святий апостол і євангелист Йоан БогословЦього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святого апостола і євангелиста Йоана Богослова, преподобного Арсенія Великого.

Цього святого апостола і євангелиста, наперсника, дівственника й улюбленого учня Христового Иоана Богослова чесне переставлення святкуємо в місяці вересні у двадцять шостий день, у який же і Житіє його святе, просторо написане, покладене. У цей самий день вшановуємо лише спогад про цілющий порох, який з гробу його чудесно виходить. Коли-бо святий Богослов прожив літ сто і більше, трудячись у благовістуванні Христовому, вийшов із сімома учнями своїми за Ефес-град і звелів викопати собі гріб хрестоподібний, і в ньому (як же у Житії його написано) поховали його живим. Чувши про те, брати, що були в граді, прийшли і розкопали гріб його і, не знайшовши тіла апостолового й дуже за ним плакавши, повернулися. Потім часто приходили до гробу того і молилися там до Бога, прикликаючи на допомогу і заступництво Иоана святого. Тоді почав щороку цього місяця і дня виходити з гробу його порох якийсь, тонкий, чудотворний. Його ж беручи, вірні зцілювали ним всілякі недуги і страждання, що серед людей бувають. І через те встановилося в цей день, як же й у вересні, церковними піснеслів'ями вихваляти і прославляти великого цього угодника Божого, від инших Богові любішого, аби його молитвами й ми отримали недугам нашим душевним і тілесним Господнє зцілення і сподобилися угодними та любими бути Христу, Богові нашому.

 

 

преподобний Арсеній ВеликийАрсеній преподобний народився у старому Римі від християнських і благочестивих батьків. Вихований був у книжних настановах і в страху Божому, виявився мужем добродійним і премудрим, все-бо риторське і філософське навчання пройшов до кінця і знав римську і грецьку мови добре. Зневажив же суєту цього світу і, зовнішню еллінську філософію покинувши, подався у клирицтво на службу Богові, шукаючи премудрости духовної, яку святий апостол Яків хвалив, чистої, мирної, смиренної, благопокірної, сповненої милости і плодів благих. І став дияконом Великої римської церкви, і жив у чистоті цнотливо, намагаючись бути достойним храмом святого і всеосвячуючого Духа. У ті часи царював на Сході, у Греції, Теодосій Великий, а на Заході, у Старому Римі, — Ґраціян. Теодосій, маючи двох синів, Аркадія і Гонорія, шукав їм такого вчителя, який би не лише людської, а й божественної навчив їх мудрости, щоб вони були досвідченими і в філософії зовнішній еллінській, і в премудрості християнській добродійній, яка на богоугодження наставляє. І послав у всі краї володіння свого шукати такого, але знайти не міг. Хоч і знаходили посланці багатьох мудрих, але таких, що не жили богоугодно. І знову — знаходили багатьох богоугодних, але в любомудрості зовнішній недосвідчених. Треба було цареві Теодосію писати до західного царя Ґраціяна, просячи, щоб у себе пошукав такого мужа і послав до нього на вчителювання дітям його. Цар же Ґраціян зі святішим папою Дамасом про те радився і казав: "Сором буде царству нашому, якщо не знайдемо в нас чоловіка премудрого і добродійного, якого просить цар Теодосій, що міг би синів його і філософії навчити, і на страх Божий наставити словом і прикладом свого богоугодного життя". І, шукавши ретельно, не знаходили в цілому Римі кращого і в обох любомудростях — світській і духовній — досвідченішого мужа від Арсенія, диякона, який за Богом жив і багатьох словом і ділом, мудрістю і життям перевищував, і був уже немолодим. Прикликавши, сказали йому про прохання царя східного і веліли Арсенієві йти туди. Той же всіляко відмовлявся, кажучи, що покинув давно світську філософію, відколи почав у чині клирицькому працювати для Бога, і схоластичні речі вже забув, ані згадати не може, хоче ж безмовно в чині своєму служити Церкві й вівтареві. Але скільки той відмовлявся, стільки цар з папою наполягали, вмовляючи його послухати їх у справі, потрібній християнському царству і всій Церкві Божій, аби навчив дітей царських не лише книжної мудрости, а й християнського благочестя, щоб не вірили вони в еллінські байки й уміли потім захищати і розширювати святу християнську віру. І, хоч не хотів, скорився Арсеній волі царя і папи, і послали вони його в Царгород до Теодосія-царя з усілякою честю. Коли досягнув блаженний Арсеній Царгорода, прийняв його цар Теодосій з любов'ю. Цар, побачивши його, з вигляду пізнав, що чоловік то Божий, сповнений розуму і боголюбства, зрадів через нього вельми і Богові дяку віддав. І привів до нього обох синів своїх, Аркадія і Гонорія, вручив їх йому, кажучи: "Ти більше будь їм батьком, ніж я, більша-бо справа дати добрий розум, ніж народити. Тому тобі і твоїй великій благорозумності перед Богом, що дивиться на нас, віддаю їх, щоб такими ти їх зробив, яких мати хочу. Поклади на них образ чеснот і премудрости твоєї як батько їхній духовний, аби ніякими молодечими не пошкодилися спокусами. І за це буде тобі надія в Бозі безсумнівна винагороди вічної, о чесний Арсенію, коли їх непорочними, у добрій настанові пильнуючи, виростиш. Тим би я тішився і дякував за те Богові. Це ж тобі кажу і наказую при них, щоб самі чули й розуміли. Не дивися на те, що царські сини, але всіляко підпорядкуй їх страхові покарання свого, хочу, аби тобі, як справжньому батькові й учителеві своєму, у всьому скорялися і слухалися як діти й учні". Так цар вручив Арсенієві синів своїх, звелів, аби навчання їх відбувалося поблизу його палати, щоб самому могти часто до них приходити, бачити і знати про навчання і життя дітей його. А блаженного Арсенія вшанував вельми, дав-бо місце між сенаторами своїми і звелів називати його не лише батьком синів царських, але і своїм, і називали Арсенія батьком царя і дітей його. Написано в Патерику і про те, що блаженний Арсеній3 обох тих синів царевих — Аркадія і Гонорія — з купелі хрещення святого приймав, бо не в дитинстві, але коли доходили юнацького віку, охрещені були.

