Для Церкви завжди було важливим залишатися вірною Писанню і Традиції, які мають спільне джерело: Боже Об’явлення. Одним із невід’ємних ґарантів того, що Церква залишається вірною своїй місії, провадження вірних до Христа, було апостольське переємство (т.з. сукцесія) ієрархів, які вели своє походження від апостолів, а через них – до Христа, Який є Сам джерелом служіння у Церкві. Уже на зламі І-ІІ ст. було розуміння про те, що саме єпископи, які стоять на чолі спільноти, є виразниками Передання. Ось що сказав св. Ігнатій Антіохійський у посланні до Смирнян: «Ідіть усі за єпископом, як Ісус Христос за Отцем… Нехай ніхто без волі єпископа нічого не чинить з того, що стосується Церкви».

Таким чином, через покладання рук (хіротонію) єпископами передавалося (і передається) це служіння, коли на особу новопоставленого єпископа виливається Благодать Святого Духа. Вже у ранній Церкві встановилася практика, що хіротонію здійснювало декілька єпископів, що теж виражало соборність Церкви.

Щодо Київської Церкви, то вона мала переємство від Константинопольського Патріархату, який по хрещенні наших земель першим надав ієрархію. Поступово виробилася практика, коли Предстоятеля Митрополії обирали тут, а не присилали з Візантії. А вже Предстоятель з ієрархами нашої Церкви здійснював поставлення єпископів. Хоча Церква-Мати, при певних труднощах, могла і присилати митрополита з Константинополя. Одним із таких періодів стало XVI ст., коли з різних причин відбувався занепад Київської Митрополії.

У 1589 р. наші краї провідав патріарх Єремія ІІ (Транос), який провів синод єпископів Митрополії. На цьому синоді було зміщено діючого митрополита Онисифора (Дівочку), а 1 серпня 1589 р. у місті Вільно в митрополити, патріархом Єремією, разом з ієрархами Київської Церкви, було рукоположено архимандрита Михаїла (Рогозу). Таким чином, наша Церква, в черговий раз, отримала апостольське переємство від Константинополя. Коли було відновлено повне сопричастя із Римським Престолом в 1596 р., у Берестейських артикулах було зазначено, що єпископи обиралися і святилися тут, у Митрополії, а лише новообраний митрополит повинен був прохати затвердження від Риму. І хоча ця вимога, в силу різних історичних обставин, занехаялася, переважаюча більшість ієрархів поставлялася в межах Митрополії та були «руських обряду і народу». Таким чином, всі вони мали апостольське переємство від Константинопольського Патріархату, оскільки митр. Михаїл 31 березня 1593 р., мабуть у Володимирі, здійснив хіротонію на єпископа Іпатія (Потія), який потім став його наступником, а цей, у свою чергу, в червні 1612 р. був головним святителем свого наступника на митрополичому престолі – єпископа Йосифа (Вельямин-Рутського), і так далі. Ця лінія простежувалася до 2-ої половини XVIII ст. Аж 31 липня 1758 р. у Римі, в храмі Св. Атанасія, трапилася подія, яка мала вплив на подальшу долю апостольського переємства в Київській Церкві. Того дня три ієрархи на чолі з Джузеппе Шіро, архиєпископом Дураццо (в сучасній Албанії), поставили на єпископа Вітебського, коад’ютора Полоцької єпархії, Ясона (Смогожевського). А через деякий час цей владика став Київським митрополитом і висвятив свого наступника. Таким чином, було втрачено апостольське переємство від Константинополя як у Київській митрополії, так і новоутвореній (в 1807 р.) Галицькій. Адже архиєпископ Шіро мав свячення від епірських (Греція) унійних владик, переємство яких, у свою чергу, велося від православного ієрарха Атанасія (ХVІІ ст.) з Охридської Православної Церкви (в Болгарії, яка втратила свою автокефалію і влилася до Константинопольського Патріархату в 1767 р.).

Проте, в історії всіляке буває. Тому, 17 травня 1857 р., на титулярного єпископа Канатського, помічника Галицького митрополита, було висвячено Спиридона (Литвиновича). Деякі дослідники вважали, що це відбулося у Львові[1] чи Уневі, і головним святителем був митрополит Михаїл (кардинал Левицький), який мав апостольське переємство теж від архиєпископа Шіро. Але, як довів о. Ференц Надь, SJ[2], ця хіротонія відбулася у Відні (Австрія), де Литвинович був ректором Центральної семінарії, і здійснив її, як головний святитель,  Іоан (Лемені), єпископ Фаґарашський із Румунської Греко-Католицької Церкви.  Здавалося, що основна лінія апостольського переємства цілком змінилася, але цікаво те, що владика Лемені, як і всі єпископи Румунської ГКЦ мав переємство, через Мукачівську єпархію, від Київської Митрополії та митрополита Михаїла (Рогози), а врешті – від патріарха Єремії ІІ. Отож, після довгої мандрівки, переємство вернулося на Україну, тим більше, що дуже швидко єпископ Спиридон став митрополитом Галицьким та був головним святителем всіх тогочасних ієрархів УГКЦ.

