Дорогі брати і сестри!

Ось ми й опинилися вже впритул до Великого посту. В цей останній передпостовий день Церква нагадує нам про ті основні стратегічні напрямки праці над собою, які ми можемо визначити собі на цей відповідальний і святий час. І першим серед них є вміння прощати.

Я помітив за останні роки одну цікаву закономірністьє категорія людей, які захоплюються ритуальним принесенням прощення. І сьогоднішній день вони присвячують тому, щоб або обдзвонити багатьох знайомих, або написати sms, або при зустрічі сказати їм сакраментальну фразу: “Прости мене!”.

Нічого поганого в цьому немає. Але коли прохання пробачити перетворюється на ритуальну фразу і пов’язується з одним тільки днем — Прощеною неділею, – то це якраз і несе в собі ту небезпеку, на яку Христос постійно звертає нашу увагу, – небезпеку формалізації віри.

Як багато говорить Христос про фарисеїв! Чи були вони тоді найбільшою небезпекою для Ізраїля? Ні. Державою володіли іноземці — римляни, язичництво поширювалося серед юдеїв і було набагато більш вороже релігії Старого Завіту, ніж фарисейська секта. А фарисеї, навпаки, цінувалися сучасниками як найбільш ревні, побожні виконавці Закону. Але саме про них раз у раз викривально згадує Христос. Чому? Бо Він застерігає нас від обернення своєї віри на якийсь набір ритуальних жестів і фраз, звернених не до Бога, а до інших людей. Навіть у сьогоднішньому євангельському читанні ми бачимо, як Він застерігає від того, щоб наш піст не був показним (Мт. 25:31-46). Бо піст призначений не для того, щоб вчинити якісь приписувані Уставом зміни у своєму щоденному меню. Піст — це насамперед спосіб очищення себе від зла, це вміння пробачати іншому, не чекаючи, коли він попросить у вас прощення або відповість взаємністю. Вміння пробачати є формою зцілення себе від зла. Бо зло, ненависть має дуже багато форм проникнення в нашу істоту.

Думаю, що кожен із нас переживав цей важкий хворобливий стан, коли, смертельно образившись на когось, ми несемо в собі цю образу. Вона роз’їдає нас, ми не можемо бачити цю людину, ми весь час повертаємося до неї думками, плекаємо відчуття помсти. І так ми перетворюємося на хронічно хворого на зло. Звільнитися від цього можна одним способом: пробачити цю людину. Може, вона не заслуговує на це — не нам про це судити. Хай Бог її судить. Вміння звільнитися від образ — це спосіб позбавлення психологічної залежности від іншої людини і спосіб захисту від того гріха, який входить у нашу душу, ніби у відкриту назовні, і нищить нас як християн.

Піст необхідний нам для того, щоб навчитися захищати свою внутрішню свободу, своє духовне здоров’я. А, отже — керувати собою. Керувати не самим по собі, а давати керувати через власне посередництво Богові, віддавати себе Богові. Як це чинити?

І тут ми відкриваємо перед собою цілу низку тих, вироблених вже давньою, майже двотисячолітньою традицією християнства, засобів. Це насамперед захист себе від зайвої інформації, від зайвого галасу. Не випадково дехто, хто може собі це дозволити, сьогодні повністю виходить із соціяльних мереж, згортає спілкування в Інтернеті, не вимикає тільки телефон, але дозує свої розмови. Вміння бути незалежним від зовнішньої інформації на сьогодні надзвичайно важливо!

Ось уже в кількох країнах пролунали дуже голосні справи про те, як громадську думку в таких розвинених країнах, як Сполучені Штати чи Велика Британія, почала формувати фабрика тролів в Ольгіно під Санкт-Петербургом, на якій продукується інформація від імені вигаданих осіб і поширюється в світі.

Але навіть поза соціяльними мережами, які не є злом самі по собі, ми можемо знайти багато пліток, неперевірених чуток, образливих звинувачень і багато-багато чого ще, що носиться в інформаційному просторі. Повторюючи це, ми можемо стати самі співучасниками узалежнення від неперевіреної інформації. Захиститися від цього, захистити інших — це також мета посту.

Само собою, зміна харчування також потрібна. Але не сама з себе. Зміна харчування є тільки засіб опанування нами своїх пристрастей, тілесних залежностей. Бо говорять же, що людина є те, що вона їсть. Це неправильно, образливо для людини. Але те, що сам добір продуктів впливає на наші почуття, на наші фізіологічні процеси, давно помічено. Саме тому на час Великого посту ми намагаємося відмовитися, або, кому здоров’я не дозволяє, обмежити себе у споживанні висококалорійних продуктів — м’яса, молочних продуктів, яєць. Тим самим ми і в цій сфері свого життя, суто тілесній, виявляємо намір творити духовну пустелю.

Бо, справді, наш піст має стати тією пустелею, у яку йшли колись давні аскети Єгипту, Сирії, Палестини для того, щоб звільнитися від обтяжливого тиску довкілля, залежностей від суспільного настрою. Щоб опинитися наодинці з Богом.

Це велике щастя — бути наодинці з Богом! Найчастіше ми Його просто не чуємо або не хочемо чути. Нам не вистачає часу на читання Святого Письма, яким Бог промовляє до нас. У молитві ми теж ніби женемося: прагнемо пошвидше її закінчити і обкрадаємо себе, не виділяючи собі кількох хвилин тиші на день. Повної тиші, спокою і слухання Бога. Піст і має стати саме таким часом тиші.

Чудовим впровадженням до Великого посту стане Великий канон преподобного Андрія Критського, який, починаючи від завтрашнього вечора, чотири дні підряд ми читатимемо, яким молитимемося тут, у храмі. Він допомагає нам встановити своє місце в найширшому контексті світової історії – від створення світу аж досі. Він допомагає відчути свої провини частиною загальнолюдських провин, якими ми всі від Адама і Єви завинили перед Богом. Але не для того, щоб, відчувши цей тягар на собі, впасти і не зуміти підвестися. Навпаки. Щоб відчути велич Божої любови, яка веде Самого Сина Божого Ісуса Христа в людське тіло, а потім на Голгофу, щоб за нас скласти жертву, якою Він відкупив наші провини.

Саме так, у тиші, у величній пустелі посту ми і складаємо собі справжні скарби. Ті скарби, які, на відміну від земних, ніколи не знищаться, не зотліють. Це скарби добрих справ, які Бог зараховує нам, і які будуть рятівними для нас, коли кожен із нас у свій час постане перед найсправедливішим і через це найсуворішим Суддею.

Час Великого посту — це час зустрічі з Богом. І водночас — зустрічі з самим собою. Це зручний час для відкриття того, якими ми є насправді зі своїми слабкостями, недоліками. Але й з величезною духовною силою, з величезним потенціялом, закладеним у нас Творцем.

Хай цей святий світлий час стане приємним відкриттям своєї сили для кожного з нас, для того, щоб ми зуміли в своєму повсякденному житті — в пості і поза постом — розкрити ті таланти, які, можливо, надійно приховані від нашого власного зору. А саме тими талантами кожен із нас може послужити справі свого спасіння і добру всього людства. Амінь.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)