Чи порушення Правил Дорожнього Руху є гріхом?

За всю історію існування людей на землі, люди постійно подорожували. Для багатьох, дорога стала навіть другим…

10 ігор та вправ з дитиною під час карантину

 У непростий час карантину наші діти потребують батьківської участі в їхніх іграх: безтривожних, затишних,…

Святі отці про Псалми (Псалтир)

Книга псалмів має все, що необхідне для всіх. Вона віщує майбутні події, пригадує історію, накреслює закони…

Чи можна в подружжі погоджуватися на моральне зло?

Межа гріха Звісно, молодята мають навчитися поступати­ся одне одному, змінювати власну думку, відмовля­тися…

Навіщо жінці крокодил, або як виховати чоловіка!

Жінки, не дозволяйте чоловікам себе ошукати, вони лише вдають, що «баби» їх не цікавлять. Бути батьком - це,…
Читати більше новин

ДУХОВНА СПАДЩИНА СВЯТИХ ОТЦІВst_makariy

том 3

СВЯТИЙ МАКАРІЙ ВЕЛИКИЙ

ВИДАВНИЦТВО ОТЦІВ ВАСИЛІЯН «МІСІОНЕР»

ЛЬВІВ - 2002

ББК Э 371,12

М 151 УДК 276(081.2)

Переклад з російської ієрмн. Дам'яна Кічі, ЧСВВst_makariy

На обкладинці: ікона святого Макарія Великого

М 151 Святий Макарій Великий. Настанови про християнське життя. Евагрій Понтійський. Настанови про подвижництво/ Пер. з рос. Дам'яна Кічі. - Львів: Місіонер, 2002. - 258 с. ISBN 966-658-006-3

Книга містить ґрунтовні роздуми і короткі вислови двох ревних Божих подвижників IV ст. про внутрішнє духовне життя.

ББК Э 371,12

ISBN 966-7086-97-6 (Повне зібр.) ISBN 966-658-006-3 (Том 3)

© Д. Кіча, укр. переклад, 2002 © Видавництво "Місіонер", 2002

 

 

 

Святий Макарій Великий

ЗМІСТ

 

ДУХОВНА СПАДЩИНА СВЯТИХ ОТЦІВ Том З СВЯТИЙ МАКАРІЙ ВЕЛИКИЙ.. 1

Життєпис СВЯТОГО МАКАРІЯ ВЕЛИКОГО.. 2

ТВОРИ СВЯТОГО МАКАРІЯ.. 6

НАСТАНОВИ СВЯТОГО МАКАРІЯ ВЕЛИКОГО про християнське життя, вибрані з його бесід  7

1 Світлий первісний стан людини. 7

2 Темний стан людини, що згрішила. 9

З Господь - податель спасіння. 13

4 Тверда рішучість спасатися в Господі 15

5 Стан трудівництва. 25

6 Стан тих, що осягнули благодать. 35

7 Можлива християнська досконалість на землі 51

8 Майбутній стан після смерти й воскресіння. 54

 

Життєпис СВЯТОГО МАКАРІЯ ВЕЛИКОГО

Святий Макарій Великий (Єгипетський) наро­дився близько 300 року в Єгипті. У свої молоді літа пас худобу. Малим хлопчиною забрався якось з дітьми в чужий сад, вирвав собі крадькома кілька фіґ і одну з них з'їв. Навернувшись до Господа, він до самої смерти оплакував той гріх.

Відчувши в своїй душі поклик до життя, посвя­ченого Богові й спасінню душі, Макарій замолоду покинув світ і зачинився на самоті в малій келії поблизу села, де віддався гарячій молитві й святим роздумуванням, а одночасно й великому вмертвін ню-покуті. Щоб заробляти собі на хліб, а також прогнати від себе нудьгу, яку викликала самота, він у вільний від молитви час плів кошики й передавав їх одному чоловікові, щоб той продавав їх і за те купував йому трохи хліба.

У перші роки пустинного життя сталася зі свя­тим Макарієм дуже неприємна пригода. Одна грішна жінка пустила між людьми наклеп, що він збезчестив її. Люди, повіривши її словам, напали на Святого, схопили його й поволокли вулицями міста; дорогою били й називали облудником у чер­нечій рясі. Макарій не боронився й не виправдову­вався, тільки мовчки зносив ту тяжку зневагу й кривду, поклавшись у всьому на Господа Бога. По­годився навіть стати годувальником тій жінці, а со­бі говорив: «Що ж, Макаріє, маєш однією особою більше на прожитку, мусиш більше працювати». Та Бог не покинув свого вірного слугу. Невдовзі безчесна жінка, коли настав час її пологів, не могла розродитися. Тоді серед великих болів призналася, що святий Макарій не винний, а батьком її дитини є інший чоловік.

Люди, схаменувшись, дивувалися з покори й терпеливосте Святого та задумали просити в нього прилюдного вибачення. Довідавшись про це, Мака­рій утік зі своєї келії до великої непривітної Скит­ської пустині, що простяглась між Лібією і Єгип­том. Було йому тоді 30 років.

Там прожив святий Макарій 60 літ, ставши ду­ховним батьком багатьом святим пустинникам що мешкали по келіях, розкиданих між Нітрійською й Скитською пустинями. Правила склав для них сам Макарій. Зі Святим перебував тільки один брат, що приймав сторонніх людей, які приходили до ве­ликого старця за порадою у своїх тілесних і душев­них немочах. На сороковому році життя, близько 340 року, святий Макарій прийняв на прохання од­ного єгипетського єпископа святу Тайну Священ­ства, щоб служити душам братів. Згодом, коли збільшилась кількість монахів, постало там чотири церкви, в яких чотири священики послуговували побожним пустинникам.

Життя святого Макарія в пустині було дуже су­воре. Звичайно їв він тільки раз у тиждень. Одного дня його учень Евагрій, втомлений спекотною до­рогою, дуже хотів пити, але Святий порадив йому стриматись, задовольнившись тінню, і мовив при­тім: «Останні 20 літ я ніколи не їв, не пив і не спо­чивав стільки, скільки домагалось моє тіло». Спав святий Макарій стоячи, спершись до стіни. Лице його було бліде, а тіло худорляве. Лише на прохан­ня інших куштував він трохи вина, та після того два-три дні не пив навіть і води, щоб покарати себе за таку „нездержливість".

Про духовне життя святий Макарій висловлю­вався коротко. Радив усім мовчання, покору, вмер­твіння, самоту, а головно - постійну молитву. Вчив не промовляти багато слів під час молитви, а тіль­ки благати щирим серцем: «Господи, будь мило­сердним до мене. Боже, поможи мені!» Дуже лю­бив сердечне зідхання любови й покладання на Бо­га: «Господи, змилосердись наді мною з великої благости Твоєї!» Лагідність і терпеливість святого Макарія були такі великі й непереможні, що завдя­ки їм він навернув до Господа навіть поганського жерця. А сталося це так.

Авва Макарій, ідучи на Нітрійську гору разом зі своїм учнем, звелів йому йти попереду себе. Учень, ідучи на деякій відстані від Святого, зустрівся з поганським жерцем, який кудись дуже поспішав з невеликим оцупком дерева. Учень гукнув до нього:

- Куди біжиш, демоне?

Жрець, розсердившись, жорстоко побив його, кинув напівмертвого, а сам пішов собі далі. Неза­баром зустрівся з блаженним Макарієм, який при­вітав його так:

- Здрастуй, трудолюбче, здрастуй!

Жрець, здивувавшись, спитав:

- Що знайшов ти в мені доброго, за що так при­вітав мене?

Старець мовив:

- Я так привітав тебе, бо застав за роботою.

- А я з твого привіту зрозумів, що ти - великий служитель Бога. Зате той, другий, не знаю, хто цей окаянний монах, зустрівши, обізвав мене, за що я і побив його.

З цими словами він упав до Макарієвих ніг, об­няв їх і вигукнув:

- Не покину тебе, поки не зробиш мене мона­хом.

Далі вони вже йшли разом. Дійшовши до того місця, де лежав побитий монах, підняли його і від­несли на руках до церкви, тому що той не міг іти. Браття на горі, побачивши поганського жерця в то­варистві блаженного Макарія, дуже здивувались. Жрець той прийняв християнство, а згодом і мона­шество. Його приклад багатьох ідолопоклонників навернув до християнства. З цього приводу авва Макарій сказав:

- Слово горде та зле спонукує і добрих людей до зла, а слово смиренне й благе навертає і злих людей до добра.

Недаремно про авву Макарія Великого казали, що він був, як сказано в Писанні, «бог земний», то­му що як Бог покриває світ, так і авва Макарій прикривав прогрішення, що їх він, і бачачи, якби не бачив, і чуючи, якби не чув.

Святий старець жив у глибокій пустині саміт­ником, а трохи нижче була інша пустиня, в якій мешкало багато братів. Якось авва встав і пішов у ту пустиню. Браття з пальмовим віттям вийшли йому назустріч. Кожен із них сподівався, що ста­рець зупиниться в нього. Але він запитав, кого з них звати Теопемпт (бо напередодні мав видіння, що того мучать помисли). І пішов прямісінько до його келії. Теопемпт прийняв його з радістю. Ста­рець запитав його:

- Як живеш, брате?

- Молитвами твоїми - добре, - відповів йому брат.

Старець поспитав:

- Не спокушають тебе помисли?

- Поки ще ні, - відповів брат, стидаючись пові­сти правду.

Тоді старець сказав:

- А я ось уже багато років подвизаюсь і всі ша­нують мене, але й мене, старого, все ще бентежить дух блуду.

Теопемпт на те признався і собі:

- Авво, він також і мені дошкуляє.

Старець говорив і про інші помисли, які нібито спокушають його, щоб той брат краще зрозумів свої. Потім запитує старець брата:

- Як ти постиш?

Брат відповів:

- До дев'ятого часу.

- Пости до вечора, - порадив Макарій, - подви­зайся, перечитуй Євангеліє та інші писання. Якщо ж прийде до тебе помисел, не дивися вниз, але зав­жди вознось свій зір угору, - і Господь тут же помо­же тобі.

Якось демон, нападаючи на Макарія, через смиренність авви не міг нічим йому зашкодити, тож, відходячи, сказав:

- Я можу перевищити тебе в чуваннях, постах і багатьох інших речах, але твоя смиренномудрість перемагає мене й роззброює.

Деякі отці питали авву Макарія:

- Чому це (їж ти чи постиш) тіло твоє завжди худе?

Старець відповів їм:

- Палка, якою перевертають дрова в печі, без­настанно з'їдається вогнем. Те саме відбувається і з людиною, якщо вона очищає ум свій страхом Бо­жим. Страх Божий з'їдає тіло її.

Один юнак просив у святого Макарія духовно; науки. Святий велів йому піти на цвинтар і ганити небіжчиків, а потім хвалити їх. Коли юнак це зро­бив, святий Макарій запитав, що йому відповіли мертві.

- Мовчали як на ганьбу, так і на похвалу, - від­рік юнак.

- Тепер іди, - сказав святий Макарій, - і хай віднині не зворушує тебе ні зневага, ні хвальба. Як умреш для світу і самого себе, - тоді почнеш жити для Христа.

Іншому дав таку науку:

- Приймай з рук Божих убогість як багатство, а голод і нестачу - як достаток, тоді переможеш дия­вола і приборкаєш усі пристрасті.

Якийсь монах жалівся святому Макарієві, що в пустині мав завжди спокуси порушити піст, зате в монастирі з веселим серцем міг постити весь тиж­день.

- Причиною цього є пуста слава, - відповів Свя­тий. - Приємно постити, коли інші люди бачать це.

Один монах просив ліку від нечистих спокус. Коли Святий збагнув, що походять вони з лінив­ства й безділля, порадив йому ніколи не їсти до за­ходу сонця, молитися під час праці й невпинно тру­дитися весь день.

Проходячи якось з братами через Єгипет, авва Макарій почув, як хлопець говорив своїй неньці:

- Матусю! Один багач любить мене, зате я не­навиджу його, а бідний ненавидить мене, проте я люблю його.

Авва Макарій глибоко задумався над цими сло­вами. Браття спитали:

- Що означають ці слова, які так вразили тебе, отче?

Старець відповів їм:

- Господь наш - багатий і любить нас, - ми ж не слухаємося Його. Зате ворог наш, диявол, - зли­денний бідар і ненавидить нас, - а ми любимо його скверни!

Одного разу прийшов до Макарія Єгипетського єретик, який заперечував воскресіння з мертвих. Своїм красномовством він збаламутив багатьох братів-подвижників, врешті наважився звинувати­ти Макарія в неправомисленні. Старець почав за­перечувати йому. Єретик же на прості слова старця відповідав хитрими викрутасами. Святий, бачачи, яка небезпека чатує на чистоту віри братії, мовив:

- Що нам сперечатися і спокушати братію? -Підемо до гробів братів, що відійшли вже до вічно­сти, і кому з нас Господь дасть силу воскресити мертвого, хай знають усі: віра того угодна Богові.

Цю думку браття прийняли з радістю. При­йшли на могили. Макарій перше запропонував єре­тикові в ім'я Господнє воскресити мертвого.

- Ні, - заперечив той, - ти придумав це, ти і воскрешай.

Макарій упав на землю і довго молився. Потім, звівши очі до Господа, вигукнув: «Боже, яви нам, хто з нас обох правдиво вірить, воскресивши цього мертвого», - і назвав ім'я одного недавно помер­лого брата. - Тут же почувся голос із могили. Брат­тя кинулись розгрібати її. Знявши з померлого по­хоронні покривала, вивели його з могили живим. Побачивши це, єретик, уражений жахом, утік.

Прислуговував святому Макарієві монах Іван, що через жадобу присвоїв собі дещо з того, що було призначене для вбогих. Святий просив ченця віддати чуже, бо інакше впаде на нього проказа, як на Гехазі, пожадливого слугу пророка Єлисея (2 Цар. 5:21-27). Іван не послухав і через 15 років справді захворів на проказу, помер без покаяння, погубивши душу свою.

Мав хтось у Єгипті паралізованого сина, приніс його до келії авви Макарія і, поклавши його біля дверей, відійшов недалеко. Старець побачив хлоп­ця і спитав:

- Хто приніс тебе сюди? Той, плачучи, відповів:

- Батько мій поклав мене тут, а сам пішов.

Говорить йому старець:

- Устань, пошукай його.

Хлопець відразу встав, найшов батька свого, і пішли вони додому, радіючи.

Авва Теодор Термейський мав три духовні книжки. Пішов він до авви Макарія і каже йому:

- Ось є у мене три добрі книжки, і сам я кори­стаю з них, і браття повчаються, читаючи їх. Ска­жи, як мені правильно вчинити: чи залишити їх со­бі для власної користи та користи братів, чи прода­ти їх, а гроші роздати вбогим?

Старець відповів:

- Перше добре, але нездобувальність краща за все.

Почувши це, Теодор пішов і продав книжки, а гроші роздав бідним.

Якийсь же монах у Нітрії, забувши, що за трид­цять срібників продали Господа нашого Ісуса Хри­ста, назбирав, займаючись ткацтвом полотна, сто монет. Монах помер, а гроші залишились. Ченці (а жило їх там близько п'яти тисяч, кожен в окре­мій келії) зібрались на раду, що робити з грішми. Одні вважали, що потрібно їх роздати бідним, інші - віддати на церкву, треті - передати родичам. Але Макарій, Памво, Ісидор та інші святі старці, за ді­янням Духа Святого, вирішили: похоронити гроші разом з їхнім господарем і притому сказати покій­ному: «Срібло твоє хай на погибель тобі буде». Ця подія навела такий жах і страх на всіх монахів Єгипту, що відтоді вважалося за важкий гріх три­мати про запас навіть одну монету. Хоч це могло видатися жорстоко, але діячі були лиш знаряддям Святого Духа.

Одного дня об'явив Господь святому Макарієві, що, незважаючи на його духовні вправляння, він не дійшов ще такої досконалости, як дві заміжні жінки в такому-то містечку. Святий відразу прові­дав тих жінок, щоб пізнати їхній спосіб плекання чеснот. Там він дізнався, що вони звертали особли­ву увагу на те, щоб не сказати жодного пустого, не­продуманого слова. Старалися завжди любити ближніх, бути покірними, терпеливими, лагідни­ми, у всьому погоджувалися зі своїми чоловіками та іншими людьми, якщо тільки бажання їхні не противились Господньому законові. Покладались у всьому на Божу волю, зрікаючись власної. Будь-яку працю виконували з охотою, прославляючи Госпо­да й посвячуючи Божій славі всі свої сили. Вислу­хавши їхню оповідь, преподобний Макарій сказав:

- Істинно, Бог не шукає ні вдови, ні заміжньої, ні монаха, ні мирянина, - лише добру волю люди­ни, і приймає її, як саме діло; добровільному люд­ському наміренню дає благодать Духа Святого -Управителя життя кожного, хто бажає спастись.

Аріянин Лукій прогнав 376 року з Олександрії архієпископа Петра, наслідника святого Атанасія. Силою зайнявши владичу столицю, послав у пусти­ню військо розігнати побожних монахів. Багато з них тоді засвідчили відданість святій вірі кров'ю. Найславніших аскетів: обох Макаріїв, Ісидора, Памва й кількох інших наказав імператор Валент заслати над гирло ріки Ніл, де були великі мочарі. Та це лише помножило славу Божу, бо приклад святого життя й наука засланців навернули до Хри­стової віри всіх тих поган, що жили в околиці. А оскільки по всій державі зростало обурення на Лу­кія за його переслідування монахів, то він дозволив їм вернутись до своїх келій.

Відчуваючи кінець своєї земної мандрівки, свя­тий Макарій відвідав монахів у Нітрійській пу­стині, заохочуючи їх до досконалого жалю за гріхи. Ченці зі сльозами на очах упали йому до ніг.

- Плачмо, брати, - промовив Святий, - і нехай наші очі виливають потоки сліз, доки відійдемо звідси, бо інакше ми потрапимо в таке місце, де сльози будуть тільки підтримувати полум'я, в яко­му будемо горіти.

Оповідають, коли помер преподобний Макарій Великий, демони вишикувались в ряди на митар­ствах[1] щоб споглядати шестя духоносної душі. Як почала вона возноситися, темні духи, будучи дале­ко від неї, кричали зі своїх митарств:

- О Макарію! Якої слави сподобився ти! Смиренномудрий муж заперечив їм:

- Ні! Ще боюся, бо не знаю, чи зробив я щось доброго.

З других, вищих митарств знову волали підне­бесні власті:

- Ти вже втік від нас, Макарію!

- Ні, - відповідав він, - мені ще треба втікати. Коли ж Макарій вступив у небесні врата, демо­ни вили від злоби і заздрости:

- Тобі таки вдалося втекти від нас! Макарій же відрік їм:

- Огороджений силою мого Христа, уникнув я усіх ваших підступів.

До Господа святий Макарій відійшов на 90 році життя, проживши 60 літ у пустині, де був, мабуть, першим жителем тієї непривітної околиці. Можна прийняти за певне, що святий Макарій відвідував святого Антонія Великого.

Пам'ять святого Макарія спогадуємо 19 січня (1 лютого).

З творів Святого збереглося п'ятдесят бесід і послання. З них подаємо такі, які б систематизува­ли настанови святого Макарія. Вони - цілісні й надзвичайні тим, що докладно пояснюють найваж­ливішу мету християнства - освячення грішної ду­ші діянням благодати Пресвятого Духа. Це головна ідея, якій підпорядковані майже всі Макарієві пов­чання. Тому і грецька Філокалія містить у собі не всі бесіди святого Макарія, а 150 глав, що їх вибрав Симеон Метафраст. Так само робимо й ми.

Святий Макарій не торкається подробиць по­движницького життя. Ті, до кого він промовляв, і без того були старанними подвижниками. Тому Святий переважно турбувався про те, щоби дати потрібне спрямування їхнім трудам, вказуючи по­движникам останню мету, до якої треба невпинно простувати. Це, як уже згадано, - освячення душі благодаттю Пресвятого Духа. Одуховлення є ду­шею душі. Без нього нема життя. Воно і є запору­кою будучого світлого стану людини.

Святий Макарій навчає також і грішну душу, як їй з того стану темряви, зіпсуття, мертвечини вийти на світло, зцілитись, ожити. Тому його на­станови важливі не тільки для монахів та мона­хинь, але для всіх християн, бо в тому і суть хри­стиянства, аби підвестися з падіння. Для того і

ТВОРИ СВЯТОГО МАКАРІЯ

Господь прийшов на землю, і всі Його спасенні настанови в Церкві - про це. Хоч Макарій запору­кою успіху в цьому вважає зречення від світу, але свого роду зречення від світу необхідне і мирянам. Бо дружба світу цього - то ворожнеча проти Бога (Як. 4:4).

Вибираючи настанови, ми дотримувалися тієї послідовности, яка мимоволі укладається в свідо­мості, коли читаєш бесіди святого Макарія. Святий часто поринає думкою до нашого первопочатку і зображає, в якому світлому стані була перша лю­дина до скоєння гріха, - а все це для того, щоби ще темнішим видавався і без того темний образ гріш­ної душі, вміло описаний у найнепривабливіших рисах. Таке порівняння робить очевидною безмеж­ну милість Божу, явлену нам у спасінні через во­плочення Єдинородного Сина Божого, та благо­дать Пресвятого Духа. Всі ці три речі (світлий стан людини, темний стан людини та спасіння благодат­тю) святий Макарій вказує для того, щоби збудити в кожному бажання осягнути своє спасіння і муж­ньо та терпеливо долати свій шлях. Цей шлях по­чинається з твердої рішучости наслідувати Господа аж до готовости віддати життя за Нього. Пролягає він через труднощі в подвигах, самозмушуванні й самоподоланні, але, дійшовши так до відчутного діяння благодати або, - як каже святий Макарій, -до того, аби врешті благодать Пресвятого Духа від­крилася в серці у силі й дієвості, провадить до можливої на землі досконалости в Христі Ісусі Гос­поді нашім і закінчується двояким станом душ у будучому житті.

Усі думки святого Макарія подаємо під такими назвами:

1. Світлий первісний стан людини.

2. Темний стан людини, що згрішила.

3. Господь - податель спасіння.

4. Тверда рішучість спасатися в Господі.

5. Стан трудівництва.

6. Стан тих, які осягнули благодать.

7. Можлива християнська досконалість на землі.

8. Майбутній стан після смерти й воскресіння.

Повчання святого Макарія наведені дослівно. Від себе укладач додає тільки заголовки. В цитатах перша цифра вказує бесіду, а друга - главу чи пара­граф бесіди. Є параграфи, в яких міститься не одна думка, тож і цитуються вони інколи декілька разів.

НАСТАНОВИ
СВЯТОГО МАКАРІЯ ВЕЛИКОГО
про християнське життя, вибрані з його бесід

1
Світлий первісний стан людини

а) Кінцева мета і найвище благо людини - Гос­подь. Бог бажає перебувати в людині, і чоловік ніде не знаходить супокою, як тільки в Бозі. В такій спорід­неності з Богом людина є від початку, це - її первісне призначення від сотворення.

1. Нема більшої близькости та взаємности від тієї, яку душа має з Богом, а Бог - з душею. Гос­подь сотворив різні речі: небо і землю, сонце і мі­сяць, води, плодоносні дерева та всякі види тварин. Але в жодному з цих створінь не спочиває Господь. Кожне сотворіння в Його владі, однак не утвердив Він Свого престолу в них, ані спілкування з ними. Зволив перебувати лише в людині, з нею єдиною спілкуватися і в ній спочивати. Чи бачиш у цьому спорідненість Бога з людиною, а людини з Богом?

(45,5)

2. Як небо і землю сотворив Бог для прожи­вання людині, так тіло й душу людини призначив Він на житло Собі, аби вселитися і спочивати в її тілі, як у Своїй оселі, маючи за прекрасну нарече­ну улюблену душу, створену на Свій образ. Тому Апостол каже: Христос же - як Син у Своїм домі

(Євр. 3:6). (49,5)

3. Високе достоїнство людини. Подивись на не­бо, землю, сонце і місяць, - та не в них благоволив замешкати Господь, а тільки в людині. Тому чоло­вік дорогоцінніший від усіх істот, навіть - насмі­люсь так твердити - не тільки видимих, але й неви­димих, тобто - духів. Бо про Архангелів Михаїла та Гавриїла не прорік Господь: Сотворімо їх на наш об­раз і нашу подобу (Бут. 1:26), але про розумну люд­ську істоту - безсмертну душу. Написано: Ангель­ські сили навкруг тих, що Його бояться (Пс. 33:8).

(15,20-41)

4. Тому розумна і розважлива душа, обійшовши всі створіння, ніде не знаходить заспокоєння, як тільки в єдиному Бозі. Та й Господь ні до кого не благоволить, а тільки до людини. (45,5)

5. Як заручена багата дівиця, які б дарунки не приймала від нареченого до шлюбу, не вдоволь­ниться цим, аж поки не одружиться з коханим, так і душа нічим не заспокоюється, поки досконало не злучиться з Господом. Або: як голодне немовля за ніщо має і перли, й дорогу одіж, а прагне лише на­близитися до грудей годувальниці, щоби насити­тись молоком, так і душа, все оминаючи, прагне за­куштувати єдиного Бога - і тільки тоді заспокою­ється. (45,7)

б) Маючи таке призначення, людина була присто­сована до нього на самому початку сотворення. В со­творенні вона була поставлена біля своєї мети.

6. Душа - велика й дивна. Бог сотворив її доско­налою, без жодної вади - на образ Святого Духа, вклав у неї закони чеснот (поміркованість, знання, розважливість, віру, любов та інші) - за образом чеснот Духа. (46,5)

7. Бог наділив душу розумінням, волею, могут­нім умом та всякими іншими дарами, вчинив її рухливою, легкокрилою, невтомною. Дарував їй можливість миттєво переноситися куди завгодно і думкою Богові служити. Одне слово, створив її та­кою, аби стала вона Його нареченою та спільни­цею, щоб і Богові бути в єдності з нею і їй бути з Господом одним духом, як сказано: Хто ж пристає до Господа, є одним духом (1 Кор. 6:17). (46,6)

8. Як чоловік дбайливо стягає до своєї хати вся­ке добро, так і Господь у своєму домі - душі й тілі людини - збирає небесне багатство Духа. (49,4)

в) Через це первозданні в Возі перебували й мали великі привілеї та блага.

9. До гріха люди були облечені Божою сла­вою... Адам, доки тримався заповіді, був другом Божим і з Богом перебував у раю. (12,8)

10. В Адамові перебувало Слово, і мав він у собі Духа Божого. (12,6)

11. Ум, первісно чистий, споглядав свого Воло­даря, й Адам, перебуваючи в чистоті, панував над

своїми помислами, блаженствував, повитий боже­ственною славою. (45,1; 15,23,12,6)

12. Саме Слово, перебуваючи в Адамові, було для нього всім: і пізнанням, і відчуттям (блажен­ства), і спадщиною, і вченням. І зовні перебувала на первозданних слава, тож не усвідомлювали вони своєї наготи. (12,7-10)

13. Людина жила в честі й чистоті, була волода­рем усього, від небесного аж до піднебесного, була безпристрасною, чужою демонам, чистою від грі­хів, або пороків, - була Божою подобою. (26,1)

г) Але це багатство благодаті не мало в собі нічо­го примусового. Людина була вільна перебувати з Бо­гом і благодаттю або ж відлучитися від них. Вона відлучилась - і впала, як впали й духи.

14. Усіх розумних істот - Ангелів, людей - Тво­рець сотворив чистими й простими. А що декотрі з них перетворилися на злих, то це від власного сва­вілля, бо з своєї волі відхилилися вони від Бога і задуму Його. (16,1)

15. Тварини зв'язані якимсь непорушним зако­ном: вони не можуть вийти з того стану, в якому створені, і не мають волі. А ти сотворений на образ і подобу Божу. Як Бог свобідний і творить, що ба­жає, так свобідний і ти. За природою ж ти легко мінливий. (15,20-21)

16. Наша природа податлива і на добро, і на зло, на Божу благодать і на протилежну їй силу. Її не­можливо приневолити. (15,23)

17. Так і Адам з власної своєї волі переступив заповідь і послухав лукавого. (12,8)

18. Велике багатство і велике спадкоємство бу­ло йому приготоване. Але як тільки допустив до се­бе нечестиві думки й задуми, загинув він для Бога.

(12,1)

2
Темний стан людини, що згрішила

а) Послухавши лукавого, Адам продав себе йому, а той, заволодівши ним, наповнив його всяким злом.

19. Адам, переступивши Божу заповідь і послу­хавши лукавого змія, продав себе дияволу, став йо­го власністю, - і в душу, цю прекрасну істоту, вві­йшов сатана. Душа називається тілом лукавої тьми, доки в ній перебуває духовна темінь лукавого віку темряви. Тож і Апостол, згадуючи про тіло гріхов­не і про тіло смерти, каже: Щоб знищилось оце грі­ховне тіло (Рим. 6:6), і ще: Хто мене визволить від тіла тієї смерти? (Рим. 7:24). Душа - не від Божого єства, ні від єства лукавої темряви, але є істотою розумною, красивою, великою й дивною, прекрас­ною подобою й образом Божим, а лукавство тем­них пристрастей ввійшло в неї через гріх. (1,7)

20. Лукавий князь - цар тьми - спочатку поло­нив людину, відтак зодягнув її душу темрявою, як одягають чоловіка, щоби оголосити його царем, у царські шати, аби від голови до ніг носив на собі все царське. Так лукавий князь покрив душу грі­хом, усю природу її, і цілу її опоганив, узяв у полон до свого царства, не залишивши вільним в ній жод­ного її члена од влади своєї: ні помислів, ні розуму, ні тіла, але зодягнув її в тогу темряви. Як під час хвороби страждає не один хворий член, але му­читься все тіло, так і душа вся постраждала від не­мочей пороку і гріха. Лукавий зодягнув усю душу -цю необхідну і суттєву частку людини - у свою зло­бу, тобто в гріх, тож тіло стало немічним і тлінним. (2,1)

21. Коли Апостол каже: Скиньте стару людину (Кол. 3:9), то каже це до чоловіка досконалого, в якого очам відповідають свої очі, голові - своя го­лова, вухам - свої вуха, рукам - свої руки і ногам -свої ноги. Бо лукавий осквернив і цілковито поло­нив стару людину: осквернену, нечисту, богоборну, непокірну Божому законові, потягнув її до гріха, щоб і бачила лукаво, і чула лукаво, щоб і ноги її спішили до злодіянь, і руки її чинили беззаконня, і серце помишляло лукаве. (2,2)

22. Стара людина скинула з себе досконалість і носить одежу царства темряви - одежу богохуль­ства, невірства, безбоязні, пихи, гордости, грошо­любства, похоті та інше вбрання царства тьми - не­чисті й скверні лахміття. (2,4)

23. Того й домагався ворог, аби Адамовим пере­ступом уразити й потьмарити внутрішнього чолові­ка, могутній ум, який бачив Бога. Очі людини, ко­ли недоступними стали їм небесні блага, прозріли для пророків і пристрастей. (20,4)

24. Кайданами темряви зв'язують грішну душу духи злоби, тому не може вона, наскільки того ба­жає, ні Господа любити, ні вірувати, ні молитися, бо від переступу першої людини спротив явно й тайно в усьому нас опанував. (21,2)

б) Бачачи такий згубний стан, Бог і Ангели жалі­ли грішну людину.

