Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

В четверту неділю після Зіслання Святого Духа, Церква подає до наших роздумів євангельський уривок про оздоровлення слуги римського сотника. Спочатку приглянемося до життя самого сотника. Він був військовим, очолював сотню Римського війська. Сотником міг стати тільки професійний військовий, котрий користувався авторитетом серед своїх солдат. На сотниках трималася військова дисципліна та виконання військових завдань. Під час військових походів саме сотник мав продумувати стратегію бойових дій, щоби його сотня понесла якнайменше втрат та, щоб не загинули його воїни. У римській армії панувало певне довір’я між солдатами та сотниками. Відповідно, в часі бою воїни намагалися захистити свого командира, а сотники в свою чергу прагнули не наражати нікого на непередбачувану смерть та оправдати довір’я своїх воїнів.

Саме про такого сотника і розповідає євангелист Матей. Сотник, котрий підходить до Христа просить за свого слугу. Матей не говорить нам ким він був, з якого народу походив. Проте ми бачимо ту любов та прихильність, яку мав цей чоловік до своїх підданих, до своїх слуг. Сотник не ставиться до свого слуги, як до якоїсь речі, але він бачить у ньому дорогу людину, яка є цінною для нього. Людину, яку той любив, тому і переживає за його здоров’я.

Останнім часом, в нас у народі поширена приказка: «Влада псує людей». Владика Венедикт, теперішній єпарх Чікаго, цю приказку перефразував так: «Влада показує, якою є людина насправді». На жаль, мусимо визнати, що, коли людина досягає певного суспільного статусу, якоїсь керівною посади, то нерідко вона зазнається, впадає в гордість, починає пишатися своїм успіхом, переоцінювати свої можливості та принижувати інших. Саме про таких людей наш народ говорить: «Не дай Боже з діда – пана».

Проте цей євангельський сотник показує нам зовсім інший стиль  життя. Він ставиться до своїх слуг прихильно, переживає за їхній добробут та здоров’я. Адже в давнину рабів вважали за предмети. В Аристотеля ми знаходимо слова, що господар та раб не мають нічого спільного, бо раб є живим інструментом. Єдине, що відрізняло раба від інших інструментів була здатність розмовляти.

Він розуміє ким він є, яким є насправді, тому з глибини своєї душі промовляє слова до Спасителя: «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає» (Мт. 8:8).

Сотник показує не тільки любов до своїх слуг та рабів, а подає нам приклад віри. Багато людей вірять в існування Бога, але скільки із нас може повірити в можливість чудес. Хто із нас, разом із сотником, здатний в молитві до Бога сказати слова: «Скажи тільки слово і мій слуга буде зцілений», «Господи, скажи слово і мій син, моя дочка буде врятована». Саме така віра надихає Церкву співати гімн: «Хто великий, як Бог наш. Ти єси Бог, що творить чудеса».

Піклуючись про свого слугу, сотник здивував Христа своєю вірою та смиренням. Цей чоловік показує, що той, хто вірить в Бога, бачить свої недосконалості, свої хиби та визнає себе негідним в очах Божих. Натомість грішники вважають себе безпомилковими та виправдовують власні беззаконня.

Цей євангельський уривок (Мт. 8:5-13) покликаний оживити нашу віру. Слово Боже діє тільки там, де людина має віру: «Нічого бо немає неможливого в Бога» (Лк. 1:37). Той, хто вірить має ті ж самі можливості, що і Бог. Адже Божа могутність вивільнюється вірою людини, котра її приймає, саме про таку віру вчить нас цей євангельський уривок, саме таку віру вимагає від нас Ісус. Така віра є поставою довіри та уповання людини до Бога. Коли ми відмовляємося від уповань на власні сили, а покладаємося на могутність Того, в Кого віримо.

Сотник, про якого йде мова мав віру та довір’я до Бога. Окрім цього, ми бачимо, що він старався у своєму житті чинити добрі вчинки.

Нехай цей євангельський уривок вкаже нам дорогу до Христа Господа, щоби ми в своєму щоденному житті могли наслідувати цього сотника. Нехай Бог постійно буде нам товаришем та відгукується на всі наші потреби. Для цього потрібно, щоби ми мали віру та довір’я до Нього, щоби ми в  своєму житті чинили діла милосердя. Ми не зможемо Бога примусити виконувати наші забаганки, але нам завжди потрібно просити Його, подібно, як просив сотник: покірно, з глибини серця. Амінь.

о.Микола Гаврилюк