Владика Ігор (Ісіченко): «Найкраще Київську церковну традицію зберегла УГКЦ»Владика Ігор (Ісіченко) – Архиєпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої), український церковний та громадський діяч, науковець, письменник. Кілька років тому Архиєпископ Ігор звернувся до УГКЦ з проханням розглянути можливість бути в сопричасті з Українською Греко-Католицькою Церквою. Які перспективи вирішення цього питання, які враження від першої участі в Синоді Єпископів УГКЦ? На ці та інші запитання Архиєпископ відповів Департаменту інформації УГКЦ.

Владико Ігорю, ви вперше берете участь у Синоді Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Чи можете поділитися своїми першими враженнями?

Найприємніше враження, що Синод має конструктивний характер, а не парадний. І, як на мене, це найважливіше.

На Синоді розглядають дуже конкретні питання, пов’язані не з якимись тимчасовими проблемами УГКЦ, а зі стратегією духовного відродження цілого народу. Відтак же Синод чітко позиціонує себе в цьому процесі як активна креативна сила.

 

«Сьогодні Церква відіграє найважливішу роль, ніж будь-коли, бо вона допомагає людині відчути реальність цього світу»

Тема цього Синоду – Боже Слово та катехизація. Наскільки, на вашу думку, вона справді є важливою в українському суспільстві?

Тут не йдеться тільки про українське суспільство. Адже Синод розглядає ситуацію в різних країнах світу, де живуть вірні УГКЦ.

Очевидно, нам важливо зрозуміти, що ці проблеми є суголосні в різних країнах. Гадаю, насамперед йдеться не так про проблеми інкультурації християнства, як це було раніше, як про пошук переконливих ефективних засобів сповіщення доброї новини поколінню, яке вже дистанційоване від попередніх, від наших з вами поколінь, феноменом інформаційної революції, яка сталася наприкінці минулого століття, іншим середовищем, у якому вони живуть. Тобто це ті покоління Y та Z, про які так багато сьогодні говориться, і які часто виглядають для старших людей загадковими.

Говорити до них – це означає перекладати те, що ти сам розумієш, іншою мовою. Мовою, яка лишається українською, проте водночас потребує інших понять, інших кодів, через які людина уприявнює всюдиприсутність Бога і можливість постійного контакту з Ним.

Сьогодні ми спостерігаємо взаємовідчуження людей, яке породжується, як це не парадоксально, новими інформаційними мережами, коли людина може замикатися в собі і жити в своїй комірчині. Саме тому ця людина потребує відкриття до світу. І якраз сьогодні, можливо, Церква відіграє найважливішу роль, ніж будь-коли, бо вона допомагає відчути реальність цього світу, його велич, його незмінність попри всі технологічні революції, зміни в інформаційному середовищі. Церква допомагає кожному відчути себе своїм у цьому світі, а не чужим і не загубленим.

 

«Біблія – найсучасніша книга, вона не підвладна змінам реалій нашого побуту»

На ваш погляд як душпастиря, як донести до сучасної людини актуальність Біблії? Як людину ХХІ століття заохотити читати Біблію, написану тисячі років тому?

Часто до наших парафіян я кажу одну фразу: найсучаснішою з усіх інституцій є Церква, бо вона завжди спрямована у майбутнє. Біблія ж залишається найбільш актуальною книгою, бо вона не кон’юнктурна, не узалежнена від певної епохи й цивілізації.

Знаєте, сьогодні, після радикальної зміни цінностей, які переживали наші сучасники, особливо старші покоління, дуже важливо показати: є надійне опертя, непідвладне різного роду релятивістським тлумаченням системи цінностей! Такою є Біблія. І простота її мови в цьому випадку є великим виграшем. Вона непідвладна змінам реалій, які часто позначаються на менш авторитетних текстах, апелюють до системи знань певного покоління, а для наступного покоління вже стають анахронічними.

Саме тому я вважаю місією кожного пастиря показати оцю велич простоти. Це для нас є викликом – не соромитися бути простим, не соромитися бути справжнім. Просто бути. Просто бути у світі і через це усвідомлювати, чому Бог так себе назвав: Я є той, хто є.

 

«У вирішенні питання нашого сопричастя з УГКЦ покладаюся на мудрість очільників Вселенської Церкви»

З ініціативи Харківсько-Полтавської єпархії розпочався процес пошуку діалогу для моделі сопричастя з УГКЦ. Як просувається цей діалог? І які взагалі він має перспективи?

Перспективи в нього дуже далекосяжні. Саме це змушує нас усіх бути надзвичайно відповідальними й послідовними в цьому процесі. Це добре розуміє єпископат УГКЦ. І попередні етапи цього процесу, які можна було розв’язати в межах України, ми дуже послідовно, впевнено, крок за кроком проходили кілька років. Відповідь на наше звернення готувалася Синодом від 2015 року. Потім синодальну відповідь розглядали на Єпархіальному соборі у 2016 році. Відправляли цю відповідь знову на Синод, який її розглядав і нарешті прийняв своє рішення, яке тепер перебуває на розгляді поза Україною.

