Святе Євангеліє говорить: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт 7.16). І хоча цей вислів стосується лжепророків, але з практики свого життя знаємо, що саме плід є показником нашої праці. Скільки б ми зусиль не докладали, як би ми не трудилися, але якщо немає плоду, то марна наша праця. Що з того, якщо яблуня гарно і пишно навесні цвіте, якщо з неї восени немає яблук? Немає плоду – вся праця садівника намарно, немає результату – вся праця будь-якого працівника марна. Зачаття Пресвятою Богородицею Спасителя світу є вінцем всього Старого Заповіту. Вона, «посудина пречиста», була виплекана і приготовлена багатолітньою працею усього людства. Тисячі років Господь Бог виховував юдейський народ. Саме виховував. Вибрав їх з усього народу і виховував. За добре праведне життя нагороджував, але частіше за гріховне і огидне життя карав. Так поступово виховував цей народ, привчав його до зберігання Закону Божого.
Напевно кожен з нас не раз бачив, як відомий науковець, чи спортсмен, чи артист, отримуючи певну нагороду, говорить, що ця нагорода цей успіх, не тільки моя особиста заслуга, а плід праці багатьох людей. І починає дякувати у першу чергу батькам, потім вчителям, потім колективу у якому працював та таке інше. Тож так само можна сказати про Той Благодатний Плід, що зародився в утробі Пресвятої Богородиці і приніс спасіння усьому людству. За це потрібно сказати дякую всім старозавітнім праведникам і пророкам, що пронесли через віки і зберегли Слово Боже, дуже часто навіть не у письмовій, а усній формі. Багато століть Господь Бог через них навчав юдейський народ жити за Законами Божими. Привчав, вкорінював у їх серця Закон, щоб могли зрозуміти Благодать, що прийде після народження Христа. Потрібний був перший етап – навчити людей Закону, щоб зрозуміти, що таке Божа Благодать. І привчання юдейського народу до закону було дуже строгим, адже за часів Мойсея за не дотримання суботи карали смертю. Уявімо, що б сучасних християн карали б смертю за недотримання неділі. Як мало б залишилось тоді правдивих християн. А юдейський народ так строго і беззаперечно привчали дотримуватись Закону, бо це було питання не особисто юдейського народу, а питання спасіння усього людства. З їх народу мала народитися та, що прийме в свою утробу Спасителя світу. Всемогутнього Бога, Який більший від усієї Вселеної, в якій людина – невеличка, непомітна, мізерна краплинка. Ось ця краплинка мала стати оселею Творця світу, безконечного і вічного. Тож уявімо скільки потрібно було Господу Богу зусиль, щоб виховати, підготувати до цього юдейський народ. Саме виховати, бо Господь Бог вибрав юдейський народ, щоб його виховувати. Термін «Богом вибраний народ» з’явився більше в останній час, у Святих Отців і давнішій Богословії можна зустріти терміни, які швидше можна перекласти, як «Богом вихований народ».
Віками йшло виховання і підготовлення юдейського народу до народження тої Діви, що стане земною Матір’ю Бога.
Але ці слова молитви звернені не тільки до минулого, але і до кожного з нас. Наше праведне і побожне життя також має народити плід у нашій душі. Цим плодом є наші чесноти (або добрі моральні, душевні якості, як їх називають у світі). Наше зовнішнє побожне життя має дати внутрішній плід, так як побожність старозавітних праведників принесла плід – народження Спасителя світу. Якщо наші молитви, наше дотримання християнських законів і правил не народжує внутрішній плід (чесноти), то дарма всі наші зусилля. Чесноти є внутрішнім плодом наших зовнішніх зусиль. Для християнина є направду головним стан його душі; чи вона багата на чесноти, чи на гріхи. В творах Святих Отців можна часто зустріти повчання про те, що після смерті не будуть так важливі добрі діла, як стан душі. «Направду чисті душі, при виході їх із тіла, супроводжують Ангели, керуючи їх до блаженного життя; душі ж, нечисті і не очищені покаянням, перехоплюють, – на жаль! – біси» (святий Теодор Едесській).
