Ідея партикулярної унії (Берестейська Унія 1596) та православної універсальної унії (митр. Петро Могила) в Київській Церкві

У відношенні до Київської Церкви, хоча "важкі умови" на Русі причинились, що надія на єдність, яку довершив Флорентійський Собор не здійснилася, то все ж прагнення відновлення єдності ніколи не зникала серед руських єпископів. Незаперечним підтвердженням цих слів становлять історичні джерела – листи київських ієрархів до римських архієреїв, які виявляють, як вказує Г. Подскальський "щось з екуменічної відкритості" Київської Церкви, живу тенденцію до вселенськості[1].

На особливу увагу заслуговує другий лист митрополита Мисаїла Пструтського (1473-1480) та деяких руських ієрархів, написаний в 1476 р. до папи Сикста IV (1471-1484)[2], що становить вираз глибокої свідомості єдності у вірі при збережені різнорідностей традицій[3]. З перспективи Київської Церкви не має особливих розбіжностей у вірі в Спасителя між східнім і західним християнством, всі, які охрещені в Христі можуть жити згідно з власними традиціями. В унійному меморіалі митрополит взиває до з'єднання, яку розумів перш за все, як поєднання - привернення миру і злагоди поміж Церквами, що відповідало спільній раньо-християнській еклезіології Сестер-Церков, та знаходить підтвердження сучасного екуменізму[4]. В 1501 році інший руський митрополит Йосип І Болгаринович (1497-1501), наслідуючи митрополита Мисаїла, звернувся із листом до папи Олександра V (1492-1503), в якім визнав свою вірність Флорентійському визнанню віри[5].

Отож не зважаючи на схизму існування відношень Київської Церкви з Римською є проявом цієї екуменічної відкритості, що була характерна їй протягом цілого періоду існування, як спадкоємниці кирило-мифодієвської традиції з її духом універсальності, вселенськості та єднання в різноманітності[6]. Саме кирило-мефодівське прагнення духовної єдності, глибоко вкорінилося в Київській Церкві, яка старалась бути вірною бажанню її апостолів, щоб слов'янські народи стали зв'язком єдності Сходу та Заходу. Це й послужило мотивом Івана Павлу ІІ ствердити вже в своєму першому послані до спадкоємців Київської Церкви, що власне через Русь дуже часто пролягли "шляхи до відновлення єдності"[7]. На основі цих слів професор І. Музичка широко висвітлює погляд, що Київська Церква була покликана стати тереном схрещення доріг до церковної єдності, які ніколи не заникали в християнстві[8]. Вершиною реалізізації цього покликання стала нова спроба з’єднання в XVI ст., яку історія назвала: Берестейська Унія.


1) Берестейська Унія

Перш ніж розглянути дане питання, слід зазначити, що унію (в широкому значені цього слова) не можна об’єктивно оцінити, коли не візьмемо до уваги, що її основою та імперативом була старо-християнська ідея з’єднання Христової Церкви, яку не зважаючи на поділи християнства не відкидала жодна релігійна спільнота, що визнає за основу своєї віри Святе Письмо. Це прагнення до поєднання в Христовому Тілі підкреслив і наголосив, як і надалі актуальне, ІІ Ватиканський Собор: “Майже всі, хоч і по-різному прагнуть однієї і видимої Божої Церкви, яка була б насправді вселенською і посланою до всього світу” (ДЕ 1). Тому, щоб у світлі правди зрозуміти (до того ж таку складну й для багатьох контроверсійну) Берестейську Унію, її мотиви та бажання, то слід розглядати її в загально-християнському контексті[9].

На перший погляд може видаватись суперечністю говорити про Берестейську Унію в світлі сучасного екуменізму, оскільки сьогодні “на основі оновленого і поглибленого богословського мислення”, як також відновлення двостороннього богословського діалогу між Західною та Східною Церквами, “шукається нових доріг та способів, які привели їх до повної та видимої єдності”[10]. Прагненням сучасної Католицької Церкви є сповнення екуменічної програми ІІ Ватиканського Собору, а саме осягнення не лише територіальної єдності із місцевою Церквою, а повної єдності між усіма християнами.

Питання про церковне з’єднання у Бересті Литовському поміж Київською Церквою та Римо-Католицькою Церквою кінця XVII ст. має широку літературу в українській історіографії[11]. Історія самого з’єднання чи т. зв. унії та її відгуків у тодішньому українському житті розроблена дуже докладно, хоч історики й не прийшли щодо її значення для України та Білорусії до одностайних поглядів і висновків[12]. Та мине хочемо говорити  про історичні аспекти, але застановлятись над еклезіальними питаннями: Яку візію Церкви представляла Київська Церква при зустрічі із Римо-Католицькою Церквою? Як вони розуміли єдність поміж цими двома Церквами?

В самих початках рефлексії, слід наголосити, що ініціатива з’єднання належала руським ієрархам, які в 1594- 1995 роках заявили, що вони готові ступити на шлях з’єднання з Римом. Щойно в новіших наукових працях звернено увагу на руських протагоністів Берестейського Поєднання. Церковні історики доходять консенсусу, що Унія не була результатом змови римо-католицьких кіл, які маніпулювали безпорадним руським єпископатом. Вона виникла радше на фоні конкретних церковних і культурно-національних обставин, які обумовили і викликали ініціативу церковних ієрархів[13]. Це ж засвідчує про певну самостійну, внутрішньо сформовану еклезіологію Київської Церкви, яка опинившись перед складними проблемами самостійно почала шукати шляхів вирішення їх.

З історії знаємо про дві основні дати в народжені концепції унії – це синоди руських владик 1594-1595. Передумовою цих синодів було перш за все рішення Берестейського Синоду (24 червня 1590), де чотири єпископи Київської Церкви засвідчили свою згоду шукати шляхів єдності з Римським Престолом[14]. Мотивацією був теологічний аспект — загальні сотеріологічні обгрунтування: досягнення злагоди і єдності, яка випливає з покладеного на них пастирського обов’язку шукати, як власного спасіння, так і ввіреної їм пастви[15].

