Дорогі брати і сестри!

Євангельські читання нинішнього дня допоможуть нам усвідомити весь драматизм того символічного переходу від Старого до Нового Завіту, який у нашому щоденному богослужбовому колі позначається співом радісного і водночас сумного гімну праведного Симеона: «Нині відпускаєш у спокої раба Твого, Владико». І навіть не в тому річ, що церковне передання пов’язує цей гімн із долею самого Симеона, втомленого довгим життям книжника, який за те, що не повірив свого часу у пророцтво Ісайї «Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл» (Ісая 7:14), сподобився прожити неймовірно довге життя аж до того часу, коли цього, народженого від діви, Спасителя було принесено до нього і він сам узяв Його на руки.

Отже, не в особистій драмі Симеона річ, а в тому стані, яке переживало ціле людство в той час. Людство, занурене в пошуки і втомлене від пошуків. Людство, яке будувало свої ідеали Визволителя, пов’язуючи його зі світськими здобутками, із мудрістю, з філософською проникливістю, в той же час просто не помітило, коли справді прийшов очікуваний Месія.

Таке драматичне передчуття не раз кожен із нас переживає в своєму житті. Бо в дуже багатьох відношеннях і наше з вами життя є ніби мініятюрою духовного шляху людства: розлуки з Богом і повернення до Бога. Скільки разів ми переживали розчарування від несправджених сподівань; скільки разів нам доводилось поринати у глибоку кризу від того, що не настало сподіване. І раптом після того з’ясовувалось, що наші сподівання були базовані на піску, що ми будували собі ілюзію, міф, замість того, щоб переживати прихід Спасителя в наше життя і готуватися до того. Дуже часто у нашому житті, у нашій вдачі ми не помічали того, що й було, власне, найціннішого: виявів доброти до нас, любови, не оціненої нами. Ми не помічали пробудження скарбів любови, кинутих Господом у наше єство. І так, як із цим учорашнім новітнім святом закоханих («Днем святого Валентина»), ми будували собі фальшиві замінники справжнього, не помічаючи, що справжнє є біля нас.

Знов і знову пригадаємо, як очікував старозавітній пророк на прихід Бога. Грім, блискавка, землетрус, потужний вітер – усе це не принесло йому зустрічі з Богом. І натомість, коли Господь явився йому, то позначенням цього був свіжий, прозорий, легенький вітрець, який обійняв його власною душевною свіжістю.

Оця духовна свіжість приходить до старця Симеона. Він відчуває її своєю тонкою духовною натурою людини молитви. Він відчуває не просто прихід людини, яка відпускає його. Ось, нарешті прийшло те Слово, якого так бракувало в багатослів’ї людства. А Слово те не дасть себе почути у балаканині, у гаморі, у постійній біганині і конкурентному змаганні одного з одним. Слово приходить у тиші і спокої.

Урок сьогоднішнього свята для нас позначений цими свічками, що горіли при читанні Євангелія й будуть освячені за якусь годину. Це – мати у собі відчуття світла. Переживання світла, яке приходить в світ із Христом, допоможе нам відчути те світло у нашому житті, яке йде від Бога. Прийнявши, оцінити його і нести через життя, даючи скромний промінчик світла людям довкола себе.

Ми переживаємо зараз дуже важливу подію в церковному календарі. Повертаючись до принесення Христа у храм, ми бачимо зустріч двох традицій. До старозавітного Храму, до місця принесення жертви Мойсеєвим народом приноситься Той, Хто Сам стане жертвою за всі народи світу. Він зніме старозавітнє розуміння обраности й зробить обраними всіх нас. Обраними – значить, кожен із нас обирається Ним і замешкає в Ньому. І не тільки у Вифлеємську печеру, але в життя кожного з нас приходить Христос.

«Ось стою біля дверей і стукаю», – говорить Він до нас. І цей легенький стукіт пов’язується і з тим подихом вітерця, який нагадав старозавітньому пророкові про прихід Божий, і з принесенням маленького Спасителя світу, якого не могли пізнати ті, що прийшли до храму. Де, переживши зустріч із Ним, від імені нас усіх праведний Симеон знов і знов виголошує: «Нині відпускаєш у спокої раба Твого, Владико». Амінь.

Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)