Зрозуміло, що для вселенських вимірів наша ситуація є інтригуючою, незвичайною, вона порушує стереотипне уявлення про церковну ситуацію на Сході Європи, її динаміку і перспективи. Тому я розумію, що розгляд цієї справи в Апостольській столиці може тривати певний час. Але я переконаний у тому, що мудрість осіб, поставлених на чолі Вселенської Церкви, здолає всі перешкоди та умовності, і допоможе позитивно розв’язати пропозиції, подані спільно нашою єпархією і Синодом УГКЦ.

 

«Хоча ми маленька єпархія, але від УГКЦ я жодного разу не відчув патерналізму»

Чому саме ваша єпархія захотіла бути в сопричасті з УГКЦ?

Тому що Харківсько-Полтавська єпархія опинилася на передовій, тому що ми були захоплені війною. Божим дивом Харків урятувався від захоплення. Одна наша парафія перебуває під окупацією. Найбільш знаковою для мене є наша парафія у Сватовому, бо власне перед Сватовим зупинили російську навалу. І в цьому, вважаю, роль нашої парафії величезна. Сватівчани молилися постійно, отець Дмитро Романків виїздив на всі блокпости, благословляв солдатів, підтримував їх на дусі. Як на мене, це знак того, що Пресвята Покрова нас боронить, бо сватівська парафія носить ім’я Покрови Пресвятої Богородиці.

Харків був на волосинку від того, щоб упасти. Я працюю в університеті в самому центрі й мусив ходити майже три важкі місяці через майдан Свободи, на якому вирували сепаратисти. Проходити там і заговорити українською мовою було небезпечно.

Університет перебував під загрозою захоплення. Обласна адміністрація була вже захоплена і над нею було піднято російський прапор.

І після всього цього пережитого ми не можемо не дивитися більш масштабно на міжцерковні відносини. Міфи минулого ще тяжіють над людьми. Багато східноукраїнських парафій злякалися, відійшли від запропонованого нами процесу, поринули в маргінальні війни і політичні проекти, які сьогодні визначають церковну ситуацію в православній спільноті України. Але тим не менше та мужня частина єпархії, яка обрала свій шлях у 2015 році, продовжує свій діалог. Ми радісно пережили кілька зустрічей з Блаженнішим Патріархом Святославом у Харкові, в Києві, в Полтаві. Це були зустрічі, які продемонстрували культуру справжніх братніх взаємин.

Бо що там говорити, часто слово «братній» у церковних колах часом промовляють з такою собі кривою посмішкою, бо, на жаль, далеко не всі, хто себе називає братами, поводять себе так. А тут якраз ми маємо дуже конструктивну доброзичливу поставу, гідний зразок справді братньої солідарності.

Коли я пропонував об’єднавчий проект нашому Соборові, я почувався дещо незручно. Бо що таке жменька наших людей зі Сходу країни, де більшість парафій не має стаціонарних храмів і мусить служити в пристосованих приміщеннях, а людей на богослужіння ходить не дуже багато. Ми ж звертаємося до потужної Греко-Католицької Церкви з проханням про братню допомогу, позиціонуючи себе як рівноправний учасник діалогу!

І, знаєте, я жодного разу не відчув сліду патерналізму. Ні з перших контактів, ні зараз на Синоді. Триває справді діалог братів зі Сходу і Заходу країни. Він розвивається в усіх регіонах, де є парафії нашої єпархії: у Харкові, Полтаві, Олешках, Миколаєві. Стараюся, аби наші парафії виходили на місцевий рівень стосунків з парафіями та екзархатами УГКЦ у цих регіонах.

 

«Найкраще Київську церковну традицію зберегла УГКЦ»

Чи можемо говорити, що йдеться про відновлення єдності Київської Церкви?

Вірю, що з цього діалогу виростатиме не просто потужніша Українська Греко-Католицька Церква, а відновлена Київська Церква, традиції якої найкраще зберігає УГКЦ. Бо якщо говорити про нашу єпархію, вона багато потуги УГКЦ не додасть.

У мене є невелика перевага перед більшістю священиків, а може навіть єпископів, бо я фахово займаюся історією української літератури якраз у ті століття, коли відбувся трагічний поділ нашої Церкви. І прекрасно знаю, що в XVII столітті, коли щойно стався фатальний поділ, розібрати, яка парафія була унійною, а яка не приєднаною до Риму, було неможливо. Правилося однаково, церковна культура була однакова. І тільки пізніше окреслилися обрядові та канонічні розходження.

