Зародження та розвиток екуменічного руху в Протестанських Церквах та Спільнотах

Історики можуть сперечатись від коли саме вести літопис екуменічного руху. Оскільки тут повстає питання: Чим являється екуменізм? Адже після кожного поділу піднімались спроби їх подолання, однак чи можна їх окреслювати екуменічною діяльністю. Чи унії можна визнавати за осягнення єдності? Знову ж можна сперечатись над відповіддю.

Навчання ІІ Ватиканського Собору, як і офіційне навчання інших Церков, накреслює екуменічний рух, як взаємне поєднання християн та Церков, при взаємнім пошануванні різнорідностей традиції, богослов’я та богопочитання. Це стремління не до підпорядкування собі інших, не до накинення їм своєї науки, а до зустрічі з ними навколо Христа та його Євангелії. Такий спосіб бачення, звичайно існуючи в зародку і до кінця не досконалий, на цей час зародився в серцях християн, які приналежали до реформаторських спільнот. Немалу роль тут зіграла, з однієї сторони, спільна приналежність до протестантського світу, однак з другої сторони, процес особливого поділу та відокремлення, який існував між тими спільнотами. Це спонукало людей глибоко віруючих, особливо перед лицем нових візвань часу, до рефлексії над пошуком шляхів подолання “китайських стін”, які спільноти збудували між собою.

1) Генезис екуменічного руху в Протестантських Церков

На початку XIX століття клімат до зародження екуменічного руху творили поокремі постаті та рухи віднови в протестантських церковних спільнотах[1]. Значення цих рухів полягає в тому, що вони перемогли, серед християн, бар’єри окремих віровизнань та усвідомили спільну приналежність до Христа. Під впливом цих рухів розпочато співпрацю між віровизнаннями в справах місії, євангелізації та дияконії.

1. Саме із такої співпраці народився Євангеський Альянс. В першій конференції, яка відбулася в Лондоні, в 1846 році, приймало участь біля тисячі протестантів із 52 двох Церков та Спільнот, головно з європейських країн та Північної Америки. В постанові цієї конференції стверджено, що ціллю співпраці Альянсу не являється творення єдності Церков, бо не була вона ніколи втраченою, але йдеться про визнання вже існуючої єдності Церкви. “Оскільки ми є з’єднані в правді, тому, в міру можливості, прагнемо це виявити в спосіб, як найбільш видимий. Ми прагнемо внести до цієї справи свій вклад і вказати іншим, що живий і тривалий зв’язок єднає із собою всіх правдиво віруючих у спільноті Церкви Ісуса Христа, яка є Його Тілом”.

Альянс був створений як міжнародне міжконфесійне добровільне товариство поодиноких християн, а не Церков. В десяти прийнятих пунктах сформовано спільне докринальне переконання, яке однак не творило нового визнання віри, але становило основу в започаткуванню співпраці. Ті спільні пункти відносилися до авторитету Святого Письма, єдності Бога Пресвятої Тройці, людської грішності, втілення Божого Сина, оправдання через віру, безсмертності душі, воскресіння тіл, спасіння праведних і засудження грішних.

Вже під час конференції, прийнято постанову, в справі організування на початку січня кожного року тижня молитов за єдність християн. В перших десятиліттях по своєму закладенню Альянс переживав розквіт та щораз більше поширення серед протестантських християн різних Церков. Являється він найстаршим серед християнських поєднальних рухів, який до того ж виразно причинився до прокладення дороги екуменічному рухові. Під впливом його діяльності були утворенні наступні міжконфесійні організації: Християнський Союз Молодих Мужчин, Християнський Союз Молодих Жінок та Світовий Союз Християнських Студентів.