25. Того дня, коли згрішив Адам, прийшов Гос­подь Бог і, пожалівши його, прорік: «Серед таких благ яке ти вибрав зло! Після такої слави як ти осо­ромився! Чому тепер ти став похмурий, спотворе­ний, тлінний? Після такого світла яка темрява по­крила тебе!» Коли згрішив Адам і вмер для Бога, жалкував над ним Творець. Ангели, всі сили, небе­са й земля, усі створіння оплакували смерть і па­діння його. Навіть тварини бачили, що даний їм за царя став рабом супротивної та лукавої тьми. Бо темрявою - гіркою і лукавою - зодягнув Адам ду­шу свою, тому що запанував над ним князь тьми. Адам-то і був той зранений розбійниками, напів­мертвий, що йшов з Єрусалиму в Єрихон. (зо,7)

в) Правда не терпить лукавства. Тож покарання не забарилося - і Адам став, як спорожнілий дім.

26. Адам, переступивши заповідь, був вигнаний із раю і стягнув на себе гнів Божий. Як прогнівав­шись колись на юдеїв, Господь видав Єрусалим на поталу ворогам, і ті, що ненавиділи юдеїв, почали над ними панувати, й не було там більше ні свята, ні приношення, - так, прогнівавшись і на душу за переступ заповіді, Господь видав її ворогам - демо­нам і пристрастям. Вони ж, звабивши її, потім ціл­ковито зневажили, тож не стало там ні свята, ні тиміяму, ні приношення від душі Богові, бо дороги до всього прекрасного в ній наповнились дикими звірами, і загніздились у ній плазуни - лукаві духи. Як хата, коли не живе в ній господар, стає темною, занедбаною, пустою, так і душа, якщо нема в ній її Володаря з Ангелами, наповнюється гріховною тьмою, соромними пристрастями і всякою несла­вою. (12,10; 28,1)

27. Оскільки людина за непослух прийняла клятву на клятву: Терня і будяки буде вона тобі роди­ти (Бут. 3:18) і ще: Обробляй землю, але не дасть вона тобі своїх плодів, - то на землі її серця зроди­лись і проросли терня й будяки. Вороги обманом захопили славу людини й покрили її соромом. Ви­крали її світло й зодягли в тьму. Вбили душу її, роз­ділили помисли, стягнули ум її з висоти, - і люди­на-Ізраїль стала рабом справжнього фараона. І по­ставив він наглядачами над людиною лукавих ду­хів, котрі примушують її вільно чи невільно чинити лукаві діла його, породжувати напасті й наклепи. Ті, що віддалили людину од небесного мислення, -звели її до діл лукавих, матеріяльних, земних, тлін­них та до слів, думок і міркувань марних. Бо душа, впавши зі своєї висоти, зіткнулася з людинонена­висним царством і жорстокими князями, які при­мушують її споруджувати для них гріховні житла

пороку. (47,6)

г) Через гріх усі тварини та весь рід людський під­пали під тиранію ворога та пристрастей.

28. Уяви собі царя, в якого є надбання і піддані. І сталося так, що вороги взяли його в полон. Якщо цар полонений, то і слуги його за ним слідують. Ось і Адам: чистим сотворив його Господь на слу­жіння Собі, і до послуг Адамові були всі тварини, бо поставлений був він паном і царем їхнім. Але як тільки знайшло до нього доступ лукаве слово (Адам спершу прийняв його зовнішнім слухом, по­тім воно проникло до серця його), то охопило всю його істоту і заволоділо ним. Після Адамового по­неволення уярмлені разом із ним і тварини, які йо­му служили, бо через нього запанувала смерть над усякою душею і через Адамів непослух так спотво­рила його образ, що люди змінилися і дійшли до того, що почали поклонятися демонам. Ось і земні плоди, досконало сотворені Богом, приносять де­монам. На їхній вівтар кладуть хліб, вино, оливу і тварин. Навіть синів своїх і дочок приносили в жертву демонам, рід

29. Від Адамового прогрішення душевні помис­ли, відірвавшись од Божої любови, розсіялись у цьому віці й змішалися з помислами матеріяльни­ми, земними. І як Адам, переступивши заповідь, прийняв у себе закваску нечистих пристрастей, так і ті, що народилися від нього, - увесь Адамів рід (за спадкоємством) стали причасниками тієї закваски і, з її поступовим збільшенням, в людях настільки помножились гріховні пристрасті, що потягнулися вони до чужоложства, розпусти, ідолослужінь, убивств та інших безглуздих діл, доки все людство не прокисло пороками. Зло так зросло в людях, що забули вони про Бога і стали поклонятися бездуш­ним каменюкам. Уже не мали й поняття про Бога -настільки закваска злошкідливих пристрастей за­квасила рід ветхого Адама. (24,2)

30. Після того, як людина відхилилась од запо­віді й підпала гнівному осудженню, гріх узяв її в своє рабство і сам, ніби якась безодня гіркоти, вузька і глибока, ввійшовши всередину, заволодів усіма теренами душі з найглибшими її криївками. Тож і душу, і гріх, що прилий до неї, уподібнюємо до великого дерева, на якому багато віття, а корін­ня - в земних глибинах. Гріх, увійшовши до душі й заволодівши нею, став звичкою - чимсь ніби при­родним - з дитинства в кожному зростає, вихову­ється і вчить усього поганого. (41,1)

31. Лазар, якого воскресив Господь, той Лазар, від якого вже дхнуло так, що ніхто не міг наблизи­тися до гробу його, - це образ Адама, який при­йняв у душу свою нестерпний сопух і наповнив її чорнотою й темнотою. Але ти, коли чуєш про Ада­ма, про зраненого розбійниками і про Лазаря, не дозволяй блукати, ніби по горах, своєму умові, але замкнися у своїй душі, тому що і ти носиш ті самі виразки, той самий сопух і ту саму тьму. Всі ми -сини цього потьмареного роду, всі сповнені того самого смраду. Якою неміччю постраждав Адам, такою постраждали й усі ми, що походимо від його сімени. Бо така сама недуга, як каже Ісая, уразила й нас: Рани, синці, свіжі виразки, не вичищені, не пе­рев'язані й не зм'якшені олією (Іс. 1:6). Такою незці­лимою виразкою ми уражені. (30,8)

32. Як у Єгипті під час триденної темряви син не бачив батька, брат - брата, друг - щирого друга, бо усіх їх покрила темрява, так і після того, як Адам переступив заповідь і був позбавлений попе­редньої своєї слави, піддався мирському духові, й покривало тьми зійшло на його душу, - від нього аж до останнього Адама - Господа - людина не ба­чила правдивого Небесного Отця, добросердної та ніжної матері - благодаті Духа, солодкого й бажа­ного брата - Господа, своїх приятелів щиросерд­них - святих Ангелів, з якими колись радісно весе­лилась і святкувала. І не тільки до останнього Ада­ма. Навіть і сьогодні, для кого не засіяло сонце правди - Христос, у кого не прозріли душевні очі, просвічені істинним світлом, - усі вони покриті тією ж тьмою гріха, мають у собі ті самі прагнення тілесної розкоші, підлягають тому самому покаран­ню, і нема в них очей, якими могли би бачити сво­го Отця. (28,4)

ґ) Відчутний наслідок первородного гріха - по­всюдні замішання, збентеження, неспокій у світі.

33. Діти віку цього уподібнені до пшениці, наси­паної в решето землі, що просіюється серед мінли­вих помислів цього світу, безнастанних земних справ, бажань та заплутаних матеріяльних понять. Сатана трясе душі й крізь решето (тобто земні діла) просіює весь грішний людський рід. Від часу падін­ня Адамового і підкорення його лукавому князеві, який взяв над ним владу, диявол безперестанними спокусливими й бентежними помислами просіює і зударяє у решеті землі всіх синців цього віку. (5,1)

34. Як пшениця в решеті того, що просіває, по­стійно ворушиться, перевертається, так князь лу­кавства, заманивши земними ділами всіх людей, безупинно бентежить і тривожить їх. Змушує при­страститися до марних помислів та паскудних по­хотей, до земних, мирських зв'язків, постійно лов­лячи та поневолюючи ввесь грішний рід Адамів. І Господь прорік Апостолам майбутнє повстання на них лукавого: Ось сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та Я молився Отцеві Моєму, щоб ві­ра ваша не послабла (Лк. 22:31-32). Бо те слово, що його сказав Сотворитель Каїнові: Втікачем і воло­цюгою будеш на землі (Бут. 4:12), є образом і подо­бою всіх грішників, бо рід Адамів переступив запо­відь, став грішним і прийняв на себе його внутріш­ню подобу. Людей тривожать мінливі почуття бо­язні, страху, всякі безглузді та марні бажання, роз­маїті непевні втіхи. Князь світу цього бентежить кожну душу, не народжену від Бога, і подібно до пшениці, яка безперестанно обертається в решеті, по-різному ворухобить людські помисли - ловить мирськими спокусами, тілесними втіхами, заляку­ванням та хвилюванням. (5,2)

35. Господь сказав, що люди, які слідують за спокусами й бажаннями лукавого, носять на собі подобу Каїнового лукавства. Викриваючи їх, мо­вив: Волієте за волею батька вашого чинити. А був він душогубець від початку, правди він не тримався, бо правди нема в ньому (Йоан 8:44). Тому весь гріш­ний рід Адамів несе на собі це осудження: стогнучи й трясучись, тривожиться в решеті землі, просіюва­ний сатаною. Як від одного Адама розсіявся по землі весь людський рід, так один гріх проник у весь рід чоловічий, і один князь злоби може погу­бити всіх людей хиткими, матеріяльними, суєтни­ми та бунтівними помислами. І як один вітер коли­ше всі рослини та насіння, і як одна нічна темрява простягається над усією землею, - так князь лукав­ства, будучи мисленною темрявою гріха й смерти, якимсь таємним і жорстоким вітром охоплює весь людський рід, уловлює людські серця мінливими помислами і земними бажаннями. Темрявою не­знання, осліплення й недбальства наповнює кожну душу, не народжену згори, котра ні думкою, ні умом не зноситься до іншого світу, як сказано: На­ше громадянство в небі (Флп. 3:20). (5,3)

д) Усі відчули гріх, але ніхто не знав, що це за зло і звідки воно, вважаючи такий стан природним.

36. Видимий світ, від царів до жебраків, ввесь у замішанні, неладі та боротьбі, і ніхто з них не знає причини цього явного зла - жала смерти, що при­йшло через Адамів переступ. Бо гріх, який увійшов ніби розумна якась сила і сутність сатани, розсіяв усяке зло. Він таємно діє на внутрішню людину - її ум - і бореться з нею помислами. Люди ж не віда­ють, що грішать під впливом якоїсь ворожої сили; навпаки, думають, що зло - природне явище і що грішать вони з власної своєї волі. Але ті, що в умі мають мир Христовий та Його просвічений, зна­ють, звідки походить усе це. (15,47)

37. Скільки з роду Адамового було царів, які во­лоділи всією землею і високо думали про своє цар­ське панування! Та жоден у своєму достатку не зро­зумів тієї шкоди, якої переступом першої людини завдано душі, та як її затьмарено. Тому не усвідом­лює вона переміни, яка в ній настала, а саме: що ум тепер через своє падіння покритий соромом і через осліплення сердечних очей не бачить тої сла­ви, яку до переступу бачив наш отець Адам. (45,1)

38. Були пусті мудреці в світі: одні показали свою майстерність у філософії, інші дивували вправністю в софістиці, ще інші виявили силу у ви­нахідливості, деякі були риторами й віршотвор­цями. Були й різні художники, які вправлялись у світських мистецтвах... І всі вони, опановані змієм, який оселився в їхньому нутрі, й не усвідомлюючи гріха, який в них жив, стали полоненими рабами лукавої сили і не одержали жодної користи від сво­го знання та мистецтва. (45,2)

е) Хоч велике зло від падіння, однак не цілковито умертвило воно людину - залишилися в ній прояви ду­ховного життя.

39. Не кажемо, що людина цілком пропала, зги­нула, вмерла; вона померла для Бога, однак живе своїм власним єством. (12,2)

40. Людина згинула через переступ: стала ура­женою, бо сатана потьмарив її розум. Якщо в одній людині він мертвий, то в іншій живе, розмірковує і диктує свою волю. (26,1)

41. І по переступі залишилося знання (помітно це в діях совісти). Коли розбійника звинувачують у злочині, суддя питає його: «Роблячи зло, чи не знав, що будеш пійманий і підданий смерті?» І роз­бійник не осмілиться сказати, що не знав того, бо це було йому відомо. І розпусник, коли чинить гріх, чи не знає, що грішить? Так люди і без Писан­ня, з природного розуму, чи не знають, що існує Бог? Не зможуть вони Судного дня сказати: «Не знали ми про Господа». Бо з неба в громах і блис­кавицях звіщається їм: «Чи ж не знаєте, що є Бог, Який править сотворінням?» (12,8-9)

42. Несправедливо декотрі думають собі, введе­ні в обман лжевченням, що людина, згрішивши остаточно вмерла і вже не може чинити нічого доброго. (46,3)

43. Залишилася в людині свобода, яку Бог дав їй на початку. Як досконалий силоміць не прив'я­заний до добра, так не прикутий і до зла той, що погруз у грісі та став посудиною диявола. (15,38)

44. Ти вільний, і якщо бажаєш загинути - це в твоїй волі. Хто хоче, той підкоряється Богові, йде дорогою правди й панує над своїми бажаннями, бо ум людський здатний протиборствувати і твердим помислом перемагати порочні потяги й мерзотні пристрасті. (15,21)

45. Марно, однак, декотрі зарозуміло гадають власною своєю волею позбутися приводів до гріха. Воля людини - в тому, аби опиратися дияволові, а не в тому, щоби мати владу над пристрастями. Бо сказано: Коли Господь не будує дому, - дарма працю­ють його будівничі (Пс. 127:1). (25,1)

46. У нас сильно і відчутно діє зло, викликаючи всі нечисті бажання. Одначе воно зрослося з нами не так, як декотрі порівнюють це зі змішанням ви­на з водою, але так, як на одному полі ростуть пше­ниця сама по собі і бур'ян сам по собі або як в од­ному домі перебувають окремо розбійник і окремо - господар дому. (16,1)

47. Коли світить сонце і дме вітер, то в сонця -своє тіло і своє єство й у вітру - своє тіло і своє єство. Так і гріх домішався до душі, але і в гріха, і в душі є своя особлива природа. (2,2)

48. З джерела випливає чиста вода, але на дні його лежить мул. Якщо сколотити його, - все дже­рело стає каламутним. Так і душа, коли буває збу­рена, змішується з пороком. І сатана стає чимось одним із душею - обидва духи в хвилину розпусти чи вбивства утворюють щось одне. Тому чи не знає­те, що той, хто пристає до блудниці, є з нею одним тілом? (1 Кор. 6:16). Іншим разом душа діє сама по собі: розкаюється у своїх вчинках, плаче, молиться і згадує про Бога. А якщо б душа завжди була по­грузлою в злі, то як би могла це чинити? Бо ж сата­на, будучи жорстокосердним, ніяк не хоче, аби лю­ди каялися. (16,2)

З
Господь - податель спасіння

а) Тим, що згрішили, єдине спасіння - Ісус Хри­стос. Змилосердився Господь і воплотився нашого ра­ди спасіння. Кров'ю Своєю обмив наші гріхи; благо­даттю Духа Святого обновив нашу грішну природу і удостоїв нас Царства Свого Небесного.

49. Світ подібний до багатого чоловіка, який во­лодіє чудовими розкішними будинками, сріблом і золотом, величезною прислугою, але водночас хво­рий та немічний. Уся рідня стоїть над ним, і все ба­гатство її не може визволити його від хвороби. Так і жодна життєва турбота, багатство чи щось інше не вибавить погрузлу в грісі душу од гріха. Тільки єдиний Христос може очистити душу й тіло. (45,3)

50. Оскільки людський рід, у беззаконнях зача­тий і в гріхах народжений, від материнського лона зробився відчуженим і від материної утроби пере­бував в омані, відтоді, як від Адама став царювати гріх, то, змилосердившись, прийшов Агнець Бо­жий, аби власною силою Своєю взяти гріхи світу на Себе, зв'язати насамперед сильного, а потім віді­брати забрані ним у здобич посудини, як сказано: Забрав єси у неволю бранців (Пс. 68:19). (С. 433)

51. Сатана і князі темряви після переступу запо­віді засіли в серці, умі й тілі Адамовім, як на своє­му власному престолі. Тому прийшов нарешті Гос­подь, прийнявши на Себе тіло від Діви, бо коли б забажав Він прийти неприхованим Божеством, то хто міг би це знести? За посередництвом цього знаряддя - тіла - заговорив Він до людей. І, врешті, лукавих духів, які засіли в тілі людини, скинув Гос­подь з престолів (тобто понять і помислів), котри­ми вони правили, очистив совість і вчинив ум, по­мисли й тіло престолом Собі самому. (6,5)

52. Бог звелів Мойсеєві зробити мідного змія, підняти й прибити його цвяхами на дереві; і як уку­сила когось гадюка, то він поглянув на мідного змія і зоставався живим (Чис. 21:8). Мертвий змій перемагав зміїв живих, тому що був образом Гос­поднього тіла. Господь бо тіло Своє, прийняте од Марії, возніс на хрест, розпростер на дереві й при­бив цвяхами - і мертве тіло перемогло й умертвило змія, що живе й повзає в серці. Велике тут чудо! (11,8-9)

53. Душу, від початку вражену незцілимою не­дугою шкідливих пристрастей, не міг зцілити ні­хто: ні праведні, ні отці, ні пророки, ні патріярхи. Приходив Мойсей, але не дав досконалого зцілен­ня. Були священики, дари, десятини, суботи, ново­місяччя, обмивання, жертви, цілопалення, і всяка інша істина сповнялась за законом, проте душа не могла зцілитися і очиститися від нечистого потоку злих помислів. І вся правда не здатна була виліку­вати людину, поки не прийшов Спаситель - істин­ний Лікар, Який Себе самого дає як викуп за рід людський. Він Єдиний сповнив велике й спаситель­не покутування і зцілення душі, визволив її від раб­ства й вивіз із тьми. (20,5.6)

54. Власні ліки, цебто свої добрі діла, не могли зцілити душу від цієї невидимої болячки. Тільки силою небесного, Божественного єства, даром Ду­ха Святого - цим єдиним ліком - здатна людина зцілитися і жити, очистивши серце Духом Святим.

(20,7)

55. Як хлібороб, коли йде обробляти землю, по­винен належно одягнутися і знарядитися, так і Христос, Небесний Цар та істинний Звершитель, прийшовши до опустілого від пороків людства, об­лечився у тіло і замість знаряддя поніс хрест. Обро­бив деревом хреста запустілу душу, виполов із неї бур'ян і терня, вимів полову гріха і всі будяки її по­років спалив вогнем. Ще й насадив у ній найпре­красніший духовний сад, який приносить Богові-Владиці солодкі й милі плоди. (28,3)

56. Христос-Господь обновив Новий Завіт, хре­стом і смертю розтрощив ворота аду й гріха, вивів вірні душі, дав їм Утішителя та ввів їх до Свого Царства. (38,3)

57. У Законі служителю було наказано взяти двох голубів: одного заколоти, а живого окропити його кров'ю і випустити на свободу. Це було обра­зом і тінню істини. Бо Христос заколений, а Його кров, якою нас покроплено, окрилила нас, бо дала нам крила Духа Святого - без перепон ширяти в небесних просторах Божества. (47,2)

58. Господь наш Ісус Христос для того й при­йшов, аби змінити, преобразити й відновити люд­ське єство, і душу, подолану через переступ при­страстями, сотворити наново, вдихнути в неї Боже­ственний Дух. Він прийшов, аби тих, що вірують у Нього, вчинити новим умом, новою душею, нови­ми очима, новим слухом, новим язиком духовним, одне слово - новими людьми. (44,1)

59. Як ворог, узявши людину, що йому підкори­лась, вчинив її новою для себе: обплутав шкідливи­ми пристрастями, помазав духом гріха й напоїв ви­ном усякого беззаконня, так і Господь, визволивши людину від гріха, зробив її новим сотворінням, по­мазавши Духом Святим. (44,2)

60. Як у видимому світі ніхто не може самотуж­ки перепливти море без корабля, що збудований із дерева й здатен плисти по воді, так і душі немож­ливо своїми силами перейти, подолати гірке море гріха, ту непрохідну безодню лукавих сил і темних пристрастей, якщо не прийме в себе швидкого, не­бесного, легкокрилого Духа Святого, що усуває й долає усяке лукавство. (44,6)

б) Довершивши спасіння, Господь хоче, аби ті, що бажають спастися, - спаслись, але нікого не приму­шує до цього.

61. Господь наш Ісус Христос, уболіваючи за спасіння людини, з самого початку виявляв Свою турботу через Отців, Патріярхів, Закон і Пророків. Врешті прийшов Сам і, зневаживши хресну ганьбу, перетерпів смерть. І весь труд, усі страждання Його були для того, щоби від Себе, від Свого єства зро­дити дітей Духом: щоб народжувались вони з ви­сот, від Його Божества. І як земні батьки сумують, якщо не народжують, так і Господь, полюбивши рід людський як Свій власний образ, забажав поро­дити їх від Свого Божественного сімени. І якщо люди не хочуть бути зродженими від Духа Божого, то велика печаль Христа, Який за них страждав і терпів, аби спасти їх. (30,2)

62. Господь бажає, щоби всі люди сподобились такого народження, бо за всіх Він помер і всіх при­звав до життя. А життя - це народження з висоти від Бога. І без такого народження не може жити душа, як каже Господь: Коли хтось не вродиться з висоти, не бачити йому Божого Царства (Йоан 3:3). Тому всі ті, що увірували в Господа і сподобились такого народження, приносять велику радість на небесах батькам, які їх породили. Всі Ангели й свя­ті сили радіють за душу, яка родиться від Духа і стає духом. (30,3)

63. Хлібороб, сіючи насіння, бажає, щоби все воно принесло плід, а потім, приходячи із серпом, сумує, якщо не знаходить його. Так і Господь ба­жає, аби Його слово було посіяне в серцях люд­ських. І як хлібороб сумує з бідної ниви, так і Гос­подь уболіває над убогим серцем, яке не приносить плоду. (32,11)

64. Уявіть собі, що цар, побачивши чоловіка бідного й недужого, не посоромився його, але по­чав лікувати рани його, переніс до своїх покоїв, одягнув у порфіру, діядему возложив на голову йо­го і вчинив спільником трапези своєї. Так і Небес­ний Цар Христос, прийшовши до недужої людини, зцілив її та запросив на Свій царський бенкет, при­тім не чинив насильства над волею її, але, напоум­люючи, підніс її до такої чести. (15,28)

65. У Євангелії написано, що Господь послав слуг запросити гостей і сповістити їм: Ось я обід мій зго­тував (Мт. 22:4), але запрошені почали відмовля­тися. Перший сказав: Поле купив я, мушу піти на нього подивитись; вибач мені, прошу тебе. Другий повів: П'ять пар волів купив я і йду їх спробувати; прошу тебе, вибач мені. А інший мовив: Я одружився і тому не можу прийти (Лк. 14:18-20). Чи бачиш? Зазивач готовий, та запрошені відмовилися й, зви­чайно, самі собі нашкодили. Бачиш, Господь при­готував їм Царство, кличе їх, щоб увійшли, але не бажають вони. (15,29)

66. Господь безнастанно стукає до дверей наших сердець, аби відчинили ми Йому, і Він увійде та за­мешкає в наших душах. Бо каже: Ось стою при две­рях і стукаю: Як хтось почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього (Од. 3:20). Він волів багато страждати, віддати тіло Своє на смерть і викупити нас із рабства, щоби в нашій душі створити Собі оселю. Бо їжа і пиття, одежа і житло Господа - в наших душах. Тому безперестанку стукає Він до нас, бажаючи ввійти. Приймімо ж Його і введім у серце своє, тому що і для нас Він є їжа і пиття, і життя вічне. Кожна душа, яка не прийняла і не по­селила Господа Бога в собі чи, краще мовити, сама не заспокоїлася в Ньому, - не має спадкоємства зі Святими в Царстві Небесному і не може ввійти до небесного граду. Ти Сам, Господи Ісусе Христе, введи нас туди! (30,9)

4
Тверда рішучість спасатися в Господі

Спасіння душі починається з бажання спастися і твердої рішучости здійснити це в Бозі. Господь звер­шив наше спасіння, все приготував для нього і бажає, щоби кожен спасався. Очікує тільки, аби людина при­ступила і почала боротися за своє спасіння.

а) Потрібне наше бажання як необхідна умова спасіння.

67. Людині від природи властиве волевиявлен­ня, і саме за нього спитає Бог. Тому й велить, щоби людина спочатку збагнула, збагнувши - полюбила і тоді виявила свою волю. А втілити думку, зверши­ти труд чи сповнити діло - це благодать Божа дає тому, хто забажав і увірував. Тому людська воля є суттєвою умовою. Якщо її нема, - Сам Господь ні­чого не чинить, хоча й може Своєю волею. Тож сповнення діла Духом залежить від волі людини. Знову ж: якщо виявляємо цілковиту свою волю, то все діло приписує нам дивний і незбагненний у всьому господь бог. (37,10)

68. Кровоточива жінка, хоч не могла самотужки одужати, одначе мала ноги, щоби прийти до Госпо­да, а прийшовши - отримала зцілення. Подібно і той сліпий, хоч не міг приступити до Господа, од­нак подав голос, який дійшов швидше од вісників: Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною! (Мр. 10:47), і увірувавши, тут же прозрів. Бо Господь Сам при­йшов до нього і дав йому зцілення. Так і душа, хоч зранена струпами сороміцьких пристрастей та осліплена гріховною пітьмою, однак має волю за­волати до Ісуса, призвати Його, аби спас її. (20,7)

69. Як той сліпий, коли б не закликав, і та кро­воточива, коли б не прийшла до Господа, не отри­мали би зцілення, так і ми, якщо не приступимо до Господа з власної своєї волі й не благатимемо Його з непохитною вірою, то не одужаємо. Бо чому вони відразу були оздоровлені, а ми ще не позбулися своїх таємних пристрастей? Через невірство наше, через різнодумство наше, через те, що не любимо Бога усім серцем і не віруємо в Нього щиро - не отримали ми ще духовного зцілення і спасіння. Тож увіруймо в Господа нашого та істинно присту­пім до Нього, щоб і Він істинно зцілив нас. Бо Гос­подь обіцяв дати Духа Святого тим, що у Нього просять (Лк. 11:13), відчиняти двері тим, що стука­ють, і виявляти Себе тим, що Його шукають (Мт. 7:7). І неоманливий Бог, Який обіцяв вічне життя пе­ред відвічними часами (Тит. 1:2). (20,8; 45,2)

70. Хоч немовля не може самотужки наблизи­тись до матері, однак, шукаючи її, рухається, кри­чить, плаче - і мати зглянеться над ним. Вона рада, що дитятко із зусиллям і плачем шукає її. І оскіль­ки маля не може підійти до неї, то сама мати з лю­бови до дитини, за те, що вона так прагне її, - під­бігає до неї і з великою ніжністю бере, голубить і годує її. Так само чоловіколюбний Бог чинить із душею, яка шукає Його. Але ще більше з власної Своєї любови та благости прилучається Він до ро­зумної душі і, за апостольським словом, стає з нею одним духом (1 Кор. 6:17). (46,3)

71. Господь - милосердний і довготерпеливий -чекає нашого навернення і, якщо грішимо, терпля­че очікує нашого покаяння, а коли впадемо, не со­ромиться приймати нас знову, як сказав Пророк: Хіба ж як хтось упаде, то не встане? Або як зіб'ється з дороги, то не повернеться? (Єрем. 8:4). Як тільки опам'ятаємось, прийнявши благу думку, - негайно звернімся до Бога, шукаймо Його помочі. Він гото­вий спасти нас, чекає лише палкого пориву нашої волі до Нього, благої віри через волевиявлення і старанність. Господь усяке благе діло творить в нас Сам. Тому, позбувшись найменшого упередження, недбалости й лінивства, станьмо мужніми і йдімо вслід за Ним. Не відкладаймо цього з дня на день як недосконалі, бо не знаємо, коли розстанемося з тілом. (4,17)

б) Як виникає бажання? аа) Пробудження від Бога.

Господь напоумлює душу непомітно. Деколи на­вертає нещастями, іноді - Своїм безпосереднім діян­ням, як це було з апостолом Павлом. Але повсюдним закликом до навернення є слово Боже.

72. Богові вгодно повернути грішну людину зно­ву до життя, й Він напоумлює її, аби уболівала над собою та каялась. І якщо чоловік щиро побиваєть­ся, то Господь заохочує каянника ще більше опла­кувати давні свої прогрішення й приносити пока­яння все своє життя. (15,15)

73. Коли за волею Божою перебуваєш у скорбо­тах, стражданнях і немочах, тоді те, що вважаєш для себе нещастям, служить на користь твоїй душі. Якщо спіткає тебе лихо, то починаєш міркувати так: «Нещасний я у світі, відречусь од нього, буду служити Богові». Дійшовши такої думки, чуєш за­повідь: Продай, що маєш (Мт. 19:21), зненавидь ті­лесне і служи Господу. Тоді почнеш дякувати за своє нещастя в світі, за те, що через такий удар до­лі став послушним Христовій заповіді. Нарешті, якщо частково змінив ти свою думку щодо види­мого й віддалився од світу та тілесного спілкуван­ня, то потрібно тобі також змінитися й умом: ті­лесне мудрування перемінити на небесне. Тоді поч­неш розмірковувати про ту саму почуту заповідь, але не матимеш ще спокою, а тільки журбу й труд здобути те, що почув. (32,7)

74. Як Бог зловив святого Павла? Невимовно просвітивши його, удостоїв почути Свій голос і, вдаривши по щоці (покаравши) як раба, дарував йому свободу. Як бунтівник, схопивши когось, по­лонить його, а потім сам попадеться в руки істин­ного царя, так і Павло, коли діяв у ньому бунтівний дух гріха, гнав і розоряв Церкву. Але тому що ро­бив це з незнання і не зі спротиву Богові, але якби подвизаючись за істину, то і не знехтував ним Гос­подь, Небесний та істинний Цар, але полонив його. Бачиш благість Владичу й те, як душі, що прив'яза­лися до пороку й жорстокости, Господь може мит­тєво змінити і сповнити їх Своєю благодаттю та миром? (48,8)

75. Як цар пише послання до тих, кому бажає вручити свої грамоти й нагороди: «Прийдіть та отримайте від мене царські дари», і якщо не прий­дуть і не одержать, то не принесе їм користи читан­ня послань, а радше стануть вони гідними смерти за те, що не захотіли з царських рук удостоїтись чести; так і Божественні Писання Цар-Бог пропо­нує людям як послання, об'являючи в них, аби ті, що увірували в Господа і взивають до Нього, проси­ли й одержали небесний дар від Іпостасі Його Бо­жества. Бо написано: Були нам даровані цінні й пре­великі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Бо­жої природи (2 Петр. 1:4). Якщо ж людина не при­ходить, не просить і не приймає, то не матиме ко­ристи від читання Писань, а навпаки, стане вона гідною смерти за те, що не забажала від Небесного Царя прийняти дар життя вічного. (39)

бб) Боротьба із собою, щоб іти на поклик Божий.

