«Потрібно багато сил, щоб «вимити» з мізків московську пропаганду»,- Митрополит Олександр (Драбинко)Олександр Драбинко, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, дав в інтерв’ю «КРАПЦІ» шість відповідей, важливих для всіх православних вірян України,- повідомляє Християнський портал КІРІОС.

 Як сьогодні працює закон, що спрощує перехід релігійних громад?

– Певні побоювання в Московського патріархату, звісно, є, оскільки закон передбачає  спрощену процедуру приєднання громад до Української православної церкви. Це якщо розглядати питання сегментарно. А взагалі цей закон є домінантою для будь-якої зареєстрованої релігійної громади, як православної, так і римо-католицької, греко-католицької чи протестантської. Вони відповідно до цього закону мають можливість вільніше змінювати свою релігійну приналежність. Нині, щоб змінити юрисдикційну приналежність, громаді достатньо двох третин голосів. Раніше вимагалося благословіння правлячого архієрея та, відповідно, священика. А священик, як мені багато хто каже (та я і сам знаю про це з власного досвіду), завжди діяв за вказівкою зверху, щоб його не перевели до іншої парафії чи ще чогось поганого не сталося.

 Якщо висловлюватися світською мовою, це демократизація церковного життя. А якщо церковною – це повернення до тієї соборності, яка притаманна церковному духу України. Згадайте Карпенка-Карого. У нього добре описано, як у селі громада вибирала священика, відправляла його навчатись і так отримувала свого священнослужителя.

 Чи маєте ви інформацію про те, коли великі церковні об’єкти, як-от Почаїв, Лядова тощо, перейдуть до Православної церкви України?

– Про подібні церковні об’єкти зараз важко щось говорити… От, наприклад, у Києво-Печерській лаврі братії 100 осіб. Якщо 75 з них висловляться за те, щоб громада лаври (адже громада є її орендарем) перейшла до ПЦУ, відповідно, буде прийнята заява про це. І неважливо, хоче того митрополит Онуфрій чи ні, хоче того владика Павло чи ні, бо якщо дві третини братії вирішили перейти до Православної церкви України, то громада мусить перереєструватися, переукласти договір оренди та перереєструвати статут.

Хто захоче, той залишиться в Російській православній церкві, котра діє в Україні, знову ж таки, згідно з нещодавно прийнятим законом і має на це цілковите право. Але майном за законом має право користуватися більшість.

 Церква як об’єкт може перебувати у власності громади чи у власності священика, якщо він прийме рішення не переходити до новоствореної церкви. Якою буде доля нерухомого майна?

– Якщо священик вважає майно й саму храмову будівлю своєю власністю, йому доведеться заплатити відповідну ціну за державними законами. Зможе він це зробити чи ні, я не знаю. Тут потрібно ще подумати. І чи є все нерухоме майно церковного вжитку у власності священика? Зазвичай такі об’єкти реєструються як власність громади.

 Раніше представники Московського патріархату говорили, що таїнства української церкви були недійсні. Чи можна тепер так само говорити про недійсність таїнств Російської православної церкви?

– Узагалі  після об’єднання Української православної церкви з помісною проблема виникла не в автокефальної церкви, а в Російської православної церкви. Там намагаються покарати тих, хто пішов до автокефалії, самобичуванням, забороняють своїм вірянам їхати на Афон  і причащатися,  оскільки це юрисдикція Константинополя. В інших храмах зарубіжної церкви забороняють перебувати в будь-якій церкві, де є співслужіння з представниками константинопольської ієрархії.

Таїнства дійсні. І я думаю, вони будуть такими певний період. Скоро ми знайдемо спільну мову. Головне – позбутися заполітизованості цих питань. Наші політики мають своє бачення та хочуть своїх дивідендів, а московські політики – своїх. Опоблок узагалі хоче зробити з Російської православної церкви Московського патріархату власну електоральну базу на парламентських виборах. Ми це все чудово бачимо та розуміємо. Коли, як то кажуть, зійде ось ця піна, можна буде сідати за стіл переговорів і розмовляти, після чого мирно розходитися по двох домівках.

 Влада недостатньо йде на діалог з представниками Московського патріархату. Але насправді це дуже велика кількість людей. Я помиляюся чи ні?

– Не будемо вже говорити про втрачені шанси. Адже для нормального сприйняття народом того, що сталося, треба було не просто вести переговори з Константинополем, а насамперед донести до українського суспільства мету – навіщо це робиться. Не тільки якимись там фразами на ток-шоу, де політики розмірковували, наскільки важлива для державотворення помісна церква. Українська церква – це перш за все душа українського народу. Це не політичний акт. Це акт, який відбувся один раз на все життя як для України, так і для Української православної церкви. Вона стала незалежною, самостійною, стала автокефальною помісною церквою, посіла в сім’ї православних церков своє п’ятнадцяте місце.

Що не було зроблене і нами, і вами, журналістами, і політиками? Не був сформований чіткий світогляд у населення, яке, на жаль, однобічно сприймало інформацію, що розповсюджувалася нашими північними сусідами,  котрі говорили, що ніякої автокефалії не буде, ніякого томосу не буде, а Варфоломій узагалі розкольник. Ця риторика повторила риторику 1990-х років і, знову ж таки, промила мізки нашим віруючим і парафіянам, які й сьогодні жахаються слів «автокефалія», «помісна» і виступають навіть проти влади, оскільки вона підтримує цей процес.

Це тактична помилка. Потрібно було дати певні меседжі для інформаційних агентств, засобів масової інформації, бо це сьогодні найдієвіший метод. Треба було сформувати правильний колектив духовенства, котре знається на цих справах, і дати можливість розкрити суть того, що відбулося. На жаль, ми сьогодні констатуємо факт сприйняття автокефалії Православної церкви України однією частиною суспільства та несприйняття іншою. Цього можна було б уникнути, але, на жаль,  відбувся поділ суспільства, і нам знову тепер треба багато сил і часу, щоб «вимити» з мізків ту московську пропаганду про неканонічність української автокефалії.

 Як це позначилося на ваших парафіянах? Менше стало приходити людей до храму чи ні?

– Від нас пішли тільки два священики, один з них був секретарем митрополита Онуфрія, інший – з поки невідомих нам причин. Він хотів повернутися, але поки Єпархіальна рада не прийняла його, адже  питання про юрисдикційну приналежність вирішується Єпархіальною радою. А парафіяни, котрим 18 грудня оголосили про рішення Парафіяльної ради перейти до Православної церкви України, сприйняли це з радістю. Були аплодисменти та слова схвалення.

Приходить багато нових людей. Буквально позавчора одна жіночка сказала: «Спасибі вам велике від теремківчан (храм розташований у столичному мікрорайоні Теремки. – Прим. «КРАПКИ»). Ми раніше ходили до Володимирського собору, а це далекувато. Тепер нам ближче, бо в нас тепер є своя, українська церква». Це дуже приємно! І немає такої служби й такого дня, щоб хтось не прийшов і не подякував за нашу позицію, яку ми зайняли з владикою Семеоном. І прихожан, навпаки, побільшало. Приходять освіченіші, грамотніші люди. Свого часу людей відштовхнули від церкви події в Криму та на Донбасі. Особливо вона втратила репутацію після смерті митрополита Володимира. Зараз люди повертаються…