Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві
Римо-Католицька Церква має свою власну історію пошуків відновлення єдності християнства. В дусі історичної правди, як про це висвітлювала минула тема, слід сказати, що сучасний екуменічний рух був започаткований серед протестантського християнства. Офіційне становище Римо-Католицької Церкви на початках екуменічного руху, (від XIX ст. – до II половини XX ст.) було виражене у формі очікування, дистансу, а в певних моментах критики та засудження.
Найголовнішою причиною такого становище являлося пануюче в цьому часі переконання, створене постридентською контреформацією, що лише Католицька Церква зберігає прикмети Христової Церкви. Вину поділів приписувалось виключно іншим християнам, які через поділ перебували в непевності спасіння. Тому єдність з іншими християнами можна бути відновлена лише на засаді повернення до єдиної правдивої Церкви, якою являється Римо-Католицька Церква. Це “синівське” повернення до “батьківського дому” виключало будь-який діалог між Церквами, а повинне було проявитись на доктринальному, ієрархічному та літургічному підпорядкуванню Церкві Риму.
Зміна постави наступить, в основному, лише в часі II Ватиканського Собору. Так Догматична Конституція про Церкву “Світло народів”, як і Декрет про Екуменізм “Відновлення єдності” впроваджують нову еклезіологію “сопричастя”, новий метод – міжцерковного діалогу та необхідність неустанної віднови та реформи в кожній Церкві. В результаті гасло “повернення до Риму” було замінене закликом “повернення до Христа” та “зустріч в Христі”.
Повищі дві постави щодо питань єдності християн дозволяють відрізнити в Римо-Католицькій Церкві два періоди:
перший – уніатський, що обіймає час між двома Ватиканськими Соборами[1];
другий – екуменічний, що був започаткований Соборовим Декретом про Екуменізм.
Однак, такий поділ можемо виділити лише щодо офіційного становища Церкви. Натомість, слід підкреслити, що вже в першому періоді зустрічаємо сміливі екуменічні починання багатьох постатей, які безперечно і впровадили Римо-Католицьку Церкву в другий період. Тож спочатку розглянемо перший період в двох підтемах: офіційне становище Церкви та перші екуменічні ініціативи. Опісля розглянемо другий екуменічний період в Римо-Католицькій Церкві.
1) Офіційне становище Римо-Католицької Церкви поміж двома Ватиканськими Соборами
Класичним представником вище насвітленої постриденської еклезіології, являвся Пій IX (1846-1878). Саме завдяки ньому, ця еклезіологія осягнула свою вершину на I Ватиканському Соборі. Натомість, перші спроби відкритості віднаходимо в Лева XIII (1878-1903), особливо завдяки його діяльності в справі зближення з Східною Церквою, виразом якої, являється енцикліка “Гідність східних” (Orientalium dignatis 1894) та покликання в 1895 році Папської Комісії до справ поєднання розділених братів[2].
Понтифікат Пія X (1903-1914) не відзначався екуменічною активністю. Всю свою увагу він зосередив на обороні та утвердженні віри, що являлось, певною мірою, кроком назад.
У Венедикта XV (1914-1921) добачаємо хоча традиційну поставу, та все ж певну активність, щодо унії з східними християни, чому в особливий спосіб мала служити покликана ним Конгрегація до справ Східної Церкви та Папський Східний Інститут в Римі (1917).
Цю унійну програму єдності із православ’ям, яку опрацювали Лев XIII та Венедикт XV, прийняв та в особливий спосіб розбудував Пій XI (1921-1939). Натомість у відношенні до Протестантських Церков та екуменічного руху, Пій XI відзначився вкрай негативною поставою. Цей подвійний підхід характерно проявляється в двох основних енцикліках цього папи. Перша – “Rerum orientalium” (1928) представляє на тлі римо-католицьких спроб єдності власну унійну програму папи. Друга натомість “Mortalium animos” (1928) – називана часто “сумою римо-католицького антиекуменізму” – являється класичним виразом уніатського періоду, в час якого видно вкрай негативне становище, (засудження та критика), екуменічного руху.
