Розвиток екуменічного руху в Православних Церквах

Здебільшого, сьогодні панує загальна думка, що Православ’я вороже ставиться до будь-яких форм екуменізму, що екуменічний рух – це процес, який є чужим істинно православній вірі. Деякі фундаментально настроєні православні середовища (особливо певні монастирські осередки) безпосередньо самі, власне, пропагують повишу ідею. Однак було б великою помилкою вважати, що з цією думкою ототожнюється весь православний світ. Оскільки багато православних богословів від світанку екуменічного руху і аж по сьогодні внесли визначний внесок в його розвиток. Так  що можемо навіть сказати про історію розвитку екуменічного руху в Православ’ї.

ЇЇ початки слід було б датувати 1902 роком, адже саме цього року Константинопольський патріарха Йоахім ІІІ в своїй енцикліці виразив потребу започаткування руху, що прямував би до зближення всіх християн. Ця ініціатива в 1904 році була ще більш поглиблена в патріаршому зверненні Йоахіма ІІІ до всіх Православних Церков. З повишого бачимо, що коли початки екуменічного руху в християнстві датуються 1910 роком (Місійною Конференцією Протестантських Церков в Единбургу), то православний світ випереджує ці початки на ціле десятиліття. І це є знаменним, і цього не слід притемнювати. Як бачимо, титул “Екуменічний”, який  від часів Отців Церкви носить Константинопольський Патріархат у значенні екуменічний – вселенський, на початку ХХ ст., можемо сказати, що поширюється аспектом церковно-екуменічним.

Що більше: в 1920 році Константинопольський Патріархат звернувся до всіх християнських Церков з пропозицією спільного примирення з метою пошуку єдності та спроби встановити “лігу (братство) між Церквами”[1]. Що для багатьох православних богословів рівнозначно із ідеєю створення Світової Ради Церков, яка народилась в 1948 року та до якої Православні Церкви вступили в 1961 року.

Це православне Послання 1920 року було написане від імені всього Константинопольського Патріархату (в цей час патріарший престіл в Константинополі був вакантний). У Посланні пропонується два заходи, які значною мірою спричинилися б до примирення: по-перше необхідним та обов’язковим є усунення в Церквах та заборону всіх видів взаємної недовіри й гіркоти, що повстають в наслідок тенденцій у деяких з них переманювати й навертати віруючих інших конфесій; по-друге відновлення щирості й довіри між Церквами. Його екуменічний характер викликає захоплення та подив. Екуменічні пропозиції цього Послання до сьогодні залишаються актуальними та так бажаними. Наприкл.:

1) прийняти єдиний календар для святкування головних християнських свят усіма Церквами в один і той же час;

2) налагодити стосунки між богословськими школами і професорами богослов’я, а також обмін богословськими та еклезіологічними поглядами та іншими працями, опублікованими кожною Церквою;

3) налагодити обмін студентами семінарій різних Церков з метою подальшого взаємного пізнання;

4) скликати загальнохристиянські конференції з метою вивчення питань, що становлять взаємний інтерес для всіх Церков;

5) організовувати на базі семінарій та видавництв глибокі й неупереджені історичні дослідження віровчительських розбіжностей[2].

Слід зазначити, що ми говоримо про офіційно задокументовані екуменічні факти, бо якщо говорити про православних прекурсорів екуменічного руху, то потягом всієї історії її розвитку були постаті, які високо зносились понад внутрішніми поділами християнських Церков із  великим прагненням відновлення єдності Святих Божих Церков.

Повертаючись до безпосередньої історії розвитку екуменічного руху в православ’ї, то її членство спочатку було вибірковим та індивідуальним.  Найбільше зацікавленість та активність викликала сама екуменічна вітка “Віра та церковний устрій”. Коли в 1920 року в Женеві відбулась перша конференція цього доктринального напрямку, то в її засідання прийняли участь представники більшості Православних Церков. Подібно і в наступних засіданнях (Стокгольм 1925, Лозанна 1927, Единбург 1936, Оксфорд 1937) православні представники приймали досить активну та корегуючу роль при цьому завжди із ідеями конструктивної критики.