76. Людина не відразу, як лиш почує слово Боже, удостоюється благодатних дарів. Стверджуючи протилежне, відбираєш у людини волю і заперечу­єш наявність супротивної сили, яка протиборствує умові. Ми ж кажемо: Хто слухає слово, той прихо­дить до покаяння, потім починає вправлятися та повчатися у борні, подвизається проти сатани і, довго змагаючись й борючись, здобуває перемогу і стає християнином (постановляє бути незмінним послідовником Христа). (27,20)

вв) Уявлення й переконання, які впливають на волю.

У цій боротьбі з собою ум збирає різні спонукуючі прояви істини й переконання, здатні надихати. На­самперед святий Макарій тут роздумує про те, що Бог вчинив для нашого спасіння і якими обітницями це потвердив.

77. Вникни в умову сутність душі й застановись на ній глибоко. Безсмертна душа - немов дорого­цінна посудина. Дивись, наскільки велике небо й земля, та не про них благоволить Бог, а тільки про тебе. Поглянь на своє шляхетство і гідність, бо ж не Ангелів послав Господь, але Сам прийшов за­ступником за тебе, щоби зцілити тебе загиблого, зраненого і вернути тобі первісний образ чистого Адама. Сам Бог прийшов заступитися за тебе і ви­зволити від смерти. Стань же твердо й усвідом собі, яке високе про тебе Провидіння Боже. (26,115. 28)

78. Уяви собі, що цар, зустрівши якусь бідну дів­чину в лахміттях, не пройшов байдуже повз неї, але зняв із неї брудну одіж, обмив її, прикрасив світлими ризами і запросив причаститися трапези на царському бенкеті. Так і Господь, знайшовши душу ураженою й засмученою, дав їй ліки, зняв із неї нечисту одежу й ганьбу пороку та зодягнув її в ризи царські, небесні, Божественні, світлоносні й славні, возложив на неї вінець та прилучив її до царської трапези на радість і веселість. (27,3)

79. Тому християнство не є чимось незначним; воно - таїна велика. Пізнай шляхетство своє, а на­самперед те, що призваний ти до царської гідности, що ти - рід вибраний, царське священство, народ свя­тий (1 Петр. 2:9). Тайна християнства незвичайна для світу цього. Видима слава й багатство царя є чимось земним, тлінним, минаючим, а те Царство і те багатство - Божественні, небесні, славні, не­проминаючі, нескінченні. Бо в небесній Церкві ви­брані душі співцарюють із Небесним Царем, і як Сам Цар - первородний із мертвих (Кол. 1:18), так і співцарюючі з Ним - первородні. (27,4)

80. Невимовні обітниці християнам настільки великі, що з вірою і багатством однієї душі не мо­же рівнятися навіть уся слава й ліпота неба та зем­лі, всілякі інші принади й розмаїття, найбільше ба­гатство, краса і насолода видимим. То як же не за­бажати нам за стільки заохот і Божих обітувань всеціло приступити до Господа, посвятити Йому самих себе, зрікшись, за Євангелієм, окрім усього іншого, і душі своєї, возлюбити Бога єдиного, не прив'язуючись притім до нічого іншого? Ось усе це дароване нам, а яка ще слава! Скільки Господніх піклувань про нас від часу Патріярхів і Пророків! Скільки сповіщено обітниць! Скільки спонук! Яке добросердя Господнє було до нас від початку! На­самкінець же Сам Бог прийшов і розп'яттям Своїм доказав нам невимовну благість до нас, щоби тих. які навернулися, ввести до життя. А ми не розста­ємся зі своїми хтивими бажаннями, з любов'ю до світу, зі злими навичками - й через те виявляємо себе маловірними або й невірними! І все ж Гос­подь, незважаючи на все це, залишається і далі ми­лостивим до нас. Невидимо охороняє і заспокоює. Остаточно не віддає нас - через гріхи наші - поро­кам та спокусам світу цього. З великої благости і терпеливости не засуджує нас на погибель, чекаю­чи, що колись ще навернемось до Нього. (4.17.18)

81. Що означають слова: Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготу­вав Бог тим, що Його люблять (1 Кор. 2:9)? У давні часи великі праведники, царі й пророки знали, що прийде Спаситель, але не відали, не чули і на думку їм не спадало, що Він постраждає і буде розп'ятим, що проллє Свою кров на хресті, що буде Хрищен­ня вогнем і Святим Духом, що в Церкві будуть при­ношені хліб і вино як образ тіла й крови Його, що ті, хто причащатимуться видимого хліба, духовно споживатимуть Тіло Господнє, що Апостоли й хри­стияни приймуть Утішителя, зодягнуться силою вишньою і сподобляться єднання з Духом Святим. Цього не знали пророки й царі, і на думку їм таке не спадало. (27,17)

82. Якщо такі блага нам приготовані, такі обіт­ниці дано й таке благовоління Господнє до нас, то не будьмо недбалими, а поспішім до життя вічного і цілковито посвятім себе Господу Богу. (49,5)

83. Знаючи про гідність душі та про те, яким до­рогоцінним є розумне створіння, чи розумієш, що небо і земля проминають, а ти покликаний до си­нівства, до братства, за невісту Христові? У види­мому світі все женихове належить і невісті; так і все Господнє ввіряється тобі. Бо задля спасіння твого Сам Бог прийшов, аби покликати тебе. А ти нічого собі з того не робиш, не розумієш свого по­кликання. Тож справедливо духовний муж оплакує падіння твоє, кажучи: Чоловік, що живе в багатстві нерозумно, подібний до скотини, яка гине (Пс. 48:21). (16,13)

Після цього святий Макарій навчає, що наша ме­та - Господь, і тільки тоді нам добре, коли наслідує­мо Його, та що нема гіршого стану, коли покидаємо Бога свого.

84. Якщо зведеш очі до сонця, - побачиш круг сонячний на небі, світло ж та проміння його схо­дять на землю, і вся сила сонячного сяйва й блиску лине до землі. Так і Господь: сидить праворуч Отця, вище від усякого початку і влади, але око Його ли­не до сердець людей, що перебувають на землі, аби тих, що очікують від Нього помочі, вознести туди, де Сам перебуває. Бо каже: Де Я, там і слуга Мій бу­де (Йоан 12:26). Але безмовні тварини набагато ро­зумніші від нас, бо кожна із них лучиться зі своїм родом: дикі з дикими, приручені - також з родом своїм. А ти не повертаєшся до своєї небесної роди­ни, до Господа, але помислами своїми згоджуєшся і схиляєшся до намов злоби, стаєш помічником гріха, разом із ним воюєш проти себе самого, доб­ровільно потрапляєш до пастки ворога, подібно до того, як птицю пожирає орел чи вівцю - вовк або як умирає дитина, що простягнула руку свою до змії, а та її ужалила. (45,6)

85. Душа належить тому, з ким вона - своїми бажаннями - спілкується та лучиться. Тож або, ма­ючи в собі Боже світло і в ньому живучи та прикра­шаючись усякими чеснотами, причасна вона до сві­ту упокоєння, або, погрузнувши в гріховній тьмі, підлягає осудженню. Душа, що бажає жити з Бо­гом у вічному упокоєнні та світлі, повинна вмерти для колишнього лукавства і постати до іншого життя, Божественного виховання. Почувши це, зверни увагу на себе самого, чи так сталося в тобі? І якщо ні, - треба безперестанно уболівати тобі серцем, ридати і каятись, бо ти ще мертвий для Царства. Тож взивай до Господа і проси з вірою, аби сподобитися тобі істинного життя. Бог створив твоє тіло не зі Свого єства, та й не з власного твого тіла постановив йому приймати поживу, пиття, одяг, взуття, а навпаки, створивши тіло нагим, влаштував так, що все необхідне для життя одер­жує воно ззовні. І неможливо тілові жити без того, що поза ним, тобто - без їжі, пиття, одежі. Якщо ж обмежується воно тим, що є в його єстві, не перей­маючи нічого ззовні, то руйнується й гине. Так і ду­ша, що не має в собі Божого світла, але створена на образ Божий (бо так благоволив Господь, щоб мала вона життя вічне), - не з власного свого єства, але від Господнього Божества, від Духа Його та від світла Його прийме духовну їжу, духовне пиття та небесну одіж, що і є істинним життям душі. (1,8.10)

86. Як життя тіла залежить не від нього самого, але від того, що поза ним, тобто - від землі, і без існуючого поза ним неможливо йому жити; так і душа, якщо ще нині не зродиться в отій землі жи­вих, не буде там духовно живитись і духовно зро­стати перед Господом, якщо не зодягне її Божество в невимовні ризи небесної ліпоти, то неможливо їй самій по собі насолоджуватися спокоєм. Бо єство Боже має і хліб життя - Того, хто сказав: Я - хліб життя (Йоан 6:35), і воду живу (Йоан 4:10), і вино, що серце людське звеселяє (Пс. 104:15), і миро радости (Пс. 45:8), і різноманітну поживу небесного Духа, і світлоносні небесні ризи, що їх дарує Господь. У тому і полягає небесне життя душі. Горе тілові, як­що воно замикається тільки на своїй природі, тому що руйнується і вмирає. Горе й душі, якщо вона зу­пиняється тільки на своєму єстві, не маючи нічого спільного з Божественним Духом, бо гине, не спо­добившись вічного Божественного життя. Як втра­чають надію на одужання тих людей, тіла яких не можуть вже приймати їжі, і плачуть над ними всі близькі, приятелі, рідні; так Бог і святі Ангели гід­ними сліз визнають ті душі, котрі не вкушають небесної поживи Духа і не живуть в нетлінності, (1,11)

87. Отож якщо твоя внутрішня людина на досві­ді зазнала всього цього, то ось живеш ти справді життям вічним і душа твоя вже нині радіє в Госпо­ді. Дійсно набув і прийняв ти це від Господа, щоб жити тобі істинним життям. Якщо ж не відчув ти в собі нічого такого, то плач, уболівай і сумуй, бо до­нині не придбав ти ще вічного і духовного багат­ства, не прийняв ще істинного життя. Тому журись убогістю своєю, день і ніч моли Господа, оскільки перебуваєш у страшному гріховному зубожінні. О, якщо б хто набув хоч скорботи над безталанністю своєю! О, якщо б не проводили ми час безпечно, як пересичені! Хто уболіває, шукає та невідступно просить Господа, той скоріше одержить визволен­ня й небесне багатство. Бо сказав Господь, закінчу­ючи слово про несправедливого суддю та вдовицю: Наскільки більше Бог оборонить Своїх вибраних, які до Нього день і ніч голосять. Істинно кажу вам: Оборонить їх негайно (Лк. 18:7-8). (1,12)

88. Господь прийшов для людини, що лежала мертвою в гробі тьми, гріха, нечистого духа й лука­вих сил, аби вже нині, цього віку, воскресити й оживотворити цю людину, очистити її від усякої чорноти, просвітити світлом Своїм й зодягнути в небесні ризи Свого Божества. Під час воскресіння тіл, душі котрих наперед воскресли і прославились, - прославляться і їхні тіла та просвітяться душею, вже нині просвіченою і прославленою, облечуться в житло нерукотворне, небесне, в славу Божествен­ного світла. Бачиш, яка незбагненна і невимовна слава Божа! Неможливо висловити чи описати без­мірне, нескінченне й незбагненне багатство хри­стиян! Тому чимдуж приступімо до християнського подвигу і приймімо це багатство, бо ж спадкоєм­ством і часткою християн є Сам Бог. Сказано: Гос­подь - частка моєї спадщини і моєї чаші (Пс. 16:5). (34,2.3)

89. М'ясо без солі гниє, засмерджується, і через нестерпний запах усі від нього відвертаються. У зо­гнилому м'ясі плазують черв'яки, знаходячи там собі поживу. Але як тільки посипати м'ясо сіллю -черв'яки гинуть, смердючий запах пропадає, бо со­лі властиво вигублювати черв'яків і нищити непри­ємний запах. Так і кожна душа, не посолена Духом Святим, не причасна соли небесної, тобто сили Бо­жої, загниває і сповнюється страшним смрадом лу­кавих помислів. Тому лице Боже відвертається од страшного сопуху суєтних помислів тьми й при­страстей, які живуть у такій душі. В ній рухаються злі й страшні черв'яки, тобто лукаві духи й темні сили, які живляться, гніздяться, повзають там, по­їдають і розтлівають її. Бо сказано: Смердять за­гнивші мої рани (Пс. 38:6). Але як тільки душа при­бігає до Бога, увірує і випросить собі соли життя, благого і чоловіколюбного Духа, - небесна сіль, що зійде на неї, вигубить у ній страшних черв'яків, знищить сморід і очистить душу своєю силою. А відтак, коли істинна сіль оздоровить її, - душа зно­ву стає гідною служити Небесному Владиці. Тому і в законі, на означення цього, Бог повелів усяку жертву посипати сіллю (Лев. 2:13). (1,5)

90. Як у видимому світі нагий терпить великий сором та безчестя, і приятелі відвертаються од при­ятелів, а рідні від своїх рідних, якщо ті голі, і сини, коли побачили, що батько тілом світить, підступили спинами, прикрили наготу батька свого; обличчя ж їхні були обернені від нього, то й не бачили наготи батька (Бут. 9:23), - так і Бог відвертається од душ, які не облечені в ризу Духа, не зодягнені силою та істиною Господа Ісуса Христа. (20,1)

91. Адам, перший чоловік, побачивши себе го­лим, засоромився. Скільки безчестя в наготі! Якщо ж тілесна нагота підлягає такому сорому, то на­скільки більшою ганьбою і безчестям пристрастей покривається душа, позбавлена Божественної си­ли, не зодягнена в невимовну, нетлінну, духовну ризу самого Господа Ісуса Христа. І кожний оголе­ний з тої Божественної слави так само повинен со­ромитися себе самого й усвідомлювати своє без­честя, як застидався Адам, будучи голим тілесно, і хоч зробив собі одяг зі смокового листя, однак усвідомлював свій сором і наготу. Тому душа така хай прибігає до Христа, бо Він єдиний подає ризу й зодягає славою невимовного світла. І хай не справ­ляє собі чоловік одежі зі суєтних помислів і не ду­має, обманюючись власною праведністю, що є в нього риза спасіння. (20,2)

92. Як дім, у якому є господар, - затишний, кра­сивий та величний, так і душа, в якій перебуває Владика, наповнюється всякою красою і величчю, бо Господь з духовними скарбами Своїми є її меш­канець і управитель. Але горе тій оселі, в якій нема господаря, бо вона, руйнуючись, пустіє, наповню­ється усякою нечистотою й неладом. Там, як ска­зав Пророк, вселяться струсі й біси (Іс. 13:21), бо в покинутому домі знаходять собі місце дикі кішки, собаки і всяка нечисть. Горе душі, яка не підніметь­ся після свого тяжкого падіння і всередині має тих, що переконують, змушують її перебувати у ворож­нечі з її Женихом, намагаються розбестити її дум­ки, відвернути од Христа. (зз,з)

гг) Після наведених переконань душа готова від­гукнутися на поклик - іти за Господом, але відволіка­ють думки, що встигне ще вчинити це, і підсікають таким чином саме бажання. Святий Макарій пере­конливо доказує, що відкладати діло спасіння - небез­печно. Може вичерпатись довготерпеливість Божа -і тоді загибель душі неминуча.

93. Боюсь, аби на нас, що живемо пересудами та легковажимо всім, не сповнився апостольський ви­слів, а саме: Чи погорджуєш багатством Його добро­ти, поблажливости і довготерпеливости, не знаючи, що Божа доброта веде тебе до покаяння? (Рим. 2:4). Якщо ж, незважаючи на Господню довготерпели­вість, доброту й лагідність, помножуємо свої гріхи, а недбальством та нехтуванням готуємо собі най­тяжче осудження, то сповниться на нас апостоль­ське слово: Та ти жорстокістю твоєю і нерозкаяні­стю серця збираєш гнів на себе в день гніву, коли об'я­виться правдивий суд Бога (Рим. 2:5). Бо велика й не­збагненна доброта Господня і невимовна довготер­пеливість Божа до людського роду - якщо тільки протверезіємо і цілковито навернемося до Господа, аби можливо було нам отримати спасіння. (4,19)

94. А якщо хочеш пізнати довготерпеливість Господню і велику доброту Божу, то можеш навчи­тися цього з духовних Писань. Подивись на ізраїль­тян, від котрих - отці, яким призначені були обіт­ниці, з них і Христос тілом, Котрий над усім Бог (Рим. 9:5), - як багато вони грішили! Скільки разів розбещувались! А Бог не відрікався од них назав­жди, - лише на короткий час. На їхню ж користь посилав їм покарання, скорботою бажав пом'як­шити їхню жорстокосердість, навертав, спонукав їх, посилав до них Пророків. А скільки часу був терпеливим до них, поки вони грішили і зневажа­ли Його! Тих, що наверталися, приймав із радістю, і коли знову спокушались, - не покидав, але через Пророків закликав навернутися. І хоч багато разів віддалялися від Нього і знову вертали, - кожного разу зустрічав їх радо, приймав чоловіколюбно, аж поки не впали вони наостанку у великий гріх, по­клавши руки на власного свого Владику, Якого, за переданням отців і святих Пророків, очікували собі Викупителем, Спасителем, Царем і Пророком. Бо коли прийшов, - не прийняли Його, але, піддавши великій нарузі, наприкінці віддали на хрест смерт­ної кари. І цією великою зневагою та нечуваним злочином незліченні гріхи їхні переповнили чашу терпіння. Тому врешті-решт вони вже покинуті -віддалився од них Святий Дух, коли завіса храму роздерлася надвоє (Мр. 15:38), а їхній храм, виданий поганам, зруйнований та запустілий, згідно з Гос­поднім словом, що не лишиться тут каменя на ка­мені, який не був би перевернений (Мт. 24:2). Тож остаточно видані вони поганам і по всій землі роз­сіяні, полонені царями, і звелено їм уже не верта­тися до своєї країни.

95. Так і нині милостивий і благий до кожного із нас Бог являє Свою довготерпеливість. Безліч разів зневажений, мовчить, очікуючи, чи не про­тверезіє з часом людина і не зміниться. Тому з ве­ликою любов'ю та радістю приймає того, хто від­вертається од гріха, кажучи: Буває радість над од­ним грішником, що кається (Лк. 15:10). В Отця вашо­го Небесного немає волі, щоб загинув один з тих ма­лих (Мт. 18:14). Але якщо хтось - незважаючи на велике милосердя й довготерпеливість Божу (коли Господь не піддає його покаранню за кожне гріхов­не спотикання, тайне чи явне, але, бачачи все, мов­чить, очікуючи покаяння), - самовільно починає добавляти гріхи до гріхів, безпечність до безпечно­сте, на одному прогрішенні витворює інше, пере­повнюючи гріхами чашу Господнього терпіння, то впадає, врешті, в такий гріх, з якого вже не зможе виплутатися, не кається і, віддавшись остаточно лукавому, гине накінець. (4,21)

96. Так було зі содомлянами. Багато вони грі­шили й не наверталися і, врешті, лихим задумом супроти Ангелів дійшли до такого гріха, що не ста­ло вже місця і покаянню, - то й відкинуті були во­ни накінець, бо переповнили міру гріхів. Тому за Божим присудом спалено їх вогнем. Так було і за Ноя: люди грішили й не каялися, тож опаскудили, врешті, всю землю. І до єгиптян, які чимало обра­жали Бога і грішили проти Його народу, Господь все ще був милостивим, не накладав на них таких кар, щоб дощенту винищити їх, а лише заради по­учення - аби навернулися й покаялися - наносив їм легких ударів, являючи Свою довготерпеливість і чекаючи їхнього покаяння. Але вони, багато про­грішившись перед Божим народом, то каючись, то знову вертаючись до своїх гріхів і утвердившись у прадавньому невірстві злого свавілля, обтяжили Божий народ роботами. Наостанку, коли Господь через Мойсея множеством чудес вивів Свій народ із Єгипту, вчинили великий гріх, погнавшись вслід за ним. Тому Господній присуд, врешті, знищив, вигубив - потопив їх у водах, визнавши не гідними Видимого Життя. (4,22)

97. Докладно мовили ми про це, улюблені, з Пи­сання потверджуючи прикладами, бо якнайскоріше треба навернутися й нам і поспішити до Господа, Який милостиво очікує нас, аби остаточно віддали­лись ми від усякого лукавства та зла. Тих, що на­вернуться, прийме Він з великою радістю. Деталь­но мовили ми про це для того, аби з дня на день не зростало наше гребування Божим милосердям і не множилися в нас наші гріхопадіння і через це не звернули ми на себе Божого гніву. Тому постарай­мося щирим серцем навернутися і приступити до Бога. Оскільки відчай є навіюванням злоби й під­ступносте, - не втрачаймо надії на спасіння, згаду­ючи свої попередні гріхи, які тому й доводять лю­дину до розпачу, бездіяльности, недбальства та без­печносте, щоби, навіть навернувшись і приступив­ши до Господа з великої Божої милости до люд­ського роду, чоловік не одержав спасіння. (4,24)

ґґ) Тож коли душа вирішує почати діло спасіння, ворог спрямовує на неї свої останні розпечені стріли -відчай і недбальство.

98. Буває, що сатана промовляє до тебе в серці: «Дивись, скільки поганого ти вчинив, якою злістю наповнена твоя душа! Ти вже так обтяжений гріха­ми, що не можеш спастися». Ворог це робить для того, щоби засіяти в тобі відчай, бо нестерпне йому покаяння твоє. Відтоді, як через переступ увійшов гріх, - повсякчасно розмовляє він із душею, як лю­дина з людиною. Відповідай і ти йому: «Маю в Пи­санні Господньому свідчення: Не бажаю смерти грішника, але покаяння, щоб він відвернувся від своєї лихої поведінки і жив (Єз. 33:11). Бо для того наро­дився Господь, аби спасти грішників, воскресити мертвих, оживити убієнних, просвітити тих, що в темряві». І дійсно, прийшовши в цей світ, покли­кав Він нас до синівства, до града святого, умиро­твореного, до життя невмирущого, до слави не­тлінної - тільки б ми початку нашому забезпечили добрий кінець, перебували в убозтві, поневіряннях, стражданнях, не переставали молити Бога, постій­но стукаючи в двері Його милосердя. Як тіло близьке до душі, так і Господь близько і готовий прийти й відчинити замкнені двері серця та дарува­ти нам небесне багатство. Він благий та чоловіко­любний, і обітниці Його правдиві, якщо тільки з терпеливістю шукаємо Його до кінця. (11,15)

99. Уяви собі табір персидський і табір рим­ський: і ось вийшли з них два мужні та рівносильні юнаки на битву. Так і супротивна сила, й людський ум - однакову мають силу: як сатана лестощами схиляє і привертає душу під свою волю, так душа перечить і нітрохи не слухається його, тож обидві сили можуть тільки спонукувати, але не змушувати до зла чи добра. Такому волевиявленню уділяється Божа поміч, і боротьбою воно може отримати зброю з неба і нею перемогти й викорінити гріх, бо душа спроможна противитися гріху, але не має си­ли без Бога перемогти чи викорінити зло. А ті, хто стверджують, що гріх подібний до сильного велет­ня, а душа - до неповнолітнього хлопця, говорять неправду. Бо якщо було би так, і гріх уподібнював­ся би до велетня, а душа - до підлітка, то неспра­ведливим був би Законодавець, Який дав людині закон - боротися зі сатаною. (27,22)

100. Якщо ж видається нам важким і неможли­вим - відвертатися од множества гріхів, які нас опанували (а така думка, як ми вже сказали, є на­мовою злоби й перешкодою нашому спасінню), то згадаймо, що Господь, прийшовши до нас з благо­сти Своєї, відкривав очі сліпим, лікував розслабле­них, зціляв усяку неміч, воскрешав мертвих, яких уже торкнулося тління, отверзав вуха глухим, з од­ного чоловіка вигнав леґіон бісів і повернув йому здоровий розум. Наскільки скоріше душу, що до Нього прибігає, шукає у Нього милости, домага­ється Його помочі, - наверне Він і приведе до без­страстя. Скріпить у ній всяку чесноту, відновить ум, подарує їй здоров'я, прозріння, мир помислів. Порятує від сліпоти, глухоти й мертвоти невірства, незнання і небоязні Божої. Приведе до невинности, доброчесности й чистоти серця. Бо Хто створив ті­ло, Той сотворив і душу. І як, перебуваючи на зем­лі, з благости Своєї, всім, хто приходив до Нього і шукав Його помочі та зцілення, - як благий і єди­ний Лікар подавав щедро все, що кому бракувало, так щедрий Він і в духовному. (4,25)

101. А все це робив Господь тому, щоби невід­ступно, постійно і невтомно просили ми в Нього благодатного заступництва, бо прийшов Він на землю задля грішників, щоб навернулися до Бога, і вилікувати тих, що увірують в Нього. Тож лише відступім од поганих звичок своїх, зненавидьмо злі діла свої і мирські спокуси, відвернімось од лука­вих і суєтних помислів. Натомість пригорнімось до Бога - і Він допоможе нам, бо Господь милосер­дить, животворить, лікує незцілимі пристрасті. Ви­зволяє тих, що кличуть Його і до Нього прибіга­ють, добровільно віддаляються од всякої плотської любови, відривають ум од землі й лише єдиного Бога бажають і шукають. (4,27)

дд) Коли всі супротивні помисли усунені, боротьба з собою закінчується, натомість постає рішучість працювати для Господа, співдіяти своєму спасінню, -рішучість міцна, як смерть. Кредо її: «Краще вмру, а не згрішу».

102. Ідеться про душу, в якій є правдива рішу­чість: що б не сталося, серед тисячі спокус, усе пе­ретерпівши, вона мовить: «Якщо і помру, - не по­кину Господа» (на догоду гріхові й ворогові). (26,8)

ее) Але частіше проявляє вона цю рішучість умер­твінням душі, як умертвляли колись тварин у жер­тву: бо рішучість є самопожертвою Господу на ціло­палення.

103. Якщо тілесна людина постановляє змінити себе, спочатку вона вмирає і стає безплідною для колишнього лукавого життя. (46,2)

104. Щодо жертви було узаконено, щоби спо­чатку заколов її ієрей, і вона вмерла, а потому вже була розділена на частини, посолена і, накінець, покладена на вогонь. Бо якщо ієрей спочатку не за­колить ягняти, то не осолиться і не приноситься воно на цілопалення Владиці. Так і душа наша, приступаючи до істинного Архієрея Христа, повин­на бути Ним заколена, мусить померти для свого мудрування та грішного життя. І як життя покидає жертву, так і лукавство пристрастей повинно поки­нути її. Як тіло, коли з нього вийде душа, вмирає і не живе вже так, як жило: не говорить, не чує, не ходить; так і душа, коли небесний Архієрей Хри­стос благодаттю сили Своєї умертвить у ній все мирське, вмирає для того лукавого життя, яким жила, і вже не чує, не говорить, не живе в гріхов­ній пітьмі, бо лукавство пристрастей благодаттю Божою виходить із неї. І Апостол взиває, кажучи: Для мене світ розп'ятий, а я світові (Гал. 6:14). (1,6)

єє) Щоби ще більше підкреслити цю істину, свя­тий Макарій детально пояснює, що всі невдачі в ду­ховному житті, всі падіння та моральний нелад по­ходять від браку самовідданої рішучости працювати для Господа, зрікшись усього іншого.