Певні, хоча незначні, зміни приніс Пій XII (1939-1958) своєю енциклікою про Церкву “Mistici Corporis” (1943). Однак, в загальному Пій XII продовжив уніатську лінію, що більш, в нього можна добачити певні вагання щодо екуменічної діяльності. Наприклад: 20 грудня 1949 року Конгрегація у Справах Віри видає Інструкцію “De motione oecumenica” (Про екуменічний рух), в якій, перший раз, визнається в протестантськім екуменічнім русі діяльність Святого Духа. Але рівночасно, енцикліка того ж Пія XII “Humani generis” (1950) піддала критиці погляди римо-католицьких богословів, що відходили від традиційного постридентського вчення. В результаті, цілий ряд передових на цей час богословів отримали заборону публікації матеріалів та навчання (напр: Ів Конгар, Генрі де Любак, М. Д. Шену).
Та все ж дивлячись з перспективи років, сьогодні знаємо, що були це перехідні трудності, над якими, щораз більше, переважали сміливі екуменічні намагання. Адже, окрім вище висвітленого офіційного відношення Римо-Католицької Церкви в ній також жила і впроваджувалась в життя, відмінна перспектива єдності, завдяки людям, що випереджали час.
2) Перші екуменічні ініціативи в уніатському періоді[3]
Список визначних римо-католицьких діячів в справі єдності відкривають два мислителі та богослови XIX ст. Дж. Мюхлер (Mohler) (1796-1838) та кард. Нюман (J. H. Newmann) (1801-1890). Перший вважається натхненником віднови та глибшої рефлексії над природою Церкви, особливо щодо духовного, надприродного та невидимого характеру єдності Церкви. Кардинал Нюман ввійшов в історію екуменізму, перш за все, завдяки старанням про єдність християнства у власному житті. Він являвся одним із англійських реформістів, в історії знаних під назвою “Оксфордський Рух”, які намагалися порівнювати християнські доктрини з патристичною думкою. Був це рух пошуків єдності, на базі якого певна кількість членів перейшла на римо-католицизм.
а) Велеградські Конгреси[4]
Так важливим напрямком католицько-православного зближення були також Конгреси у Велеграді (сьогодні Старе Місто на Моравах). Історія цього міста нероздільна із апостолами слов’янам свв. Кирилом та Методієм, оскільки було митрополією Церкви, яка народилась із місійної діяльності Святих Братів. Ідея їх проведення належала священикам з кругу т. зв. “Апостолату святих Кирила і Методія” та при допомозі богословів, які працювали з журналом “Slavorum Litterae Theologicae”. Протягом тридцяти років відбулись сім таких Конгресів (1907, 1909, 1911, 1924, 1927, 1932, 1936), що згромадили в переважній кількості слов’янських католицьких і православних богословів з метою спільної рефлексії та спільної молитви в пошуках відновлення єдності. Слід зазначити, що в них приймала участь наша Церква, яку представляв митрополит Андрей Шептицький, а також о. Йосиф Сліпий[5].
Про екуменічний характер Конгресів свідчить прийняття в них участі православних богословів та визнання конгресів певними православними середовищами. Заглиблення Конгресів у багатовікову кирило-мефодівську традицію, ідеалом якої являється поєднання, шанування та зберігання різнорідності обрядів, богослов’я, культури захистило їх від еклюзивізму. Конгреси в Велеграді започаткували діалог між двома Церквами і хоча не змогли в повні звершити його, все ж, стали певним історичним досвідом, на основі якого провадиться на даний час римо-католицький та православний діалог.
б) Фернан Порталь та Мехеленські Розмови
Наступною великою постаттю, що служила справі поєднання поміж XIX та XX ст., являється о. Фернан Порталь (1855-1926). Протягом усього свого життя був відданий справі єдності християнства, особливо зближенню поміж римо-католиками та англіканськанами. Саме його ім’я нероздільне із історією цього діалогу, який започаткували та провадили передові богослови по обидві сторони, та який, в історії, отримав назву від місця його проведення: Мехеленські Розмови (1921-1926).