Наступним етапом був Синод Єпископів в м. Торчині (2 грудня 1594 р.) на якому були виготовлені “Рішення Синоду Київської Ієрархії приступити до поєднання з Вселенською Римською Церквою”[16]. Переконання про існування спільної релігійної спадщини і належання до цієї самої Христової Спільноти стало однією із основних мотивацій про конечність взаємного зближення й з’єднання Церков. Підтвердженням цього служать слова вище згаданого Синоду: “Ми відділені, хоч є синами однієї Матері — Святої Католицької Церкви”[17]. Головна ж думка має сотеріологічний і еклезіальний аспект: для осягнення вічного спасіння в Божій Церкві необхідно єдності усіх християн[18].

Рік 1594 в історії Берестейського Порозуміння не лише зробив помітний крок у скристалізуванні поглядів Єпископату на Синоді в Торчині, але також скристалізував ті умови, за якими єпископи були готові “щирим і чистим серцем та з необхідною і належною в цій справі дбайливістю старатися про поєднання та згоду в Божій Церкві”[19].

Другою датою, що торувала шлях до унії був 1595 рік, рік чергового Синоду в Бересті, який "вирішив історію з’єднання", коли Ієрархи Руської Церкви видали славну заяву про конечність привернення єдності Київської Митрополії зі Святою Столицею у Римі, бажаючи вчинити святе поєднання на Божу славу і для миру Церкви[20]. На синоді було підписано вже підготовлений документ: Головні Артикули Берестейської Унії[21]. Безпосередньо ж на синоді опрацьовано також "Лист Ієрархії до Папи", який окрім сотеріологічного, має глибокий еклезіальний характер[22]. Саме словами цього листа-звернення представники Київської Митрополії на зустрічі із папою Климентом VIII (1595-1605), 23 грудня 1595 р., висловили бажання своєї Церкви з’єднатись із Римо-Католицькою Церквою.

З історії рівно ж знаємо, що Папа Климент VIII своєю Апостольською Конституцією “Великий і Достойний хвали Господь” (лат. Magnus Dominus et laudabilis nimis) 23 грудня 1595 року звістив усьому світові про з’єднання Київської митрополії з Римською[23]. Це з’єднання згідно слів конституції Римська Церква розуміла, як „примирення і навернення руських Єпископів до Католицької Церкви”[24], як „повернення і приєднання русинів до Римської Церкви”[25], як  „допущення та прийняття руських єпископів і народ до спілкування і з тілом Церкви та до єдності з Римською Церквою”[26], як прийняття тих, які „не є членами Христового Тіла, яким є Церква”[27].

Таким чином на основі вище представленого можемо висунути наступні еклезіальні висновки. Найперше слід підкреслити те, що Київська Церква в ХVI ст. в повноті жила згідно принципу соборності (братерства, рівності поміж єпископами та свідомості про необхідність спільності поміж ними). Ієрархи Київської Церкви на синодах, спільно застановляються над питаннями так зовнішньо-церковними, як і внутрішно-церковними та соборно піднімають рішення. При цьому ми можемо рівно ж добачити певну власну еклезіальну свідомість, Київська Церква вважає себе приналежною в повноті до Христової Церкви, не вбачаючи в собі якусь меншу вартість порівняно із Римською Церквою. Сьогоднішніми словами окреслюючи, можемо сказати, що вона вважала себе Сестрою у відношення до Римської Церкви.

Що цілком не можемо сказати про другу сторону, Римо-Католицьку, яка вважала лише себе Христовою Церквою[28] в прямому значенні цього слова та „Матір’ю і Вчителькою всіх Церков”[29]. Основна точка протилежності в тому, що Київська Церква довершуючи унію, основувалась на принципах Флорентійського Собору, коли  ж Римо-Католицька на еклюзивістичних постановах Триденського Собору. Це потрібно зазначити і над тим слід застановитись.

На підставі історичних свідоцтв чітко видно, що Київська Церква довершувала унію з переконанням, що діє згідно із рішеннями та принципами Флорентійського Собору прийнятими в 1439 року. В Листі до Римського Папи (1595), Руські Владики вказують, що вони “рішилися [...] приступити до згоди і єдности, яку мала Східна Церква із Західною і котру наші предки заключили на Флорентійському Соборі, щоб проживати у святій Злагоді...[30].

Природно, що Берестейська Унія 1596 року пройшла під знаком відродження флорентійського з’єднання. Творці й архітектори відкрито заявили про свою відданість духу й постановам Флорентійського Собору, на якому були виробленні і доктринально сформовані формули церковного поєднання, прийняті на той час, як для Східної так і для Західної Церкви[31]. Уже в декларації соборових отців від 18 жовтня 1596 р. Флорентійська Унія фігурує, як аргумент на користь відновлення єдності Київської Митрополії з Апостольським Престолом. На постанови Флорентійського Собору посилаються руські єпископи і в славетних “Артикулах, що належать до з’єднання з Римською Церквою”, в яких концепція Берестейської Унія знайшла своє найбільше вираження[32].

Із сторони Римської Церкви, хоча Флорентійський Собор фігурує в її документах щодо Унії, однак форма єдності базувалась виключно на еклезіологічних засадах вироблених Триденським Собором (1545-1562). Дана проблематики особливо досліджена польським богословом великої ранги Вацлавом Гринєвич, який, на основі документів Берестейської Унії, вказує, що прибуваючи до Риму руські делегати зустрілись із концепцією унії, що відрізнялася від тієї, яку очікували і до якої стримілись під час синодальних засідань. Виражена через них сакраментальна візія Церкви зустрілася із інституціональною еклезіологією розбудованою римо-католицькими богословами по Триденському Соборі. Проханням Київської Церкви, було включення їх автономічної Митрополичої Церкви до спільноти із Римською Столицею. На відміну від того вони були змушені пристосуватись до римського моделлю з’єднання, сформованого в дусі сотеріологічного та еклезіального еклюзевізму, який сильно вплинув на зміну їх поглядів, особливо після Берестейського Собору[33].

