Діалог любові між Римо-Католицькою та Православною Церквою. Екуменічна діяльність Павла VI та Атанагораса І
Римо-Католицька Церква на Другому Ватиканському Соборі прийшла до більш глибшого розуміння замислу Христа про Його Церкву. У відповідності до того, вона глибше усвідомила реальність сопричастя в Христі існуюче у світі,?і тому розпочала це велике діло екуменізму, щоб плекати поєднання між християнами. Церква відкрилась цьому новому натхненню Святого Духа на ІІ Ватиканському Собору, який через прийняття Декрету про Екуменізм визнав екуменічний діалог одним із важливих завдань Церкви, та заохотив усіх вірних активно включитись в цей рух відновлення єдності (ДЕ 1).
Отці Собору рівно ж накреслили шляхи, якими повинна прямувати Церква, щоб наблизити день поєднання. Першим шляхом, Декрет в четвертому пункті, визначає екуменічну діяльність, для сприяння єдності християн, де найважливішою справою є зусилля, щоб корегувати наші слова, погляди та вчинки, що не відповідають правді та слушності обставинам нез’єднаних братів. Дана форма діяльності, яка з часом, рівно ж, зосередилась над другим етапом цього шляху, а саме спільними зустрічами та спільними екуменічними молитвами, отримала назву діалог любові. Другим шляхом, який накреслює Декрет, є богословський діалог між Церквами, під час якого богослови виклали б глибше науку власної спільноти. Є це, так званий, діалог правди. Беручи за основу дані форми, Римо-Католицька Церква почала працю над зближенням з іншими Християнськими Церквами.
При цьому слід зазначити, що II Ватиканський Собор з особливою та глибокою любов’ю звернувся у сторону Східних Церков, приймаючи до уваги їх еклезіальний характер та ті багаті зв’язки єдності, які єднають Православну Церкву з Католицькою[1]. Отці Собору, через запрошення Православних Церков як спостерігачів, виразили бажання розпочати з ними діалог любові, який мав в свою чергу приготовити до діалогу правди та прискорити день поєднання, щоб єдиним серцем і устами прославляти Бога. Рівно ж, Східна Церква, під час ІІ і ІІІ Всеправославної Конференції (друга в 1963 р. та третя в 1964 р.[2]) на Родосі, постановила запропонувати Римо-Католицькій Церкві на основі рівності, розпочати діалог між двома спільнотами[3].
Втіленням в життя соборової програми зближення між Церквами, стала діяльність Павла VІ, особливо його апостольські подорожі та екуменічні зустрічі. Вже у самих початків його понтифікату, відкриваючи ІІ Сесію Собору 26 вересня 1963 року, папа римський офіційно проголосив продовження соборової програми свого попередника Івана ХІІІ, особливо коли йдеться про шукання шляхів до християнського зближення. Четвертого грудня 1963 року, по виголошенню останньої промови, на закінчення другої сесії ІІ Ватиканського Собору, папа Павло VІ заповів першу подорож до Святої Землі. Два дні пізніше патріарх константинопольський Атенагорас І виразив бажання, щоб на Святій Землі зустрілися голови Західної та Східної Церкви.
Павло VІ прибув на Святу Землю 4 січня 1964 року і того самого дня, вечором зустрівся із єрусалимським патріархом Бенедиктом. Наступного ж дня (5 січня 1964 року) в Єрусалимі відбулася історична зустріч двох глав Церкви Папи Римського Павла VІ та Константинопольського патріархи Атенагораса І. Під час цієї зустрічі промову виголосив патріарх, відчитано також ( частину по латині, частину по грецьке) 17-ий розділ Євангелія від Йоана, який містить в собі молитву Христа про єдність християн. Під час зустрічі в Єрусалимі, Атенагорас вручив Павлу VІ панагію, символ єпископської влади, натомість Папа Римський подарував йому золоту чашу. Ця зустріч, як виразили глави двох Церков, сталася знаком нових надходячих часів.
Символом тих нових часів стало взаємне знесення Римо-Католицькою та Православною Церквою екскомунік з 1054 року. Одночасно в Римі та в Константинополі, 7 грудня 1965 року, Римо-Католицька Церква в передостанній день закінчення ІІ Ватиканського Собору, а Православна Церква на Константинопольському Синоді, проголосили акт взаємного зняття анафем з 1054 р. та започаткування дороги поєднання поміж двома Церквами[4].
