Дорогі брати і сестри!

«Сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм!», – звертався до нас Христос разом із Закхеєм минулої неділі. Сьогодні ж, за два тижні до кінця м’ясниць, Він запрошує нас зазирнути до Свого дому – до Божого храму.

Дві постаті ми помічаємо перед собою, і кожна з них нагадує нам не стільки про чужі приклади, скільки про випадки з нашого власного життя. Так, зрештою, як і кожна Христова притча. Адже хіба не бувало такого, що, задоволені собою й життям, ми впевнено входили до храму, ставили, де належить, свічку, заздалегідь готувалися до служби й разом із хором підхоплювали слова літургійного співу. Все ніби робилося, як належить, ми були повні спокійного відчуття власної готовности до молитви – але чомусь молитва не складалася. Вимовлені звуки не містили в собі потужного голосу серця, зверненого до Бога. Наші думки й почуття вирували довкола нас самих і людського оточення. Втішено спостерігаючи, як правильно, по-церковному ми себе поводимо, ми критично спостерігали за іншими, влучно підмічали: хто запізнився, хто розмовляє з сусідом, хто невчасно перехрестився або невпевнено підійшов до тетраподу.

Христос у прочитаній притчі не засуджує фарисея. Господь швидше співчуває його порожній молитві. Бо ж це справді трагедія: бути в храмі, зовні досконало виконувати обряд – і в той же час виявитися неспроможним використати молитовний чин для особистого спілкування з Богом, для піднесення до Нього душі й серця…

Молитва, особливо ж літургійна молитва – це не просто вимовлені слова. Це участь у розмові, мистецтво якої полягає передусім у слуханні. Пригадайте, як незатишно ми почували себе в товаристві якогось балакучого чоловіка або жінки, котрі цілком не звертали увагу на слова інших і правили ввесь час своє, відчутно байдужі до всього, що не вкладалося в їхнє коло уявлень і потреб. Зрештою інші, переконавшись у тому, що вони зайві, втрачали увагу до словесних фонтанів балакуна й мріяли тільки про одне: швидше кудись утекти.

Балакучому фарисеєві не потрібен Бог. Власне, Бог для нього – тільки слухач, аудиторія, яка має захоплюватися його досконалістю. Абсурдно, правда? А хіба не так само часто поводимо себе й ми, звертаючись до Бога, аби висловитися, а не для того, щоб почути відповідь?

Митник аж ніяк не стоїть вище за фарисея за своїми духовними чеснотами. Навпаки, він – дійсно грішна людина, яка багато чому могла б повчитися в фарисея, досконалого за своїми вчинками повсякденного благочестя. Однак цей грішник прийшов до храму, щоб почути Бога. Він виявився готовим каятися, бо глибоко пережив свою людську слабкість і відчув себе неспроможним змінитися, стати іншим самотужки, без Божої допомоги. Митник не розповідає Богові про себе – його серце самозречено шукає Божу присутність і волає: «Боже, будь милостивий до мене грішного!» І саме ця його наївна, проста молитва виявляється почутою…

Цього року сталося так, що разом із двома постатями Христової притчі перед нашими духовними очима зводяться на нинішній Літургії ще три визначні особистості, три неперевершені богослови, Отці Церкви – каппадокійці Василій Великий та його відданий соратник Григорій Богослов і виходець із центру ораторського мистецтва Середземномор’я, тодішньої сирійської столиці Антіохії, – Іоан, прозваний за риторичний талант Золотоустим, по-грецькому Хризостомом. Всі троє мали кращу на ті часи класичну освіту, всі відзначалися глибоким інтелектом, унікальним даром слова. Але, як це не здається нам парадоксальним, кожен із них зумів реалізувати свої таланти завдяки усвідомленню власної слабкости, повсякчасної потреби Божої присутности в житті. Їхнє духовне піднесення починалося зі зречення перспектив світської кар’єри, з суворої аскези, зі щирого покаяння, суголосного до каяття митника з Христової притчі. Велич трьох святителів виростає з їхнього таланту упокорення. З мистецтва, оволодівати котрим навчає нас сьогоднішня притча.

Ще майже місяць відділяє нас від початку Великого посту. Церква готує нас до цього святого часу і фізично, і духовно. Фізично – зміцнюючи наші сили до подолання іспиту стриманости. Так наступний тиждень визначається церковним календарем як загальниця, коли звичайного посту в середу та п’ятницю не буде. Отже, буде нагода спожити калорійної їжі перед обмеженням у її вживанні. Духовно готує нас Церква до посту, даючи нагоду тверезо оцінити свої сили та відчути необхідність сторонньої допомоги для подолання повсталих у житті проблем.

Ми не матимемо ніякої користі з посту, якщо ввійдемо в нього самовдоволено, ніби до музею старовини або до заповідника давніх звичаїв і традицій. Тиша, стриманість, відмова від надміру їжі, алкоголю, розваг потрібні нам не як самодостатня мета, а як засіб зосередитися в слуханні Бога. Християнин вступає до посту, ніби до храму, і від нашої внутрішньої настанови залежатиме, чи стане для нас Великий піст лише ареною для фарисейського демонстрування зовнішніх знаків своєї праведности, чи ж з ревністю митаря ми здужаємо вирватися поза свою слабку, непослідовну, повну комплексів особистість з потужною молитвою покаяння. Від цього й залежатиме, з якими плодами повернемося ми в світ із внутрішньої пустелі посту. «Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться». Амінь.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

Вхід/Вихід