«Встань, іди віра твоя спасла тебе» Лк. 17.19. Слова, які записав апостол Лука з уст Спасителя, які завершують сьогоднішню євангельську розповідь, говорять про одну із найбільших християнських чеснот – віру. Слова незвичні, адресовані грішному чоловіку і вони свідчать про його оздоровлення та спасіння. Спасіння, яке відбулось при численних свідках, яке відбулось завдяки тому, що Господь промовив лише Своє слово. Слово, яке стало тим невидимим рушієм причини цієї хвороби, яку мали ці чоловіки.
Віра та її значення, чи є потреба сьогодні сучасній людині вірити? Здається на таке запитання відповідь дасть кожен і це буде звичайно – так. Але чи справді ми до кінця розуміємо суть цієї чесноти у нашому духовному житті? На перший погляд все дуже просто віриш тоді маєш, не віриш, тоді не маєш. Диявол ворог людського роду поранив душу людини своїм смертельним жалом – гріхом, бажає звести людину з дороги Правди і Життя, яка єднає нас з Богом.



Від цього часу людина відчуває певну боротьбу проти не властивого для неї життя. Це постійне протистояння відбувається не тільки у зовнішній боротьбі, але також і у внутрішній боротьбі.
Євангельська розповідь сьогодні починається з того, що Ісус Христос входить в якесь одне село і чує голосіння кількох людей. Звертає свій погляд в їхній бік і бачить десятьох чоловіків, які були покриті проказою. Десять страждальців, які підняли свій голос, щоб привернути до себе увагу Спасителя. Проказа дуже важка хвороба. Сьогодні вона також зустрічається, але як і в давнину не виліковується. Недужі заживо гнили та розкладались. Їх тіла покривались струпами і поступово гниття доходило до самих кісток. Людина довго мучилась, поки хвороба не вражала не обхідних для життя органів. Після чого на жаль вона у великих муках помирала. Прокаженим була заборона спілкуватись з людьми здоровими тому, що можна було не уникнути фатальних наслідків. Через те, вони жили окремо, поза своїми родинами. Жили вони виключно з милостині працювати не могли. Тому коли прокажені наближались до міста, вони своїм криком повідомляли про їхнє перебування, даючи можливість зійти з дороги здоровим людям. В прослуханому уривку апостол Лука не подає нам чи були знайомі з наукою Христа ці бідні хворі мужі, але напевно вони чули про ті численні зцілення та воскресіння, які зробив Христос. Свідомі своє безпорадності, вони здалека кликали : «Ісусе, Наставнику, змилуйся над нами» Лк.17.13. Цим звертанням до Спасителя, давали можливість всім з натовпу, який ішов за Ісусом відійти. Спільне прожиття дозволяло їм якось елементарно дбати про себе. Ісус зустрів їхній благаючий погляд, в якому бачив ту велику біль та страждання, який вони переносили. Коли вони наблизились до Нього, наказав їм показатись священикам, а коли вони йшли то всі зцілились. По законам Мойсея, якщо прокажений відчув оздоровлення то обов’язково повинен був звернутись до священика. Який після детального перегляду тіла, засвідчивши покращення та вилікування признавав його очищеним. Виключно після такої процедури людина могла повернутись в здорове суспільство. Прокажені йшли дорогою, ці страждальці відчули покращення свого організму, вони очистились. Тіла їх стали здоровими.
Кожна християнська душа без перебільшення буде сказано є сьогодні покрита духовною проказою. Дуже часто буває так, коли Ісус нас запрошує до покаяння, ми стоїмо осторонь. Здалека дивлячись, ми не можемо підійти. Господь каже до нас : «Прийдіть, покажіться священикам», тобто покажіть , що ви не номінальні християни та члени тої чи іншої парафії. Це означає увійдіть в Церкву та беріть участь в Святих Тайнах, приступіть до тих духовних ліків, лікарства.
І ми з вами вже йдемо по дорозі до храму, та йдучи по цій дорозі отримуємо зцілення. Хоча це на фізичному плані не проявляється, та все ж ми отримуємо невидиму благодать розпізнавати вплив Божої любові до нас. Господь забирає від нас цю духовну проказу. Людина з Божою допомогою відчувши своє покликання у житті, починає бачити і розуміти те, що відбувається в її житті все це є з Божого благословення, тоді вона вміє це тверезо та достойно оцінити. Так як зробив один із десятьох прокажених. Подивімось на добрий приклад одного із прокажених, який був порівняно з іншими іновірцем. Перебуваючи в цьому так званому гетто для прокажених, він один був самарянином та напевно неодноразово отримував чи відчував релігійні утиски від вибраних євреїв. Та попри ці всі неприємності, що склались, він повернувся, припав до стіп Ісуса і славословив Ісуса. Але ми чомусь не вміємо елементарного в житті – подякувати Богові за отримане.. Ми з вами, дорогі в Христі, скільки разів не заслужено отримували щось в житті. Або навпаки, скільки про щось молили Творця і Господь нас вислухав, та чи ми змогли подякувати Йому за отримані ласки. Коли нарешті ми навчимось бути вдячними за все Богові? Якщо щось нам так дуже є потрібне в щоденному житті, то ми докучаємо своєю молитвою Богу. Та і Він, Господь, коли чує напір молитви від людини, каже, : «зроблю їй те, що просить бо вже надокучила Мені» .
Духівник одного із жіночих монастирів Росії, схиархимандрит Авраам Рейдман, наводить цікавий приклад людей, які живучи не в монастирі, а в суспільстві, завжди достойно за все вміли подякувати. Батько святителя Григорія Палами, Констянтин, був міністром в уряді візантійської імперії. На засіданнях урядах, хтось із членів уряду жалівся голові правління на батька святителя, що він не бере активну участь в обговоренні, що просто інертно відсиджує, нічого за час зібрань не промовляючи. Тоді голова уряду досить розумно відповідав на такі закиди : «Він має кращого співрозмовника , а ніж ми. Цього для нас всіх вистачає».
Другий приклад наводить згаданий вже духівник. Преподобний Макарій Оптинський у своїх духовних бесідах любив наводити приклад життя одного місцевого купця, який сидячи на торговиці, біля свого краму так заглиблювався в Ісусову молитву, що він як монах, дивувався про силу духа цього купця та його молитовного подвигу.
Просімо і ми з вами сьогодні нашого Небесного Владику, щоб Він торкнувся і наших слабих та недужих сердець, щоб і ми усі навчились завжди і достойно славословити Свого Творця за отримані у житті ласки. Амінь.

Протоієрей Тарас Огар