Чітким прикладом можуть бути зауваги, які висунув іспанський домініканець Хуан Сарагоса де Ередіа. Руська ієрархія, подаючи Артикули до Риму, тим самим укладення унії ставила в залежність від їх прийняття. Сарагоса заперечував проти цього: оскільки спасіння можливе лише в Католицькій Церкві, ніхто з тих, хто просить прийняти їх до лона, не може висувати жодних умов. Точка зору Сарагоси взяла гору і папа Климент VIII у своїй конституції Magnus Dominus виразно так і не потвердив факту затвердження ним Артикулів. Папа скористався загальним формулюванням : ми „дозволяємо, допускаємо і розгрішаємо” всі священні обряди і церемонії, „оскільки вони не суперечать істині і науці католицької віри та не виключають єдності з Римською Церквою”[34].

У задумі архітекторів єднання, відзначає документ Собору УГКЦ 1996 року, не йшлося про те, щоб піддатися під впливи Римської Церкви, але при дотримані берестейських умов відновити єдність, що існувала в Церкві і таким чином долучитися до історичних зусиль на шляху єдності християн[35]. Патріарх Іван Мирослав кард. Любачівський, роздумуючи, чому ідея відновлення єдності поміж Київською  та Римською Церквами принесла такі болючі наслідки (напр..: внутрішній поділ на Київської Митрополії на Уніатську та Православну Церкви), зазначає, що сучасні історичні дослідження дали можливість для спокійної та об’єктивної відповіді на це питання. Уважний аналіз документів – зазначає Патріарх УГКЦ – вказує, що візія ієрархів в основному була правильна і могла б бути відповідною сучасною моделлю єдності. Але з огляду на характерні історичні умови, що склались протягом декілька століть поділу Сходу та Заходу, як і на дух потриденської централістичної епохи візію Київської Церкви спотворено, внаслідок чого вона фактично стала „обрядом” в середині Західного Патріархату[36].

Висвітлюючи точку бачення Римської Церкви в Берестейській Унії, італійський історик В. Пері, зазначає, що вона відновила поміж Київською Митрополією а Римською Церквою той видимий ступінь єднання, якого можна було в той час досягти[37]. Римський Престіл потриденської епохи не міг погодитись на інакшу візію єдності, як лише ту, яку протягом століть власноручно без діалогу із іншими Церквами сформулював. Він розумів однозначно твердження євхаристійна єдність Київської Церкви „з Римом”, означало ніщо інакше, як „під Римом”.

Ми знаємо, що делегати Київської Церкви єп. Кирило Терлецький та єп. Іпатій Потій, представляючи справу єдності в Римі та ведучи переговорили у справі поєднання, після проголошення 23 грудня 1595 року папою Климентом VIII поєднання Апостольською Конституцією „Великий і Достойний хвали Господь”, боронили інтересів їхньої Помісної Церкви та не покидали Рим , аж добились через два місяці підтвердження Римським Престолом, окрім обрядових, рівно ж адміністративно-еклезіальних прав Київської Митрополії, яких вимагали рівно ж Артикули Берестейської Унії[38].

Папа Римський Климент VIII Апостольським Листом „Годиться Римському Архиєреєві” (23 лютого 1596 р.) визнав право за Київською Церквою „згідно з її звичаєм” (це зн. синодально) обирати та призначати єпископів на опорожнілі катедри, при цьому „повна, достатня і вільна влада” „затвердження та ведення в уряд”, як і „хіротонії” нового єпископа належить Архієпископу-Митрополиту Київського і Галицькому, який довершуватиме це „з уповноваженнями та в імені Апостольської Столиці”[39]. Для потриденського централізованого Римського Престолу це була річ трохи нечувана, Київська Церква добилась потвердження та затримання за собою своїх давніх прав синодального управління Церкви, особливо у виборі нового єпископа. А Чировський вважає це „вражаючим еклезіологічним компромісом” у час панування централізму в Католицькій Церкві[40].

Апостольська Римська Столиця потвердила рівно ж право Київської Церкви „обирати та призначати на Архієпископа або Митрополита згідно з її звичаєм”, це зн. незалежно від Риму, синодально довершувати вибору глави Київської Церкви, який однак мав він мав просити „затвердження свого вибору або призначення і введення в уряд або номінацію, як також дозвіл на чин хіротонії [...] від Римського Архиєрея”[41]. Папа Климент VIII дарував ці права назавжди Київській Церкви, вказуючи, що ніхто „не матиме право ні влади вирішувати чи тлумачити [ці справи] по-іншому; слід також вважати неважним і недійсним, якщо б будь-хто з якою-небудь владою, свідомо чи несвідомо, намагався робити самовільні зміни в цих справах, незважаючи на жодні апостольські, чи проголошенні вселенськими, провінційними чи синодальними Соборами загальні та особливі конституції й апостольські постанови”[42].

Нажаль, Римський Престіл та Курії Апостольської Столиці протягом століть призабули потвердженні права Київської Церкви та застосовували до неї загальні принципи, які існували в цілій Римо-Католицькій Церкві. Це були принципи, які базувались на потриденську централізовану - цілковиту та повну владу Папи Римського в Церкві[43].

Сама ж булла папи Климента VIII в навчанні Римських Архієреїв була призабута, хоча офіційно була потверджена булею папи Пія VII „У Вселенській Церкві” (24 лютого 1807 р.), який поширив привілеї Київської митрополії на новостворену Галицьку Митрополію[44]. Тай сьогодні документ Климента VIII не згадується, яскравим прикладом являється Апостольський Лист Івана Павла ІІ „Наближається день” (12 листопада 1995 р.), написаний з нагоди 400-річчя Берестейської Унії[45]. В даному посланні, яке висвітлює бачення Учительського Уряду Католицької Церкви події Берестейської Унії, як і місце, ролі і покликання УГКЦ, в жодному приписі не було ані разу подано чи згадано ІІ-ого документу папи Климента VIII-ого[46].

Таким чином, на підставі повищої рефлексії можна добачитись, що руська візія унії, ґрунтуючись на Флорентійському Соборі, закладала між Київською та Римською Церквами не злиття їх поміж собою, не змішення чи підпорядкування, а церковне сопричастя.  Термінологічно окреслюючи це іншими словами, можемо сказати, що Київська Церква прагнула перебувати в євхаристійному сопричастя „з Римом”, а не „під Римом”.

