Із наближенням чергової річниці Хрещення Київської Русі в українських церковних середовищ знову виринають спроби кожної із сторін приписати лише собі спадкоємство цього хрещення; що більш: окремі Церкви намагаються проголосити тільки себе "єдиною спадкоємницею" цих славетних духовних подій. Спостерігати цей процес дуже боляче. Адже велична дата Хрещення (988 р.) наших земель, замість того, щоб нас усіх відновляти у Христі, зближувати та єднати, навпаки, стає «каменем спотикань та оскаржень». Це - кардинально протилежна позиція, до тієї, яку виражають Церкви до хрещення земель у сусідніх європейських країнах.
Для богослова, історика чи просто освіченої людини є зрозумілим, що, внаслідок складних церковних процесів, Церква, яка безпосередньо зродилась в 988 році із Володимирового Хрещення (мова йде про Київську православну митрополію Вселенського Константинопольського патріархату), на наших землях уповні існувала лише до XV століття, а опісля стала колискою народження нових еклезіальних спільнот.
Так, географічно північно-східна частина цієї Церкви (територія Московського князівства) у 1458 році відокремились від Київської митрополії, сформувавши Московську митрополію, яка в 1589 році остаточно проголосила Московський патріархат та ідею «Нового Константинополя», «Третього Риму».
Із стольного граду Києва, «Матері міст руських», світло Євангелія засіяло і на землях Білої Русі (сьогоднішньої Білорусі). Син київського князя Володимира Великого Ізяслав в 992 році хрестив Полоцьке князівство. Новоутворена Полоцька православна єпархія стала частиною Київської митрополії. Ці землі остаточно, унаслідок трьох подолів Річ Посполитої (1772-1795 рр.), втратить Київська митрополія. Однак не потрібно забувати, що сьогоднішня Білоруська Православна Церква історично народилась у лоні давньої Київської Церкви.
Духовно поєднана із Володимировим Хрещенням і сьогоднішня Польська Автокефальна Православна Церква, історичний генезис якої становила древні Холмська та Перемиська єпархії Київської митрополії.
Усе це в сукупності вказує на велич події Хрещення 988 р. на берегах Дніпра, бо її духовні масштаби сягають далеко за межі сьогоднішніх кордонів України. Усе це, рівно ж, засвідчує, що Київська митрополія до XV століття територіально була величною Церквою та стала колискою народження низки "національних" Церков, які, безперечно, мають також право на духовне спадкоємнитво Володимирового Хрещення. Звичайно, боляче, коли хтось намагається переписати давню історію східнослов’янського християнства, возвеличуючи народження своєї помісної Церкви, а водночас, по суті, понижуючи духовний генезис християнства на цих землях, яким стало Хрещення рівноапостольного князя Володимира на берегах Дніпра (наприклад, заявою про торжественне святкуванням 1025-річчя цього Хрещення спочатку у помісній Церкві в Москві, а опісля, як "похідне", - в Києві та в Мінську).
Окрім поступового народження з лона древньої Київської митрополії помісних Церков (російської, білоруської, православної польської), судилось цій митрополії пережити надзвичайно складний внутрішній поділ. Так, в 1596 році (унаслідок Берестейської унії) всередині самої Київської Церкви відбувся поділ:
1) Більша частина цієї Церкви на чолі із Київським митрополитом Михаїлом (Рогозою) та п’ятьма православними єпископами, керуючись, а точніше - декларуючи "Христові заповіді єдності", відновила своє - у формі адміністративного й богословсько-догматичного підпорядкування - єднання із Католицькою Церквою (й водночас зірвала всі зв'язки з Константинополем та, загалом, усім православним Сходом) та протягом історії розвинулася в сучасну УГКЦ.
2) Друга частина вибрала шлях дотримання - як вона її розуміла - "православної віри" та, внаслідок складних політично-еклезіальних подій, була, зрештою, приєднана у 1686 р. до Московського Патріархату, також втративши прямий еклезіальний зв’язок з Константинопольською Церквою.
- В 90-х роках ХХ століття, прагнучи повернути історичний церковний статус, частина цієї Церкви в Україні проголошує еклезіальну незалежність від Московського Патріархату та формується як УПЦ КП, котра з роками набуває все більшого й більшого авторитету і впливу.
- Частина ієрархії та духовенства проголошує УАПЦ (спроби відновлення якої на України відбувались попередньо вже у 20-х та 40-х роках ХХ століття).
- Більша (за числом офіційно зареєстрованих парафій) частина Православної Церкви в Україні - не без прямого тиску та всіляких інтриг з боку Москви - залишається в "духовній єдності", а де-факто - в підпорядкуванні керівництву Російської Православної Церкви Московського Патріархату, та існує і розвивається як "автономна" УПЦ МП.