Прийнявши царевих синів, Арсеній мав про них велику опіку, навчаючи книг грецьких і латинських, і всієї любомудрости, і з Божественного Писання на користь їм розповідаючи, наставляв їх на добрі звичаї і на шлях праведний і угодний Богові. А найбільше навчав їх, які мають бути, коли благоволить Бог подати їм земне царювання, щоб не стільки вінцем царським себе прикрашали, як же добрими милосердними справами, благочестям і благоговінням християнським. Бо царювати — мали те і погані, нечестиві люди, як же раніше були поганські царі, а добродійними бути — властиво царям християнським, які мають і Богові угодити, і для людей бути настільки любими, аби по них залишилася пам'ять добра на віки. Такі давав настанови їм премудрий Арсеній, шанував же їх як синів царських і садив на двох престолах, сам же перед ними стояв, научаючи. Трапилося ж якось прийти до них цареві несподівано, побачив, що сини сидять, Арсеній же перед ними стоїть, — засмутився вельми і сказав до Арсенія: "Чи так я наказав вам? Чи не казав, аби мали їх за учнів, і послушників, і своїх дітей, а не за царевих дітей?" Відповів зі смиренням блаженний Арсеній, кажучи: "Царю, кожна річ потребує відповідної дії: юність навчання потребує, а царській честі належить шанування". Тими словами ще більше ображений, цар сказав: "Хіба ти ставиш їх царями?" Те мовивши, зняв швидко із синів знамення царські і посадив Арсенія, хоч і не хотів, на престолі, а синам звелів стати перед ним, кажучи: "Якщо навчаться боятися Бога, і заповіді Його берегти, й угоджати Йому правдою і покорою, сильний Цар Небесний дати їм царювання на землі, якщо будуть того достойні. Якщо ж виявляться злими й недостойними, то краще їм лишитися без царювання, аніж царювати з безумством. Прошу ж Бога, аби краще знищилися смертю із землі в дитинстві своєму, аніж би мали бути поганими й вирости на шкоду душі своїй і инших". Так настановивши, цар пішов. Арсеній же похваляв подумки за те царя і відтоді чинив за велінням його: сидів-бо сам й учив синів царських, що стояли перед ним. Перебуваючи у великій шані і славі, сумував вельми, тужив духом: ненависні-бо йому були слава, і багатство, і гамір світу цього, бажання ж мав велике у безмовстві, убогості і смиренні чернечому працювати для Бога. І просив Бога належно, аби показав йому шлях зручний уникнути того життя в царських палатах для отримання осібного пустельного перебування.

Одного дня побачив Аркадія, який впав у якусь дитячу спокусу, розгнівався на нього, бив його різками сильно і поранив так, що пам'ятати йому покарання те аж до смерти: знак-бо його на тілі залишився. Це ж було з Божого провидіння, аби з тої причини вивести Арсенія зі світу і ввести у бажане йому пустельне життя. Аркадій дістав злість велику в серці своєму на учителя свого за те його биття, а найбільше, віку дорослого дійшовши, думав, як би його убити. Відкрив же думку свою одному вірному спадарію своєму і просив його, щоб потай убив Арсенія якимось чином. Спадарій же, боячись Бога і царя Теодосія, не хотів такого зла сподіяти, ще ж і Арсенія за превеликі його чесноти любив і шанував — розповів йому на самоті таємно про погану гадку Аркадієву і радив берегти, як же знає, своє здоров'я. Арсеній же, сумом і страхом охоплений, молився Богові зі сльозами, аби скерував його шлях на спасення. І коли він уночі молився, був голос зверху, що промовляв: "Арсенію, втікай від людей і спасешся". Те чувши, Арсеній одягнувся зразу в убогу одежу і вийшов з палат царських, ніхто про те не знав, і прийшов до пристані морської, побачив корабель (за Божим влаштуванням), що плив в Олександрію. І, сівши в нього, вирушив у дорогу, покладаючись на Бога. Коли ж прибув до Олександрії, не затримуючись, пішов у скит пустельний і прийшов до церкви, просив пресвітерів, щоб зробили його монахом і наставили на шлях спасення. Ті ж, з лиця, і вигляду, і з бесіди бачивши в ньому мужа чесного, питали його, хто він і звідки. Він же відповів: "Чоловік я подорожній і вбогий". І радилися між собою пресвітери, хто б міг взяти його до себе і на подвижне чернече життя наставити. Привели його до авви Иоана Колова1, і сказали йому про мужа, що прийшов в чернецтво. Старець, помолившись, сказав: "Хай буде воля Господня". І поставив трапезу, була-бо година десята. Сіли пресвітери їсти зі старцем, покинули Арсенія стояти, ніхто-бо йому не казав сісти. І, коли вони їли, стояв він перед ними, долі дивлячись, здавалося: стоїть перед Богом і перед святими ангелами. Старець же, взявши один перед собою посмаг, кинув перед нього, кажучи: "Якщо хочеш — їж". Це зробив старець, випробовуючи смирення його і бажаючи довідатися, чи справді прийшов зректися себе. Арсеній же подумав собі, кажучи: "Цей старець — ангел Божий і ясновидець, пізнав, що гірший я від пса, як псові, кинув мені хліб. І годиться мені, як псові, з'їсти дану мені їжу". Тому схилився долі, пішов руками і ногами по землі, як якась чотиринога тварина, взяв устами своїми посмаг, пішов в кут і там, лежачи на спині, з'їв. Преподобний же Иоан Колов, бачивши таке його смирення, сказав до пресвітерів: "Цей справним буде ченцем". І полюбив Арсенія вельми за його смирення, і зразу в чернечий чин одягнув його, і, наставивши його на подвиг духовний, не через довгий час дав йому келію поблизу себе, звелів йому жити як справжньому ченцеві.