105. Дуже мало таких, що не лише добре поча­ли, а й добре закінчили, без спотикання дійшли до мети, люблять єдиного Бога, а всього іншого зрек­лися. Багато хто зворушується, немало стають при­часниками Господньої благодаті, закуштують не­бесної любови, але, не витримавши різних борінь, подвигів, труднощів і спокус від лукавого, поверта­ються до розмаїтих мирських бажань. Зі слабости й бездіяльности, з боязливосте своєї волі або з лю­бови до чого-небудь земного (бо кожен ще любить щось у цьому світі й цілковито не звільнився від своєї прив'язаносте), - залишаються в світі й груз­нуть в пучині його. А ті, що дійсно мають намір до кінця триматися Бога в житті, повинні - посідаючи святу небесну любов - не приймати в себе ніякої іншої любови та прихильносте, аби не покласти тим край духовному, не повернутися назад і, вреш­ті, - не втратити життя вічного. Оскільки обітниці

Божі великі, невимовні й недослідимі, то потрібні нам віра, надія, труди, великі подвиги і тривале ви­пробування. Славні ті блага, які надіється одержа­ти людина, що бажає Царства Небесного. З Хри­стом хоче царювати вона безконечні віки. Чи ж не зважиться вона зі старанністю протягом короткого часу цього життя до самої смерти терпіти боріння, труднощі й спокуси? Господь взиває: Коли хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візь­ме хрест свій і йде за Мною (Мт. 16:24). Коли хтось приходить до Мене й не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя, той не може бути Моїм учнем (Лк. 14:26). Але дуже багато людей, хоча й надіються на Цар­ство і бажають успадкувати життя вічне, не відмов­ляються від власних своїх бажань, слідують за ни­ми чи, краще мовити, - за тим, який засіває в них усе суєтне, і, не зрікшись себе, бажають успадкува­ти життя вічне, - що неможливо. (5,7)

106. Правдиве слово Господнє. Без перешкод прямують ті, що згідно з Божою заповіддю цілко­вито зреклися себе, усіх мирських бажань, зв'язків, забав, утіх та занять, мають перед очима єдиного Господа і бажають виконувати заповіді Його. Тому з власної волі спокушується кожний, хто не заба­жав правдиво зректися себе і крім Бога любить ще щось інше, насолоджується якимись утіхами чи ба­жаннями цього віку й не має цілковитої любови до Господа. (5,8)

107. Деколи навіть добрі починання роблять за­для слави і похвали людської, а це перед Богом рів­нозначне неправді, грабежу та іншим гріхам. Бо сказано: Бог розсипав кості тих, що облогою стали проти тебе (Пс. 53:6). І в добрих, здавалось би, ді­лах лукавий бачить собі послугу - він вельми різно­манітний та обманливий у мирських бажаннях. У будь-якій земній, тілесній любові, якою людина зв'язує себе з власної волі, уловлює її гріх, що стає для неї путами, кайданами, тяжким ярмом, котре топить і душить її в лукавому світі, не даючи їй зі­братися з силами і навернутися до Бога. Що полю­била людина в світі, те й обтяжує її ум, володіє нею і не дозволяє зосередитися на головному. Тим ви­пробовується увесь людський рід, усі християни, що живуть у містах, горах, обителях, в полях чи пу­стинях. Бо людина, уловлена з власної волі, почи­нає любити що-небудь: любов зв'язує її - і вона вже не цілковито стремить до Бога. Наприклад, один чоловік полюбив майно, інший - золото й гроші, ще інший - великовчену мирську мудрість задля людської слави; хтось полюбив першенству­вання, той - славу, хтось любить численні зібран­ня, ще хтось цілий день проводить у розсіянні та втіхах; той спокушається порожніми думками, ін­ший для людської слави бажає бути законовчите­лем; один насолоджується бездіяльністю та не­дбальством, інший прив'язаний до одежі; той від­дається земним турботам, інший любить сон, жар­ти або лихослів'я. Чим хто прив'язаний до світу -малим чи великим, - те й утримує його і не дозво­ляє піднятися до Бога. З якою пристрастю мужньо не бореться людина - ту любить вона, і пристрасть та володіє нею, обтяжує, стає для неї кайданами й перешкоджає їй навернутися до Бога, вгодити Йо­му і, послуживши Йому Єдиному, - сподобитися життя вічного в Царстві Божім. (5,9)

108. А душа, яка дійсно стремить до Господа, лише Його одного любить, до Нього Єдиного при­в'язується своєю волею і з поміччю благодати, -цілковито зрікається себе й не слідує за бажання­ми свого ума, бо через невідлучне і спокусливе для нас зло думає він лукаво. Отже, полюбивши Госпо­да, душа рятується з тенет своєю вірою і з поміччю небесною сподоблюється вічного Царства. Істинно полюбивши його, з власної волі й з допомогою Гос­подньою не втратить уже вічного життя. (5,10)

109. Щоби ясніше усвідомити, як багато людей гине зі своєї волі: тоне в морі, потрапляє у полон тощо, уявімо собі, що горить чиясь хата. Один, прагнучи врятуватися, - біжить геть і, покинувши все, турбується тільки про власну душу - такий спасається; інший, намірившись узяти ще щось із майна, вертається до хати, щоби забрати це, - а во­гонь розгорівся і пожер його. Чи бачиш, що той чо­ловік загинув зі своєї власної волі, полюбивши ще щось, крім себе? Подібне до цього й таке: Під час сильної бурі на морі один чоловік, роздягнувшись, стрибає з корабля у воду з наміром врятувати тіль­ки себе: і ось він, гонений хвилями і нічим не зв'я­заний, окрім турботи про свою душу, плаваючи по­верх хвиль, вибрався живим з гіркого моря. А ін­ший, намірившись врятувати крім себе ще щось зі своєї одежі, думає, що і з нею зможе плисти і ви­йти з моря. Але та одежа обтяжила його і потопи­ла в морській глибині - і от, задля малої користи, не турбуючись про свою душу, він загинув. Чи ро­зумієш, що з власної волі став він жертвою смер­ти? Уяви собі також, що нагрянули чужинці: один чоловік, як лише зачув про це, - негайно втік, ні­трохи не барився і пустився в дорогу з нічим; ін­ший же, не довіряючи чутці, що йдуть вороги, чи бажаючи взяти деякі свої речі з собою, забарився, -і ось неприятелі прийшли, взяли його в рабство до чужої землі. Чи бачиш, що цей теж з власної волі через свою пасивність, брак мужности та з любови до видимих речей опинився в полоні? (5,11)

110. Подібні до них і ті, що не слідують запові­дям Господнім, не зреклися самих себе, не полюби­ли єдиного Господа, але добровільно зв'язали себе земними кайданами. Якщо бажаєш спізнати пра­воту досконалої любови до Господа з Богонадхне­них Писань, то дивись: Іов втратив усе, що мав, - ді­тей, майно, худобу, слуг та інше надбання. Його вважали багачем, але після випробування Господ­нього виявилося, що Іов нічого не набув, крім єди­ного Бога.

Подібно й Авраам, коли звелів йому Господь вийти з землі, з рідні й з дому батька його (Бут. 12:1), негайно покинув усе: батьківщину, землю, рідних, батьків і пішов за словом Господнім. Потім, серед багатьох випробувань та спокус, живучи і терплячи кривду на чужій землі, доказав, що єдиного Бога любить понад усе. Накінець, коли минуло багато років і згідно з обітницею народився в нього єдино­родний, такий бажаний син, Бог зажадав і його Со­бі в жертву. Авраам тоді правдиво зрікся самого се­бе, бо цим доказав, що не любить нічого і нікого іншого, крім Бога. Якщо ж Авраам готовий був віддати єдинородного сина, то тим більше, коли наказано було б йому покинути своє майно чи роз­дати його бідним, зробив би він усе те з готовістю і старанністю. Чи бачиш тепер істинність доскона­лої та добровільної любови до Господа? (5,12)

111. Ті, що бажають стати послідовниками цих праведників, теж не повинні любити нічого, крім Бога, аби в час випробувань виявитись благоугод­ними і досвідченими, досконалими у своїй любові до Господа. Тільки той звершив свій подвиг до кін­ця, хто завжди любив єдиного Бога і відмовлявся од усякої мирської любови. Але дуже мало є лю­дей, які би мали таку любов, зреклися усіх світ­ських утіх та бажань і великодушно зносили напа­ди і спокуси лукавого. Багато людей бажають спо­добитися Царства без трудів, без подвигів, без зу­силь, але це - неможливо. (5,13)

112. Як у світі бідняки приходять до якого-не­будь багатого чоловіка найматися під час жнив чи для іншого діла, аби заробити собі на прожиття, і деякі з них, ліниві й пусті, не трудяться, як інші, не працюють як треба, але платню хочуть узяти нарів­ні з тими, що терпеливо й справно трудилися з усіх своїх сил; так і ми, читаючи Писання про якогось праведника або про всіх отців наших - як стали во­ни друзями й собесідниками Божими, скільки страждали і витерпіли скорбот задля Господа, як самовіддано трудилися, - прославляємо їх і хочемо сподобитися разом із ними дарів і достоїнств, охо­че бажаємо отримати славні вінці переможців, од­нак відкидаємо труди, подвиги, убозтво й страж­дання їхні. Одержати почесті та достоїнства, які прийняли вони від Бога, щиро бажаємо й собі, про­те виснаження, труд і подвиги їхні на себе не бере­мо. Але кажу тобі, що всього того бажають собі всі: і розпусники, і митарі, й неправедні хотіли б здобути Царство легко, без трудів та подвигів. Але для того і є спокуси, випробування, скорботи і бо­ротьба, щоб явними стали ті, хто дійсно понад усе та всією своєю душею і серцем своїм - до смерти -любили єдиного Господа і над цю любов до Нього не мали вже іншої потіхи для себе. Тому по правді входять вони до Небесного Царства, зрікшись са­мих себе, за Господнім словом, більше від себе по­любивши єдиного Господа. Тому за високу любов свою і будуть увінчані високими небесними дара­ми. (5,14)

5
Стан трудівництва

а) Головне - рішучість, тверда постанова. Треба визначити мету, щоб труди не були безплідними. В чому полягає ця мета? В тому, аби відновити своє єство благодаттю Духа Святого. Потрібно докла­сти всіх своїх зусиль, аби Святий Дух осінив подвиж­ника в силі та дівицтві та, як вогонь, спалив у ньому все нечисте. Коли це станеться, тоді чоловік духовно оживає - тільки тоді й стає людиною. Це - головна думка святого Макарія, навколо якої групуються всі інші.

113. Хто приходить до Бога і дійсно бажає бути послідовником Христа, той повинен мати конкрет­ну мету - перемінитися, стати новим чоловіком, який не залишав би в собі нічого з колишнього ветхого Адама. Бо сказано: Коли хтось у Христі, той нове створіння (2 Кор. 5:17). (44,1)

114. Душа, яка правдиво вірить у Христа, повин­на з нинішнього порочного стану перейти до стану іншого, доброго; теперішнє своє упосліджене єство перемінити в інше, Божественне, і стати завдяки силі Святого Духа створінням новим - благоугод­ним для Небесного Царства. Досягнути ж цього можуть тільки ті, що вірують, правдиво люблять Господа і зберігають усі Його святі заповіді. Якщо при Єлисеєві дерево, за природою легке на воді, несло на собі важке за природою залізо, - наскіль­ки ж певніше Господь ще тут зішле легкого, благо­го й небесного Свого Духа, Який погрузлу у водах лукавства душу облегшить, окрилить, занесе у не­бесну височінь і перемінить усе її єство. (44,5)

115. Як тіло без душі мертве й не може нічого робити, так без небесної душі - Духа Божого - ду­ша мертва для Царства і без Нього не може робити того, що Боже. (30,3)

116. Хто прагне увірувати і прийти до Господа, тому потрібно молитись, аби ще тут прийняти Духа Божого, бо Він є життя душі. Господь для того і прийшов на землю, аби вже тут дати душі життя Духа Святого. (30,6)

117. Бог так полюбив тебе, що зійшов зі святих небес, прийняв на Себе твою природу та земне ті­ло, наповнив їх Божественним Духом Своїм, щоб і ти, тлінний, прийняв у себе небесну душу. І коли душа твоя з'єднається з Духом і небесна душа ввій­де в твою душу, - тоді досконалий ти чоловік у Бо­зі, спадкоємець Його і син. (32,6)

118. Тому нам треба возлюбити Бога всім сер­цем своїм, всіляко намагатися досягати поступу в усіх чеснотах, невтомно та безнастанно просити Господа, аби цілковито й досконало прийняти нам обітниці Духа Святого, - щоб оживотворились ду­ші наші, поки ми ще в тілі. Бо якщо душа ще в цьому віці не прийме в себе святині Духа - за ве­лику віру свою та молитви - і не стане причасни­цею Божого єства, сповнившись благо дати, завдя­ки якій можна непорочно й чисто зберігати всяку заповідь, - то не придатна вона для Царства Не­бесного. (44,9)

119. Через непослух першої людини прийняли ми на себе химерні для нашого єства, шкідливі пристрасті й тривалою звичкою обернули їх у свою нібито другу природу, тож знову - незвичайним да­ром Духа - потрібно вигнати з себе усе нікчемне і відновити в собі первісну чистоту. Якщо нині з ві­рою, молитвою та зреченням від світу не приймемо в себе тієї небесної любови Духа і єство наше, осквернене пороком, не пригорнеться до любови, тобто до Господа, то не буде освячене любов'ю Ду­ха, не перетриває без спотикання, живучи за запо­відями Господніми, - і не зможе здобути Царства Небесного. (4,8)

б) Хто, покаявшись, навернувся до Господа, тому після прийняття таїнства вже дана благодать. Але вона не в усіх однаково виявляється. Одних відразу осінює, а інших довго випробовує - і щойно тоді діє в них.

120. Безмежна й незбагненна премудрість Божа по-різному роздає благодать людському родові, ви­пробовуючи свобідну волю кожного: аби виявили­ся ті, що люблять Бога всім серцем і заради Нього зносять усілякі небезпеки й труднощі. Бо деяких, що лиш приступлять з вірою і молитвою до Бога, -хоча ще живуть у світі, без труду, поту й виснажен­ня, - випереджають дари Святого Духа. Втім, Бог дає благодать не без причини, не назавжди і не спонтанно, але з невимовної та незбагненної пре­мудрости, щоби виявилися наміри і власна воля тих, хто швидко отримує Божу благодать, щоб, від­чуваючи добродійство, милість й насолоду Божу, дану їм без їхніх власних трудів, - виявляли вони ретельність, невтомність, зусилля та плід любови, віддячивши за дарування, тобто цілковито посвя­тили себе Господу та сповнювали тільки Його свя­ту волю, неухильно віддаляючись від усякого тілес­ного бажання. (29,1)

121. А іншим, хоч зреклися вони світу, відмови­лися, за Євангелієм, од віку цього і з великою терпе­ливістю поступають в молитві, пості, ретельності та інших чеснотах, Бог не скоро дає благодать, за­спокоєння та духовне дарування, немовби зволіка­ючи й удержуючи Свій дар. І це - не без причини, але з невимовної премудрости, випробовуючи волю людей, аби бачити, чи дійсно вірним та правдивим почитають вони Бога, Який обіцяв давати тим, що просять, і відчиняти двері життя тим, що стукають, - чи насправді увірували в Його слово, чи перебу­дуть до кінця в безсумнівній вірі, чи не перестануть з усією ревністю просити й шукати, чи не відвер­нуться од Бога в стражданнях та боязні, чи не під­дадуться лінощам, впавши в невірство та безнадію, не перетерпівши до кінця. Одне слово - випробо­вує їхню волю й наміри. (29,2)

122. Бо кому не скоро дається, той - якщо Бог відкладає і бариться - ще більше розпалюється і ще сильніше бажає небесних благ. Щоденно по­більшує велике жадання, старанність, невтомність, зусилля, усі свої чесноти, голод і спрагу - тільки би отримати благодать. Не слабне від блудних помис­лів, що гніздяться в душі, не впадає у лінивство, не­терпеливість і відчай. Спокушуваний зволіканням, не байдужіє від думки, що її підкидає лукавий: «Коли-то вже дістану благодать Божу?», - і через це не стає недбалим. Навпаки, коли Господь від­кладає і бариться, випробовуючи людську віру й любов, тоді чоловік - ще стрімкіше і сумлінніше -неослабно й невтомно повинен шукати дару Божо­го, раз увірувавши й переконавшись, що неоманли­вим і правдивим є Бог, Який обіцяв давати благо­дать Свою тим, хто її просить з вірою та з усякою терпеливістю до кінця. (29,3)

123. Вірні душі вважають Бога вірним та істин­ним і за істинним словом переконалися, що Господь правдивий (Йоан 3:33). Тож досвідчують самі себе -в чому мають вони нестачу: чи в праці, чи в зусил­лі, чи в старанності, чи у вірі, чи в любові. Так пере­віривши себе ретельно, всіма силами стараються догоджати Господу, знаючи, що Бог - правдивий і не залишить їх без духовного дару, якщо до кінця бу­дуть терпеливо служити Йому, і ще перебуваючи в тілі, сподобляться небесної благодати й отримають вічне життя. (29,4)

124. Таким чином усю свою любов скеровують до Господа, Його Єдиного чекають, лише в Ньому Єдиному шукають упокоєння і розради. Зрікшись усього, не втішаються нічим у цьому світі. Добро­вільно зв'язують себе, постійно опираються зем­ним помислам, сподіваються тільки Божої помочі та Божого заступництва - з надією, що тоді вже Сам Господь буде таємно діяти в їхніх душах, ста­ранних і терпеливих, допомагаючи, охороняючи й підтримуючи в них усякий плід чеснот. Бо є межі, міра і вага свобідної волі, любови й прихильности до всіх Його святих заповідей. Тож душі, які спов­няють міру любови і боргу свого, сподоблюються Царства й вічного життя. (29,5)

в) Загальний закон благодати - не відразу довіря­ти собі. Це пояснює святий Макарій на багатьох прикладах з Божественного Писання.

125. Духовне діяння Божої благодати в душі звершується довготерпеливістю, премудрістю і та­ємним спогляданням ума, коли людина багато ро­ків терпляче подвизається. Благодать виявляється в ній досконало аж тоді, коли її власне волевияв­лення після тривалого випробування стане угод­ним Духові й з часом виявить досвідченість і терпе­ливість. Наочні приклади цього подамо з Богонад­хнених Писань. (9,1)

126. Сказане підтверджує історія старозавітного Йосифа. Скільки часу, скільки років пройшло, заки сповнились видіння та Божа воля щодо нього! А до того як багато труднощів, скорбот і випробувань зніс Йосиф! Коли ж усе мужньо перетерпів, вия­вився досвідченим і вірним слугою Божим, - тоді вже став управителем Єгипту, нагодував свій рід. Так сповнились і пророцтва про невидиме, і та воля Божа, про яку задовго до великого провидіння бу­ло провіщено. (9,2)

127. Подібно було і з Давидом. Господь руками пророка Самуїла помазав його на царя. І коли був уже помазаний, тоді, гонений Саулом, мусів ряту­ватися від смерти втечею. І де Боже памазання? Де скоре сповнення обітниці? Господній помазанець терпів нестерпні скорботи, переховуючись у пусти­ні. Не мав навіть щоденного хліба і змушений був ховатися од Саула в поган. У такій скруті перебував той, кого Бог помазав на царя! Через багато років, після многих досвідчень, горя та спокус, які вели­кодушно терпів і зносив (всеціло покладаючись на Господа), про що сам посвідчив: «Що вчинив зі мною Бог пророчим помазанням і про що сказав, -те безсумнівно повинно здійснитись», - сповнилась нарешті воля Божа, і після багатьох випробувань зацарював Давид; явним стало Боже слово, і пома­зання Пророка виявилося надійним та правдивим. (93)

Подібно було з Мойсеєм, Авраамом та Ноєм. (9,4.5.6)

128. Ці приклади з Писань ми навели як доказ, що Божа благодать діє в людині, і її душа прийме дари Святого Духа, Якого сподоблюються тільки вірні душі після тривалого боріння, сильного страждання і великодушности, після спокус та ви­пробувань, коли свобідне волевиявлення буде до­свідчене всілякими скорботами й нічим не обра­зить Духа, але з поміччю благодати буде в усьому згідне із заповідями. Тоді воно звільниться від при­страстей, прийме повноту духовного всиновлення, а також - духовного багатства і такого розуміння, яке не від світу цього і причасниками якого стають правдиві християни. Тому такі люди відрізняються від людей світу цього. (9,7)

129. Тож приготуймося з доброї волі та з вели­кою охотою йти до Господа, стати послідовниками Христовими, щоб виконувати волю і заповіді Його. Зрікшись світу, віддаймо душі свої єдиному Хри­стові, про Нього одного стараймось, Його Єдиного шукаймо. Якщо ж через свою тілесну неміч не зможемо в усьому бути послушними Богові, то принаймні нехай ум наш не віддаляється від Гос­пода, - але любить, шукає і стремить до Нього. Так подвизаючись умом, правильно мислячи, ідучи до­рогою правди і завжди будучи уважними до себе, -осягнемо обітування Духа Божого і через благо­дать визволимось од загибелі в темряві пристра­стей, якими одержима душа. Тоді станемо гідними вічного Царства, сподобимося блаженствувати з Христом цілу вічність, прославляючи Отця і Сина і Святого Духа навіки. Амінь. (9,13)

г) Кожного, хто постановив служити Богові, че­кають спочатку труднощі - стан, коли людина тіль­ки силою своєї розумної волі спонукує себе на всяке добре діло і стримує себе від усього поганого. Отож, ти рішився? Тоді змушуй себе до всього доброго й опи­райся всьому злому.

130. Хто бажає приступити до Господа, сподо­битися життя вічного, стати обителлю Христовою, сповнитися Духом Святим, аби могти приносити плоди Духа, чисто і бездоганно виконувати заповіді Христові, - той передусім повинен гаряче увірувати в Господа й цілковито віддати себе під опіку запові­дей Його, відрікшись од світу, щоби розум не пе­реймався нічим видимим. Такому потрібно безна­станно перебувати на молитві, з вірою очікуючи Господа та Його помочі, маючи це за єдину ціль свого ума. Гріх живе в нас, тому треба змушувати себе до всякого доброго діла, виконувати всі запо­віді Господні. Потрібно бути смиренномудрим пе­ред усякою людиною, вважати себе нижчим та гір­шим від усіх. У людей не шукати собі, як написано в Євангелії, чести, похвали чи слави, але завжди, маючи перед очима єдиного Господа і Його запові­ді, Йому Єдиному бажати вгодити у покорі серця, бо каже Господь: Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшення душам вашим (Мт. 11:29). (19,1)

131. Нехай привчається, наскільки можливо, бу­ти добрим і милосердним, як каже Господь: «Будь­те добрі й милосердні, як і Отець ваш Небесний ми­лосердний» (Лк. 6:36). А в пам'яті хай зберігає - як взірець - смиренність Господа і життя Його, лагід­ність у поводженні з людьми. Хай перебуває в мо­литвах, завжди вірує і благає, аби Господь при­йшов і вселився в нього, удосконалив і зміцнив йо­го в дотриманні всіх заповідей Своїх, щоби Сам Господь став обителлю душі його. Наскільки тепер примусить серце своє, настільки колись буде роби­ти все добровільно, привчивши себе до добра і зав­жди пам'ятаючи про Бога, безнастанно очікувати Його з великою любов'ю. Тоді Господь, бачачи доб­ру волю і старанність людини, що змушує себе, серце своє навіть проти власної волі неухильно прямувати до добра, покори, лагідности, любови, -помилує, визволить її від ворогів і гріха, сповнить її Духом Святим. Тоді вже без зусилля й труду, з правдивою радістю виконуватиме людина всі запо­віді Господні, або, краще мовити, Сам Господь тво­ритиме у ній заповіді Свої, і вона щедро приноси­тиме плоди Духа Святого. (19,2)

132. Тому, хто приступає до Господа, потрібно схиляти себе до всякого добра: примушувати себе до любови, якщо хтось ще не має любови, до лагід­ности, якщо хтось не має лагідности, спонукувати себе до милосердя, щоб милостивим серцем уміти терпіти зневагу. Коли ображають, - бути велико­душним, коли принижують або зневажають, - не обурюватися, як сказано: Самих себе не відомщайте (Рим. 12:19). Потрібно змушувати себе до молитви, якщо хтось не має духовної молитви. Тоді Бог, ба­чачи, що людина так подвизається і навіть проти бажання серця із зусиллям приборкує себе, - дасть їй правдиву духовну молитву, правдиву любов, правдиву лагідність, утробу щедрот, правдиву доб­роту - сповнить її плодом духовним. (19,3)

133. Якщо хтось спонукує себе до самої лише молитви, щоби відчути молитовну благодать, але не змушує себе до лагідносте, смиренномудрости, любови та здійснення інших заповідей Господніх, не докладає трудів і зусиль, щоб осягнути успіху в них, - то, на його прохання, почасти дається йому духовна молитва, але за вдачею своєю залишається він таким, яким був раніше. Не має він лагідносте, бо не шукав труду й не готував себе стати лагід­ним; не має смиренномудрости, бо не просив і не змушував себе до того; не має любови до всіх, бо, просячи молитви, не турбувався про любов і не силкувався здобути її. (19,4)

134. Хто не має цих чеснот, не привчив, не при­готував себе до них, той якщо і прийме молитовну благодать, - втратить її, впавши від зарозумілосте, або не досягає успіху й не зростає в молитовній благодаті, дарованій йому, оскільки не з усього сер­ця виконує заповіді Господні. Бо обителлю і впоко­єнням Духа є смиренномудрість, любов, лагідність та інші заповіді Господні. (19,6)

135. Хто бажає правдиво догоджати Богові, прийняти від Нього небесну благодать Духа, зрос­тати й удосконалюватись у Дусі Святому, той пови­нен спонукувати себе виконувати всі заповіді Божі й підкоряти серце навіть проти волі його, як сказа­но: Тому всі Твої заповіді я визнаю за справедливі, кожну неправедну стежку ненавиджу (Пс. 119:128). (19,7)

ґ) Змушувати себе до добра - один бік подвиж­ництва. Другим є - опиратися поганому в собі, що є боротьбою духовною. Про неї так вчить святий Ма­карій:

136. Хто бажає істинно догодити Богові та дійс­но зненавидіти огидну злобу, тому треба боротися двояко, а саме: у видимих справах цього світу від­далятися од земних забав, залюблености у світські зв'язки та гріховні навички; а невидимо - боротися із самими духами злоби, про яких сказав Апостол: Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а про­ти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних про­сторах (Еф. 6:12). (21,1)

137. Людина - через те, що переступила запо­відь і була вигнана з раю - зв'язана подвійними кайданами. В цьому світі - життєвими справами, любов'ю до світу, тобто до тілесних утіх і пристра­стей, до багатства й слави, до майна, до жінки, ді­тей та рідних, до батьківщини, до місця й одеж, од­не слово, до всього видимого, від чого слово Боже велить відмовитися з власної волі (бо людина до всього видимого прив'язується з доброї волі), що­би, звільнивши себе від усього того, могла вона стати досконалим виконавцем заповіді. Невидимо ж обплутують, обкопують, затемнюють й оковами тьми зв'язують душу духи злоби. (21,2)

138. Тож коли хтось, почувши слово Боже, при­ступить до подвигу, відкине од себе житейські діла та мирські зв'язки, зречеться усіх тілесних втіх, -тоді, постійно думаючи про Господа, дізнається, що в серці його точиться інша боротьба, інший по­тайний опір, інша війна помислів - від лукавих ду­хів, і що призначено йому інший подвиг. І лише з безсумнівною вірою та великою терпеливістю без­настанно взиваючи Господа, очікуючи від Нього помочі, можна ще тут отримати внутрішнє звіль­нення з тенет, кайданів, перепон лукавих духів, тобто - від таємних пристрастей. (21,3)

139. Ця боротьба може бути припинена благо­даттю й силою Божою, оскільки сама людина не може визволитися від суперечностей і блукання помислів, від невидимих пристрастей та підступів лукавого. Якщо хтось прив'язаний до видимих ре­чей цього світу, обплутує себе різними земними зв'язками та захоплюється шкідливими пристра­стями, - то не спізнає він, що внутрі нього точить­ся інша боротьба, інша битва, інша борня. Якби людина із зусиллям поборола і визволила себе від цих видимих мирських кайданів, земних турбот і тілесних утіх та почала наполегливо наближатися до Господа, покинувши світ, - тоді пізнала б усере­дині себе боротьбу пристрастей, внутрішню борню і лукаві помисли! Якщо ж не відречеться рішуче од світу, не відмовиться всім серцем від земних ба­жань і не захоче всеціло пристати до Господа, то не розпізнає обману сокровенних духів злоби і таєм­них шкідливих пристрастей, але залишиться чу­жою сама собі, бо їй невідомі її болячки. Тож, маю­чи в собі таємні пристрасті, не усвідомлює цього, але ще й добровільно прив'язується до видимого і чіпляється до мирського. (21,4)

140. А хто правдиво подвизався, зрікся світу, скинув із себе земне ярмо, визволився від суєтних бажань, тілесних утіх, слави, влади і людських по­честей та всім серцем віддаляється й далі од цього всього, той - коли Господь в цьому явному подвигу таємно йому помагає і коли він сам цілковито, тоб­то тілом й душею, укріпився й постійно служить Богові - бачить у собі опір, таємні пристрасті, не­видимі зв'язки, сокриту боротьбу, приховане борін­ня і таємний подвиг. Тож випросивши у Господа і прийнявши з неба духовну зброю, яку перечислив блаженний Апостол: броню справедливости, шолом спасіння, щит віри й меч духовний (Еф. 6:14-17), і озброївшись нею, зможе протистояти таємним лу­кавим підступам диявола. Здобувши собі цю зброю молитвою, стражданням, проханням, постом, а по­над усе - вірою, зможе успішно боротися з начала­ми, властями і світодержцями. Таким чином пере­магаючи супротивні сили з поміччю Духа та влас­ною старанністю в усіх чеснотах, - стане гідним життя вічного, прославляючи Отця і Сина і Свято­го Духа. Йому слава й влада навіки! Амінь. (21,5)

141. Дехто каже, що Господь вимагає від людей тільки явних, видимих плодів, а таємне сповняє Сам Бог. Насправді це не так. Навпаки, наскільки приборкуємо себе зовнішньо, - настільки повинні навчаючи тебе, - в самих скорботах промишляє для тебе благодать. І після випробувань та бороть­би дасть тобі пізнати Себе і покаже, що для твоєї ж користи допускав, аби ти страждав. Як синові бага­того чоловіка, доки наставник карає його, то все - і навчання, і кари, і труди - видається важким й не­посильним, аж доки сам стане мужем і тоді вже починає дякувати вихователеві, - так і благодать поступово вчить, доки не досягнеш досконалости мужа. (33,10)

д) Великий труд чекає на того, хто рішився пра­цювати для Господа, тому необхідно, крім безжаліс­ного до себе налаштування, бути ще й розсудливим, уважним та обережним.