До їх започаткування в особливий спосіб причинилися з католицької о. Ф. Порталь, з англіканської сторони Лорд Галіфакс (1851-1934). Розмови провадились під патронатом кард. Жана. Мерсє (J. Merciera) (1851-1926). В сумі, відбулося п’ять зустрічей, які, хоча безпосередньо не піднімали питання єдності Церков, однак через рефлексію щодо перешкод, які стоять на дорозі до поєднання, особливо щодо питання примату Петра в ранній Церкві і сьогодні залишилися одним із важливих екуменічних починань.
в) Поль Кутюр’є та тиждень молитов за єдність християн
Спадщину о. Порталя переймають два осередки. Перший, діяв на півдні Франції в Ліоні та згуртувався навколо його творця Поля Кутюр’є (P. Couturier) (1881-1953). Екуменічними питання він зацікавився лише на 50 році життя. Натхненням послужили зустрічі із російською православною еміграцією (1920-1921). На сформовання його доктрини: “взаємно пізнати себе, щоб один одного любити, любити, щоб з’єднатись, зустрівшись з пошаною” – вирішальну роль відіграли передові на цей час екуменічні діячі о. Ламбер Бедуен та кард. Мерсє. В результаті глибокого перегляду своїх поглядів та систематичних зустрічей з іншими християнами Кутюр’є створив оригінальну екуменічну доктрину. За головний середник прямування до християнської єдності, він вважав з’єднання з Христом, в його молитві про єдність, а другим нероздільним середником було духовне відродження, що провадить до з’єднання з роз’єднаними братами через життя в благодаті. В цей спосіб насвітлене екуменічне навчання являється основою духовного екуменізму (Кутюр’єра називають духовним отцем римо-католицького екуменізму).
Хоча вже папа римський Лев XIII, наслідуючи протестантські рухи, впровадив в 1895 році дев’ятницю молитов за єдність Церкви перед празником Зіслання Святого Духа (йшлося про повернення до лона Римо-Католицької Церкви інших християн). Однак в 1935 році Поль Кутюр’є, знову ж під впливом духовного екуменізму в протестантизмі, виступив із ініціативою проведення кожного року на початку січня (18-25 січня) Тижня Молитов за Єдність Християн.
Характерною відмінністю цієї ініціативи було підкреслення, що пунктом виходу для єдності християн є сам Христос, що молиться за цю єдність. Тому християни, включаючись в його молитву, повинні молитися про надходження такої єдності, якої прагне Бог, і в такий спосіб, як прагне Бог. В 1936 році, перший раз проведено Тиждень Молитов за Єдність Християн в Ліоні, звідкіля практика поширилась на цілу Францію та обняла також інші віровизнання.
Кутур’є був рівночасно засновником в 1937 році, так званої Групи з Домбе (Dombes, Ain), яка згуртувала близько 40 богословів різних християнських віровизнань, що піднялася доктринального діалогу на тему Євхаристії, ролі Святого Духа в Церкві, інтеркомунії, духовного уряду в Церкві.
г) Ів Конгар
Другим важним центром праці для християнського поєднання у Франції являється закладений отцем Думон в 1927 році домініканський осередок під назвою “Істіна”. З тим осередком є на стале пов’язане ім’я визначного богослова Ів Конгара, названий багатьма екуменістами “батьком католицького екуменізму”. Екуменічні питання проникали всю його науково-богословську діяльність. В ній він звертав увагу на факт посідання роз’єднаними братами правдивих християнських вартостей, не криючи при цьому помилок, яких допустилась римо-католицька сторона у взаємних стосунках. Плодом його богословської діяльності на площині науково-організаційній було започаткування знаменитої видавничої серії Unam Sanctam (1935). В 1937 році Ів Конгар опрацював першу спробу сформування основ екуменізму в Римо-Католицькій Церкві.
д) Дом Ламберт Бедуен
Наступним визначним осередком, який причинився до розвитку екуменізму у Римо-Католицькій Церкві, був бенедиктинський монастир в Амей сур Мез (Amay sur Meusе, Бельгія). Його засновником був Дом Ламберт Бедуен (L. Beauduin) (1873-1960), літургіст, знавець монастичного життя та професор еклезіології. На основі листа Пія XI до бенедиктинського чину, про потребу служіння справі з’єднання Католицької та Православної Церкви, Ламберт Бедуен в 1925 році зоорганізовує монастир в Амей сур Мез, який приймає собі за ціль плекання та пропагування теології, літургії та духовності Східної Церкви з метою зближення Церков. Рік пізніше розпочато видавати журнал посвячений екуменічним питанням під назвою “Іренікон”.
