Дорогі брати і сестри!
Ми з вами продовжуємо нашу дорогу в сім тижнів від Прощеної неділі до славного воскресіння Христового. Дорога ця має свої символічні значення. Ми можемо згадати багато доріг, пройдених до кінцевої мети, про які говорить нам Святе Письмо. Дорогу Ноя через бурхливі хвилі моря, що затопило світ. Авраама, котрий торував дорогу в невідомість із Уру Халдейського. Дорогу, що її проходив народ Мойсея з єгипетської неволі до Обіцяної землі.
Але на тлі цих символічних доріг ми завжди повинні мати в центрі уваги трирічну дорогу, яка сконцентрувалася у кількох десятках євангельських сторінок. Це дорога, що нею ходив Ісус три роки від Його явлення світові до входження в Єрусалим, де Він був зраджений, катований і розіп’ятий. Три роки – мало це чи багато?
Якщо читати Євангеліє, то ми виділимо буквально кілька біографічних епізодів, подібних у трьох євангелистів і трішки доповнюваних у Євангелії від Йоана. І все! Але ж уявімо собі, скільки всього ми самі переживаємо за три роки наших скромних життєвих мандрів. Наскільки ж щедрішими на події мали бути роки земного життя Спасителя!
Це були три роки мандрів, коли щодня доводилося шукати поживу, хай навіть найскромнішу, для Себе й Своїх учнів. Треба було знайти, де зупинитися. Бо хоч клімат Палестини й тепліший за наш, але, тим не менше, людина потребує затишку, де б вона могла переночувати. Було багато ще чого потрібно громаді учнів. Христос веде їх як організовану спільноту, дбаючи про задоволення повсякденних потреб і поступово формуючи у них свідомість Церкви.
Ми говоримо завжди, що Церква народилася в день П’ятдесятниці. Це справді так. Бо ця громада апостолів стала Церквою, коли на неї зійшла благодать Святого Духа. Але протягом трьох років земного служіння Христос постійно вчить апостолів бути разом, вчить не виділятися з-поміж інших, пам’ятати: “Хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу”(Мр. 10:43). Вчить пам’ятати, що завжди треба, шукаючи власний шлях, думати про тих, хто разом із тобою мають іти цим шляхом.
Найчастіше протягом цих трьох років Ісус з учнями приходив у Капернаум — невелике містечко, від якого сьогодні лишилися тільки руїни на березі Генизаретського озера в Ізраїлі. В часи Христа Капернаум був квітучим містом із синагогою й навіть із митницею, бо через нього проходили важливі торговельні шляхи. Він був повний життя. Там неподалік від синагоги жили Петро й Андрій (зараз розкопані руїни їхнього дому). Туди знов і знов приходив Ісус. Саме це місто, а не Назарет, де Він виростав, Ісус називатимесвоїм.
З Капернаумом пов’язана ціла низка повчальних ситуацій, одну з яких і обирає Церква сьогодні для нашого з вами роздуму (Мр. 2:1-12). Оскільки читання обраного євангельського уривку припадає на час Великого посту, то й символіка описаних у ньому ситуацій має бути особливою. Розслабленість — це стан паралічу, коли людина не може самостійно пересуватися. Доля людей, які зазнають цієї хвороби завжди, навіть у наші часи, драматична. Ми вже не говоримо про античність, коли і засоби лікування, і можливості догляду були набагато скромнішими, ніж тепер. Людина могла бути кинута напризволяще, на повільне конання при мінімальному догляді з боку тих, хто лишився біля неї.
Як важливо щоб, коли людина захворіє, знайшлися ті, хто прийдуть до неї, зателефонують, сходять за ліками, перевернуть її, коли вона не може сама перевернутися на ліжкові! Христос завжди навчав пам’ятати про це. Турботу про хворих Він відносив до найбільших християнських чеснот.
І ось у цього невідомого нам розслабленого (паралізованого) чоловіка з євангельської розповіді знайшлося кілька вірних друзів, які, почувши, що Учитель, уже прославлений чудами, прийшов до Капернауму, кидаються до хворого товариша допомагати, аби врятувати його від хвороби. Вони підіймають його на ряднині, на якій він лежав, незважаючи на те, що цьому хворому, мабуть, було важко, незручно, – він би вже й не хотів, щоб його хтось смикав з місця! – і несуть туди, де перебуває Ісус з Назарету. А там – натовп людей, через який неможливо зайти всередину. Тоді друзі спинаються на дах (дахи в Палестині не такі, як у нас, а пласкі, складені з припасованих одна до одної дощок), розсувають дошки і спускають ряднину з хворим прямо перед Ісусом.
Невідомо, чи сам розслаблений міг щось сказати. Напевно, він мріяв про зцілення. А може, ті мрії вже в нього давно зникли? Але Учитель з Назарету, Який виявляється Самим Божим Сином, читає в його серці те, чого хворий не міг сказати. Ісус дає йому жадане. Перед тим же, як звести його на ноги, Господь дарує те, про що й не мріяли друзі, які принесли розслабленого, – дарує прощення провин. Бо саме це відкриває шлях до дальшого успішного долання ним життєвої дороги, сповненої випробувань.
Тут ми можемо знайти дві важливі науки, які мали б винести з цьогорічного Великого посту.
Перша з них — про вміння бути спільнотою, не залишати один одного в біді. Бути уважними один до одного, пам’ятати про те, що саме через ставлення до ближнього і перевіряє Господь нашу духовну зрілість, готовність до Неба.
Друга наука — про те, що шлях до нашого духовного зростання пролягає через звільнення від тягарів. Неможливо йти вперед, якщо в нас спутані ноги, якщо ми зв’язані. А наші гріхи зв’язують нас, не дають нам рухатися. Доки ми не звільнимося від них, говорити про зцілення від духовного розслаблення було б надто самовпевнено.
Ми можемо це зробити. Піст насамперед призначений не для того, щоб ми вправлялися в обмеженні харчування чи інших засобах аскези. Це — тільки знаряддя. Головна мета посту — очистити свою душу від гріха. Це ми можемо зробити в таїнстві сповіді. Тільки сповідь вимагає не лише присутности священика. Сповідь вимагає нашого ретельного самоаналізу, пригадування всього помилкового, що ми вчинили від часу останньої сповіди. І тоді вже – відкриття найважливішого з-поміж цього перед священиком. У щирій сповіді ми можемо пережити те, що пережив розслаблений, почувши від Ісуса: “Відпускаються, сину, гріхи тобі!” (Мр. 2:5), а потім уже: “Уставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім!” (Мр. 2:11).
Хай же Великий піст допоможе нам відчути в собі не лише тягар розслаблености, але й силу звільнитися від неї. Нехай він спонукає нас частіше озиратися довкола, дивитися на своїх ближніх, згадувати про тих, кого ми давно не бачили і шукати їх, не чекати, доки вони самі з’являться, телефонувати, питати про них. Знайшовши можливість допомогти їм, не барімося використати цю можливість. Щоб ми протягом цього Великого посту не обмежувалися індивідуалістичним самоаналізом і пошуком для себе самого перспективи духовного зростання, а формувалися як спільнота. Бо Церква проходить через земні випробування саме як громада. Зрілість громади вимірюється її солідарністю. Уроком цієї солідарности і стає для нас подвиг відданих, мужніх друзів, без яких розслаблений з сьогоднішнього євангельського читання не дістав би зцілення. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)