Прошу вибачення в читачів, що складну, багатовікову та багатотомну історію Церков я виразив в декількох реченнях. Оскільки моєю ціллю було не представлення їхньої історії, а накреслення історичних орієнтирів, щоб показати, що усі найбільші Українські Церкви: УПЦ МП, УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ зродились із лона однієї Матері-Церкви Київського Хрещення, а свою духовну історію розвинули кожен - згідно голосу совісті та духовної свободи у Христі.
Історично справедливими буде визнати їх усіх духовними спадкоємницями Церкви Київської Русі, бо вона стала колискою їх народження та чітко прослідковується їхній зв’язок із Матір’ю-Церквою. Як у світі мовознавців старослов’янська мова визнається матірною мовою для української, білоруської, російської та деяких інших слов’янських мов, так дозволю собі, без будь-яких конфесійних упереджень, ствердити про право усіх українських Церков на духовне спадкоємництво Володимирового Хрещення.
І знову ж, із другої сторони, належить засуджувати усі спроби привласнення тільки однією Церквою духовного багатства Володимирового Хрещення, оскільки це досягається лише за допомогою підміни понять та перекручування історичних фактів. Так, наприклад, виключення із цього спадкоємництва УГКЦ і, як наслідок, заяви про те, що УГКЦ, мовляв є "чужою" Церквою на території Центральної та Східної України, що історія цієї Церкви начебто ніяк не пов’язана із цими землями.
Нажаль, такі думки може виражати людина, яка необізнана із історією Церкви в Україні, або надто упереджена у своїх поглядах. Оскільки для істориків загальновідомий факт, що ця Церква сформувалась у кінці XVI століття на територіях Київської, Володимир-Волинської, Турово-Пинської, Луцької, Хомської та Полоцької (а століттям пізніше - Львівської та Перемиської) єпархіях, які в сукупності входили до Київської православної митрополії. Саме ця Київська митрополія на чолі із митр. Михаїлом (Рогозою) на церковному соборі в Бересті в 1596 році проголосила поєднання із Римо-Католицькою Церквою, тим самим започатковуючи нову сторінку історії Церкви в Руси-Україні.
Нажаль, не всі підтримали ідею єднання, що спричинило внутрішній поділ Київської Церкви на дві частини: прокатолицьку та православну, а остаточно це послабило їх обидві. Як наслідок, православну частину Київської митрополії в 1686 році було приєднано до Московського патріархату, а прокатолицьку насильно, за допомогою війська (особливо в часи правління російських імператорів Катерини ІІ, Миколи І та Олександра ІІ), було знищено на більшій території сьогоднішньої України (в цей час - частини Російської імперії). Однак робити голосні заяви, що УГКЦ на цих землях нібито ніколи не була, є безвідповідально у відношенні до історії та некоректно по відношенню до тих, хто загинув мученицькою смертю в обороні своєї віри та Церкви (див.: сторінки історії нищення Уніатської Церкви в Російській імперії).
УГКЦ вціліла лише на західних землях унаслідок входження цієї території в склад Австрійської (пізніше - Австро-Угорської) імперії. Однак у ХХ столітті і на цих землях, з приходом запекло-атеїстичної - московської комуно-радянської влади, розпочалось жорстоке переслідування та нищення УГКЦ. У 1946-1989 рр. цій Церкви судилось пережити нелегальне катакомбне життя. Із відродженням України поступово відроджується і УГКЦ.
Звичайно, вона відмінна від більшості українських Церков, оскільки, будучи Церквою візантійсько-слов’янського обряду, перебуває в духовній (та адміністративо-догматичній) єдності із Апостольським Римським Престолом. І в цьому її особлива прикмета. Не потрібно дивитися на її приналежність до Католицької Церкви як загрозу для помісної церковності. Адже до 1054 року, символічної дати великого поділу Церкви на Східну (Православну) та Західну (Римо-Католицьку), християнські церковні спільноти жили в духовній єдності, однак, по суті, не підпорядковуючись одна одній. Не забуваймо, що під час Хрещення Київської Руси в 988 році існувала єдина Христова Церква, яка розвивалася на Заході та Сході в різноманітності літургійних обрядів та церковних патріархатів, однак у єдності Христової віри. Опісля, починаючи від 1054 року, відбувся поступовий поділ Християнської Церкви на Римо-Католицьку та Православну.
Потрібно усвідомлювати, що церковний принцип автокефалії не може бути самодостатністю будь-якої Церкви. Від раннього християнства, через усю історію Церкви (особливо епоху Семи Вселенських Соборів) і до сьогоднішнього дня, - найвищий еклезіальний пріоритет має принцип соборності (спільності), сопричастя поміж Церквами, бо тільки так учні Христові зможуть виконати заповідь свого Учителя «щоб бути одно» (Пор.: Ів. 17,21).
