Проповідь на неділю про блудного сина

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні на утрені в православних храмах уперше залунали журливі звуки 136-го псалма, який супроводжує нас у підготовці до Великого посту кожної з останніх трьох передпостових неділь: «На ріках вавилонських, там ми сиділи та плакали, коли згадували про Сіон… Як ми заспіваємо пісню Господню на землі чужій? Якщо забуду тебе, Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя!» (Пс. 136:1, 4-5). Цей спів нагадує нам про тяжкі сімдесят років розлуки з рідною землею, проведені старозавітнім народом у вавилонському полоні більш як за півтисячоліття до Різдва Христового. Люди, які склали 136-ий псалом, тужили за святим Давидовим містом, за батьківщиною, за зруйнованим Єрусалимським храмом, за свободою. Скільки разів протягом сімдесяти невольничих років вони згадували про втрачену Палестину! І постійно вони намагалися зрозуміти: що стало причиною кари: чи недотримання заповідей, чи невдячність Богові, чи поклоніння чужим богам, чи переслідування пророків? Кожен із цих гріхів виявлявся зрадою Авраамового завіту, підтвердженого на Синаї. Кожен із гріхів був втечею від Бога, духовною втечею з Обіцяної Землі. А напад вавилонян і виведення всього юдейського народу в полон стали лише наслідком свідомого вибору, зробленого значно раніше… Тож і відлунювали таким болем втрати слова співу: «Нехай прилипне язик мій до піднебіння мого, коли не буду споминати тебе, коли не ставитиму Єрусалима початком усіх радощів моїх» (Пс. 136:6).

Ми співаємо ці слова не для того, щоб пережити історичну трагедію старозавітньої Юдеї. Готуючись до Великого посту, ми усвідомлюємо своє життя в світі посеред марнотних турбот як власний вавилонський полон – поневолення гріхом. Кожен із нас, діставши від Творця неосяжний дар духовної свободи, легковажно змарнував його. Кожен із нас успадкував від Небесного Отця Обіцяну Землю, Небесне Царство, але самовпевнено вирушив звідти геть у пошуках примарних насолод. Кожен із нас не помітив спасительної руки, простягненої Господом, і гарячковито шукав і шукав чогось, заплутуючись у ворожих тенетах. І ось у сльозах сидимо ми поряд із рабами-юдеями на вавилонських ріках, не зважуючись заспівати в чужій землі Господніх пісень…

Зовсім не треба тікати на чужину, щоб відчути себе позбавленим рідного дому. Скільки трагедій трапляється і зараз у нас, у Харкові, коли батько й мати місяцями розшукують зниклу дитину й хочуть уже замовляти за нею похорон, а змарнілий і брудний підліток живе в підвалі серед наркоманів, збирає гроші в метро, краде на базарі, бо боїться повернутися додому! Як багато міг би розповісти нам кожен бездомний, бомж, аби ми тільки схотіли його слухати й аби він зберіг довіру до людей і здатність до зв’язної розповіді!

А хіба ми не уподібнюємося до цих бездомних блукачів, коли залишаємо Церкву, молитву, піст, Святе Письмо, кидаємо християнські обов’язки перед ближнім, – коли втрачаємо відчуття Божої близькости й засліплено пірнаємо у вир світського життя? Євангелист Лука переповідає нам Господню притчу, де кожен легко може пізнати самого себе – легковажного сина, який не схотів жити під батьківською опікою, вирішив, що він уже дорослий, і, забравши свою частку спадщини, подався в широкий світ. Він гордо почав самостійне життя – без батьківських порад, без обмежень патріярхальною мораллю. Напевне, він сподівався швидкого багатства й слави, яких не мав би ні з ким ділити. Однак вийшло навпаки. Марнотратне життя невдовзі вичерпало всі його скарби. Коли ж настав голод, з’ясувалося, що довкола марнотратника лишилася пустка. Втративши батьківську опіку, він не здобув собі ні друзів, ані покровителів, і був приречений на тваринне животіння: «бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому».

Хіба вам не знайоме подібне гірке відкриття своєї безсилости після розчарування в земних насолодах і світському успіху? Хтось прокинувся на похмілля після бенкету й сумно згадував неприємні враження учорашніх порожніх розмов. Хтось дізнався про плітки, поширювані близькою людиною. Хтось пережив зраду коханого. Ще хтось відчув, що діти виросли чужими людьми. Які драми викликали фінансові катастрофи банків, трастів, акціонерних фірм, на прибутки від яких розраховували люди! І скільки б можна ще було пригадати випадків, коли наше цілковите занурення в світське життя та покладання на нього всіх надій оберталося розпачем!

У цю мить розпачу так важливо, щоб наша приспана споживацькими ілюзіями свідомість почула невпинний поклик Отця. Поклик, звернений до нас через Його постійно актуальну Добру Новину – Христове Євангеліє. Ми мусимо усвідомити, що наш рідний край завжди відкритий для нас. Наш Небесний Отець завжди чекає на повернення блудних синів і дочок із країни рабства й принижень до власної оселі. Ми тільки мусимо зважитися вимовити таке складне для гордовитої людини зізнання: «Прогрішився я, Отче, проти неба та супроти Тебе... Недостойний я вже зватись сином Твоїм; прийми ж мене, як одного з Своїх наймитів...» Слова, якими Церква визначає для нас мету й стратегію Великого посту. Амінь.

Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)