Коли в 1948 році було заплановано в Амстердамі створення Всесвітньої Ради Церков, то із пропозицією членства в ній були запрошені також Православні Церкви. Перш ніж відповісти на це запрошення більшість Православних Церков провела спільне засідання в Москві в 1948 р., де після обговорення було сформовано православну резолюцію “Екуменічний рух і Православна Церква” (Москва 1948)[3]. В цій резолюції зазначалось, що Православні Церкви на даний час утримуються від вступу в цей екуменічний орган, бо найперше бачать спокусу перетворити його на одну “Екуменічну Церкву”, окрім цього екуменізм відходить від ідеї цілком еклезіально-доктринальної, а спрямовується в русло більш соціально-політичне. Це було православне свідоцтво того, що тимчасово Православні Церкви утримуються від вступу з надією оздоровлення у Всесвітній Раді Церков певних неприйнятних для православ’я ідей та факторів.

Коли екуменічна ситуація більш прояснилася в нутрі Всесвітньої Ради Церков (на основі еклезіальної декларації 1950 р. “Церква, Церкви та ВРЦ” (Торонто 1950)) та більшість Протестантських Церков прислухалася до голосу та бачення Православних Церков, то це в цілості створило цей позитивний ґрунт для входження Православних Церков у Всесвітню Раду Церков на її асамблеї в Нью-Делі в 1961 році. Участь Православ’я у Всесвітній Раді Церков відразу позначилась на поглибленні доктринальної основи екуменізму, поряд із христологічним, тринітарним аспектом, який для східних християн відіграє вирішальний чинник їхнього православного вірування. З приходом  православ’я у ВРЦ її “догматична основа” становить:  “Всесвітня Рада Церков є спільнотою Церков, які, згідно Святого Письма, визнають Господа Ісуса Христа як Бога та Спасителя, а тому прагнуть здійснювати разом своє спільне покликання на славу одного Бога Отця, Сина і Святого Духа”[4].

І хоча існує думка, що Православні Церкви часто займають стисло традиційний та критичний підхід до нових проявів екуменічного руху, в більшості випадків, власне, участь Православ’я вберігала та вберігає екуменічний рух від різного роду надолужень та невластивих для християнства позицій. Такою є відповідь православних богословів на закид прогресивних протестантських екуменістів.

Ціль своєї присутності у Всесвітній Раді Церков, як і свою участь в екуменічному русі в цілому, Православна Церква бачить у вираженні православного свідоцтва.  Це найперший та найважливіший екуменічний принцип Православ’я у відношенні до екуменізму. Суть цього свідоцтва полягає на збереженню та представленню всім християнам Євангельської та Апостольської Традиції, навчання Вселенських та Помісних Соборів та Отців Церкви. Як сказано в документі Третього Передсоборового Всеправославного Зібрання “Відношення Православної Церкви до християнського світу (Шамбезі 1986)”:

“В останні роки Православна Церква дійсно в ступила в богословський діалог з багатьма християнськими Церквами та віровизнаннями, бо в такий спосіб вона несе активне свідоцтво про свої духовні скарби всім, хто знаходиться поза її границями, та переслідуючи об’єктивну ціль – підготовити шлях до єдності”[5].

Іншими словами – це православне свідоцтво, це метода завдяки якій і на основі якої  Православна Церква будує єдність із іншими Церквами. Ознайомлюючи інших з Традицією Церкви, православ’я тим самим визнає, що тільки при збереженні цієї Традиції та прийняті іншими її, є можливе будування єдності з ними. Офіційна участь православ’я в екуменізмі не є чимось надзвичайно-революційним чи зрадою православ’я, навпаки, як засвідчують всеправославні документи – це актуальна форма, завдяки якій Православна Церква реалізується бажання Христа про єдність Святих Божих Церков.

