Наївність Доброго Батька чи Любов, яка змінює і уподібнює

У притчі “про Доброго батька” можемо ще раз подивляти Велику Любов  батька до сина. Можливо на перший раз  виглядає, що батько був дуже наївний, бо дозволив синові розтратити все своє майно, але дивлячись на завершення притчі, побачимо, що батько хотів лише одного – показати свою жертвенну любов, що є безкорисливою, нематеріальною, безумовною. Правдива любов, котра вміє чекати, прощати і, навіть, втрачати. Любов, котра хоче одного – добра для іншого, щоб той був наповнений  любов’ю. батько хотів, щоб син любив так, як батько.

Про таку любов не оповісиш і не прочитаєш у книзі, не переконаєш і не докажеш. Таку любов потрібно відчути на собі.
Послідовники Учителя із Назарету повинні пам’ятати, що наш Небесний батько хоче, щоб кожен з нас був наповнений Його любов’ю.
”Бути поруч” не означає “бути таким самим”
Діти виростали і були постійно біля батька, але ще, на жаль, не були подібні до нього, не любили так, як він любить. Тому молодший син віддалився без великих вагань, знаючи, що буде так, як він вирішить і знаючи також, що батько пошанує його свободу, його вибір.
Цінуємо тоді, коли втрачаємо?
що ж це не секрет, що найдорожчі речі ті, котрі дорого нам коштують. Це визначаємо по наших потребах. Потрібніша річ – дорожча для нас. Коли втрачаємо і розуміємо, що це було нам потрібно, то дуже шкодуємо, бо оцінюємо наскільки було необхідно.
Тому краще цінувати відразу, ніж чекати  до того часу, коли вже ніяк не можливо буде повернути.
Найгіршим буде тоді, коли ми втратимо небо! Щось подібно до старшого сина, котрий ніби був в домі батька, а водночас був чужим, не подібним до Батька. Був сам в собі!
Готуючись до Великого Посту потрібно запитати себе:
Хто я є перед Богом, коли провинився?
Почуття провини викликає інші негативні почуття: страх перед наслідками, докори і самознищення, пошуки винних, злоба на всіх і на все …
Ми мало любимо думати про наші не успіхи, бо це нас немов принижує і нас ображає. Не прийнято навіть в етикеті людей говорити про помилки. А ще якісь психологи заохочують шукати постійно позитив у негативі, щоб якось прикрити, або оправдати поганий вчинок. І серце далі холоне і далі боїться правди.
Людина не втече від правди, постійно буде мучитися, а поки не віднайде правдивого миру. А цей мир є лише в Бозі. 
Хто я є перед Богом, коли я не відчуваю гріхів?
Найгірше, коли ми будемо засліплені своєю правотою і бездоганністю, уподібнюючи себе до “старшого брата”.
Ідеальні люди, які вони є перед Богом? Що вони придумують, коли йдуть до св.Сповіді, моляться покаянні молитви? Грають артиста? Бо на зовні витискають “якийсь” жаль, за “якісь” гріхи, а серці не відчувають потреби і причини в Божому прощені та милосерді. Таке серце залишається холодне і тверде, будучи навіть у Божому домі.
Важко простити такому серцю помилки іншого і прийняти з його недоліками. Важко бути таким “ідеальним” поруч із грішниками, які псують картину їхньої “ідеальності”. Саме тому вони дуже часто виступають борцями за “справедливість” і висказують докори в сторону інших “недостойних”. Бо все має бути найкраще, згідно їхнього переконання. А де найкраще, то там місця немає для милосердя.
А де тоді любов?

о.Віталій Тарасенко