Марко 2, 1 – 12

Встань, візьми твоє ліжко й ходи

Друга неділя Великого посту

Проповідь від 19 березня 2000 р.

Упродовж цього Великого посту Господь закликає нас молитися щиріше. Після того, як відбулася Його зустріч з паралітиком, Він бажає пережити таку зустріч і з нами. Ця подія може допомогти нам зрозуміти, а отже, і переживати, правдиву молитву, молитву серця. Ми десь розуміємо, що полягає вона в тому, аби шукати Ісуса з наполегливістю тих чотирьох чоловіків, шукати, поки не подолаємо всіх перешкод, аби бути покладеними перед Ним такими, як ми є, з усіма тими каліцтвами, які нам дошкуляють. Вони дошкуляють нам і спонукають покласти перед Господом наші потреби, наші бажання. Але дивовижно те, що Ісус проникає набагато далі, глибше, аж до глибинної хвороби наших сердець, і якраз це ми мали б переживати у молитві.

Ісус не забуває про наші каліцтва, але головним чином виліковує наш гріх, гріховний стан нашої душі. Можна зрозуміти обурення книжників, які кажуть: «Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?» (Мр. 2, 7). Це правда, і ми це добре знаємо, адже просимо Отця простити нам наші гріхи. Дивовижний дар прощення походить від Отця, тому Ісус веде тих, які заперечують Йому, до відкриття цієї істини, відповідаючи їм: «Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати» (Мр. 2, 10) . Син Чоловічий, тобто Син самого Отця, Який воістину став людиною, аби взяти на себе гріхи світу, гріхи всіх людей, гріхи кожного з нас. Лише улюблений Син отримує від Отця, будучи в людській природі, владу давати життя, владу воскрешати і відпускати гріхи. Але зрозуміти це можливо було лише після того, як Ісус довершив спасення людства, віддавши задля любови до нас своє життя на хресті.

Це і є та велика новина, Добра Новина, яку Він звіщає апостолам у день свого воскресення: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм» (Йо. 20, 22-23). Ці слова виявляють наше спасення у повноті. Святий Дух сам є відпущенням гріховного стану нашої душі. Збагнімо, що Ісус зціляє гріховний стан нашої душі, тобто стан серця, з якого витікають наші судження, наші слова, вчинки. Також не забуваймо про опущення добрих діл. Тобто Ісус зціляє все те, що ранить инших людей, а найперше – Господа, живим образом, нехай і понівеченим, Якого вони є.

Наш гріх у тому, що ми не перебуваємо в єдності з Богом, що наше серце закрите, зайняте саме собою, позбавлене любови, паралізоване, втратило зв’язок зі своїм Господом і з дітьми Отця. Саме цю пустку приходить заповнити Святий Дух. Він сам – сопричастя. Він дає нам життя, віддаючи себе нам. Саме Його дає нам Ісус. Святий Дух повертає нас до єдности з Отцем та з иншими, і то «сімдесят раз по сім» (Мт. 18, 22). Цьому слід не дивуватися, але тішитися, адже саме завдяки ньому наша молитва може безнастанно підноситися до Ісуса.

Що ж викликало таке неочікуване прощення, яке Він подарував паралітикові? Це віра, віра тих чотирьох чоловіків, які принесли його, а також віра самого хворого. Бо саме вірою ми відповідаємо на той великий дар любови Ісуса, безнастанно дарований нам Отцем. Віра полягає в тому, щоб віддати себе Його милосердній любові, любові, яка покриває всі наші біди. Наша віра співмірна щирості нашого серця. У глибині нашого серця перебуває Бог – Отець, Син і Дух Святий. І саме тут потрібно бути щирими, тобто визнавати, що ми нездатні любити і жити без Нього. Тоді наша молитва виражає найбільше бажання нашого серця, линучи до того, хто любить нас. Віра струмить із серця смиренного.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007