Другою офіційною екуменічною позицією Православної Церкви є визнання поряд із протестантською категорією “екуменізму в просторі”, православної категорії “екуменізму в часі”. Батьком цієї концепції визнається визначний православний богослов о. Г. Флоровський, який в 1954 році в під час Асамблеї ВРЦ в Евастон (1954) вперше виразив постулат, про “екуменізм в часі”. В 1961 році Православні Церкви входячи у Всесвітню Раду Церков визнали на невід’ємний елемент їхньої участі в цій спільноті врахування поряд із категорією “екуменізму в просторі” саме цю категорію “екуменізм в часі”[6]. Коли перша спрямована на охоплені християн всіх конфесій та територій екуменічною діяльністю та побудови з ними єдності, то поряд із цим православ’я висуває умову узгодження та перебування в єдності віри із Нероздільною Церквою Першого Тисячоліття, в перебування в єдності віри із Апостольською Традицією та Церквою Вселенських Соборів та Отців Церкви.

Коли ж говорити про “екуменізм в просторі”, то і тут Православна Церква має сьогодні деякі зауваження, у зв’язку із тим, що він особливо на площині Всесвітньої Ради Церков набрав у 80-их роках особливо “горизонтально” напрямку, іншими словами соціально-політичного характеру, тоді коли все ж залишається недооціненим “вертикальний” напрямок (Церква-Бог).

Окрім екуменічних відносин в рамках ВРЦ, Православна Церква провадить безпосередні двосторонні богословські діалоги із Християнськими Церквами. Так найбільш позитивним та найближчим вважається діалог, започаткований в 1985 р., Східних Православних Церков із Давніми Східними Церквами, які свого часу не прийняли рішень Ефеського та Халхедонського Собору. Окреме місце займає діалог із Католицькою Церквою, який розпочався від 1979 р.  (детальніше буде висвітлений в одному із подальших лекцій).  Окрім цього в рамках спільних богословських комісій Православна Церква провадить діалог із Англіканською Церквою (від 1976 р), старокатоликами (від 1975 р.) та деякими протестантськими Церквами (Світовою Лютеранською Федерацією (від 1981 р.), Світовим Альянсом Реформаторських Церков (від 1986 р)). Нажаль більшість тих богословських діалогів лише розпочато та частково призупинено в останній декаді ХХ ст із за виникнення нової екуменічної ситуації поміж Церквами Сходу та Заходу.

Слід рівно ж сказати декілька слів про безпосередніх великих православних екуменічних постатей ХХ століття якими визнається Г.Флоровський та Н. Нісіотісс. Перший був представником в діаспорі російської богословської школи. Флоровський понад 50 років активно приймав участь в екуменічному русі від його початків (від 1926 по 1979), приготовивши шлях для вступу Православних Церков у ВРЦ. Він був членом комісії “Віра і церковний устрій”, членом центрального комітету Всесвітньої Ради Церков. Саме йому належить сформування всеправославної позиції, щодо аспекту “екуменізм в часі”.

Другий – представник грецької богословської школи – багато років займав керівні посади у Світовій Раді Церков та в Екуменічному Інституті в Боссе (біля Женеви). Висунув ідею пневматологічної еклезіології, яка створює великі можливості в екуменічному богослов’ї. Незаперечним є той факт, що цілу плеяду визначних православних богословів та мислителів початку ХХ століття можна назвати великими прекурсорами екуменізму. Серед них О. Хом’яков, С. Булгаков, М. Бердяев,  Н. Афанасев, Г. Алевизатос та багато інших. Так наприклад в час “холодної війни” поміж православ’ям та католицизмом богослов із великої літери С. Булгаков в 1933 році пише екуменічно-богословську статтю із парадоксальною назвою “Про реальну єдність розділеної Церкви у вірі, молитві та Св. Тайнах”[7]. Ці постаті випереджували час і приготовляли Православну Церкву до ново сприйняти тих, хто не знаходився в її лоні.

