Дорогі брати і сестри!

Різним може бути наше послання до інших людей. Ми можемо кричати по телефону, намагаючись пробитися крізь сотні або й тисячі кілометрів відстані, яка пролягає між нами й співрозмовником. Ми можемо писати листи і сподіватися, що чи то звичайна, чи електронна пошта донесе наші настрої й почуття, відбиті в словах, до того, кому ми їх адресуємо, і за посередництвом написаних слів пробудить в ньому відчуття близькості.

Але, мабуть, найсильніше послання, яке ми можемо отримати від іншої людини, це - послання її смертю. Бо немає більшого послання до кожного з нас, аніж Євангеліє Ісуса Христа, закріплене Його жертовною смертю за кожного з нас. І коли наші захисники, оборонці українського народу, гинули в нерівному бою зі словами « Слава Україні!», то це не тому, що вони були перейняті безнадією. Вони знали, що, гинучи, даватимуть приклад жертовности для тих, хто прийде після них. Для нащадків, котрі зможуть добитися того, чого добитися їм самим не судилося: власної держави. Ми згадуємо сьогодні мільйони смертей людей, які полягли не на полі бою. Вони стали жертвами страшної безбожницької системи, яка на довгі роки опанувала нашу землю. Чи є їхня смерть посланням для нас? Чи містить вона в собі щось значущіше, ніж відчуття безнадії від перебування під тиском терору, серед якого вони гинули? 

Для кожного з нас ці смерті є пересторогою. Пересторогою від апатії і бездіяльности. Пересторогою від порізнення, яке дозволяє чужинцям приходити і займати твою землю. Пересторогою від довіри демагогам, які затьмарюють народові свідомість, аби зробити його своїм рабом.

Ми молимося сьогодні за спокій душ мільйонів і мільйонів наших співвітчизників. Не тільки тих, які загинули під час голодомору 1932-33 років, а всіх тих, хто поліг внаслідок цілеспрямованого багаторічного геноциду. Комуністичний геноцид знекровив наш народ, знищів не три, п’ять, сім мільйонів, а десятки мільйонів українців. Бо долучаємо до жертв геноциду і тих, хто гинув під час Другої світової війни, розв’язаної німецькими нацистами та російськими большевиками. Жертвами геноциду є й ті, хто гинув у тюрмах і концтаборах.

Дуже знаменно, що цього року вшанування жертв голодомору і політичних репресій в Україні припадає на той день, коли наша Церква вшановує всіх святих новомучеників землі Української. Саме в цей день людина, з якою було пов’язано відродження Української Церкви в 20-ті роки ХХ ст., митрополит Василь Липківський, загинув, розстріляний НКВД під час великого терору.

Ми ховаємося від реальності жертв, коли уявляємо їх лише як безособистісну сукупність, натовп. Та досить вдивитися пильніше в цей натовп, виділити кількох знаних нам письменників, акторів, наших прадідів, як ми переживаємо шок від усвідомлення того, наскільки виразними, потрібними сьогодні нам були загиблі особи. Вони вже ніколи не зможуть реалізувати свої таланти у нашому житті, такому бідному на справжніх лідерів і на послідовних, вірних своєму покликанню людей.

Смерть загиблих є для нас пересторогою і закликом. Закликом бути стійкими у випробуваннях і не допускати знекровлення нашої держави окупацією чужими силами. Закликом боронити себе і своє майбутнє, протиставляючи насильству силу віри. Бо ми знаємо, що коли ми капітулюємо перед небезпекою тоталітаризму, то знову може настати трагедія, подібна до згадуваної сьогодні.

Із вдячністю згадуємо сьогодні всіх жертв безбожницького терору. Ми молимося за спокій їхніх душ і водночас вчимося у них. Вчимося лишатися на своїй землі, коли виникає спокуса втекти деінде. Вчимося любові до цієї землі. Вчимося мудрості господарювання на ній у тих міцних хазяїв, яких большевики винищували найпершими, обзиваючи їх «куркулями».

Ми молимося, щоб Господь дав нам почути послання від загиблих. Почути і захистити століття, що почалося, від повторення геноцидів і терору. Амінь.

Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко), джерело: uapc.org.ua