Матей 6, 22 – 33 

Любов Отця

Довіряти Отцеві

Ми ніколи не можемо достатньо пережити у своєму житті те, про що говорить у сьогоднішньому Євангелії Ісус. Послухаймо Його слова, бо в них Він відкриває нам, чим є наше щоденне життя, кожен його день: наше життя – це зв’язок із Богом, такий простий і такий прекрасний.

Найперше Ісус відкриває нам, ким є ми: ми прекрасніші за Соломона і за польові лілеї, ми є образом Його слави! Та чомусь нас не раз гризе тривога. Якими не були б її причини і походження, кого з нас вона раптом не охоплює час до часу? І ми не просто тривожимося, – зрештою, відчувати тривогу – це нормально, – але ми триваємо в ній. Ми схильні перейматися. А це вже гірше!

Що це означає? Що Ісус відкриває нам про нас самих? Найперше те, що коли ми переймаємося, то все ще перебуваємо в смерті, в небутті, ми втягнені в той нігілізм, який простирається цілим світом. Чому? Бо поводимося так, неначе походимо самі від себе: я намагаюся робити те, чого хочу, та позаяк зустрічаю на своєму шляху повно перешкод, поринаю в тривогу.

Иноді ми виринаємо з того стану смерти: це саме те, що Ісус називає «маловірством» (див. Лк. 12, 28), ми – «міні-віруючі». Поводимося так, неначе ми – творці самих себе, а потім, коли щось не вдається, кличемо Бога на допомогу: з нашого серця починає виринати трішки віри. Це не найкраще характеризує нас: ми не знаємо самих себе, а звідси – не знаємо нашого Отця. Лише Ісус, улюблений Син, Який узяв на себе нашу смерть і воскрес у своїй, тобто в нашій людській природі, таким чином виявляє нам Отця.

Наш Отець! Як казали пророки, ми прийшли на світ із Його скелі (див. Іс. 51, 1). Від Нього ми народжуємося щомиті. Наше вічне і неповторне єство, до якого, звичайно, спричинилися наші батьки і наші предки, наша вільна, неповторна, вічна істота народжується від Отця кожної миті. Він дає себе нам, і ми існуємо завдяки тому, що Він безкорисливо нам себе дарує.

Наша біда, від якої походять наші тривоги, в тому, що часто забуваємо Його і діємо так, наче постали самі зі себе. Але нам так просто, так легко повернути своє обличчя до Нього, адже ми постали від Нього і надалі безперервно постаємо. Достатньо бути біля джерела нашої істоти, там, де Він є з нами, на глибині нашого серця.

Насправді ми боїмося переміни свого серця. Бо це вимагатиме від нас входити до нього частіше, не боятися тиші серця, в якій до нас промовляє Отець, кличе нас через своє Слово – Ісуса. Воскреслий Христос є доказом того, що Отець любить нас, адже Він став одним із нас і ніколи не перестає бути з нами. Кожен з нас переживає у своєму людському житті свої тривоги, страждання, надії, мрії та багато всього. Але все це воскреслий Ісус бере на себе, переживає з нами.

Наша віра починається саме з того: ми віримо у воскреслого Христа, а не в якогось невизначеного «бога», що перебуває завжди назовні нас. Наш Отець, живий Бог, дає себе нам в дар. І власне через те, що Він дає себе нам, дарує себе безкорисливо, і через те, що ми є Його образом, наші стосунки вільні, не нав’язані. Бог не є засобом, який можна спробувати, коли все решта не принесло результатів. Мусимо відповідати, як Він, свобідно, і цією свободою є хтось, хто живе в нас – Святий Дух.

Цей фрагмент Євангелія – один із найглибших за своєю простотою, і перші, хто слухав ці слова, мабуть, як і ми, не відразу зрозуміли їхній глибинний зміст: наш Бог є спільністю, тому Він є джерелом і сенсом тієї неповторної сутности нашої особи, основою якої є стосунки з иншими.

То ж просімо Святого Духа, щоб Він розбудив нас, щоб вивів нас із того «смертельного забуття», як ми кажемо в молитві, просячи прощення, з того «смертельного забуття», яким є наш гріх, наш відхід від Бога. Нехай Святий Дух, Дух спільности, зверне наш погляд до Отця і Його дітей в улюбленому Сині. Мусимо «знову стати Його дітьми» (див. Йо. 1, 12; 1 Йо. 3, 1). Це і є – «шукати Царства Божого» (див. Мт. 6, 33; Лк. 12, 31).

Потребуємо знову стати дітьми у довірі, тій довірі, якою лише Святий Дух може наповнити наші серця, якщо взиватимемо його. У нас, без сумніву, є причини стогнати, але стогони Святого Духа в нас – це зовсім инше! Це ті стогони, які Ісус узяв на себе, через які Він дає нам своє життя воскреслого. Просімо Його наполегливо – у цьому полягає віра – «обернути» нас до Отця, як звернений до Нього Ісус, Який віддав себе, і з довірою приніс себе Йому в дар. Цю довіру ніщо не може похитнути. Надія не засоромить, адже нам щедро даровано Святого Духа, Який є скарбом дібр.

Жан КорбонЦе називається світанком, Львів, Свічадо 2007

Вхід/Вихід