Після того як пішов Арсеній із палат царських, були великі за ним пошуки царя Теодосія, вельми-бо цар за ним сумував. І послав у всі краї шукати його, але не міг знайти — Бог покривав раба свого до часу явлення його багатьом на користь. Арсеній же в келії, яку старець йому дав, жив, постом, і трудами, і всілякими чеснотами догоджував Богові і скоро перевищив багатьох отців постницькими своїми подвигами. Молився ж він до Бога і казав: "Господи, настав мене, як спастися". Знову був голос зверху до нього, що казав: "Арсенію, втікай від людей і в мовчанні перебувай, це-бо корінь безгрішности". Тому встав, пішов далі на безмовність пустельну і, келію малу собі влаштувавши, жив у ній сам, всіляко намагаючись зберегти мовчання. Через те завжди усіляких бесід уникав; весь же ум свій спрямувавши в небо, тілом на землі був, духом же із силами вишніми єднався. Приходив же в дні недільні і святкові до церкви і після закінчення церковного правила зразу повертався мовчки в келію свою пустельну, нічого нікому не кажучи, хіба часом, коли хтось про щось потрібне запитував, відповідав словами короткими й поспішав на безмовність свою. І дивним було життя його для всіх отців у скиті. Якось же спитав його авва Марко, кажучи: "Отче, чому уникаєш нас?" Відповів йому Арсеній: "Бог знає, що люблю вас, але не можу бути з Богом і з людьми, бо вишніх сил тисячі тисяч і мільйони мільонів на небесах, усі ж мають одну волю й однодумно славлять Бога. На землі ж — багато воль людських і різні помисли, кожен має свою волю і думку — не можу тому, покинувши Бога, жити з людьми". Так блаженний Арсеній, з Богом єднаючись, від людей віддалявся і хотів, аби ніхто його не бачив і не знав. Проте світильника під сподом сховати не можна, розходилася про його добродійне життя слава всюди, що і в Царгороді про нього відомо стало.

Після смерти благочестивого царя Теодосія Великого син його Аркадій" воцарився — довідався про преподобного Арсенія, де він і як живе, написав до нього смиренно, просячи прощення за юначий гріх свій і благаючи помолитися до Бога за нього і за брата його Гонорія, що на Заході царство прийняв, аби скерував Господь добре царювання їхнє. Ще ж писав, даруючи йому всю данину царську, з Єгипту взяту, аби роздав церквам, і монастирям, і всім потребуючим, як же сам хоче. Преподобний Арсеній відписати не захотів, але словами відповів через посланця, кажучи: "Скажи тим, що послали тебе: "Так говорить смиренний Арсеній: "Бог нехай вас простить, діти, і царювання ваше хай скерує за своїм благоволінням, і наставить вас творити волю Його. А що писали про данину — цього Арсеній не потребує: вже-бо помер для світу, і ніхто його хай не вважає живим". З такою відповіддю преподобний відіслав посланця царевого, сам же перебував у пустелі в усамітненій своїй келії, в мовчанні живучи, з Богом безперестанно молитвою розмовляючи, часом же й инших на безмовне життя наставляючи.

Якось-бо, коли він прийшов на якесь місце, що мало багато тростин, побачив, що там сидять брати, тростини ж від вітру хитаються — шум великий роблять. І спитав братів, кажучи: "Що то за шум?" Вони йому відповіли: "Тростини, отче, від вітру шумлять". І сказав до них преподобний: "Чому ж ви тут сидите і слухаєте, як тростини шумлять? Якщо-бо хтось справді любить мовчання, той ані пташиного голосу терпіти не може, бо і від того світ сердечний бентежиться, наскільки ж більше від такого тростинного шуму".

Одного дня прийшов до нього Теофіл, архиєпископ Олександрійський, із князем одним, аби відвідати, і хотів почути від нього корисне слово. Старець же, трохи помовчавши, сказав до них: "Якщо скажу вам одне слово, чи дотримаєте того і зробите те, що скажу вам?" Вони ж обіцяли зробити, що накаже їм. І сказав старець: "Якщо десь почуєте про Арсенія — не приходьте туди". Вони ж дивувалися зі слів його, прийняли користь і пішли.

Захотів якось архиєпископ бачити преподобного Арсенія і послав до нього, питаючи, чи відчинить келію, коли він прийде. І відповів старець через посланця: "Якщо прийдеш, відчиню тобі. Якщо ж тобі відчиню, то і всім відчиню, але сам більше сидіти тут не буду". Чувши ж те, архиєпископ не пішов, боячись, аби не пішов старець деінде із земель їхніх.