2. Християнський Союз Молодих Мужчин (Young Men’s Christian Association, скор. YMCA) був створений в 1855 році. Ціллю цього руху було провадження молодих мужчин до Христа, через преображення їхнього родинного та суспільного життя в світлі Євангелія. Догматичною основою цього Союзу (YMCA), являлася спільна віра в “Ісуса Христа, як Бога та Спасителя”. І хоча Союз, в своїх початках, не голосив ідей відновлення єдності Церков, то однак через свою понадконфесійну діяльність (особливо серед полонених під час I та II світових війн) та догматичну міжконфесійну основу, вважається одним із піонерів екуменічного руху.

3. Розвиток Християнського Союзу Молодих Жінок (Young Women’s Christian Association, скор. YWCA) припадає паралельно до заснування вище згаданого YMCA та зосереджується на проникненню релігійним духом різних аспектів життя молодих дівчат та жінок. Початково, визнаючи ту саму догматичну основу, що YMCA, в 1914 році Християнського Союзу Молодих Жінок створює власну догматичну основу, яка основується на “вірі в Бога Отця як Творця, в Ісуса Христа, Його Єдинородного Сина, як Господа і Спасителя та в Святого Духа, як об’явителя правди і джерело сили, що визволяє до життя і служіння, згідно із Святим Письмом”. Наближення цієї форми до раньо-християнських Символів Віри мало на меті співпрацю з інституціями та вірними Католицької і Православної Церкви. Цей союз через відкриту поставу до християн усіх віровизнань та через практичну співпрацю і преображення життя (родинне виховання, позашкільне навчання, допомога дівчатам в опануванню професії) вніс специфічний вклад до екуменічного руху.

4. Натомість із євангельсько-місійних рухів XIX століття народився Всесвітній Союз Християнських Студентів (World Student Christian Federation скор. WSCF) . Саме з ініціативи генерального секретаря Християнського Союзу Молодих Мужчин Джона Мотта (J. R. Motta) в 1895 р. представники християнських студентських рухів з багатьох європейських країн зустрілись в м. Вадстена (Vadstena, Швеція) і покликали до життя власне Всесвітній Союз Християнських Студентів. Створення даного Союз мало на меті “в такий спосіб керувати студентами, щоб вони стали учнями Ісуса Христа, як єдиного Спасителя і Господа”. Рівно ж статут Союзу говорив про міжконфесійний характер цієї організації, яка від самого початку мала на відміну від попередніх виразне екуменічне наставляння.

Ціллю його діяльності, з однієї сторони, являлося, щоб студенти складали свідоцтво приналежності та визнавали віру в Ісуса Христа, з другої ж сторони, ставали співучасниками в місійній діяльності християнства. Діяльність Світового Союзу Християнських Студентів, на площині екуменічного навчання і діяльності, мало вирішальне значення для розвитку екуменічного руху і повстання Всесвітньої Ради Церков. Молодіжна студентська організація почувалась покликаною до виховання “керівників екуменічного руху”. Слід сказати, що Союз став місцем перших досвідчень та приготуванням багатьох пізніших екуменічних діячів.

2) Початок головних напрямків екуменічного руху

За властивий початок сучасного екуменічного руху належить вважати 1910 рік. Власне в цьому році на конференції Місійних Протестантських Товариств в Единбургу (Шотландія), делегати молодих Місійних Церков виступили з критикою поділів в християнстві і вимогою подолання їх на місіях[2].

“Ви прислали нам місіонерів, які дозволили пізнати нам Ісуса Христа і за це ми вам вдячні. Але ви прислали нам, рівно ж, і ваші різниці та поділи: одні проповідують нам методизм, другі лютеранізм, конґрегаціоналізм чи епіскопалізм. Домагаємося, щоб ви нам проповідували Євангеліє і дозволили Ісусові Христові з лона наших народів через діяльність Святого Духа зродити Церкву, яка відповідає його вимогам, (...) яка була би Церквою Христа в Японії, Церквою Христа в Китаї, Церквою Христа в Індії, вільною від усіх “ізмів”, якими ви обложили проповідування Євангелія серед нас”. (Із промови др. Ханга, китайського делегата цієї Конференції).

