Історичні спроби перемагання поділів в Церкві та їх сучасне розуміння.
Перше тисячоліття християнства не було легким періодом спільності поміж Церквами Сходу і Заходу. Від IV ст. до ІХ ст. християнства дослідники добачають мінімум сім поділів, що охоплюють разом більше ніж 200 років[1]. Незважаючи на ці напруження аж до ХІ ст. зберігався механізм розв'язання непорозумінь: скликання соборів, що давало можливість зберегти існуюче поміж ними сопричастя. Як відзначає в своєму навчанні Іван Павло ІІ, в першому тисячолітті пріоритетом являється єдність, що підносилася понад протистояння в середині Церковного Тіла тих часів[2]. Щойно в ХІ ст. наступив поділ “суцільно тканого хітону”[3] — Церкви, що за словами Івана Павла ІІ “приніс великий біль і гіркість, так для християн того часу, як і послідовників Христа наступних віків “[4].
1) Зовнішні поділи єдності Церкви
Поділ хоч і відноситься перш за все до канонічно-інституційного виміру Церкви, як зауважує В. Гриневич, має в собі щось трагічне і таємниче[5]. Становить бо духовну драму християнства, навіть якщо і торкається зовнішньої реальності Церкви, ніколи не в силі сягнути її онтологічних основ. Вказує на це символ роздертого хітону Христа, що завжди залишається чимось зовнішнім відносно особи. Онтологічна єдність Церкви ніколи не була знищеною; поділена Церква надалі залишається єдиною Церквою Воскреслого Господа людської історії[6].
Віднаходимо це також в навчанні Римського Архієрея Івана Павла ІІ про те, що поділ лише зранив єдність Церкви, через розірвання повного сопричастя між Сходом і Заходом[7]. Людська провина, хоч і завдала великої шкоди сопричастю християнства, однак ніколи його не знищила[8]. Продовжуючи вище згадану рефлексію, визначний католицький богослов Ганс Урс фон Бальтазар ставить питання: Чи двостороннє відчуження зайшло так далеко, що потрібно говорити про дві Церкви? Чи детальне дослідження історії не доводить, що єдність в глибині ніколи не перестала існувати?[9]
ІІ Ватиканський Собор вказує, що забракло взаємного зрозуміння і любові, а це стало дорогою до поділу[10]. Рівно ж із православної сторони, патріарх Атенагорас І, разом із Святим Синодом Константинопольської Церкви, вбачають в поділі зранення любові, що єднала Церкви. Людська безросудливість і грішність, спротивившись об’єднуючій волі Святого Духа, ослабили ту силу любові, яка так необхідна в церковному житті[11].
Власне суспільний фактор, що тут негативно проявляється через людські гріхи, причинилися до історичних поділів християнства[12]. Цю правду висвітлив вже в VII ст. Отець Східної Церкви, Максим Ісповідник: “Ніщо інше не створило схизм і єресей як тільки факт, що не любимо Бога і нашого ближнього”[13]. Так події 1054 року, які відбулися між Римом і Константинополем остудили любов поміж ними, допроваджуючи, в консеквенції, до поділу Церкви. Було це одна з найбільш трагічних для християн подій, що становила кульмінаційний момент, припечатавши стан існуючого поділу.
Як вже зазначалось, в І тисячолітті християнства, про який говоримо часто, що була це епоха неподіленої Церкви, в реальності наростав небезпечний процес відчуження, дезінтеграції та розходження спільних доріг. Цей процес поступово розвивався і поглиблювався протягом віків. Не підлягає сумніву, що неможливе є докладне означення початку схизми поміж східними а західними християнами. Надто багато чинників впливали на взаємні стосунки в різних пунктах, так що дослідникам важко з повним переконанням сказати від коли можна ствердити стан схизми.
На тлі вище сказаного, знаменними є слова Івана Павла ІІ, що “хітон єдності” роздер не один лише історичний епізод, чи звичайне питання першості, але поступове відчуження, в якому будь-які відмінності іншого, розглядалися вже не як спільне надбання, але як несумісність (OL 18). Отже, можна говорити що початок схизми настав, коли різниці, які були характерні кожній Церкві переродилися у протиставлення. Таким чином, на думку В. Гриневича, схизма становить поступовий процес духовного і культурного розходження християнської ейкуменії. Тому важко говорити про її докладну дату, а що найменше можна вказати на поступові етапи цього процесу[14].