Отже, всі наші добрі діла, всі наші молитви мають служити вихованню у нас чеснот. Коли ж людина часто ходить до церкви на молитву, практикує християнське життя, але не має ціллю виховання у собі чеснот та викорінення гріхів, то всі ці практики не мають цілі, є тим самим пустоцвітом, що не дає плоду, хоч як би рясно не цвіла на весні яблуня. Один мій знайомий зустрів сусідку, що почала на початку дев’яностих часто ходити до церкви, хоча до того мала дуже недобру славу серед сусідів, була сварлива і неприємна людина. Він запитав: «Звідки йдете?» «Йду з церкви. Багато молюся, щоб стати кращою», – відповіла сусідка. «То чому не стаєте?» – вирвалося йому. Декілька хвилин вона набирала у груди повітря, а потім він почув про себе таке, що напевно і на Страшному Суді не згадають. «Шкода, але церква не допомогла вам. Не стаєте кращою», – подумав про себе і пішов. Про це розповів дружині, а та мудро зауважила: «Може вона не стає кращою, але і не стає гіршою. А подивись скільки наших сусідів, що були ніби непоганими людьми, але не ходять до церкви і стали ще гіршими за неї». Коли людина не вміє працювати над собою, виховувати у собі чесноти, то Божа ласка, що сходить на людину від молитви і дотримання християнських законів, все ж допомагає людині не ставати гіршою, не дати гріху глибоко вкорінитися у душу.
Але на багато краще, коли людина вміє виховувати у собі чесноти, вміє викорінювати у собі гріхи, пристрасті. Святі Отці називають цей шлях Царським шляхом. Вони говорять, що так як діаманти є прикрасою царської корони, так чесноти є прикрасою чистої, безгрішної душі.
Святі Отці ділять чесноти на тілесні і душевні. Тілесні чесноти є видимі для нас усіх і люди, як правило, в переважній більшості люблять і шанують інших за тілесні чесноти. Ми любимо коли людина чесна, порядна, працелюбна, відповідальна і таке інше. Саме їх соціологи і психологи називають добрими моральними якостями.
Вміння виховати чесноти у людині було завжди найважливіше питання багатьох, держав, суспільств та націй. Коли суспільство або держава не вміє виховувати в людині тілесних чеснот, то вони приречені на загибель. І історія підтверджує це. Коли ж держава або суспільство вміло виховувати своїх членів, то воно перетворювалось на дуже могутню імперію. Не дарма і в Грецькій і в Римській імперії питання моралі і патріотизму завжди були на першому місці. Та й сучасних імперіях, американській чи радянській, питання моралі і патріотизму були дуже важливі. І більшість імперій розпалося через те, що почався моральний занепад суспільства. Яскравий приклад Римська імперія. На початках свого становлення їм довелося боротися з найвидатнішим полководцем давніх часів – Ганнібалом. Він щораз розбивав римські війська, але їх рівень моралі і патріотизму був такий високий, що щораз більше знаходилось добровольців готовими стати на захист вітчизни. За деякий час Рим здобув владу над усім цивілізованим світом і почав жити багато віків у неймовірному багатстві. І коли серед молоді поширилась розпуста, то патриції віддали наказ вивести кораблями чотири тисячі молодих людей на безлюдну місцевість, хоча серед них були і представники знатних родів, бо розуміли, що моральний упадок приведе до загибелі імперії. Все ж довге життя у багатстві і розкошах привело до падіння моралі серед римлян. В кінці існування імперії не було бажаючих захищати свою батьківщину. Вони за гроші наймали найманців, які сильного патріотизму не мали і були байдужі до долі держави. Не дивно, що їх часто перемагали варварські народи, яких гнала жадоба пограбувати дуже багатий Рим.
Це у великому, глобальному масштабі. В особистому житті людини також щось подібне. Коли людина дотримується моральних принципів, виховує у собі добрі якості (чесноти), то поступово вона досягає своєї цілі і ці досягнення роблять її щасливою. Коли ж людина не розвиває свої таланти, не виховує себе, то їй важко досягнути у житті чогось, важко здійснити свої мрії і цілі. Але іноді ми можемо спостерігати, коли людина, піддавшись пристрастям, ігнорує будь-які моральні принципи і «за будь-яку ціну» добивається свого. Так, вона досягає того, чого бажає, але справжнього щастя і радості це не приносить. Більше того, вона наражає себе на осуд людей, що її оточують. Внутрішній і зовнішній розвиток мають йти гармонійно у розвитку. Тільки тоді життєві успіхи зроблять людину щасливою. Коли ж людина ігнорує внутрішнім розвитком, а тільки бажає зовнішніх успіхів та досягнень, то приведе людину до внутрішніх протиріч.