На цій же конференції в Единбургу було прийнято дві важливі постанови: створення Комітету, що мав продовжувати працю та покликано на керівні становища цього комітету Джона Мотта та Йосифа Олдгама (J. H. Oldham). Історія екуменічного руху напише опісля, що це власне вони “спустили корабель екуменії на воду”. Завдяки особливо їхній діяльності в 1921 році під час зібрання Лайк Могонк (Lake Mohonk, США) повстала Міжнародна Місійна Рада. Головну ціль своєї діяльності, Рада бачила в дослідженні та створенні спільної рефлексії над місійними питаннями (спільне свідоцтво євангелія, інкультурація, підтримка молодих Церков). Міжнародна Місійна Рада координувала також діяльність місійних комітетів, подавала ініціативи спільної діяльності та свідоцтва.

В значній мірі, Рада, через проведення п’ять Світових Місійних Конференцій в першій половині XX століття, причинилась до особливої рефлексії щодо питань місійності Церков та потреби спільного свідоцтва. В 1961 р. Міжнародна Місійна Рада поєднала свою діяльність із організованою на той час Всесвітньою Радою Церков, стаючи однією із головних комісій, а саме Комісією до Справ Світових Місій і Євангелізації.

Коли перший екуменічний напрямок бачив місії головним полем своєї діяльності , то другий екуменічний напрямок, який народився після Конференції в Единбургу (1910) зосередив свою увагу на доктрині віри. Власне, один із учасників цих Світових Місійних Конференцій, єпископ Протестантської Єпископальної (Англіканської) Церкви в США Чарлі Брент (Сh. Brent), почав голосити потребу також спільних міжконфесійних конференцій, щодо питань віри.

Його пропозицію доктринальних конференцій, на яких “християнські спільноти з цілого світу, які визнають, що Господь наш Ісус Христос є Богом та Спасителем”, підняли б рефлексію щодо питань віри та структури Христової Церкви, підтримала Протестантська Єпископальна Церква, оскільки питання єдності Церкви було особливе їй близьке .

Так в 1913 р. в Нью-Йорку відбулася перша підготовча конференція, на якій було прийнято, що умовою участі у світових конференціях цього напрямку, являється, що дана Церква визнає Ісуса Христа Господом та Спасителем. Ціллю ж конференцій являлося окреслення в чому спільні, а в чому відмінні погляди в справах віри і церковного устрою. Конференції повинні були заохотити Церкви до конкретних кроків в справі відновлення єдності, через визнання спільності у вірі.

У зв’язку із подіями I Світової Війни, перша зустріч відбулася лише в 1920 році в Женеві (Швейцарія). В зустрічі взяли участь представники всіх великих Церков та Церковних Спільнот (було близько 70 Церков із 40 країн) окрім Католицької Церкви, яка відмовилася прийняти в ній участь. Власне завдяки цій зустрічі, яка покликала до життя Комітет Продовження Праці, в Лозанні (Швейцарія), в 1927 році, відбулася Перша Всесвітня Конференція до Справ Віри та Устрою Церкви, на якій представники 108 Церков підняли богословську рефлексію щодо тем: 1) Заклик до єдності; 2) Євангелія є післанитцвом Церкви для світу; 3) Суть Церкви; 4) Спільне визнання віри Церкви; 5) Тайни; 6) Єдність християнства і відношення Церков щодо неї. Досвід Церков був вражаючим, оскільки Конференція зруйнувала міфи особливих різниць, так як в переважній більшості Церкви дійшли до узгодження (лише одна, остання тема про єдність християнства залишилася відкритою).

Друга Всесвітня Конференція до Справ Віри та Устрою Церкви, відбулася в Единбургу в серпні 1937 році. Конференція згромадила представників 122 Християнських Церков, щоб спільно розглянути такі теми як: 1) Благодать Господа нашого Ісуса Христа; 2) Церква Христа та Слово Боже; 3) Церква Христа: духовний уряд і тайни; 4) Єдність Церкви в житті та богопочитанні. Результатом цієї богословської рефлексії являвся спільно прийнятий Церквами документ: “Свідчення єдності в послусі Господа Ісуса Христа”. Подальші конференції проводилися в єдності із третім екуменічним напрямком, який також заслуговує на особливу увагу висвітлення.

