о. Павло Попов: потрібно мислити і діяти по-глобальному, щоб справді стати глобальною ЦерквоюПротягом 150 років і особливо впродовж останніх трьох десятиліть Українська Греко-Католицька Церква перетворилася на глобальну Церкву, вірні якої сьогодні присутні на усіх п’яти континентах Земної кулі.

У деяких країнах, як-от Саудівській Аравії чи Південно-Африканській Республіці, ми лише починаємо засновувати перші громади, тоді як в інших країнах, зокрема Польщі, Сполучених Штатах, Канаді, Австралії, Бразилії та Аргентині, ми вже давно маємо свої розвинуті структури у вигляді єпархій та митрополій.

Найбільшою на території Америки є Чиказька єпархія Святого Миколая, до якої входять більшість центральних, північних та південних і практично всі західні штати Америки. Більшість українців зосереджена у великих містах, таких як Чикаго та Детройт. Тут ще можна часто натрапити на великі громади, що налічують сотні і навіть тисячі новоприбулих, які охоче моляться українською мовою і віддають перевагу юліанському календарю. Однак більшість парафій єпархії Святого Миколая розпорошені по доволі віддалених закутках Сполучених Штатів і відзначаються малим числом вірних, які дотримуються григоріанського календаря і у своїй переважній більшості розмовляють англійською мовою. Це є водночас певним викликом для єпархії, адже деякі найменші громади вже просто відмирають, але водночас це можна розглядати і як певну можливість для впровадження нових методів місійної праці, що можуть дати нашим невеликим громадам нове дихання.

Серед таких громад – наша церковна спільнота Святої Софії у Колоні, невеликому північному передмісті Далласа, що в Техасі. Протягом останніх кількох років ця громада зросла майже вдвічі, а її настоятель налагодив чудові партнерські стосунки з навколишніми римо- та східно-католицькими громадами. Тож наша розмова з молодим і дуже динамічним священиком, отцем Павлом Поповим, який погодився поділитися своїми думками стосовно місійних перспектив нашої Церкви на поселеннях.

- Отче Павле, незважаючи на те, що до Чиказької єпархії належить лише кілька десятків священиків, не важко помітити, що існує доволі відчутна різниця стосовно пасторальних методів, які вони застосовують у своїх парафіях. Мабуть, це бодай частково випливає із того, що вони формувалися у різний час і різних середовищах. Хтось із них народився і навчався в Америці, інші приїхали у 90-х уже з досвідом душпастирювання в Україні, ще інші приїхали після повного курсу навчання у семінаріях Львова чи Івано-Франківська десять-п’ятнадцять років тому, а в останні два роки спостерігаємо нову хвилю прибуття до США душпастирів з України, які часто мають вже наукові ступені і досвід парафіяльної праці, але ще недостатньо відчувають специфіку душпастирства в Америці. Ви ж належите, мабуть, до найменш чисельної категорії священиків єпархії, які з юних років навчалися і формувалися в США. Чи це допомагає вам краще розуміти потреби і виклики парафіяльного життя в Америці?

- До США я потрапив, коли мені ще не було і двадцяти років. Протягом восьми років я вивчав філософію та богослов’я і водночас здобував формацію у семінаріях Стемфорда, Йонкерса та Вашингтона. В Америці одружився і прийняв свячення вже майже десять років тому. Перших кілька років після семінарії я працював як капелан однієї з католицьких лікарень Чикаго, а у вільний час служив як священик при катедрі Святого Миколая. У 2011 році отримав своє перше повноцінне призначення на душпастирство у Колоні, Техас, і вирішив зосередити всі свої зусилля на розбудову парафії на доброму фундаменті, який залишив після себе попередній адміністратор.

Громада відразу дуже щиро прийняла мене і всіляко підтримувала мою немалу родину (сьогодні ми з дружиною виховуємо п’ятеро дітей). На загал люди в Техасі дуже відкриті, гостинні, емоційні і побожні. Вони хочуть побачити у своєму душпастирі автентичність і солідарність з громадою і, якщо знаходять їх, то залишаються вірними до кінця. Думаю, що довгі роки духовної формації і практичний досвід семінарійного стажування в різних парафіях Америки допомогли і продовжують допомагати мені краще розуміти моїх парафіян, однак я звик завжди шанувати своїх попередників. Я не прийшов на голе місце. Основи для функціонування громади було закладено до мене. Маємо прекрасний, хоч і невеликий храм з одним із найгарніших іконостасів в Америці, гарне помешкання для священичої родини, кілька класів, які ми винаймаємо цілодобовому дитячому садочку. Це великий позитив. Однак із перших днів я стикнувся і з серйозними викликами фінансового характеру. Довелося писати десятки листів і шукати всеможливих контактів з римо-католиками, маронітами, сиро-малабарцями, русинами. Це не лише посприяло виходу із фінансової скрути, але і дало початок тривалим дружнім стосункам, які приносять свої плоди і сьогодні.