Наш видатний педагог і філософ Григорій Сковорада у своїх творах, на основі творів давніх філософів і творів Святих Отців, говорить, як в собі розвивати чесноти. Початок всьому вчинок. Потім це переростає у звичку. З часом звичка переростає у внутрішню потребу. Тобто, наприклад, людина хоче привчити себе рано вставати і рано розпочинати робочий день. Спочатку йому буде важко, але з часом це переросте у звичку і людина без труднощів буде вставати зранку. Але якщо це буде тривати багато років, то звичка вставати рано переросте у внутрішню потребу і людина буде відчувати дискомфорт від надмірного сну. Подібно розвивають усі добрі якості: милостиня, пунктуальність, відповідальність, працелюбність та багато інших. Григорій Сковорода говорить, що це стосується, як вихованню добрих якостей, так і виховання поганих якостей. Спочатку людина дозволяє собі поганий вчинок, наприклад щось вкрасти, потім вона відчуває постійну спокусу це зробити знову і коли піддається цій спокусі, то з часом це переростає у внутрішню (душевну) потребу.
Святі Отці ділять чесноти на тілесні (зовнішні) і духовні (внутрішні). Люди звикло цінують в інших людях зовнішні чесноти, не завжди розуміючи і оцінюючи внутрішні. Але внутрішні, духовні чесноти на багато вище цінує Господь Бог. «Як тілесні чесноти привертають славу від людей, так духовні від Бога» (святий Фалласій). Якщо для того, щоб досягнути тілесних чеснот достатньо зусилля і бажання самої людини (хоча чого може досягнути людина сама, без ласки Божої), то для досягнення духовних чеснот потрібен духовний наставник і постійне прохання у Бога в цьому намірі. З історії Святих Отців знаємо, що іноді праведник ціле життя трудиться, щоб досягнути однієї з духовних чеснот.
Хоча духовні чесноти вищі і важливіші в очах Божих, але без тілесних чеснот їх досягнути неможливо. Тілесні чесноти є основою досягнення духовних і чим більше в людині тілесних чеснот, тим легше досягнути духовних.
Серед духовних чеснот Святі Отці найпершою називають молитву. «Молитва – матір усіх чеснот» (святий Іван Ліствичник). Хто досягнув чистої, не розсіяної молитви, або молитовного плачу, той осягнув найбільшу мудрість на землі. Молитва є розмова з Богом і той, хто досягнув чесноти молитви, той є правдивим сином Божим і завжди «ходить Божими стежками», тобто досконало виконує волю Божу. Пригадую розповідь одного старенького монаха-студита, який наводив у приклад слова Архімандрита Климентія Шептицького: «Іноді здається, що той юнак був би добрим монахом, а з того ніколи не буде доброго монаха, але в житті іноді буває все навпаки. В монастирі залишаються і стають добрими монахами тільки ті, що люблять молитву, бо любов до молитви – основа монашества». Тож, коли в людини молитва стає в житті найбільшою радістю і насолодою, то це ознака високої духовної досконалості.
Другою чеснотою Святі Отці називають смирення, а точніше смиренномудріє. Тобто збереження душевного спокою і ясності (мудрості) мислення. Тільки та людина, що перебуває під цілковитою опікою Божою завжди і всюди зберігає душевний мир і спокій Саме душевний мир і спокій допомагає людині бачити усі ті пристрасті і спокуси, що надсилають їй злі духи. Тому смирення є першим помічником людини у боротьбі зі злом. Без смирення неможливо доброї молитви. Святе Євангелія говорить: «Піди, примирись перше з братом своїм, і тоді повертайся, і принось свого дара» (Мт. 5.24). Тобто спочатку віднови мир і спокій, а потім ставай на молитву.
Існує також багато інших духовних чеснот серед яких Святі Отці виділяють: мужність, ціломудріє, страх Божий і милосердя. Мужність – це вміння керувати усіма п’ятьма почуттями (зір, слух, смак, дотик, нюх). Ціломудріє – вміння зберігати духовну цілісність. В будь-якій людині є переваги та недоліки і, не дивлячись на це, вміння бути наповненим Божою Благодаттю є чеснота ціломудрія. Це вміння зберігати внутрішню гармонію, вміння правильно розуміти свої недоліки і переваги. Страх Божий – страх з любові до Бога. Милосердя – стан серця, коли людина має внутрішню потребу робити добро іншим.
Тож, промовляючи слова молитви: «Благословенний плід утроби твоєї», маємо пам’ятати, що і в нашій душі має народжуватись плід нашого побожного, молитовного життя – чесноти.