид. арк. 2,73. Зам.

Видавництво «Свічадо»

79008, м. Львів, а/с 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 274-23-09, тел./факс: (032) 297-16-33 е-таіі: post@svichadо.соm, url: www.svichado.com

Вхід/Вихід