Все більше дослідників стверджує те, що подія, яка відбулась в Бересті була не стільки теоретичним вирішенням проблеми, скільки конкретним втіленням ідеї єднання[47]. Це була практична відповідь на запитання про те, яким чином Помісна Церква за цілком конкретних історичних та культурних реалій могла повернутись до первісної єдності[48].

Ідея повного з’єднання із Вселенською Церквою не була ні далека, ні чужа для учасників Берестейської Унії, вони завжди вказували на колишню єдність Церкви, до якої належала також Київська Церква і до якої вони всі повинні прагнути[49]. У своєму пастирському посланні „Про єдність Божих Церков” Глава УГКЦ Мирослав Іван Любачівський зазначав:

„Від початків християнізації нашої старинної Київської Митрополії наша Церква старалась зберігати євхаристійну єдність - як Християнським Заходом, тобто Церквою Риму [...] так із Християнським Сходом”[50].

Дедалі більше дослідників вважає, що унійний акт 1596 року був закономірним результатом тих об’єктивних процесів, які переживало українське християнство продовж усього історичного розвитку. Патріарх Йосиф Сліпий свого часу заявив: „Берестейська Унія — це не відірвана і випадкова подія, а одне вогнище в довгому історичному ланцюгові збереження єдності Вселенської Церкви на Україні”[51].

Як відзначив православний представник Константинопольського Патріархату єп. Всеволод (Майданський) в своєму слові до учасників Синоду УГКЦ (26 травня 1992 р.):

„Всі Отці Берестейської Унії вірили, що відновлення єдності з цією Церквою було відновленням, яке не було ніколи зломлене й що це було в найкращих інтересах Київської Церкви. [...] Артикул 31 Берестейської Унії висловлює надію на те, що ми зможемо віднайти цю єдність. Велика Церква Царгороду, можливо розуміючи, що митрополит Михаїл і інші ієрархи Церкви Київської намагалися поступити як найкраще в даній ситуації, ніколи не видала формального синодального акту, щоб судити чи засудити Унію в Бересті”[52].

Творці унії, випереджаючи свій час стриміли до єдності, вони однак, як уже наголошувалось вище, не думали зривати із Східними Церквами, про що особливо засвідчують Берестейські Артикули:

“[...] Якщо наші брати Східної Церкви, колись приступили б до єдності з Західною Церквою і потім за спільним порозумінням постановили щось [...], щоб ми були цього учасниками, як люди того самого обряду та віри”[53].

Рівночасно архітектори поєднання усвідомлювали, що воно не може бути загальним зразком для всіх, але в конкретних умовах Київської Церкви, в усіх її обставинах (історичних, культурних та суспільних) вони бачили в такому поєднанню конкретний та надійний засіб на шляху до єдності[54]. Нажаль партнер діалогу Римський Престіл не зумів зрозуміти, доцінити та вшанувати всі прагнення Київської Церкви. Втілюючи в життя цієї Церкви свої еклезіологічні ідеї, Римська Церква тим самим не тільки не збагатила свою теологічну думку, але рівночасно скомпрометувала себе в очах східних православних християн.

2) Ідея поєднання митр. Петра (Могили)

Належить зазначити, що, окрім ідеї поєднання, яка виразилася в Берестейській Унії, на Русі зродилася рівно ж відмінна візія поєднання, репрезентована православним митрополитом Петром (Могилом). Запропонована ним ідея відновлення єдності між Сходом і Заходом заслуговує на особливу увагу у звязку з її сучасно-екуменічним характером.

Так, протягом 20-річної церковно-релігійної діяльності київського митрополита Петра (Могили) відзначаємо ряд спроб в ділянці узгодження, зближення, координації дій щодо майбутньої єдності з Римо-Католицькою Церквою, названою у ватиканських документах першої половини XVII cт. “універсальною унією”. Запізнаючись із спробами православно-католицького примирення і узгодження в XVII cт., розглянемо найбільш особливі етапи екуменічної діяльності Петра Могили[55].

a) Передмогилянські спроби перемир’я – період 1623-1627 рр.

Незважаючи на напруження, які виникли в середині Київської Церкви поміж Уніатською та Православною частиною, так, одна, як і друга сторона, була свідома і шукала перемир’я, вершиною якого мав би бути спільний собор і спільне обрання патріарха. І хоча ідея ця виплила від ширших мас, особливо шляхти, і то з політичних мотивів, знайшла вона підтримку і розвиток у проводі Церков.

Ідеєю українського патріархату захопилися і церковні кола уніатів (митр. Йосиф (Рутський)) і православних (архиєп. Мелетієм Смотрицький); вони теж намітили конкретні умови узгодження і вирішили, що “українському патріархові ні від кого не треба буде брати благословення”. З архівів Конгрегації Поширення Віри довідуємося, що в січні 1624 р. митр. Йосиф (Рутський) вислав на переговори з митр. Йовом (Борецьким) і архиєп. Мелетієм (Смотрицьким) отця Івана, василіянина, який, у своєму повідомленні зазначав про труднощі унії, головно в справі визнання папи, бо – згідно нього – православні не хочуть цілковито зривати з Константинополем. Тоді уніатська сторона запропонувала створити патріархат “на зразок того з Москви”. Православні мали б звернутися до папи римського в справі номінації першого патріарха з пропозицією, що наступників будуть, в майбутньому, обирати українські собори, а згода папи буде тільки формальною.

Про те всі ці проекти не знайшли ніякого остаточного вирішення з причини на розходження між двома сторонами внаслідок ворожнечі, яка створилася після убивства архієпископа Полотського Йосафата (Кунцевича) (21.11.1623 р.).

б) Період 1627-1628 рр.

Наступною спробою зближення між православними й уніатами, що в ній брав участь вже Петро Могила, відбулася в 1627–1628 рр. Ініціатором цієї чергової спроби був Мелетій Смотрицький, який потайки в цей час (1627) вже перейшов на католицьку сторону і прагнув перевести Православну Церкву на унію. В загальному слід сказати, що архиєп. Мелетій (Смотрицький) своїм переходом від однієї до другої Церкви, своїми скритими ходами та своєю гострою полемікою не сприяв самій ідеї зближення Церков, а, скоріше, її захитав.