Рівночасно наша епоха має також новітню плеяду православних екуменічних богословів. Серед них слід було б згадати, грецького богослова Йоана Зізіуласа, амереканських богословів Джона Менєндорфа та Олександра Шмемана, польського богослова Єжи Клінгер, сучасного французького православного богослова Олів’є Клеман.

Повертаючись до проблематики про сучасну кризу екуменізму, слід зазначити, що Православні Церкви в діалозі із Протестантськими на площині Всесвітньої Ради Церков часто потребують рівно ж підтримки із боку Католицької Церкви, думка якої часто є ідентичною до православ’я (напр. у відношенню до рукоположення жінок). Нажаль, сьогодні Католицька Церква залишається стороннім спостерігачем ситуації, в  якій опилилася Всесвітня (Екуменічна) Рада Церков, у зв’язку із тим, що так і не спромоглася Католицька Церква завершити процес членства в цій спільноті. І як наслідок поміж прогресуючим модерним протестантизмом та більш традиційним частково фундаментальним православ’ям бракує третьої сторони, яка б злагідніла ці крайні позиції. Часто від середини 90-их років ХХ ст. можна почути, що Православні Церкви розчаровані участю в Всесвітній Раді Церков та навіть звучать думки про бажання виходу із цього екуменічного органу. На цю тему відбулась навіть міжправославна зустріч всіх канонічних Православних Церков в 1998 році в Салоніках (Греція) на тему: “Оцінка нових факторів у відношенні поміж Православ’ям та екуменічним рухом”[8]. У спеціальному спільному документі, Православні Церкви зазначили: “православна участь в екуменічному русі завжди основувалась і основується на Православній Традиції, на рішеннях Священних Синодів Помісних Православних Церков і всеправославних зустрічей”(п. 5). Тому офіційно делеговані делегати цієї всеправославної зустрічі “одностайно засудили ті групи розкольників, а також певні екстремістські групи всередині Помісних Православних церков”, які використовують тему екуменізму для критики церковного керівництва та підриву його авторитету, прагнучи тим самим викликати незгоди та розколи в Церкві. На підтримку своєї несправедливої критики вони використовують неправдиві матеріали та дезінформацію (п. 4)[9].

Усвідомлюючи свою місію в християнському світі Православні Церкви виразили бажання та готовність будувати і надалі єдність поміж християнами, однак зазначили на ряд негативних факторів, які дискредитують екуменічний рух. Як зазначається в цьому документі:

“Проте, в цей же час мають місце певні тенденції в деяких протестантських членах Ради, які відображаються в дискусіях ВРЦ, але є неприйнятні для православних. На багатьох засіданнях ВРЦ православні змушені приймати участь в дискусіях із питання, які цілковито чужі їхній традиції. На сьомій Асамблеї в Канберрі в 1991 року і на засіданнях Центрального комітету після 1992 року православні делегат займали рішучу позицію проти інтеркомунії з неправославними, проти інклюзивної мови, рукоположення жінок, прав сексуальних меншин і певних тенденцій до церковного синкретизму. Їхні (йдеться про православних делегатів – В.Т.) заяви по цих питаннях вважались заявами меншості (в силу цього, що православні у ВРЦ є в меншості у відношенні до протестантів – В.Т.) і як такі не могли вплинути на процедуру та моральний характер ВРЦ” (п. 9)[10].

На основі вище представлених негативних факторів у цьому ж  всеправославному документі зазначається:

“Отож, ми заявляємо, що нинішні форми православного членства в ВРЦ нас більше не задовольняють. Якщо структури ВРЦ не зміняться радикально, інші Православні Церкви також вийдуть із ВРЦ, як це зробила Грузинська Православна Церква” (п. 14)[11].

