Дорогі брати і сестри!
Що робить голос пастиря близьким і зрозумілим для нас? І що саме зробило можливим власне тоді, за князя Володимира Великого, повірити князеві і разом із ним прийняти нову віру?
Не один рік і не одну сотню років готувалася до цього Русь. Десятки, а, може, навіть сотні проповідників нової віри – місіонерів – приходили на наші землі. І все ж жодного разу хрещення не стало масовим. Все більше й більше людей наверталося до Христа, все більше людей переконувалося у правдивості саме того шляху до Бога, яким провадить Євангеліє. Але все-таки для рішучого кроку цілого народу чогось бракувало.
Та ось саме князь, якого знали малі й великі, представник шанованої династії Рюриковичів, статус котрого визначало в масовій свідомості не тільки те, що він належав до цієї варязької династії, а й те, що він мав за матір руську рабиню, Малушу, цей князь, встигнувши наробити чимало помилок у своєму житті, зумів заговорити тією мовою, яку русини відчули за свою.
Мабуть, кожен із вас знає таку ситуацію, коли може прийти якась шанована, авторитетна людина, говоритиме до тебе, а ти все одно відчуватимеш якийсь холодок відчуження в спілкуванні, відчуватимеш внутрішній бар’єр. Аж раптом з’являється зовсім незнайомий чоловік, котрого ти бачиш уперше в житті, і говорить речі, які нібито тобі не дуже близькі, в чомусь ти б з ним навіть сперечався, але ти відчуваєш, що це – своя людина, на яку можна покластися. Людина певна. І ти поволі схиляєшся до її думки, а може, навіть у цій розмові, не полемізуючи, визнаєш її правоту.
Важко пояснити це суто психологічними моментами, талантом навіювання. Найчастіше нас переконує у щирості співрозмовника те, що він не творить перед нами штучний образ (імідж), не хизується собою. Він правдивий. Він говорить своїм голосом, і ми цінуємо й шануємо його за це.
У наш час ми маємо так багато прикладів, коли людина говорить чужим голосом, коли вона грає перед нами, вдає щирість, коли в кожному елементові міміки цієї людини нам відчутне її бажання сподобатися нам і переконати нас. І саме того, що ця людина уникає, і бракує нам, аби їй повірити, ? відвертости.
За що наш народ цінується іншими? Чому часто українці ставали героями творів російських, польських письменників, а наш гетьман Іван Мазепа став улюбленим персонажем англійських і французьких поетів? Саме тому, що ми вміли бути щирими і цілісними особистостями. Вміли, повіривши, відстоювати свою віру до кінця.
Саме це властиве для князя Володимира. Не випадково сьогоднішній тропар порівнює його з апостолом Павлом. Бо так само, як і апостол Павло, і він зумів вчинити чимало гріхів, за які не раз, напевне, згодом картав себе ? за женолюбство, жорстокість, любов до розкоші. Але прихід до Христа перевернув усе його життя. Він – сильна людина, князь, воїн – зумів перемогти найголовнішого, найпідступнішого ворога – самого себе, свої людські слабкості. Він зумів здійнятися над ними та піти далі просто й несхибно, визнаючи свої провини, схиляючи свою горду голову перед Спасителем світу.
І саме тому, що його знали здавна, саме тому, що знали і ці його гріхи молодости, і вади, і слабкості, наші предки були переконані радикальністю змін у його житті й пішли слідом за ним. Наче вівці за своїм пастирем.
Інколи недоброзичливці кажуть: «Та це ж літописець просто не пише про те, що русини опиралися запровадженню християнства. А насправді хіба ж змогли б кияни одностайно піти хреститися за Володимиром?» Але коли траплялися поганські бунти, літопис правдиво пише про це. Пише, як у Новгороді дядько Володимира, посадник Добриня, хрестив тамтешніх жителів вогнем і мечем. Правдиво пише про бунти, які здіймалися волхвами в суздальській землі. А про якісь акти опору християнству на Руській землі, тобто в Києві та його околицях, немає ані слова.
І завдяки цьому ми теж можемо повірити, що наші предки зуміли прийняти голос великого князя саме за голос пастиря. Це справді дивно: він бо ж не був пастирем, не був не тільки єпископом, але й священиком. Однак сьогодні на богослужінні рівноапостольному Володимирові читається євангельське зачало, яке звичайно виголошується у дні пам’яти святителів, тобто святих єпископів, що керували своєю помісною церквою.
Великий князь Володимир не був священнослужителем – і все ж визнається за пастиря, рівного апостолам у своєму подвизі. В цьому сучасна Церква бачить для себе джерело натхнення. Бо нині потрібно не тільки добрих пастирів – не менш потребує Церква, потребує наш народ звичайних мирян, добрих і щирих мирян. Бо ніщо так не завдає шкоди Церкві, не відштовхує від неї народ, як людина, котра представляє себе християнином, демонстративно хреститься перед телекамерами, часто посилається на Святе Письмо, але в той же час бере хабарі, діє нещиро, виявляє слабкість характеру, не вміє добитися справедливости в державі, зраджує друзів.
Церква закликає кожного з нас іти шляхом апостолів: наслідувати в житті Христа, реалізуючи в собі образ і подобу Божі, які б віддзеркалювали євангельські чесноти і переконували інших людей. Щоб наш голос, наш з вами голос, ? слабенький, здавалося б, спільний голос невеликої християнської спільноти, зумів залунати, як голос пастиря. Пастиря, якого чують, якому коряться вівці, бо знають одне: він веде дорогою правди, дорогою спасіння. Амінь.
Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)