Рівно ж і для Православної Церкви, схизма посідає не тільки характер формального зівання зв’язків, скільки процес поступового розходження[15]. Православний богослов Мейендорф вказує на це, що схизма, яка остаточно розділила християн не збіглася із жодною особливою подією, тому її дати не можна точно встановити. Можна лише вказати на політичне протистояння Сходу та Заходу, поступове розходження в площинні розуміння та практикуванні обрядів, різні шляхи розвитку так богослов’я, як і еклезіології, що відіграли в цьому процесі поважну роль[16].
Так польський православний богослов Єжи Клінгер вважає, що обмін відлученнями (1054 р.) між папським легатом Гумбертом і константинопольський патріархом Михаїлом Керулярієм, не мав того значення, яке йому традиційно приписується. За його словами, розкол Православної із Римо-Католицькою Церквою мав характер не стільки формального розірвання (як у випадку Реформації), скільки поступового розходження поміж Східною і Західною Церквою[17].
Ось чому католицький теолог Луі Бує (Bouyer), покликуючись на дослідника цього питання Ів Конгара, стверджує, що події 1054 року не стільки були початковим пунктом пізніших перемін, скільки виявленням виступаючого, вже тоді, браку взаємного зрозуміння поміж двома половинами однієї Церкви[18]. Власне, більшість дослідників так католицьких як православних, серед так багатьох причин розколу насамперед вбачають поступове народження відмінного внутрішньо-церковного тобто еклезіального розуміння Церкви. Поділ християнства, як і невдалі старання відновлення втраченої єдності, не можна пояснювати виключно політичними чи культурними чинниками. Труднощі, яким дала початок історія, як зазначає знову ж Меєндорф, можна б було усунути, коли б існували спільні еклезіологічні критерії, що дозволили б розв'язати богословські, канонічні чи літургійні проблеми, які ділили Схід і Захід[19].
Друге тисячоліття було затемнене через відстань, яку ці дві Церкви утворили між собою, з усіма її негативними наслідками у відношенні до першого тисячоліття, коли вони разом зростали, як дві великі та взаємодоповнюючі традиції цієї самої Христової Церкви[20]. Наскільки б значними не видавались схематично-зображенні відмінності між Римо-Католицькою та Православною Церквою, зовсім не мусили вони, самі по собі, привести до розколу. Та й зрештою те, що ми часто називаємо причинами схизми, здається є de facto не причинами, а проявом існування схизми. Так все більш відповідними є слова Римського Архієрея Івана Павла ІІ, що схизма - це результат поступового відчуження, стан його сприймання та погодження з ним (OL 18)[21]. Тому, характеризуючи причини поділу кожен сучасний дослідник, які б не були його особисті погляди на доктринальні проблеми цієї контроверсії, не може не згодитись із ІІ Ватиканським Собором, що відповідальність за поділ християнства несуть дві сторони[22].
На саму ж подію 1054 року потрібно дивитись з перспективи століть, що стала з плином часу символом поділу. Спільна декларація Папи Римського Павла VI і Константинопольського Патріарха Атенагораса І, що наново ознаменувала дорогу поєднання, знявши анафеми “з пам’яті і місця в Церкві”, назвала поділ “пам’яттю сумних рішень, актів і випадків”, “смутною подією цієї епохи”[23].
Справедливість, однак, вимагає сказати, що ніколи не бракувало голосу, який би не перестерігав та закликав до церковного примирення. Свідомість доконаного поділу перепліталась із певним протиставленням, яке чинили східні слов’янські народи, що залишились осторонь подій з 1054 року[24]. Згідно характеристики сучасних дослідників, процес роз’єднання Східної та Західної Церкви припечатав IV хрестоносний похід, захоплення Константинополя 1204 р. та пов'язанні із цим наслідки. Роздумуючи над драматичною історією, Папа Римський Іван Павло ІІ закликав синів Церкви до іспиту сумління за використовування, особливо в деяких століттях, методів повних нетолеранції, а навіть насилля, закликаючи до покути і навернення за гріхи, які зашкодили єдності, якої Бог прагне для свого народу[25].
