Слово “екуменізм”, “екуменія” має багату історію значень та потребує більш ширшого висвітлення[1].
“Екуменія” то найперше географічне поняття і означає цілість заселеної землі. Таке розуміння слова зустрічаємо у грецьких мислителів Герода та Аристотеля. Та це поняття швидко збагачується аспектом культури: йдеться про територію землі, що плекає грецьку чи римську культуру. В епоху римської культури значення слова “екуменія” ототожнюється з політично-правовим полем цієї імперії.
В Св. Письмі, особливо в грецькому перекладі Септуагінти та Новому Завіті, зустрічаємо це слово в потрійному значенні. напр. в двох перших: “І правдою судитиме вселену, і народи розсудить справедливо (Пс. 9, 9); в політично-суспільному: “Тими днями вийшов наказ від кесаря Августа переписати всю землю (pasan ten oikoumenen)” (Лк. 2,1). В Новому Завіті це слово також поєднується із місією Христа: “І ця Євангелія Царства буде проповідуватись по всьому світі (en hole te oikoumene), на свідоцтво всім народам” (Мт. 24, 14). Цей текст досконало висвітлює виміри екуменії: проповідування Євангелії і свідоцтво поширюються на цілий світ.
Вищезгадані значення приймає і християнство. Прикметник “екуменічний” набирає еклезіального характеру і вживається на означення чогось, що належить до Церкви, як цілісності. В богословській літературі говориться про екуменічні Собори – Константинопольський Собор (381) першим окреслив Ніцейський Собор “Вселенським Синодом” це зн. екуменічним. Від часів Юстиніана титул “екуменічнічний” патріарх надається константинопольським патріархам.
Однак поняття екуменії в географічному значенні вживається ще до початку ХХ ст., особливо в протестантському світі. За допомогою цього слова виражено вселенську, а це значить Церква повинна провадити місії по всьому світі. Сучасне розуміння слова завдячуємо Натану Зодерблом (N. S?derblom) лютеранському Архієпископу Упсалі та одному із основоположників екуменічного руху серед Протестантських Церков. Він повернув поняттю “екуменізм” це значення, яке йому надавала рання Церква, підкреслюючи в ньому єдність Християнських Церков взятих як цілість.
Саме в такому значенні прийняла його Римо-Католицька Церква на II Ватиканському Соборі. Слід відзначити, що Отці Собору надали йому не дефінітивний, а описовий характер. Так Декрет про Екуменізм визначає: Під “екуменічним рухом” треба розуміти ці дії та ініціативи, що повстають та організовуються відповідно до різних потреб Церкви та обставин часів для сприяння єдності всіх християн... (п. 4).
В екуменізмі, підкреслюється сьогодні, не так теоретичні основи, як певна постава. Йдеться про пошану і визнання старань, які роз’єднані брати також вкладають в розвиток основних християнських цінностей; переборення конфесіоналізму, який виділяє лише те, що нас ділить та приймає неістотні елементи, як основні вартості. Екуменізм запрошує до поглиблення в Церкві власного навчання та пізнання навчання братніх Церков; стримить до вироблення постави довір’я та до ліквідації упередження; окрім цього підіймає конкретні кроки в напрямку до зустрічі і поєднання, відкриває можливість широкої співпраці у всіх ділянках людського життя. Екуменізм просить Бога і роз’єднаних братів про прощення провин, живить надію проти всякої надії та питає не тільки: “Чи спільно можемо приймати Євхаристію?”, але рівно ж задає питання: “Чи вільно нам взаємно відмовляти собі в Євхаристії?”
Автор: викладач із Ів-Франк. Теологічної Академії, Василь Тучапець.
[1] Пор.: Skowronek A ., Pr?ba okre?lenia ekumenizmu // KChJ. – C. 27-37.