Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

Йоан 19, 31-37

О мій народе, що я тобі зробив? (Міх. 6, 3)

Велика п’ятниця

Так, споглядаймо «того, кого прокололи» (Йо. 19, 37). Його руки і ноги прибиті до хреста. Це ті знаки, які ми бачимо. Зміст їх, тайна, яку вони означають, полягає в тому, що Ісус прибитий до хреста через своє бажання бути з нами: Він прив’язаний до нас своєю любов’ю, і ніщо не зможе відділити нас від Нього. «Щоб здійснилося Писання, Ісус промовив: “Спраглий я!”» (Йо. 19, 28). Від сотворення світу поклик Бога, що містить Його задум любови, зводиться саме до цього: Він спраглий нашої віри в Його любов, Він спраглий нашої любови до Нього.

Від тієї години Ісус цілковито ототожнений з нами: образ Отця, який ми втілюємо, є Його образом, наші поранення – це Його поранення. Пилат пророкував це, хоч і не знав, кажучи: «Ось чоловік» (Йо. 19, 5). Пророк Єремія писав: «Через рану дочки мого народу я увесь у ранах, я прибитий, жах мене огортає» (Єр. 8, 21), на тілі Ісуса – рани не лише Єрусалиму, а цілого людства, Його улюбленого народу, який забуває Його.

Вояки, що прийшли переламати Йому голінки, дивуються, що Він «уже мертвий» (Йо. 19, 33). Ісус помирає від того, що Він не люблений. Хіба не та сама смерть пронизує і нас? Свідченням цього може бути дитина, яка відмовляється жити через те, що її не люблять. Ісус помирає, «голосом сильним скрикнувши» (Мр. 15, 37), від якого затремтіло все творіння, але люди, за винятком сотника, Його не чують. Він, відвічне Слово, завдяки Якому все існує, віддає духа не як Слово, а в крику: Він віддає свого синівського духа Отцеві і дає нам свого животворного духа, щоб ми жили. Так, Його хрест справді животворний.

«Спізнання Христа Ісуса, Господа мого (...) та сили Його воскресення і участи в Його муках» (див. Флп. 3, 8–10) дається нам саме через хрест. Він – Дерево життя, що проникає корінням у землю нашої людської природи. Саме з прірви нашого життя Він підноситься. Здається, що Він тримається між небом і землею. Так, Він поєднаний з Отцем, Він жертвує себе Йому, віддає себе цілковито тому, хто породив Його перед усіма віками, і саме через Нього ми можемо нарешті повернутися до Отця. Хресна дорога – це лише символ: насправді дорогою є сам Його хрест. Його руки завжди простягнені. Вони кличуть нас, збирають усіх разом, примирюють одних з одними в серці Отця.

Його руки завжди відкриті: Отець усе дав Ісусові до рук, щоб Він дав нам Духа без міри (Йо. 3, 34–35). Церква, Його наречена, Єва нових часів, струмить з його проколеного боку, і це джерело невичерпне.

«О мій народе, що я тобі зробив» (Міх. 6, 3), що ти забуваєш мене і відвертаєшся від джерела життя? Довіра – це перший вияв любови. Як ми можемо не довіряти Йому після всіх доказів Його вірности? Якщо наша віра буде хоч трохи твердіша, зможемо мати сміливість довіряти йому. Але ми хиткі і тому ризикуємо знову повернутися до своїх химер. Мусимо йти далі і рішуче покластися на Нього. Нехай наша довіра, врешті, закріпиться в Ньому, адже Він «прив’язаний» до нас, і ніщо не може відділити нас від Нього. Бо саме через таку непохитну довіру ми зможемо зрозуміти і пережити в своєму житті те, про що казав апостол Павло, який палко любив Христа: «Я – розп’ятий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, Який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 19–20).

Жан КорбонЦе називається світанком, Львів, Свічадо 2007