До історії екуменічного руху, в особливий спосіб, ввійшло засідання Світового Союзу Утвердження Братерства між Народами за посередництвом Церкви, яке відбулося у вересні 1919 році в Овд Вассенар (Oud Wassenaar – Голандія). На ньому власне лютеранський архієпископ Упсалли Натан Зодерблон (N. S?derblon), ввізвав Церкви до практичної співпраці в справах миру і розв’язання соціальних питань. Архиєпископ запропонував створити Екуменічну Раду, яка б промовляла, в імені християнства, на актуальні релігійні, моральні та соціальні проблеми. І власне організування та очолення Натаном Зодерблоном руху “Життя і Діяльність” являється практичним втіленням цих ідей.

Після декілька річного приготування, в Стокгольмі, відбулася I Всесвітня Конференція Церков до Справ Життя та Діяльності. Під час цієї конференції часто звучав аргумент “наука ділить, але служіння єднає”, тому це твердження було виражене в позитивний спосіб: “В практичних справах ми повинні так співпрацювати, немов ми вже осягнули єдність в справах віри”. Конференція розглянула відношення Церкви до економічних і моральних проблем, християнське виховання і співпраця Церков. Вирішальним наслідком Стокгольмської Конференції було покликання до життя Комітету Продовження Праці, який в 1930 р. був переформований в Екуменічну Раду “Життя і Діяльність”.

Друга Всесвітня Конференція Церков до Справ Життя і Діяльності відбулася в Оксфорді, в липні 1937 році, в епоху панування, особливо в Німеччині нацистських ідей; і власне в противагу їм, темою конференції було: “Церква, народ і держава”. З цією конференцією, рівно ж, є пов’язане гасло: “Нехай Церква залишиться Церквою”, що у свою чергу вказувало, на те, що Церква піддалась, в цей час особливо історичним, суспільним та політичним впливам.

Третя конференція цього напрямку, рівно ж, як ми про це подали вище являлася також третьою, однак перший раз спільною Конференцією двох рухів “Життя і Діяльність” та “Віра і Устрій”. Ця конференція характерна тим, що являється історією не лише рухів, але також історією Всесвітньої Ради Церков.

3) Утворення та діяльність Всесвітньої Ради Церков[3]

Спільна конференція двох рухів, яка відбулася в Утрехті в 1938 році, ввійшла в історію екуменізму завдяки створенню Тимчасового Комітету Всесвітньої Ради Церков (по анг. World Council of Churches), що мав діяти до часу скликання Асамблеї, яка планувалися на 1942 рік. В наслідок II Світової Війни, реалізувати цю ідею вдалось лише в 1948 році. Саме даного року (22 VIII - 4 IX 1948) в Амстердамі була скликана Перша Асамблея Всесвітньої Ради Церков, яка об’єднали 350 делегатів із 147 Церков. Делегати Церков бачили в створенні ВРЦ чин єдності в послузі Христові: “Всюди де Його шукаємо, віднаходимо себе взаємно. Тут в Амстердамі Він взяв нас знову на служіння, тому і ми зобов’язалися і утворили Всесвітню Раду Церков. Є це нашою основною волею перебувати в єдності із собою”[4].

Екуменічні рухи, хоча влились в нову структуру, та все залишились автономними. Так “Віра і Устрій”, під такою ж назвою являється комісією в ВРЦ , а рух “Життя та Діяльність” зреформовано в комісію “Церква і Суспільство”. Ново створена Всесвітня Рада Церков (далі скор. ВРЦ) була покликана окреслити в чому полягає її істота. За “догматичну основу” прийнято формулу, яку подала вже Утрехтівська Конференція, а саме: “Всесвітня Рада Церков є спільнотою Церков, які визнають нашого Господа Ісуса Христа за Бога і Спасителя”.