Як вираз бажання продовжувати діалог любові, папа Павло VІ, 25-26 липня 1967 року, відбуває подорож до Константинополя. Там, в Константинополі, він вдруге зустрічається з патріархом Атенагорасом. Під час привітання папи, перед катедрою св. Юрія у Фанарі, патріарх промовив до нього такі слова: “Вітай Святий Брате, Наступнику св. Петра, що носиш ім’я Павло, посланнику любові, єдності та миру...”. Опісля, разом патріарх і папа, ввійшли до катедри і засіли на цілком однакових єпископських горних сідалищах. Під час зустрічі, патріарх Атенангорас наложив на Павла VІ єпископський омофор, а папа, в знак подарунку, наложив західну “стулу” (омофор), як символ взаємного визнання єпископства. Під час зустрічі, папа мав промову в якій виразно відзначив, що ця зустріч це крок до майбутнього поєднання Церков.
Підтвердженням двостороннього бажання пошуків єдності була подорож Константинопольського Патріарха Атенагораса І до Риму (26-28 жовтня 1967 р.) та зустріч з папою Павлом VІ в базиліці св. Петра. Під час цієї зустрічі папа відмовив спеціально приготовлену молитву, в якій засвідчив:
“Ми всі, правдиво з’єднані через проповідь того самого Євангелія і того самого хрещення, учасники тих самих Св. Тайн та дарів, спомагані заступництвом Пресвятої Богородиці Діви Марії, навчені прикладом Апостолів та Святих, глибоко жаліємо, що роз’єднані протягом століть поділом, не становимо повноти прикладної спільності. Споглянь (Боже) на нас, своїх слуг, які просвічені благодаттю твого Духа і керовані братерською любов’ю жаліють за гріхи проти єдності і покірно взивають до Тебе і до наших роз’єднаних братів про прощення, благаючи одночасно про досконалу єдність для всіх, які в Тебе вірують”. Зустріч двох глав Церков закінчилася спільною заявою, яка визнала діалог любові, за основу взаємних стосунків між двома Церквами[5].
І це не були лише слова. Зустрічі двох Церков, як вираз діалогу любові, поступово гоїли рани історії, навчали братерства. Такі жести, як спільне засідання на однакових єпископських горних сідалищах, взаємне визнання єпископської влади, через обмін єпископськими шатами під час співу “аксіос” для нас сьогодні зрозумілі, натомість хоча в так недалекий історичний час це були знаки, які багатьох шокували. Так, під час зустрічі з делегацією константинопольського патріархату в 1975 році з нагоди 10-ої річниці взаємного знесення анафем (1054 р.), Павло VІ на завершення екуменічного богослужіння, несподівано для всіх, клякнув і з покорою поцілував ноги, голові делегації, митрополиту Мелітону, як знак перепрошення за римо-католицьку співучасть в поділі Церков та його наслідках. Цей жест набирає особливого значення в світлі минулих століть, коли це Римо-Католицька Церква призивала інших прийти на колінах до Риму.
Читаючи Декрет про Екуменізм віднаходимо там рівно ж особливу рефлексію над спільними елементами та бажанням відновлення сопричастя також із Протестантськими Церквами та Спільнотами. Будучи вірною соборовим постановам Римо-Католицька Церква поступово започаткувала діалог із цими Церквами. Було це безперечно звернення до цієї великої частини християнства на Заході, яку від пару століть єднали нажаль лише взаємні засудження, конфлікти та ізоляція. Однією із визначних екуменічних подій став візит Павла VI в осідок Всесвітньої Ради Церков (м. Женева) в 1969 році. Рівно ж, із візитом, до Риму, прибувають генеральні секретарі Всесвітньої Ради Церков В. Хуфт (1964), Е. К. Блейк (1969), Ф. Поттє (1973).
Слід згадати і про відновлення стосунків також із Англіканською Церквою, вже в 1960 році Іван ХХІІІ зустрічається із головою цієї церковної спільноти, Кантерберійським Архієпископом Джоржем Фішером. З його наступниками М. Рамсейєм в 1966 році та Д. Когганем в 1977 році зустрічається Павло VI. Поступово, діалог любові, Римо-Католицька Церква розпочинає також із поокремими Протестантськими Церквами та Спільнотами. Так, в 1976 році, у Ватикані, папа приймає делегацію Світової Лютеранської Федерації. Вищеподані зустрічі становлять частину цього цікавого відтинку екуменічної діяльності Павла VI. Ці дії не тільки служили справі християнського поєднання, але були виразним знаком доконаного на тій дорозі перелому, і так великого звершення, щоб наблизити день поєднання.
