Слава Ісусу Христу!

Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні переживаємо першу неділю Великого Посту.

Текст сьогоднішньої Євангелії розповідає про зустріч Ісуса Христа з Филипом, а потім з Натанаїлом, а перед тим відбулися інші зустрічі Ісуса з Андрієм, Іваном та Петром, що стали його учнями… У цих зустрічах, що закінчувалися покликанням до нового апостольського служіння, здавалося, не відбувалося нічого особливого, але учень, як наприклад Филип, чує виразний голос Ісуса: „Іди за мною”. Филип залишався вільним у виборі, міг піти або ні, але слова Христові були дуже сильні, так що, коли Филип зустрів Натанаїла, говорить до нього: „Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса, Йосифового сина, із Назарету”. Зустріч із Христом, його слова до Филипа, чинять у останньому переміну і не замикаються у ньому самому, але він ділиться цим з іншими.

Але ми не повинні приймати цю розповідь Євангелія тільки як оповідання про покликання апостолів. Заклик Ісуса Христа: "Іди за Мною!" звернений до усіх, хто його чує. Час Великого Посту – це час слідування за Ісусом, який готував Себе на діло спасіння роду людського. Він і сьогодні кличе нас, дітей України, іти за Ним, через Святий Піст слідувати за Ним, бо це час не тільки молитви, посту, але й одночасно час добрих вчинків, їх Господь записує у Своїй небесній книзі. Кожний день нашого життя має окрему сторінку, на якій Господь записує і добре, і лихе, те, що ми добре зробили, те, що зле вчинили, і навіть те, що ми могли би зробити, але знехтували через нашу недбайливість чи лінивство.

Церква в дану неділю пригадує нам, що ми всі є покликані Богом до життя і, що кожному з нас Господь призначив певне завдання, яке ми маємо виконати в нашому земному житті. Бог наділив кожну людину талантами, які людині є необхідні для виконання призначеного їй завдання. Людина повинна співпрацювати з Божою ласкою, щоб ці таланти розвинути. Деякі люди призначене їм завдання виконують з молодих років, а інші, щоб виконати їм своє завдання, чинять це пізніше, тобто стараються направити опущене, що відносилося до спасіння душі. Бо людина не раз тратить багато часу на земну суєту. Але багато більше часу ми повинні би віддавати на корисні справи, для блага нашої душі, щоб і на землі запевнити собі спокій совісті, і на тому світі заслужити благословення - в Царстві Небесному. До кожного доброго вчинку нам треба Божої допомоги, тому треба часто звертатися з гарячим проханням до Святого Духа, щоб допоміг нам задумане добро, Богові приємне, виконати.

 

Ця неділя є, також, присвячена пошані святих ікон і називається неділею Православ’я. Шанування ікон не означає, що ми вшановуємо ікону як таку: полотно, рамки, малюнок чи мистецький хист… Ми вшановуємо, звеличуємо та звертаємося до святих, осіб, котрі зображені на іконах. В тропарі сьогоднішньої неділі співаємо: «Пречистому образові твоєму покланяємося, Благий, просячи відпущення гріхів наших, Христе Боже». На стихирах Вечірні у першу неділю Великого Посту співаємо: «Христова Церква прийняла, як прикрасу, чесні і святі ікони: світле зображення Спаса Христа, Богоматері і святих». Кожний християнський храм прикрашають святі ікони. Та був час в історії Церкви (у VIII ст.), коли існувала боротьба проти святих ікон. Цісар Лев III Ізаврійський хотів привести до християнства юдеїв і магометан. Головну перешкоду в цьому він бачив у пошані до святих ікон, бо юдеї і магометани були проти вшанування образів. Тому цісар видав закон, який забороняв почитати ікони і розвішувати їх у храмах та в домах. Наступило знищування ікон. В обороні ікон почалася боротьба, яку вели в основному монахи. Великими оборонцями ікон були: св. Іван Дамаскин, св. мч. Андрій Критський, св. Теодор Студит, Патріарх Герман І…

Це були часи іконоборців і також інших єретиків, які відпадали від правдивої науки Церкви.

У 787 році був скликаний Вселенський Собор у Нікеї, на якому засуджено єретиків - іконоборців і повернуто шанування святих Ікон-образів. Після Собору величаво відсвятковано перемогу над іконоборцями в Царгороді. Це була перемога для Церкви Христової, тоді ще з`єднаної в одно. Не було ще тоді поділу в Церкві. У 842 р. було вирішено, щоб на майбутнє це свято святковати в першу неділю Великого Посту як «неділю православ'я», Неділю перемоги над єретиками, як неділю святкування усієї Східної та Західної Церкви про перемогу над іконоборством та різними єресями.

Вперше Богословський термін «православний» авторитетно був вжитий Церквою на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти монофізитів, що заперечували злуку двох природ, Божої і людської в одній особі Ісуса Христа, і цим словом означувано тих вірних, що правильно славлять Бога… Отож, православні візантійські Церкви не є протилежними до Риму, до Католицької Церкви, але до монофізитів, монотелетів та іконоборців, якщо це слово вживати у правильному значенні. Тому слово «православний» не слід розуміти у сучасному значенні або ототожнювати його з Православною Церквою, як протилежність до Католицької Церкви. Воно означає вірність Католицькій Церкві та духовну перемогу над єресями, схизмами, сектантськими та іконоборськими вченнями і їм подібними.

