преподобний ВісаріонЦього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобного Висаріона, чудотворця та преподобного Іларіона Нового, ігумена Далматської обителі, ісповідника.

Великий отець Вісаріон був народжений і вихований у Єгипті, з юности полюбив Бога, і світло благодаті Божої засяяло в його серці. І беріг себе чистим від усілякої гріховної нечистоти, не забруднив одягу духовного, який прийняв при святому хрещенні. Відвідав святі місця в Єрусалимі, бачив преподобного Герасима, який при Йордані пустельне постницьке провадив життя, йому ж служив лев. Також й инших багатьох отців, що там у різних місцях жили і в чеснотах просяяли, бачив і розмовляв з ними — велику від них здобув душі своїй користь. Повернувшись, знайшов собі духовного отця — преподобного Ісидора Пилусійського, і часто до нього приходив, і з корисних його повчань наставлявся, на суворе заохочувався життя. Роздав же маєток, що залишився йому від батьків, убогим і монастирям, відрікся світу і став ченцем. І в одне пустельне місце пішов безмовствувати, виснажуючи себе багатьма трудами й умертвлюючи тіло своє постницькими подвигами, — уподібнювався в тілі безтілесним.

Піст його був безмірний, часом і цілий тиждень нічого не куштував, а часом і чотирнадцять днів без їжі і пиття проводив. Одного разу став на відкритому місці посеред терня, руки ж і очі, разом і ум, до неба підніс — пробув так чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей у богомисленій молитві непорушний, стояв, наче стовп, анітрохи тілом з місця не зрушився, ані нічого не їв у ті дні, ані не сказав нічого ні до кого, не задрімав, ані не знеміг природною неміччю, ані ума свого не схилив до земного, але весь спрямувався до Бога, душевними очима дивився на Нього неухильно, наслідуючи безтілесних. Тому ж і благодаті великої від Нього сподобився: такий великий отримав дар чудотворення, що й до давніших святих пророків був подібний. Уподібнився Мойсею: як же бо Мойсей давно гіркі води в пустелі вказаним йому від Бога деревом перетворив на солодкі, щоб напоїти спраглий Ізраїль, так преподобний Вісаріон гіркість морської води молитвою і знаменням хресним посолодив, щоб напоїти знеможеного від спраги учня свого, коли йшов з ним пустелею біля моря. Спраглий-бо вельми був учень від труду дороги і від сильної спеки і казав святому: "Авво, спраглий я дуже". Преподобний же, помолившись і море знаком хреста знаменувавши, сказав: "В ім'я Господнє, зачерпни і пий". Учень же глеком, у якому носили воду, з моря зачерпнув і скуштував — відчув, що солодка, і смачна, і холодна, наче з живого джерела витікала, і пив досить, й охолодився, і набрав у посудину в дорогу. Бачив же те старець, сказав до учня: "Нащо ти наповнив посудину водою, дитино?" Відповів учень: "Пробач мені, отче, взяв я на дорогу води, щоб не захотіти пити знову". І сказав старець: "Бог, що є на цьому місці, і на иншому місці є, як і тут, так і на кожному місці може солодку воду спраглому подати". Було ж ім'я учневі Дула.

Уподібнився преподобний Віссаріон й Ісусові Навину: як же бо той колись, перемагаючи Аморея, повернув сонце, так і цей зробив. Коли-бо йшов він з учнем до иншого старця, прийшло сонце на захід, а був шлях ще далекий, і помолився старець до Бога, кажучи: "Молюся до Тебе, Господи, звели, щоб зупинилося сонце, поки прийду до раба Твого". І було так. Не зайшло сонце, поки не дійшов преподобний до старця того.

Подібний був і до Іллі святого: у час посухи дощ достатній з неба на землю звів, це ж не один раз, і не двічі, а багато разів.

Ще ж і до Єлисея-пророка уподібнився, бо як же той, плащем Іллі розділяючи води, переходив ріку Йорданську, так і цей молитвою постелив ногам своїм воду, як битий шлях: Ніл, ріку велику, перейшов, наче по сухому. І де б не траплялися йому ріки, переходив їх, не замочуючи ніг. Коли перебував якось преподобний у скиті, привели до церкви чоловіка біснуватого, і молилися за нього в церкві, щоб визволився він від духа нечистого. Але не виходив з чоловіка біс, лютий був дуже. І говорили між собою клирики: "Що зробимо біснуватому цьому?" Инші ж казали: "Ніхто не може вигнати біса цього, окрім авви Вісаріона. Але, якщо почнемо просити його про те, він не захоче прийти. Тому зробімо так. Він рано-вранці швидше від усіх прийде до церкви, ми ж, випередивши прихід його, на місці його посадімо біснуватого чоловіка і скажемо старцеві: "Отче, розбуди сплячого". І зробили так клирики. Коли увійшов преподобний до церкви, за звичаєм своїм, побачив на місці своєму чоловіка і став близько нього — не хотів виганяти його зі свого місця. Коли починалося церковне правило, сказали клирики до старця: "Отче, збуди сплячого". Отець підійшов до чоловіка, торкнув його, кажучи: "Встань і йди звідси". І зразу біс вийшов з чоловіка, словом святого вигнаний. Чоловік же, вставши, почав дякувати Богові, що визволився від біснування, і був здоровий з того часу. У такий спосіб клирики зрушили святого на те чудо, щоб вигнав біса. Не хотів-бо цей преподобний отець явно чуда чинити, щоб не бути славним серед людей, й уникав похвали людської, смиренний, і грішним себе вважав.