Сам процес роз'єднання Церкви можна порівняти до трагічного ланцюга подій, в якім кожна подія пов'язується з іншими, пригадує старі рани, приготовляє нові напруження і конфлікти. Так було зі схизмою, що на своїх початках мала персональний характер; та в результаті, через погодження із тим фактом, свою вершину осягнула, коли Східна і Західна Церкви ствердили існуючий поділ поміж християнською ейкуменію[26]. Тільки люди “великого духа”, насправді вільні і повні Бога, не піддались духові часу і навіть тоді, коли настав час дійсного відокремлення, не бракувало з однієї і з другої сторони щирих спроб відновити єдність[27].
2) Поєднання чи поглиблення поділу?
Навіть, коли настав час дійсного відокремлення поміж Сходом і Заходом, під впливом Святого Духа, не забракло з одного і з другого боку бажання та пошуків братерства і єдності Церков. Однак, в світлі правди, належить сказати, що не забракло і помилок в способі відновлення втраченої єдності Церкви. До найбільш визначних намагань поєднання Східної і Західної Церкви наша історія зараховує Ліонську Унію (1274 р.) та Флорентійський Унію (1439 р.). В меншій мірі першу, в більшій мірі другу, особливо з уваги на значення, яке мав цей собор в майбутній історії Київської Церкви. Слід відзначити, що Київська Церква не залишалась осторонь подібних старань поєднання, що більш дослідник цього питання Б. Гудзяк зазначає, що не зважаючи на складність історії, не можна заперечити, що в цій Церкві була жива тенденція до відкритості на підтримання єдності так з Константинопольською, як і Римською Церквою [28].
а) Ліонська Унія (1274)
Коли ми хочемо говорити про Ліонський Собор[29], то слід пам’ятати, що тут унійні питання, по обидві сторони, були натхненні політично-релігійними мотивами. Звісно не однаковій мірі, оскільки це Схід приїхав просити поєднання, що в цей історичний час автоматично означало, що умови диктуватиме Рим. Найбільш зацікавлений в унії був візантійський імператор Михайло ІІІ, який добачав в цьому з’єднанні політичний союз із Заходом, що гарантувало йому мир із латинськими князями (особливо венецькими), а з другої сторони союзника проти арабів, в сумі це давало йому надію на відновлення та збереження Візантійської Імперії. Належить визнати, що Захід, особливо в особі папи римського Климента IV, теж добачав в унії певні позитиви. Найперше, це підтверджувало та визнавало верховну владу єпископа Риму так над Сходом, як і над Заходом, так в справах релігійних, як і політичних. Не забуваймо, що Рим вже був після григорянської реформи, яка в особливій спосіб закріпила позицію Папи Римського. Щодо інших мотивів, то йшлося теж про спільний хрестовий похід на Святу Землю під покровительством Єпископа Риму. Звісно без підтримки Візантії важко було надіятися в тих часах на успіх.
В контексті вищезазначених сподівань, 6 травня 1274 р., розпочався Ліонський Собор. Важко було б сподіватися про правдивий соборний діалог, адже йшлося лише про заключення унії, після прийняття греками визнання віри встановленої Римом. Взагалі греки прибули вже по сесії, на якій обговорювалося питання додатку до Символу Віри про походження Св. Духа від Сина (славнозвісне Filioque). Східній делегації подано вже приготовлений текст Символу Віри із додатком Filioque (який змушені були тричі повторити).
Рівно ж греки відчитали, в латинському перекладі, лист імператора, в якому він складав визнання віри. Текст цього визнання імператор отримав в 1267 р. з Риму і воно мало служити основою унії. Тому грецька делегація запевняла, що це визнання було прийняте східнім єпископатом. В дійсності, вчинили це незначна кількість прихильників унії з Римом. У цьому визнанні віри, сформованого цілковито в дусі латинського богослов’я, була збережена західна наука про походження Св. Духа, про чистилище, перемінення євхаристій них дарів і повну і цілковиту владу римського папи. Підкреслювало воно рівно ж вживання в Євхаристійній Літургії прісного хліба та згідно латиської традиції застерігало миропомазання виключно єпископам [30].
