Дорогі брати і сестри!

Закінчився перший тиждень Великого посту – тиждень нашого входження в цей особливий, святий, піднесений період. В період, коли ми відчуваємо особливу близькість Спасителя і водночас – свою особливу відповідальність перед Ним. Комусь цей тиждень приніс духовну втіху: тому, хто зумів змінити спосіб свого життя, відмовитися від поганих звичок, обмежити себе у сприйнятті й, передусім, секулярно-світських інформаційних джерел, у деяких стравах, у гучних розвагах.

Але цей тиждень міг стати для нас і розчаруванням, якщо ми занадто самовпевнено входили в нього, сподіваючись перемог над усіма своїми слабкостями, сподіваючись, що ми зуміємо показати собі і всьому світові: ось які ми є, християни! Якщо у нас з’являється ця пиха й гординя, то саме вона і є найголовнішою перешкодою до гідного проходження посту. Бо піст є періодом щирого покаяння й упокорення, смирення перед Богом, навчання молитися і слухати Його, слухати, а головне - практикувати Його слово у нашому повсякденному житті.

Перший тиждень посту закінчується днем, який Церква виділяє для того, аби ми поміркували над одним із найбільш важливих понять віри – що таке православ’я? Якщо ми почитаємо сьогоднішню пресу, то в нас не залишиться найменшого сумніву, що православ’я – це одна з поділених конфесій, у якій правила життя визначаються стосунками з державою, залежністю від влади, архаїчними особливостями обряду і якимись іще - суто зовнішніми чинниками. А насамперед – визнанням її православною якимись іноземними центрами.

Сьогодні нам нав’язується образ православ’я як чогось такого деспотичного, насильницького. І навіть цей день – день, який називається в церковному календарі Торжество православ’я, переінакшується на день проклинання дисидентів. Гірко згадувати, що ім’я одного з найбільших доброчинців Київської Церкви, Києво-Печерської лаври і багатьох українських храмів, включаючи і наш харківський Покровський собор, – ім’я гетьмана Івана Мазепи століттями проклиналося в цей день в одній із конфесій, яка називає себе "православною". Чому? Бо так хотіла імперська держава. Бо держава була зацікавлена у використанні Церкви для своїх потреб і розглядала Церкву як власну інституцію.

Водночас же саме ті події, які ми сьогодні згадуємо, показують нам, у чому ж полягає суть православ’я. У пріоритетності віри, у боротьбі за свободу сумління, у звільненні від зовнішніх тягарів, нав’язуваних імператорами або й іншими правителями, які успадкували їхній статус у суспільстві! Бо згадуємо ми сьогодні не якусь віху у житті окремої конфесії, а надзвичайно драматичний період, відділений від нас уже понад тисячею років, – період боротьби з запеклим іконоборництвом.

Іконоборництво, з одного боку, може здаватися суто церковною проблемою: шанувати зображення святих чи не шанувати. Корені ж іконоборництва сягають значно більш віддалених часів. І стимульоване ж воно було, зокрема, поширенням ісламу, в якому категорично забороняється вшановувати зображення живих істот.

Але в тому вигляді, в якому воно сформувалося у ІХ – Х століттях, це іконоборництво набуло форми боротьби між церковним подвижництвом, між тими силами в Церкві, які виступали за внутрішню духовну свободу, за прорив до Неба, і деспотичною світською владою. Тією владою, яка брутально втручалася в церковне життя, змінювала патріярхів, настановляла своїх маріонеток, яка намагалася упокорити Церкву і змусити її шанувати державні закони вище за Божі заповіді й церковні канони. Саме перемогу над цим насильством Візантійської імперії над Церквою ми святкуємо сьогодні. При цьому, згадуючи день, коли Церква урочисто, ніби прапорами перемоги, вшанувала подолання зовнішніх спокус, вносячи ікони у храми і відновлюючи їхнє шанування.

«Що таке православ’я?» – питає кожен із нас себе сьогодні, коли довкола з’являється стільки церков, які наполегливо називають себе "православними" і змагаються за те, хто ж із них "православніший" за інших, хто "канонічніший" за суперників?

Одна конфесія взагалі стверджує, що, мовляв, тільки вона може визначати скрізь, де знаходяться російськомовні люди, як "православно" впорядковувати своє життя, кому підлягати, як складуться стосунки з місцевою владою. По суті, ця конфесія ототожнює православ’я із політичними поняттями: замість ікон вносить у свій побут зображення державних діячів, які творили «русскій мір», поширює нові культи, пов’язані з політичними амбіціями її господарів, тощо.

На минулому тижні ми в Україні вшановували трагічну подію: 70-ліття від того часу, коли - слідом за знищенням нашої Української Автокефальної Православної Церкви - надійшла черга і Церкви-сестри – Української Греко-Католицької Церкви. Тобто тієї Церкви, яку "відновлена" більшовицько-сталінською диктатурою під час Другої світової війни інша конфесія намагалася силоміць приєднати до себе, знищити її самоврядність і самобутність. Коли ми сьогодні заходимо до Греко-Католицької Церкви або чуємо трансляції богослужінь із її храмів, то несподівано наштовхуємося на це слово - православний. Виявляється, що в цій Церкві визнають себе за православних, моляться за всіх православних християн і - ні в якому разі - не відділяють себе від візантійської традиції.

То хто ж таки справді православні? Чи ті, хто насильством намагався нав’язати свою владу, а через себе – і владу своєї імперської держави над іншими народами? Чи ті, хто, не визнавши насильства над своїм сумлінням, пішов у підпілля і десятиліттями опирався безбожницькій тоталітарній владі і нав’язуваним нею релігійним інститутам? Ті, хто зберіг вірність своїй традиції, своїй Київській Церкві, своєму церковному керівництву…

Мені доводилося за останні десятиліття досить часто спілкуватися з людьми, які ходили в катакомбну Церкву, слухати розповіді тодішніх священиків, як їх переховували парафіяни. Коли НКВД приїздило до входу в хату, в якій відправлялося богослужіння, люди створювали натовп, штовханину, щоб затримати НКВДистів, а тим часом самі виводили священика через вікно, городами і рятували його, ховаючи в лісі. Чув і розповіді, як священики витримували допити, поневіряння і категорично відкидали ту невільничу модель стосунків із злочинною владою, яку пропонували їм спокусники.

Тож, яка Церква є насправді православною? Та, яка ввійшла у союз із кривавою безбожницькою владою і як колись, за часів затятого іконоборництва, капітулювала перед нею, чи та, яка зуміла захиститися, зберегти своє православ’я – своє право правдиво і вільно славити Христа?

Це питання постає сьогодні і перед нами, бо ми, входячи у постіндустріяльне, посткомуністичне суспільство, вчимося бути вільними. А без цієї науки ми не зможемо і самі стати творчою силою, здатною оновити світ довкола себе, просвітити його світлом Христової правди, тим світлом, вікном у яке нам і пропонуються образи, що їх ми вшановуємо сьогодні.

Свято Торжества православ’я – це свято торжества церковної правди, свято торжества свободи у Христі. Це свято вірности Євангелію, церковній владі, вірности канонам, яких не здатні змінити жодні волюнтаристські спроби переінакшити або перетлумачити їх.

Тож і сьогоднішній день – день радісний і натхненний, день, який гідно вивершує перший тиждень Великого посту і відкриває нам перспективу не тільки дальших тижнів Великого посту, але й нашого християнського життя, нашого церковного служіння у світі, нашої чести бути сіллю землі та світлом для світу. Сіллю і світлом, якими ми зберігаємо і осяваємо життя довкола себе. Амінь.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)