Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Свята Євангелія напередодні Великого посту, в так звану Сиропусну неділю, подає нам три важливі повчання.

1. По-перше: вона вчить нас, що ми – діти великої Божої родини, тому маємо бути з’єднані вузлом родинної любові. Дітьми Божими стаємо не лише через Божу ласку, яку даром одержуємо, але також через особисті наші добрі діла. А ніколи і нічим ми так не уподібнюємося до Бога, як саме тоді, коли радо прощаємо всім тим, що нас образили, зневажили чи скривдили. Тому-то Христос так часто закликає нас до спільних молитов за всіх людей. Коли Ісус навчає молитви, то каже нам казати до Бога „Отче наш, хліб наш насущний дай нам десь”, а далі: „прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, а визволи нас від лукавого”. Христос наказує, щоб завжди молитися „у множині”, щоб не залишилась у нас найменша ознака неприхильності, ненависті і упередження супроти наших ближніх. Більше того: крім заохоти до взаємної любові та прощення, Ісус дає виразне підтвердження цього важливого закону, бо каже: „Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших” (Мт. 6:14-15).

Дорогі в Христі! На яку кару заслужимо собі, коли, незважаючи на всі ці слова заохоти й накази Господні, не лиш не прощаємо своїм ворогам, але й молимо Господа, щоб Він так само поводився з нами? Бог, знаючи добре, що джерелом вся­кого добра є любов, бажає усунути від нас усе, що лиш може зранити, а чи й знищити її. Напевно, нема на землі такого батька, ані матері, ані приятеля, ані когось, хто любив би нас більше, ніж Бог, який з любові покликав нас до життя і його в нас підтримує.

 

Ми звичайно нарікаємо на наші терпіння, болі й усякі інші життєві злидні. Але коли пригадаємо собі, скільки то щоденно допускаємося всяких зневаг і проступків супроти нашого Творця і Бога, тоді цілком слушно дивуємося, що наші кари і тер­піння не є куди більші й багато тяжчі. Хто ж з нас цілком свобідний від поривів пустої слави, гордості? Хто ніколи не обмовляв, не очорнював свого ближнього? Хто з нас повністю вільний від нескромних пожадань? Хто не зворушується, не кипить гнівом, коли згадає про свого завзятого ворога чи неприятеля? А скільки провин у родинному співжитті, при праці, у політичному і суспільному житті?

Ось, Господь подав нам легкий, успішний і зовсім безкоштовний засіб, щоб увільнитися від усіх цих провин і беззаконь. Чи якийсь тягар або втрату зазнаємо, коли прощаємо тим, хто нас образив, зневажив, скривдив? Навпаки, багато тяжчим і виснажливішим є, коли плекаємо у своєму серці непростиму ненависть. Якщо пригашуємо в нашій душі, у нашому серці першу іскру злости і ненависті, запевняємо собі великий мир і спокій. Щоб це здійснити, не потрібно перепливати глибокі моря, ані відбувати довгі подорожі, не треба спинатися на шпилі гір, ані витрачати дочасні блага чи ранити наше тіло. Ні! Зовсім ні! Вистачить лише бажання прощати, а всі наші провини і прогріхи також будуть прощені нашим Творцем і Богом. Ось чому Святий Павло Апостол так гаряче закликає: „Я хочу, отже, щоб мужі молились… зводивши до неба чисті руки, без гніву і суперечки” (І Тим. 2:8).

Тож, дорогі брати і сестри, дбайливо уникаймо нерозуму, глупоти і оп’яніння ненависті чи непримиримості супроти всіх тих, хто нас образив, зневажив чи скривдив. Навпаки, за наказом Христа Спасителя виявляймо таким людям любов, милість і милосердя, бо лише таким чином уподібнимось до нашого Отця, що на небі. А це все буде нам легко зробити, коли згадаємо наші власні тяжкі провини супроти Бога і наших ближніх. Ця гадка утихомирить нашого духа, стримає пориви помсти. Тоді нас усі любитимуть вже тут, на землі, а над усе любитиме нас сам Бог і то навіки.