в) Період 1629 р. Ідея спільного синоду

Попри великий удар, що його зазнала ідея примирення і зближення православної і католицької Церков унаслідок заходів Смотрицького, найближче до ідеї поєднання Київська Церква наблизилися в 1629 році[56]. Новина у тих часах полягала в тому, що ініціатива виходила з трьох сторін: уніатської, православної та тодішньої влади, а саме - польського короля. Тоді, коли впродовж декілька років православні відмовлялись від безпосередньої зустрічі з уніатами, тепер вони погодилися на спільний собор. Мабуть, таки ініціатива вийшла з уніатської сторони, а саме - митр. Йосифа (Рутського). Було узгоджено про спільний собор православних з уніатами, що мав відбутись 28 жовтня 1629 року у Львові. Перед тим, натомість, мали відбутися два окремі собори: православний у Києві й уніатський у Володимирі Волинському.

Православний собор, хоча зазнав певної невдачі, то все ж відбувся. Собор уніатів у Володимирі-Волинському відбувся за усталеним планом і на ньому прийнято умови згоди з православними та обговорено питання спільного собору у Львові. Негативний результат київського собору не знеохотив митр. Рутського; він був задоволений, що православна ієрархія і духовенство стояли за примирення. Щоб заохотити православних, він знову висунув пропозицію створення патріархату для русинів. Рутський оптимістично дивився на майбутній спільний собор, уважаючи, що “православні не роблять перепон ні в одній із спірних точок, тільки не признають примату папи, але цю перешкоду можна усунути, коли б православні одержали свого патріарха, а цей признав власть папи”.

Але всі заходи і сподівання митр. Йосифа Рутського були уневажнені настановою Конгрегації Поширення Віри і нунція Санта Кроче, який своїм листом забороняв відбуття спільного собору з православними. Це був великий і несподіваний удар по всій унійній акції митр. Йосифа (Рутського); адже, після подій у Києві та заборони ватиканських чинників, собор у Львові втратив всяку підставу.

У цих переговорах між православними й уніатами активну участь взяв архімандрит Петро (Могила), який - після відходу архиєп. Мелетія (Смотрицького) - почав займати друге місце в православній ієрархії. Попри тиск, що його чинила шляхта і козаки проти київського собору, Могила явно виступав за відбуття Собору, як ми бачимо з оригінальних текстів: “[він] бажає і за тим стоїть, щоб той синод відправлявся”. Солідаризуючи із тодішньою православною ієрархією і духовенством, П. Могила, незважаючи на загальну думку народу, послідовно продовжував акцію примирення з другою українською Церквою. І виявом цього являється унійний меморіал Могили.

г) Період 1643-1646. Спільний документ Петра Могили й Адама Киселя

Православна опозиція Берестейської Унії не знеохотила київського митрополита від пошуку нових шляхів поєднання. В анонімному меморіалі, надісланому під кінець 1644 р. папі Урбану VIII, він накреслив відважний проект створення автономної митрополії, яка буде в єдності як з константинопольським патріархом, так і з римською столицею[57].

Меморіал Могили має анонімний характер і є відповіддю митрополита на два папські листи Урбана VIII (1643), привезені з Риму уніатським холмським єпископом Методієм (Терлецьким). Ці листи були адресовані Київському митрополитові та Адамові Киселю, чернігівському каштеляну. Папа взивав двох достойних адресатів до з’єднання з Римською Церквою. Намовляв відрядити до Риму двох ченців, щоб розпочати вступні бесіди. Митрополит, у свою чергу, вислав Меморіал, що мав послужити тим вступним ознайомленням позицій обох сторін.

Київський митрополит ще раз передумав унійний досвід і зробив із нього висновки. Його проект з’єднання Східної та Західної Церкви являється старохристиянською моделлю Церков-Сестер. Саме в цьому пункті проект Могили є найбільш відмінним від фактичної моделі Берестейської унії, котра призвела до розриву церковного сопричастя з патріархом Константинополя. Проект створення автономної Київської митрополії, що його сформулював Могила, в порозумінні із православним духовенством та мирянами, всією силою своїх еклезіологічних положень спрямовувався до укладення унії з Римом - без розриву зв’язку з Константинополем[58].

д) Загальна характеристика поглядів

При загальній оцінці слід відзначити, що Київський Митрополит Петро (Могила) присвятив багато старань, щоб відновити єдність так всередині Церкви, як і з Римською Церквою. Мотивом єдності для нього було прагнення Христа єдності всіх християн, про яку при кожному Богослужінні моляться східні християни. На пропозицію з’єднаних до поєднання Могила відповів: “Ми самі цього бажаємо. Свята Східна Церква щодня просить Господа, щоб він шляхами, Йому відомими, довів розділені Церкви до єднання, яке існувало між ними майже впродовж тисячоліття”. Розбиття Христової Церкви та взаємне поборювання ослаблювало саму Христову віру, через що поставали різні єресі. Розбиття Церков негативно впливало і на організаційну дисципліну духовенства, та ослаблювало в загальному Церкву через те, що “Русь з Руссю” боролись.

Однак, з другої сторони, вся трудність переговорів в цей час між православними та католиками полягала в тому, що останні вважали, що вони єдині зберігають справжню Христову Науку, що тільки римо-католицька наука веде до спасіння. Тому вони дивилися на інших як на "блудних синів", які для свого спасіння мусили покаятися і навернути на лоно "істиної віри". Навчені таким досвідом, православні ставились з великою обережністю і недовір’ям до всього, що походило з Риму. Починаючи свої заходи у справі порозуміння між двома сторонами, Могила виступав як рівний з рівним, не маючи почуття меншовартості.

Визнаючи зближення і порозуміння між православними і католиками за потрібні й корисні для Христової Церкви, визначивши шляхи, якими вони повинні відбуватися, митр. Петро (Могила ) накреслив також концепцію свого з’єднання:

1) Могила притримувався погляду, що між Православною і Римо-Католицькою Церквами відносно віри і науки є багато спільного, а відмінності, які існують, є більш другорядними (формальними). Виходячи з цього принципу, київський митрополит міг визначити поле, на якому потрібно було знаходити узгодження, а, з другої сторони, – відмінності, які були недоторканими.