Так само я знаю, що в силу різних обставин найкраще зберегла Київську традицію УГКЦ.

Переконаний, що йдеться про надзвичайно масштабний і перспективний проект, який не має політичного підґрунтя. Саме цей проект для нас усіх, українців, усвідомлюють вони це чи ні, є важливою запорукою здорового відновлення своєї ідентичності.

 

«Ми з УГКЦ зводимо спільний пам’ятник-храм загиблим під Полтавою козакам»

Уже є одне практичне втілення цього проекту. У Полтаві заклали наріжний камінь для зведення спільного автокефального і греко-католицького храму, аби разом молитися. Як виникла ця ідея? І які перспективи має цей проект у майбутньому?

Ну, майбутнє тут зрозуміле. Воно було вирішено ще від початку і це була спільна позиція, до якої ми дійшли в розмові з Блаженнішим, – це створення спільного пам’ятника-храму козакам, загиблим під Полтавою. Гадаю, кожного українця, який приїздить до Полтави, не може не обурювати те, що в Полтаві досі існує великий меморіал воїнам чужої окупаційної російської армії і практично немає пам’ятника українським козакам.

Ми поставили скромний хрест біля дороги ще багато років тому. Патріарх Димитрій його освятив. Але це надто скромний знак пошани до нашого минулого, до гетьмана Івана Мазепи і козаків, які разом з ним боронили самостійність України. Було б зухвалим братися за цей проект самотужки. Якраз поєднати навколо нього Схід і Захід України, традиції різних регіонів є дуже важливим. Сприяє цьому те, що в Полтаві ми маємо дуже гарні, дружні парафії, як автокефальну, так і греко-католицьку.

А як практично там здійснюватимуться Богослужіння?

Перед тим, як започаткувати будівництво цього храму, наші юристи кілька місяців працювали над усіма нюансами. Там усі питання відшліфовані. Зараз залишається одне – як зібрати кошти і збудувати храм.

 

«Мене турбує заполітизований процес надання Томосу»

Владико, зараз активно обговорюється питання надання Томосу для єдиної Помісної Православної Церкви. Як ви дивитеся на цей процес як православний єпископ і людина, яка знається на цих процесах?

Гадаю, тут мене краще запитати як людину, народжену в Радянському Союзі. Коли я ходив у перший клас, біля нашого кабінету висів "моральний кодекс будівника комунізму". Нам пояснювали, що в 1980 році ми будемо жити при комунізмі і проблема була лише одна – як люди стануть такими свідомими, що перестануть брати безкоштовно більше, ніж їм треба? Адже комунізм – це «світле майбутнє», коли належатиме «від кожного за здібностями, кожному за потребами» А те, що грошей не буде, здавалося очевидним. Фінал цієї утопії очевидний.

Мені чомусь здається, що інформаційна кампанія навколо Томосу сліпо скопійована з пропагандистських кампаній радянських часів – як у випадку з хрущовськими обіцянками швидкого настання комунізму. Причому, медійна кампанія досить вдала, вона постійно тримає людей у напруженні. Але тут є небезпека зосередитися на самому проміжному етапі. Томос про автокефалію потрібен для Української Православної Церкви. Тягар фальшивих звинувачень у неканонічності УАПЦ й УПЦ КП необхідно зняти. Але чи знімуться всі проблеми з Церкви? Ось у чому питання.

Я вже 25 років є єпископом і трохи знаю життя в Українській Автокефальній Православній Церкві. Сумною реальністю є те, що в православних Церквах дуже часто очікують розв’язання проблем ззовні, від влади. І те, що Томос виглядає як політичний акт, за допомогою якого влада збирається творити Помісну Церкву, мене турбує.

Для українських православних українців важливо усвідомити, що після одержання Томосу автокефальна Церква не буде існувати ізольовано. Вона стає повноправною частинкою православного світу. Нам уявляється, що нібито в цьому світі Українська Православна Церква є найпотужнішою. Але на сьогодні найпотужнішою є інша Церква, з якою доведеться рахуватися. І це вже треба собі усвідомлювати зараз, а не опинитися перед цією реальністю пізніше.

Сьогодні політичний маятник хитнувся в бік українських Церков, але нема гарантії, що через кілька місяців він не хитнеться в інший бік. Гадаю, передбачливим для православних Церков було б максимально унезалежнитися від зміни кон’юнктури, від коливання цього політичного маятника після кожних президентських і парламентських виборів. І завоювати собі право на власне одержання Томосу.

Я молюся за те, аби наші православні Церкви одержали Томос про автокефалію, але я і мої однодумці в єпархії дуже радіємо, що задовго до цього процесу ми виступили з ініціативою, яка робить нас вільними від турбот: буде Томос чи ні.

 

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на  Департамент інформації УГКЦ .