Грецька делегація змушена була все це підписати, без жодної можливості діалогу, а на основі послуху папі[31]. Тому Ліонську Унію скоріше можна назвати підпорядкуванням (або приєднанням) Сходу до Заходу, оскільки далекою була вона до форм з’єднання, не говорячи вже про поєднання.
Рівно ж прийняття її на Сході було далеко не соборове. Імператор, будучи вірним радше політичному союзу ані ж церковному з’єднанню, намагався силою накинути дану унію та впровадити в життя. Тогочасні папи римські Інокентій V та Миколай ІІІ вимагали особистої присяги грецького духовенства та визнання віри сформованого латинським богослов’ям. На що звісно не могли погодитися греки, оскільки відчитували це, як зрада православ’я. Полилася кров... Бачачи опір східних в прийняті такої форми з’єднання, папа римський Мартин ІV в 1281 році, оскаржив у зраді унії імператора та в кинув на нього анафему. Рік пізніше імператор помер екскомунікований рівно ж Грецькою Церквою. В 1285 р. синодальний томос, виданий Візантійською Церквою, офіційно відкинув Ліонську Унію.
Дана унія, диктована політичними мотивами і поспіхом, виявилася штучним та короткотривалим твором. Не знайшла вона підтримки у Східній Церкві, ані перед її заключенням, ані опісля. Причина в тому, що не була вона укладена в екуменічному дусі. Папа римський Павло VI в листі до кард. Вілебранса з нагоди 700-ліття Ліонського Собору (1274-1974) підкреслив, що “вибрано формули і тексти сформовані і виражені згідно еклезіології сформованої на Заході”[32]. Додає він, що поєднання було доконане із зверхністью, тексти були представленні візантійській делегації лише до підтвердження, без жодної дискусії. Як наслідок, така єдність не могла бути реально прийнята східними християнами. В листі Папи Римського був рівно ж підданий аналізу сам політично-суспільний контекст.
Знаменним є рівно ж факт, що з нагоди 700 річчя Ліонського Собору, Павло VI не назвав його вселенським собором. Папа говорив про нього, як “другий генеральний собор” (concilium generale) в Ліоні та як “шостий з генеральних синодів, що відбулися на Заході”[33]. Являється це певною поправкою традиційного подавання соборів та їх рахування від Нікейського до ІІ Ватиканського Собору, як 22 Вселенські Собори. Термінологія, яку вжив Павло VI схиляє до рефлексії, що існує “ієрархії соборів”. Не всі мають рівну вартість і не всі заслуговують на назву вселенських.
Завершуючи розгляд проблематики навколо Ліонської Унії, належить визнати, хоча з сьогоднішньої перспективи ми більшість її помилок розуміємо в самих початках, то однак для ХІІІ-ої епохи - це була важка та болюча лекція про невластивий шлях поєднання. Наскільки її зрозуміли Церкви та зробили з неї правильні висновки в особливий спосіб, вказує наступна велика спроба з’єднання між Сходом та Заходом, що отримала назву Флорентійська Унія.
б) Флорентійська Унія (1439 р.)
Щоб в повні зрозуміти церковне з’єднання, яке було довершене на Флорентійському Соборі (1438-1439), потрібно розглянути його в контексті епохи ХV століття. Оскільки для Сходу був це час повний тривоги та невідомості, час переможного завоювання арабами територій Візантійської Імперія, в якій так добре жилося Східній Церкві. Не забуваймо, що сам Собор відбувся 14 років перед здобуттям турками Константинополя та падіння Візантійської Імперії. Тому історики будуть сперечатись, що більше потребував Схід: церковного поєднання чи воєнної пітримки Заходу? Важко однозначно відповісти, оскільки як і в кожну епоху, як і в кожній Церкві були постаті, які усвідомлювали трагедію християнського поділу та посвячували своє життя для відновлення єдності між Церквами. Звісно для більшості політичної влади Сходу, особливо імператора Івана VІІІ Палеолога, найперше йшлося про збереження Константинополя, а одже якнайшвидшого підпису унійного декрету та воєнної допомоги.