2) Концепція Могили передбачала союз, названий унією, в якому шукалося співжиття різних Церков, які визнавали авторитет первоієрархів Західної і Східної Церков при збереженні внутрішньої незалежності – автокефалії. Тому й настоював Київський Православний Митрополит на тому, що унія, в його розумінні, це не “unitas” – єдність, поглинання, злиття, а тільки – співжиття рівних і незалежних одна від другої Церков, зв’язаних в одне ціле, за принципом “злука не порушає злучених частин”. Унія, в його розумінні, – це своєрідна ідентифікація – ототожнення православ’я з римським католицизмом, а не адміністративне і догматичне підпорядкування

3) Київський митрополит шукав узгодження на полі догм, злагіднюючи становище православної Церкви в тих пунктах, в яких були відмінності з Римо-Католицькою Церквою, одночасно очікуючи від другої сторони певних поступок. З виданих основних теологічно-обрядових праць (“Катехизис”, “Требник”) бачимо, що Могила знаходив узгоджену форму в справі Євхаристії, в справі існування третього місця між пеклом та раєм (чистилище), не загострював питання про походження Св. Духа, а в приписаному йому листі визнав примат Римського Патріарха – все це були далекосяжні поступки, які могли стати базою для реалізації тривкого союзу; було потрібно тільки аналогічного кроку з другої сторони.

4) Мавши узгоджений погляд щодо догматичних розходжень, Могила був непримиренним, якщо йшла мова про обряд Східної Церкви, про соборний устрій - як специфічні прояви душі східного християнства.

5) Щодо внутрішньої організації Православної Церкви в Україні, він волів, щоб вона розвивалася незалежно від зовнішніх церковних чинників, пишучи: “Наш митрополит не ходитиме ні до Риму... ні до Константинополя... але хай буде постійно хіротонізований собором місцевих архієпископів і єпископів”. Так само єпископів назначуватиме київський митрополит, і вони складатимуть тільки йому свою присягу. Це ясне формулювання автокефалії Української Церкви сприяло ідеї патріархату, яка кілька разів висувалася в цей період, але яку поборював як Рим, так і Царгород.

6) Внутрішня автономія не виключала визнання вселенськості християнської Церкви, і тому Могила уважав за вказане бути в безпосередньому зв’язку з Константинополем, а також в посередньому з Римом. Форми цих зв’язків мали бути визначенні залежно від вільного діяння константинопольського патріарха та від порозуміння між останнім і папою римським.

Намічена вище концепція була в той час досить революційною і знаходила опір як серед українського суспільства, так і серед зовнішніх чинників. Не маючи змоги її проводити в цілісності, Могила намагався хоч частково злагіднувати (програма-мінімум) ставлення Православної Церкви до Римо-Католицької через оминання сутичок, не допускання до загострення полемічної боротьби. Слід сказати декілька слів і про його відношення до Уніатської Церкви, оскільки це була епоха відновлення прав Української Православної Церкви, яка, особливо від 1620 р., виявлялася під кутом боротьби за храми і адміністративно-церковні посілості.

Ще за часів архимандриства, Могила був в добрих відносинах з митр. Йосифом (Рутським), спільно змагаючи щоб “Русь не нищила Русь”, доки ці заходи не були розірвані невідповідною поведінкою Мелетія (Смотрицького). Незважаючи на суперництво і взаємне поборування уніатів з православними, в справі посідання церковних дібр траплялися й виняткові випадки, коли обидві сторони порозумівалися між собою, наприклад: в 1635 р., коли наступило добровільне узгодження, згідно якого православні уступили уніатам Городоцький монастир, а останні – православним – Києво-Видубицький. Передчасна смерть митр. Петра (Могили) не дозволила йому здійснити багато розпочатих заходів і планів між іншими, також його акцію зближення Церков. Впродовж довгого періоду ця ідея залишалася забутою, а розпочате діло зазнавало найрізнородніших пояснень та осудів. Але - три століття після екуменічних спроб Могили - ця акція знову стала актуальною і у новітніх екуменічних спробах являється цінним досвідом та високо оцінюється екуменічними богословами[59].

Література:

1. ГРИНЕВИЧ В., Минуле залишити Богові: Унія і уніатизм в екуменічній перспективі. Львів, 1998.

2. Жуковський А., Петро Могила й питання єдності Церков. – Київ, 1997.

3. Сутнер Э.К., Восточные церкви в унии з Римом // 400 лет Бресткой Церковной унии 1596-1996. Критическая переоценка / Під. ред. А. Юдин. – Москва, 1998. – С. 238-250.



[1] Podskalsky G., Chistentum und theologische Literatur in der Kiever Rus (988-1237). – M?nchen, 1982. – С. 131. 237-238, цит. за: Hryniewicz W., PzB. – С. 10.

[2] Слід зазначати, що вже в 1473 або 1474 руські єпископи на чолі з митрополитом Мисаїлом згромадженні на Синоді в Новгородку, визнали своє підтримання Флоренітійської Унії та із Синодальним Листом звернулися до папи Сикста IV прагнучи поєднання. Див.: Нагаєвський І. , Історія Вселенських Архієреїв. – Т. 2. – Рим, 1967. – С. 122.

[3] Пор.: Gudziak B., Unia Florencka a Metropolia Kijowska. – С. 23.

[4] Пор.: Hryniewicz W., PzB. – С. 56-58.

[5] Нагаєвський, Історія Вселенських Архієреїв. – С. 139-141.

[6] SA 21-22. Пор.: Гурка Л., Подвижники евангелизации // Единъ Господь. – С. 111.

[7] CS 4.

[8] Музичка І., Послання Тисячоліття // Extractum е “Bohoslovia” . – Рим, 1979. – Т. 42 (1979 ). – С. 20-24.

[9] На даному етапі появляються науковці, які заохочують до глибших рефлексій і дальших досліджень питання Берестейської Унії. Серед українських: Гудзяк Б., Київська ієрархія, Берестейські собори і укладення унії // Історичний контекст, укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління / Під ред. Б. Гудзяк, О. Турій. – Львів, 1995. – С. 101-117.

[10] Пор.: MB 5.