Іншим важливим елементом, який окреслював суть ВРЦ була її еклезіологічна декларація під назвою “Церква, Церкви і Всесвітня Рада Церков”, що була сформована на засіданню в Торонто, в 1950 році. Ціллю цього документа являлось ствердження, що через утворення Ради не створено жодного авторитету над-Церквами, оскільки Рада не посідає прикмет Церкви. Через Раду, Церкви мають взаємно себе запитати про віру і свою діяльність. Рада мала бути “центром для об’явлення єдності Церкви, кожний раз, коли Господь її уділяє”.

Не вимагається від Церкви, яка входить до Ради, змінення власного поняття по Церкву, ані прийняття окремої науки про суть церковної єдності. Членство в Раді передбачає лише визнання “в інших Церквах елементів правдивої Церкви”. Це визнання вказує, що при христологічній “догматичній базі” існує в певній мірі еклезіологічний принцип, як догматична основа для ВРЦ.

Та все це , як ствердило послання II Асамблеї ВРЦ, яка відбулися в Евастон біля Чикаго (15-31 VIII 1954), являлось лише початками: “шість років тому наші Церкви заключили порозуміння в справі перебування в спільності між собою (...) В даний час вступаємо в новий етап. Вже не вистарчить лише спільність із собою. Потрібно піти в перед”. Ці слова вказували на потребу, щоб Церкви вийшли одна до одної, творили ще більшу єдність. Адже, як вказував девіз II Асамблеї: “Христос надія світу”. Незважаючи на різниці, які розділяють Церкви, спільним залишається віра в Христа, на основі якої і слід продовжувати діло поєднання.

Так III Асамблея в Нью Дейлі (19 XI – 5 XII 1961), що зібралася під девізом “Ісус Христос – світло світу”, продовжували христоцентричну лінію ВРЦ. Теми засідання сконцентрувалися над питаннями: свідоцтво – служба – єдність. Рівночасно під час Асамблеї дійшло так до внутрішнього поширення ВРЦ через інтеграцію до неї Міжнародної Місійної Ради, як і до зовнішнього поширення через приступлення до неї поважної кількості Церков в тому числі і Східної Традиції. Завдяки вступу практично всіх Православних Церков, появилася можливість інтенсивного діалогу поміж Церквами Східної та Західної традиції.

Слід сказати, що на III Асамблеї, завдяки участі в них Православних Церков, була поширена “догматична основа” ВРЦ. Ця нова “догматична основа” залишається актуальною по даний час. Виражає вона, що “Всесвітня Рада Церков є спільнотою Церков, які, згідно Святого Письма, визнають Господа Ісуса Христа як Бога та Спасителя, а тому прагнуть здійснювати разом своє спільне покликання на славу одного Бога Отця, Сина і Святого Духа”[5].

Однак “догматична основа”, що була прийнята в 1961 році, не окреслила ясно ціль ВРЦ. Прийнятий, в цей час, Статут подавав, що Раді належить продовження праці рухів: “Віра і Устрій”, “Життя і Діяльність,” та Міжнародної Місійної Ради; це значить підтримування спільної дії, спільної наукової праці, підтримування зросту екуменічної та місійної свідомості Церков та їх місійних та євангелізаційних завдань, також піддержування стосунків з іншими екуменічними організаціями та віровизнаннями, скликання світових конференцій.

Наступна ІV Асамблея ВРЦ відбулася в Упсалі (1968)[6], під біблійним девізом: “Оце чиню все нове” (Одкр. 21,5). Асамблеї, під впливом делегатів з Африки та Азії та політичних конфліктів у світі, зосередилась в особливий спосіб над значенням християнського служіння, питанням економічної та суспільної справедливості. Це звернення уваги на проблеми світу викликало двозначну оцінку, перестерігано перед небезпекою відділення горизонтального від вертекального виміру християнства. З перспективи часу можемо сказати, як властивим була дана пересторога, нажаль не до кінця почута, наслідком чого є актуальне відношення багатьох людей, що критично наставлені до політичної діяльності ВРЦ, вплив на яку мали часто різного роду політичні круги так Заходу, як і Сходу.

