Дорогі брати і сестри!
Хоч як би нам не хотілося, щоб полежав ще кілька тижнів сніжок, але відлиги нагадують нам, що весна неухильно наближається. І нічого іншого ми не чекаємо, бо звикли саме до такого колобігу пір року. Так само і євангельські читання, які лунають рік-річно в цей час, нагадують нам про наближення духовної весни – про наближення Великого посту, який дається нам як шанс для духовної віднови, для нашого пробудження до вічного життя, для відкриття наших духовних очей.
Але чи завжди ми хочемо, щоб ці очі були розплющеними? Хіба не буває так, що ми вранці так не хочемо вставати, відкривати очі, бачити довколишній світ, знову поринати в наші клопоти, які бувають для нас дуже неприємними і обтяжливими. Нам хочеться ще полежати, поспати, зімітувати сон, щоб ніхто не думав, що ми вже встаємо…
Буває так і в духовному житті. І ця хвороба, може, найважча, коли людина не хоче відчувати свого духовного єства, не хоче ставитися з відповідальністю і серйозністю до своїх талантів, з яких найперший, визначальний – це талант належати до вічности, бути спрямованим у вічне життя. Ми не хочемо бачити Бога! З одного боку, ми ніби хочемо, щоб Він нам допомагав. Але нам буває якось легше вдавати, що Його немає, що не існує непохитних моральних засад, що мораль змінюється разом із зміною суспільства довкола. І ми можемо поводити себе так, як диктує нам панівна в країні атмосфера, і нічого нам за це не буде.
Але Бог є – хочемо ми бачити Його чи не хочемо! І так само, як світанок настає незалежно від того, чи ми прокинемося, чи схочемо його проспати, і весна, в тому числі – і духовна весна неминуче приходить. Тільки що вона може прийти поза нами…
Недарма дає нам Церква у цей час для пригадування епізод зі зціленням невидющого в Єрихоні (Лк. 18:35-43). Христос не раз зцілює сліпих. Їх тоді, напевно, було не більше, ніж зараз. Але лікування, навіть того, на яке ми нарікаємо сьогодні, не існувало. Не існувало соціяльного догляду, і людина з каліцтвами була кинута напризволяще, була змушена жебрати. Тому так часто на дорозі Христа і зустрічаються сліпі. Але, крім того, сліпець із Єрихону даний як один із останніх закликів, послань до нас – до кожного з нас. Бо Христос не просто долає чергову дорогу. Він іде в останню Свою дорогу на землі – дорогу до Єрусалиму, де Йому належить постраждати й померти. І цією дорогою Він зустрічає в особі єрихонського сліпця кожного з нас. Бо ми всі опиняємося на Його дорозі, слухаючи Євангеліє, беручи участь у церковному богослужінні. Навіть проходячи повз церкву і дивлячись на хрест, ми стаємо подорожніми при шляху, яким іде Христос. Іде, щоб постраждати, але, водночас, і щоб закликати нас ціною Його страждання і смерти прийняти дар вічности – дар воскресіння із мертвих.
І ось Євангеліє пропонує нам замислитися: а чи здатні ми помітити, як Христос проходить повз нас? Чи рухається у відповідь на Його наближення вгору, до Нього, наше серце, наше сумління? Чи готові ми ось так кинутися назустріч Христу, як сліпий з Єрихону, і благати Його про допомогу?
Є ще одна, непомітна, на перший погляд, але важлива деталь. Сліпий, якого спитав Христос: «Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі?» (Лк. 18:41), міг би перерахувати дуже багато. Не знаємо, може він не мав дому, родини, може, крім сліпоти, він мав якісь інші хвороби. Напевно, що він не мав досить коштів, і багато-багато про що ще він міг би попросити. Так само, як і ми, мабуть, коли б хотіли попросити Бога про допомогу нам, могли б скласти цілі загальні зошити із наших прохань. А він кидається із одним найважливішим – він просить стати видющим! Бо це - справді ключ до його майбутнього. До його – і до нашого майбутнього!
Найважливіше – просити Бога про дар бачити Його: про дар, який ми називаємо вірою. Відчути присутність Бога, пізнати Його серцем і відкрити тим самим собі шлях до постійного діалогу з Ним – ось що найважливіше!
І ще одне. Ми наближаємося до Великого посту, в який кожен із нас входитиме із безліччю бажань, які хотів би задовольнити в цей період духовного вдосконалення і зростання. Дуже важливо збудувати для себе своєрідну піраміду, єрархію цих бажань і не намагатися відразу змінити все. Знаєте самі, як важко здійснити наміри, коли ми хочемо зробити за день відразу десять справ. Коли ми кидаємося за всі ці справи відразу, швидше за все ми зневіримося в собі за кілька хвилин, кинемо все і сядемо в розпачі, нічого не роблячи, переживаючи апатію. Так само важливо, намагаючись змінити щось у собі, у духовному житті, бути поступовим і цілеспрямованим.
Досвідчені в духовному житті отці радять нам взагалі обирати, скажімо, на тиждень якусь одну ваду, яку хотілося б виправити, і щодня просити Бога про допомогу у виправленні цієї вади. А ввечері, підбиваючи підсумки дня, думати: «Що мені вдалося змінити? В чому вдалося стати кращим за цей день? Чи вдалося мені - з Божою допомогою - подолати в собі цю ваду?». І так, крок за кроком, ступенево ми зможемо просуватися вперед по дорозі вдосконалення і зростання.
Але не забуваймо, що ця дорога ніколи не буває рівною, як гладеньке шосе. На ній завжди й напевно будуть вибої. Часом нам доведеться повертатися назад. І важливо в цьому випадку не зневіритися, не кинути цю дорогу, не сісти осторонь, чекаючи, що хтось зробить усе за нас самих. Ні. Бог дає нам самим можливість діяти, виростати до величі нашого покликання.
Саме про нього, про наше покликання, і нагадує нам сьогодні дорога Христа до Єрусалиму – дорога до вічности через випробування. На цю дорогу Він кличе нас. Біля цієї дороги ми опиняємося і просимо в цей час, переживаючи наближення Христових страждань, щоб Він дав нам мужности не тікати від власної відповідальности, бути зрячими, реально бачити світ довкола. А бачити – значить і намагатися його змінити, співпрацювати із Христом у врятуванні цього світу. Бо саме у цьому – у нашій співпраці із Христом на шляху впровадження світу до відродження, зцілення і спасіння – полягає перспектива нашої особистої дороги. Дороги через Єрихон і Єрусалим до воскресіння й зцілення - духовного та фізичного і блаженного вічного життя з Богом. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)