Таким чином, до другої половини ХХ ст., усі наші ієрархи мали переємство від Київської Церкви, оскільки албансько-охридська лінія архиєпископа Шіро заникла в 1869 р., зі смертю Перемиського єпископа Томи (Полянського), залишившись лише на Закарпатті. Ситуація змінилася, коли наша Церква вийшла поза українські етнічні межі. З часом, з’явилася необхідність в архієреях і в діаспорі. Щодо перших владик, то їх рукополагав митрополит Андрей (Шептицький) чи хтось із єпископів, що мали апостольське переємство від нього. З цієї лінії походили: єпископи Сотер (Ортинський) і Константин (Богачевський) в США, Никита (Будка) і Василій (Ладика) в Канаді, Йосиф (Мартинець) у Бразилії, Йоан (Прашко) у Австралії, Андрей (Сапеляк) в Аргентині.

Але в 1971 р. на коад’ютора (єпископ-помічник із правом наслідування) для Бразилії був висвячений папою Павлом VI Єфрем (Кривий), а в 1979 р., на митрополита Філадельфійського, папою Йоаном Павлом ІІ – Мирослав (Любачівський). Це внесло в нашу Церкву нову лінію апостольського переємства, оскільки два згадані папи мали його (хоч і різними шляхами) від римо-католицького єпископа з Італії кардинала Шипіоне Ребіби (ХVI ст.)[3]. А оскільки пізніше Мирослав (Любачівський) став Главою УГКЦ, ця лінія закріпилася. Мабуть, варто сказати, що на сьогоднішній день близько 91% всіх католицьких ієрархів мають апостольське переємство саме з цієї лінії, і всі 14 римо-католицьких владик на Україні теж мають свячення звідси.

Звичайно, у цій статті було зосереджено увагу лише на основній лінії апостольського переємства, оскільки дослідити всі можливі бічні лінії (тобто всіх ієрархів-співсвятителів) є просто неможливим. Але, з великою долею впевненості можна стверджувати, що фактично всі владики мають у собі всі можливі лінії апостольського переємства. Наприклад, покійний папа Йоан Павло ІІ, попри основну сукцесію, мав і лінію патріарха Єремії ІІ (через наших митрополитів, спочатку Йосифа Сембратовича, а потім – Андрея Шептицького), і албансько-охридську лінію, і вірменську лінію. Це тільки ті лінії, які кидаються в очі при поверхневому розгляді.

Теж слід зазначити, що переємство можна простежити тільки до глибини XVI ст. Лише фрагментарно можна дійти до більш віддалених від нас часів. А виключно переконання у тому, що традиція рукоположень сягає до апостольських часів, і несхибно перебуває в Церкві Христовій, дозволяє нам бути певними, що «де єпископ, там і Церква». До речі, в інших Церквах ситуація з сукцесією є такою, що губиться в глибині віків ще швидше. Наприклад, в Російській Православній Церкві переважна більшість ієрархів ведуть своє переємство від Антіохійського Патріархату, коли в Російську імперію в 1913 р. прибув патріарх цієї Церкви Григорій та здійснив декілька свячень (у тому числі, майбутнього патріарха Алексія І). Таким чином, далі ХІХ ст. тут основну лінію свячень простежити не вдається.

А тепер, мабуть, варто розглянути усіх живих ієрархів УГКЦ, як на Україні, так і за кордоном, згідно їхнього апостольського переємства. Сюди будуть включені також владики Мукачівської греко-католицької єпархії. Отож, на сьогоднішній день (15.12.2007 р.Б.) є в живих (сюди включено, як діючих ієрархів, так і емеритів, тобто владик-пенсіонерів) 51 преосвященніший. Їх можна розбити на три групи.