2. По-друге, сьогоднішня Євангелія навчає нас, що всяке добре діло, між іншим піст, лиш тоді має заслуговуючу вартість на вічне життя, коли воно виконане з добрим наміром й без пустої слави. Тому-то Христос каже: „Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри” – тобто такі люди, які зовні показуються цілком іншими, ніж є насправді чи в дійсності. Бо „вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять!” Христос остерігає нас перед пустою славою, яка, наче скритий злодій, обкрадає нас з усіх заслуг перед Богом. Тому-то з’ясовує нам пророк Ісая ідею справжнього посту, кажучи: „Не в осудах і сварках постіть, але усувайте всяке братання з неправдою” (пор. Ісая 58:1-12). А Христос додає: „Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя” (Мат. 6:17). Отже, намагаймося бути такими, як нас навчає свята Євангелія. Прикладім цей образ до нашої душі: обмиймо її від гріхів і беззаконь, намастімо нашу душу олією Божої ласки, праведними думками та чистими бажаннями. Не насуплюймо нашого обличчя, як лицеміри, як актори, що в театрі представляють когось іншого, ніж у дійсності. Це правда, що в цьому житті багато людей ведуть „театральне життя” – мають щось інше в серці, а чим іншим прикидаються зовні перед людьми. Ми ж такими не будьмо! Не вдаваймо сумних, шукаючи при тім слави посників!

Бо всяке добре діло, що його розголошуємо, не має вартості для майбутнього життя; воно ж бо кінчається на людських похвалах. Коли ж їх робимо для виконання Божої волі і його прослави, тоді Творець наш, що бачить таємне, винагородить нас дуже щедро.

3. Третє повчання, яке подає нам Христос у нинішній Євангелії, ось яке: щоб ми по правді і властиво розцінювали скарби цього світу, бо „де наш скарб, там буде і серце наше”.

Христос Спаситель після того, як нап’ятнував пусту славу людини, силою логіки каже нам долати в собі надмірні пориви захланності, яка є на послугах марної людської слави. Тут Ісус дає вже не заохоту, але виразний наказ для всіх своїх послідовників: „Не збирайте собі скарбів на землі!” Навпаки: „збирайте собі скарби на небі!” Чому? Ось подумаймо лиш, чим є скарби цього світу, а чим є скарби небесні, з огляду на їх природу!

Золото, срібло, дорогоцінні камені, дорогі одежі, образи, хатня обстановка, палаци, поля і ліси – це все порох і попіл. А слава, добре ім’я, приємності життя – це все, наче вітер і дим, проминає. Навпаки, скарби небесні – це невмирущі діла чеснот, любові, самозречення, милосердя, терпеливості, послуху Божій і людській владі; це правдиві скарби, гідні людини скарби, щоб їх складати в небі. Які ж скарби ми цінимо більше?

Чим є скарби світу цього і чим – скарби небесні з огляду на їх набування? О, як то тяжко здобути скарби цього світу! Скільки потрібно мати геніальних здібностей, скільки старань, невтомних трудів, відповідних нагод. Власне цього всього нам дуже часто бракує. Навпаки, щоб набути скарби небесні, справа мається зовсім інакше: їх треба перш усього хотіти, вони-бо завжди є до нашого розпорядження. Ласку Божу одержуємо через молитву. Нагоду ж для вправи в усяких чеснотах маємо кожної хвилини нашого життя. Чим є скарби цього світу з уваги на їх тривалість і збереження? Іржа їх з’їдає, черв точить, час старінням нищить, злодії крадуть, вогонь палить, війни руйнують, потопи заливають. Нашу добру славу притемнює яке-небудь очорнення, інтрига, ненависть. Наше вдоволення заколочує невірність, зрада, зависть інших!

А той, хто склав свій скарб у небі, таких ворогів не страхається. Вкінці, чим є скарби цього світу з уваги на їх посідання? Вони дуже часто затроюють наше серце й осліплюють нашу душу. Бо де є скарб наш, там буде і серце наше.

Якщо наш скарб є туземний, тоді й наше серце зматеріалізоване, слабке, понижене, кормиться не раз низькими, змисловими приємностями. Навпаки, людина, що трудиться для прослави Бога і складає свій скарб у небі, має серце шляхетне, щире, повне доброти і любові. Амінь!



Софрон Мудрий

Недільна благовість. Проповіді на неділі і свята літургічного року. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська Теологічна Академія, 2006. – 376 с

Джерело: www.propovid.org.ua