Брат один у скиті впав у якесь прогрішення. І звелів йому пресвітер, щоб вийшов геть із церкви, бо не достойний з братами в соборі церковному бути. Преподобний же Вісаріон, вставши, виходив разом з тим, що прогрішився, кажучи: "І я грішний". Таке було смирення святого отця. Розповідали ж про нього учні його, що сорок років не лягав на спину спочити, але сидячи або стоячи сну дуже трошки приймав. Переконував же учнів своїх до чування, щоб недрімно пильнували себе завжди від сітей ворожих, і казав: "Годиться ченцеві, щоб цілий став оком, як же херувим і серафим. Коли хтось перебуває мирно, без боротьби, тоді більше хай пильнується і смиряє себе перед Богом, щоб, думаючи, що стоїть, не впав найлютішим падінням. Через самовпевненість багато передано на боротьбу. Часто через нашу неміч Бог не дає боротьбі прийти на нас, щоб ми до решти не згинули".

Цього святого отця ціле життя до птахів повітряних було подібне: нічого із земного не придбав ніколи, не мав келії своєї ані якогось окремого для себе пристановища, але з місця на місце переходив, поневіряючись пустелею, кручами і хащами, як блукалець, зовсім не дбаючи про потреби тілесні, ані про їжу, ані про одяг, — одну лише мав на тілі латану найгіршу одежину, щоб не бути цілком голим. І палило його сонце спекотне вдень, мерз він уночі, рідко ж коли під дах десь заходив — мандрував горами, наче птах, самотність люблячи, і до одного Бога ум свій підносячи, і думками своїми в Ньому заглиблюючись. Слізні ж потоки завжди виходили з очей його, і зітхання часті з глибини серця, і всі дні життя свого у сльозах провадив, завжди плачучи й ридаючи. Досягнув же глибокої старости, переставився на нестаріюче життя і перейшов з плачу у вічну зі всіма святими радість в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава навіки. Амінь.

 

святий Іларіон новийІларіон блаженний сином був Петра Кападокійця, який подавав хліби на трапезі царській, матері ж Теодосії, обох благочестивих і боголюбивих. Змалку навчений був добре Святого Письма. Коли мав двадцять років, покинув (за євангельським словом) батька, і матір, і дім, і багатство і став монахом в обителі Ісихієвій поблизу Візантії. Потім в обитель Далматську прийшов, і прийняв там ангельський святий образ великий, і став учнем святого Григорія Декаполита, що там тоді жив. І перебував у послусі, і мовчанні, і смиренні великому. Мав же роботу у вертограді монастирському і трудився в тому послусі десять літ, намагався життям своїм наслідувати однойменного собі преподобного старця Іларіона Великого. Про його ж добродійне й богоугодне життя часто читаючи, уподібнювався йому, наскільки міг, у пості, і в цілонічних молитвах, і у всіх чернечих подвигах — через те й новим Іларіоном названо його. Просвітливши душу свою, як сонце, прийняв від Бога владу над духами нечистими — виганяти їх. Ігумен же обителі тої священиком його поставив, хоч той і не хотів, — на той час пішов уже звідти святий Григорій Декаполит в инші місця. Через декілька років, коли помер ігумен, довідався преподобний Іларіон, що хочуть брати поставити його собі ігуменом, — утаївся від них, вийшов вночі з обителі і пішов до Візантії, шукаючи учителя свого Григорія святого, там-бо сподівався знайти його. Але той відплив до Риму, а повернувшись звідти, оселився на горі Олімп. Тому зупинився Іларіон у Візантії в одній обителі. Монахи ж обителі Далматської, довідавшись про нього, послали до святішого патріярха Никифора, просячи, щоб поставити Іларіона їм ігуменом, хоч він і не хоче. Патріярх же сповістив цареві. Пославши, привели до себе Іларіона і переконували його прийняти ігуменство Далматського монастиря. Він же царській і патріяршій волі противитися не міг, скорився їхньому велінню і прийняв владу ігуменську. І пас довірених собі словесних овець добре вісім літ.