[11] М. Грушевський, Історія України - Руси, т. 5-6, Київ 1907-1909; М. Чубатий, 300-ліття Церковної Унії на Україні, в: Унійний зїзд у Львові, [ред. В. Кучабський], Львів 1938,   с. 98-113; С. Баран, Церковна Унія в 350-ліття Берестейської Унії, М’юнхен - Міттенвальд 1946, ч. 2, с. 6н; Г. Лужницький, Українська Церква між Сходом і Заходом, Філядельфія 1954; А. Г. Великий, З літопису християнської України, т. 4, Рим 1971; М. Хома, Київська Митрополія в Берестейському періоді, Рим 1979, с. 10-262; І. Паславський, Берестейська Унія і українська християнська традиція, Львів 1997.

[12] Ще й сьогодні не ущухли довкола неї релігійні, національні та політичні пристрасті. Мало хто з дослідників, які працювали над історією з’єднання Української Церкви з Римом, міг бути цілком об’єктивним, незалежним від конфесійних і національно-політичних поглядів.

[13] Див.: Б. Гудзяк, Київська Ієрархія Берестейські собори і укладення унії, в: Історичний контекст укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління, [ред. Б. Гудзяк, О. Турій], Львів 1995, с. 101-102; Також С. Сеник, зазначає: "Берестейську Унію підготувала і здійснила сама ієрархія Київської Митрополії. Єпископи діяли з власної ініціативи і дійшли до рішення соборно; лист, котрий Іпатій Потій та Кирило Терлецький доставили до Риму підписали всі єпископи.” — Українська Церква в XVII ст., в: Ковчег, ч. 1, [ред. Я. Грицак, Б. Гудзяк], Львів 1993, с. 23.

[14] Пор.: С. Сенек, Передумови Берестейської Унії, в: Основні Документи Берестейської Унії (далі ОДБУ – авт.), [ред. М. Янів], Львів 1996, с. 12.

[15] “Ми, підписані єпископи заявляємо, що це наш обов’язок дбати про спасення душ, як наших, так і довіреного Богом християнського народу, Христового стада, та привести його до згоди і єдности.” — цит. за Г. Лужницьким, Українська Церква між Сходом і Заходом, Філядельфія 1954, с. 256.

[16] Цей документ (як і наступні документи Берестейської Унії) цитуватиметься за: Основні Документи Берестейської Унії (далі ОДБУ – авт.), с. 50-53.

[17] ОДБУ, с. 51.

[18] “Ми роздумували з великим болем нашого серця, скільки то перешкод мають люди до спасіння без цієї єдности Божих Церков...” – ОДБУ, тв. цит., с. 51. Характеризуючи цей документ, В. Гриневич висуває досить неординарну думку: “Aby usprawiedliwi? swoj? inicjatyw? zjednoczenia, biskupi podkre?laj? dlatego moment soteriologiczny: bez zjednoczenia Ko?cio??w ludzie maj? powa?ne przeszkody na drodze do zbawienia. [...] Ten donios?y dokument synodalny ujawnia niedwuznacznie intencje i nadzieje inicjator?w Unii Brzeskiej. Chcieli oni, po przywr?ceniu jedno?ci z Rzymem, nie tylko zachowa? swoje wschodnie dziedzictwo i w?asn? to?samo??, ale r?wnie? pozosta? we wsp?lnocie z innymi Ko?cio?ami prawos?awnymi. Metropolitalny Ko?ci?? kijowski pragn?? ?y? we wsp?lnocie ze Wschodem, jak i Zachodem.” – W. Hryniewicz, Przesz?o?? zostawi? Bogu, Opole 1995, c. 63-64.

[19] Пор.: ОДБУ, с. 52.

[20] Артикули Берестейської Унії, п. 33, в: ОДБУ, с. 60.

[21] Повна назва документу: “Артикули, на які потребуємо гарантії від Панів Римлян, перш ніж приступимо до єдности з Римською Церквою”, в: ОДБУ, с. 54-64. А. Г. Великий характеризує: “Перших XI умов мали на увазі в першу чергу чисто церковні й релігійні справи, стосовно віри, св. Тайн та обрядів і їх розподілювання. Дальші Умови сходили в справи церковного правопорядку, зокрема щодо ієрархії, яка в тому часі залежала і від державної влади.” — З літопису Християнської України, т. 4, Рим 1971, с. 47.

[22] “[Ми] рішилися за допомогою Господа Бога приступити до згоди і єдности, [...] щоб проживаючи в цій святій Згоді, під зверхністю і послухом Вашої Святості, ми могли єдиним серцем славити і хвалити пречесне і величне ім’я Отця і Сина і Святого Духа.”— Лист ієрархії до Папи (12/22 червня 1595 р.), в: ОДБУ, с. 63. Патріарх Кир Йосип Сліпий особливо підкреслив значення цього листа: “Читаючи висновки різних істориків складається враження, що вони не завдали собі труду прочитати лист Митрополита та Єпископів до Папи, в якому вони висловили свої думки, переконання, спонуки і бажання.” — Берестейська Унія, Extractum е “Bohoslovia” т. 57 (1993), Рим 1994, с. 5.

[23] Папа Римський Климент VІII, Апостольська Конституція “Magnum Dominus et laudabilis nimis” (Великий і достойний найвищої хвали Господь) про зєднання Київської митрополії з Римською Церквою (23 грудня 1595 р.), в: ОДБУ, с. 65-76.

[24] Так само, с. 66

[25] Так само, с. 74.

[26] Так само, с. 69.

[27] Так само,  67.

[28] Так само, с. 67.

[29] Так само, с. 66.

[30] Послання Київської ієрархії Римському Архиєрею з 12/22 червня 1595 р., в: ОДБУ, с. 63. Пор.: Документ офіційного Проголошення Берестейської Унії, в: ОДБУ, с. 82.

[31] А. Г. Великий зазначає: “Рішення Берестейського Синоду (6-10 жовтня за ст. ст. 16-20 жовтня за нв. ст. 1596 р.) не було доктринальне, але адміністративне, церковно-правне. Найважливіше вирішення із католицької сторони було ратифікування погодженого вже попереднього року з’єднання з Римським Престолом, на основі поданих і прийнятих умов...” — З літопису християнської України, т. 4, Рим 1971, с. 115

[32] Артикули БУ 12 .