Однак лише V Асамблея, що відбулася в столиці Кенії Найробі (1975) впровадила до статуту ясне окреслення першочергової мети Ради, яким є служіння справі поєднання християнства: “Поле діяльності охоплює наступні функції та цілі: заклик Церков до реалізації видимої єдності – в одній вірі і в одній євхаристичній спільноті – що проявляється в богослужінні і спільнім житті в Христі, та прямування в такий спосіб до такої єдності, щоб світ увірував”[7].

Дана Асамбелея, що зібралася під девізом “Ісус Христос визволяє та єднає” продовжила напрямок Упсалі, відносно проблем сучасного світу. Часто зібрання в Найробі окреслюється закликом до “зміненння світу та навернення Церков“

В 1983 році Всесвітня Рада Церков відбувала свою VІ Асамблею в Ванкувер (Канада)[8] під девізом “Ісус Христос – життям світу“. В згромадженні взяло участь 300 делегатів, що представляли біля 300 Церков. Серед головних пунктів програмової діяльності Ради подається зарівно прямування до поглиблення єдності, як і осягнення більшого ступення справедливості та миру.

Наступна VІІ Асамблею згромадилась в Канберрі (1991 р.), натомість 1998 року в Хараре проходила VІІІ Асамблея ВРЦ. Період поміж цими двома асамблеями став найбільш важким. Саме на переломі 90-их років в світі доконалися глибокі політичні зміни, в Європі впали стіни політичного поділу на соціалістичні та капіталістичні країни. Деякі Церкви розпочали період свого відновлення та розвитку, інші глибокої кризи. Віджили старі рани оскаржень, народилися нові проблеми вільності євангелізаційної діяльності людям, які не вірують в Христа та авансуванням деякими Церквами “канонічних територій“ діяльності. Відношення між Церквами заполонили дискусії на питанням: свобода релігійного переконання чи прозелітизм, місії чи євангелізація.

Все це відбилося на діяльності ВРЦ, посипалися оскарження і в її адресу що під впливом теології визволення багато уваги присвячувала соціальним питанням замість теологічним. Каменем спотикання стало і те, що деякі Протестантські Церкви та Спільноти розпочали свячення жінок та в інший спосіб оцінили деякі етичні питання подружнього життя. Однак чи не найбільшим важливим питанням, яке поставили ВРЦ Православні Церкви є радикальна перебудова Ради та опрацювання нового способу представлення Церков на Асамблеях згідно традицій, а не Церков[9].

4) Структура ВРЦ

На даний час найвищим органом ВРЦ є Асамблея яка збирається, що 7 років з метою вислухання звітів діяльності поокремих відділів, комісій та робочих груп та для підняття рішень в справі подальшої праці. До Асамблеї рівно ж належить вибір Генерального Секретаря та Керівного Комітету, який поміж Асамблеєю являється найвищим органом Ради, та скликується, що 12-18 місяців. Йому підчиняється Виконавчий Комітет, який збирається два рази в рік. Властива праця відбувається в трьох програмних відділах.

В склад першого Програмного Відділу, що носить назву (“Віра та Свідоцтво”) входять:

1) Комісія “Віра та Устрій”;

2) Комісія до Справ Світової Місії і Євангелізації;

3) Робоча Група до Справ Церкви і Суспільства;

4) Робоча Група до Справ діалогу між Представниками Релігій.

 

До другого Програмного Відділу (“Справедливість та Служба”) входить:

1) Комісія Церков до Міжнародних Справ;

2) Комісія Міжцерковної Допомоги, Служби для Біженців і Світу;

3) Комісія до Справ Церковної Служби в Розвитку;

4) Комісія Програми Боротьби із Расизмом;

5) Християнська Комісія Здоров’я;

6) Екуменічний Кредитний Фонд.