Брат один подорожній прийшов до келії преподобного Арсенія, хотівши бачити його, і постукав у двері. Старець же, думаючи, що послушник, який служив йому, прийшов, зразу відчинив двері і, бачивши подорожнього брата, впав ниць, щоб не бачив той лиця його. Він же просив старця, аби встав із землі, але той ніяк не хотів встати і відповідав, кажучи: "Не встану, допоки не підеш звідси". І не встав. Брат же довго просив і, впросити не змігши, пішов.

Також инший один брат, що здалеку прийшов у скит, хотів бачити преподобного Арсенія, просив церковників, аби провели його до нього. "Розмовляти, — казав, — хочу з отцем Арсенієм". Вони ж казали йому: "Спочинь, брате, до неділі і побачиш його, коли прийде до церкви". Брат же відповідав: "Не їстиму ані не питиму, поки його не побачу". Церковники тому послали з ним брата одного довести його до келії старцевої. Була ж келія Арсенієва від церкви десь за тридцять стадій — у пустелі. І коли прийшли до келії, постукали — відчинив старець, пустив їх у келію, і сів мовчки, і дивився долі. Сиділи ж і ті й мовчали. І ні один з них не промовив жодного слова. Коли ж довго вони так сиділи, сказав церковний брат: "Я йду назад, бо мені діло церковне належить" . І, вставши, хотів іти. Брат же подорожній, не маючи до старця сміливости і соромлячись залишитися, сказав до церковного брата: "Йду ж і я з тобою". І, вставши, поклонився старцеві і вийшов, жодного слова не почувши від нього. Просив же церковного брата, аби вів його до Мойсея, який із розбійника в чернече покаяння прийшов. І вів його до нього. Мойсей же блаженний прийняв їх, радіючи, і дав спочити, і нагодував, і велику любов явив їм, і відпустив їх. Сказав церковний брат до подорожнього брата: "Ось-бо обох бачив: отця Арсенія і отця Мойсея. Який тобі з них двох видається кращим?" Сказав подорожній брат: "Той, хто нас люб'язно прийняв, кращий". Чув те один з отців, помолився до Бога, кажучи: "Господи, покажи мені діло це: якщо один уникає людей задля Імени Твого, инший же всіх приймає Імени Твого ради, котрий із них досконаліший і більшої благодаті Твоєї достойний?" І бачив отець той у видінні два кораблі великі, що по ріці великій пливли. В одному був преподобний Арсеній, і Дух Божий керував кораблем його у великій безмовності. У другому ж кораблі був преподобний Мойсей, і ангели Божі з ним, які керували кораблем і стільники медові вкладали в уста Мойсеєві. Про видіння отець той розповів иншим досвідченим отцям, і, розсудивши, вирішили, що досконалішим є Арсеній, який мовчить, від Мойсея, що подорожніх приймає, бо з Арсенієм сам Бог, із Мойсеєм же — ангели Божі перебувають. Так ухиляючись від зустрічей і розмов людських, преподобний Арсеній ще більше пильнував себе від бачення жінок і бесід з ними, як же наступне явить слово.

Бояриня одна багата, благовірна, і цнотлива, і богобоязлива, і свята життям, чувши про преподобного Арсенія, прийшла з Риму в Олександрію, хотівши бачити святого старця. І прийняв її Теофіл-архиєпископ з великою честю, бо з дому найперших сенаторів була. Просила та бояриня архиєпископа переконати старця прийняти її гостинно, щоб удостоїлася вона благословення його, бо такий шлях здолала задля нього. І намагався всіляко архиєпископ домогтися того від старця, але ніяк не зміг. Відмовився-бо цілком не лише її бачити, але навіть чути про жінок не хотів. Довідавшись про те, бояриня звеліла осідлати худобину свою, кажучи: "Вірю моєму Богові, що маю побачити Арсенія: не чоловіка бачити я прийшла, бо і в нашому граді багато чоловіків, але на пророка подивитися хотіла, підняла труд такий і прийшла в пустелю цю". Коли ж наблизилася бояриня до келії преподобного, трапилося, Провидінням Божим, бути старцеві поза келією. Вона ж, несподівано прийшовши, припала до ніг його. Він же, засмучений, підняв її і, дивлячись на неї, із гнівом сказав: "Якщо захотіла лице моє бачити, дивися". Вона ж із сорому не могла очима поглянути на лице його. І сказав до неї старець: "Якщо про якісь діла мої добрі ти чула, то на них треба дивитися і наслідувати їх, а лице моє бачити — яка потреба? Як же ти посміла в таку путь вирушати? Хіба не знаєш, що ти жінка і не годиться тобі з дому виходити нікуди? Хіба задля цього ти прийшла сюди, аби, повернувшись до Риму, хвалитися перед иншими жінками, кажучи: "Я Арсенія бачила". "І зробиш море пут для жінок, що до мене йдуть". Вона ж відповіла: "Якщо Господь дасть мені повернутися, нікому не дозволю іти сюди, щоб не бентежили твоєї святости. Я ж прошу, щоб помолився ти за мене нині до Бога і щоб завжди згадував мене у святих своїх молитвах". Відповів старець: "Прошу Бога, щоб загладив пам'ять про тебе із серця мого". Вона, чувши те, пішла від нього збентежена і, прийшовши в град Олександрію, впала в недугу з печалі. І сповіщено було архиєпископові, що хворіє бояриня. Він же, прийшовши до неї, аби відвідати, про причину хвороби питав. І сказала вона йому: "Ліпше б мені було, коли б я не приходила сюди. Просила-бо старця, щоб згадував мене в молитвах своїх, він же сказав мені: "Прошу Бога, щоб загладив пам'ять про тебе із серця мого". І ось я через те помираю з печалі". І сказав до неї архиєпископ: "Не сумуй через те, о донько, не сказав це святий старець без причини: ти жінка, а через жінок багато шкоди диявол чинить святим мужам. Промовив старець ті слова, уважно пильнуючись від спокус ворожих. А про душу твою молиться і молитися буде завжди". Бояриня ж, тими словами утішена, видужала і з радістю пішла собі.