147. Хто бажає сумлінно та досконало провади­ти християнське життя, той зобов'язаний турбува­тися передусім про душу свою і розуміти значи­мість її, щоби, здобувши здатність розрізняти доб­ро й зло, - розпізнавати те невластиве, що до чи­стої природи проникає ззовні, жити правильно, без спотикання і, користуючись розсудливістю, як очи­ма, не заприязнюватись і не вступати в згоду з на­мовами пороку, - сподобитись таким чином Боже­ственного дару та стати гідним Господа. (4,1)

148. Тіло має своїм дороговказом очі, які бачать і ведуть усе тіло правильною дорогою. Уяви собі, що хтось іде темними лісистими місцями, що за­росли терням, де і вогонь загороджує дорогу, і мечі встромлені, й урвища та багато вод. Якщо подо­рожній спритний, обережний і не з лякливих, то завдяки своїм очам, як світильнику, успішно долає ці загрозливі місця, руками й ногами всіляко при­тримує свій одяг, аби не подерти його між дерева­ми й терням, не забруднити та не зачепитись за ме­чі. Очі, слугуючи світлом для всього тіла, вказують йому дорогу, щоби не розбилось воно в урвищах, не втопилось у водах чи не зазнало якоїсь шкоди в іншому підступному місці. Спритний і сміливий подорожній, обережно підібравши свій одяг, уваж­но вдивляючись уперед, - і себе, й одяг зберігає не­ушкодженими. Якщо ж тими місцями проходить людина недбала, лінива, безпечна, неповоротка, бездіяльна, - то її одяг, розвіваючись туди й сюди (бо в подорожнього забракло розуму притримувати його), рветься об сучки й терня, займається від во­гню, роздирається об мечі й брудниться у баговин­ні. Одне слово, чудова нова одежа дуже скоро ніве­читься від неуважности, непередбачуваности та лі­нивства свого власника. А якщо подорожній не бу­де ще й пильно дивитися вперед, то й сам упаде в рів або втопиться у водах. (4,2)

149. Подібно й душа, несучи на собі - ніби пре­красний хітон - одежу тіла і маючи в собі розсуд­ливість, яка дає спрямування і їй, і тілові, коли проходить лісистими і тернистими дорогами жит­тя, серед баговиння, вогню, урвищ, тобто похоти, втіх та інших небезпек цього світу, - повинна тве­резо, мужньо, дбайливо й уважно остерігатися усього цього й постійно берегти себе. А щоб тілес­ний хітон не роздерся на лісистих і тернистих до­рогах цього світу від турбот, браку часу та земних забав, не згорів від вогню похоти, - то зодягнена в нього душа відводить око від усього того, щоби не бачити лукавства, а також закриває вуха, щоб не чути пересудів, стримує язик від суєтних розмов, руки й ноги - від поганих діл, бо душі дана воля відвертати тілесні члени і не допускати їх до пога­них видовищ, до слухання чогось лукавого і соро­міцького, до непристойних слів, до світських і лу­кавих занять. (4,3)

150. Господь, бачачи мужню відмову людини од життєвих утіх, земних забав, турбот, зв'язків та су­єтних помислів, - подає їй Свою благодатну поміч і без вади зберігає душу її, яка досконало прямує теперішнім лукавим віком до вічности. Така душа від Бога й Ангелів удостоюється небесних похвал за те, що достойно зберегла себе і хітон свого тіла, відвертаючись од усяких світських бажань, і з по­міччю Божою прекрасно звершила свій шлях на поприщі цього світу. (4,4)

151. Якщо хтось через недіяльність й безпеч­ність неуважно ходить у цьому житті та з власної своєї волі не відвертається од усякого мирського пожадання, не шукає, не бажає єдиного Господа, -то хітон тіла його рветься від терня і дерев цього світу, горить вогнем похітливости, осквернюється брудом утіх. Така душа в день суду буде позбавлена сміливого уповання на Бога, бо не зберегла чистою свою одіж, але опоганила, розгубила її серед спо­кус цього світу. За це буде вигнана з Царства. Бо що зробить Бог із тим, хто добровільно віддає себе світові, спокушається його втіхами чи блукає, кружляючи у видимому?.. Поміч Свою Бог подає тому, хто, відвертаючись од земних утіх та колиш­ніх звичок своєї зіпсутої природи, стремить дум­ками завжди до Господа і, зрікаючись себе самого, шукає Його Єдиного. Бог зберігає того, хто в деб­рах світу цього завжди і всюди остерігається сітей і тенет, хто живе тверезо, праведно й чесно в ниніш­ньому віці (Флп. 2:12), обережно обходить пастки, капкани й похоті віку цього, шукає Господньої по­мочі та з милости Господньої надіється спастися благодаттю. (4,5)

е) Натхнення до праці трудівник повинен черпа­ти в надії та непохитному переконанні, що Господь, бачачи старанність і вірність його душі, дасть їй Святого Духа, Сам з нею злучившись. На цьому дуже часто наголошує святий Макарій, і майже кожне йо­го повчання про труди зводиться до цієї святої надії.

152. За будь-яку працю в цьому світі люди наді­ються отримати винагороду. Якщо хтось засумні­вається, чи матиме хосен зі свого труду, то безко­рисна тоді та праця йому. Хлібороб сіє з надією зі­брати урожай і, очікуючи його, зносить труд, як і сказано: Хто оре, мусить орати в надії (1 Кор. 9:10). Хто бере жінку, має надію на спадкоємців. Купець задля прибутку пускається в море, незважаючи на­віть на небезпеку чи певну смерть. Так і з Царством Небесним. Людина, надіючись, що просвітяться її сердечні очі, віддає саму себе, щоб лише віддали­тися од діл житейських, провадить життя в молит­вах і благаннях, очікуючи Господа - коли прийде та очистить її від гріха, який ще живе в ній. (14,1)

153. Християнин повинен уповати, радіти та очі­кувати майбутнє Царство, кажучи: «Якщо не сьо­годні, то завтра буду спасенний». Хто садить вино­град, то ще задовго до врожаю, коли ще нема вина, - наочно уявляє собі точило, підраховує в умі при­бутки, тішиться надією і з тим береться до праці. Отож надія та сподівання змушують людину ста­ранно працювати, хоча, крім витрат, не має вона ще жодного зиску. Подібно домобудівник та хлібо­роб вкладають перше великі кошти, надіючись на майбутній прибуток. Так і тут: якщо людина не бу­де наперед радіти надією, що осягне спасіння й життя, то не зможе перетерпіти скорбот, боротьби, ярма й вузької дороги. А надія й радість від очіку­вання будучих благ допомагають їй трудитися, тер­піти скорботи теперішнього життя, нести на собі ярмо і йти вузькою дорогою. (26,11)

154. Віруючій людині треба просити Бога, щоби змінилось її серце. До єдиного Господа вознести ум свій і помисли, не думати про ніщо інше, тільки про Бога, чекати на Нього, бажати Його. Тому хай душа збере і втихомирить - як жвавих дітей - роз­сіяні гріхом помисли, хай уведе їх до дому тіла сво­го; безнастанно в пості та з любов'ю очікує Госпо­да, коли Він прийде і дійсно збере її в одно. Оскіль­ки будучність нікому невідома, то хай людина ще більше надіється, беззастережно поклавши своє уповання на Керманича, бо сказано: «Не бійся, Я йду поперед тебе, вирівнюючи гори. Я трощу бронзові ворота, ламаю залізні засуви» (Іс. 45:2). Гляди, щоб у твоєму серці не вродилась грішна думка беззаконня (Втор. 15:9). Не кажи в серці своєму: Люд цей вели­кий, численний і міцний (Втор. 2:21). (31,1-2)

155. Якщо не розлінуємося і не вчинимо з себе пасовиська для незліченних грішних думок, але во­лею своєю привернемо ум свій, спонукуючи думки прямувати до Бога, то, без сумніву, Господь прийде і дійсно збере нас до Себе, - бо все догодження і служіння залежить від помислів. Тому намагайся годити Богові, завжди внутрішньо Його очікуй, шукай у помислах та спонукуй волю свою безпере­станно до Нього стреміти. Бо наскільки ти змушу­єш ум свій шукати Його, настільки і навіть ще більше спонукується Господь власним Своїм мило­сердям та благодаттю прийти до тебе й облегшити тебе. Він стоїть і вивчає ум, помисли і думки твої, спостерігає, як шукаєш Його: чи з усієї своєї душі, чи не ліниво або недбало. (31,3)

156. Коли побачить, що ревно шукаєш Його, то­ді з'явиться і відкриється тобі, подасть поміч Свою і визволить тебе від ворогів твоїх. Тому вознеси ті­ло своє, збудуй жертовник, зложи на нього всі по­мисли свої й благай Господа, щоби послав із неба невидимий вогонь великий, який пожер би жер­товник і все, що на ньому. І падуть усі священики Ваалові, тобто супротивні сили. Тоді побачиш ма­леньку хмарку, завбільшки з долоню людську, з якої злине на душу потужний дощ (1 Цар. 18:44), тоді сповняться на тобі обітниці Божі, як сказано в Пророка: Того дня Я підведу розвалену Давидову халу­пу, поправлю в ній проломи, підійму її румовища. Я від­будую її, як була за днів днедавніх (Ам. 9:11). (31,4.5)

є) Подробиць подвижницьких трудів святий Ма­карій не заторкує, бо їх практикували ті, до кого звертав він свої бесіди. Святий лише перераховує їх. Це - піст, чування, усамітнення, праця, послух, вза­ємне спомагання, терпеливість. Тільки про молитву говорить він докладніше, бо вона - провідниця всіх чеснот і подвигів, спадкоємиця Духа Святого.

157. Про зовнішнє подвижництво і про те, який спосіб життя є найвищим і найпершим, - знайте, улюблені, таке: всі чесноти одна від одної залежать і пов'язані між собою, як кільця духовного лан­цюжка: молитва - від любови, любов - од радости, радість - від лагідности, лагідність - од покори, по­кора - від служіння, служіння - від надії, надія -від віри, віра - від послуху, послух - од простоти. Так і погані діла походять одне від одного: нена­висть - від дратівливости, дратівливість - од гордо­сти, гордість - од пихи, пиха - від невір'я, невір'я -від жорстокосердя, жорстокосерда - од недбаль­ства, недбальство - від лінивства, лінивство - від нудьги, нудьга - від нетерпеливосте, нетерпели­вість - од сластолюбства. Інші пороки також між собою пов'язані, як поєднані між собою й одна від одної залежать чесноти. (40,1)

158. Головним же в кожній добрій справі й вер­шиною заслуг є старанна молитва. Щоденно моля­чись до Бога, можемо здобути й усі інші чесноти. Ті, що сподобились такої молитви, - спілкуються в Божій святості та духовній дієвості в невимовній любові до Господа. Бо хто щоденно перебуває на молитві, той духовною любов'ю до Бога розпалю­ється до божественної відданосте та полум'яного бажання і приймає благодать духовної освячуючої досконалости. (40,2)

159. Не через тілесний навик, не зі звички співа­ти, мовчати, схиляти коліна треба нам молитися, але, тверезо розважаючи умом, очікувати, коли Бог прийде й відвідає душу на всіх її стежках і дорогах та в усіх її почуттях. Отже, деколи треба мовчати, іноді ж - взивати й молитися з благанням, тільки щоби ум був утверджений в Бозі. Бо як тіло, коли що-небудь робить, цілковито зайняте тільки цим ділом, і всі члени його один одному допомагають, так і душа хай всеціло посвятить себе молитві та любові Господній, не розважаючись і не кружляю­чи в помислах, але очікуючи приходу Христа. Тоді Сам Господь просвітить її, навчить істинно проси­ти, подасть чисту, гідну Бога духовну молитву та поклоніння в дусі й правді. (33,1.2)

160. Ті, що приступають до Господа, повинні сповняти молитви у безмовності, мирі й великому спокої, взивати до Господа не криками непристой­ними та безладними, але сокрушеним серцем та тверезими помислами. Божому слузі не личить су­єтність, але лагідність і мудрість, як сказав Пророк: Та ось на кого Я дивлюсь ласкаво: на вбогого й скру­шеного духом, і на того, що тремтить перед Моїм словом (Іс. 66:2). Бачимо також, що хоч при Мойсе­еві та Іллі, коли являвся їм Бог, численно служили і труби, й сили перед Його Владарською величні­стю, але прихід Господній виявлявся не в тому, а -в мирі, безмовності й спокої. Бо сказано: По земле­трусі - вогонь, та не й у вогні Господь! (1 Цар. 19:12). А цим засвідчується, що спокій Господній - в мирі та благодаті. (6,1.2)

161. Справжня підвалина молитви така: уваж­ність до помислів своїх і сповнення молитви в гли­бокій безмовності й мирі. Людині, яка молиться, треба всю свою увагу звернути на помисли: те, що служить поживою лукавим думкам, - відсікати, а мисленно стреміти до Бога і не задовольняти ба­жання помислів, але всі думки звідусіль збирати в одне, розрізняючи природні помисли від лукавих. Грішна душа ніби уподібнюється до великого лісу на горі або до очерету на ріці чи до хащі з терня й дерев; тому ті, що проходять тим місцем, повинні простягати руки вперед та з великими труднощами розсувати перед собою гілля та простувати свій шлях. Так і душу оточує цілий ліс помислів, навія­них супротивною силою. Тому потрібна велика ста­ранність та уважність ума, щоби розпізнати чужі помисли, навіяні супротивною силою. Уважні до помислів увесь подвиг у молитвах сповняють внут­рішньо. Такі люди своїм розумінням і міркуванням можуть досягати успіху, відбивати лукаві помисли, що в них постають, і ходити за волею Господньою. (6,3.4)

ж) Святий Макарій особливо застерігає Господніх подвижників не зупинятися лише на зовнішній діяль­ності. Завданням зовнішьного подвижництва є навик до всіх чеснот, проте не для того, щоби на цьому і спинитися, але використати для розвитку внутріш­нього життя і набуття Духа Святого. Але багато людей тільки зовнішнього досягають, доходять лише до справного поводження, а на серце не звертають уваги і Духа благодати не шукають. Тому-то хоч і трудяться, але плоду не приносять. Цього найбільше радить остерігатися святий Макарій.

162. Багато людей, прискіпливо дбаючи про зов­нішнє, вправляються в науках і турбуються про правильне життя, гадаючи, що в цьому - доскона­лість. Вони не заглиблюються в серце своє й не по­мічають у ньому пороків. Втім, у наших членах є корінь пороку, співмірний внутрішній порочній думці, - і у власній хаті ховається розбійник, тобто сила супротивна. І якщо хтось не бореться з грі­хом, то внутрішній порок, поступово розвиваючись і міцніючи, штовхає людину до явних гріхів та втілює їх на ділі. Бо зло - як отвір джерела - зав­жди виштовхує зі себе струмінь. Тому намагайся утримувати потоки пороку, аби не впасти в безод­ню лиха. (15,46)

163. Світ страждає на недугу пороку і не знає то­го. Нечистий вогонь розпалює серце, пронизує всі члени і вабить людей до розпусти й тисячі злих діл. І ті, що в серці внутрішньо відгукуються, роздраж­нюються і насолоджуються нечестивим вогнем, -чинять розпусту; а коли зло таким чином знайде собі поживу, - впадають і в явний блуд. Те саме стосується захланности, пихи, гордости, ревнощів, дратівливости. Як запрошеному на обід пропону­ється розмаїття страв, так і гріх закликає покушту­вати всього, - і тоді спокушена душа обтяжується. (15,48)

164. Чи може хтось сказати: «Я пощу, став по­дорожнім на цій землі, роздав майно своє, отже -вже святий?» Стриманість від поганого ще не є досконалістю. Хіба ввійшов ти вже в упосліджений ум свій і вбив змія, який притаївся в глибині по­мислів твоїх, гніздиться й умертвлює тебе в прихо­ваних криївках і сховищах душі, бо серце - безод­ня? Хіба умертвив ти його і виригнув із себе всяку нечистоту, яка в тобі є? Усі побожні люди, закон, Апостоли і пришестя Христове мають за мету очи­щення. Кожен чоловік - і юдей, і грек - любить чи­стоту, але не може самотужки стати чистим. Тому треба дошукатися, як можна осягнути чистоту сер­ця. Це можливо лише з поміччю Розп'ятого за нас. Він - путь, істина і життя, двері, перлина, живий небесний хліб. Без цієї істини ніхто не пізнає прав­ди і не спасеться. Тому-то як у міркуваннях зовніш­ньої людини та речей видимих відрікся ти од усьо­го й роздав майно своє, так, - якщо маєш знання й силу слова, - і в мирській мудрості повинен усе від себе відкинути, все мати за ніщо. Щойно тоді змо­жеш повчати себе справжньою мудрістю, що не в красі слів, але в силі святого хреста. (17,15)

165. Найголовніше завдання борця й подвижни­ка - ввійшовши в серце, воювати зі сатаною, знена­видіти себе, зректися душі своєї, опиратися звич­ним своїм бажанням, помислам, боротися зі самим собою. (26,12)

166. Якщо зберігаєш тіло своє від розтління й розпусти, а внутрішньо чужоложиш і чиниш блуд у помислах своїх, то перелюбник ти перед Богом, і не принесе тобі користи дівственне тіло твоє. Коли юнак, хитрістю спокусивши дівицю, збезчестив її, то мерзенною стає вона своєму женихові - через перелюб; так само й безтілесна душа, спілкуючись зі змієм, що живе в ній, лукавим духом, - блудодій­ствує перед Богом. І написано: Кожний, хто ди­виться на жінку з пожаданням, той уже вчинив пере­люб з нею в серці своїм (Мт. 5:28). Є розпуста тіла і є розпуста душі, яка приступає до спілкування із сатаною. Та ж сама душа може бути спільницею і сестрою або демонів, або Бога й Ангелів і, чинячи перелюб із дияволом, стає вже нелюбою для Не­бесного Жениха. (26,13)

167. Неодноразово наводили ми притчу про хлі­бороба, який, посіявши насіння в землю, очікує до­щу з неба. І якщо не з'явиться хмара й не подують вітри, хліборобська праця не принесе жодної кори­сти, і насіння буде лежати в землі даремно. Засто­суй це й до духовного. Якщо людина обмежиться лише своїм зусиллям і не прийме вишнього в єство своє, то не зможе принести достойних плодів Бого­ві. В чому ж полягає діяння самої людини? В тому, аби відмовитися, віддалитися од світу, перебувати в молитвах, чуванні, любити Бога і ближніх. Це її ді­ло. Але якщо обмежиться вона своїм діянням й не буде надіятися на поміч згори, якщо не повіють на її душу вітри Святого Духа, не з'явиться небесна хмара, не зійде з неба дощ і не зросить душі, - то людина не зможе принести достойних плодів Гос­поду. (26,19)

з) До зовнішньо вправних святий Макарій зачис­ляє передусім книжників, які з книг і розмов пізнали істину, тлумачать її, але за саме діло не беруться, тому й відстають в духовному знанні навіть від не­уків, і їхні роздуми не є поважними.

168. Хто мовить про духовне та не спізнав його сам, той уподібнюється до чоловіка, який в полу­день іде пустинею і уявляє джерело, з якого п'є, то­ді як у самого пересохли вуста і язик від спраги, або до людини, яка говорить про мед, проте сама його не куштувала і не відчула всієї солодкости його.

Тож коли хтось говорить про досконалість, радість чи безстрастя, не зазнавши всієї їхньої благодатної дії на собі, то насправді все буває не так, як він го­ворить. Бо коли чоловік часом сподобиться хоч по­части приступити до діл подвижництва, тоді ви­знає: «Не так виявилось, як думав я. Інакше мірку­вав я, по-іншому діє Дух». (17,12)

169. Одна річ - бесідувати про хліб і трапезу, цілком інша - їсти по-справжньому, насититись, підкріпивши усі свої члени. Одна річ - на словах поговорити про солодке пиття, а зовсім інша - пи­ти, зачерпнути із самого джерела, й втамувати спрагу. Одна річ - розмірковувати про війну, муж­ніх бійців і воїнів, інша ж - піти самому до війська, боротися з ворогами, наступати і відступати, прий­мати і завдавати ударів та здобувати перемогу. Так і в духовному: одна річ - лише знанням і розумом пояснювати сказане, а інша - справді, без сумніву, внутрі, в умі своєму мати скарб - благодать і діяння Святого Духа. Ті, що вимовляють одні тільки сло­ва, - пишаються, гордяться своїм розумом. (27,12)

170. У світі, коли оголошено війну, вчені й знат­ні люди, боячись смерти, залишаються вдома, а на війну йдуть бідні простолюдці й, здобувши перемо­гу над ворогами, дістають від царя нагороди й він­ці, досягають почестей й гідности, а ті великі люди опиняються позаду них. Так буває і в духовному. Неуки, почувши один раз слово Господнє, з правдо­любним помислом сповняють його на ділі, прий­маючи від Бога духовну благодать, а мудрі й ті, що заглиблюються у тонкості, - уникають борні й не досягають поступу, зостаючись позаду тих, хто бо­реться й перемагає. (43,8)

і) Отож усіляко треба намагатися здобути Духа благодати. Бо якщо Його нема в тобі, то всі жертви й труди твої є ніщо, і в час відходу схоплять тебе бі­си і втягнуть до безодні своєї. А в кого є Дух, - той віджене їх.

171. Якщо чоловік заради Господа покине рід­них своїх, зречеться світу цього і всіх насолод його, майна, батька й матері, розіпне себе самого, стане перехожим, убогим, що нічого не має, але замість мирського спокою не знайде в собі Божественного, не відчує в душі своїй духовної потіхи, натомість тлінних одеж не зодягне внутрішньої своєї людини в ризу Божественного світла, замість колишніх земних балачок беззастережно не спізнає в душі своїй спілкування з небесним, замість видимої по­тіхи цього світу не буде мати в собі радости духа, втіхи небесної благодати й не насититься в душі, як написано, Божественним, - в моїй правді лице Твоє побачу, і насичусь видом Твоїм (Пс. 17:15), одне слово, якщо замість тимчасової втіхи не здобуде ще нині в душі своїй жаданої нетлінної солодкости, то та­кий - сіль вивітріла, жалюгідніший від усіх людей, який і земного позбувся, і Божественного не набув, не спізнав, за діянням Духа, у внутрішній своїй лю­дині Божественних Таїн. (49,1)

172. Людина, думаючи, що може чинити щось сама по собі, розпочинає якесь діло, докладає бага­то зусиль, щоб його виконати, опирається тільки на власні сили й сподівається, що сама, без співді­яння Духа, може довести справу до кінця. Та дуже прогрішується в цьому, бо не потрібна для небес­них обителей і Царства та душа, котра вважає, що своїми силами, без Духа, може досягнути поступу в досконалій чистоті. Якщо людина, перебуваючи під впливом пристрастей, не приступить до Бога, не відмовиться од світу, не увірує з упованням і терпінням, що прийме якесь незвичне для власно­го єства добро, тобто - силу Духа Святого, і якщо не зійде від Господа з вишніх небес в душу її життя Божественне, - то не відчує вона істинного буття, не протверезіє від матеріяльного сп'яніння. Бо ося­яння Духа не заблищить у потьмареній душі, не засяє в ній святий день і не пробудиться така душа від найглибшого сну незнання, аби правдиво пізна­ти Бога - Господньою силою і діянням благодати. (24,5)

173. Якщо хтось прагне увірувати й прийти до Господа, тому потрібно молитися, щоби ще тут, на землі, прийняти Духа Божого. Святий Дух є жит­тям душі, і для того прийшов Господь у світ, щоби вже тут, на землі, дати душі життя - Святого Духа, як сказано: Віруйте у світло, щоб світла синами вам стати (Йоан 12:36), бо ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти (Йоан 9:4). Тому, якщо людина тут не шукала і не прийняла життя душі, тобто - Бо­жественного світла Духа, то, виходячи з тіла, душа її спрямовується вже на ліву сторону темноти, не входячи до Небесного Царства, а знаходить кінець свій у пеклі з дияволом та ангелами його. Або як золото чи срібло стає чистішим й добірнішим у вогні й ніщо: ні дерево, ні трава не можуть його змінити, бо само воно стає як вогонь і поїдає все, що наближається до нього, так і душа, що перебу­ває в духовному вогні та Божественному світлі, не зазнає ніякого зла від жодного лукавого духа; а як­що і наблизиться до неї хтось, то пожере його не­бесний вогонь Духа. Або як птах, коли літає висо­ко, - не має турбот, не боїться ні птахоловів, ані хитрих звірів і, ширяючи високо, над усім посмію­ється, - так і душа, прийнявши крила Духа і лину­чи все вище в небесні простори, сміється над усім. (30,6)

174. А якщо хтось не має ще утвердженої в собі Божої благодати, то хай удень і вночі, як до чогось найконечнішого, наближається душею до того, що керує ним, пробуджує і спрямовує на добро. Нехай принаймні утвердяться в людині як щось природне й незмінне старанність, острах, каяття і постійна скруха серця. (16,6)

6
Стан тих, що осягнули благодать

а) Хто добросовісно, не жаліючи самого себе, тру­диться яко подвижник, того врешті-решт осінить сила і діяння благодати. Вона виявляється в особливій духовній теплоті серця, в умиротворенні помислів, знеціненні всього тваринного і того, що вважається цінним на землі. Це і є насінням справді духовного життя. Звідси починається одухотворення душі, очищення її від пристрастей і загоєння ран, які вони спричинили.

175. Наслідуй Марію і споглядай тільки на Того, хто сказав: Вогонь прийшов Я кинути на землю, - і як Я прагну, щоб він вже розгорівся! (Лк. 12:49). Бо го­ріння духа оживотворяє серця. Нематеріяльний Божественний вогонь освячує душі й випробовує їх як непідроблене золото в горнилі, а пороки спа­лює, як терня й солому, оскільки Бог наш - вогонь, що пожирає (Євр. 12:29). Зазнавши дії цього вогню, блаженний Давид сказав: Випробуй мене, Господи, вивідай мене, немов вогнем, моє нутро й моє серце (Пс. 26:2). (25,9)

176. Цей вогонь зігрівав серце Клеопи та його попутника, коли говорив із ними воскреслий Спа­ситель. Ангели та служебні духи причащаються світлістю цього вогню, як сказано: Той, хто вітри Своїми вісниками вчиняє, а полум'я вогненне – слугами Своїми (Євр. 1:7). Цей вогонь, спалюючи скалки у внутрішньому оці, очищує ум, аби, повернувши йо­му природну проникливість, безнастанно бачив він чудеса Божі, подібно до того, хто каже: Відкрий очі мої, щоб міг я бачити дива закону Твого! (Пс. 119:18). Тому вогонь цей проганяє бісів і винищує гріх. (25,10)

177. Як залізо, золото чи срібло тратять у вогні свою властивість твердости, перемінюючись на м'які матеріяли, і доки є в огні, під впливом його жару, розплавлюються і втрачають природну твер­дість, - так і душа, відмовившись од світу й полю­бивши єдиного Господа, сердечно Його шукаючи, в труді й подвизі постійно чекаючи на Нього з наді­єю та вірою і прийнявши в себе цей небесний во­гонь Божества й любови Духа, - дійсно звільняєть­ся від усякої мирської любови, визволяється від шкідливих пристрастей, усе відкидає од себе, пере­мінює свою природу і гріховну свою жорстокість, все вважає зайвим, - лише в єдиному Небесному Женихові, Якого прийняла в себе, заспокоюється гарячою і невимовною любов'ю. (4,14)

178. Кажу тобі, що душа, навіть люблячи своїх братів, - відвертається од них, бо життя її та супо­кій - у таємному й невимовному спілкуванні з Не­бесним Царем. Навіть і тілесна любов розлучає з батьком, матір'ю, братами, - і все, що стосується них, стає для людини другорядним. Якщо чоловік і любить їх, то любить як сторонній, усю ж свою лю­бов віддає коханій. Бо сказано: Тим то покине чоло­вік свого батька і свою матір, і пристане до своєї жінки, і вони обоє будуть одне тіло (Еф. 5:31). Якщо тілесна любов до жінки відкидає любов навіть до батьків, то тим більше ті, хто дійсно сподобився приступити до спілкування з небесним і жаданим Святим Духом, зречуться всякої любови до світу, і все буде для них зайвим, бо сповнені вони вишнім бажанням: там прагнення і помисли їхні, там вони живуть, туди линуть думки їхні, там завжди пере­буває ум їхній, переможений Божественною, не­бесною любов'ю. (4,15)

179. Люди, на яких спала роса Духа Божествен­ного життя і уразила їхні серця Божественною лю­бов'ю до небесного Царя Христа, прив'язуються до вишньої краси, до непроминаючої слави, до нетлін­ної величности, до незвіданого багатства правдиво­го й вічного Владики. Вони - в полоні любови -прямують до Христа і бажають знайти ті істинні блага, які споглядають духом. Задля цього за ніщо мають усе на землі: славу, велич, честь, багатство царів і князів, бо вразила їх Божественна краса і в душу їхню запало життя небесного безсмертя. То­му і бажають єдиної любови Небесного Царя, праг­нуть Його Єдиного мати перед очима, задля Нього відмовляються від усякої мирської любови та від­даляються од усяких земних зв'язків, аби тільки це прагнення жило завжди в їхніх серцях і не примі­шувалось до нього ніщо інше. (5,6)

180. Лише ті християни, що зазнали благодати, можуть зрозуміти,що весь світ земний і незлічимі скарби царські, багатство, слава і мудрість людська - все те немов марево, що сьогодні є, а завтра ще­зає. І всім, що є під небом, вони погорджують. Чо­му? - Тому що, хоч дивно і чудно це, але вищим від небес для них є те, чого нема ні в скарбницях цар­ських, ні у словах мудрости, ні в славі мирській. Гідність і багатство, яких вони сподобилися у внут­рішній людині своїй, здобувши Господа і Творця, є набуття не дочасне, а вічне. (15,40-41)

181. Ум і розуміння християн, причастившись Духа Святого, отримують постійність, твердість, безтурботність і спокій. Уже більше не розсіюють­ся й не бентежаться вони мінливими суєтними по­мислами, але перебувають у мирі Христовому й любові Духа, як і Господь сказав про таких, що пе­рейшли вони від смерти до життя (Йоан 5:24). Оновленням ума, омиротворенням помислів, любо­в'ю і небесною приналежністю до Господа - цим від усіх людей на світі відрізняється нове створіння - християнин. Для того і Господь прийшов на зем­лю, аби ті, що істинно увірують у Нього, сподоби­лись цих духовних благ. (5,4.5)

182. Як кровоточива жінка, істинно увірувавши й доторкнувшись краю ризи Господньої, відразу отримала зцілення, й пересох потік нечистого дже­рела крови, - так і кожна душа, яка має незагоєну рану гріха, джерело нечистих і лукавих помислів, якщо прийде до Христа та, істинно увірувавши, бу­де просити, то одержить спасительне зцілення від невиліковного потоку пристрастей - і силою єди­ного Ісуса враз висохне джерело, що виливало не­чисті помисли. І нікому іншому неможливо зціли­ти цю рану. (20,4)

183. Як сонце, коли сходить над землею, то всі промені його на землі, а коли заходить, то збирає їх назад, так і душа, що не зродилася з висот Ду­хом, - помислами своїми вся на землі, думки її ся­гають лише меж землі. Але коли сподобиться не­бесного спілкування і народження від Духа, тоді, зібравши всі помисли свої докупи й утримуючи їх при собі, входить до Господа, до нерукотворної обителі на небесах, і всі думки її в Божественному просторі стають небесними, чистими і святими, бо душа, визволившись із в'язниці лукавого князя (ду­ха світу), набуває помислів чистих й Божествен­них, оскільки Господь благоволив причастити лю­дину свого божественного єства. (49,3)

б) Це виявляється від початку діяння благодати, але дуже небезпечно думати, що тут вже є якась досконалість. Це тільки початок. - Благодать, дав­ши себе відчути, непомітно опановує серце, доки не сповнить собою людину цілковито і все нутро її не преобразить.