 

В Третьому Програмному Відділі (“Освіта та Віднова”) працюють відомства:

1) освіта; 2) Богословське виховання;

3) Віднова і парафіальне життя;

4) Біблійні Студії;

5) Жінка в Церкві та суспільстві;

6) Молодь.

Три заступники Секретаря рівночасно являються директорами Програмних Відділів. Безпосередньо Генеральному Секретареві підлягають: Відділ Інформації, Відділ Фінансів та Центральних Послуг, Бібліотека та Екуменічний Інститут в Босcе (Bossey) біля Женеви у Швейцарії. Цей Екуменічний Інститут організовує щорічні зимові семестри в справах актуальних проблем екуменічного руху та семінари і різного роду міжнародні засідання у весняно-літній період.

Згідно даних за 1990 рік ВРЦ об’єднує 310 Церков з близько 100 країн. Переломним в історії явились III Асамблея, коли до Ради вступили Православні Церкви із Східної Європи. Сьогодні половина Церков, які належать до ВРЦ походять з Африки, Азії та Латинської Америки, а найгірше представленні Церкви Східної Європи.

5) Відношення Римо-Католицької Церкви до ВРЦ

Покликання до життя папою римським Іваном XXIII, Секретаріату до Справ Єдності Християн (1960) дало можливість нав’язання контактів поміж Римо-Католицькою Церквою та ВРЦ. На III Загальних Зборах ВРЦ були декілька римо-католицьких представників, але не як учасники а лише спостерігачі. Рада, ж у свою чергу, прийняла запрошення і вислала своїх спостерігачів на II Ватиканський Собор. Однак, основу до офіційної співпраці створив прийнятий II Ватиканським Собором Декрет про Екуменізм (1964).

Видимим образом цього взаємного діалогу поміж Католицькою Церквою та ВРЦ стала утворена в 1965 році Спільна Робоча Група, яка в рамах співпраці на даний час приготовила вісім офіційних рапортів та спричинилась до приготування спеціальними комісіями наступних документів: “Спільне богослужіння під час екуменічних зустрічей” (1966), “Екуменічний діалог” (1967), “Католицькість та апостольськість” (1970), “Спільне свідоцтво і прозелітизм” (1971), “До визнання спільної віри” (1980), “Спільне свідоцтво” (1981), “Помісна та Вселенська Церква” (1990), “Ієрархія правд ? екуменічна інтерпретація” (1990), “Екуменічне виховання” (1993), “Екуменічний діалог на тему моральних питань: потенційні джерела спільного свідоцтва чи поділу” (1995), “Візвання прозелітизму та заклик до спільного свідоцтва” (1995)[10].

Від часу Нью Делі (1961) представники Католицької Церкви приймають участь в Загальних Зборах ВРЦ, однак слід зазначити, що Католицька Церква не являється членом ВРЦ, а радше партнером діалогу. Особливо в перших роках розвинулася співпраця Римо-Католицькою і ВРЦ в соціальних питаннях, в рамках утвореного, в 1968 року, Спільного Комітету до Справ Суспільства, Розвитку та Миру (Sodepax), реорганізованого 1980 року в Консультативну Групу до Справ Соціальної Думки та Діяння. Кільканадцять римо-католицьких богословів посідають, від 1968 року, повноправне членство в Комісії “Віра і Устрій” ВРЦ. Являються вони співавторами документів проголошених цією комісією, наприклад останнього відомого міжконфесійного документу “Хрещення, Євхаристія і Духовний Уряд” (ВЕМ, Ліма 1982).

В 1968 році центр Всесвітньої Ради Церков у Женеві відвідав папа Павло VI, а в 1984 в ньому перебував папа Іван Павло II. Під час свого візиту, Іван Павло II однозначно визнав, що співпраця Католицької Церкви в екуменічному русі є невідкличною, а пошук єдності – являється одним із її найважливіших завдань.