Слід зазначити, що частково голос православних почуто та створено в рамках ВРЦ спеціальну комісію по взаємовідношенню із православними, яка покликана розглянути нові умови та пропозиції Православ’я, щодо реформування ВРЦ.

Власне 90-ті роки ХХ століття стали переломними  у зворотну сторону для православ’я у відношенні до екуменічного руху. З однієї сторони, екуменічний рух православних з Католицькою Церквою був призупинений внаслідок, як вважають православні односторонніх дій Риму у відношенні до відновлення Східних Католицьких Церков та прозелітичної діяльної Католицької Церкви на традиційно православних територіях. Із другої сторони, екуменічний рух православних із протестантами був призупинений внаслідок, введення останніми багатьох нововведень (див. вище), рівно ж і прозелітизму у відношенні до східних християн. Все це в сукупності послужило сильним поштовхом до негативного відношення в нутрі православ’я до екуменічних ідей та висуненням ідеї фундаментальними середовищами, що екуменізм – це новітня єресь ХХ століття. Все це в цілості вплинуло на це, що Православні Церкви, беручи під увагу негативні настрої в середині своїх Церков, частково обмежили деякі форми екуменічної діяльності, та зайняли, вкрай негативне відношення до спільних екуменічних молитов.

Автор: викладач із Ів-Франк. Теологічної Академії, Василь Тучапець.

Література:

До Церков Христа Повсюдно. Послання Вселенського Патріархату 1920 р.// Знаки часу. – С. 174-176.

Прикінцевий документ міжправославної зустрічі: “Оцінка нових фактів у стосунках між православ’ям та екуменічним рухом” (Салоніки, 29 квітня – 2 травня 1998 р.) // Знаки часу. – С. 276-278.

Клінгер Є., Православ'я і екуменізм // Сопричастя. ? Львів, 1996. ? № 3-4. ? С. 154-168.

Клеман О., Беседы с патриархом Афинагором / Перекл. В. Зелинский. – Брюссель, 1993.

Зизиулас И. Самопонимание православных и их участие в  экуменическом движении // Православие и экуменизм. Документы и материалы 1902-1998 / Отдел Внешних Церковных Сношений Московского Патриархата, 1999. – С. 472-483.

Сабев t., Православные Церкви во Всемирном Совете Церков // Ibidem. – С. 385-398.

[1] До Церков Христа Повсюдно. Послання Вселенського Патріархату 1920 р. // Знаки часу. – С. 176.

[2] Детальніше про це див.: Ibidem, C. 175.

[3] Резолюция по вопросу «Экуменическое движение и Православная Церковь» // Православие и экуменизм. Документы и материалы 1902-1998 / Отдел Внешних Церковных Сношений Московского Патриархата, 1999. – С. 189-191.

[4] Конституція Екуменічної Ради Церкви, цит за: KARSKI K., ?wiatowa Rada Ko?cio??w // KChJ. – С. 297.

[5] Отношение Православной Церкви к прочему христианскому миру. Решение Третьего Предсоборного Всеправославного совещания (28 октября – 6 ноября 1986 года, Шамбези) // Православие и экуменизм. – С. 362.

[6] Заявление православных участников ІІІ Ассамблеи Всемирного Совета Церковь (Нью Дели, 1961) // Православие и экуменизм. – С. 250.

[7] Булгаков С., У кладезя Ияковля (Йо 4, 23). О реальном единстве разделенной Церкви в вере, молитве и Таинствах // Православие и экуменизм. – С. 116-147.

[8] Прикінцевий документ міжправославної зустрічі: “Оцінка нових фактів у стосунках між православ’ям та екуменічним рухом” (Салоніки, 29 квітня – 2 травня 1998 р.) // Знаки часу. – С. 276-278.

[9] Ibidem, C. 277

[10] Ibidem, C. 277.

[11] Ibidem, C. 278.