Дорогі брати і сестри!

Ось ми входимо вже в третій тиждень Великодньої радости. Ми продовжуємо переживати радість Воскресіння Христового, радість подолання найстрашнішого, що постає примарою перед очима кожного з нас, – смерти. Смерти - як небуття, як зупинки всього того, що очікувалося в житті.

Христос відкриває нам двері, яких нам бракувало, – двері в майбутнє. Він по-новому осяває нашу життєву дорогу Своєю присутністю і перспективою вічного життя для кожного з нас. Але для того, щоб побачити цю перспективу, треба звільнитися від того, похмурим символом чого стає сам гріб Ісуса Христа.

Ми сьогодні повертаємося у важкий час переживання Христової смерти. Біля Нього немає апостолів. Є тільки ті, хто вважав Його великим Учителем, шанував Його, але боявся з’явитися біля Нього. І Йосиф Аримафейський, і Никодим — вельможні, шановані в суспільстві люди. Вони не зважувалися відверто стати Христовими учнями. І тільки смерть на хресті спонукала їх звільнитися від цього страху і явно з’явитися перед Понтієм Пилатом - як близькі до Ісуса люди, щоб просити дозволу отримати Його тіло. Але вони думали тільки про одне: як віддати Ісусові останню шану, як поховати Його тіло, як вберегти його від наруги. Вони знаходять печеру (в таких місцях ховали тоді багатих людей) і кладуть Його тіло, закриваючи вхід каменем, який був непідйомний для слабких жінок. Тих жінок, які прийшли відвідати Христа, тільки-но закінчився день священного й повного спокою – субота.

Можна тільки уявити собі, в якому розпачі прямували вони тоді до Ісуса: зцілена Ним Марія Магдалина, мати Якова та Йоана, яку також звали Марією, Соломія! Всі ці дні вони переживали жаль втрати. Вони йдуть з однією-єдиною метою: доповнити те, чого ще не встигли були зробити в день похорону, – помазати тіло Ісуса запашними оліями, знову загорнути в покривало і покласти вже навік у гробі…

І замість того вони бачать відкритий гріб! Вони чують голос, звернений через їхнє посередництво до всіх нас: “Не жахайтесь! Ви шукаєте Розп’ятого, Ісуса Назарянина. Він воскрес, нема Його тут!” (Мр. 16:6).

Чи змогли жінки відразу зрозуміти, до чого закликає їх ангел? Ні. І останні слова, які пролунали сьогодні в євангельському читанні, нагадують про це: “А як вийшли вони, то побігли від гробу, бо їх трепет та страх обгорнув. І не сказали нікому нічого, бо боялись…” (Мр. 16:8). Над ними ще тяжіє страх. Їм треба буде ще багато пережити, щоб звільнитися від цього страху. Звільнитися настільки, щоб зрозуміти: смерть не є найстрашнішим для людини. Смерть може бути звільненням, якщо це загибель за правду, за Христа.

Кам’яна печера, в якій ховали тіло Ісуса, — це образ, який дається нам для того, аби ми самі співмíрили своє життя з євангельською оповіддю: чи не стає часом для нас віра теж такою собі внутрішньою печерою, в яку ми ховаємо своє найсокровенніше, щоб не показувати його світові, не свідчити про Христа? Бо й ми часом боїмося бути не такими, як інші, боїмося робити виклик суспільству, суперечити загальному трендові, який панує в нашому оточенні.

Христос знов і знов закликає нас: “Не жахайтесь!”. “Не бійтеся насмішок, сміливо свідчить про Мене. Не ховайтеся у печері, відкривайтеся світові, будьте у світі”.

Зверніть увагу: коли перші монахи тікали від світу, вони йшли не замикатися в печеру, вони йшли в пустелю. А пустеля — це символ, бо вона відкрита навсебіч. В ній далеко-далеко видно, якщо стоїть гарна погода. І пустеля може стати простором для того, щоб слово людини розляглося в різні кутки світу. Так, як сталося з Антонієм Великим, який віддалився в єгипетську пустелю, аби стати зачинателем руху, що охопив усі континенти землі. Бо немає, хіба що за винятком Антарктиди, жодного континенту, де не було б десятків, сотень або й тисяч монастирів, де живуть наступники цього пустельника Антонія.

Для нас, людей, які живуть у сучасному секуляризованому світі, є виявом мужности виявляти свою віру не лише в церкві, вдома, на молитві, але й у своєму повсякденному житті. Дуже примітивно уявляти це як постійні розмови на побожні теми або повторювання завчених біблійних фраз. Відкриватися до світу – значить сміливо жити повсякдень: як християни, жити за Євангелієм, не приховуючи цього, відверто демонструючи світові світлу істину євангельських правд, яку ми повинні нести своїм життям. Наше відкрите обличчя, наша усмішка, наша чуйність до інших людей — все це також є способом свідчення про Христа. А ще краще свідчення — це наша мужність, послідовність у відстоюванні християнського ідеалу. Це наше повсякденне жертовне служіння своєму народові, своєму ближньому, приклад якого дає нам Христос.

Не жахайтесь!” – звертається Христос до всіх нас! “Ідіть і проповідуйте по всьому світові про воскресіння”. Не лише про саму подію Христового Воскресіння, яка стала фактом історії, відбулася в минулому і котру ми згадуємо щонеділі, у перший день тижня – день святкування Воскресіння Христового. Ні. Воскресіння — це квінтесенція християнської віри. Це слово, яке містить у собі ключ до перемоги над власним страхом, ключ до перемоги над примарою смерті. Бо для того, хто по-справжньому вірить у Христа, немає смерти в фізичному сенсі: він завершить своє земне життя, щоб просто перейти у інший вимір, у іншу форму стосунків з Творцем, із Самим небесним Главою Церкви, Який супроводжує нас на всіх етапах нашого існування.

Тож і сьогодні, згадуючи про жінок—мироносиць, знову вслухаймося в Господні слова заклику: “Не жахайтесь!”. І поміркуймо, чи здатні ми відкрити сховки віри, які ми утворили в глибині нашого єства, для повсякденного життя, для нашого оточення. Відкрити їх для світу. Світу, який чекає від нас свідчення про те, що, може, не стало ще реальністю й імпульсом у житті для багатьох наших сучасників — свідчення про Воскресіння Христове. Амінь.

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 22 квітня 2018 року