Захід в ХV столітті також переживав не найкращі часи. Свого роду криза папства, що була спричинена рівночасним правлінням трьох пап. В Англії та Чехах народжувалися ідеї, яких не почуто і які опісля відбилися сильним ехом в Реформації. Натомість на Західних Соборах в Констанції (1414-1418) та Базілеї (1431-1449) особливий розвиток осягнув конциліарний рух, що голосив вищість собору над папою.
В контексті повищого можемо сказати, що Флорентійський Собор все таки, в цей час, становив великий, а рівночасно вже останній шанс взаємозбагачення та відновлення так для Східної як і для Західної Церкви, що заповідало б зовсім інший шлях розвитку християнства, аніж це накреслила пізніша історія. Однак, історична епоха поглядів та переконань була сильнішою, ані ж містичне споглядання на християнство та його прийдешнє.
Споглядаючи об’єктивно на Флоренцію, належить найперше доцінити в ній зерна позитивів. Так можемо зазначити, то від часу спільних Вселенських Соборів Першого Тисячоліття, а отже, що найменше 500-років назад, Церкви Сходу та Заходу засіли в одній соборовій палаті. Схід, окрім імператора, репрезентували: патріарха константинопольський Йосиф ІІ (1416-1439), делегати патріархатів Єрусалиму, Олександрії та Антіохії, 20 архієпископів та єпископів (в тому числі Митрополита Київській Ізидор[34]), що представляли Помісні Православні Церкви. Церкви Сходу та Заходу згромадилися на Собор, щоб, перш ніж підписати унію, продискувати спірні та наболіли питання, особливо: чистилища, про походження Святого Духа та примату папи. І це є знаменним, і цього не слід притемнювати. Звісно, що цей Собор відбувся далеко не в соборовому дусі, спільного, під натхненням Св. Духа, пізнавання правди, а не накинення своєї точки бачення іншим. Чому так сталося, має в собі багато причин: психологічних, культурових, історичних, політичних. І однією з перших, на мою думку, являється те, що протягом 500-років Східня Церква не розмовляла соборово на Соборі із Західною. Якщо то того додамо, що це Схід приїхав з проханням допомоги, то важко було сподіватися на рівність та діалог. В результаті, в постановах Флоренції перевагу надано західній богословській традиції, а саме: підтверджено примат папи над цілим світом (in uniwersum orbem) та повноту його влади. Визнано, що формула "через Сина" (per Filium, di’ Hiou), що виступає в деяких східних Отцях Церкви, була визнана рівнозначною "і Сина" (Filioque)[35]. Щодо інших питань греки погодились на можливість стосування латинниками прісного хліба в Євхаристійній Літургії, натомість самі і надалі залишалися при квашеному хлібі. Визнано також віру в чистилище, з цією відмінністю, що греків не зобов’язували до прийняття матеріальної природи чистилишнього огню.
Професор екуменічного богослов’я В. Гриневич, досліджуючи результати флорентійських дискусій вказує, що вони скоріше пригадують паралельні лінії висновків, які ідуть в протилежні сторони. Це значить, кожна із сторін розуміла і надалі по своєму, в контексті своєї традиції, остаточні богословської висновки депат. Випливало це з того, що обидві сторони ставили собі за ціль оборонити власні позиції. Не було це спільне прямування до правди, але перш за все конфронтація та полеміка. В результаті можемо сказати, що соборні постанови Флоренції Церкви розуміли лише, як підтвердження своїх переконань, а не пошук єдності віри в різнорідності її вираження.
Тому даний богослов доходить до висновку, що політичний тиск необхідності унії при рівночасному бороненні "власних правд" спричинив, що штучно поставлено дві традиції, якби біля себе (часом одну понад іншу), без глибокого пошуку спільності основних елементів, з яких випливали ці традиції. Хоча б наприклад в питанні примату папи, але не лише. В результаті можемо ствердити, що так насправді у Флоренції нічого не було розв’язане та вияснене. Яскравий та беззаперечний приклад цьому є історія подальших середньовічних полемік між Сходом та Заходом, які тривають часом аж до сьогоднішніх днів і стосуються питань, які розглядав даний Собор[36].