184. Коли Божественна благодать навідує душу (відповідно до віри кожного), і душа прийме поміч з вишніх небес, - тоді благодать осінює її, але тіль­ки частково. І не думай, щоби в кому-небудь осяю­валась ціла душа. В її нутрі зостається ще велике пасовисько пороку, і людині потрібно докласти ве­ликого труду й зусиль до діючої в ній благодати. Тому Божественна благодать, котра в мить одну може людину очистити й зробити досконалою, на­відується до душі поступово, аби випробувати люд­ське воління: чи цілковито віддане воно Богові, чи в чомусь не здружилось із лукавим, чи всеціло від­дає себе благодаті. Так душа протягом багатьох років стає досвідченою. Якщо нічим не засмучує й не ображає благодати, в самій поступовості знахо­дить для себе поміч. Тоді сама благодать оволоді­ває життям душі, і якщо душа тривалий час вияв­ляє себе досвідченою і згідною з благодаттю, - до найглибших її складників і помислів пускає корені, поки вся душа не огорнеться небесною благодаттю, яка вже царює в ній. (41,2)

185. Багато хто був уведений в оману самим ді­янням благодати в них. Чимало подумало, що до­сягай досконалости, тому сказали: «Доволі з нас, не маємо потреби в нічому». Але Господь - безко­нечний і недосяжний. І християни не сміють дума­ти, що вже наблизилися до Нього, але повинні упо­корюватись день і ніч. У душі багато складників, і глибина їхня незвідана. Гріх же, увійшовши в ду­шу, володіє нею і серцем. Коли ж людина здобуде прихильність благодати, - вона приходить до неї і може заволодіти, наприклад, двома складниками душі. А недосвідчений, утішившись, думає, що благодать опанувала всю душу і що гріх уже вико­рінений. Насправді - більша частина душі під вла­дою гріха, а тільки одна частина - під благодаттю. І людина обманюється, не знаючи цього. (26,17; 50,5)

186. У хворої людини декотрі члени бувають здорові, наприклад, очі або якийсь інший орган, тоді як інші члени - ушкоджені. Так само і в духов­ному. Дехто може мати три здорові духовні члени, але людина через те ще не є досконалою. Чи ба­чиш, скільки духовних ступенів у світі і як частина­ми, а не відразу, знешкоджується і винищується  зло? (15,7)

187. Зародок в утробі матері не одразу стає лю­диною, але поступово набуває людського образу і родиться все ще не здатною до самостійного життя людиною: спочатку багато років росте - аж потім досягає зрілости. Також і насіння пшениці чи яч­меню не відразу, як тільки вкинеш його до землі, пускає корінь, але коли пройдуть холод і вітри, тоді в належний час проросте. Хто садить грушку - не відразу збирає з неї плоди; так і в духовному - де стільки мудрости й тонкости - поступово зростає людина і доходить до звершености мужа, до міри повного зросту (Еф. 4:13), а не, як стверджують де­котрі, ніби це те саме, що роздягнутися і зодягну­тися. (15,39)

188. Як бджола таємно виліплює стільник у ву­лику, так і благодать тайно зрощує любов свою у серцях, перемінюючи гіркоту на солодкість, а жор­стокосердість - на м'якосердя. Як золотар чи різь­бяр частинами наносить орнамент на тарелі, а коли скінчить роботу, тоді вже показує свій витвір у пов­ноті блиску, так і правдивий Мистець Господь різь­бить наші серця і таємно оновлює їх, доки не пе­реселимося з тіла - аж тоді стане видимою краса душі. (16,7)

в) Ті, що хоч раз зазнали благодати, вже постійно прагнуть її.

189. Правдолюбні та добролюбні душі, з вели­кою надією і вірою бажаючи досконало облектися в Христа, не так потребують нагадування з боку ін­ших, як самі не терплять у собі навіть найменшого змаління небесного прагнення й любови до Ісуса. Прибивши себе цвяхами до Хреста Христового, во­ни щоденно зазнають у собі відчуття духовного. Прив'язавшись до Небесного Жениха, загорівшись неземним бажанням і жадаючи правди чеснот, по­стійно прагнуть вишнього осяяння. А якщо за віру свою сподобляться пізнати Божественні Тайни або стануть причасниками небесної благодати, то не покладаються самі на себе, уважаючи себе чимось, але хоч і удостоюются духовних дарувань, - через невгамовність небесного бажання ще більше шука­ють їх. Чим більшого духовного поступу досягли, тим паче жадають і прагнуть причастя й помно­ження благодати. Чим більше збагачуються духов­но, тим сильніше упокорюють власну думку про се­бе, прямуючи до Небесного Жениха, як каже Пи­сання: Хто Мене споживає, той ще схоче спожива­ти, хто з Мене п'є, той ще захоче пити (Сир. 24:21).

(10,1)

190. Душа правдиво боголюбна і христолюбна, хоч би й зробила множество праведних діл, хоч би й виснажила тіло своє постами й чуваннями, через невгамоване своє стремління до Господа вважає, ніби нічого ще путнього не вчинила. Почувається так, мовби ще не починала трудитися для чеснот, хоч би й сподобилася різних духовних дарувань чи одкровень і небесних таємниць. Через свою без­межну любов до Господа сама про себе думає, ніби нічого ще не придбала, тому щоденно бажає з ві­рою і любов'ю перебувати на молитві, не може на­сититись таємницями благодати та солодкістю уся­ких чеснот. Вона - загорівшись від любови небес­ного Духа - з поміччю благодати постійно збуджує в собі палке стремління до Небесного Жениха і ба­жає досконало сподобитися таємного і невимовно­го спілкування з Ним у святині Духа. Чистим ли­ком душі споглядає на свого Судженого в духовно­му і невимовному світлі, єднається з Ним, бажає смерти за Нього. Непохитно вірує, що через Духа остаточно звільниться од гріха й темноти пристра­стей та, очистившись Духом і освятившись душев­но й тілесно, сподобиться стати чистою посудиною небесного миру й оселею небесного та істинного Царя Христа. І тоді стане вона гідною небесного життя, будучи ще тут чистим вмістилищем Свято­го Духа. (10,4)

191. Але досягти такого стану душа не може від­разу і без випробувань. Навпаки, багатьма трудами й подвигами, завдяки своїй ревності, після трива­лих випробувань та різних спокус, вона духовно зростає, досягає успіхів, осягає досконалу міру без­страстя. Тоді вже з готовістю, мужньо витримавши всяку спокусу від гріха, сподобиться великих поче­стей, духовних дарувань небесного багатства і ста­не спадкоємицею Небесного Царства в Христі Ісусі Господі нашому. (10,5)

192. Християнство є їжею і питтям. Чим більше хтось його розпробує, тим сильніше збуджується солодкою втіхою ум, стаючи нестримним і нена­ситним у пізнанні. Як когось мучить спрага і пода­но йому солодке пиття, то, покуштувавши його, ще більше розпалюється спрагою і ближче присува­ється до напою, - так і пізнання Духа викликає не­втолиму спрагу. Це не просто слова, але діяння Ду­ха святого. (17,13)

193.Уяви собі джерело: як із нього спраглий по­чинає пити, а хтось відтягає його, не даючи напи­тися вдосталь. Тоді спраглий ще більше розпалю­ється і ще настирливіше шукає пиття. Так і в ду­ховному. Хтось уже запробував і причащається не­бесної трапези, а його зупиняють і не дають наси­титися. (27,7)

194. Господь знає людську неміч: що людина скоро гордіє. Тому зупиняє її, посилаючи безпере­станні вправляння та бентеження. Бо якщо й мале прийнявши, звеличуєшся, то наскільки більше ста­неш нестерпним, якщо дадуть тобі відразу насити­тися. Але Бог, знаючи твою неміч, за Своїм прови­дінням посилає тобі скорботи, аби став ти смирен­ним і ревніше шукав Його. (27,8)

г) Ті, що бажають Господа все більше й більше, почувають себе найменшими і в усьому несамодо­статніми. Тому смирення укорінилося в них. Воно є умовою і всякого подальшого поступу.

195. Як можна людині бути вбогою духом, особ­ливо тоді, коли відчуває, що вона перемінилася, пі­знала і зрозуміла те, чого спершу не знала і не віда­ла? Поки чоловік не досягнув поступу в духовному, - він ще не вбогий духом, бо високо думає про се­бе. Коли ж доходить досконалости, тоді сама бла­годать вчить його бути вбогим у дусі й, хоч він пра­ведник та вибранець Божий, - не гордитися, але вважати душу свою маловартісною і зневаженою, ніби нічого він не знав і не мав, хоч і знає, і має. Та­ка думка стає якби природженою й укоріненою в умі людському. Хіба не знаєш, що наш прабатько Авраам, будучи вибранцем Божим, називав себе землею і порохом? (Бут. 18:27). І Давид, помазаний на царя, мав перед собою Бога, а що казав: Я чер­в'як, не людина; сміховище людей, презирство народу (Пс. 22:7). Тому ті, що бажають бути їхніми спів­спадкоємцями і співмешканцями в Царстві Небес­ному та прославитися з ними, повинні мати таку саму смиренномудрість й не думати про себе, ніби вони є чимось, але побиватися день і ніч в сокрушенні серця. (12,3.4)

196. Хто прийняв благодать, той вважає себе найбільшим грішником. Чим глибше він пізнає Бога, тим більше визнає себе неуком, і чим більше вчиться, тим більше впевнюється, що нічого не знає. Це діяння благодати в душі. (16,12)

197. Досвідчені перед Богом вважають себе за малих, зовсім недосвідчених, ба навіть нікчемних. Чи такі не знають, що їм дане те, чого не мали, і що здобули вони щось незвичайне для свого єства? Кажу тобі, що не визнають вони себе досвідченими в духовному і не признають, що осягнули те, чого не мали. Благодать, що сходить на них, сама їх вчить, щоби, досягаючи поступу, не вважали себе чимось, але щиро визнавали себе за ніщо. Будучи цінними перед Богом, вважають себе нічого не вар­тими. У духовному поступі й пізнанні Бога визна­ють себе за таких, що нічого не знають, і – багаті перед Богом - видають себе  вбогими. (27,4.5)

198. Коли побачиш, як хтось звеличується і гор­діє від того, що є причасником благодати, то хоч би він чуда творив і мертвих воскрешав, але якщо не визнає душі своєї упослідженою й себе - нік­чемним та мерзенним у дусі, - то перебуває він у злобі і сам того не знає. Якщо і знаки творить, - не йми йому віри, бо ознакою християнства і того, хто досвідчений перед Богом, є намагання таїти це пе­ред людьми і, хоч би й мав у себе всі скарби цар­ські, ховати їх і завжди казати: «Не мій це скарб, інший дав його мені. Коли захоче, - забере від ме­не. Я ж нічого власного не маю». Якщо хтось гово­рить: «Багатий я, досить маю того, що здобув, біль­ше не треба», то такий - не християнин, а посудина обману диявольська. Бо насолода Богом є безмеж­на. Наскільки хто її зазнає і причаститься - на­стільки все більше жадатиме її. Такі люди - гарячі у своїй нестримній любові до Бога. Чим більше до­сягають вони поступу в духовному, тим більше ви­знають себе вбогими, мізерними, такими, що ні­чого не здобули. Вони кажуть: «Не гідний я, щоб це сонце осявало мене». Ось ознака християнства - смирення. (15,35)

199. Якщо людина не упокориться, то віддаєть­ся сатані й оголює себе від дарованої їй Божествен­ної благодати, - й тоді проявляється її зарозумі­лість, бо насправді вона гола й бідна. Тому той, хто збагачується Божою благодаттю, повинен перебу­вати у великій смиренномудрості й сердечній скру­сі, вважати себе останнім серед людей і думати так: «Що маю в себе, - все те чуже; інший дав мені це й коли захоче, - забере від мене». Хто так упокорю­ється перед Богом і людьми, той може зберегти да­ровану йому благодать, як сказано: Хто себе прини­зить, той буде вивищений (Мт. 23:12). Будучи Бо­жим обранцем, хай осуджує себе і, будучи вірним, - хай вважає себе недостойним. Такі душі догоджа­ють Богові та животворяться Христом. (41,3)

ґ) Святий Макарій застерігає: понад усе уникати зарозумілости, звеличення, осудження, бо через них відступає благодать, а без неї до падіння - один крок.

200. Коли б цар зберігав свої скарби у якого-не­будь вбогого, то той не вважав би їх своєю власні­стю, але всюди визнавав би своє убозтво, не смів би марнувати чуже багатство, міркуючи так: «Цей скарб у мене не тільки чужий, він - власність силь­ного царя, тож, коли схоче, забере його від мене». Ті, що мають благодать Божу, повинні так само бу­ти смиренномудрими і визнавати убогість свою. Якщо бідний, прийнявши від царя ввірений йому скарб і понадіявшись на чуже майно, починає зве­личуватися ним як своїм власним багатством, а серце його наповниться марнославством, - то цар забере від нього свій скарб, і той, що зберігав його, залишиться таким же вбогим, яким був раніше. Коли ті, що мають благодать, звеличуться і загор­діють їхні серця, то Господь так само відбере од них Свою благодать, і стануть вони такими, якими були до того, як прийняли благодать від Господа. (15,25)

201. Такі, прийнявши благодать Духа, знайшов­ши для себе благодатну втіху у спокої, бажанні та духовній насолоді, - звеличуються і стають безпеч­ними, а не сокрушаються серцем, не впокоряються думкою й, не досягнувши досконалого безстрастя, цілковито не здобувають благодати, бо задовольни­лися вони, заспокоїлись та залишилися при малій благодатній втісі. - Такі душі досягнули поступу більше у звеличенні, ніж у смиренні, а якщо і спо­добились якогось дарування, то тратять його через безпечне недбальство та даремне марнославство (10,3)

202. Бачив я людей, яким було дано всі даруван­ня, і стали вони причасниками Духа, та, не осягнув­ши досконалої любови, - все ж упали. Один шлях­тич відрікся світу, продав своє майно, дав свободу слугам; славився чесним життям, розсудливістю, знанням, та, одначе, піддавшись зарозумілості й гордості, скотився врешті-решт до розпусти й бе­зодні лиха. (27,14)

203. Ще хтось під час гонінь віддав тіло своє на муки і, бувши ісповідником, пізніше, коли настав мир, був у пошані. Мав пошкоджені очі, бо його томили сильним димом. І він, прославлений, буду­чи запрошений на молитву, прийняв хліб і дав його хлопцеві-провідникові, і ум його дійшов до такого стану, ніби ніколи не чув він Божого слова[2]. (27,15)

204. Інший подвижник, мешкаючи зі мною в одній хаті, настільки багатий був на благодать, що, молячись біля мене, впадав у захоплення, бо лас­кою Божою повнилася його душа. Був даний дар йому зціляти: він не тільки бісів виганяв, але й па­ралітиків оздоровляв і тих, які мали невиліковні хвороби, лікував покладанням рук. Але, ставши не­дбалим через свою славу в світі та втішаючись са­мим собою, загордів і впав у найбільшу прірву грі­ха. Дивись: і той, що мав дар зцілення, - не встояв. Чи ж бачиш, як падають ті, що не дійшли до най­вищої любови? А хто осягнув любов, той зв'язаний і захоплений нею, занурений у неї і відведений бранцем до іншого світу, навіть не відчуває своєї власної природи. (27,16)

205. Душа вірна і правдолюбна, споглядаючи вічні блага, приготовані для праведних, як і неви­мовні благодіяння Божої ласки, що на них зійдуть, - визнає себе не гідною незбагненних обітувань Духа. Такий - вбогий духом, котрого обдаровує Господь. Такий - спраглий і жадібний правди.

Такий - сокрушений серцем. Ті, що сприйняли та­ке волевиявлення, старанність, труд, любов до чес­нот і до кінця перебувають в них, істинно зможуть здобути життя і вічне Царство. Тому ніхто з братів хай не звеличується перед братом і, спокушуваний лукавим, нехай не стає зарозумілим, кажучи: «Ось, маю вже духовне дарування». Бо недостойно хри­стиянам думати так. Невідомо тобі, що принесе братові твоєму завтрашній день, не знаєш, яким буде твій і його кінець. Навпаки, нехай кожний, пильнуючи себе, безустанно зазирає до свого сум­ління і перевіряє своє серце - з якою старанністю і зусиллям ум прямує до Бога. Маючи досконалу мету - свободу, безстрастя та духовне упокоєння, -безнастанно і без ліні хай прямує до свого Творця, не покладаючись на жодне дарування чи виправ­дання. (29,7)

206. Чому падають ті, в кому діяла Божа благо­дать? Навіть найчистіші за своєю природою помис­ли можуть бути спокусливими і спричинити падін­ня. Чоловік починає звеличуватись, осуджувати ін­шого, кажучи: «Ти грішник», себе ж вважати пра­ведним. Чи не знаєш, що каже Павло? Дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в об­личчя, щоб я не зносився вгору (2 Кор. 12:7). І в чистій природі є можливість звеличування. (7,4)

207. Тому християни повинні докладати всіх зу­силь, аби нікого не осуджувати - ні явної розпусни­ці, ні грішників, ні слабких світу цього, - але диви­тися на всіх простим і чистим оком, щоби поверну­лось їм щось природне й неодмінне - нікого не зне­важати, не осуджувати, ніким не гребувати і не ро­бити розрізнення між людьми. (15,8)

208. Чи може людина впасти, маючи дарування благодати? Якщо занедбає його, то впаде, бо воро­ги наші, завжди діяльні й неліниві, постійно ведуть борню. Тому й ти ніколи не припиняй шукати Гос­пода. Бо чимало зазнаєш шкоди, якщо будеш не­дбалим, хоч би і був ти випробуваний у самому та­їнстві благодати. (15,14)

209. Велика гідність християн - її з нічим не можна порівняти. Якщо ж хтось розсіяний й окра­дений злобою, то уподібнюється до міста, в якому нема мурів, - і без перешкоди входять до нього розбійники звідусіль, пустошать його та палять. Тож якщо ти недбалий і неуважний до самого себе, то надходять лукаві духи і в ніщо обертають твій ум, спустошуючи його та розсіваючи помисли в світі цьому. (15,45)

д) Тому християни наскільки радіють, усвідомлю­ючи собі, який скарб отримали, - настільки і побою­ються, щоб його не втратити. Вони намагаються служити в дусі так, аби не образити Духа благо да­ти, - щоб не відійшов од них.

210. Не уповає трудівник на працю свою та на життя своє, поки не одержить очікуваного, доки не прийде Господь і не заживе в ньому усяким відчут­тям і діянням Духа. А, скуштувавши Господньої благодати, насолодившись плодами духовними, ко­ли знімиться покров темноти з людини і світло Христове засяє в невимовній радості, - тоді переко­нається вона у великій любові Господній. Як ку­пець, що одержав прибуток, радіє, але водночас і боїться нападу розбійників, так і подвижник завжди остерігається лукавих духів, щоби не втратити плодів своїх трудів, поки не сподобиться ввійти до Царства Небесного, в горішній Єрусалим. (14,2)

211. Як купці на морі, хоч вітер попутний та мо­ре тихе, поки не ввійдуть до пристані, постійно пе­ребувають в страху, що несподівано подує супро­тивний вітер, схвилюється море і корабель спіткає біда, - так і християни, хоч і відчувають у собі по­дих сприятливого вітру Святого Духа, однак зав­жди остерігаються подуву вітру супротивної сили, аби не спричинив він у їхніх душах якогось зако­лоту й не збентежив їх. Тому потрібна велика пильність, щоби ввійти у пристань облегшення, в досконалий світ, до вічного життя і вічної насоло­ди, до граду Святих - в небесний Єрусалим, до цер­кви первородних (Євр. 12:23). А хто ще не пройшов тих ступенів, у того багато причин для страху, що­би лукава сила не влаштувала йому якого-небудь падіння. (43,4)

212. Коли багатий славний цар зверне увагу свою на бідну жінку, яка не має нічого, крім влас­ного тіла, та полюбить її, - то введе до себе як неві­сту. І якщо ця бідна жінка буде щиро, вірно люби­ти його, - то, нічого свого не мавши, стане госпо­динею всього майна, яке є у мужа. А коли в хаті повелителя свого поведе себе негідно, то виженуть її з безчестям та наругою. І піде вона з дому мужа свого, поклавши обидві руки на голову, як у законі Мойсея сказано про жінку непокірну й неугодну чоловікові своєму (Втор. 24:1). І лише тоді гірко за­плаче, збагнувши, яке багатство втратила, якої сла­ви позбулася, якому безчестю піддалася через свій нерозум. (15,2)

213. Так і душа, яку заручить собі за невісту не­бесний Жених Христос, таємно і Божественно з нею з'єднавшись, зазнає небесного багатства. Тому повинна з великою ревністю щиро догоджати зару­ченому Христові, ввірене їй духовне служіння сповнювати належно і гідно, аби в усьому благо­угодити Богові, нічим не ображати Духа, зберігати досконалу невинність і любов до Христа, добре се­бе поводити в домі Небесного Царя - з усією відда­ністю дарованої їй благодати. І ось, коли якась ду­ша стане повелителькою над усіма Господніми бла­гами, то саме тіло її прославиться від Христового Божества. Але якщо згрішить вона в чомусь й чи­нитиме щось проти обов'язку, не буде угодною Христові, не послідує волі Його і не співдіятиме з благодаттю Духа, - то з наругою піддадуть її ганеб­ному безчестю й відлучать од життя як непотрібну і нездатну до єднання з Небесним Царем. І за тією душею буває печаль, горе і плач у всіх святих та ро­зумних духів; Ангели, Сили, Апостоли, Пророки,

Мученики журяться нею. (15,2)

214. Тому нам треба подвизатися, поводитися розсудливо та обережно, щоби, як написано: в страсі працювати над своїм спасінням (Флп. 2:12). Усі ви, що стали причасниками Христового Духа, ні в чому - ні в малому, ні у великому - не будьте недбалі й не зневажайте благодати Його Духа, що­би не позбутися вам того життя, якого ви причас­тилися. (15,4)

215. Поясню це ще інакше. Слуга у весільній світлиці, прислуговуючи цареві, подає все, що до­ручено йому, з царського майна, не маючи нічого свого. Але треба багато розуміння й розсудливости, щоби, прислуговуючи, не зробити чогось недореч­ного: на царський стіл не покласти однієї страви замість іншої, але всі, від першої до останньої, по­давати за порядком. І якщо з незнання та нероз­важливосте буде він служити цареві не так, як по­трібно, - то піддасться покаранню й навіть смерті. (15,5)

216. Так і душа, посвятивши себе Богові у благо­даті й дусі, має потребу у великій розсудливості та знанні, щоби не згрішити у своїй сваволі, незгідній з благодаттю духовного служіння. Бо душа може служити Господу духовним служінням, яке втайні сповнює внутрішня людина своїм духом. А без бла­годати ніхто не може служити Богові, цебто дого­джати Йому, сповнюючи в усьому волю Божу. (15,5)

217. Коли душа прийме благодать, тоді потре­бує вона багато розуміння і розсудливости. Все це Сам Бог дає душі, яка просить у Нього, щоби могла вона благоугодно послужити Йому Духом, якого прийме, - ні в чому не була переможеною пороком і не згрішила, не зійшла з правдивої дороги через незнання, брак страху Божого та недбальства і, всупереч обов'язку, не переступила Господньої во­лі. Бо такій душі будуть карою смерть і плач, про що каже і Божественний Апостол: Щоб, проповіду­ючи іншим, я сам, бува, не став непридатним (1 Кор. 9:27). Бачиш, який страх мав навіть Апостол Бо­жий? Тому будемо молити Господа, щоби всім нам, які прийняли благодать Божу, здійснювати духов­не служіння згідно з Його волею і не звикатися з думкою, яка усім нехтує, а, живучи благоугодно пе­ред Богом і згідно з волею Його, послуживши Йо­му духовним служінням, успадкувати вічне життя. (15,6)

218. Як воєводи, управителі земель входять до чертогу царя з великим страхом, остерігаючись не­вдоволення й покарання (натомість селяни і прості люди, які ніколи не бачили царя, ведуть себе від­важно перед ним), так і весь піднебесний світ - від царів до вбогих, - не пізнавши слави Христової, піклуються про діла житейські й не часто згадують про день суду. Ті ж, що помислом входять до суди­лища Христового, де престол Його, - завжди сто­ять перед Ним в безнастанному страху й трепеті, щоби не згрішити в чомусь проти святих Його за­повідей. (15,17)

219. Як раб при своєму господареві перебуває під страхом і без його волі нічого не чинить, так і ми повинні відкидати помисли свої перед Влади­кою і Серцевидцем Христом, на Нього Єдиного на­діятися й уповати, бо Він - слава наша, Він - отець наш, Він - багатство наше. Тому завжди треба ма­ти в серці дбайливість та острах. (16,6)

220. Як ті, котрим доручено правління краєм чи царський скарб, повсякчас турбуються, щоби не зневажити чимось царя; так і ті, кому ввірена ду­ховна справа, завжди заклопотані і, маючи спокій, ніби його й не мають, бо все ще виганяють з душі царство темряви, яке вдерлося до міста, тобто до душі, та варварів, які оволоділи її пасовиськами. (16,12)

е) Тому всіляко намагаються не відступити умом від Господа, а внутрішнє своє життя так утриму­вати, як керманич своїх корабельників або візниця -коней.

221. Бог, невимовний і неосяжний, являє Себе всюди - і на горах, і в морі, і внизу безодні, хоча і не переходить з одного місця на інше, як Ангели сходять із неба на землю. Він одночасно і на небі, і на землі. Якщо шукаєш Господа в глибині, то знайдеш, що творить Він там знаки. Якщо шука­єш Його в ямі, побачиш Його і там: серед двох ле­вів охороняє Він праведного Даниїла. Якщо шука­єш Його у вогні, - знайдеш, що там помагає Він рабам Своїм. Якщо шукаєш Його на горі, то узриш, що там Він - з Іллею та Мойсеєм. Господь - усюди: і під землею, і вище небес, і в нас, і по­всюдно. (16,5.12)

222. Християнин мусить завжди пам'ятати про Бога, бо написано. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм (Втор. 6:5). Не тільки тоді, коли входиш до молитовного дому, але перебуваючи в дорозі, розмовляючи чи споживаючи їжу, - завжди пам'ятай про Бога, люби Його та прихиляй серце до Нього. Бо Він каже: Де ум твій, там буде і скарб твій (Мт. 6:21). До чого прив'язане серце людини і до чого вабить її бажання, те і є для неї богом її. Якщо серце завжди бажає правдивого Бога, то Він - Господь серця її. Як хмиз, вкинутий до вогню, не може протистояти силі його, але негайно згоряє, так і демони, коли хочуть напасти на людину, що сподобилася дарів Духа, винищуються Божествен­ною вогненною силою, - аби лише сама людина була завжди злучена з Господом, на Нього уповала й надіялася. І якщо демони міцні, як тверді гори,

то тають від молитви, як віск від вогню. (43,3)

223. І Святим Господнім доводиться сидіти на видовищі світу та дивитися на його спокуси, але внутрішньо розмовляють вони з Богом, тоді як зов­нішньо вдаються поглядом туди, що діється у світі. Мирські люди підпадають під вплив духа лестощів, за яким мудрують про земне, а в християн - інше волевиявлення, інший ум. Вони - люди іншого ві­ку, іншого місця, бо Дух Божий промовляє до їхніх душ. (15,8,9)

224. Апостол каже: Я хочу, щоб мужі молилися на всякому місці, зводивши до неба чисті руки без гніву й суперечки (1 Тим. 2:8), бо, за святим Євангелієм, по­мисли від серця походять (Мт. 15:19). Тому, присту­паючи до молитви, звертай увагу на серце своє та ум. Бажай, аби чиста молитва зносилась до Бога, пильнуй, чи нема чогось, що заважає молитві, чи чиста молитва твоя, чи зайнятий ум твій Господом так само, як у хлібороба - хліборобством, у чолові­ка - жінкою, у купця - торгівлею; і коли схиляєш коліна свої на молитву, - чи не розкрадають помис­ли твої інші. (15,12)

225. Написано: Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм (Втор. 6:5). І ти кажеш: «Я люблю і маю Духа Святого». Але чи справді постійно па­м'ятаєш ти про Господа, любиш і стремиш до Ньо­го? Чи прив'язаний ти до Бога вдень і вночі? Якщо маєш таку любов, то ти чистий. А якщо ні, то коли приходять земні турботи, скверні й лукаві помис­ли, - перевір себе: чи дійсно ти несхильний до них, чи завжди душа твоя горнеться до любови Божої та злучена з єдиним Господом? Бо мирські помис­ли забавляють ум земним, тлінним і не дозволяють любити Бога та пам'ятати про Нього. Нерідко і лю­дина недосвідчена в Божих ділах приступає до мо­литви, згинає коліна, - і ум її упокоюється. І на­скільки підкопує вона супротивну стіну злоби, на­стільки ж нівечить її. Така людина доходить до ви­діння й мудрости, чого не досягають сильні, мудрі чи красномовці. Вони не можуть ні осягнути, ні пі­знати тонкощів ума її, бо зайнятий він Божествен­ними тайнами. (15,13)

226. Коли у вогонь, що є зовні мідної посудини, підкладати дров, - посудина розжарюється і все, що є в ній, - вариться й кипить від вогню, розпале­ного зовні посудини. А якщо хтось занедбає і не підкладе дров, то жар почне убувати і погасати. Так і благодать є небесним вогнем у тобі. Якщо будеш молитися,думки свої поручати любові Христовій, то ніби підкладеш дров, - і помисли твої стануть вогнем, і ввійдуть у Божу любов. Хоч і віддаляється Дух, і буває ніби поза тобою, однак Він і в тобі пе­ребуває, і виявляється назовні. Якщо ж хтось зане­дбає цей вогонь, хоч трохи віддавшись або мир­ським ділам, або розсіяності, то знов приходить гріх, оселюється в душі й береться гнобити люди­ну. Тоді бідна душа згадує колишній спокій, почи­нає уболівати серцем і страждати. (40,7)

227. Як тільки ум звертається до Бога, - знову зближається до нього колишнє упокоєння, наново починає він шукати Господа й казати: «Благаю Те­бе, Боже мій!» Поступово зростає вогонь, який за­палює й заспокоює душу, подібно до того, як вудка помалу витягує рибу з глибини. А якщо б не було цього страждання і не зазнала би душа гіркоти й смерти, то як могла би відрізнити гірке від солод­кого, смерть од життя - і благодарити Живо-творящого Отця і Сина і Святого Духа во віки? (40,8)

228. Як на кораблі розпоряджається й управляє всім керманич (одних картає, іншим наказує), так і серце має свого керманича - ум, який звинувачує сумління, осуджує чи виправдовує помисли, бо й Апостол каже: В їхніх серцях свідчить їм їхнє сум­ління, то засуджуючи їх, то оправдуючи (Рим. 2:15). (15,31)

229. Якщо колісниця, віжки, тварини й усе, що потрібне для їзди, - в руках одного візника, то він, коли схоче, мчить на колісниці з усіх сил, а коли бажає, стримує колісницю, і куди хоче повернути її, туди вона і повертає, бо вся колісниця - у владі візника. Так і серце має багато природних помис­лів, які тісно пов'язані з ним, але ум і совість дають розуміння і спрямування серцю та усипляють при­родні помисли, які виникають у серці, бо в душі ба­гато складників, хоча вона й одна. (15,32)

230. Люди, запрігши коней, правлять колісни­цями і змагаються між собою: кожний намагається обігнати й перемогти іншого. Так і серце подвиж­ників являє собою видовище: у ньому лукаві духи борються з душею, а Бог і Ангели - спостерігають за борнею. Більше того, одночасно багато нових помислів і душа зроджує, як також і злоба. Бо ду­ша має чимало таємних помислів, водночас вона творить та породжує їх. Але й у злоби є багато за­думів та започаткувань, які вона виставляє проти душі. Ум же - вершник, який впрягає колісницю душі, утримує віжки помислів і мчить проти сата­нинської колісниці, - як і сатана проти душі. (40,5)

є) 3 цього видно, що боротьба і тут не припиня­ється з гріхом та ворогом; звідси ж випливає безпе­рервне боріння з помислами і порухами серця. Лише в цьому воно ще винахідливіше.