1. це група, умовно назвемо її, константинопольсько-київською, що має переємство від патріарха Єремії ІІ і Київських митрополитів. До неї належать 42 такі ієрархи: Блаженніший Любомир (Україна), митрополити: Стефан Сорока (США), Стефан Сулик (США), Лаврентій Гуцуляк (Канада), Михаїл Бздель (Канада); архиєпископи: Мирослав Марусин (Італія), Ігор Возьняк (Україна); єпископи: Роберт Москаль (США), Михаїл Гринчишин (Франція), Юліан Вороновський (Україна), Михаїл Микицей (Аргентина), Петро Стасюк (Австралія), Михаїл Вівчар (Канада), Стефан Меньок (Україна), Гліб Лончина (Україна), Давид Мотюк (Канада), Павло Хомницький (США), Річард Семінак (США), Володимир Війтишин (Україна), Стефан Хміляр (Канада), Василій Івасюк (Україна), Володимир Ковбич (Бразилія), Василій Семенюк (Україна), Миколай Сімкайло (Україна), Богдан Дзюрах (Україна), Йоан Бура (США), Діонісій Ляхович (Україна), Мирон Мазур (Бразилія), Ярослав Приріз (Україна), Кенет Новаківський (Канада), Даниїл Козелінський-Нето (Бразилія), Андрей Сапеляк (Аргентина), Софрон Дмитерко (Україна), Василій Лостен (США), Інокентій Лотоцький (США), Михаїл Кучм’як (США), Іриней Білик (Україна), Володимир Паска (США), Роман Даниляк (Італія), Северіан Якимишин (Канада), Корнилій Пасічний (Канада) і Софрон Мудрий (Україна).
2. друга група, яку можна умовно назвати латинською, походить від кардинала Шипіоне Ребіби. Сюди входять таких 8 ієрархів: митрополит Йоан Мартиняк (Польща), та єпископи: Михаїл Колтун (Україна), Юліан Ґбур (Україна), Василій Медвіт (Україна), Володимир Ющак (Польща), Петро Крик (Німеччина), Мілан Шашік (Україна) і Єфрем Кривий (Бразилія).
3. і в останній групі, албансько-охридській, що походить від єпископа Атанасія з Епіру, одиноко тулиться єпископ Йоан Семедій, емерит із Закарпаття. Так виглядає, що із його смертю ця основна лінія, до якої належали всі ієрархи УГКЦ в середині ХІХ ст., цілком заникне.

Таким чином, якщо порахувати у відсотковому відношенні, то з першої групи є 80,5% архієреїв, із другої – 17,5%, а з третьої – 2%. Такою є ситуація з апостольським переємством на сьогоднішній день.

А на завершення статті, напевно, слід навести повністю основну лінію сукцесії в трьох наявних групах, щоби наочно продемонструвати, як протягом останніх п’ятсот років вона передавалася в Церкві Христовій на Україні та діаспорі. Тут не будуть подаватися всі відомі дані, лише основне: рік і місце свячень та ім’я висвяченого ієрарха. Те ім’я, яке наводиться перед даним блоком, є іменем святителя наступного. Блоки розділюються знаком «;». Отож:

1. константинопольсько-київська лінія: 1565, Солунь, Греція, було висвячено Єремію Траноса; 1589, Вільно, Литва, Михаїл Рагоза; 1593, Володимир, Україна, Іпатій Потій; 1613, Вільно, Литва, Йосиф Вельямин-Рутський; 1624, Вільно, Литва, Антоній Селява; 1654, Україна, Гавриїл Коленда; 1671, Вільно, Литва, Кипріан Жоховський; 1678, Гродно, Білорусь, Лев Заленський; 1700, Перемишль, Польща, Георгій Винницький; 1711, Самбір, Україна, Лев Кишка; 1716, Львів, Україна, Геннадій Бізанцій; 1730, Мукачів, Україна, Інокентій Міку-Кляйн; 1743, Маріаповч, Угорщина, Мануїл Ольшавський; 1759, Маріаповч, Угорщина, Василій Божичковіч; 1773, Відень, Австрія, Григорій Майор; 1784, Блаж, Румунія, Іоан Боб; 1807, Блаж, Румунія, Самуель Вулкан; 1833, Варадин, Румунія, Іоан Лемені; 1857, Відень, Австрія, Спиридон Литвинович; 1865, Львів, Україна, Йосиф Сембратович; 1879, Львів, Україна, Сильвестр Сембратович; 1890, Перемишль, Польща, Юліан Сас-Куїловський; 1899, Львів, Україна, Андрей Шептицький; 1939, Львів, Україна, Йосиф Сліпий; 1977, Рим, Італія, Любомир Гузар. Тут є проведено лінію сукцесії до сьогоднішнього Предстоятеля УГКЦ. Проте, починаючи від митрополита Андрея, лінії можуть різнитися. Наприклад, у митрополита Канади Лаврентія Гуцуляка вона є такою: 1899, Львів, Україна, Андрей Шептицький; 1917, Перемишль, Польща, Йосафат Коциловський; 1924, Рим, Італія, Константин Богачевський; 1929, Едмонтон, Канада, Василій Ладика; 1951, Вінніпег, Канада, Максим Германюк; 1993, Вінніпег, Канада, Михаїл Бздель; 1997, Едмонтон, Канада, Лаврентій Гуцуляк. Загалом, налічується шість варіантів цієї лінії, проте, всі вони, рано чи пізно, впираються у митрополита Андрея.
2. латинська лінія кардинала Ребіби. Тут, фактично, усі свячення було здійснено у місті Рим, Італія, лише починаючи з митрополита Юзефа Більчевського їх здійснювали у Львові, Україна, тому буде вказано лише рік та особу рукоположеного в єпископи: 1541, було висвячено Шипіоне Ребібу; 1566, Джуліо-Антоніо Санторо; 1586, Джіроламо Бернеріо; 1604, Ґалеаццо Санвітале; 1621, Людовіко Людовізі; 1622, Луїджі Каетані; 1630, Ульдеріко Карпен’я; 1666, Палюццо Альт’єрі; 1675, папа Венедикт ХІІІ; 1724,  папа Венедикт ХІV; 1743, папа Климент ХІІІ; 1758, Генрі Стюарт-оф-Йорк; 1794, папа Лев ХІІ; 1826, К’яріссімо Фалькон’єрі-Мелліні; 1839, Каміло ді П’єтро; 1861, Мєчислав Лєдуховський; 1886, Ян Пузина де Козельсько; 1901, Юзеф Більчевський; 1919, Болєслав Твардовський; 1933, Євґеніуш Базяк; 1958, Краків, Польща, Йоан-Павло ІІ; 1979, Мирослав Любачівський, Рим, Італія; 1989, Ченстохова, Польща, Йоан Мартиняк. Фактично у всіх наших семи ієрархів є саме ця апостольська лінія. Лише у восьмого, владики Єфрема Кривого, дещо інакша, починаючи від папи Климента ХІІІ (1743 р.). Проте, ми її тут не будемо наводити, а коли хтось забажає, то може поглянути на неї сам у сайті американця Девіда Чанея[4].
3. а зараз поглянемо на останню, албансько-охридську, єдиним репрезентантом якої на Україні є, як уже згадувалося, владика Йоан Семедій. Вона розпочинається на століття пізніше, ніж дві вищенаведені. Тут ми знову наведемо рік і місце свячень та ім’я того, кого рукоположено. У 1653, в Епірі, Албанія, висвячено епископа Атанасія; 1665, Дрімадес, мабуть Греція, Онуфрій Костантіні; 1700, Рим, Італія, Філотей Зассі; 1716, Рим, Італія, Базіле Матранґа; 1736, Рим, Італія, Джузеппе Шіро; 1758, Рим, Італія, Ясон Смогожевський; 1781, Львів, Україна, Петро Білянський; 1796, Львів, Україна, Антоній Ангелович; 1813, Відень, Австрія, Михаїл Левицький; 1838, Львів, Україна, Василій Попович; 1843, Відень, Австрія, Йосиф Гаганець; 1875, Пряшів, Словаччина, Йоан Пастелій; 1883, Ужгород, Україна, Йоан Валій; 1892, Пряшів, Словаччина, Юліан Фірцак; 1892, Ужгород, Україна, Юліан Дрогобецький; 1912, Ужгород, Україна, Антоній Папп; 1939, Маріаповч, Угорщина, Миколай Дудаш; 1944, Ужгород, Україна, Теодор Ромжа; 1945, Ужгород, Україна, Олександр Хіра; 1978, Ужгород, Україна, Йоан Семедій.

Окрім того, бажав би подякувати пану Чарльзові Бренсому, редактору часопису «Petit Episcopologe Montier» і розробнику сайту http://mysite.verizon.net/res7gdmc/aposccs/, а також пану Мартінові Волтерсу, розробнику сайту www.apostolische-nachfolge.de, за надану допомогу та консультації при моєму намаганні розшукати витоки апостольського переємства.

Маю надію, що ця невеличка розвідка допомогла тим, хто цікавиться історією апостольських переємств у цілому, і нашої Церкви зокрема.

Ієромонах Мануїл (Пишкович)

15 грудня 2007 р.Б.

 Християнський портал КІРІОС за матеріалами сайту Свято-Успенської Унівської Лаври.

[1] Див.: Dmytro Blazejowskyj. Ukrainian Catholic Clergy in Diaspora (1751-1988), Rome, 1988, р. 142.

[2] Див.: http://w3.externet.hu/~tavlatok/9_fuggelek.htm. Тут вказані архієрейські свячення усіх ієрархів, що у будь-який спосіб мають відношення до Угорщини. Нажаль, сайт є виключно на угорській мові.

[3] Див.: http://mysite.verizon.net/res7gdmc/aposccs/. Тут Чарльзом Бренсомом зібрано і подано апостольське переємство фактично усіх пап, закінчуючи сьогоднішнім – Венедиктом ХVI.

[4] http://www.catholic-hierarchy.org/bishop/bkrevey.html