І хоча, дня 6 липня 1439 р. папською булею “Веселіться небеса” (Laetentur coeli) папа Євген IV (1431-1447) проголосив, що на Флорентійському Соборі знято проміжну стіну, яка відділяла Західну Церкву від Східної, бо “осягнуто так бажане святе з’єднання”[37]. Однак історія, особливо православна, назве цей собор “трагічною зустріччю” Сходу і Заходу[38].
Трагічну долю Флорентійського Собору можна найкраще вияснити тим, що не зважаючи на щиру надію перемогти поділ та певних уступів Заходу, що до Сходу, не дійшло на ньому до правдивої зустрічі двох церковних традицій. Коли Схід і Захід вирішили прийняти участь в унійному соборі у Флоренції, згідно погляду Меєндорфа, було вже надто пізно на це, щоб створити там атмосферу взаємної пошани та довіри, які єдині дозволили б на правдивий богословський діалог[39].
Флорентійська Унія, що була довершена на площині доктринальних спорів та компромісів, не була в стані перемогти існуючого і щораз більше поглиблюючого, взаємного відчуження[40]. І хоча католицькі богослови підкреслюють щирість соборових дискусій, то рівночасно вказують на браки в методах, про незнання догматичної і літургічної традиції іншої сторони, про прагнення панування, приписування тільки собі церковності, що випливало з тогочасної епохи[41].
В результаті Синод Московської Митрополії в 1441р. відкинув унію. Подібно становище зайняв Єрусалимський Собор 1443 р., на якому були присутні Олександрійський та Антіохійський Патріархи. В 1484 р. унію відкинув Синод Константинопольської Церкви[42]. Можемо сказати, що православ’я і католицизм ставали що раз більше двома окремими християнськими визнаннями.
Рефлексію над проблематикою історичних уній піднялася в 90-их роках ХХ ст. Спільна Міжнародна Комісія для богословського діалогу між Римо-Католицькою і Православною Церквою, говорячи, що протягом століть робилося різні спроби і різними шляхами намагались відновити єдність, в тому числі і через собори. При цьому Комісія зазначає, що відбулось це “залежно від політичної, історичної, теологічної і духовної ситуації кожної епохи”. Тому вважає ці намагання лише історичним методом об’єднання, оскільки жодному із цих спроб не вдалося встановити повну спільність між Церквами Сходу і Заходу, а навіть подекуди допомогло посилити протиріччя[43].
На тлі вище сказаного, все ж слід оптимістично дивитися на історію, оскільки, незважаючи на болючі наслідки поділу у відносинах між Церквами зберігалися живими зусилля сприяти поєднанню Церков. Навіть тоді, коли переважало загострення полеміки і поділу, а вершину, здавалося на перший погляд, осягало взаємне відчуження і упередження, все ж таки не припинялися пошуки єдності. А змушувало їх до цього “святі зусилля” людей, що бачили в поділі важкий гріх і палко люблячи єдність, намагались молитвою, студіями, та роздумами сприяти віднайденню спільності[44].
Адже Христова Церква, що зросла в історії поміж подіями повними в сподівання і не раз гіркими в розчарування ніколи “не спочила в сумному стані розбитої єдності”, навпаки, завжди вважала поділ противним волі Христа Господа, змагаючись повсякчасно до щораз більшої спільноти[45].
Автор: викладач із Ів-Франк. Теологічної Академії, Василь Тучапець.
Література:
Булла Флорентійського Собору, “Веселітся небеса і радуйся земле” (Laetentur cоeli) (6 липня 1439 р.) // Основні Документи Берестейської Унії (далі ОДБУ). – Львів 1996. – С. 83-88.
Хаутепен А., Униатство и модель единства в экуменическом движении // 400 лет Бресткой Церковной унии 1596-1996. Критическая переоценка / Під. ред. А. Юдин. – Москва, 1998. – С. 124-136.
КОЧАН Н., Флорентійська унія і Київська митрополія: до характеристики розвитку та втілення ідеї унії церков // Знаки часу. – С. 25-43.
HRYNIEWICZ W., The Florentione Union: Recepcion and Rejection // Christian Unity. The Council of Ferrara-Florence 1438-1439 / Під ред. ALBERINO G. – Leuven, 1991. – C. 521-554.