Це досконало розуміють Православні Церкви та Католицька Церква, які вже майже 50 років тому розпочали шлях взаємного примирення. Неможна дивитись на відносини Східних та Західних Церков лише через призму 1054 року, бо існує інша дата: 7 грудня 1965 року, коли одночасно в Римі та Константинополі Римо-Католицька Церква, в передостанній день закінчення ІІ Ватиканського Собору, а Православна Церква на спеціально скликаному Синоді Константинопольського Патріархату, проголосили акт взаємного зняття анафем з 1054 р., що розділили Христову Церкву майже на ціле тисячоліття.
Спільна декларація Папи Римського Павла VI і Константинопольського Патріарха Атенагораса І про усунення з пам’яті та церковного життя анафеми 1054 року визнала взаємну провину за поділ у Христовій Церкві та наново ознаменувала взаємний шлях примирення, прощення та поєднання.
Присутність Константинопольського патріарха Вартоломея І у 2013 році, під час інтронізації Папи Римського Франциска, - виразне підтвердження того, що Церкви Сходу та Заходу перебувають на дорозі відновлення втраченої єдності.
Стоячи перед ювілеєм 1025-річчя Хрещення Київської Русі, УГКЦ усвідомлює, що, відновивши єдність із Римським Престолом у 1596 році, вона втратила духовну єдність із першоматірним Константинопольським Престолом (нажаль, Православні Церкви в Україні також).
Саме в цьому світлі потрібно розуміти офіційну зустріч 20 квітня 2013 р. із Патріархом Константинопольським Вартоломем I делегації УГКЦ, яку очолював Блаженніший Святослав (Шевчук).
Як подає Департамент інформації УГКЦ, делегація на чолі із Блаженнішим Святославом 21 квітня 2013 р. була присутня на Утрені та Літургії, яку служив Вселенський Патріарх Вартоломей I у своєму Патріаршому соборі святого Юрія.
Це дуже символічна подія в час ювілею 1025-річчя Хрещення Київської Русі, оскільки, як сказано в літописі “Повість минулих літ”, наше християнство зародилось під час Божественної Літургії в Константинополі, коли руська делегація князя Володимира була настільки захоплена красою цієї Літургії, що не знала, чи була вона на небі чи на землі. І саме це остаточно схилило князя Володимира прийняти Хрещення та світло Євангелія з Константинополя. Сподіваюсь, що зустріч та молитва делегації УГКЦ із Константинопольським патріархатом матиме подальший розвиток братерства.
Наше східне християнство почалось колись із Константинополя (і не лише в 988 р., як тут не згадати про слов’янську місію свв. Кирила та Мефодія століттям раніше), то ж повернення до цього духовного генезису УГКЦ, як і інших українських православних Церков, могло б стати новою та спільною площиною церковного зближення на наступні роки.
Підсумовуючи свої роздуми, хотілось би закликати усіх до усвідомлення, що, коли ми говоримо про будь-яку українську Церкву, то мова йде не про якісь теоретичні елементи неорганічної хімії чи фізичні явища. Говорячи про Церкву, ми одночасно говоримо про велику кількість живих людей, які її творять; ми говоримо про людей, які, за посередництвом цієї Церкви, будують своє духовне життя з Богом, формують свою віру в Христа. Для цих людей їхня Церква - це частина їх самих, тому для них вона є так цінною.
Дуже прикро констатувати, що часто з уст духовних осіб (які мають виділятися особливою культурою поваги та Христової любові), лунають необдумані слова оскаржень у відношенню до інших Церков, звучать слова, які далекі від євангельської науки, бо сіють лише «кукіль» розбрату поміж християнами. Це не означає, що не потрібно уникати розмов про складні події в історії наших Церков чи про сучасні проблеми поміж християнами, однак площиною таких розмов має бути круглий стіл братерства - із правом кожної сторони до висвітлення своєї точки бачення та пошуком примирення у світлі Євангелія, іншими словами, діалог любові та правди.
Я назвав свою статтю «У пошуках єдності…», бо Церквам Володимирового Хрещення та нам усім ще так далеко до взаєморозуміння, братерства та любові у Христі. А так хотілось би говорити не про пошуки, а про шляхи реалізації єдності поміж християнами, про етапи зближеннями поміж Церквами Володимирового Хрещення. Сподіваємось, що із наближенням наступних ювілеїв ми усі духовно більш дозріємо до однієї із фундаментальних правд християнства: «Бог є любов і той, хто в любові перебуває, перебуває у Бозі…» (Пор.: 1 Ів. 4,16).
Василь Тучапець,
викладач Івано-Франківської Теологічної Академії,
мирянин Української Греко-Католицької Церкви