231. Багато людей хоч і наділені благодаттю, не знають, що обкрадені вони гріхом. Якщо в одному домі живуть жінка і чоловік, і жінка, спокушувана чоловіком, врешті віддасться йому, то чужоложить і стає зневаженою. Так і страшний змій гріха по­стійно спокушує душу. Якщо безтілесна душа спіл­кується з безтілесною злобою духа, тобто дух поро­зумівся з духом, - то й чинить перелюб у своєму серці той, хто прийме до себе помисел лукавого і згоджується на нього. Тому подвиг твій полягає в тому, щоби не блудодіяти в думках, опиратися умом і внутрішньо боротися з пороком, а не слуха­ти його та усолоджуватись ним у помислах. Якщо Господь побачить у тобі цю готовість, то останньо­го дня введе тебе до Царства Свого. (15,26)

232. Людська природа така, що і грішник, по­грузнувши в глибинах пороку, спроможний навер­нутися до добра, і осяяний Духом Святим та захоп­лений небесним може повернутися до зла. Тож ті, що зазнали Божої благодати й стали вже причас­никами Духа, якщо не будуть обережні, - гаснуть і стають гіршими, ніж тоді, коли ще були в світі. І це буває не тому, що Бог мінливий чи немічний або Дух слабне, але тому, що самі люди не узгоджу­ються з благодаттю. Тому і розбещуються та впада­ють у безодню лиха. (15,34)

233. Інші, зазнавши солодкости Божої, підляга­ють ще діянню супротивника і через недосвідче­ність дивуються, що і після Божих відвідин помис­ли все ще діють в них, навіть під час християн­ських таїнств. Але досвідчені не дивуються з того, як і хлібороби навіть у врожайні роки не цілковито безпечні, пам'ятаючи про голод і злидні. І навпаки, коли спадає на них неврожай чи убозтво, не втра­чають цілковито надії, знаючи, що часи міняються. Так і в духовному. Коли душа підпадає різним спо­кусам, не дивується вона й не тратить надії: знає бо, що з Божого допусту дозволяється злобі випро­бовувати й карати її. І навпаки, у спокої та духов­ному багатстві не стає безпечною, але пам'ятає про можливу переміну. (16,3)

234. Коли людина зазнала вершини благодати й збагатилася нею, то й тоді залишається ще в ній зілля пороку; але є у неї і заступник, який помагає їй. Якщо джерело тече, то місця довкола нього бу­вають вогкі й мокрі. А як тільки настане спека -висихає джерело і навколишні місця. Так і в рабів Божих, у котрих надмір благодати: висушує вона і збуджене лукавим, так само як і природне бажан­ня, бо нині Божі люди стали вище першого Адама. (16,4)

235. Інші так заспокоюються в Божій благодаті, що вважають себе мужнішими від пороку, який пе­ребуває в них. І навіть маючи молитву та велике упокоєння перед Богом, все ж підпадають діянню лукавих помислів і окрадаються гріхом, хоч і пере­бувають ще в ласці Божій. Люди легковажні й не­знаючі, коли частково діє в них благодать, дума­ють, що вже нема гріха в них. А розумні, думаючі не осмілюються таке сказати, щоби, маючи в собі благодать Божу, не підлягти діянню сороміцьких

та нечистих помислів. (17,5)

236. Нерідко в братів, які вважали себе цілком визволеними від похітливости й протягом п'яти або шести років могли сміло казати про себе: «Зі­в'яла в нас похіть», - порок, який таївся в них, оживав, - і розпалювались вони пожадливістю, від чого самі собі дивувались. Тому ніхто, міркуючи тверезо, не насмілиться сказати: «Я цілком вільний од гріха, бо благодать перебуває в мені». Недосвід­чені, як тільки зазнають трохи благодати, думають, що вони вже переможці й досконалі християни. А по-моєму, все виглядає так. Коли на чистому небі сяє сонце і найдуть на нього хмари, закриють його і згустять повітря, - сонце, будучи за хмарами, не зазнає ніякої шкоди ні у світлі, ні в суті своїй. Так буває і з тими, що не досягли ще досконалої чисто­ти. І в благодаті Божій перебуваючи, - хоч би в глибині душі ще й одержимі гріхом, - мають вони в собі природні порухи та помисли, які скріплюють їх у стремлінні до Бога, хоч вони і не цілковито утверджені в доброму (17,6)

237. Але й ті, що в глибині душі дотримуються доброго, тобто переважає в них благодать, залиша­ються ще рабами і полоненими лукавих помислів і служать ще пороку. Тому потрібно чимало розду­мувати, аби дізнатися, що насправді відбувається з людиною. Скажу тобі, що й Апостоли, маючи в со­бі Утішителя, не були цілковито безтурботними. В них разом з радістю був також страх і трепет згідно з діянням благодати, а не з боку пороку. Сама бла­годать остерігала їх, аби вони не були зведені на­віть у чомусь малому. Як той, що кине уламком ка­меня об стіну, анітрохи не пошкодить, не зруйнує її, або той, що пустив стрілу на броненосця, не зав­дасть йому шкоди, бо броня відбиває стрілу, - так само, коли й до Апостолів наближалася хоч би тінь пороку, то не шкодила їм, бо були вони зодягнені досконалою силою Христовою, і самі, будучи дос­коналими, творили діла праведні. Оскільки дехто стверджує, що душі, якщо в ній замешкала благо­дать, уже нема чим турбуватися, то знайте, що Бог і з досконалих вимагає душевної волі на служіння Духові, щоби діяли згідно з благодаттю. Бо Апо­стол каже: Духа не гасіте (1 Сол. 5:19). (17,7.8)

238. У видимому світі земля сама собою родить терня; хлібороб перекопує землю, старанно оброб­ляє й засіває її, однак терня і непосіяним росте й шириться, бо Адамові за переступ було сказано: Терня й будяки буде вона тобі родити (Бут. 3:18). Лю­дина знову трудиться, викорчовує терня, а воно ще більше множиться. Розумій це і духовно: після пе­реступу людське серце видає з себе терня й будяки, чоловік обробляє землю, трудиться, а терня лука­вих духів все ще родиться. Потім Сам Дух Святий спомагає людській немочі - Господь до тієї землі серця вкладає небесне насіння й обробляє її. І коли навіть впаде Господнє насіння, - все ще родяться терня й будяки. Сам Господь з людиною знову об­робляють ниву душі, а сім лукавих духів ще відро­джуються там, поки не настане літо, не помно­житься благодать - і не зсохне терня від сонячної спеки. (26,21)

239. Хоч порок перебуває у самій природі люд­ській, одначе переважає тільки там, де знаходить собі поживу. Ніжні стебла пшениці можуть бути заглушені бур'яном. Але коли з приходом літа во­ни стверднуть, тоді бур'ян анітрохи не зашкодить пшениці. Хай буде тридцять мір чистої пшениці, і якщо є в ній домішки бур'яну, наприклад, декілька жмень, - то він буде непомітним у великій кілько­сті пшениці. Так і з благодаттю: коли дар Божий помножується в людині і багатіє вона в Господі, -тоді порок, хоч почасти й залишається в людині, -не може їй пошкодити і не має над нею ніякої си­ли, ані жодної частки в ній. Бо для того і прише­стя, і провидіння Господнє, щоби нас, поневоле­них, уярмлених і підкорених порокові, - визволити і зробити переможцями над смертю та гріхом. (26,22)

240. Чи могли Апостоли згрішити, якщо б заба­жали, чи благодать була сильнішою від самої їх­ньої волі? Згрішити вони не могли, бо, перебуваю­чи в світлі й благодаті, не звеличувались. Зрештою, не говоримо, що благодать була в них немічною. Стверджуємо, що благодать дозволяє і досконалим духовним мужам мати свої бажання та можливість робити,що бажають, і схилятись, до чого хочуть. І сама природа людська, будучи немічною, може від­хилятися од добра, яке з нею перебуває. Як ті, що споряджені бронею та зброєю, внутрішньо вже безпечні, й вороги не нападають на них, а якщо і нападають, то у відповідь вдадуться вони до зброї, спротивляться ворогам, боротимуться з ними й здобудуть перемогу або ж, маючи зброю, не воюва­тимуть з ворогами, а зблизяться з ними і перебува­тимуть у мирі, - так і християни, будучи зодягнені в досконалу силу і маючи небесну зброю, можуть, якщо забажають, помиритися із сатаною, замість того, аби воювати з ним, бо природа є мінливою, і людина - зі своєї власної волі - якщо захоче, стає сином Божим або - сином погибелі. (27,11)

241. Чи не чатують нещастя й боротьба на дос­коналих? А, може, вони цілковито безтурботні? Ні, нема людини, яку ворог залишив би в спокої. Сата­на немилосердний і людиноненависник. Тому не перестає нападати на чоловіка, але, очевидно, не на всіх наступає він з однаковим натиском. Одні тер­плять сильну борню й муки від гріха, але міцніють і мудрішають у боротьбі, гидуючи супротивною си­лою. І нема їм небезпеки, бо непохитні вони й пе­реконані у своєму спасінні, оскільки часто вправля­лись і здобули досвід у боротьбі зі злобою. Сам Гос­подь перебував з ними: Богом ведені вони й заспо­коювані. Інші ж, і не вправляючись ще, якщо тіль­ки якесь одне нещастя спаде на них і потрібно буде боротись, - одразу ж занепадуть духом і гинуть. (15,16.17)

242. Дехто, огородивши себе від світу, і при сильному діянні Божої благодати в собі, вважає члени свої настільки освяченими, що думає, немов у християнстві вже нема місця похоті, але здо­бувається ум невинний, чистий і що внутрішня лю­дина возноситься вже до Божественного й небес­ного. Тому така людина переконана, що осягнула межу досконалосте і вступила до безпечної приста­ні. Та раптом повстають на неї хвилі, і знов бачать вона себе серед моря, там, де тільки вода, небо і певна смерть. Так і гріх, увійшовши, розбуджує всяку злу похіть у нас. Але знову сподобившись ча­сточки благодати та, якщо можна так висловитись, з усієї морської глибини прийнявши малу крап­лину, знаходять в ній і щоденно здійснюване чудо. Тому той, хто підпав такому незвичайному новому і

Божественному діянню, дивується і вражається, як він помилявся. Нарешті благодать - Божественна й небесна - просвічує, керує, умиротворює їх і все робить на добро. (38,4)

243. Сповнюй правду у внутрішній людині, де зведено вівтар Христовий разом з неоскверненим святилищем. Хай свідчення твого сумління похва­литься хрестом Христа, який очищує совість твою від мертвих діл, - і послужиш Богові духом своїм та спізнаєш, Кому поклоняєшся, як сказано: Ми покланяємося, знаючи кому (Йоан 4:22). Ввірся Бого­ві, Який провадить тебе. Душа твоя хай приступить до Бога, як невіста до жениха, бо сказано: Це вели­ка тайна, а я говорю про Христа (Еф. 5:32) і непорочну душу. (38,5)

244. Уяви собі сад, у якому є плодоносні дерева та інші корисні рослини. Цей сад дбайливо оброб­лений і доглянутий, але замість міцної загороди обведений малою стіною. Поблизу протікає бистра річка. Якщо вода, хоч злегка ударяє в стіну, то по­шкодить її фундамент, знайде собі прохід і, про­никнувши в сад, викорінить усі рослини, знищить усю людську працю й зробить сад безплідним. Так буває і з серцем людським. Є в ньому прекрасні по­мисли, але постійно наближаються до серця і пото­ки гріха, готові подолати його й перетягти на свій бік. І якщо ум хоч трохи злегковажить і віддасться нечистим помислам, то ось уже духи лестощів знайшли собі там поживу, ввірвались і знівечили всю красу, в ніщо перетворили добрі помисли і спустошили душу. (43,6)

ж) Крім цієї внутрішньої боротьби є й інша -зовнішня. Як тільки виявиться благодать Божа в серці подвижника, - починаються неприязні людей до нього. Ворог, вигнаний зсередини, озброюється зовні. Зовнішня боротьба - необхідна умова вдосконалення християнина в дусі.

245. Божі люди повинні готувати себе до бо­ротьби й подвигу. Як мужній юнак витримує бор­ню, так і християни мусять зносити скорботи, зов­нішні та внутрішні боріння, щоб удари, які прий­мають на себе, перемагати терпінням. Така дорога християнства. Де Дух Святий, там, як тінь, слідує гоніння й боротьба. Поглянь, як Пророки, хоча й діяв в них Дух, завжди були гонені своїми земляка­ми. Бачиш, як Господь, Який є путь та істина, був переслідуваний не чужим народом, але - Своїм. Свої люди - ізраїльтяни - і гнали, й розіп'яли Його. Подібно було і з Апостолами: бо від часу Христа прийшов Дух Утішитель і оселився у християнах. Ніхто з юдеїв не був уже гонений, а тільки христи­яни ставали мучениками. Тому не повинні віруючі дивуватись з цього: істина мусить бути пересліду­ваною. (15,11)

246. Дивовижне й те, що написано про Іова, як просив собі його сатана, бо нічого не міг вчинити з ним сам від себе, без допусту Божого. Що ж гово­рить диявол Господу? Віддай його мені до рук, по­бачиш, чи не лихословитиме Тебе у вічі! (Іов 1:11). Так і нині: і Іов той же, і Бог Той же, і диявол той же. Тоді, коли Іов втішався Божою поміччю та благо­даттю, був ревний та гарячий, - просить його собі сатана й каже Господу:.«Оскільки помагаєш йому і захищаєш його, - служить Тобі. Покинь його, від­дай мені і побачиш, чи не лихословитиме Тебе у вічі?» Врешті, ніби саме тому, що душа втішається, бла­годать відступає од неї, - і душа піддається споку­сам. Приходить диявол і наводить на неї множе­ство бід, безнадійність, відчай, лукаві помисли і со­крушає душу, щоби розслабити її та позбавити уповання на Бога. Розумна душа ні в біді, ні в скор­ботах не втрачає надії, але міцно тримається за те єдине, чим дійсно володіла, і яких би ударів не бу­ло їй завдано, серед тисячі спокус, усе зносячи, твердить: «Якщо і вмру, не покину Господа». (26,7.8)

247. Усі праведники, прямуючи тісною і вузькою дорогою, до кінця були з Господом. Авраам бага­тий був перед Богом, а називав себе землею і поро­хом (Бут. 18:27). І Давид каже про себе: Я- черв'як, не людина; сміховище людей, презирство народу (Пс. 22:7). Подібно всі Апостоли й Пророки страждали, були упокорювані. Та й Сам Господь, прийшовши в цей світ ради тебе, ставши для всіх нас зразком у всьому доброму, - дивися, - як був зневажений: ви­гляд раба прийняв Бог, Син Божий, Цар і Син Ца­ря. Він дає цілющі ліки й оздоровлює зранених, а назовні є ніби одним із поранених. (26,25)

248. Проте не погорджуй Божою величчю, коли бачиш Господа зневаженим зовні й ніби подібним до одного із нас: не заради Себе, а задля нас явився Він таким. Поміркуй, чи не більше всіх зневаже­ним був Він тоді, коли кричали: Розіпни, розіпни Його, - і стікався звідусіль народ! Як у світі, коли над якимось злочинцем князь виносить вирок, то весь народ гидує ним і зневажає його, так і Господа - як чоловіка, засудженого на смерть, - за ніщо вважали фарисеї. І коли плювали Йому в обличчя, увінчали Його терновим вінцем, били Його по що­ках - чи не перевищило це міру всякого зневажен­ня? Бо написано: Плечі Мої віддав Я тим, які Мене били: щоки Мої тим, які бороду в Мене рвали; обличчя Мого не відвертав Я від плювків та глузування (Іс. 50:6). Якщо Бог прийняв стільки наруги, страждань та зневаження, то як би не упокорював себе ти, за природою своєю - болото і смертний єством, - не зробиш нічого подібного до Владики свого. Заради тебе Бог упокорив Себе, а ти і задля себе не впоко­рюєшся, але звеличуєшся й чванишся. Він при­йшов узяти на Себе скорботи й тягарі твої, тобі ж дати спокій Свій. А ти не бажаєш зазнати трудів й постраждати, щоби через це зцілилися рани твої... Слава стражданню і довготерпінню Господньому повіки! (26,26)

249. Коли Бог на землі йшов вузькою дорогою, то й ти повинен слідувати за Ним. Так ходили й Апостоли, і Пророки. І ми, якщо бажаємо бути оновленими на взірець Господа й Апостолів, муси­мо наслідувати їх. Бо Апостол - Духом Святим -каже: Будьте моїми послідовниками, як і я послідов­ник Христа (1 Кор. 4:16). Якщо ж любиш ти славу людську і бажаєш, аби кланялись тобі, шукаєш собі спокою тут, на землі, - то збився ти з правди­вої дороги. Адже тобі треба розп'ястися з Розп'я­тим, постраждати з тим, Котрий постраждав, що­би після цього і прославитись з Ним, Прославле­ним (Рим. 8:17). Бо невісті необхідно постраждати з Женихом і через це стати спільницею і співспад­коємицею Його. Нікому не можливо без страж­дань, дорогою гладкою, широкою ввійти до граду Святих, упокоїтись і царювати з Царем нескінчен­ні віки. (12,5)

250. Чи лише до якоїсь міри попускається сата­ні, чи він нападає на нас скільки захоче? Його зло­ба спрямована не тільки на християн, але й на ідо­лопоклонників та й на цілий світ. Тому, якщо би дозволено було йому нападати, скільки бажає, то винищив би всіх. Чому? - Тому, що це його діло і така його воля. Коли гончар кладе посудину у во­гонь, то розпалює піч до міри: і не занадто сильно, щоби випалювані трохи більше від належного часу посудини не дали тріщини, але й не занадто мало, щоб, залишившись невипаленими, вони не пропа­ли марно. Також той, що робить срібні й золоті ре­чі, розкладає вогонь помірний, бо якщо підсилить його, то золото й срібло розплавиться і пропаде. Якщо й людський розум так добре розрізняє, який тягар може понести в'ючна скотина, верблюд чи інша якась тварина, то наскільки більше Бог, знаю­чи міць кожної людини, дозволяє діяти протилеж­ній силі по-різному. (26,3)

з) Витримуючи терпеливо все й не уступаючи ні­чого свого ворогові, душа все більше очищується і дає простір для глибшого діяння благодати Духа Свято­го, - котре і проявляється, врешті-решт, в просвічен­ні ума, в окремих відрадних моральних настроях, у видіннях, у керованості. Стає очевидним, що душа близька до досконалости.

251. Якщо хтось любить Бога, то й Господь да­рує йому Свою любов. Хто раз увірував у Бога, то­му дається небесна віра, - і людина стає особли­вою. Тож якщо ти від членів своїх принесеш Госпо­ду дар, то подібно до того й Він від Себе уділить ду­ші твоїй, щоби все ти міг робити - і любити, і мо­литися - чисто. (15,20)

252. Марія покинула все, сіла при ногах Господ­ніх і ввесь день благословила Бога. Чи бачиш си­діння при ногах, яке перевершує любов? Але щоб ясніше засяяло Боже слово, послухай ще. Якщо хтось любить Ісуса і слухає Його, не просто прислу­хається, але перебуває в любові, то й Бог бажає чим-небудь віддячити такій душі за цю її любов, хоч людина і не знає, що вона прийме або якою мі­рою Господь обдарує її душу. Бо й Марії, котра по­любила Бога і сиділа при ногах Його, не просто да­на нагорода, але від сутности Своєї дарував їй Гос­подь таємну силу. Самі слова, які Бог з миром мо­вив Марії, були духом і силою. Слова ті ввійшли до серця, стали душею в душі, духом в дусі, - й Боже­ственна сила наповнила серце її. Де завитає сила ця, там постійно перебуває як невіддільне надбан­ня. Тому й Господь, знаючи, що дарував їй, сказав: Марія вибрала кращу частку (Лк. 10:42). Але з часом і те, що робила Марта. - з охоти послужити, - при­вело її до такого самого дарування, бо й вона прий­няла Божественну силу в душу свою. (12,16)

253.І що дивного в тому, що віруючі в Господа і прив'язані до Нього тілесно приймали силу? Деко­ли Апостоли казали слово - і Дух Святий сходив на віруючих (Ді. 10:44). Корнилій від слова, яке почув, прийняв силу. Коли ж Господь промовляв до Марії, Закхея або грішниці, яка, розпустивши волосся, витирала ноги Йому, або до самарянки чи розбій­ника, - наскільки більше тоді являлася сила Божа і Дух Святий єднався з душами їхніми. І нині ті, що люблять Господа й покинули все та постійно пере­бувають на молитві, - втайні навчаються того, чого не бачили. Сама Істина, згідно з їхньою волею, від­кривається їм і вчить їх: Я Істина (Йоан 14:6). Апо­столи, до самого хреста перебуваючи з Господом, бачили великі знаки - як очищалися прокажені й воскресали мертві, але не знали, яким чином Бо­жественна сила перебуває й діє у серці. Не знали, що самі вони відродяться духовно, злучаться з не­бесною душею і стануть новим створінням. Вони любили Господа через знаки, які Той чинив. Тоді Ісус мовив їм: «Чому дивуєтесь знакам? Я даю вам велике спадкоємство, якого не має цілий світ». (12,17)

254. Дивні були для Апостолів ці слова Господ­ні, аж поки не воскрес Він із мертвих і заради нас не вознісся на небо. І тоді зійшов на них Дух Уті­шитель і з'єднався з душами їхніми. Сама Істина являє себе в душах вірних, і Небесний Чоловік приходить до чоловіка земного, щоб злучитися з ним. Тому тих, що служать Господу та все чинять з любови до Нього старанно, ревно, вірно, - з часом це єдине приводить до пізнання Істини, бо Господь відкривається душам їхнім і вчить їх перебувати з Духом Святим. (12,18)

255. Сказано: Спробуйте й подивіться, який доб­рий Господь (Пс. 34:9). Спроба ця, без сумніву, є правдивою силою Духа, яка сповнює служіння в серці людини. Бо ті, хто є синами світла та служать Новому Завітові в Дусі Святому, нічого вже не вчаться у людей, бо навчені в Бога. Сама благодать виписує у їхніх серцях закони Духа. Тому не тільки в Писаннях, написаних чорнилом, знаходять вони для себе свідчення. - На скрижалях їхніх сердець благодать Божа пише закони Духа і тайни небесні, бо серце владарює й царює над усіма членами тіла. І коли благодать оволодіє серцем, тоді панує вона над усіма членами й помислами: бо там ум, усі по­мисли й сподівання душі. Тому благодать і прони­кає в усі члени тіла. (15,18)

256. Сповнений знання Христового, як сказано (1 Кор. 2:14), притягує всяку людину. Знає він про кожного: з якого джерела бере слово, де зупинився і на якому ступені духовного розвитку перебуває. Про нього ж самого ніхто з людей, що мають в собі духа світу, не може знати й судити. Хто тільки має в собі небесного Божого Духа, той і знає подібного собі, як каже Апостол: Духовні з духовними спілку­ються. (9,8)

257. Тих, що сподобилися стати дітьми Божими й родитися з висот від Духа Святого - через Хри­ста, Котрий їх просвічує та успокоює, - різноманіт­ними способами провадить Дух, і благодать неви­димо діє в їхніх серцях, внутрішньо заспокоюючи. Від видимих мирських насолод запозичимо образи, щоб цими подібностями частково показати, як благодать діє в таких душах. Деколи бувають вони звеселені, ніби на царській вечері, втішаючись не­вимовною радістю. Іншого часу уподібнюються до невісти, Божественним спокоєм сповненої в това­ристві свого жениха. Іноді ж, як безтілесні Анге­ли, перебуваючи ще в тілі, відчувають у собі таку ж легкість й окриленість. А деколи ніби впадають у захоплення, розвеселювані й заполонені Духом, насолоджуючись Божественними духовними тай­нами. (18,7)

258. Інколи якби сумують над людським родом і, молячись за цілого Адама, проливають сльози, ридають, розпалювані духовною любов'ю до всіх людей. А деколи такою радістю й любов'ю запа­лює їх Дух, що коли б можна було, вмістили би кожну людину в серці своєму, не розрізняючи доб­рої від злої. Іноді в смиренномудрості духа настіль­ки принижують себе перед усіма, що вважають се­бе найостаннішими і найменшими з усіх людей. Часом же Дух утримує їх в невимовній радості. Де­коли уподібнюються до мужнього воїна, який, спо­рядившись у царську збрую, виходить на битву з ворогами й непохитно подвизається, щоби пере­могти їх. Бо подібно до нього й духовний одягаєть­ся в небесну збрую Духа, наступає на ворогів і бо­реться з ними, щоб покорити їх собі під ноги. (18,8)

259. Часом душа перебуває у великій безмовно­сті, тиші й мирі, переживаючи суцільне духовне за­доволення, невимовний спокій та благоденство. Іноді навчається благодаттю у невимовній мудро­сті, у видінні незбагненного Духа, чого неможливо описати язиком і вустами. А деколи людина стає ніби однією зі звичайних. Так різноманітно діє в людях благодать і багатьма способами скеровує ду­шу, заспокоює її за волею Божою, по-різному ви­школює, щоби досконалою, бездоганною і чистою предстала вона перед Небесним Отцем. (18,9)

260. Перелічені діяння Духа досягають вищого рівня в тих, що близькі до досконалости. Бо всі ці різноманітні упокоєння благодаті по-різному вира­жаються словом і в людях сповнюються безперер­вно, тож одне діяння слідує за іншим. Коли душа дійде досконалосте Духа, цілковито очиститься від усіх пристрастей, незбагненно злучиться з Духом Утішителем і, поєднавшись з Ним, сама сподобить­ся стати духом, - тоді вся вона стає світлом, оком, духом, радістю, упокоєнням, радуванням, любов'ю, милосердям, благістю і добротою. Як у морській безодні камінь звідусіль оточений водою, так і лю­ди ці зусебіч з'єднані зі Святим Духом, уподібнені до Христа, незмінно зберігають у собі чесноти ду­ховної сили, внутрішньо бездоганні, непорочні й чисті. Бо відновлені Духом як можуть ростити плід пороку? Навпаки, завжди і в усьому сяють у них плоди Духа. (18,10)

261. Хтось приходить схилити коліна - і серце його сповнюється Божественним діянням, душа веселиться з Господом, як невіста з женихом, за словом пророка Ісаї: Як молодий радіє молодою, так Бог твій радітиме тобою (Іс. 62:5). І навіть якщо ці­лий день чим-небудь зайнятий, та все ж одну годи­ну посвячує молитві, - його внутрішня людина з великою втіхою поринає в молитовний стан, до безконечної глибини будучого віку лине її вознесе­ний ум. Тоді забувається усе земне мудрування, бо помисли полонені Божественним, небесним, без­межним, недоступним і чимось дивним, чого люд­ськими устами висловити неможливо. В таку мить людина молиться й каже: «О, якщо б душа моя ві­дійшла разом із молитвою». (8,1)

262. Чи завжди людина доходить до такого ста­ну? Правда в тому, що благодать постійно перебу­ває, неначе закваска, в людині від молодого віку і стає чимось ніби природним і невідлучним, ніби одним із нею єством. Одначе по-різному діє вона в людях - на їхню ж користь. Деколи вогонь її розпа­люється сильніше, іноді ж - слабше. Часами це світло ясніє більше, іноді маліє і меркне; і світиль­ник цей, що завжди горить і світить, деколи ро­биться яснішим, все більше розгоряється в надії Божої любови, а деколи стримано випромінює своє сіяння - і світло в людині стає слабшим. (8,2)

263. Більше того, декому являвся світлоносний знак хреста, до якого цвяхами прибивалась внут­рішня людина. Іноді також чоловік під час молит­ви впадав ніби в захоплення: ввижалося, що стоїть він у церкві перед жертовником і запропоновані йому три хліби ніби вкиснувші з єлеєм. І наскільки вкушав він їх, настільки ж хліби зростали й підні­мались. Іноді також являлася світлоносна одіж, якої нема на землі і котру не могли витворити руки людські. Бо як було тоді, коли Господь з Йоаном і Петром, зійшовши на гору, преобразив ризи Свої на блискучі, так сталося і з тою одежею - зодягне­на в неї людина дивувалася і не розуміла. Іншим разом світло це, являючись у серці, відкривало внутрішнє, глибоке і таємне сяйво, тому чоловік, цілковито поглинутий тією насолодою і споглядан­ням, не панував уже над собою, але був для цього світу якби безумним і чужинцем через надмірну любов, втіху і сокровенні тайни, тож, отримавши свободу, досягав досконалости, чистоти і звільняв­ся од гріха. Але після цього благодать зменшува­лась, і привідкривалося покривало супротивної си­ли, - благодать же ставала видимою якби почасти і на якомусь нижчому ступені досконалосте. (8,3)

264. Людині потрібно пройти, так би мовити, дванадцять ступенів, щоби осягнути досконалість. Якогось часу дійсно доходить вона досконалости. Потім благодать знову починає діяти слабше, і лю­дина опускається на один щабель нижче, стоячи вже на одинадцятому. А хтось, багатий на благо­дать, завжди, вдень і вночі, перебуває на вищому рівні, будучи вільним і чистим, завжди відданим і піднесеним. І якщо б тепер людині, якій явлені ці чудеса і яка знає їх із досвіду, так було завжди, то вона не могла би вже звично займатися своїми справами чи нести на собі якесь інше ярмо, не зго­дилася б ні слухати, ані турбуватись - за звичаєм -про себе чи про сьогоднішній день, а тільки сиділа б на одному місці в надхненні й захопленні. Тому досконалої міри не дано їй, щоби могла вона турбу­ватися про братів і служити слову, якщо не зруй­новано ще огорожі й смерть переможена. (8,4)