[1] Див.: Evdokimov P., Prawos?awie. – C. 36; Пор.: Сутнер Э. К., Восточные церкви в унии з Римом // 400 лет Бресткой Церковной унии 1596-1996. Критическая переоценка / Під ред. А. Юдин. – Москва, 1998. – С. 238.
[2] Пор. OL 18 та UUS 55.
[3] ДЕ 13.
[4] CS 4.
[5] Гринєвич В., Один Господь, одна віра. – С. 79.
[6] Hryniewicz W., Tajemnica jedno?ci Ko?cio?a // KChJ. – С. 42.
[7] Див.: НД 2 та Eim 10.
[8] Пор.: ДзЕ 18.
[9] Balthazar H. U., W pelni wiary / Пер. J. Fenrychowa. – Krak?w, 1991. – С. 446.
[10] Пор.: ДзЕ 18, TMA 34.
[11] Див.: Tomos patriarszy w kt?rym patr. Athenagoras I i zgromadzony z nim Synod oglaszaj? wymazanie z pami?ci i miejsca w Ko?ciele ekskomuniki z 1054 r. (Fanar, 7 ХІІ 1965 r.) // Jan Pawe? II w dialogu. – С. 334.
[12] UUS 35.
[13] Maksym Wyznawca, PG 87, 2925, цит. за: Damaskinos, Medytacja // Jan Pawe? II w dialogu. – С. 267.
[14] Це питання добре висвітлює: Hryniewicz W., Wsch?d i Zach?d chrze?cija?ski: od schizmy do dialogu //: Jan Pawe? II w dialogu. – С. 12-27.
[15] Див.: Cl?ment O., Prawda was wyzwoli. Rozmowy z Patriarch? ekumenicznym Bart?omiejem I / Пер. J. Dembska., M. ?urowska.– Warszawa, 1998. – С. 181.
[16] Meyendorff J., Teologia bizantyjska / Пер. J. Prokopiuk. – Warszawa, 1984. – С. 117. Вже на початку ХХ с. проф. М. Поснов, роблячи синтезу усіх причин, що причинились до поділу вказує на ІІІ головні площини: етнограгічну (культура); державно-політичну (певною мірою історичні фактори) і релігійна (різниці Східної та Західної Церкви в релігійних вірувань, канонічному праві, обрядах і звичаях). Див.: Поснов М., Історія Християнськой Церкви. – Брюсель 1994. – Вид. 2. – С. 552-553.
[17] Клінгер Є., Православ’я і екуменізм // Сопричастя. – Львів, 1996. – Н. 3-4. – С. 155-157.
[18] Пор.: Bouyer L., Ko?cio? Bo?y. – С. 48.
[19] Meyendorff J., Teologia bizantyjska. – С. 117. Р. Гоц подаючи відмінності Східної і Західної Церкви серед еклезіологічних, богословських, філософічних надає перевагу культурним, які за цого поглядом відіграли визначну роль, див.: Гоц Р., Церква Східна і Церква Західна. Дві протилежні перспективи // Сопричастя. – Львів, 1997. – Н. 2. – С. 43-54.
[20] Jan Pawe? II, Przem?wienie podczas liturgii Mszy ?w. ku czci ?w. Andrzeja Aposto?a (Fanar, 30. ХІ. 1979 r.) // Jan Pawe? II w dialogu. – С. 137.
[21] Пор.: Hryniewicz W., Ko?cio?y siostrzane. – С. 12; Любачівський І. М., Слово у базиліці Св. Петра (7 липня 1996) // АРІ. – Львів, 1996. – Н. 29. – С. 13.
[22] ДЕ 3. Пор.: ТМА 34.
[23] Wp?lna deklaracja papie?a Paw?a VI i patriarchy Athenagorasa I zawieraj?ca decyzje wymazania z pami?ci i miejsca w Ko?cie?e sentencji ekskomunik z 1054 r. (7. ХІІ. 1965) // Jan Pawe? II w dialogu. – С. 330-331; Пор.: UUS 17.
[24] М. Чубатий, говорячи про відношення Київської Церкви до розколу зазначає: “Ця подія лишалася зовсім чужою для Руської Церкви під духовним проводом митр. Іларіона. Зрештою те, що при кінці 1054 року не було в Києві патріаршого митрополита, видно з того, що осінню 1054 року на царгородському соборі скликанім патріархом Керулярієм для осудження та анатемування папських послів, не було Київського Митрополита.” – Чубатий М., Історія християнства на Русі-Україні. – Рим - Нью-Йорк, 1965. – С. 352.