- Отче Павле, я неодноразово чув з різних джерел, що ви і ваша громада дуже відкриті на співпрацю з різними Східними Католицькими Церквами та Римо-Католицькою Церкв. Як виникла ця співпраця і які плоди вона приносить?

- На відміну від східних чи центральних штатів Америки, де є достатньо багато наших громад і священиків, тут, у Техасі, моїм найближчим і, властиво, єдиним сусідом є лише отець Микола Довжук – настоятель церкви Святої Покрови, що у Хьюстоні. Однак навіть його парафія віддалена від моєї майже на 400 кілометрів. Таким чином для мене достатньо природним було будувати стосунки з католицькими священиками, які служать поблизу Даласа. Мене неодноразово просили про заміни отці-русини, а єпископ місцевої римо-католицької дієцезії Форт Ворту надав мені бірітуалізм, щоб я міг пасторально допомагати співбратам-латинникам. Тут, у Техасі, католики і навіть протестанти залишаються доволі консервативними і водночас достатньо активними у своїх громадах. На відміну від Східної Америки, вірні тут часто сповідаються і відвідують богослужіння. Водночас бракує священиків. Тому римо-католицький клір і мирянські організації охоче прийняли мене у своє середовище і з великим кредитом довіри відкрилися до взаємної співпраці. Скажімо, лицарі Колумба, до яких я належу ще від семінарійних років, регулярно приготовляють обіди у нашій церковній залі, щоб заробляти на різні доброчинні проекти. Зі свого боку я не заперечував сусідній римо-католицькій громаді Святого Хреста, в якій вже протягом півроку триває ремонт, служити щонедільні Меси в нашому храмі. Так будуються стосунки. Русини і римо-католики є частими гостями в нашій церкві, бо відчувають тут якусь особливу і певною мірою навіть містичну атмосферу. Водночас римо-католики і протестанти часто не розуміють, ким насправді ми є, як східні католики-українці, тож я намагаюся розкривати їм багатство візантійського обряду і суттєві елементи нашої церковної і національної ідентичності. Важливо, щоб про нас знали в Техасі не лише українці, а й представники інших національностей, які можуть прийти до нас і віднайти в нашій парафії свою духовну домівку. Ми відкриті до всіх і саме так розуміємо наше місійне покликання.

- За останній час ваша церковна спільнота зросла майже вдвічі. Як вам вдається залучати до громади нових парафіян та прихожан?

- Справді, бодай у неділю наша невелика церковця є достатньо повною і це мене дуже тішить, бо нові прихожани чи зацікавлені в нашому обряді сім’ї не хочуть бачити напівпорожньої церкви. Коли хтось новий бажає познайомитися з нашою молитовною громадою, то зустріне тут людей не лише старшого, а й середнього і молодого віку, багато дітей, кілька осіб з іншим кольором шкіри чи мексиканським походженням, які разом творять динамічну спільноту. Я поки що не бачу потреби служити в неділю дві Божественні Літургії, бо не бажаю ділити нашу громаду за мовним чи будь-яким іншим принципом. Сьогодні число вірних сягає лише трохи більше сотні, тому жодні національні, календарні чи інші тертя, які можуть виникати між представниками різних хвиль еміграції, вважаю за неприпустимі. 

Від початків свого служіння в Техасі, я закотив рукава і присвятив усі свої зусилля на розбудову парафії. Важливо було і в Українсько-американській спільноті Техаса і в Рідній школі і в засобах масової інформації постійно наголошувати, щоб українці не забували, що поблизу Далласа є Українська Католицька Церква, двері якої відчинені для всіх. Я зробив наголос на покращенні нашої веб-сторінки, змістовно підсилив наповнення щотижневого парафіяльного бюлетеня. Крім того, розпочав один раз на місяць виголошувати дитячі проповіді, навчати дітей адаптованого до їх віку катехизму, і це спрацювало, бо коли задоволені діти – то задоволені і батьки, і тоді вони не шукають іншої церкви, але залишаються там, де їм добре та ще й піддтягують до спільноти інші родини.

Я часто кажу, що намагаюся тримати руки в бруді, тобто роблю багато такої роботи коло церкви, що не належить до моїх посадових обов’язків. Я сам кошу траву, прибираю храм, нарівні з парафіянами роблю вареники, мию посуд, даю з власної платні пожертву на храм. Парафіяни це бачать і цінують, вони розуміють, що я дбаю про громаду і намагаються брати з мене приклад. Тому щонеділі родини по черзі готують обіди для нашої парафіяльної спільноти і за це ми не встановлюємо фіксованої оплати, попросто кожен складає пожертву. Стараюся постійно навчати людей не лише про церкву чи релігію, але й про те, якими мають бути наші стосунки, і поступово дух спільноти змінюється.