265. Насправді буває так: ніби якась примарна сила лежить на людині та злегка прикриває її. Сві­тильник постійно горить і світить, одначе якби по­кров зверху на ньому. Тому людина знає, що вона ще недосконала й не зовсім вільна від гріха: мури огорожі вже зруйновано і розтрощено, одначе в чо­мусь іншому знищено не зовсім і не назавжди. Бо буває так, що благодать сильніше розпалюється, втішає й заспокоює людину, деколи ж маліє і меркне, знову ж таки, на користь людині. Хто ж хоч на мить досяг, зазнав досконалости і досвідом спізнав цей вік? Донині не знаю жодного христия­нина досконалого або вільного. Навпаки, якщо і упокоюється хтось в благодаті, доходить до тайн та одкровень, до відчуття великої благодатної солод­косте, - все ж гріх перебуває ще в його нутрі. Такі люди, збагатившись благодаттю й світлом, уважа­ють себе вільними й досконалими, але помиляють­ся в цьому. Через недосвідченість обманюються, що діє в них благодать. А я досі не бачив жодної вільної людини. Оскільки сам почасти доходив до тієї міри, тож і знаю, чому нема досконалої люди­ни. (8,5)

266. Скажи нам: на якому ти ступені досконало­сти? - Сьогодні, після хресного знаку, благодать так діє і умиротворює усі твої члени й серце, що душа від великої радости стає подібною до незло­бивої дитини, яка не чинить ніякого зла. Такий чо­ловік не осуджує вже ні грека, ні юдея, ні грішни­ка, ні світського, але на всіх чистим оком спогля­дає його внутрішній чоловік, радується цілому сві­тові й з усього серця бажає шанувати і любити всіх людей. Іншого часу він - син царя - так твердо упо­ває на Сина Божого, як на батька. Відчиняються перед ним двері - і входить він всередину багатьох обителей. А там знову розчахнуті перед ним двері у відповідній кількості, наприклад, зі ста обителей -інших сто, - і багатіє він. І наскільки збагачується, настільки показуються йому нові чудеса. Йому як синові й спадкоємцеві ввіряється те, що не може бути описане людським єством чи вимовлене уста­ми та язиком. (8,6)

7
Можлива християнська досконалість на землі

267. Пророк Єзекиїл описав Божественне і слав­не видіння, сповнене незбагненних тайн. Бачив він на полі херувимську колісницю, чотирьох духовних істот. У кожної з них було чотири обличчя: одне -левине, друге - орлине, ще обличчя - тельця й лю­дини. Всі обличчя мали крила, тож неможливо бу­ло розрізнити - де перед, а де зад. Їхні плечі були вкриті очима, груди також повні очей, і не було місця, не сповненого очима. При кожному обличчі було по три колеса: якби колесо в колесі, і в коле­сах був дух. Пророк бачив ніби подобу чоловіка, і підніжжя в нього - якби з сапфіру. Колісниця ця (тобто - Херувими й істоти) носила на собі Влади­ку. Куди б забаглося Йому прямувати, - істоти навсебіч повернуті були обличчям. І Пророк бачив під крилами Херувимів якби людські руки, що їх підтримували й носили (Єз. 1:5-28 і гл. 10). (1,1)

268. Правдивим і безсумнівним було те, що ба­чив Пророк у надхненні, але вказувало воно на ін­ше. Зображало щось таїнственне і Божественне, тайну справді сокровенну від родів, об'явлену ж в останні часи Христового пришестя. Пророк спо­глядав тайну душі, яка мала прийняти свого Госпо­да і стати престолом слави Його. Бо душа, що її Дух приготував Собі на житло й обитель, сподобив прилучитися до світла Свого і осяяв красою неви­мовної слави Своєї, - стає уся світлом, уся - облич­чям, уся - оком. І нема в ній жодного члена, не на­повненого духовними очима світла, тобто нема в ній нічого потьмареного; але вся вона - цілковито світло і дух, уся сповнена очима і не має нічого останнього чи заднього в собі, але звідусіль повер­нута обличчям, бо зійшла на неї і перебуває на ній невимовна краса слави Світла Христового. І як сонце звідусіль однакове, бо нема в ньому жодної останньої чи недостатньої частини, але все воно цілковито є світлом, і як сяйво вогню не має в собі чогось першого чи останнього, більшого чи мен­шого, - так і душа досконало осяяна невимовною красою світла слави від лиця Христового. Присту­пивши до спілкування з Духом Святим і сподобив­шись стати житлом і престолом Божим, стає вона уся оком, уся світлом, уся обличчям, уся славою, уся духом, як приготував, влаштував і прикрасив її духовною красою Христос, Який і носить, і водить, і підтримує, і підносить її. Бо сказано, що людські руки були під Херувимами (Єз. 1:8). Самого Христа носить душа, як і Він носить її. (1,2)

269. Чотири істоти, які несли колісницю, - це образ владичих умових сил душі. Як орел царює над птахами, лев - над дикими звірами, віл - над свійськими тваринами, а людина - над усіма ними, так і в душі є найвеличніші умові сили, тобто - во­ля, совість, ум і сила любови. Вони правлять ду­шевною колісницею, в них почиває Бог. Інакше ка­жучи, під цим треба розуміти небесну Церкву Свя­тих І як Пророк каже про тварин, що висота їхня була незмірна, а кількість очей - незвідана, бо не дано цього пізнати (як зорі на небі кожна людина може бачити й дивуватися з них, осягнути ж їхню кількість ніхто не може), - так і до небесної Цер­кви Святих ввійти і насолоджуватися в ній дано всім, що бажають подвизатися, але спізнати й осягнути всю кількість Святих - це можливо тіль­ки єдиному Богові. Той, що сидить на колісниці й на престолі багатооких істот, або в кожній душі, яка стала Його престолом, оком та світлом, - про­стує і лине, возсідаючи на ній, кермуючи вуздечка­ми духа і направляючи її, як Сам знає. І як духовні тварини прямували не туди, куди самі бажали, але куди бажав Той, що сидів на них, так і в душі Сам Бог править і керує, вказуючи їй дорогу Духом Сво­їм. Таким чином не зі своєї волі, коли бажає, воз­носиться душа духом на небеса, але Бог направляє її, скинувши ярмо тіла, стреміти думкою у висо­чінь. І знову ж, коли захоче Він, - ходить вона в ті­лі й у помислах, з Його ж волі доходить до меж землі, а Він показує їй одкровення таємниць. О правдивий, благий, єдиний та істинний Володарю! Якщо душа прославлена нині й з'єдналася з Духом, то й тіла сподобляться частки у воскресінні. (1,3)

270. А що душі праведних стають світлом небес­ним, - про це Сам Господь сказав Апостолам: Ви -світло світу (Мт. 5:14). І, зробивши їх світлом, пове­лів, аби через них просвічувався світ, мовивши: Не запалюють світла та й не ставлять його під посуди­ною, лише на свічник, і воно світить усім в хаті. Так нехай світить перед людьми ваше світло (Мт. 5:15-16). Це означає: Не ховайте дару, який прийняли від Бога, але давайте всім, що бажають. Світло ті­ла - око. Як, отже, око твоє здорове, все тіло твоє буде світле. А коли око твоє лихе, все тіло твоє буде в темряві. Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то темрява - якою ж великою буде! (Мт. 6:22-23).

Як очі, світло для тіла, здорові, - все тіло просвіче­не, коли ж потрапить щось до очей і вони затьма­ряться, тоді все тіло перебуває в темноті; так і Апо­столи поставлені очима й світлом для цілого світу Тому Господь сказав їм: «Якщо ви, будучи світлом для світу, встоїте і не зведуть вас, то просвічене бу­де все тіло світу. А якщо ви - світло світу - потьма­ритесь, то як потьмариться тьма, тобто світ?» Отож Апостоли, ставши світлом, послужили для вірую­чих, просвітивши їхні серця тим небесним світлом Духа, яким просвічені були самі. (1,4)

271. Ті, що скинули з себе ветхого земного чоло­віка, з котрих Господь зняв лахміття царства тьми, - зодягнулися в нового й небесного чоловіка Ісуса Христа. І Господь убрав їх в шати Царства неви­мовного світла: в ризи віри, надії, любови, радости, миру, милосердя, благости та в усі інші Божествен­ні животворні убрання світла та несказанного упо­коєння, щоби як Бог є любов, радість, мир, бла­гість, милосердя, так і новий чоловік став цим усім через благодать. (2,4-5)

272. Досконалі християни, які сподобились уві­йти в світ святости й наблизитися до Царя, завжди посвячують себе в дар хресту Христовому. Як ко­лись найбільшим достоїнством було помазання на царів і Пророків, так і нині люди духовні, помазані небесним помазанням, стають християнами через благодать, царями і пророками небесних Таїн. Во­ни - і сини, і пани, і боги - зв'язані, ведені в полон, скидувані. розпинані, посвячувані в дар. Якщо по­мазання єлеєм, яке добувається з земної рослини, від видимого дерева, мало таку силу, що помазані беззастережно здобували сан (і помазаний Давид, хоч відразу зазнав гонінь і скорбот, та все ж через сім років став царем), то наскільки більше ті, в ко­го ум та внутрішній чоловік помазується освячую­чим і радіснотворним небесним і духовним єлеєм радости, приймуть печать нетлінного Царства й вічної сили, запоруку самого Духа Святого й Уті­шителя. Знай, що Утішитель і потішає, і наповняє радістю тих, що в скорботах. (17,1)

273. Оці, помазувані єлеєм небесного садженця, дерева життя - Ісуса Христа, - сподобляються уві­йти в світ досконалости, тобто царства й усинов­лення, бо ще перебуваючи на цій землі, стають спільниками Небесного Царя, сміливо стоять перед Вседержителем і входять до чертогу Його, де Анге­ли й духи Святих. І не одержавши ще сповна спад­щини, приготованої їм у тамтому світі, - вони тією заставою, яку прийняли сьогодні, убезпечили себе, як вже увінчані та царюючі, і з багатством та смі­ливістю Духа не дивуються, що царюватимуть з Христом. Чому ж? Тому що, будучи ще в тілі, мали вже в собі це відчуття солодкости й діяння сили. (17,2)

274. Як при кінці світу, коли цієї тверді не ста­не, праведники житимуть в Царстві, світлі й славі, не бачачи нічого іншого, крім Христа, що завжди перебуває в славі праворуч Отця, так ще полонени­ми в цьому світі споглядають вони усю тамтешню ліпоту й чудеса. Бо ми, перебуваючи ще на землі, маємо вже готові обителі на небесах - як громадя­ни того світу згідно з умом і внутрішнім чоловіком своїм. Як видиме око, будучи чистим, завжди ясно бачить сонце, так і ум, досконало очистившись, по­всякчас бачить славу світла Христового і з Госпо­дом перебуває день і ніч, подібно до того, як тіло Господнє, з'єднавшись з Божеством, завжди пере­буває з Духом Святим. Але до такої святости не всі люди доходять - хіба що трудом, скорботами та подвигами великими. (17,4)

275. Як Господь, відсторонивши всяке зверхниц­тво і владу, облечився в тіло, так і християни об­лечені Духом Святим і перебувають в упокоєнні. Якщо і точиться боротьба зовні, і пробує сатана подолати їх, - то внутрішньо убезпечені вони Гос­подньою силою і не тривожаться від нападів лука­вого. Коли диявол спокушав Господа в пустині со­рок днів - чи ж пошкодив Йому тим, що ззовні приступав до тіла Його? В тому тілі був Бог! Так і християни: якщо і спокушаються зовні, то внут­рішньо сповнені силою Божества і не зазнають ні­якої шкоди. Хто досягнув такого рівня, - дійшов досконалої любови Христової і сповнився Боже­ства. А хто не такий, той внутрішньо ще веде бо­ротьбу, то заспокоюючись у молитві, то зазнаючи скорбот і борні. Бо так велить Господь: поки люди­на в духовному ще немовля, вправляє її Господь у боріннях, і всередині в ній з'являються якби два обличчя - світло й темрява, успокоєння й скорбо­та. Тож інколи - в упокоєнні моляться, а деколи бентежаться. (27,15)

276. Хіба не чуєш, що каже Павло? Якщо маю всі дари, якби віддав моє тіло на спалення, якби я го­ворив мовами ангельськими, але не мав любови, я був би - ніщо (1 Кор. 13:1-3). Бо дарування ці тільки спрямовують до досконалости; й ті, що осягнули їх, хоч і є вже в світлі, однак ще немовлята. Чимало з братів виходили на той ступінь і здобували дар зцілень, одкровень і пророцтв, але тому що не ді­йшли істинної любови, в якій зв'язок досконалости (Кол. 3:14), то постала в них боротьба, й вони, зане­дбавши її, - впали. Хто ж осягає досконалу любов, той стає в'язнем і полоненим благодати. А хто ли­ше наближається до досконалої любови, але ще не став її добровільним в'язнем, той перебуває ще під страхом, тому загрожує боротьба й падіння; і якщо не огородить він себе любов'ю, то скидає його са­тана. (26,16)

277. Крім зовнішніх очей і вух є ще внутрішні. Як тілесні очі бачать і впізнають друга чи кохано­го, так очі душі достойної та вірної, осяяні Духом Святим, просвічені Божественним світлом, духов­но бачать і впізнають істинного друга, найсолод­шого і понад усе бажаного Жениха-Господа. Така душа, мисленно споглядаючи жадану і єдину неви­мовну ліпоту, уражається Божественною любов'ю, готова до всіх духовних чеснот і через це здобуває безмежну й невичерпну любов до Господа. (28,5)

278. Під покровом закону, даного через Мойсея, Бог звелів, аби в суботу кожний заспокоювався і нічого не робив. А це було образом і тінню істинної суботи, дарованої душі Господом. Людина, яка спо­добилася визволитись од соромних і нечистих по­мислів, святкує справжню суботу і упокоюється правдивим спокоєм, ставши вільною від усіх тем­них діл. Бо там, в раніш установленій суботі, хоч заспокоювалися тілесно, але душі були зв'язані лу­кавством і пороками. А ця істинна субота є правди­вим заспокоєнням душі, що завжди святкує, бо очистилась від сатанинських помислів і заспокоїла­ся у вічному Господньому супокої та радості. (35,1)

279. Господь кличе людину до спокою, кажучи: Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облег­шу вас (Мт. 11:28). І тих, що впокорюються й прихо­дять, Він звільняє від цих гнітючих, обтяжливих і нечистих помислів; душі їхні позбавляються усяко­го беззаконня, святкують суботу істинну - приємну і святу, відзначають празник духовний у невимов­ній радості й веселості, сповняють - з чистим сер­цем - служіння чисте й благоугодне Богові. Це і є істинна, світла субота. Благаймо Бога, щоб і нам увійти в цей спокій, вивільнитися од соромних, лу­кавих та суєтних помислів, аби служити Богові від чистого серця і святкувати празник Духа Святого. Блаженний, хто ввійде у цей спокій! (35,1-3)

280. Коли душа наближається до Бога і розумін­ня її безперервно перебуває у благодаті Господній, - тоді душа і Господь стають одним духом, одним творінням, одним умом. Тіло душі покинуте на землі, а ум її цілковито перебуває в небесному Єру­салимі, сходить на третє небо, злучається з Госпо­дом і там служить Йому. (46,3)

281. І Сам Вседержитель, що сидить у небесно­му граді, на престолі величнім, вишнім, перебуває з душею в тілі її, бо образ її поклав Він горі, в небес­ному граді Святих - Єрусалимі, а власний Образ незбагненного світла Божества Свого вклав у тіло її. Він служить їй у граді тіла, а вона служить Йому в граді небесному. Душа стала спадкоємицею Його на небесах, а Він прийняв її у спадщину на землі. Бо Господь - спадкоємство душі, а душа - на­дбання Бога. Помисел та ум навіть затятих грішни­ків спроможні кружляти далеко від тіла, миттєво долати величезні простори, переноситися до відда­лених країн, і часто тіло їхнє тут, а думка витає де­інде, в іншій стороні - з любим чи любою своєю. Якщо душа грішника така тонка й легкокрила і не­ма їй перепони линути в далекі місця, то тим біль­ше душа чиста досконало визволена благодаттю від пристрастей безчестя, покривало темряви з якої зняте силою Духа Святого, а умові очі якої просві­тлені небесним світлом - всеціло служить Господу духом на небесах, всеціло служить Йому тілом і може ширяти думкою всюди: і де бажає й коли ба­жає - служить Христові . (46,4)

282. Так каже Апостол: Спромоглися зрозуміти з усіма святими, яка її ширина, довжина, висота і гли­бина, і спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення, і таким чином сповнились усякою Бо­жою повнотою (Еф. 3:18-19). Досліди незбагненні таємниці душі, з якої Господь зніме пітьму, що ле­жить на ній, відкриє її і Сам їй відкриється; як по­ширює думки її ума і в ширину, і в довжину, і в глибину й у висоту всього видимого і невидимого творіння. (46,5)

8
Майбутній стан після смерти й воскресіння

283. Коли душа людська виходить з тіла, - здій­снюється якесь велике таїнство. Якщо повинна во­на в гріхах, то приходять юрби демонів - недобрі ангели й темні сили - і забирають її до себе. І ніхто не повинен дивуватися з того, бо якщо душа, пере­буваючи в цьому світі, корилась їм, була їхнім ра­бом, то, відходячи звідси, повністю переходить під їхню владу. А що стосується благої частки, то ти повинен уяснити собі: при святих рабах Божих вже нині перебувають Ангели і святі духи, які їх оточу­ють та охороняють. І коли виходять душі правед­ників із тіла, тоді лики Ангелів приймають їх до чистого світу і приводять до Господа. (22)

284. Істинна смерть всередині - у серці, і вона -сокровенна. Нею вмирає внутрішній чоловік. Тому якщо хтось перейшов від смерти до життя сокро­венного, то він істинно живе навіки й не вмирає. Навіть якщо тіла таких і зруйнуються тимчасово, то знову воскреснуть у славі, бо освячені. Тому смерть християн називаємо сном і успінням. (15,37)

285. Як купець, повертаючись здалека на бать­ківщину великим багачем, в стократ збільшивши своє купно, посилає домашнім гроші, щоби при­дбали йому доми, сади й гарну одежу, - тоді з неви­мовною радістю приймають його рідні; так і в ду­ховному. Якщо люди надбали собі небесне багат­ство, то дізнаються про це співгромадяни неба, тобто духи святих Ангелів і, радіючи, кажуть: «Ве­лике здобули багатство браття наші, що на землі». Такі душі, відходячи з цієї землі в Господі, з вели­кою радістю здіймаються у вишній світ, і ті, що з Господом, приймають їх, приготувавши для них там обителі, сади, всесвітлі та многоцінні одежі. (16,8)

286. Якщо людина, перебуваючи ще в стані бо­ротьби (коли в душі її діють і гріх, і благодать), ві­дійде з цього світу, то куди входить вона? - Туди, де ум має свою мету й улюблене місце. Тобі, якщо спіткають тебе скорботи чи боротьба, треба тільки спротивитися і зненавидіти їх. Бо розпочати бо­ротьбу - не твоя це справа, а ненавидіти - у твоїй волі. Тоді Господь, бачачи ум твій, що подвизається і любить Його всією душею, - миттєво віддалить смерть од душі твоєї (це можливо Йому) і прийме тебе в лоно Своє й світло. Одна мить - і вирве тебе з пащі тьми й негайно переставить до Царства Сво­го. Господу легко все, - тільки май любов до Нього. Бог вимагає від людини діл, бо душа удостоєна бу­ти в спільноті з Божеством. (26,18)

287. Жінка, зачавши в лоні своєму, всередині носить своє немовля - в темноті й, так би мовити, в нечистому місці. Якщо судилося врешті-решт ди­тині вийти з її лона в свій час, узрить жінка для не­ба, землі й сонця нову людину, якої ніколи раніше не бачила; веселі друзі й рідні беруть дитину на ру­ки, обіймають її. А якщо дитя помре в лоні, тоді вже до діла беруться лікарі з гострим знаряддям, -і ненароджена дитина переходить від смерти до смерти, з темряви - у темряву. Те саме застосуй і до духовного. Ті, що прийняли в себе насіння Боже­ства, мають його в собі невидимо, і через гріх, який живе в них, таять в місцях темних і страшних. То­му якщо пильнуватимуть себе і збережуть насіння, то свого часу породять плід явно, і коли звільнять­ся від тіла, Ангели і всі вишні лики з радісними об­личчями приймуть їх. А якщо той, хто візьме зброю Христову, щоби мужньо битися, - розсла­биться, то скоро піддасться ворогам і, звільнив­шись від тіла, - з темряви, яка держить його нині, піде до іншої, ще страшнішої тьми - на погибель. (43,5)

288. Як ті, що збирають податки, сидячи в тіс­них проходах, зупиняють і обдирають перехожих, так і демони вислідковують і затримують душі. Як­що ж ті не цілковито очистилися, то, вийшовши з тіла, не можуть увійти в небесні обителі й предста­ти перед Владикою своїм, бо забирають їх униз де­мони повітря. Але перебуваючи ще в тілі, працюю­чи й докладаючи великих зусиль, душі спроможні здобути вишню благодать - від Бога. Вони разом з тими, що осягнули облегшення за чеснотливе жит­тя, відійдуть до Господа, бо Він Сам дав обітницю: Де Я, там і слуга Мій буде (Йоан 12:26), і нескінченні віки будуть царювати з Отцем і Сином і Святим Духом нині і завжди і на віки віків! (43,9)

289. Кожний повинен подвизатися і завдяки своїм чеснотам здобути цей намет, вірячи, що здо­бувається він тут. Бо якщо зруйнується тілесний наш намет, - нема в нас іншого, у якому б жила ду­ша наша, якщо будемо ще вдягнені, а не нагі (2 Кор. 5:3), тобто не позбавлені спільности і єдности зі Святим Духом, у Якому тільки й може упокоїтися вірна душа. Тому справжні християни твердо наді­ються і радуються, виходячи з цього тіла, бо ж ма­ють отой нерукотворний намет. Тим наметом є си­ла Духа, яка живе в них. І якщо зруйнується тілес­ний намет їхній, - не лякаються вони, бо мають не­бесну духовну обитель і ту нетлінну славу, яка в день воскресіння прославить і намет тіла, як каже Апостол: Той, хто воскресив Господа Ісуса, - воскре­сить і нас з Ісусом; щоб і життя Ісуса було явним в нашім смертнім тілі.., аби те, що в нас смертне, бу­ло поглинуте життям (2 Кор. 4:11,14; 5:4). (15,16)

290. Тому постараймося вірою і чеснотливим життям ще тут здобути собі нетлінну одіж, щоби нам, одягненим у тіло, не виявитися нагими, бо то­ді, того дня, ніщо не прославить його. Наскільки сподобиться чоловік за віру й сумлінність стати причасником Духа Святого, настільки прославлене буде того дня і тіло його. Що нині зібрала душа до скарбниці своєї, те відкриється і з'явиться поза ті­лом тоді; як і дерева після зими, зігріті невидимою силою сонця й вітрів, подібно до убрання, видають із себе назовні листя, квіти й плоди, а також ви­ходять із внутрішніх глибин землі польові квіти, якими покривається земля, зодягається трава, по­дібно до лілей, про які сказав Господь: Ні Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як одна з них (Мт. 6:29). Бо все це служить прикладом, образом і по­добою християнина в день воскресіння. (5,17)

291. Таким для всіх боголюбивих душ, тобто для істинних християн, є перший місяць Ксантик, на­званий ще Квітень; і то є день воскресіння. Того дня силою Сонця правди вирине зсередини слава Духа Святого, яка покриє й зодягне собою тіла Святих, - та сама слава, яку мали вони потаємною в душах. Бо що має тепер душа в собі прихованим, те виявиться тоді явно. Місяць цей є початком мі­сяців, перший між місяцями року (Вих. 12:2). Він приносить радість усьому створінню, розверзає землю, зодягає голі дерева, звеселяє усіх тварин. Для християн він є першим місяцем, тобто - часом воскресіння, у якому прославляться тіла їхні неви­мовним світлом, ще нині в них сокровенним, - си­лою Духа, Який буде тоді їхнім убранням, пожи­вою, питтям, радістю, веселістю, миром, облечен­ням, вічним життям. Бо всією ліпотою та світлістю небесною стане тоді для них Дух Божества, Якого ще нині сподобались вони прийнятив себе. (5,18)

292. Тому кожний повинен подвизатися й тру­дитися, дбайливо вправлятися в усіх чеснотах, віру­вати й просити Господа, щоби внутрішній чоловік ще нині став причасником тієї слави і душа здобу­ла спілкування зі святістю Духа, аби, очистившись від скверни пороку, у воскресінні мати нам у що зодягнути воскреслі наші нагі тіла, чим прикрити сором їхній, чим оживотворити і навіки упокоїти їх у Царстві Небесному. Бо, за Святим Писанням, Христос прийде з небес і воскресить усі племена Адамові, всіх спочилих од віку розділить на дві ча­стини; і тих, що мають Його власний знак (тобто печать Духа), проголосивши Своїми, - поставить праворуч Себе. Бо каже: Вівці мої голосу Мого слуха­ються (Йоан 10:27) і знаю своїх, а мої Мене знають (Йоан 10:14). Тоді-то тіла їхні за добрі діла обле­чуться Божественною славою, а самі вони спов­няться тією духовною величчю, яку нині мають ли­ше в душах. Так прославлені Божественним світ­лом і вхоплені на хмарах у повітря назустріч Госпо­деві, як написано, будемо з Господом завжди (1 Сол. 4:17) царювати - безмежні віки віків! Постараймося ж уже тепер мати на собі знак і печать Господні, бо під час суду, коли Бог розділятиме зібрані всі земні покоління - усього Адама, коли Пастир скличе отару свою, - тоді всі, хто має на собі знак, впізна­ють Пастиря свого, і Пастир впізнає тих, що мають на собі Його власну печать, і збере їх з усіх народів. Тоді почують голос Його свої та підуть вслід за Ним. На дві частини розділиться світ. Одна части­на буде темне стадо, що відходить до вогню вічно­го, а друга - світлом наповнена паства, ведена до небесного жеребу. Що нині здобули ми в душах, те саме засяє і виявиться тоді, облечене славою тіла. (5,21; 12,13)

293. Чи всі члени тіла воскреснуть під час вос­кресіння? Богові легко все. Така й обітниця Його. Але людській немочі й людському розумові вида­ється це неможливим. Як Бог, узявши порох і зем­лю, створив цілковито інше єство (головно - єство тілесне), неподібне до землі, і створив багато різно­видів єства (волосся, шкіру, кості, жили), і як гол­ка, вкинута у вогонь, міняє колір і перетворюється у вогонь, попри те, що єство заліза не знищується, але залишається тим самим, - так і під час воскре­сіння всі члени воскреснуть і, як написано, й воло­сина з голови не пропаде (Лк. 21:18). Все стане світло-видним, усе пройде крізь світло й вогонь, проте не розчиниться в ньому і не стане вогнем, як ствер­джують декотрі. Бо Петро зостається Петром і Павло - Павлом, і Пилип - Пилипом; кожний, сповнившись Духом, перебуває у власній своїй природі й сутності. А якщо стверджуєш, що єство пропало, то нема вже Петра або Павла, але в усьо­му й повсюди - Бог, і ті, що відходять до пекла, не відчувають покарання, а ті, що йдуть до Царства, -благоденства. (15,10)

294. Уяви собі сад, у якому - всякі плодоносні дерева: груші, яблуні й виноград з плодами та ли­стям; але раптом і сад, і всі дерева перемінилися - і все колишнє стало світловидним. Так і люди змі­няться у воскресінні, а їхні члени стануть святими й світловидними. (15,11)

295. Як тіло Господнє, коли вийшов Ісус на го­ру, прославилось і преобразилося в Божественну славу й нескінченне світло, так і тіла Святих про­славляться і стануть сяючими. Бо як внутрішня слава Христова покрила тіло Христове і засяяла на ньому, так і сила Христова, що перебуває в душах Святих, того дня вийде назовні - на тіла їхні, оскільки вже нині вони умом своїм причащаються Христової сутности і Христового єства. Бо написа­но: Той, що освячує, і ті, що освячуються, всі від од­ного (Євр. 2:11); і Славу, що Ти дав Мені, Я дам їм (Йоан 17:22). Як від одного вогню запалюється ба­гато світильників, так і тілам Святих - цим членам Христовим - потрібно стати одним тілом із самим Христом. (15,36)

296. І досконалі, доки ще в тілі, не позбавлені турбот - через свободу, - але перебувають під стра­хом: тому і допускаються на них спокуси. Коли ж душа ввійде до граду Святих, - позбудеться турбот і спокус, бо тільки там нема ні скорбот, ні труду, ні старости, ні сатани, ні боротьби; а є спокій, радість, мир і спасіння. Там посеред них Господь, Який зветься Спасителем, бо визволяє полонених; зветь­ся Лікарем, бо зціляє душевні пристрасті небес­ними й Божественними ліками. Тож Ісус є Цар і Бог, а сатана - мучитель і злий князь. (26,23)

297. Якщо декотрі продають майно, відпуска­ють на свободу рабів, дотримуються заповідей, але не стараються в цьому світі прийняти Духа, то чи увійдуть вони до Царства Небесного? Це - важке питання. Дехто стверджує, що і Царство одне, й пекло одне; ми ж говоримо, що є багато ступенів, відмінностей і мір в Царстві й пеклі. Як у всіх чле­нах одна душа, і вгорі діє вона в мозку, а внизу при­водить в рух ноги, так і Божество охоплює всі ство­ріння: і небесні, й ті, що нижче безодні, і всюди всеціло перебуває в сотворіннях, хоча своєю не­змірністю та безмежністю воно - і зовні творінь. Тому саме Божество і прислухається до людей, і водночас все премудро влаштовує. Оскільки де­котрі моляться, не знаючи, чого просять, інші - по­стять, ще інші - перебувають у служінні, то Бог, справедливий Суддя, кожного нагороджує за його вірою. Бо що роблять вони, роблять зі страху Бо­жого, але не всі вони - сини, царі, спадкоємці. (40,3)

298. Є у світі вбивці, перелюбники, хижаки; є й такі, що роздають своє майно вбогим. Господь ди­виться на одних та інших, й тим, що чинять добро, дає Свій супокій та нагороду. Є великі міри і є міри малі; в самому світлі та в самій славі є різниця. У пеклі є вбивці й розбійники, є й такі, що прогріши­лись у малому. А хто стверджує, що є одне Цар­ство, одне пекло і ступенів нема, - ті говорять не­правду. Скільки нині в світі людей, що віддалися видовищам та іншим безчестям! І скільки ще та­ких, що моляться і бояться Бога! Господь дивиться на одних та інших і - як праведний Суддя - готує одним покарання, іншим - нагороду. (40,4)

 


[1] Митарство - місце мук, страждань.

[2] Дехто пояснює це так, що ісповідник, не прийняв¬ши Євхаристійного хліба, немовби ніколи не чув слова Божого: Я - хліб життя. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки (Йоан 6:48,51).

Вхід/Вихід