Преподобний же Арсеній у безмовстві своєму цілим умом у богомисленні заглиблювався, серафимською до Бога палаючи любов'ю, що й сам цілий був наче полум'я від жару богомислення. Якось-бо брат один зі скиту, з якоїсь потреби до келії його прийшовши, пригнувся до віконця і бачив старця, що стояв на молитві і цілий пломенів, як вогонь, і злякався. Був же брат достойний видіння того і, постоявши трохи, постукав у двері. Вийшов старець, побачив брата наляканого, спитав його: "Чи давно тут стоїш і чи не бачив нічого?" Брат же відповів: "Нічого не бачив". Той же, поговоривши з ним про що треба було, відпустив.

Розповідали ж про цього преподобного і те, що, коли він був у царській палаті, ніхто з бояр не носив кращого одягу від нього, коли ж відрікся світу, то ніхто з ченців не носив гіршого. Мав ще один залишок малий світських звичаїв: часом, ногу на ногу заклавши, сидів не так як годиться. Бачили те инші брати, але ніхто не смів у тому виправити його, бо для всіх був вельми шанований. Один же з них, авва Пимин, сказав до инших: "Ходімо до авви Арсенія, і я сяду при ньому так, як же він звик сидіти. І викрийте мене, що негарно сиджу. Я ж почну прощення просити — і мав би виправитися в тому старець". Тому пішли і зробили так. Преподобний же Арсеній пізнав, що не годиться так ченцеві сидіти, — відтоді виправився.

Настільки був смиренний, що і від простих шукав корисного повчання. Якось-бо, з одним старцем-єгиптянином розмовляючи, просив, аби наставив його, наче щоб помисли небогоугодні від себе відігнати. Бачив же те инший брат, сказав йому після того: "Чому ти, отче, настільки досвідчений у книгах, грецьку і римську мови добре знаючи, простака про виправлення своє просиш?" Відповів преподобний: "Грецьке і римське навчання знаю, а того алфавіту, який вміє той простак, навчитися я не зміг". Це ж кажучи, святий повідомляє, що смирення — усім чеснотам начало, як же алфавіт для книжок, і якщо хтось всю премудрість світську пізнає, а не має справжнього смирення, той не може здобути спасенного шляху Божого.

Мав же преподобний до смирення свого і розчулення велике, бо у весь час життя свого, сидячи і працюючи руками, тримав хустку на колінах через сльози, що падали з очей його, плакав-бо завжди. Бадьорий був вельми, цілий день працюючи, усю ніч молячись, мало коли сну приймав. Коли ж була потреба заснути, казав до сну: "Іди сюди, поганий рабе, але не затримуйся в мене". І дрімав трохи, сидячи, тоді, швидко струсивши сон з очей, вставав і молився. Казав же до учнів: "Ченцеві вистачить одну годину спати". А коли приходила неділя, ставав з вечора суботнього на молитву, простерши руки вгору, і залишав сонце за собою, стоячи так до ранку, допоки сонце в лице йому не світило.

Праця рук преподобного старця була плести кошики і линви з листя фінікового, і не міняв до року води, у якій мочив листя фінікове, лише доливав потрохи. Казав йому хтось із братів: "Чому, отче, не міняєш води фінікової? Хіба не чуєш, що смердить ціла келія твоя від води тої?" Святий же їм відповідав: "Замість тиміяма і пахучих мир, якими у світі пахнився, хай вдихаю нині сморід цей, щоб у день Страшного Суду визволив мене Господь від смороду пекельного нестерпного" .

Надукучали часом цьому отцеві біси, наводячи спокуси. Брат, що йому служив, наблизившись до келії, почув, як старець взивав до Бога: "Не покидай мене, Господи, хоч нічого ж доброго не зробив перед Тобою, але дай мені, за благодаттю Твоєю, принаймні віднині покласти початок добрий".

Трапилося якось преподобному Арсенієві хворіти, і прийшли клирики, взяли його і понесли до церкви в лікарню, аби послужити йому. І поклали його на ліжко застелене, і подушку м'яку поклали під голову його. Прийшов же до нього брат один, щоб відвідати хворого. І бачивши, що преподобний на ліжку застеленому, і подушка під ним, спокусився, кажучи: "Чи це отець Арсеній? І на такій м'якій постелі лежить?" Зрозумів те пресвітер церковний, взяв осібно брата того і спитав його, кажучи: "Брате, коли ти був у світі, ким був? І яким було твоє життя?" Той же сказав: "Пастухом був худобі і в багатьох трудах і печалях проводив дні мої". Знову спитав його пресвітер: "Нині ж як перебуваєш у келії своїй?" Він же сказав: "У спокої живу, маючи на потребу свою, і спочиваю без печалі". Сказав йому пресвітер: "Цей, якого бачиш, — отець Арсеній — коли був у світі, батьком був царям, і стояла перед ним тисяча рабів в одязі світлому, у поясах же золотих і гривнах, постіль його була коштовна і багатство в нього незліченне. Ти ж, худобу пасучи, одним з убогих був і не мав такого спокою в миру, який нині маєш у чернецтві, тому ти нині по трудах мирських спочиваєш, а отець Арсеній після спокою в миру і достатку трудиться й убогість терпить". Брат же той розчулився, поклонився пресвітерові, прощення просячи, і сказав: "Справді, отче, так є, я з труду на спокій перейшов, отець же Арсеній зі спокою на труд прийшов". І прийняв користь брат той, і пішов.