 

Література:

1.Знаки часу: до проблеми порозуміння між Церквами / Упоряд. З. Антонович, М. Маринович. ? Київ: Сфера, 1999. – 504 с.

2. На шляху до єдності. Підручник з екуменізму / Пер. з пол. А. Шкраб’юка. – Львів: Свічадо, 1999. – С. 46-52.

3. КОЗА С.Ю, ШАБАН І. На шляху до видимої єдності християн. Нарис екуменічної проблематики // Богослов’я. ?  Львів, 2001. ? Т. .65. ? Кн. 1-4. – С. 149-159.

 


[1] KARSKI K., Pocz?tki ruchu ekumenicznego w Ko?cio?ach protestanckich // KChJ. – С. 283-288.

[2] KARSKI K., G??wne nurty ruchu ekumenicznego // KChJ. – С. 288-295.

[3] Общирно про початки, розвиток та діяльність Ради див.: KARSKI K., D??enia ekumeniczne we wsp??czesnym ?wiecie. – Warszawa, 1986; Ecumenical Movement: An Anthology of Key Texts and Voices / Під ред. M. KINNAMON, B. E. COPE. – Genewa, 1997.

[4] Див.: Послання Першої Асамблеї Всесвітньої Ради Церков (Амстердам, 1948) // Знаки часу: До проблеми порозуміння між Церквами / Під ред. З. АНТОНЮК, М. МАРИНОВИЧ. – Київ, 1999. – С. 382-383.

[5] Конституція Екуменічної Ради Церкви, цит за: KARSKI K., ?wiatowa Rada Ko?cio??w // KChJ. – С. 297.

[6] ВІСЕР ’Т ГООФТ В., Мандат Екуменічного руху. Виступ на Четвертій Асамблеї ВРЦ (Уппсала, 1968) // Знаки часу. С. 388-393.

[7] Цит. за: KARSKI K., ?wiatowa Rada Ko?cio??w // KChJ. – С. 298.

[8] ПОТЕР Ф., Звіт Генерального Секретаря на Шостій Асамблеї ВРЦ (Ванкувер, 1983) // Знаки часу. – С. 394-403.

[9] Див.: Прикінцевий документ міжправославної зустрічі: "Оцінка нових фактів у стосунках між православ’ям та екуменічним рухом" (Салоніки, 29 квітня - 2 травня 1998 р.) // Знаки часу. – С. 276-277.

[10] Пять перших рапортів та документів, що повстали до 1983 року див.: Watykan - Genewa. Zbi?r dokument?w. 20 lat oficjalnej wsp??pracy Ko?cio?a Rzymskokatolickiego i ?wiatowej Rady Ko?cio??w. / Під ред. K. Karski. – Warszawa, 1986.

ТОП читають в Богослов'ї

лист. 30, 2009 44766

Четвертий місяць вагітності - Нарешті малюк подав матері сигнал

Запам'ятайте точну дату перших порухів З приводу цього у вагітних часто виникають зайві…
груд. 03, 2009 39097

Сьомий місяць вагітності: я все чую

Організм малюка вже цілком сформований, підтвердження цьому - народження повноцінних…
Сповідь
лист. 20, 2013 36625

Як підготуватись до сповіді?

Ви замислюєтеся про те, щоб піти на, але ще не зважилися це зробити? Вас бентежить, що ви…
груд. 27, 2009 33502

Святі Тайни

Методологія навчання предмету „Святі Тайни” о. Володимир Лось Викладач Духовної…
лист. 30, 2009 30496

Другий місяць вагітності: час вживати фолієву кислоту

Який він - ваш малюк Ваш малюк схожий на велику кому, довжиною 3-4 сантиметри і вагою 2-3…
груд. 03, 2009 22642

Шостий місяць вагітності: "Я вже вмиваюся"

Зовнішній вигляд маляти максимально наближений до новонародженого - чітко вимальовуються…