[33] Автор вияснює: “Ta zmiana w eklezjologicznej motywacji unii z Rzymem by?aby niezrozumia?a bez uwzgl?dnienia tragicznego aksjomatu owych czas?w: extra Ecclesiam romanam nulla salus.” — Soteriologiczny ekskluzywizm u podstaw uniatyzmu, в: Przesz?o?? zostawi? Bogu, c. 65. Цей погляд розділяє: А. Чировський говорячи: “Our ancestors, in creating the Union of Brest nearly four hundred years ago, wanted a union between equals, between sister Churches. “ – A. Chirovsky, The World-Wide Mission of the Church of Kyiv, в: A More Perfect Knowledge of Our Rite and Church, [ред. R. Hayda, A. Sorokowski], Lviv 1996, с. 14.

[34] Див.: С. Сеник, Передумови Берестейської Унії, в: Знаки Часу, с. 63.

[35] Собор Української Греко-Католицької Церкви, Нова Євангелізація. Нарис для роздумів при підготовці до Собору УГКЦ (далі НЄ – автр.), Львів 1996, п.17.

[36] Іван Мирослав кард. Любачівський, Виступ на нараді голови Папської Ради для сприяння християнської єдності кард. Едварда Касіді з Главою та єпископатом УГКЦ в Україні (17 травня 1996 р.), "Мета" 4(1996) н. 10-11, 2.

[37] Див.: В. Пері, Берестейська Унія у римському бачені, в: Історичний контекст..., с. 19.

[38] І Мончак, Самоуправна Київська Церква, Львів 1994, с. 29-30.

[39] Папа Римський Климент VІII, Апостольська ЛистDecet Romanum Pontificem” (Годиться Римському Архієреєві (23 лютого 1595 р.), в: ОДБУ,  с. 79.

[40] А. Чировський, До церковно самоідентифікації Української Греко-Католицької Церкви, „Сопричастя” 4 (1998) с. 22

[41] с. 79-80.

[42] с. 80.

[43] Докладніше про це див.: А. Чировський, До церковно самоідентифікації УГКЦ, с. 52. Рівно ж ґрунтовне представлення цієї проблематики: D. Blazejoskyj, Bizantine Kyivan Rite Metropolitanates, Rome 1980, c. 14-15.

[44] Про дану буллу див.: І Мончак, Самоуправна Київська Церква, с. 49-59.

[45] Див.: Іван Павло ІІ, Апостолький лист "Наближається день" з нагоди 400-річчя Берестейської Унії (12 листопада 1995), Львів 1996.

[46] Яка по-сьогодні знаходиться в Секретному Архіві Ватикану, див.: Archivum Secretum Vaticanum, Archivio dei Brevi Apostolici, vol. 372, fol. 76-77.

[47] С. Сеник, Бресткая уния: подведение итогов, в: 400 лет Бресткой Церковной унии 1596-1996. Критическая переоценка, [ред. А. Юдин], Москва 1998, с. 13-28. Пор.: Н. Кочан, Йдеться про спільну нам усім справу, “Людина і світ” 2(1996) н. 3, 14-15.

[48] Пор.: С Сеник, Передумови Берестейської Унії, в: ОДБУ, с. 63.

[49] Пор.: Послання Київської ієрархії Римському Архиєрею з 12\22 червня 1595 р. зазначає: “[...] Рішилися, за допомогою Господа Бога, приступити до згоди і єдності, яку мала Східна Церква зі Західною...” — ОДБУ, с. 63.

[50]Мирослав Іван кардинал Любачівський, Пастерське Послання “Про Єдність Святих Церков” (7 квітня 1994 р.),”Мета” 2(1994) н. 8-9, с. 9.

[51] Й. Сліпий, Погляд на догматичні та історичні основи ГКЦ на Україні, “Колегія” 2(1995) н. 5, 90.

[52] Всеволод Майданський (Правлячий Архиєрей УПЦ в США й Канаді (Царгородський Патріархат)), Звернення до учасників Синоду УГКЦ (Львів, 26 травня 1992 р.), "Logos" 34(1993) н. 1-2, 308.

[53] Арт. БУ, п. 31.

[54] НЄ п. 17.

[55] На основі опрацювання Жуковський А., Петро Могила й питання єдності Церков. – Київ, 1997.

[56] Див.: Хома І., Ідея спільного Синоду 1629 // Extractum е “Bohoslovia”. – Рим 1976. – Т. 35 (1973).

[57] Див.: Лист до папи митрополита Петра Могили (Думки одного шляхтича грецької віри з Польщі) // Знаки часу. – С. 78-83.

[58] Пор.: ГРИНЕВИЧ В., Унійна "пам’ятка" митрополита Петра Могили // Знаки часу. – С. 84-92.

[59] ГРИНЕВИЧ В., Минуле залишити Богові: Унія і уніатизм в екуменічній перспективі. Львів, 1998.

ТОП читають в Богослов'ї

лист. 30, 2009 44762

Четвертий місяць вагітності - Нарешті малюк подав матері сигнал

Запам'ятайте точну дату перших порухів З приводу цього у вагітних часто виникають зайві…
груд. 03, 2009 39095

Сьомий місяць вагітності: я все чую

Організм малюка вже цілком сформований, підтвердження цьому - народження повноцінних…
Сповідь
лист. 20, 2013 36617

Як підготуватись до сповіді?

Ви замислюєтеся про те, щоб піти на, але ще не зважилися це зробити? Вас бентежить, що ви…
груд. 27, 2009 33502

Святі Тайни

Методологія навчання предмету „Святі Тайни” о. Володимир Лось Викладач Духовної…
лист. 30, 2009 30494

Другий місяць вагітності: час вживати фолієву кислоту

Який він - ваш малюк Ваш малюк схожий на велику кому, довжиною 3-4 сантиметри і вагою 2-3…
груд. 03, 2009 22640

Шостий місяць вагітності: "Я вже вмиваюся"

Зовнішній вигляд маляти максимально наближений до новонародженого - чітко вимальовуються…