Було одного року нашестя варварів на край той, і втікали отці в гради і твердині, покинувши скит. Преподобний же не хотів іти з пустелі в град і казав: "Якщо Бог не береже мене, то чому живу на землі?" І спустошили варвари скит, преподобного ж Арсенія ні один варвар знайти не зміг у тій пустелі, тому що Бог покривав раба свого. Тоді, роздумавши собі, аби не бути хваленим від инших отців і щоб не зросло в ньому марнославство, вирушив у дорогу, куди й отці повтікали. Плакав же через опустіння скиту, кажучи: "Втратив світ Рим, ченці ж скит втратили".

Коли пішли варвари, знову повернулися отці на свої місця і відновлювали зруйноване, жили, як же й раніше. Також і преподобний Арсеній у свою повернувся келію.

Принесли до преподобного з Риму заповіт одного боярина, родича його, який, помираючи, великі багатства і маєтки залишив йому, аби розтратив, як же хоче. Старець же, заповіт той взявши, хотів роздерти, і впав у ноги йому посланець, кажучи: "Прошу тебе, отче, не роздирай заповіту, щоб на моїй голові не скропилося від тих, що послали мене". Преподобний віддав йому заповіт цілий, кажучи: "Я швидше від нього помер, і як він заповітом робить спадкоємцем маєтків своїх того, хто мрець?" І повернув із заповітом посланця назад.

Не завжди на одному місці мав своє життя преподобний, але часом зі Скитської пустелі на инші, безмовніші, місця переселявся, втікаючи від тих, що приходили й надокучали йому. І перебував на одному місці, що називалося Трогин, вище від Вавилона, напроти града Мемфія, також і в Канопі Олександрійському, і по инших пустельних місцях, і знову повертався у скит, і ніхто не міг збагнути способу життя його.

Коли був він у нижніх краях Єгипту і не хотів терпіти надокучання від тих, що приходили до нього і безмовність його переривали, захотів покинути келію і перейти деінде. Нічого не взявши, пішов, сказав двом учням своїм, Олександрові і Зоїлу: "Ти, Олександре, залишишся тут, ти ж, Зоїле, іди зі мною до ріки і пошукай для мене корабля, що пливе в Олександрію, і повернешся до брата твого Олександра". Збентежилися учні від слів його, проте не сміли спитати старця, чому від них відлучається. І відплив старець в олександрійські землі, і впав у велику недугу, і хворів часу немало. Учні його, Олександр і Зоїл, що залишилися в келії, питалися один в одного, чи не образив котрийсь із них старця преподобного якимось непослухом. І не знаходили поміж себе провини, тужили за старцем. Коли ж одужав преподобний, сказав собі: "Піду знову до учнів моїх". І вставши, пішов. Як був поблизу ріки і люди світські випадково шляхом тим ішли, жінка одна, муринка, торкнулася плаща преподобного. Старець же засмутився, заборонив їй, запитав, як посміла торкнутися одягу монашого жінка. І сказала вона йому: "Якщо ти монах, то йди в гору пустельну". І розчулився старець від слів її, казав собі, повторюючи часто слова жінки тої: "Якщо ти монах, Арсенію, то в гору йди, в пустелі поневіряйся". І прийшов на місце, що називалося Камінь, де учні його жили. Зустріли його Олександр і Зоїл і впали в ноги йому, плакали. Плакав же і старець, впавши на шиї їхні. І сказали учні старцеві: "Відхід твій від нас, отче, велику нам печаль приніс. Казали-бо отці: "Не пішов би з келії своєї авва Арсеній, якби учні не засмутили його своїм непослухом і непокорою". Сказав до них старець: "І я це розумів, що так говорять отці про вас, діти. І через те повернувся до вас, і мають нині отці про мене казати: "Голуб, що вилетів із ковчега Ноєвого, не знайшовши спокою ногами своїми, знову до Ноя в ковчег повернувся". И утішилися учні, і перебували всі разом аж до кончини преподобного.

Коли сидів преподобний Арсеній у келії своїй, було тоді одкровення від Бога таке. Чув голос, що до нього говорив: "Вийди з келії, хай покажу тобі діла людські". І вийшов старець, був наче в піднесенні і бачив ангела Божого, що взяв його за руку і вів на якесь місце, де йому показав чоловіка-мурина, що рубав дрова. Зробив оберемок великий і намагався мурин оберемок той взяти на плечі і понести, але не міг, бо важкий був. Той же замість того щоб витягнути трохи дров з оберемка і зробити його легшим, знову рубав дрова, і додавав до оберемка, і робив його важчим від попереднього. І знову підняти намагався, і не міг, і знову більше додавав дров і обтяжував оберемок. Коли вів ангел Господній Арсенія блаженного звідти, показав йому иншого чоловіка, що стояв над колодязем, черпав воду з колодязя і вливав у посудину утлу й діряву, і текла вода з посуду того й назад у колодязь поверталася, а той, що черпав, трудився марно. Також ангел показав старцеві инше видіння: видно було церкву, що стояла відчинена, і двох мужів, які, сидячи на конях, несли колоду впоперек, один просто другого. Хотіли ж пройти через двері церковні і не могли, бо дерево було впоперек, а один одному не давав скерувати дерево в довжину шляху, щоби наперед іти в двері одному, один кінець колоди несучи, за ним же другому з другим кінцем колоди, але обидва хотіли одночасно увійти, впоперек ішли і через те залишилися за дверима, не змігши увійти у відчинену церкву. Спитав же старець ангела, що вів його, про те, що він бачив. І витлумачив йому ангел так: "Ці люди, що колоду несли, на вигляд мужі добродійні, але горді, не хотіли скоритися один одному, через те не можуть увійти в Царство Небесне, але залишаються зовні через гординю свою, якою всі чесноти свої гублять. Той, що черпає воду і в посудину діряву наливає, означає чоловіка, який має якісь добрі справи, проте і гріхів не бракує, і через те марно трудиться, бо гріхами страчує винагороду свою, яку має отримати від Бога. Мурин же, що дрова рубає і до оберемку тягар докладає, прикладом є людини, що в багатьох гріхах живе, замість покаяння додає більше беззаконня до попередніх своїх беззаконь". Те видіння преподобний Арсеній (наче якийсь инший старець, а не він його бачив) розповів учням своїм на користь.