Вшановуючи святі ікони ми повинні пам'ятати, що людина є іконою Бога. Бог сотворив людину на свій образ і подобу. Чистий, незаплямлений Божий образ був у душах перших прародичів до їх гріхопадіння. Гріх спотворив цей образ і людина вже не могла жити поруч з Богом у раю. Часто, людина, ведучи грішне життя, спотворює в собі цей образ. А Христос прийшов, щоб відновити образ створеного Адама.

Тому в час Великого Посту Церква закликає нас поглянути у глибину нашої душі, викинути із серця все, що лукаве, стрясти гріховний пил та через покаяння очистити нашу душу і воскреснути до нового життя з Богом. Постараймося: молитвою, покаянням і умертвінням наших тілесних пристрастей, очистити нашу душу і серце, щоб наша подібність до Всевишнього засяяла чистим Божественним світлом. Святі, ісповідники та мученики вели строгий, морально-християнський спосіб життя. Вони умертвляли пристрасті тіла, стереглися гріха, щоб не осквернити в собі подібності до Творця. Мученики, яким загрожували страшними муками, відповідали своїм мучителям: «Ви можете знищити моє тіло, але ви не зможете затерти в моїй душі образу Божого». Гріх не тільки плямить Божу ікону в душі людини, але і спотворює її тіло. Погляньмо, який вид має тіло людини, яка живе грішним життям, а особливо, її обличчя. Лице алкоголіка говорить про гіркий спосіб його життя. Або обличчя вбивці – страшне і неспокійне…

Недарма піст в перекладі із деяких західних мов називається словом, що у наших церковних піснеспівах позначається як духовна весна. Це початок життя, це момент, коли життя пробивається, починає міцніти і доходить до свого торжества у Воскресінні Христовому. Але якою ціною! Це не поступове розкриття свободи, не поступове зростання. Ми повинні розуміти якою ціною ця перемога здобута. Бог став людиною у грішному світі і набув добровільно залежності від усіх трагічних, руйнівних наслідків людської відчуженості від Бога, тобто усіх наслідків гріха, – не від гріха, а саме від його наслідків. І ці наслідки - не тільки голод, не тільки втома, не тільки холод, а у сфері людських взаємин – не тільки самотність, покинутість; це - врешті – смерть.

Але що таке смерть? Звідкіля вона може з’явитися? Єдине джерело вічного, невмираючого життя - це Бог. Як нам говорить Святе Писання, смерть увійшла в світ через гріх. Тільки тому людина стала смертною, що вона відійшла від Бога. І Сам Бог, Який став людиною, обирає шлях повного спілкування, повної спільності долі з нами. Він не народжується смертним, Він не помирає від Своєї смертності. Церковна пісня нам говорить: О Життя вічне, як Ти вмираєш ? О Світло вічне, як Ти згасаєш ?.. Святий Максим Сповідник каже про те, що і у людськості Своїй Христос був безсмертним, тому що не може вмерти людина, яка поєднана з Богом... Що ж відбувається? Відбувається щось страшніше, ніж наша смерть. Христос добровільно розділив з нами долю. Він стоїть перед людьми незворушний, безкомпромісний заодно з Богом; а людство, яке не тільки не може, але й не хоче знати шляхів Божих, пожертвувати усталеними поглядами заради того, щоб вибрати тільки Божу дорогу, Його відкидає; Христос повинен померти за людським містом, тому що Він відкинутий відпалим від Бога людством. Але Він ні на мить не відвертається і не від’єднується від людини, від людськості. І для того, щоб розділити до останку людську долю, відкинутий людьми, розіп;ятий ними, Він повинен приєднатися до останнього жаху людської долі - богозалишеності, чи, вірніше, втрати Бога. Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене залишив?..

Правдиве зображення обличчя Ісуса відноситься до часу, коли Ісус жив на землі. Ісус залишив відбиток свого обличчя на хустині Вероніки. Це була перша ікона, що стала зразком для всіх інших ікон. Художники стараються відтворити божество і красу Ісусового обличчя, і це їм вдається в міру людських можливостей. На Туринській Плащаниці, як вважають фахівці, маємо правдиве зображення Ісусового обличчя, котре, не зважаючи на перенесення страшних тортур і невимовних передсмертних мук на хресті не втратило своєї божественності, благородства і краси. Обличчя Ісуса з Туринської Плащаниці – це подарунок усім тим, хто бажає зустрітися з Ісусом і побачити його божественну красу у його людському обличчі.

Нехай же Дух Святий, Утішитель і Скарбник усього доброго, просвітить наш розум, щоб ми достойно провели цей Священний Піст з користю для нашого тіла і на спасіння душі нашої! Амінь! Слава Ісусу Христу!

Автор: о.д-р. Петро Козак