Після цього прийняв скіпетр грецького царства звіройменний кат Лев Вірменин і почав бентежити Церкву Христову єрессю іконоборною, і багатьох до свого єретичного однодумства примушував. Хто не корився йому — тих мучив, инших у найдальші виганяв краї. У той час його наказом і преподобного Іларіона привели з обителі Далматської в царське місто і до єресі примушували. Але добрий Христовий воїн ніяк не корився катові, більше ж — викривав його сміливо, назвав безбожним і новим переступником. І зрушив того на гнів великий. Багато ран і різних мук злочестивий цар завдав блаженному і в темниці замкнув його. Через якийсь час знову поставив його перед собою і довго допитував. Нічого ж не домігшись, передав його однодумцеві своєму — патріярхові на ім'я Теодот, на прізвисько ж Кассітер, який прийняв престол після святішого Никифора, вигнаного за благочестя. Той Теодот-лжепатріярх із преподобним Іларіоном вчинив так само, як і цар. У темній в'язниці замкнув святого і багато днів морив його голодом і спрагою, ані хліба, ані води не велів йому давати. Монахи ж його монастиря дійшли до царя з проханням, кажучи: "Дай нам пастиря нашого, о царю, ми ж обіцяємо твоїй скоритися волі". Цар же зрадів обіцянці їхній і швидко віддав їм отця їхнього. Святий же, в обитель прийшовши, прожив рік і, трохи відпочивши після страждання і голоду, знову до страждань повернувся. Цар-бо, чекаючи обіцяного, розумів, що посміялися з нього монахи. Послав воїнів своїх до обителі тої і кривдив монахів, а преподобного привів і посадив до темниці. Тоді послав його в обитель Фанієву і звелів там у тісній темниці його замкнути. Страждав же святий в ув'язненні шість місяців, багато кривд і образ прийняв від жорстокого ігумена обителі тої. Тоді знову за царським указом вивели його звідти і привели до Царгорода. І ласкою, і погрозами переконував його цар пристати до іконоборної єресі. І тому, що не послухав його Христовий страждалець, в иншу обитель, названу Кикловіс, послав його цар. І перебував у ній два роки і шість місяців, у жахливій темниці тримали його і кривдили. Звідти знову до царя привели і, сильно побивши, в Протильський град вигнали.

Тоді злочестивий той цар, що стратив багатьох, загинув і сам люто — його ж бо воїни потяли його в церкві — на тому місці, де святу ікону Христову вперше, зневаживши, скинув, викинув погано душу свою окаянний. Прийнявши царство, Михаїл Травлій звелів усіх правовірних із пут і вигнання звільнити. Тоді й преподобного Іларіона випущено було, та не пішов у свою обитель, бо ще не припинилася іконоборна єресь і єретикуючі лжепастирі і лжевчителі архиєрейські тримали престоли, а перебував в одної вірної і благочестивої жінки, яка у своєму маєтку дала йому місце безмовне і келію побудувала з вертоградом і зі всіма потребами, служачи йому Бога ради. Тим часом преподобний Теодор Студит, також багато злого від єретиків за правовір'я витерпівши, із вигнання повернувся і до Господа відійшов. Коли його святу душу ангели на небо зносили, бачив те Іларіон преподобний, як же у житії Теодора написано. У той день, коли святий Теодор Студит переставився, блаженний Іларіон, ходячи по вертограді своєму, працюючи і співаючи псалми Давидові, почув якісь предивні голоси й невимовні пахощі. Дивувався ж і стояв, розглядаючись, звідки вони. Поглянув у небо, у височінь, і побачив багато чинів небесних у білих ризах, що світлими лицями сяяли і йшли з неба з піснями назустріч якійсь чесній особі. Це бачачи, Іларіон блаженний впав на землю з жахом великим і чув якийсь голос, що говорив до нього: "Це душа Теодора, ігумена Студійського монастиря, який за святі ікони постраждав до крови і до кінця перетерпів у скорботі. Нині ж заснув і, торжествуючи, душа його вгору сходить. Зустрічають її небесні сили". Такого видіння пречудесного сподобившись, сповнився преподобний Іларіон превеликої втіхи, і насолоду велику духовну прийняв у серці своєму, і багато днів пробув, веселячись духом, і сяяло серце його від радости, як же в ангела. Перебував же преподобний в жінки тої літ сім і більше. Коли ж після Михаїла Травлія став на царювання син його Теофіл і, всіх ісповідників зібравши, почав їх знову, як же і попередні злочестві царі, примушувати до іконоборства, а тих, що не корилися, мучити, тоді й преподобного Іларіона взяли й привели до царя. Примушуваний, не покорився царському велінню, більше ж — викрив царя як злочестивого і законопереступника, що праведні догми віри руйнує. І за те сто і сімдесят ран на спину прийняв, і на Афусійський острів вигнано його. Мав же там таку відраду, що не тримали його в темниці чи в путах, тому збудував собі келію вельми малу й перебував у ній аж до кончини Теофіла.

Коли ж той помер, цариця Теодора, всіх ісповідників із вигнання зібравши в царюючому граді, правовір'я укріпила і святі ікони в храми Божі внесла. Тоді й преподобного Іларіона випущено, прийняв він свою Далматську обитель, сяючи Божими чудами. І прожив три роки, і, учнів своїх богоугодно настановивши, до Господа відійшов. Його ж чесну і святу душу, як і Теодорову, яку він бачив, ангели на небо віднесли, і в лику святих ісповідників постала вона перед престолом слави Отця, і Сина, і Святого Духа, одного в Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).