Ще ж і друге страшне одкровення, про божественні Христові Таїнства, яке з иншими отцями трапилося, розповідав таке. Був, казав, у Скиті старець один, великий життям і славний серед отців чеснотами своїми. Той через невігластво своє (препростак був і в Божественному Писанні недосвідчений) спокушався невір'ям щодо Пречистих Таїнств, кажучи, що хліб, його ж із божественного вівтаря приймаємо, і чаша, якою причащаємося, не є справжнім тілом і кров'ю Христовою, але образом лише тіла і крови Христової. Те чувши, два досвідчені старці говорили між собою, що не зі злости якоїсь, але з простоти і невігластва старець той говорить так про Таїнства Святі. І намагалися виправити його в тому, пішли до нього, говорили щось инше про користь душі, потім додали й таке: "Чули, отче, про одного брата слово невірне. Він каже, наче хліб, який ми приймаємо, і чаша, яку п'ємо зі святого вівтаря, не є тілом і кров'ю Христовою, але зображенням тільки". Відповів їм старець: "Я — той, хто це казав". Вони ж просили його, кажучи: "Не вважай так, отче, але повір у те так, як нам передала свята соборна Церква. Ми-бо віримо і визнаємо, що хліб — справжнє тіло Христове і вино в чаші — справжня кров Христова, а не образ тіла і крови". І наводили на те багато слів із Божественного Писання і зі святих Отців, переконуючи невірство його, але він у простоті своїй говорив: "Якщо не переконаюся насправді, не йму віри". І сказали до нього старці: "Помолімося тому, отче, до Бога всі троє за це, постячи цілий тиждень, аби відкрив тобі тайну цю, віримо, що має відкрити, не хочучи стратити багатолітні твої труди". І прийняв старець слово це з радістю, і замкнувся кожен у келії своїй, цілий тиждень постячи й молячись. Казав же в молитві своїй до Бога старець той: "Господи, Ти знаєш, що не через злість невірствую, але простим розумом своїм не можу зрозуміти й осягнути таємниці тої, яви тому мені з доброти своєї саму істину, щоб не блудив я невірством". Також і два старці ті молилися, кажучи: "Господи, яви братові нашому тайну свою, щоб не невірстував і труду свого добродійного не стратив". І послухав Бог молитов їхніх, і відкрив їм страшну ту тайну так. Коли закінчився тиждень посту і молитви і день недільний надійшов, увійшли в церкву всі троє старці на Божественну Літургію і стали разом в одному місці. Відкрилися ж їм очі, і, коли покладений був хліб на святій трапезі, побачили дитинча мале. І коли простягнув єрей руку, аби переломити хліб, побачили ангела Господнього, що з неба сходив, мав у руках ніж, ним заколовши дитинча, вилив кров у чашу. І коли переломлював єрей хліб, ангел роздробляв тіло на частини. Коли ж прийшли брати причаститися Святих Таїнств, прийшов і невірний брат, взяв у руку м'ясо сире і криваве і в чаші також побачив кров, і злякався, закричав: "Вірую, Господи, що хліб — тіло Твоє, і вино — кров Твоя". І зразу м'ясо стало хлібом, і кров — вином, і причастився з великим страхом і розчуленням. І сказали йому отці: "Знає Христос, що людський рід не може їсти сирого м'яса, ні пити крови, через те дає пречисте своє Тіло під виглядом хліба і життєтворчу свою Кров під виглядом вина, щоб змогли приймати ті, що причащаються з вірою". І віддали хвалу Христу Богові за одкровення те і що не допустив добродійному старцеві загинути через невірство.

Брат один спитав авву Арсенія про користь душі, і сказав йому блаженний: "Піклуйся всіляко, аби те, що твориться в умі твоєму, угодне було Богові, і легко переможеш зовнішні гріхи". Це ж казав святий, показуючи, що всі гріховні пристрасті народжуються з волі ума і від помислів нечистих в серці приймаються і з насолодою утримуються. Той, хто виправляє ум свій перед Богом і відганяє зразу нечисті помисли, відтинає пристрасті і перемагає гріховні бажання.

Знову сказав старець: "Якщо справді шукаємо Бога, Він сам до нас прийде, і побачимо Його. І якщо Його чистим життям у себе затримаємо, залишиться за нами".