Слід підкреслити, що зацікавлення східною традицією Бедуен завдячував завдяки контактам з митрополитом Адреєм (Шептицьким). Як подають дослідники власне митр. Андрей, заохочував бенедиктинський чин до закладання в різних країнах монастичних спільнот, які б пізнаючи та живучи східною духовністю, плекаючи східну літургію, працювали над католицько-православним зближенням. Рівно ж Бедуен співпрацював і приймав участь в Мехеленських Розмовах.
Однак погляди Дом Ламберта Бедуена, які характеризувалися екуменічною відкритістю, у справі поєднання Церков, являлися протилежними традиційному уніатському навчанню та які в цей час засудила енцикліка “Mortalium animos” (1928). І власне за це Бедуен з наказу церковних властей змушений був на 30 років (1931-1960) залишити монастир та Бельгію. В 1939 році монастир з Амей перенесено до Шеветонь (Chevetogne), де до сьогодні реалізується програма великого засновника, плекаючи західне та східне монаше життя, поєднуючи в собі без змішанння та підпорядкування східну та західну традицію.
ж) Братство “Una Sancta”
Повертаючись до теми розвитку екуменічної свідомості в Римо-Католицькій Церкві то слід сказати, що екуменізм, незважаючи на труднощі, охоплював, що раз більші людей, які шукаючи однодумців гуртувались в спільноти. Так, в Німеччині, такою організацією було Братство “Una Sancta”, закладене в 1938 р. отцем Йоанесем Метзґером (J. Metzger) (1887-1944), з ціллю служіння справі єдності через молитву, духовну віднову, взаємне пізнання та християнську любов.
Натомість в Голландії в 1951 році була закладена Католицька Конференція для Екуменічних Питань, яка поставила собі за мету розглядати питання, які подавала Всесвітня Рада Церков та виражати щодо цього римо-католицьке бачення. Цю Конференцію для Екуменічних Питань можна назвати одним із неофіційних чинників підготовки пізнішого Секретаріату до Справ Єдності Християн. Так, першим секретарем Конференції був о. Йоанес Вілебранс, пізніший кардинал, секретар керівника Секретаріату до Справ Єдності. Конференція ця збирала щорічно близько 80 богословів з різних країн Європи.
Завершуючи розгляд першого періоду, слід подати, що через цілий час, коли екуменічний рух в протестантизмі переживав перші етапи розвитку, в Католицькій Церкві хоча й небагато самотні першовідкривачі, долаючи перешкоди даної епохи, піднялися відкритого екуменічного мислення і діяння. З перспективи часу маємо право сказати, що ці люди “великого духа” допомогли папі Івану XXIII та II Ватиканському Собору розпочати діалог між християнами, та приготовили дорогу екуменізму в Римо-Католицькій Церкві.
Автор: викладач із Ів-Франк. Теологічної Академії, Василь Тучапець.
Література:
1. Ku chrze?cija?stwu jutra. Wprowadzenie do ekumenizmu / Під ред. W. Hryniewicz, J. S. Gajek, S. J. Koza. ? Lublin, 1996.
[1] Див.: NAGY S., Na drogach jedno?ci. – C. 73-90.
[2] G?RKA L., Ekumenizm w Ko?ciele rzymskokatolickim // KChJ. – С. 325-332.
[3] Див.: NAGY S., Na drogach jedno?ci. – C. 91-103.
[4] Обширно про історію веленградських конгресів та дослідження їх екуменічних ідей див.: G?RKA L., Dziedzictwo ojc?w. – Warszawa, 1995. – C. 18-122; Пор.: L. G?RKA., S. C. NAPI?RKOWSKI. – Ko?cio?y czy Ko?ci??. – Warszawa, 1995. – С. 32-41.
[5] Про участь у цих конгресах УГКЦ в особі її провідного на цей час екуменіста митрополита Андрея Шептицького, див.: БАЗИЛЕВИЧ А. М., Введення у твори митрополита Андрея Шептицького. – Львів, 19932. – Вид. 2. – С. 87; 99-100;137.