- Знаю, що в наших парафіях тут, в Америці, люди достатньо чутливо ставляться до мовного питання. Дехто бажав би, щоб усе було українською мовою, немовби церква – це маленький шматочок України чи острів українства посеред океану чужинців. Але деякі парафіяни наших храмів не мають українського походження і віддавали б перевагу тому, щоб усе було лише англійською мовою. Який підхід до мовного питання переважає у вашій громаді?

- Відповідаючи на це запитання, хочу зазначити, що крім околиць Далласа, я ще раз на місяць відвідую українську греко-католицьку громаду в іншому великому місті Техасу – Остині. Там громада складається лише з новоприбулих молодих і освічених спеціалістів, які недавно приїхали з України до Техаса і віддають перевагу українській мові та юліанському календарю. Тут же, у Колоні, частина парафіян зовсім не розуміє української мови, натомість усі розуміють англійську, тому я зробив акцент саме на цій мові і в богослужіннях, і в проповідях. Маємо також частини українською мовою, я подаю проповідь і всі читання українською мовою в бюлетені, однак безпосередньо під час богослужіння ми не дублюємо Апостола і Євангелію чи проповідь, а все є англійською мовою. Церква не повинна ставити собі за головний приорітет збереження мови чи служіння національним інтересам частини громади. Наша місія – доносити Христа і Його Добру Новину до кожного і кожної особи, незалежно від національності чи расової приналежності.

Зараз часто говорять, що бодай географічно УГКЦ вже стала глобальною Церквою, присутньою на всіх континентах світу, але моє спостереження спонукає мене сказати, що ми є “глобальною Церквою для українців.” Для того щоб справді стати глобальною Церквою, не достатньо відкрити парафії в десятках країн - потрібно мислити і діяти по-глобальному, тобто представляти всьому світу вартості нашої багатої церковної традиції у зрозумілий для всіх без винятку спосіб. Звичайно ж я зіштовхувався із закидами щодо того, що якщо ми і так не часто чуємо українську мову в нашій церкві, то тоді краще відвідуватимемо найближчу римо-католицьку церкву, адже і тут, і там все є англійською. Однак такі закиди мене дивують. Головна перлина, яку ми маємо в нашій церкві, – це наш обряд, це наша літургійна, богословська, архітектурна, іконічна спадщина, це наші традиції, це наш спів... Тож чи маємо ми право все це зберігати тільки для себе? Чи правильно було б, скажімо, знайти ліки від раку і застосовувати їх лише для невеликої групи людей. Думаю, ні. Ми маємо чим пишатися і чим ділитися, тож відкриваймо наші скарби широкому загалові. Я не зможу цього зробити сам. Це завдання всієї громади – бути місійними і зростати, а не помирати.

Відчувається, що протягом останніх років ви здобули чималий пасторальний і місійний досвід у Техасі. Однак американські реалії, в яких сьогодні намагаються знайти себе тисячі наших емігрантів, доволі сильно відрізняються від європейських реалій. Що із американського місійного досвіду, на вашу думку, можна було б застосувати для кращого служіння нашим вірним в Європі?

- Мені важко щось сказати з цілковитою певністю, бо я не знаю європейських обставин, в яких живуть сьогодні численні українці. Однак, вважаю, що душпастирі і вірні не повинні мислити категоріями свого тимчасового перебування у певній країні. Так думали і наші попередники тут в Америці: побуду кілька років, зароблю гроші – і повернуся. Запевняю вас: повернуться далеко не всі. Творитимуться мішані сім’ї, народжуватимуться діти і внуки на чужині. Тому потрібно спитати себе: що буде з моєю Церквою через 30 чи 50 років? який пасторальний план я маю на наступні десятиліття? чи не живу я лише для себе, не дбаючи про майбутнє? що я залишу по собі? Тому від американського досвіду українців наші новоімігранти в Європі повинні перейняти розуміння того, що потрібно будувати власні храми і структури, а не лише випозичати їх у римо-католиків. З іншого боку, важливо не повторювати помилок українців Америки, які часто вибудовували невидимі мури навколо своїх парафій, творячи своєрідні гетто за національною ознакою. Глобальна Церква – це відкрита Церква. Якщо ми в громаді будемо єдині в Христі, то хто тоді буде нашим чи не нашим? По тому пізнають, що ми послідовники Христа, якщо матимемо любов до всіх. За цим майбутнє місійної Церкви.

- Дякую, отче Павле, за можливість провадити великопісну місію у вашій парафії і за змістовну розмову.

 

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Департамент інформації УГКЦ. 

Мапа міграції громад з МП в ПЦУ