Окрім цієї діяльності Павло VI, приділяє особливу увагу висвітленню та поширенню соборового навчання. Так вже у початках свого архипастирського служіння, пише енцикліку “Ecclesiam suam” (6 серпня 1964 р.), яка зосереджується “над дорогами на яких сучасна Церква має реалізувати своє післаництво” (н. 163). Як зазначив папа у звершенні цього післаництва, одну з головних ролей приділяється діалогу, третім кругом якого є діалог з “роз’єднаними братами” (н. 206-207). Особливий вклад Павла VI в католицький розвиток екуменізму доповнює його адміністративно-законодавча діяльність, яка прямувала до створення?норм, на основі яких екуменічні ідеї могли б бути втіленні в життя. На особливу увагу заслуговує, перш за все, видані Секретаріатом до Справ Християнської Єдності документи, що мали за мету реалізацію екуменічної соборової доктрини. Являлись ними: двохчастинний Екуменічний Довідник (1967 і 1970); Рефлексії та настанови відносно екуменічного діалогу (1970); Інструкція про випадки допущення акатоликів до причастя (1972); Інструкція про екуменічну співпрацю (1975). Іншим важливим екуменічним документом, законодавцем якого був Павло VI, було motu proprio “Matrimonia mixta (1970). Документ цей в поважний спосіб модифікував суворе законодавство в справі мішаних подруж та їхнього життя в контексті поділеного християнства.
Підводячи підсумки над початками діалогу любові на прикладі діяльності Павла VI, слід сказати, що мова про діалог любові може звучати трохи дивно, то в реальності йдеться про віднайдення таких взаємних відношень, які повинні бути основним способом існування Церкви, де на першому місці був би “примат любові” (OL 19). Адже екуменізм не належить до приватної справи християнських спільнот — це справа любові, якою Бог в Христі Ісусі прагне огорнути усю людськість[6].
Любов в Церкві є першочерговою умовою її існування, бо свій взірець, як про це ми вказували вище, віднаходить в житті Пресвятої Тройці. Це внутрішнє життя Триєдиного Бога відбувається, як окреслили Отці Церкви, в perіchoresis, це значить у взаємнім проникненню Трьох Осіб, з’єднаних зв’язком нескінченої любові, що нею є Святий Дух. Любов, що становить першу і остаточну засаду тринітарної єдності, таким чином вказує, якою повинна бути і еклезіологічна єдність[7].
Втіленням представленої мети стала постать Павла VI, і певним висновком можуть послужити слова його заповіту: “Щодо екуменізму: належить далі провадити справу зближення із роз’єднаними братами з великим зрозумінням, з великою терпеливістю, з великою любов’ю, але без зречення правдивої католицької доктрини”[8]. Ці слова немов ставлять питання: Де пролягає границя поміж нашою любов’ю до ближнього, відкритістю на його погляди, а збереженням власної ідентичності та вірності своїй традиції? Церква була приготовлена Іваном ХХІІІ та Павлом VI ставити та шукати відповіді на ці питання, стоячи перед розвитком другого аспекту екуменічної соборової програми, а саме діалогу правди. Саме продовжити шлях своїх попередників і відповісти на нові екуменічні візвання часу, стало завданням папи Івана Павла ІІ.
Автор: викладач із Ів-Франк. Теологічної Академії, Василь Тучапець.
Література:
Томос Агапіс. Документи про відносини Римського і Константинопольського Престолів у 1958-1984 рр. / Пер. з англ.; наук. ред. Н. Кочан. – К.: Дух і літера, 2001. – С. 48-347.
[1] Див.: ДЕ 15; Пор.: UUS 50.
[2] Пор.: Hryniewicz W., Wsh?d i Zach?d chrze?cija?ski: od schizmy do dialogu // Jan Pawe? II w dialogu. – C . 35-36.
[3] Пор.: Партлен П. М., Про католицько-православну єдність // Сопричастя. – Львів, 1996. – Н. 3-4. – С. 142.
[4] Див.: Wsp?lna deklaracja papie?a Paw?a VI i patriarchy Athenagorasa I zawieraj?ca decyzje wymazania z pami?ci i miejsca w Ko?ciele sentencji ekskomunik z 1054 r. (7 ХІІ 1965 r.) // Jan Pawe? II w dialogu . – С. 330-331.
[5] Wsp?lna deklracja papie?a Paw?a VI i patriarchy Athenagorasa I (28 Х 1967 r.) // Jan Pawe? II w dialogu. – С. 349. Пор.: Партлен П. М., Про католицько-православну єдність. – С. 142.
[6] Див.: Hanc W., Od Vaticanum II do encykliki Jana Paw?a II "Ut unum sint" // Ateneum Kap?a?skie. – Warszawa 1996. – Н. 3. – С. 352.
[7] Див.: Larentzakis G., Trynitarna jedno?? Ko?cio?a w ?wietle oficjalnego dialogu katolicko-prawos?awnego // Communio. – Pozna? 1983. – Н. 2. – С. 69-70.
[8] Osservatore Romano з дня 12 серпня 1978 р., цит. за: Nagy S., Ko?ci?? na drogach jedno?ci. – С. 117.