[25] Див.: ТМА 35-36.
[26] Взаємні екскомуніки 1054 р. відносились до патріарха Михаїла та кардинала Гумберта і не відносились до самих Церков.
[27] MB 4 та ТМА 35.
[28] Gudziak B., Unia Florencka a Metropolia Kijowska // Polska-Ukraina 1000 lat s?siedztwa / Під ред. S. St?pie?. – Т. 2. – Przemy?l, 1994. – С. 22.
[29] Про Ліонський Собор, див.: Hryniewicz W., Ko?cio?y siostrzane. – С. 20-23; Napi?rkowski S. C., Historia ruchu ekumenicznego. – Lublin, 1972. – С. 6-12.
[30] Див.: Hryniewicz W., Ko?cio?y siostrzane. – С. 20-21.
[31] Hryniewicz W., Wsh?d i Zach?d chrze?cija?ski: od schizmy do dialogu // Jan Pawe? II w dialogu. – C. 28-30.
[32] AAS 66. – Ватикан, 1974. – С. 623.
[33] Так само. – С. 622.
[34] Ісидор, ігумен монастиря св. Димитрія в Константинополі, в 1436 р. призначений патріархом Йосифом ІІ на Київський Митрополичий Престіл. Під час Флорентійського Собору 1438-1439 був великим прихильником поєднання та відіграв визначне значення в прийняті соборових постановлень. По закінченні у серпні 1439 році папа Євген IV призначив його Апостольським Легатом, опісля в грудні 1439 р. - кардиналом. Митрополит Ісидор пропагував Унію на території Київської Митрополії, 5 лютого 1441 р. у соборі св. Софії в Києві проголосив про церковну унію, що доконалася на Флорентійському Соборі. Зустрівся однак із противом на литовських та московських землях, був ув’язнений за пропагування Собору. Звільнившись подався до Риму, де в 1463 році помер у сані уніатського константинопольського патріархи (1459-1463). Див.: Баран О., Спроби церковної єдності з католицької перспективи // ЗпЮК. – С. 228-240; Чубатий М., Історія на Русі - Україні. – Т. 2. – С. 128; Gudziak B., Unia Florencka a Metropolia Kijowska. – С. 19-20; Димид М., Єпископ Київської Церкви (1589-1891). – Львів, 2000. – С. 42-43.
[35] Див.: Hryniewicz W., Ko?cio?y siostrzane. – С. 24.
[36] Так само. – С. 302-304.
[37] Див.: Булла Флорентійського Собору // ОДБУ. – С. 85-86.
[38] Пор.: Evdokimov P., Prawos?awie. – С. 36.
[39] Пор.: Meyendorff J., Teologia bizantyjska. – С. 131.
[40] "Nie mo?na wi?c nigdy doj?? do jedno?ci na drodze unijnej, to znaczy oddzieli? kompromisowo jedno?? od pe?nej wiary dogmatycznej. G?o?ne i ostateczne niepowodzenie wysi?k?w unijnych sobor?w w Lionie (1274) i we Florencji (1439) wykazuj? bezp?odno?? wszelkiego podporz?dkowania jako formy rozwi?zania dogmatycznego konfliktu." – Evdokimov P., Prawos?awie. – С. 37
[41] Пор.: HRYNIEWICZ W. The Florentione Union: Recepcion and Rejection // Christian Unity. The Council of Ferrara-Florence 1438-1439 / Під ред. G. ALBERINO. – Leuven, 1991. – C. 521-554.
[42] Див.: Hryniewicz W., Florencki Sob?r // EK. – Т. 5. – Кол. 337-338.
[43] Див.: Заява 7-ої пленарної сесії спільної міжнародної комісії для теологічного діалогу між Римо-Католицькою та Православною Церквою, "Уніатство колишній метод об’єднання і сучасні пошуки повної спільності" (Баламанд, 24 липня 1993 р.) // Logos. – Йорктон, 1993. – Н. 3-4. – С. 668.
[44] OL 19.
[45] CS 4.