Инший старець спитав авву Арсенія: "Отче, що мені робити: мені кажуть помисли, що "старий ти і не можеш постити ані трудитися через старість, іди тому відвідуй хворих, це знаком любови є". Преподобний же, зрозумівши, що помисли ті від бісівських підступів, сказав старцеві тому: "їж, пий, спи, не працюй, лише не виходь із келії своєї". Знав святий, що коли виходить з келії чернець і до мирських поселень зближається, багато сітей напинає ворог на спокусу і падіння. Ані не випадає тому, хто помер для світу, виходити без причини за келію і монастир свій, як же і мертвому виходити з гробу свого. Той монах, що ходить поза монастирем зі своєї волі, справді мертвим є, помер-бо душею.

Знову сказав святий: "Багато таких, що намагаються пильнувати чистоту тілесну і через те постом, чуванням і багатьма трудами умертвляють тіло своє. Але мало є тих, що пильнують душу свою від нечистоти гріха марнославства, любочестя, сріблолюбства, заздрости, братоненависти, гніву, злопам'ятности, осуду, гордости. Такі зовні є чисті тілом, душею ж вельми осквернені, і подібні на гроби побілені, всередині повні костей смердючих. Блаженний той, хто намагається як же тіло, так і душу берегти чистою від усілякої скверни, блаженні-бо ті, що серцем чисті (а не лише тілом), вони Бога побачать".

Брат один сказав преподобному: "Отче святий, я вивчив слова книжні, псаломські і намагаюся уважно читати їх, але не маю розчулення, читаючи їх, бо не розумію сили Божественного Писання і сумую через це вельми". Відповів йому блаженний: "Дитино, годиться тобі ненастанно повчатися в читанні слів Господніх, якщо і сили не розумієш, і розчулення не маєш. Чув я, що казав авва Пимин й инші святі отці про те, що заклиначі, які звикли заклинати зміїв, не розуміють самі тих слів, що говорять, але змії, чуючи їх, силу слів тих чуттєво пізнають, і вгамовуються, і даються в руки їм. Так і ми робимо: хоч і не розуміємо сили слів Божественного Писання, проте, коли маємо їх ненастанно в устах наших, біси, чуючи, лякаються і втікають від нас, не терплячи слів Духа Святого, що говорить через рабів своїх — пророків і апостолів".

Зблизився ж час переставлення авви Арсенія до Бога, казав учням своїм: "Не робіть по мені поминок таких, щоб ставити обід і скликати братів на їжу і пиття, але тільки про те піклуйтеся, аби приношення Божественної Жертви відбувалося за грішну душу мою". Збентежилися учні, те чувши, і почали плакати. Він же їм: "Не плачте, діти, ще не прийшла година кончини моєї, проте близько є". Спитали учні: "Отче, як поховаємо тебе?" Він же сказав їм: "Чи не вмієте, за ноги мене шнурками зціпивши, тягнути вгору?" Коли ж при смерті був, почав боятися і плакати. І бачивши, що він плаче, учні спитали, кажучи: "Хіба й ти боїшся смерти, отче?" І відповідав їм: "Справді, страх цей був у мені у всі дні инокування мого, від дня, коли прийняв на себе образ цей". І заснув сном чесної смерти преподобний отець наш Арсеній, передавши душу свою святу в руки Господа свого, для Нього ж потрудився усім серцем. Чув же авва Пимин, що переставився авва Арсеній, просльозився і мовив: "Блажен єси, отче Арсенію, що плакав ти у всі дні життя свого, через те маєш вічно веселитися. Бо той, хто тут не плаче волею, там і неволею заплаче в муках, та не буде користи".

Розповідали ж про преподобного Арсенія й те, що було в нього слово, яке до себе часто казав: "Арсенію, чому сюди прийшов? Не на спочинок, а на труди. Не на лінь, але на подвиг. Тому подвизайся, трудися і не лінуйся". Ще ж і це говорив святий: "Багато щодо слів, які казав, каявся, а щодо мовчання — ніколи".

Розповідав про нього авва Даниїл, що ніколи не хотів говорити щодо якогось питання книжного, хоч і міг, знаючи добре Божественне Писання. Отож, аби не виявитися премудрим у книгах, мовчав, ані послань не писав нікому, маючи себе за простака і невігласа, Христа ради. Ані вівтарного служіння не торкався, хоч і свячений на те був, але з неосвяченими монахами до Божественних приступав Таїнств — це ж робив зі смирення свого великого. Коли ж приходив у церкву на соборні співи, ставав за стовпом, щоб ані він нікого в лице не бачив, ані його лиця щоб ніхто не бачив. Був же вигляд його ангельський, як же Якова старозавітного, — весь сивий, чистий тілом, сухий — від усілякої повстримности, бороду мав довгу до пояса, вії його повипадали від повсякденного плачу, високий був на зріст, але згорблений старістю. Кінець прийняв блаженною кончиною, проживши в чернечих трудах літ п'ятдесят п'ять, постом і молитвами угоджаючи Богові. У Скиті перебув літ сорок, на місці, що називалося Трогин, вище Вавилона, напроти Мемфії-града, — літ десять. Три роки в Канопі Олександрійському прожив і знову в Трогин повернувся, пробув два роки й заснув тут у Господі. Усіх же років від народження його було сто й більше. Був же муж добрий, сповнений Духа Святого і віри. Його ж святими молитвами нехай сподобимося отримати відпущення гріхів і життя вічне в Христа, Господа нашого, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

       

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

Допомогти порталу

Просимо допомоги з оплатою рахунків порталу КІРІОС. Пожертву можна скласти за допомогою кнопки "Пожертвувати" над цим повідомленням. Також перегляд і переходи по рекламних посиланнях допомагають нам утримувати портал і робити його цікавим для Вас.